Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
1. Конституція України // ВВР України. – 1996. –№ 30.
2. Кодекс законів про працю України // ВВР України. -1971. –№ 50.
3. Закон України «Про колективні договори і угоди» // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 38.
4. Чанишева Г.І. Колективні переговори як форма соціального діалогу в сфері праці// Часопис цивілістики.- 2006. – Вип. 2.
5. Новіков В.М. Сторони колективного договору: дискусійні питання //Адвокат*. – 2003. – №1
6. Чанишева, Г.І. Колективні договори й угоди як форми соціального партнерства // Наук. вісник Нац. академії внутр. Справ України. –2001. –№ 1.
Рубля Олександр
ПРОГАЛИНИ В ПРАВІ
Серед різноманіття проблем, які особливо гостро стоять нині перед всієї сучасною правовою системою, виділяється проблема забезпечення її ефективності. Для забезпечення ефективності правової системи необхідно, щоб «працювали» правові норми, які регулюють відповідні суспільні відносини, достатньо повно і системно.
Не вдаючись в аналіз проблем, що існують в даний час у сфері законотворчості, відзначимо лише, що в числі найважливіших з них дослідники називають: недолік конституційного контролю на стадії законотворчості;помилки формування тексту законодавчого акту – перекладу розробленого законодавчого вирішення в юридичні конструкції і формули, вада організації та експертного забезпечення законодавчого процесу; відсутність повної, коректною та практичною моделі якісного закону (норми закону);відсутність логіки і послідовності у зміні законодавства; помилки проектування законодавчого рішення та ін. У зв’язку з чим закони перевантажені відсильними нормами, містять незрозумілі пункти, приймається велика кількість нормативно-правових актів, що суперечать Конституції України. До сказаного можна додати низький в цілому рівень правової свідомості та правової культури населення, широко поширений в суспільстві правовий нігілізм. Як наслідок, чинне сьогодні законодавство рясніє прогалинами, протиріччями і положеннями, що допускають різне тлумачення, що веде до виникнення численних проблем у правозастосовчій діяльності, порушення прав і законних інтересів громадян і господарюючих суб’єктів.
У зв’язку з цим вважаємо, що немає особливої необхідності зупинятися на обґрунтуванні актуальності розглянутої проблеми.
Проте перш ніж приступити до безпосереднього висвітлення теми статті, напевно, слід визначити деякі важливі, на наш погляд, теоретичні моменти.
В процесі правозастовчої діяльності виникають ситуації, коли необхідно вирішувати конкретні справи, а правової норми, яка б регулювала ці конкретні відносини, немає. Такі ситуації називаються прогалинами в праві. В зв’язку з цим виникає необхідність проаналізувати таке поняття, як «прогалина у праві «.
Прогалинами в праві слід вважати відсутність в діючій системі права і законодавства нормативних приписів по відношенню до обставин, які знаходяться в сфері правового регулювання і вимагають юридичного впливу [1, 261].
Термін «прогалина» має два значення. В першому значенні він вживається як незаповнене місце, або пропуск в друкованому тексті. В другому – як упущення або недолік. При цьому упущення характеризується як невиконання необхідного, недогляд, помилка з недбалості, а недолік – як недосконалість, вада, погрішність або неповна кількість чого-небудь [2, 502, 887, 974].
Прогалина у праві – повна або часткова відсутність нормативно-правової регламентації певної групи суспільних відносин, що потребують правового регулювання. Є здебільшого наслідком недоліків нормотворчої діяльності. Прогалина у праві усуваються шляхом прийняття необхідних законів та інших нормативно-правових актів. Водночас правозастосчому органові в ряді випадків надається можливість подолати прогалини у праві і прийняти правозастосовне рішення за аналогією закону і аналогією права. Найчастіше до аналогії вдаються при застосуванні норм цивільного права [3].
Прогалини в праві виникають, як правило, там, де є суперечливість норм однакової сили, коли одна з них «знищує» іншу. Прогалини в законодавстві повинні усуватися в процесі правотворчості шляхом внесення змін і доповнень до законів, видання нових, досконаліших юридичних актів. Прогалина у праві – це повна або часткова відсутність у чинних нормативно-правових актах необхідних юридичних норм.
Слід зазначити, що прогалину в праві не можна ототожнювати з «помилкою в праві» як результат невірної оцінки об’єктивних умов і вияву не тієї законодавчої волі, котру слід було б втілити в нормативно-правовому акті.
«Помилка в праві» можлива у випадках, коли правотворчий орган:
1) помилково вважає якісь відносини такими, що не підлягають правовому регулюванню;
2) помилково покладається на конкретизацію права в ході його застосування;
3) помилково передає питання на розсуд того, хто застосує право;
4) видає норму, яка не потрібна;
5) помилково вирішує питання в установленій нормі. У перших трьох випадках «помилка в праві» передбачає наявність прогалин.
Прогалина у законі – це повна або часткова відсутність необхідних юридичних норм у даному законі.
Причини прогалин:
1) невміння законодавця відобразити в нормативних актах усе різноманіття життєвих ситуацій, які вимагають правового регулювання (первинна прогалина);
2) невміння законодавця передбачити появу нових життєвих ситуацій у результаті постійного розвитку суспільних відносин, здійснити щодо них певні законодавчі дії (вторинна прогалина);
3) технічні помилки законодавця, допущені при розробці законів і у використанні прийомів юридичної техніки.
Прогалини в праві виникають, як правило, там, де є суперечливість норм однакової сили, коли одна з них «знищує» іншу.
Література:
1. Алексеев С. С. Проблеми теории права. – Свердловск, 1973.-Т.2.-С.261.
2. Толковый словарь русского языка. Под ред. Д.Н.Ушакова. – М.-1939.-Т.2. – С.502; Т.З.- С.887; Т.4.- С.974.
3. Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: «Укр. енцикл.», 1998
Рудик Тетяна
ПОНЯТТЯ ФАКТОРИНГУ
Серед банківських операцій, поряд з тими, що традиційно здійснюються банками, особливе місце займають нетрадиційні, які ще не дуже популярні в Україні, наприклад, такі, як факторингові операції. Ці операції ще не мають стабільної і досить стійкої нормативної бази. Але, враховуючи досвід і результати їхнього застосування зарубіжними банками і фінансовими компаніями, а також економічну ситуацію, що склалася в нашій державі, факторингові операції могли б ефективно використовуватися українськими банками як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку.
У зв’язку з необхідністю уніфікації факторингової діяльності у 1988 році в Отаві була скликана конференція по прийняттю проекту конвенції про міжнародний факторинг, яка була підготовлена Міжнародним інститутом уніфікації приватного права (УНІДРУА). В результаті була прийнята Конвенція УНІДРУА про міжнародний факторинг від 28 травня 1988 року. Дана Конвенція зіграла важливу роль у розвитку факторингових відносин в Україні. Вона послужила основою для розробки національного законодавства в даній області.
Вітчизняні банки вже мають певний досвід і перспективні результати у сфері застосування договору факторингу. З точки зору цивільного права договір факторингу є різновидом банківського договору. Відповідно до ст. 1077 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Господарський кодекс України (далі – ГК України) трактує його як операцію.
Згідно із ч. 1 ст. 350 ГК України (факторингові операції) банк має право укласти договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), за яким він передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони за плату, а друга сторона відступає або зобов’язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої особи. Відповідно до п. 1.10 ст. 1 Закону України «Про податок на додану вартість» від 3 квітня 1997 року факторинг – операція з переуступки першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи другому кредитору з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредитору. Як бачимо, цей Закон також трактує факторинг, як операцію. Іншими словами, останнє відбиває об’єктивну економічну сторону, а перше – її юридичне вираження. Йдеться про форму та зміст.
Згідно ст. 1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг від 28 травня 1988 року договір факторингу означає договір, укладений між однією стороною (постачальником) та іншою стороною (фактором), відповідно до якого: (a) постачальник відступає або може відступати фактору право грошової вимоги, яке випливає з договорів купівлі-продажу товарів, укладених між постачальником та його покупцями (боржниками), крім договорів купівлі-продажу товарів, придбаних в першу чергу для їхнього особистого, сімейного або домашнього використання;
(b) фактор має виконувати принаймні дві з таких функцій:
- фінансування постачальника, включаючи надання позики та здійснення авансових платежів;
- ведення обліку (головної бухгалтерської книги) щодо дебіторської заборгованості;
- пред’явлення до сплати грошових вимог;
- захист від несплат боржників;
(с) боржники повинні бути повідомлені про відступлення права грошової вимоги.
З цього визначення видно, що договір факторингу є різновидом договору з надання банківських послуг і не може відступатися право грошової вимоги по тим договорам, які укладені в першу чергу для особистого, сімейного або домашнього використання.
Отже, факторинг – це договір з надання банківських операцій, укладений між однією стороною (фактором) та іншою стороною (клієнтом), відповідно до якого клієнт відступає або зобов’язується відступити фактору право грошової вимоги до третьої особи (боржника), а фактор передає або зобов’язується передати грошові кошти клієнту за плату.
Отримання факторингових послуг найбільш повно відповідає потребам функціонуючих підприємств, що традиційно відчувають нестачу грошових засобів, бо дозволяє їм через посередництво факторингу перетворити продаж з відстрочкою платежу в продаж з негайною оплатою і в підсумку прискорити рух вільного капіталу.
До передумов використання факторингу в Україні можна віднести відсутність достатніх оборотних коштів у потенційних покупців товарів і гостру конкуренцію між продавцями високоліквідної продукції, що примушує продавців переходити до надання відстрочки платежу своїм покупцям або до їх товарного кредитування як найбільш розумної форми завоювання ринку. Так, товарний кредит став одним з головних видів правовідносин між продавцем і покупцем, прийшовши на зміну оплати товару за фактом постачання.
Тому застосування факторингу сприяє зростанню ефективності через прискорення оборотності власних і позичкових джерел, і в результаті вивільнення грошових коштів з обігу, їх планомірний рух, опосередкований процес звернення товарів. Однак правове регулювання договору факторингу далеке від ідеалу, що пояснюється новизною даного договірного інституту в вітчизняному законодавстві, відсутністю достатньо апробованої і одноманітної практики його застосування і практично цілковитою відсутністю судової практики.
Самборська Юлія
ПРОЦЕСУАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ БАТЬКІВ У СПРАВАХ ПРО ПОЗБАВЛЕННЯ БАТЬКІВСЬКИХ ПРАВ (ОКРЕМІ АСПЕКТИ)
Сім’я в усі часи була і залишається однією з головних загальнолюдських цінностей. Вона перебуває під посиленою правовою охороною держави. Від нормалізації соціальних, економічних та правових відносин у сім’ї залежить майбутнє дітей як членів суспільства.
Дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння (Конвенція ООН про права дитини).
Основний обов’язок щодо життєзабезпечення та виховання дитини, отримання нею фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку, покладений на батьків.
Правова регламентація прав та обов’язків батьків передбачає покладення на кожного з них однакової відповідальності за виховання, навчання і розвиток дитини. Невиконання чи неналежне виконання батьками встановлених законом обов’язків тягне за собою застосування до них правових санкцій.
Позбавлення батьківських прав необхідно розцінювати: по-перше, як відповідальність батьків за невиконання або неналежне виконання ними своїх батьківських обов’язків, що застосовується за наявності зазначених у ст. 164 СК України підстав, здійснюється тільки у судовому порядку та спрямована на захист інтересів малолітніх та неповнолітніх дітей; по-друге, як засіб стимулювання батьків щодо належного виконання своїх обов’язків.
Із підстав, передбачених п. 2, 4, 5 ч.1 ст. 164 СК України, особи можуть бути позбавлені батьківських прав тільки в разі досягнення ними повноліття. Тобто, якщо батьки неповнолітні, то позбавити їх батьківських прав на підставі того, що вони ухиляються від виконання своїх обов’язків з виховання дитини, є хронічними алкоголіками та наркоманами, вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва складно, а то й неможливо.
Позбавлення батьківських прав неповнолітніх батька, матері матиме місце лише у випадках, визначених п. 1, 3 ч. 1 ст. 164 СК України, а саме: якщо вони не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважних причин і протягом шести місяців не виявили щодо неї батьківського піклування; якщо батьки жорстоко поводяться з дитиною.
Статтею 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав. Такими особами є один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім’ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров’я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Отже, як вбачається з норм даної статті, один з батьків має право на звернення до суду з заявою про позбавлення батьківських прав другого з батьків.
Згідно з п.2 ч.1 ст.164 СК України відповідачем у справах щодо позбавлення батьківських прав виступають матір, батько дитини (дітей). Однак, коли позовна заява про позбавлення батьківських прав заявлена до одного з батьків, то виникає питання про процесуальне становище другого з батьків.
У сучасній літературі існує декілька точок зору щодо визначення процесуального становища батьків у справах щодо позбавлення батьківських прав, а саме:
1. Якщо позов про позбавлення батьківських прав пред’явлений до одного із батьків, а другий з батьків не є заявником, але приєднується до заявленої вимоги, то він виступає у цивільному процесі як позивач [1, 23].
2. Якщо позов про позбавлення батьківських прав пред’явлений до одного із батьків, а другий з батьків не є заявником, але приєднується до вимог позивача або сам заявляє самостійні вимоги, то ця особа буде виступати в цивільному процесі як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору [2, 134].
3. Якщо другий з батьків не є заявником позовної заяви про позбавлення батьківських прав і суд залучає його до участі в справі, то він повинен розглядатися як співучасник – співвідповідач не залежно від того, приєднується він до заявлених вимог чи ухиляється від виконання своїх батьківських обов’язків [3, 45].
4. Якщо позов про позбавлення батьківських справ пред’явлено до одного із батьків, то другий виступає як законний представник неповнолітнього [4].
Відповідно до положень ч. 2 ст. 29 ЦПК України неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь. Однак суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи.
Права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, неповнолітніх осіб віком до вісімнадцяти років у суді захищають, відповідно їх батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом (ст.39 ЦПК України)
За викладених обставин вважаємо необхідним підтримати позиції тих вчених-процесуалістів, які зазначають, що у разі пред’явлення позову про позбавлення батьківських прав до одного з батьків, другий виступатиме як законний представник неповнолітнього. Це пояснюється тим, що позивачем у справах про позбавлення батьківських прав є сам неповнолітній як суб’єкт спірного матеріального правовідношення. Позивач – це особа, яка ймовірно має спірне право і звертається до суду за захистом своїх порушених прав свобод і інтересів. Однак позивач може й не бути ініціатором процесу, оскільки у випадках, встановлених законом, прокурор, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб (ст. 45 ЦПК України).
Проведений аналіз дає змогу дійти висновку щодо відсутності єдиного підходу у визначенні процесуального становища батьків у справах про позбавлення батьківських прав, що в свою чергу призводить до затягування цивільного процесу, тому дане питання є надзвичайно важливим і актуальним і таким, що потребує подальшого вирішення на законодавчому рівні та єдиного наукового обґрунтування у теорії цивільного процесуального права.
Література:
1. Гузь Л., Юрков Б. Визначення судом коло осіб, які беруть участь у справах про захист прав неповнолітніх // Право України. – 1992. – №4. – С. 23.
2. Тріпульський Г.Я. Процесуальні особливості розгляду цивільних справ про позбавлення батьківських прав //Актуальні проблеми політики. – 2007. – Вип. 32. – С. 133-138.
3. Санжаровська Т.В. Правове становище осіб, які беруть участь у справах про позбавлення батьківських прав / Правничний часопис Донецького унів-ту. – 1999. – № 1. – С.45-46.
4. Кондратьєва Л.А. Судовий захист неповнолітніх осіб у цивільному процесі України: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 2006. – 20 с.
Цибульська Ольга
ЗАПОВІДАЛЬНИЙ ВІДКАЗ І ЗАПОВІДАЛЬНЕ ПОКЛАДЕННЯ ЗА ЗВОДОМ ЗАКОНІВ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
У законодавстві Російської імперії хоча формально різниці між призначенням спадкоємця і окремими вигодонабувачами не було ніколи встановлено, дореволюційне законодавство, починаючи зі Зводу Законів, що діяв безпосередньо до прийняття Декрету ВЦВК від 27.04.1918 р. «Про скасування спадкування», хоча й не досить повно, але достатньо чітко передбачало серед заповідальних розпоряджень заповідальний відказ і покладення.
Єдиним джерелом в дореволюційному праві Російської імперії стосовно визначення відказів на користь третіх осіб слугували правила ст. 1086 Х т. Зводу законів. Так, ст. 1086 закріплювала наступні положення про виділи: «Завещатель может обязывать своих наследников, впрочем лишь на время жизни их, денежными выдачами, когда делает распоряжение о своем благоприобретенном имении…» [1].
Необхідно зазначити, що при узгодженні зі ст. 1011 і прим. ч. 1 ст. 1086 дозволяє виділи тільки на час життя спадкоємця [2, 169]. Це обмеження відхиляється в тому випадку, коли майно заповідано не фізичній особі, що підлягає смерті, а юридичній, що має безперервне існування [3, 577].
Спадкоємець маже також надати набуте майно (наприклад, маєток) у володіння відомій особі до настання зазначеної події, наприклад, до тієї хвилини, коли справжній спадкоємець стане повнолітнім, одружиться тощо [4, 493].
Ч. 2 ст. 1086 Х Т. закріплювала правила стосовно обтяження спадкового родового майна на користь третіх осіб, так: «…Когда же он оставляет имение родовое, то наследники его в праве отказаться от исполнения сделанных им по тому имению распоряжений, соединенных с утратою из оного большей или меньшей части…» [1].
Таким чином, залишив по собі родове майно, померлий володілець також може в заповіті призначити грошові виплати на користь сторонніх осіб. Проте таке розпорядження не має для спадкоємців родового майна прямої зобов’язальної сили: вони можуть відмовитись від виконання таких розпоряджень, коли вони об’єднані з втратою більшої чи меншої частини з майна [3, 567].
Разом із тим, ст. 1086 містила доповнення, внесене законом від 3 червня 1912 р., згідно з яким: «…Постановление второй части сей статьи не распространяется на завещательные распоряжения, предусмотренные в статье 1068¹» [1], що в свою чергу закріплювала наступне: «…завещатель вправе обязывать лиц, которым завещается родовое имение или часть его, единовременными или повременными на время их жизни денежными выдачами в пользу нисходящих завещателя или в пользу восходящих лица, обязываемого выдачами» [5].
Що стосується родового майна, яке не можна з користю заповідати у власність (окрім законних спадкоємців), то додатковими після того законами дозволено заповідати їх в по життєве володіння одному з подружжя, що його пережив (ст. 1068¹). В даному випадку, можна також стверджувати про існування своєрідного легату, який, до речі, міг встановлюватися лише на користь одного із подружжя.
В іншому ж випадку, коли заповіт на родове майно має значення (заповіт бездітного), дозволено відказувати своє родове повз прямих за законом спадкоємців одному з дальніх родичів своїх, для того, щоб одному з подружжя, що залишився, була надана в довічне і спадкове володіння сьома частина всього родового маєтку, як такого, що переходить до обраного спадкоємця, так і того, що залишається іншим спадкоємцям» (ст. 1068²). Таким чином, узаконюється необхідний виділ дружині. Теж саме могла зробити і володіюча заповідним маєтком дружина [2, 166]. В даному випадку встановлювався так би мовити «квазілегат», що виникав не на підставі заповіту, а на підставі закону і мав обов’язкову силу.
Необхідно зазначити, що інше правило застосовувалося в Західних губерніях. Так, ст. 1069 Х Т. закріплювала наступні правила: «Имения заповедные наследственные и имения, пожалованные на праве майоратов в губерніях Западных, не подлежат завещаниям вопреки правил, для перехода сих имений по наследству постановленнях. Владелец заповедного имения, для обеспечения участи жены и тех из детей, которые не наследуют ему в сем имении, может постановить в своем духовном завещании, чтобы часть, впрочем не больше одной пятой, чистого с имений, заповедное составляющих, дохода была выдаваема ежегодно вдове его по день смерти, а для детей, посредством займа под залог доходов с тех же имений, особый неприкосновенный денежный капитал, не свыше, однако ж, количества трехлетнего чистого дохода со всего заповедного имения… Владеющая заповедным имением женщина женского пола имеют право сделать распоряжения такого ж рода в пользу как детей своих, так и мужа» [5].
Таким чином, в Західних губерніях передбачалося робити виділи у вигляді грошових виплат дружині та дітям з маєтків, що всупереч загальному правилу не могли заповідатись. Таке саме право мала і дружина.
Отже, заповідальні відкази в дореволюційному законодавстві Російської імперії мали вигляд або грошових виплат на користь третіх осіб (як фізичних так і юридичних), або відказів, предметом яких був перехід на праві володіння чи користування майна третім особам, якщо заповідалось набуте майно, і одному з подружжя – у випадках, коли за заповітом переходило майно родове. Причому, в останньому випадку, коли до третіх осіб переходило майно на праві володіння чіткого розмежування правого положення між такими «обдарованими» і спадкоємцями не було.
Що стосувалося відповідальності відказоодержувачів, то на думку К. Побєдоносцева, керуючись загальним, закріпленим в ч. 1 ст. 1259 Х Т., правилом, за змістом якого відповідальність за залишені після померлого власника борги має падати на всіх спадкоємців, що отримали його маєток за законом чи за заповітом, і має бути пропорційною отриманій кожним із них з цього маєтку боргів. Внаслідок цього, розмір відповідальності довічного володільця за борги померлого має бути визначеним пропорційно відношенню цінності права довічного володіння до вартості всього, що залишилось після смерті власника майна, цінність же такого права довічного володіння маєтком може бути визначена при застосуванні 5 п. 273 ст. стат. цив. провад. десятилітнім прибутком, що має приносити отримане в довічне володіння майно (ріш. 1876 г., №170 и 1880 г., №70) [4, 497-498].
Іншої думки притримувався К. Анненков: «Как утверждает Сенат (реш. 1874 г., № 596; 1879 г. №№ 294 и 340) в виду того обстоятельства, что отказополучатели являются только кредиторами наследников завещателя, или других, назначенных им отказополучателей, а никак не его правопреемниками или наследниками, и никак нельзя признавать, чтобы они по принятии ими отказа обязаны были отвечать за обязательства наследодателя так же, как и его наследники, даже собственным их имуществом, в случае недостатка его имущества на удовлетворение его обязательств» [6, 490].
Розкриваючи питання щодо прийняття та відречення від відказів, то в тогочасному законодавстві не було жодних постанов ані про прийняття, ані про відмову від них. Як зазначав К. Аннєнков: «Очень бедной по этому предмету представляется и наша литература, так как очень немногие из наших цивилистов, да и то, довольно кратко, касались разработки по нашему закону отказов вообще» [6, 480 – 482].
Що ж стосується того моменту, з настанням якого повинно вважатися таким, що відкрилося для відказоодержувача право на визначений йому відказ, то надані з метою його визначення пояснення Шершеневича та К. Побєдоносцева є не однаковими та недостатньо повними. Так, за роз’ясненням К. Побєдоносцева: «право отказополучателя на получение назначенного ему отказа должно считаться возникающим немедленно по вступлении в силу завещания, которым он назначен, за исключением того случая, когда выдача его завещателем отсрочена до наступления известного срока». На думку Шершеневича: «право требовать выдачи отказа может возникать для отказополучателя не прежде, как по принятии наследства наследником, им обремененным»[6, 484 – 485].
Що ж до підстав припинення відказів, то, на думку К. Аннєнкова, як і будь-які інші зобов’язання вони можуть як в цілому, так і безпосередньо, підлягати припиненню внаслідок настання однієї з тих підстав, які взагалі тягнуть за собою їх припинення [6, 491].
Поряд із заповідальним відказом російському дореволюційному спадковому праву було відоме і заповідальне покладення. Так, ст. 1090 Х Т Зводу Законів закріплювала можливість встановлювати майнові вигоди, спрямовані на досягнення загальнокорисної мети, а саме: «Окружной Суд, по предъявлению к утверждению духовного завещания, в коем сделаны пожертвования… на предметы общественной благотворительности или пользы, препровождает выписки из сих завещаний Прокурору, для сообщения в подлежащие ведомства.»
Таким чином, дореволюційне законодавство Російської імперії, починаючи зі Зводу Законів, хоча й не досить повно, але достатньо чітко розрізняло серед заповідальний розпоряджень спеціальні – заповідальний відказ і покладання, що надалі були запозичені, хоча й в деякій трансформованій формі, радянським правом і сучасним законодавством України.