Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СПАДКУВАННЯ
Дослідження теоретичних та практичних аспектів процесу спадкування неможливе без визначення базових понять і категорій спадкового права. Для цього необхідно з’ясувати внутрішній зміст правових явищ, які позначаються термінами «спадкування», «спадщина», «спадкове правонаступництво» та ін.
Актуальність теми обумовлюється тим, що без характеристики та розуміння основних понять спадкового права неможливо зрозуміти самого процесу спадкування.
Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкодавців).
Метою написання даної статті є дослідження загальних понять спадкового права та їх характеристика.
Гадаю потрібно погодитися із тими вченими, які вважають, що спадкування є процесом, що розпочинається із смертю людини і закінчується оформленням свідоцтва про право на спадщину, а в окремих випадках окремою реєстрацією [1]. На їх думку, саме таке значення «спадкування» закладено в змісті ст. 1216 ЦК України.
Питання спадкування, порядок спадкування та інші питання висвітлено багатьма вченими-цивілістами, зокрема: Серебровський В.М., Дроніков В.К., Никитюк П.С., Фурса С.Я., Шевченко Я.М. та ін.
Поділ спадкування на види в ЦК України здійснено від того, яким чином визначено порядок переходу прав та обов’язків померлої особи: за законом чи заповітом.
Спадкування (спадкове правонаступництво) є особливим видом загального цивільного правонаступництва [2]. В порядку правонаступництва, права та обов’язки одного учасника цивільних правовідносин переходять до іншого. Теорії цивільного права відомі два типи правонаступництва: універсальне і сингулярне [3]. Перехід прав та обов’язків спадкодавця, що входять до складу спадщини, як єдиного цілого є універсальним правонаступництвом. Від універсального правонаступництва відрізняють правонаступництво сингулярне, при якому до особи переходить не уся сукупність прав і обов’язків спадкодавця, а лише певні його права або обов’язки.
Для спадкового права України характерним є те, що спадкоємці за заповітом є універсальними правонаступниками.
Разом з цим, спадкове право України передбачає наявність таких суб’єктів спадкування за заповітом, як відказоодержувач, та особа, на користь якої встановлено сервітут у заповіті. Саме ці суб’єкти на підставі заповіту отримують лише певне майнове право, не обтяжене майновими зобов’язаннями спадкодавця, а отже є сингулярними правонаступниками в майні фізичної особи. Таким чином, обґрунтованою є позиція Л.Шевчук, яка вважає, що сутністю спадкування за заповітом є поєднання універсального та сингулярного правонаступництва [4].
Відповідно до ст. ст.1218, 1219 ЦК України до складу спадкування входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за винятком тих прав та обов’язків, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця.
У ст.1219 ЦК України також визначено перелік прав та обов’язків, які не входять до складу спадщини, а саме особисті немайнові права, право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлене законом або їх установчими документами, право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, права на аліменти, пенсію, доплату або інші виплати, встановлені законом.
На думку Є.Фурси, спадщина (спадкова маса, спадкове майно) – це майнові і деякі особисті немайнові права і обов’язки, які не припиняються зі смертю особи і переходять до спадкоємців на підставі норм спадкового права як одне ціле [5].
Отже, складовими об’єкта спадкування можуть бути наступні об’єкти цивільних прав: а) права вимоги та обов’язки спадкодавця, які виникли з договорів чи позадоговірних зобов’язань з урахуванням положень ст. ст.1227, 1230, 1231 ЦК України; б) право власності та інші речові права; в) окремі особисті немайнові права спадкодавця.
Віднесення вченими окремих особистих немайнових прав фізичної особи до складу об’єкта спадщини, всупереч нормі п.121 ст. 1219 ЦК України, має свої правові підстави. Так, ч.2 ст.29 Закону України «Про авторське право і суміжні права» встановлено, що спадкоємці мають право захищати авторство на твір і протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора. Успадковуватись спадкоємцями автора твору образотворчого мистецтва та їхніми спадкоємцями може також передбачене ст.27 Закону та ст.448 ЦК України невідчужуване право слідування (право автора на частку від суми продажу оригіналу твору), яке хоча і не віднесене до майнових прав автора, має певну майнову цінність. Отож, зважаючи на умовність критеріїв поділу авторських прав на майнові та особисті немайнові, внаслідок чого деякі права, віднесені чинним законодавством до майнових, можуть тією ж мірою вважатися і особистими правами автора, обґрунтованим буде зауваження Є.Рябоконя, який вважає, що до складу спадщини входять не лише майнові права автора, але й ті особисті немайнові права, які тісно пов’язані з майновими [6].
Оскільки в зазначених випадках має місце конкуренція норм ЦК України, як загального нормативно-правового акта, і норм Закону України «Про авторське право і суміжні права», як спеціального нормативно-правового акта, то її потрібно вирішувати згідно загальновідомого правила, що застосуванню підлягає спеціальна норма закону. У кожному конкретному випадку, коли необхідно з’ясувати зміст терміну «особисті немайнові права», потрібно звертатись до норм спеціального законодавства, які встановлюють можливість чи неможливість успадкування того чи іншого особистого немайнового права [7].
Оскільки під терміном «майно» ми розуміємо майнові права та обов’язки, то логічно, що обов’язок спадкоємців відповідати за зобов’язаннями спадкодавця виникає, лише якщо підстави їх виникнення також є правомірними.
Деякі автори обґрунтовано вказують на ту обставину, що поняття «спадкодавець» не тотожне поняттю «заповідач». З одного боку, спадкодавцями є всі особи, після смерті яких відкрилась спадщина: як ті, що реалізували своє право на заповіт, так і ті особи, після смерті яких відкрилася спадщина за законом (малолітні, неповнолітні особи, особи, визнані в судовому порядку недієздатними і обмежені в дієздатності, особи, які не склали заповіту [5]. З іншого боку, особу можна справедливо називати заповідачем як з моменту реалізації нею права на заповіт (за її життя), так і після відкриття спадщини.
Поняття «спадкоємець» безпосередньо пов’язане із поняттям «право на спадкування». Враховуючи положення ст.1223 ЦК України, відповідно до якої право на спадкування виникає з моменту відкриття спадщини та існує до моменту його реалізації або відмови від його реалізації, справедливо буде погодитися із наступним: спадкоємець може бути потенційним (який закликається до спадкування за законом або за заповітом, але ще не реалізував своє право на спадкування) або фактичним (особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, тобто реалізувала своє право на спадкування) [8].
Також, в юридичній літературі висловлюються пропозиції щодо розширення кола підстав усунення від права на спадкування як за законом, так і за заповітом. Зокрема, на думку Ю.Заіки від права на спадкування повинна усуватися особа, яка умисно (і ця обставина буде встановлена судом) вчинила будь-який злочин проти життя, здоров’я, волі і гідності спадкодавця, оскільки такі норми містяться в законодавстві більшості країн континентальної Європи.
Література:
1. Науково-практичний коментар Цивільного Кодексу України. / За ред. Коссака В.М. – К.:, Істина, – 2004. – С. 905.
2. Васильченко В.В. Особливості спадкового правонаступництва в цивільному праві // Право України – 2001. – №11 – С. 98.
3. Фурса С.Я., Фурса Є.І. Спадкове право. Теорія та практика. Навч.пос. – К.:, – 2002. – С. 15.
4. Шевчук Л.В. Заповіт як підстава виникнення правонаступництва в цивільному праві. Автореферат дис. к.ю.н. – К., 2001.– С. 7.
5. Фурса Є.І. Спадкове правовідношення у нотаріальній та судовій практиці. Автореф. дис. к.ю.н. – К., 2004. – С. 65.
6. Рябоконь Є.О. Спадкове правовідношення в цивільному праві. Автореф. дис. к.ю.н. – К., 2001. – С.9.
7. Фурса С.Я. та ін. Спадкове право. Нотаріат. Адвокатура. Суд. – К., 2007.–С. 70.
8. Фурса Є.І. Новий погляд на термінологію спадкових правовідносин. // Право України. – 2002. – №9. – С. 115.
Позова Діна
ПРАВОВЕ ПОЛОЖЕННЯ ВІТЧИЗНЯНИХ ЖИТЛОВО-БУДІВЕЛЬНИХ КООПЕРАТИВІВ НА ПОЧАТКУ ЇХ СТАНОВЛЕННЯ
В умовах економічної кризи, низького рівня середньої забезпеченості громадян України житлом, незадовільного стану житлового фонду, скорочення обсягів державного фінансування житлового будівництва актуальним є дослідження правового положення житлово-будівельних кооперативів як однієї з організаційно-правових форм активізації участі громадян у задоволенні їх житлових потреб за власні кошти. Втім, збагнути правову природу та ідею житлово-будівельних кооперативів, їх роль у вирішенні житлової проблеми неможливо без висвітлення їх правового положення на початку становлення для врахування відповідних уроків історії.
Житлово-будівельні кооперативи не були об’єктом комплексного дослідження вчених в Україні. Окремі публікації, зокрема А. Боровської, Д. Сичкарь, В. Добровського, І. Величко, І. Львови, С. Подзе та інших, а також сучасні підручники з житлового, кооперативного права здебільшого висвітлюють правові аспекти їх організації та функціонування відповідно до положень чинного законодавства, не приділяючи достатньої уваги питанням правового положення даного виду кооперативів на початку становлення і поступових змін в їх правовому регулюванні на різних етапах розвитку країни. Дослідженню житлово-будівельних кооперативів присвячено чимало праць радянських вчених, а саме: І.С. Вишневської, І.Б. Мартковіча, В.Р. Скріпко, Г.І. Мусієнко, П.Я. Трубнікова, І.Т. Хламова, І.П. Прокопченко, Т.М. Лісніченко, Д.С. Пудікова та інших. Однак виклад історії розвитку кооперативів в них обмежується часовими рамками існування СРСР. Поясненням цьому може бути комуністична ідеологія Радянського Союзу, відповідно до якої засновником теорії кооперації визнавався В.І. Ленін, а основною науковою працею з питань кооперації був його твір «Про кооперацію». Здобутки ж світової та вітчизняної кооперації у різноманітних формах та галузях, в тому числі житловій, владою навмисно замовчувались. В сучасній науковій літературі [1] також іноді можна зустріти точку зору, що житлово-будівельні кооперативи вперше виникли за радянських часів. Таке твердження навряд чи можна визнати виправданим.
Метою даної статті є аналіз правового положення житлово-будівельних кооперативів на початку їх становлення.
Перші вітчизняні житлово-будівельні кооперативи почали виникати на тлі зародження кооперативного руху, передумови якого склалися у II половині XIX сторіччя.
Зазначимо, що в Російській імперії, до складу якої входила Наддніпрянська Україна, проблема забезпечення населення житлом була дуже гострою. Розвиток промисловості і торгівлі, обезземелення селян призвело до стрімкого росту робітничого класу. В той же час держава та місцеве самоврядування, як зазначає Літовкін В.М., самоусунулися від вирішення квартирного питання, незважаючи на його соціальну гостроту [2, 3]. Про нестаток житла у той час яскраво свідчить наявність так званих «койко-коміркових» і «кутових» мешканців [3, 13].
Вступити до житлово-будівельних кооперативних товариств, мета яких полягала у зведенні і придбанні будинків і квартир для своїх членів, могли собі дозволити лише матеріально забезпечені верстви населення. Це було зумовлено невеликим обсягом кредитів, що надавалися банками на будівництво житла, їх високою вартістю та недоступними цінами на земельні ділянки. Таким чином, на той час складалася більш вузька, порівняно із західними країнами, соціальна база для ініціативного вирішення житлової проблеми, і, перш за все, будівельними товариствами [2, 7].
Крім того, законодавство значно ускладнювало процедуру реєстрації товариств, в тому числі кооперативних. Як зазначає Чістякова О.І., до революції 1905 року свободи спілок в Росії не існувало. Жодна спілка або інша суспільна організація не могла з’явитися без попереднього дозволу Міністерства внутрішніх справ [4, 200]. До 1905 р. не було єдиного законодавчого акту, який би регламентував порядок реєстрації та діяльності організацій. Правила реєстрації і ліквідації товариств і спілок містилися в різних томах Зводу законів Російської імперії. Вони входили до Статуту про попередження і припинення злочинів, Статуту про промисловість, Статуту суспільного презирства, Статуту сільського господарства та інших. Крім того, багато питань регулювалось підзаконними актами [4, 201]. Так, споживчі товариства дозволялись на підставі статті 443 Статуту громадського презирства, згідно з якою Міністр внутрішніх справ надавав дозвіл на організацію благодійних товариств [5, 206].
Житлово-будівельні кооперативні товариства також займали невизначене правове положення. Як зауважує Тичінін С.В., в законі вони не були прямо передбачені, але й під благодійні товариства підвести їх було досить складно. Статут кожного з таких товариств повинен був затверджуватись виконавчим органом – Радою міністрів [5, 206].
Однак вже на першому етапі революції 1905 р. уряд здійснив спробу заповнити прогалини в правовому регулюванні громадських організацій і вдосконалити його виданням циркуляра Міністерства внутрішніх справ від 26 квітня 1905 р. № 18. Даним циркуляром Міністр внутрішніх справ делегував своє монопольне право реєструвати товариства губернаторам і градоначальникам. Однак така децентралізація стосувалася лише благодійних товариств, зазначених в циркулярі [4, 201], тобто не поширювалася на житлово-будівельні кооперативи.
Маніфестом від 17 жовтня 1905 р. була проголошена свобода спілок, у зв’язку з чим Указом Миколи II від 23 квітня 1906 р. були внесені зміни до Основних державних законів [4]. Так, у статті 38 глави II «Про права та обов’язки російських підданих» було закріплено право російських підданих організовувати товариства і спілки з метою, яка не суперечить законом. Умови створення товариств і спілок, порядок їх дій, умови і порядок надання їм прав юридичної особи, а також порядок їх закриття мали визначатися законом.
Такі законодавчі зміни зумовили бурхливий процес створення найрізноманітніших політичних партій, профспілок та інших громадських організацій і товариств. Це викликало необхідність розробки законопроекту про товариства і спілки, який згодом був схвалений Радою міністрів і під назвою «Тимчасові правила про товариства і спілки» був переданий на розгляд Державної Думи [4, 203].
Однак Державна Дума вилучила з нього демократичні елементи, які залишилися. Зокрема, судовий порядок реєстрації організації і закриття товариств був замінений на адміністративний. До підстав закриття товариств додалася вказівка на цілі, які суперечать моральності, і на діяльність, яка загрожує безпеці та спокою. В такому вигляді Тимчасові правила були затверджені 4 березня 1906 р. [4, 204].
При цьому Рада міністрів віднесла житлово-будівельні кооперативи до товариств, передбачених Тимчасовими правилами від 4 березня 1906 р. Зазначимо, що відповідно до статті 1 розділу I зазначених правил товариством визнавалось об’єднання кількох осіб, які не маючи на меті отримати для себе прибуток від ведення якогось підприємства, обрали предметом своєї діяльності визначену ціль. Як зазначає Тичінін С.В., Тимчасові правила поширювались на наукові, художні і інші подібні товариства, які не переслідували матеріальних цілей [5, 207]. Отже, правове становище житлово-будівельних товариств, порівняно з попереднім, стало більш невизначеним, хоча процедура затвердження їх статутів Радою міністрів була замінена більш спрощеним порядком.
Так, згідно зі статтею 17 зазначених правил, особи, які бажали утворити товариство, повинні були подати письмову заяву губернатору або градоначальнику, який у випадку виявлення ним перепони для організації товариства, передавав її на розгляд губернського або міського у справах товариства присутствія. Якщо протягом двох тижнів з моменту отримання заяви губернатором або градоначальником особам, які подали заяву, не було повідомлено про ухвалу присутствія про відмову у задоволенні заяви з точним зазначенням підстав такої відмови, товариство могло розпочати свою діяльність. Таким був загальний порядок реєстрації товариств.
Проте в статті 20 Тимчасових правил зазначалось, що право набувати і відчужувати нерухоме майно, створювати капітали, укладати договори, вступати у зобов’язання, бути позивачем і відповідачем у суді надавалося лише тим товариствам, які були зареєстровані в установленому порядку, на підставі статуту. У такому разі до заяви про намір створювати товариство повинен був додаватись завірений нотаріусом проект статуту в двох екземплярах та кошти для друку об’яви про створення товариства. Проект статуту, який підлягав реєстрації, вносився за розпорядженням губернатора або градоначальника до губернського або міського у справах товариства присутствія. Присутствіє зобов’язано було розглянути проект протягом місяця з дня подання заяви, за результатами якого воно або дозволяло реєстрацію, або відмовляло в ній. У першому випадку, після набрання ухвалою присутствія законної сили, реєстрація проводилась шляхом внесення товариства до реєстру, що вівся при діловодстві присутствія.
Таким чином, у законодавстві дореволюційного періоду житлово-будівельні кооперативи не здобули самостійного правового регулювання. Загалом кооперативне законодавство Російської імперії було недостатньо розвинутим і містило розрізнені правові норми про окремі різновиди кооперативних об’єднань. Існуючий дозвільний порядок реєстрації кооперативних товариств, в тому числі житлово-будівельних, у адміністративних органах гальмував процес їх розвитку і широкого розповсюдження. Недоступність житлово-будівельних кооперативів для малозабезпечених верств населення, відсутність матеріальної підтримки з боку держави та органів самоврядування не дозволило житлово-будівельній кооперації стати інструментом вирішення гострої житлової кризи, яка існувала на той час.
Література:
1. Мічурін Є. О. Житлове право України: науково-практичний посібник / Мічурін Є. О., Сліпченко С. О., Соболєв О. В. – Харків: Еспада, 2001. – 318 с.; Боровская А. ЖСК: анализируем ключевые характеристики / Алина Боровская // Строительная деятельность. – 2009. – № 12. – С. 12 – 14.
2. Литовкин Н. В. Общественная система удовлетворения жилищных потребностей граждан / Н. В. Литовкин // Жилищное право. – 2004. – № 1. – С. 3 – 25.
3. Бронер Д. Л. Жилищное строительство и демографические процессы / Бронер Д. Л. – М.: Статистика, 1980. – 80 с.
4. Российское законодательство X – XX веков: в 9 т. / [под общ. Ред. О. И. Чистякова]. – М.: Юрид. лит., 1994–.–Т. 9: Законодательство эпохи буржуазно-демократических революций. –1994. – 352 с.
5. Тычинин С.В. Становление законодательства о кооперации в России / С. В. Тычинин // Известия высших учебных заведений. Правоведение. – 2004. – № 1. – С. 202 – 211.
Приміч Денис
ПРАВО НА КОЛЕКТИВНІ ПЕРЕГОВОРИ І УКЛАДЕННЯ КОЛЕКТИВНИХ ДОГОВОРІВ В АКТАХ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ
Україна проголошуючи себе соціальною правовою державою взяла курс на активне сприяння добробуту своїх громадян, визнала пріоритет особистих прав людини над усіма іншими правами.
Конституція України визначила систему основних прав та свобод людини і громадянина. Невід’ємною і важливою складовою цієї системи прав та свобод є трудові права працівників. Стаття 43 Конституції передбачає, що кожний має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно вибирає собі або на яку вільно погоджується. У ст.44 зазначено, що працюючі мають право на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів; заборона страйку можлива лише на підставі закону. Також відповідно до статті 36 Конституції України громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту їх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. [1,141]
Основні конституційні трудові права громадян та працівників закріплені у ст. 2 Кодексу законів про працю України, де право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку. В частині другій передбачена реалізація права працівників на працю шляхом укладення трудового договору та переліченол перелік таких прав як право на відпочинок, щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об’єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів), на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів. [2, 375].
Хоча законодавством прямо не передбачено право працівників на колективні переговори та укладання колективних договорів, однак це право випливає зі змісту глави 2 КЗпП та Закону України «Про колективні договори та угоди». Так відповідно до ст. 4 зазначеного Закону право на ведення переговорів і укладення колективних договорів, угод від імені найманих працівників надається професійним спілкам, об’єднанням профспілок в особі їх виборних органів або іншим представницьким організаціям трудящих, наділеним трудовими колективами відповідними повноваженнями [3, 361]. Колективні переговори розглядаються як дія або процес, що веде до укладення колективного договору [4,6].
Колективний договір по суті є локальним актом, що визначає умови праці, соціальні гарантії для працівників на підприємстві, в установі, організації та породжує права та обов’язки для суб’єктів, які підпадають під його дію.
Регулювання трудових відносин між працівником та роботодавцем на локальному рівні є більш ефективним, оскільки враховуються особливості праці та функціонування того підприємства, установи, організації на якій укладається колективний договір, саме на місцевому рівні можна передбачити найоптимальніше регулювання трудових відносин.
Колективні переговори та укладання колективного договору є інструментом, за допомогою якого профспілки добиваються покращання умов життя і праці трудящих, та є дієвим механізмом забезпечення трудових прав працівників.
В статті 12 КЗпП зазначено, що сторонами при укладанні колективного договору є власник або уповноважений ним орган, з однієї сторони, і первинна профспілкова організація, які діють відповідно до своїх статутів, а у разі їх відсутності – представниками, вільно обраними на загальних зборах найманих працівників або уповноважених ними органів, з другої сторони. А в статті 14 Кодексу лише зазначено, що укладенню колективного договору передують колективні переговори.
Простіше кажучи право на ведення колективних переговорів і укладання колективних договорів належать субьєкам передбаченим в статті 12 КЗпП. Однак закон не уточнює хто саме має право на колективних переговорів і укладання колективних договорів.
Теоретично можливість представляти інтереси найманих працівників надана трьом суб’єктам– профспілкам, уповноваженим трудовим колективом органам, а також представникам трудящих. Але право на ведення колективних договорів і укладення колективного договору надається лише профспілці або представницькій організації трудящих [5,12]. З іншої сторони право на ведення колективних договорів і укладення колективного договору надається власнику або уповноваженого ним органу.
Якщо зі сторони працівників, більш-менш зрозуміло, хто має право представляє їх інтереси, то зі сторони власника, уповноваженим органом може виступати декілька суб’єктів.
Уповноваженим органом власника підприємства може виступати як директор, так і спеціальна комісія уповноважена власником на ведення колективних переговорів та укладання колективного договору. Однак уповноважені власником органи теж є наймані працівники, інтереси яких теж повинна представляти профспілка, оскільки колективний договір стосується трудових прав та обов’язків всіх найманих працівників, в тому числі і уповноважених власником орган.
Тому на нашу думку право на ведення колективних переговорів і укладення колективного договору зі сторони роботодавця має бути надано самому власнику або кільком власникам, що володіють корпоративними правами підприємства, оскільки колективний договір створює, насамперед, для них певні права та обов’язки, реалізація яких повинно виконуватись через уповноважений ними орган.
Як вже зазначалось в статті 14 КЗпП зазначено, що укладенню колективного договору передують колективні переговори. Аналогічною є норма статті 10 Закону України «Про колективні договори і угоди». Однак зміст даних статей є занадто стислим та не розкриває суть колективних переговорів, оскільки в широкому розумінні колективні переговори повинні розглядатися не тільки як процес який веде до укладання колективних договорів, а й процес який веде до вирішення всіх інших питань які стосуються прав та обов’язків працівників, що не передбачені в колективному договорі, або коли колективний договір взагалі відсутній на підприємстві.
Закон України «Про колективні договори і угоди» визначив правові засади розробки, укладення та виконання колективних договорів з метою сприяння регулюванню трудових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і власників. Метою укладення колективних договорів є не тільки вирішення питань оплати праці і соціальних гарантій, а й регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.
Можна погодитись з Чаншевою Г.І. що колективний договір, угода не регулюють технологічні відносини, вони покликані регулювати передусім трудові відносини [6,23]. По суті методом колективних переговорів можуть вирішуватись технологічні та інші питання підприємства, однак вони дійсно не будуть стосуватись сфери трудових прав.
Перелік основних трудових прав, передбачений ст.2 КЗпП, не відповідає міжнародним трудовим стандартам. У цій статті відсутні чимало прав, передбачених Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права. Зазначений перелік основних трудових прав не відповідає Європейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 р. та Хартії основних прав ЄС 2000 р. Зокрема, у ст.2 КЗпП не передбачаються право на ведення колективних переговорів і укладення колективних договорів.