Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
САМОРЕГУЛІВНІ ОРГАНІЗАЦІЇ, ЯК ЕЛЕМЕНТ ДЕЦЕНТРАЛІЗОВАНОГО УПРАВЛІННЯ
Перехід від адміністративно-командної системи управління до засад ринкової економіки зумовлює пошук оптимальних механізмів, які б були здатні визначити міру державного втручання у функціонування ринку. Таким механізмом може стати саморегулювання. Дискусія щодо необхідності встановлення та розвитку саморегулівних (інколи вживаються терміни: саморегулюючих або самоврядних) організацій в Україні ведеться досить тривалий час. Варто зазначити, що на ринках фінансових послуг [1], ринку сільськогосподарської продукції [2], фондовому ринку [3] тощо, вже функціонують саморегулівні організації. Проте, слід констатувати відсутність як у законодавстві України, так і у правовій теорії положень, які б розкривали сутність, поняття та механізми функціонування саморегулівних організацій.
У різних країнах, у відповідності до історичних, політичних, економічних особливостей та чинників існують різні моделі або системи діяльності саморегулівних організацій. При цьому ступінь саморегулювання, його співвідношення із «традиційним» адміністративним регулюванням різниться у кожній країні. Саморегулювання можна визначити, як одну із форм «децентралізованого управління» [7, 113]. В основі функціонування саморегулюючих організацій лежить європейська концепція державного управління governance [8], суть якої зводиться до горизонтальної побудови відносин між державними органами, суб’єктами бізнесу (господарювання) та громадянським суспільством [9, 52]. Саморегулівні організації можуть установлювати єдині обов’язкові для виконання їх членами правила, стандарти; здійснювати контроль за дотриманням цих правил [10, 24].
Отже, варто погодитися із тезою, що суть саморегулювання складають наступні 3 елементи: стандарти, моніторинг та третейські засоби вирішення спорів [11, 7]. Проте, вважаємо за необхідне визначити наступні ключові характеристики саморегулівних організацій:
- Неприбуткова організація;
- Добровільне членство;
- Існуючі правила (стандарти) господарської чи професійної діяльності;
- Делегування частини повноважень державних органів у відповідних сферах господарської та професійної діяльності;
- Здійснення контролю за діяльністю своїх членів;
- Врегулювання спорів між членами або із споживачами тощо.
Саморегулювання, тобто передача частини прав щодо встановлення правил і контролю за ними учасникам ринку, – поширений у світовій практиці метод скорочення державного регулювання [4]. Саморегулівними організаціями (self-regulatory organizations – SRO) у світовій практиці визнають підприємницькі асоціації, добровільні об’єднання, які встановлюють для своїх членів формальні правила у веденні бізнесу [5]. Згідно чинного законодавства, саморегулівні організації визначаються як: неприбуткове об’єднання установ [1], асоціація юридичних осіб [2], об’єднання професійних учасників [3]. Безумовно, слід враховувати особливості певного виду господарської або професійної діяльності, проте, спільні риси мають бути наявні у кожній саморегулівній організації. Тому, видається цілком логічним та виваженим надання наступного визначення саморегулюючої організації, запропоноване у проекті Закону України «Про саморегулюючі організації» [6], як неприбуткової організації, яка об’єднує суб’єктів, що здійснюють господарську та/або професійну діяльність певного виду. Але, вважаємо, що запропоноване у законопроекті визначення не повною мірою розкриває особливості саморегулівних організацій. Тому пропонуємо наступне визначення: саморегулівна організація – це юридична особа, що об’єднує суб’єктів господарювання на основі добровільного членства, створена відповідно до Закону, яка має статус неприбуткової організації (непідприємницького товариства), наділена правом встановлювати обов’язкові для своїх членів правила (стандарти) господарської та/або професійної діяльності, контролювати їх виконання, та якій відповідними державними органами можуть делегуватися їх окремі повноваження, визначені законами.
Як і для будь якої іншої організації, основним документом, що регламентує діяльність саморегулівних організацій є їх статут. Проте, більш цікавим є питання здійснення саморегулівними організації повноважень органів державної влади. У теорії управління розрізняють кілька форм надання повноважень [12, 232]: встановлення – визначення компетенції у законах; передача – коли повноваження одного органу виключаються з його компетенції і включаються до компетенції іншого органу; делегування – надання державним органом належного йому права вирішення питань на один раз, деякий час або на невизначений строк. Ключову роль у цьому питанні займає положення частини 2 статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідні закони встановлюють наступні форми надання повноважень саморегулівним організаціям, як: делегування [1, 3], встановлення (надання переліку сфер діяльності у законі) [2]. Вищенаведеним проектом, також одним із завдань саморегулівних організацій визначається виконання делегованих державою функцій [6]. Вважаємо, що більш вдалим було б застосування терміну «повноважень органів державної влади» заміст терміну «державою функцій». У загальній юридичній літературі, під функціями насамперед розуміються функції держави, які традиційно визначаються як основні напрями (види) діяльності держави, в яких відображаються її сутність, соціальне призначення, цілі та завдання [13, 71]. В той час як під повноваженнями розуміються закріплені права і обов’язки (в тому числі обов’язки нести відповідальність за наслідки виконання повноважень – так звані «юрисдикційні» обов’язки) [14]. Повертаючись до питання делегування державою повноважень, підкреслимо, що зазначеним проектом [6] визначений виключний перелік повноважень, які можуть делегуватися саморегулівним організаціям. Додатково зазначено, що законом можуть бути встановлені вимоги, за умови відповідності яким саморегулівній організації делегуються повноваження органів державної влади. Стосовно механізму реалізації саморегулівною організацію делегованих державою повноважень, то законопроект не містить жодної норми. Як відзначає В.Приходько, враховуючи соціальну спрямованість та добровільний характер природи делегованих повноважень, безпосередньо процес делегування повноважень має супроводжуватись підписанням адміністративного договору [15]. Адміністративний договір – це перш за все добровільна угода [16, 6]. Вважаємо, що саме із сторони органів державної влади можуть висуватися вимоги, яким саморегулівні організації мають відповідати для укладання адміністративного договору на делегування визначених повноважень органів державної влади. Підсумовуємо, що правову основу для функціонування саморегулівних організацій в Україні становлять: законодавство України, статут та адміністративний договір (у разі делегування повноважень органів державної влади).
На думку експертів, прийняття цього закону стане справжнім проривом на шляху доступу суспільства до владних повноважень та формування правил свого ж життя через відповідні інституції [17]. Саморегулювання вигідне й державі, оскільки дозволить економити значну частину державних коштів, що витрачається на здійснення окремих повноважень. Безумовно, подальший розвиток саморегулівних організацій є невід’ємною складовою розвитку України як демократичної та правової держави з сильним та дієвим громадянським суспільством. Прийняття Закону України «Про саморегулівні організації» створить нормативно-правову базу для функціонування та діяльності саморегулівних організацій. Проте, при прийнятті зазначеного закону слід враховувати як досвід зарубіжних країн так і напрацювання вітчизняних науковців.
Література:
1. Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг: Закон України від 12 липня 2001 року // Відомості Верховної Ради України – 2002. – №1 від 04.01.2002.
2. Про оптові ринки сільськогосподарської продукції: Закон України від 25 червня 2009 року // Урядовий кур’єр. – 2009. – №140 від 05.08.2009.
3. Про цінні папери та фондовий ринок: Закон України від 23 лютого 2006 року // Голос України. – 2006. – № 69 від 14.04.2006.
4. Фоміна К. Перспективи розвитку саморегулювання в Україні/ К.Фоміна // Правовий тиждень. – №31(157) від 4 серпня 2009 р. – С.4-5.
5. Пересада А.А. Портфельне інвестування: Навч. Посібник / А.А. [Пересада, О.Г.Шевченко, Ю.М.Коваленко, С.В.Урванцева] – Київ: КНЕУ, 2004 – 408 с.
6. Проект Закону про саморегулівні організації №4841-д від 23.07.2010 Режим доступу: ссылка скрыта= &pf3511=38355
7. Black J. Decentring Regulation: Understanding the Role of Regulation and Self-Regulation in a ‘Post – Regulatory’ World / Julia Black // Current legal problems. – 2002 in M. Freeman (ed.) – ISNN 0070-1998 – P.103-146.
8. Корженко В.В. Методологічні та евристичні інтенції сучасної концепції Governance / В.В.Корженко, В.В.Нікітін В.В. // Державне будівництво – 2006 – №.1. Режим доступу: ссылка скрыта
9. Зятьков А.Е. Формы государственно-частного партнерства в политико-административной сфере / А.Е.Зятьков // Вестник Санкт-Петербургского университета МВД России – №2 (42) – 2009 – С.52-57.
10. Перепелюк В.Г. Адміністративний процес. Загальна частина: Навчальний посібник. / В.Г.Перепелюк – Чернівці: Рута, 2003. – 367 с.
11. Хайкин В.Л. Проблемы саморегулирования фармацевтического рынка России / В.Л.Хайкин // Ремедіум. – Август 2005. – С. 6-11.
12. Сторожук І.П. Принцип делегування повноважень у місцевому управлінні /І.П.Сторожук // Університетські наукові записки. – 2005. – №4 (16) – С.231-236.
13. Колодій А. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / [А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков та інші]; За ред. В.В.Копєйчикова – К.: Юрінком-Інтер, 2000. – 368 c.
14. Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні: Указ Президента України №810/98 від 22 липня 1998 року // Урядовий кур’єр. – 1998. – №141-142 від 25.07.98.
15. Приходько В. Інститут делегування повноважень як основа правових відносин між органами державної влади та місцевого самоврядування / В.Приходько // Актуальні проблеми державного управління. Збірник наукових праць Одеського регіонального інституту державного управління. – 2009. – №1. Режим доступу: ссылка скрыта
16. Скворцов С.С. Адміністративний договір як засіб управлінської діяльності: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю: 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право / С.С.Скворцов – Харків, 2005. – 28 с.
17. Малик Р. Саморегулюючі організації: заслін «кабінетним» рішенням / Р.Малик // Урядовий кур’єр – 14.05.2010.
Капталан Иван
ОСНОВАНИЯ И ПОРЯДОК ПРИОСТАНОВЛЕНИЯ И ПРЕКРАЩЕНИЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ПОЛИТИЧЕСКИХ ПАРТИЙ
Обретение партией официального статуса не является гарантией ее бессрочного существования. Деятельность политических партий может быть прекращена в порядке и по основаниям, предусмотренным действующим законодательством.
Существование политических партий в условиях правового государства предполагает решение вопросов о прекращении их деятельности по инициативе государства исключительно в судебном порядке. В противном случае любые, пусть даже самые благовидные предлоги для внесудебного решения были бы лазейкой для сведения счетов с политическими оппонентами, устранения политических соперников из сферы легальной борьбы за доступ к властным ресурсам. Данные вопросы и обуславливают актуальность данной темы.
Приостановление деятельности политической партии, ее регионального отделения и иного структурного подразделения возможно лишь при соблюдении установленных Законом оснований и процедуры приостановления. Так, основанием для приостановления должно стать нарушение политической партией Конституции Украины [1] и Закона «О политических партиях Украины» [2]. В этом случае орган юстиции выносит политической партии письменное предупреждение с указанием допущенных нарушений, устанавливает срок их устранения, составляющий не менее двух месяцев. При этом у политической партии имеется возможность обжаловать предупреждение уполномоченного органа в суд. Если политической партией эти нарушения не были устранены, а предупреждение не обжаловано, ее деятельность может быть приостановлена на срок до шести месяцев решением Верховного Суда Украины, принятым на основании заявления Минюста Украины. Срок, отводимый региональному отделению либо иному структурному подразделению для устранения нарушений, установлен в один месяц с момента вынесения предупреждения.
Следует заметить, что «поражение в правах» в период приостановления деятельности не является полным: партии сохраняют вещные и обязательные права, право защищать свои права и представлять законные интересы своих членов, устанавливать и поддерживать международные связи с политическими партиями и иными общественными объединениями.
Партии вправе пропагандировать свои взгляды, цели и задачи в негосударственных средствах массовой информации и посредством распространения агитационных печатных материалов (листовок, прокламаций и т. д.). Внутренняя жизнь партии в этот период также не прекращается: могут проводиться съезды политических партий и конференции ее региональных отделений, продолжают действовать руководящие органы партии, может проводиться обновление их состава. Ведь для того, чтобы партия могла устранить допущенные нарушения, подчас необходимы решение высшего органа партии – съезда.
В целях обеспечения правовых гарантий многопартийности действующее законодательство оговаривает ряд обстоятельств, при наличии которых деятельность политической партии не может быть приостановлена.
Кроме того, не допускается приостановление деятельности политической партии в ходе избирательных кампаний по выборам Президента и депутатов. Соответствующий иммунитет распространяется на все политические партии вне зависимости от их фактического участия в выборах и действует со дня официального решения о назначении (проведении) выборов до официального опубликования их результатов.
Вместе с тем это ограничение не распространяется на случаи, когда цели или действия политических партий направлены на осуществление экстремистской деятельности либо когда политические партии неправомерно осуществляют свою деятельность по производственному признаку, в органах государственной власти и органах местного самоуправления, в армии, правоохранительных органах, вмешиваются в учебный процесс образовательных учреждений.
Кроме того, деятельность политических партий может быть приостановлена в связи с введением чрезвычайного и военного положения – на период срока действия указа о военном или чрезвычайном положении.
Вне зависимости от обстоятельств деятельность политических партий приостанавливается лишь на определенное время: окончательно утратить статус партия может только в результате ликвидации. При этом если приостановление деятельности политической партии возможно только по инициативе управомоченных на то органов государственной власти, то ликвидация может быть проведена как в добровольном, так и в принудительном порядке.
В случаях, когда ликвидация носит добровольный характер, решение о ликвидации принимается на съезде партии в соответствии с ее уставом.
Принятое решение о ликвидации политической партии направляется в Минюст Украины. Законодательство не определяет мотивы, по которым партия может принять решение о самороспуске, пределы предварительной проверки, проводимой в этих случаях Минюстом, ограничиваются вопросами соответствия фактических обстоятельств принятия партией решения о прекращении деятельности нормам ее устава. Если в ходе проверки нарушений не выявлено, Минюст принимает решение о государственной регистрации факта ликвидации партии. Минюст направляет в регистрирующий орган необходимые сведения и документы, а регистрирующий орган в пятидневный срок со дня их получения вносит в Единый государственный реестр юридических лиц соответствующую запись и сообщает об этом в Минюст.
Ликвидация в судебном порядке является правовой санкцией, применяемой в отношении партий, деятельность которых осуществляется с нарушением законодательства или перестала отвечать требованиям, предъявляемым законом «О политических партиях Украины».
Поскольку ликвидация партии в судебном порядке является крайне ответственным шагом, правовые системы зарубежных государств (например, в ФРГ) нередко относят решение данного вопроса к ведению конституционных судов.
Порядок ликвидации деятельности политических партий, осуществляющих экстремистскую деятельность, имеет свои особенности, связанные с различиями в процедуре ликвидации и субъектном составе органов, уполномоченных инициировать ее начало. В зависимости от степени общественной опасности, которой характеризуется экстремистская деятельность, ликвидация политической партии может осуществляться как при наличии ряда обязательных досудебных процедур, так и без применения последних [3, 235].
Так, согласно положениям Закона Украины «О политических партиях в Украине» (далее – Закон) деятельность политических партий запрещается, если их программные цели или действия направлены, в частности, на разжигание межэтнической, расовой вражды или посягательство на права и свободы человека.
В случае добровольной самоликвидации или принудительной ликвидации политической партии она может быть вновь воссоздана в том же порядке, который предусмотрен для создаваемых партий.
Политическая партия может добровольно утратить свой статус и в случае реорганизации. Однако реорганизация политической партии возможна только путем преобразования ее в иной вид общественного объединения, не имеющего статуса политической партии [4, 140].
Обобщая, следует отметить, что, по нашему мнению, правовое регулирование добровольного и принудительного прекращения деятельности политических партий в дальнейшем неизбежно потребует и дифференциацию юридических последствий такого прекращения. В этом отношении применение одной и той же процедуры (хотя и различающейся по юридическим последствиям) к партиям, ликвидируемым в связи с обнаружившимся несоответствием статуса их реальному состоянию, и к экстремистской партии не вполне корректно. По нашему мнению, в первом случае целесообразнее ввести такую санкцию, как утрата общественным объединением статуса партии с исключением ее из списка политических партий (при этом деятельность ее как общественного объединения не прекращается) [5, 23].
Литература:
1. Конституція України від 28 червня 1996 р. //ВВРУ. – 1996. № 130, ст. 141
2. О политических партиях в Украине: Закон Украины// от 5 апреля 2001 года N2365-III
3.Кучеренко І.М. Організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права: монографія.-К.:Інститут держави і права ім..В.М.Корецького НАН України,2004.-С.235
4.Гражданский кодекс Украины: Комментарий. – Т.1. -Х.: ООО «Одиссей», 2008.– С.140;
5. Субъекты гражданского права // Ответственный редактор доктор юридических наук, профессор Т. Е. Абова – Москва, 2000. – С.23; Закупень Т.В. Перспективы развития законодательства о регистрации юридических лиц. // Журнал российского права. – 2000. – № 7.
Куций Олександр
ПРОБЛЕМИ КВАЛІФІКАЦІЇ ОБ’ЄКТІВ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ЗАЛЕЖНО ВІД ЇХ ОБОРОТОЗДАТНОСТІ
У доктрині цивільного права дискусійним все ще залишається питання про його об’єкт. Так, в теорії зустрічаються такі поняття як «об’єкт права», «об’єкт цивільно-правового регулювання», «об’єкти цивільних правовідносин», «об’єкти суб’єктивних цивільних прав». Це пояснюється зокрема тим, що в ЦК та науці не існує єдиної концепції об’єкта (предмета) права і правовідношення, в силу чого під об’єктом розуміють досить різноманітні явища і утворення – від фактів об’єктивної дійсності до явищ психічного порядку.
Об’єкти цивільних прав (правовідносин) можуть бути визначені як матеріальні та (або) нематеріальні блага, з приводу яких складаються цивільні правовідносини.
Перелік об’єктів цивільних прав закріплений у ст. 177 ЦК. До них відносять речі, у тому числі гроші, та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Важливе значення під час дослідження об’єктів цивільних прав (правовідносин), відіграє їх класифікація, тому вона є орієнтиром при виявленні правового режиму того чи іншого об’єкта. Зокрема в ЦК пропонуються класифікації об’єктів цивільних прав за двома наступними критеріями.
Залежно від характеру благ згідно ст. 177 ЦК, об’єкти цивільних прав поділяються на речі, щодо яких можуть виникати цивільні права і обов’язки, дії (послуги), що здійснюються у сфері цивільних відносин, результати дій (роботи), які мають правове значення, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація – задокументовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі, особисті нематеріальні (немайнові) блага: життя і здоров’я фізичної особи, честь, гідність, ділова репутація, ім’я, тощо, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
У сучасній цивільно-правовій науці існує інша кваліфікація об’єктів цивільних прав – залежно від оборотоздатності об’єктів цивільних прав (можливості здійснення угод і інших дій, спрямованих на їхню передачу в межах цивільно-правових відносин). Даний спосіб кваліфікації знайшов місце у ст. 178 ЦК. Згідно даної статті об’єкти цивільних прав поділяються на об’єкти, які обертаються вільно, об’єкти, які обмежені в обігу та об’єкти, які вилучені з обігу.
Згідно з ч. 1 ст. 178 ЦК об’єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід’ємними від фізичної чи юридичної особи.
Відповідно до ч.2 ст. 178 ЦК види об’єктів цивільних прав, які вилучені з цивільного обороту чи обмежені в обороті (можуть належати лише певним учасника обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом) встановлюються тільки законом.
Під об’єктами, обмеженими в обігу, мають на увазі об’єкти, які можуть належати тільки окремим учасникам цивільного обороту, або обіг таких об’єктів, їх придбання або відчуження може здійснюватися лише на підставі певного дозволу. Це означає, що в законі повинні передбачатися вихідні критерії належності об’єктів до обмежено оборотоздатних і вказуватися державні органи, уповноважені визначати конкретні їхні види. Так, наприклад, відповідно до «Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної, і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів», затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 21 серпня 1998 р. № 622, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 7 жовтня 1998 р. за № 637/3077, право власності на зброю та бойові припаси на території України мають фізичні та юридичні особи, які отримали відповідний дозвіл на її придбання у органів внутрішніх справ. Так, у постанові КМУ від 7 вересня 1993 р. № 706 «Про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії» п. 7 передбачає, що дозволи на придбання і зберігання (носіння) газових пістолетів і револьверів та патронів до них видаються органами внутрішніх справ громадянам, які досягли 18-річного віку, за винятком окремих категорій осіб (за станом здоров’я не може володіти спеціальними засобами самооборони, що підтверджується медичною довідкою, особи, які ведуть аморальний спосіб життя) за умови наявності висновку (довідки) медичного закладу (лікувально-кваліфікаційної комісії) встановленої форми про те, що за станом здоров’я вони можуть володіти (користуватися) спеціальними засобами самооборони та ознайомлені з порядком їх зберігання (носіння) і застосування.
Постановою ВР України від 17 червня 1992 року № 2471-XII «Про право власності на окремі види майна» затверджений спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна. Так, громадяни набувають право власності на такі види майна, придбаного ними з відповідного дозволу, що надається: на вогнепальну гладкоствольну мисливську зброю; на вогнепальну мисливську нарізну зброю; на газові пістолети, револьвери і патрони до них, заряджені речовинами сльзоточивої та дратівної дії; на холодну зброю та пневматичну зброю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду; на об’єкти, що перебувають на державному обліку як пам’ятки історії та культури; на радіоактивні речовини.
Вилученими з цивільного обороту вважаються об’єкти, що не можуть бути предметом угод чи інших дій, спрямованих на їхню передачу в межах цивільно-правових відносин. Так, вище вказана Постанова ВР України «Про право власності на окремі види майна» містить перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України. Так, не може знаходитись у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, що придбані громадськими об’єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси; вибухові речовини й засоби вибуху; бойові отруйні речовини; наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря); протиградові установки; державні еталони одиниць фізичних величин; спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації; електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.
На нашу думку, такий поділ об’єктів цивільного права, який складався історично, виник тому, що в певні історичні періоди законодавець по різному ставиться до об’єктів та їх оборотоздатності. Це виникає тому, що суб’єкти цивільних правовідносин по різному ставляться до об’єктів і не в повній мірі можуть правильно усвідомоювати їх властивості та раціонально використовувати.
На сьогоднішній день речі, які обмежені в оборотоздатності, мають особливий правовий режим, і тому їх здатність перебування та передача у суб’єктів цивільного права має регулюватись законодавством. На жаль, дане законодавство має суттєві недоліки, в зв’язку з чим виникає потреба в конструктивному реформуванні. Задля цього необхідно скористатись досвідом зарубіжних країн в секторі регулювання обігу речей, які обмежені в оборотоздатності.