Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
ВИКОРИСТАННЯ ОБ’ЄКТІВ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ У МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ
Поява нової сфери використання та розповсюдження об’єктів інтелектуальної власності, а саме в мережі Інтернет, викликала необхідність відповідного правового регулювання, яке б забезпечувало дотримання прав та інтересів творців (їх правонаступників).
Міжнародними договорами, що забезпечують основу правового регулювання використання об’єктів авторського права і суміжних прав у цифровому середовищі є так звані Інтернет-договори Всесвітньої організації інтелектуальної власності від 20.12.1996: Договір ВОІВ про авторське право (ДАП, чинний з 06.03.2002) [1] та Договір ВОІВ про виконання і фонограми (ДВФ, чинний з 20.04.2002) [2]. Україна приєдналася до Інтернет-договорів ВОІВ 20.09.2001. Інтернет-договори у тексті не вживають слово Інтернет, натомість використовується поняття «цифрове середовище» (для охоплення широкого кола комп’ютерних мереж), у якому відповідно до положень зазначених договорів, повністю застосовуються такі майнові права суб’єктів авторського права і суміжних прав, як право на відтворення (ст. 1 ДАП, ст. 11 ДВФ), на розповсюдження серед широкої публіки (ст. 8 ДАП), право зробити записані виконання доступними (ст. 10 ДВФ), право зробити фонограми доступними (ст. 10 ДВФ) [3].
Не можна заперечувати проти переваг розміщення результатів творчої, інтелектуальної власності в мережі Інтернет: зручність у використанні, цілодобовий доступ (якщо часові обмеження не встановлені власниками інтернет-сайтів), доступність безлічі користувачів незалежно від місцерозташування; можливість ознайомлення з цифровими копіями творів, які розташовані у музеях, бібліотеках тощо; доволі часто безкоштовність використання без отримання дозволу суб’єкта права інтелектуальної власності (особливо коли такі об’єкти розміщені незаконно) тощо. Крім того, функціонування мережі Інтернет сприяло появі категорії об’єктів, які не передбачені законодавством серед об’єктів інтелектуальної власності, але є результатами творчої інтелектуальної власності і за своїми ознаками можуть отримувати правову охорону (наприклад, веб-сайт тощо).
Однак негативних аспектів від розміщення об’єктів інтелектуальної власності в мережі Інтернет не менше, ніж позитивних.
Серед проблем, які породжені використанням об’єктів інтелектуальної власності в мережі Інтернет, слід виділити такі. По-перше, легкість як розміщення, так і видалення творів на сайтах, що фактично унеможливлює ефективне та повне відстеження місцезнаходження об’єктів інтелектуальної власності в мережі. По-друге, можливість реєстрації сайтів на будь-яке ім’я, що не завжди дозволяє визначити справжнього його власника – порушника прав інтелектуальної власності. По-третє, швидкий процес розроблення та використання засобів, які дозволяють обходити технічні засоби захисту об’єктів права інтелектуальної власності. По-четверте, відсутність ефективної відповідальності учасників мережі Інтернет, які забезпечують її функціонування за незаконне розміщення на сайтах об’єктів інтелектуальної власності. Все це призводить до суттєвих порушень майнових та немайнових прав суб’єктів права інтелектуальної власності, завдає великої шкоди правовласникам.
У зв’язку з цим актуального значення набуває досягнення балансу між новими технічним можливостями, що спрощують доступ до об’єктів права інтелектуальної власності в мережі, і правовими гарантіями належного захисту прав їх творців та інших правовласників.
На жаль традиційні способи захисту, передбачені чинним законодавством, не є достатньо ефективними при порушеннях прав інтелектуальної власності, пов’язаних із розміщенням об’єктів у мережі Інтернет. Поряд з правовими важливе значення, якщо не першочергове, при розміщенні результатів творчої діяльності в мережі, набувають технічні засоби захисту.
Серед найбільш розповсюджених засобів, які рекомендується застосовувати правовласникам для недопущення порушення їх прав, можна виділити такі:
- реєстрація творів в електронному дипозитарії перед розміщенням в мережі. Фактично, в разі виникнення суперечок це буде сприяти доведенню першості розміщення твору правовласником перед іншими власниками сайтів, які також розмістили відповідний твір;
- друк статті на паперовому носієві перед розміщенням його в мережі;
- програмно-технічний захист, при якому надається можливість ознайомлення з текстом, перегляд фотографічних творів але унеможливлюється їх копіювання та збереження на інших носіях [4];
- розміщення на сайті лише фрагментів творів для безкоштовного ознайомлення з можливістю отримання повного варіанту після здійснення оплати;
- використання технологій розміщення скритої від сторонніх осіб інформації, яка в цілому не змінює зовнішнього вигляду змісту та дизайну сторінки [5].
Навіть при досконалій системі захисту прав інтелектуальної власності, важливе значення має створення умов для попередження їх порушень. Серед заходів, спрямованих на попередження порушень прав інтелектуальної власності в Рекомендаціях для Інтернет-провайдерів, контент-провайдерів та користувачів файлообмінних мереж та інших веб-сервісів щодо правомірного використання об’єктів авторського права і суміжних прав у мережі Інтернет, розміщених на сайті Державного департаменту права інтелектуальної власності МОН України, зазначено, зокрема про: створення правовласниками та організаціями колективного управління (яким були передані в управлінця права на використання об’єктів авторського права та (або) суміжних прав у мережі Інтернет відповідними способами) загальнодоступні бази даних для користувачів, які б містили інформацію про об’єкти авторського права і суміжних прав та умови їх легального використання; створення правовласниками зручних схем онлайн-ліцензування для контент-провайдерів, реалізації яких готові сприяти також Інтернет-провайдери; доцільність включення до договорів, які укладаються Інтернет-провайдерами розділу «Використання об’єктів авторського права і суміжних прав в мережі Інтернет», в якому мають бути визначені умови використання об’єктів авторського права і суміжних прав, а також визначення у договорі про надання послуг доступу до мережі Інтернет відповідальності користувачів за неправомірне використання об’єктів авторського права і суміжних прав згідно з чинним законодавством України.
Ефективний захист прав інтелектуальної власності в мережі Інтернет можливий лише за умови комплексного підходу, який передбачає як належне правове регулювання, так і взаємодію суб’єктів, які забезпечують функціонування мережі Інтернет безпосередньо з творцями (їх правонаступниками) та органами державної влади у сфері попередження порушень прав інтелектуальної власності.
Література:
1. Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право, прийнятий дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 року: Електронний ресурс. – Режим доступу: ссылка скрыта
2. Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми, прийнятий дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 року: Електронний ресурс. – Режим доступу: ссылка скрыта
3. Рекомендації для Інтернет-провайдерів, контент-провайдерів та користувачів файлообмінних мереж та інших веб-сервісів щодо правомірного використання об’єктів авторського права і суміжних прав у мережі Інтернет: Електронний ресурс. – Режим доступу: ссылка скрыта
4. Серго А. Некоторые вопросы защиты авторского права в Интернете: Електронний ресурс. – Режим доступу: ссылка скрыта
5. Барильник С.С. Новые подходы к программно-технической защите сетевых публикаций / С.С. Барильник, Н.Е. Герасимов, И.В. Минин, О.В. Минин // Доклады ТУСУРа. – 2008. – № 2 (18). – Ч. 1 «Технические науки». – С. 43-46.
Чанишева Аліна
ІПОТЕЧНІ ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ
Правова конструкція іпотеки поєднує в собі речові та зобов’язальні правовідносини. Тривала дискусія в науці стосовно характеру іпотеки, рішуче відстоювання найавторитетнішими сучасними російськими вченими–цивілістами зобов’язального характеру іпотеки обумовлене переважно тим, що іпотека не досліджувалась в аспекті правовідносин, що не дало змоги виявити у правовій конструкції іпотеки речові та зобов’язальні правовідносини. Позиція сучасних російських науковців обумовлена також радянським спадком: радянське цивільне право іпотеку не визнавало взагалі, а застава визнавалась більше як предмет академічного інтересу науки, ніж як реальне цивільно-правове явище.
Суть іпотеки полягає у переважному праві іпотекодержателя, тобто у праві речовому. Зобов’язальні іпотечні правовідносини мають суто допоміжне значення. І все ж зобов’язальні іпотечні правовідносини не тільки передують речовим, а і є умовою реалізації речового права іпотекодержателя.
Зобов’язальні іпотечні правовідносини поділяються на два види: 1) зобов’язальні іпотечні правовідносини, які разом з речовими іпотечними правовідносинами утворюють правову конструкцію іпотеки. Суб’єктами цих правовідносин є іпотекодавець та іпотекодержатель; 2) зобов’язальні правовідносини, які пов’язані з іпотекою, але виходять за її межі. Суб’єктами цих правовідносин з однієї або з обох сторін можуть бути не тільки іпотекодавець і іпотекодержатель, а й інші особи (страховик, третя особа на користь якої здійснюється відступлення прав, передбачених іпотечним договором, власник заставної, що отримує її від індосанта або передає її індосату, спеціалізована організація, що здійснює продаж предмета іпотеки на прилюдних торгах, покупець предмета іпотеки тощо).
У межах зобов’язальних правовідносин, що виникають на підставі іпотечного договору, іпотекодавець несе низку обов’язків перед іпотекодержателем, зокрема обов’язок вживати всі необхідні заходи з метою належного збереження предмета іпотеки. Іпотекодержатель може захищати в суді свої права, що кореспондують зазначеним обов’язкам іпотекодавця, шляхом пред’явлення вимоги про примушення іпотекодавця до виконання в натурі своїх обов’язків.
Хоч Закон «Про іпотеку» і не вживає термінів «зобов’язальні іпотечні правовідносини» та «речові іпотечні правовідносини», все ж моменти виникнення одних та інших правовідносин чітко розмежовуються у ст. 3 Закону «Про іпотеку». Зобов’язальні іпотечні правовідносини (за термінологією названої статті, – взаємні права та обов’язки сторін іпотечного договору) виникають з моменту укладення іпотечного договору. У разі виникнення іпотеки на підставі закону зобов’язальні правовідносини щодо іпотеки виникають з моменту настання відповідного юридичного факту (передання покупцеві нерухомої речі, проданої в кредит – ч. 6 ст. 694 ЦК; передання нерухомого майна платникові ренти – ч. 1 ст. 775 ЦК).
Поряд із зобов’язальними іпотечними правовідносинами існують речові (абсолютні) іпотечні правовідносини. Управненою особою у таких правовідносинах є іпотекодержатель (у відповідних випадках – власник заставної), а зобов’язаними особами є необмежене коло третіх осіб, які несуть обов’язок не порушувати речове (абсолютне) право іпотекодержателя (власника заставної). Зміст речового права іпотекодержателя (власника заставної) полягає у переважному його праві на задоволення своєї вимоги, забезпеченою іпотекою, за рахунок предмета іпотеки. Речове право іпотекодержателя підлягає захисту, в тому числі і в разі, коли воно ще не порушене, але створюється загроза його порушення. Невизнання цього права іпотекодержателя може привести до втрати цим речовим правом, а отже, – і іпотекою в цілому, реального змісту. Речові правовідносини, про які йдеться, безпосередньо входять до змісту правової конструкції іпотеки.
У ст. 9 Закону «Про іпотеку» формулюються два фрагментарні правила про права іпотекодержателя розпоряджатися предметом іпотеки. Одне з них (частина третя) надає іпотекодавцеві право розпоряджатися предметом іпотеки за умови наявності згоди іпотекодержателя, а інше (частина четверта) не допускає обмеження права іпотекодавця заповідати предмет іпотеки. Тлумачення цих законодавчих положень викликає істотні труднощі із-за відсутності загального правила про наявність чи відсутність у іпотекодавця права розпоряджатися предметом іпотеки. Тому перед зазначеними положеннями необхідно помістити загальне правило, яким іпотекодавцю слід заборонити розпоряджатися предметом іпотеки, якщо інше не передбачене договором.
Положення ч. 1 ст. 585 ЦК, відповідно до якого право застави виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, – з моменту його нотаріального посвідчення, не узгоджується із Законом «Про іпотеку» і Законом «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», а також ігнорує ту обставину, що зобов’язальні і абсолютні іпотечні правовідносини виникають на підставі різних юридичних фактів, а тому воно підлягає уточненню.
Речовий (цивільно-правовий) характер одного із видів правовідносин, що складають правову конструкцію іпотеки, особливо чітко видно на прикладі податкової застави, відносні правовідносини щодо якої мають публічно-правовий характер. Але речовий характер першого із зазначених видів правовідносин у Законі «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» не був доведений до логічного завершення. А тому право податкової застави не набуло речового характеру взагалі і не може конкурувати з переважним правом іпотекодержателя, що виникло на підставі іпотечного договору. Це вимагає внесення доповнень до названого Закону, якими будуть встановлюватись правила індивідуалізації майна, що є предметом податкової застави.
Потребують коригування положення частини другої ст. 19 Закону «Про іпотеку, якими допускається збільшення основного зобов’язання чи процентів за основним зобов’язанням тільки за умови попередньої державної реєстрації змін умов обтяження нерухомого майна.
По-перше, проценти, сплата яких забезпечена іпотекою, відповідно до визначення основного зобов’язання в абзаці четвертому ст. 1 Закону «Про іпотеку» включається до змісту основного зобов’язання.
По–друге, розмір основного зобов’язання може визначатись в іпотечному договорі (п. 2 частини першої ст. 19 Закону «Про іпотеку»). І не обов’язково, щоб іпотекою забезпечувалось усе зобов’язання. За таких умов збільшення зобов’язання, яке тільки у відповідній частині забезпечено іпотекою, може не впливати на розмір цього зобов’язання, забезпеченого іпотекою, а тому і не потребує державної реєстрації.
Реальне значення речового права іпотекодержателя істотно принижується ст. 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», яка відносить вимоги, забезпечені заставою, до першої черги вимог. Судова практика продовжує застосовувати це правило як спеціальне, хоч воно повністю втратило чинність у зв’язку з тим, що і Закон «Про іпотеку», і Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» передбачають, що раніше прийняті акти законодавства підлягають застосуванню тільки в частині, в якій вони не суперечать названим законам.
Тому положення, про яке йдеться, із ст. 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» слід вилучити. У такий спосіб іпотека в Україні набуде такого ж значення речового права, яке вона має у розвинених країнах, де заставодержателі виключені із конкурсної процедури розподілу майна банкрута і мають позаконкурсне право на задоволення своїх вимог за рахунок предмета застави.
Чхутиашвили Лела
МЕСТО АУДИТОРСКИХ СТАНДАРТОВ В СИСТЕМЕ НОРМАТИВНОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ АУДИТОРСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ
Международная теория и практика аудита складывались в условиях серьезной конкуренции, сопровождавшейся множеством исследований и широких публичных обсуждений их результатов. К настоящему времени создана прочная международная правовая основа аудита, подробно разработаны формы его организации, издаются и постоянно пополняются обширные методические материалы для аудиторов. В них определены и классифицированы основные понятия, термины, категории аудиторской деятельности. Аудит во всех странах жестко регулируется, однако вопрос о том, какова роль государства в этом процессе, решается различно.
В мировой практике можно выделить две концепции регулирования аудиторской деятельности. Одно из этих концепций развита в англоязычных странах (США, Великобритания), где аудиторская деятельность также саморегулируется. Аудит в этих странах ориентирован в основном но пофебности акционеров, инвесторов, кредиторов и других хозяйствующих субъектов и регулируется преимущественно общественными аудиторскими объединениями. До начала XX в. в США аудит основывался на английской модели, предусматривающей детальные исследования данных, относящихся к балансу. В настоящее время в США функционируют профессиональные негосударственные аудиторские организации двух типов. Один из них представлен на общенациональном, федеральном уровне и называется Американским институтом дипломированных присяжных бухгалтеров (возник в 1887 г.). Существуют также профессиональные аудиторские организации на уровне отдельных штатов, которые называются обществами дипломированных общественных бухгалтеров.
Вторая концепция получила распространение в таких европейских странах, как Австрия, Испания, Франция, Германия. В них аудиторская деятельность строго регламентируется централизованными органами, на которые фактически возлагаются функции государственного контроля за аудиторской деятельностью. Система регулирования бухгалтерского учета и аудита во Франции существенно отличается от англосаксонской модели. Фундаментом системы учета и аудита во Франции служит Коммерческий кодекс, законодательно закрепляющий необходимость ведения бухгалтерского учета и представления отчетности. Ключевым звеном этой системы является Национальный бухгалтерский кодекс (аналог стандартов). Этот основополагающий документ содержит более 400 страниц и включает единый план счетов бухгалтерского учета.
Во Франции имеются две основные организации, занимающиеся аудиторской деятельностью в стране: Палата экспертов-бухгалтеров и Национальная компания комиссаров по счетам. Контроль качества аудита (надзор, представление отчетности, инспектирование) осуществляется на национальном или региональном уровне. При этом действия Высшего совета аудиторов координируются с действиями региональных институтов. Кроме того, на национальном уровне действуют комитет, занимающийся ведением списка лиц, допущенных к выполнению аудиторских обязанностей, дисциплинарная палата и контрольные органы, осуществляющие надзор над деятельностью Высшего совета. На региональном уровне создаются департаментские советы, департаментские дисциплинарные палаты и органы контроля за деятельностью департаментских советов. Следует отметить, что в состав контрольных органов входят правительственные комиссары, назначаемые Министерством экономики и финансов. Усиление роли государства в регулировании аудиторской деятельности проявилось еще и в том, что был создан совет по финансовой безопасности в составе 12 человек.
Согласно Федеральному закону от 30 декабря 2008 г. № 307-ФЗ «Об аудиторской деятельности», с 1 января 2010 г. индивидуальные аудиторы и аудиторские организации, не вступившие в саморегулируемые профессиональные аудиторские объединения (СРО), не вправе осуществлять аудиторскую деятельность.
Главные вопросы, которые возникают сегодня, способны ли будут СРО обеспечить высокое качество услуг, предоставляемых их членами, и достаточную меру финансовой ответственности перед потребителями услуг, снизить уровень коррупции в соответствующей сфере деятельности?
Ответы заключаются в целях и задачах созданных СРО, насколько они ориентированы на потребителей в своей сфере, на применение международных стандартов, повышение компетентности персонала и др. Поэтому очень важна открытость СРО, широкая информированность потребителей о принятых ими стандартах и правилах, действующих механизмах ответственности.
Стандарты аудита, регулирующие профессиональную деятельность аудиторов, играют важную роль в аудите и аудиторской деятельности. Постановлением Правительства РФ от 23 сентября 2002 г. № 696 были утверждены федеральные правила (стандарты) аудиторской деятельности, которые практически полностью основаны на международных стандартах аудита, которые разрабатываются и регулярно обновляются Комитетом по международным стандартам аудита и подтверждения достоверности информации при Международной Федерации Бухгалтеров.
Аудиторские проверки осуществляются на основе правил (стандартов) аудиторской деятельности. Они подразделяются на два вида:
– федеральные правила (стандарты), которые обязательны для всех участников аудита;
– правила (стандарты) саморегулируемой организации аудиторов.
Федеральные правила (стандарты) определяют цель и основные принципы аудита, а также требования к его документированию, планированию, определению существенности, содержанию аудиторских доказательств, форме и содержанию аудиторского заключения, системе внутреннего контроля качества аудита, оценке аудиторских рисков и т.п.
Правила (стандарты) саморегулируемой организации аудиторов определяют требования к аудиторским процедурам дополнительно к требованиям, установленным федеральными стандартами аудиторской деятельности, являющиеся обязательными для аудиторских организаций и аудиторов саморегулируемой аудитороской организации.
Требования, предъявляемые к содержанию и структуре аудиторских стандартов изложены в Правиле (стандарте) аудиторской деятельности «Требования, предъявляемые к внутренним стандартам аудиторских организаций».
Под внутренними стандартами аудиторской организации понимаются документы, детализирующие и регламентирующие единые требования к осуществлению и оформлению аудита, принятые и утвержденные аудиторской организацией с целью обеспечения эффективности практической работы и ее адекватности требованиям правил (стандартов) аудиторской деятельности
Внутренние стандарты аудиторских организаций разрабатываются с учетом их актуальности и приоритетности и должны удовлетворять требованиям:
а) целесообразности – иметь практическую пользу;
б) преемственности и непротиворечивости – каждый последующий внутренний стандарт должен опираться на ранее принятые, обеспечивать согласованность и взаимосвязь с остальными стандартами;
в) логической стройности – обеспечивать четкость формулировок, целостность и ясность изложения;
г) полноты и детализации – полностью охватывать значимые вопросы данного стандарта, логически развивать и дополнять излагаемые принципь и положения;
д) единства терминологической базы – содержать одинаковую трактовку терминов во всех стандартах и документах.
При разработке внутренних стандартов аудиторские организации обязаны руководствоваться действующими законодательными иными нормативными и правовыми актами Российской Федерации, регулирующими аудиторскую деятельность, а также учитывать рекомендации общественных ассоциаций аудиторов.
Внутренний стандарт аудиторской организации, как правило, имеет следующую структуру:
а) регламентирующие параметры – ссылка на российские или международные стандарты, использованные при разработке данного стандарта;
б) общие положения – необходимость внутреннего стандарта, определение его основных терминов и понятий, сферы применения, описание объекта стандартизации;
в) цель и задачи стандарта – назначение стандарта и конкретные проблемы решение которых обеспечивается его применением;
г) взаимосвязь с другими стандартами – ссылки на соответствующие положения других стандартов;
д) определение основных принципов и методик – описание подходов аудиторской организации, принятых методик технических приемов решения проблем, рассматриваемых стандартом;
е) оформление – перечень документов, которые аудитор должен составить согласно требованиям стандарта;
ж) перечень нормативных актов, которыми аудиторы должны руководствоваться при выполнении требований внутреннего.
В дополнение к внутренним стандартам могут разрабатываться приложения (инструкции, положения, методики, вопросники, компьютерные программы, рабочие таблицы и т.д.), играющие вспомогательную роль и обеспечивающие дополнительные разъяснения отдельных положений внутренних стандартов.
Таким образом, правила (стандарты) аудиторской деятельности, утвержденные – единые требования к порядку осуществления аудиторской деятельности, оформлению и оценке качества аудита и сопутствующих ему услуг, а также к порядку подготовки аудиторов и оценке их квалификации.
Если мы наконец-то научимся грамотно и профессионально защищать свой национальный рынок, создавать свои системы аккредитации и сертификации, национальные и корпоративные стандарты, не хуже привносимых к нам из-за рубежа, то иностранные конкуренты и государственные чиновники будут вынуждены считаться с такими профессиональными и предпринимательскими объединениями.