Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
1.Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №№ 40-44. – Ст. 356.
2. Талапина Э.В. Управление государственной собственностью. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002. – 455с.
3. Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 37-38. – Ст. 189.
4. Роз’яснення Державного казначейства щодо обліку квартир, придбаних для працівників бюджетних установ за кошти державного бюджету. 22.04.2004 р. №07-04/829-3380.
5. Господарський кодекс України від 16 січня 2003р // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18, № 19-20, № 21-22. – Ст.144.
6. Кряжевских К.П. Право оперативного управления и право хозяйственного ведения государственным имуществом. – СПб.: Издательство Юридический центр Пресс, 2004. – 451с.
Смілянець Ірина
ПІДСТАВИ ЗАМІНИ БОРЖНИКА У ЗОБОВ’ЯЗАННІ
У практичному аспекті підстави, що обслуговують заміну божника у зобов’язанні виглядають таким чином: заміна боржника опосередковується єдиним правочином трьох осіб, окремими односторонніми правочинами або договором та правочинами. Враховуючи те, що в законі дані моменти прямо не вирішуються, тези в процесі тлумачення можуть набувати різного змісту.
Розглянемо таку підставу заміни боржника як прийняття на себе чужого боргу (інтерцесія).
Дана конструкція містить два основних елементи: 1) двосторонній правочин – договір між кредитором та третьою особою (новим боржником) щодо прийняття останнім на себе обов’язку (боргу) особи, з якою кредитор перебуває у зобов’язальних правовідносинах; 2) односторонній правочин – згоду кредитора звільнити первісного боржника від його обов’язку щодо виконання обов’язку перед ним.
На відміну від переведення боргу, при застосуванні інтерцесії договір укладають не боржники, а кредитор та новий боржник. Згода первісного боржника стосовно проведення його заміни не вимагається, а інтерцесія допускає навіть заперечення первісного боржника відносно його заміни.
Враховуючи, що чинне законодавство не передбачає конструкції заміни боржника, яка базувалася б на договорі між кредитором та новим боржником, не можна вважати, що договір між особою, яка хоче прийняти на себе чужий борг, та кредитором суперечить нормам чинного законодавства.
Розглядаючи конструкції – інтерцесії і переведення боргу можна говорити про їх спільні риси.
Для вказаних конструкцій характерна ускладнена структура і містять вони два елементи – двосторонній правочин (договір двох сторін) та односторонній правочин (згоду кредитора). В обох випадках заміна боржника може здійснюватися лише у випадку, коли обов’язок боржника виконується іншою особою і не є таким, що нерозривно пов’язаний з особою боржника [3].
Відмінність цих двох конструкцій полягає у тому, що інтерцесія передбачає договір кредитора та нового боржника, а переведення боргу – договір між боржниками. Крім того, у разі інтерцесії кредитор звільняє попереднього божника від його боргу, у той час як при переведенні боргу він надає згоди на заміну боржника. Але при цьому правовий однаково відбувається заміна боржника.
Через те, що закон не передбачає такої конструкції заміни боржника, як прийняття на себе чужого боргу, всі питання щодо форми договору між кредитором і новим боржником та згоди кредитора на звільнення попереднього божника від його обов’язку мають вирішуватися на підставі загальних правил щодо форми правочинів [4]. Оскільки при інтерцесії, на відміну від переведення боргу, договір укладають не боржники, а кредитор та новий боржник, можна припустити, що форма договору інтерцесії не може залежати від форми первісного правочину між боржниками. Такого правочину може і не існувати. Тому форма договору про прийняття чужого боргу визначається автономно, тобто незалежно від форми інших правочинів.
У літературі висловлені цікаві міркування з приводу застосування інтерцесії. Так, В.А. Бєлов вважає, що інтерцесія не є надбанням лише теорії цивільного права [2]. Прикладом сучасної інтерцесії, на його думку, слугують випадки, за яких третя особа задовольняє вимоги кредитора у разі небезпеки втрати свого права на майно боржника внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно без згоди божника (частина 2 статті 313 ЦК Російської Федерації). Аналогічна норма закріплена в частині 3 статті 528 ЦК України [1].
Та з такою думкою важко погодитися. Аналізуючи сутність інтерцесії, автор підкреслює, що ця конструкція базується на домовленості між новим кредитором та божником. При цьому новий божник приймає на себе обов’язок перед кредитором здійснити виконання певного зобов’язання за третю особу (боржника).
Це дійсно так, проте, у наведених прикладах йдеться про інше. Якщо третя особа задовольняє вимоги кредитора, то вона, за суттю, самостійно виконує зобов’язання замість боржника. Між особою, яка виконує чужий обов’язок, та кредитором немає договору, тому не виникає обов’язку нового боржника перед кредитором щодо виконання чужого боргу, як відбувається при інтерцесії. Третя особа нічого не обіцяє кредиторові, вона не приймає на себе обов’язку здійснити виконання певних обов’язків за боржника. Оскільки між третьою особою та кредитором відсутній договір, який пов’язує третю особу чужим боргом, то відсутня і інтерцесія.
Випадки, коли третя особа задовольняє вимоги кредитора у разі небезпеки втрати свого права на майно боржника внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно, дійсно трапляються. Однак, головним є те, що третя особа спрямовує свої дії не на укладення договору з кредитором, а на фактичне виконання чужого боргу. Для такого типу відносин конструкція інтерцесії застосовуватися не може.
З загальних принципів цивільного права зрозуміло, що особа, яка задовольнила вимоги кредитора, має зайняти його місце, тобто набути прав кредитора. Та такі відносини обслуговує конструкція не інтерцесії, а суброгації. В широкому тлумаченні суброгація означає перехід до правонаступника (суброгата), який виконав обов’язок за іншу особу (основного боржника) в момент та в розмірі виконаного надання, прав кредитора (суброганта) до основного боржника. При цьому виконання не припиняє обов’язку основного боржника, а лише слугує підставою для переходу прав кредитора [3].
Отже, механізм задоволення третьою особою вимог кредитора у разі небезпеки втрати її права на майно боржника внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно треба визнати самостійною правовою конструкцією, яка не співпадає з конструкцією «прийняття чужого боргу» (інтерцесії), одночасно це не свідчить про неможливість застосування останньої в юридичній практиці.
Іншою підставою заміни боржника у зобов’язанні є правонаступництво, що має місце, наприклад, при прийнятті спадщини або при переході прав та обов’язків у складі підприємства від учасника, що виходить із його складу та при цьому передає свої права та обов’язки правонаступнику.
Так при прийнятті спадщини до правонаступника переходять як права на певне майно так і обов’язки, а разом з ними і борги, що були у спадкодавця. При цьому спадкоємець стає новим боржником перед кредиторами спадкодавця. Наприклад, спадкодавцем було укладено кредитний договір, в якому він виступає позичальником перед певною фінансовою установою та зобов’язаний сплачувати певну грошову суму щомісяця. При прийнятті спадщини спадкоємець також приймає на себе й обов’язки з такого договору. При цьому для того, щоб таке прийняття відбулося правомірно – укладається договір про переведення боргу, на підставі чого і здійснюється заміна боржника.
Також підставою заміни боржника є рішення суду. При цьому мова йде про заміну боржника в разі, коли виникає певний спір щодо подібної заміни. При цьому, в результаті судового розгляду певного спору, суд ухвалює рішення про заміну боржника у зобов’язанні, якщо безумовно будуть для цього законні можливості. Наприклад, коли особа приймає певні права від іншої особи, відмовляється від певних обов’язків, що пов’язані з такими правами. При цьому кредитори мають право звернутися до суду щодо вирішення подібного спору.
Література:
1. Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 р. // Голос України. – Офіц. вид. – № 45–46. – 12 березня 2003 р.
2. Белов В. А. Гражданское право: Общая часть: учеб. / В. А. Белов. – М.: ЮрИнфор, 2002. – 755 с.
3. Цивільне право України: підруч.: у 2 т. / [В. І. Борисова, Л. М. Баранова, І. В. Жилінкова та ін.]; за заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо–Фатєєвої, В. Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер. – Т. 2. – 2004. – 552 с.
4. Цивільний кодекс України: науково–практ. коментар / [Є. О. Харитонов, І. М. Кучеренко, О. І. Харитонова та ін.]; за ред. Є. О. Харитонова. – [3-є вид., перероб. та доп.]. –Х.: Одіссей, 2006. – 1200 с.
Токарева Віра
СТРАХУВАННЯ ТВОРІВ МИСТЕЦТВА ТА АНТИКВАРІАТУ ВІД ПОЗОВІВ МИНУЛИХ ВЛАСНИКІВ ТВОРУ У ПРАКТИЦІ ЗАРУБІЖНИХ СТРАХОВИКІВ (СТРАХУВАННЯ ТИТУЛУ ТВОРІВ МИСТЕЦТВА)
Страхування правового титулу (title insurance) є видом страхування, що забезпечує страховий захист від ризику наявності недоліків у правовому титулі на нерухоме майно. Дане страхування передбачає виплату відшкодування на користь власника майна за збитки, що виникають внаслідок таких недоліків. Компанії зі страхування правового титулу (title insurance сompany) уповноважені лише на проведення операцій зі страхування правового титулу. Історично такого роду компанії діють на обмеженій території у зв’язку зі специфікою діяльності, обумовленої необхідністю перевірки документів на місці.
Слід зазначити, що документ про правовий титул (abstract of title) – історія володіння нерухомістю – являє собою підготовлений юристом документ у вигляді хронологічного резюме записів, що стосуються правового титулу на земельну власність, включаючи передачу правового титулу (наприклад, пред’явлення заповітів і документів, що підтверджують права власності) і юридичних дій (наприклад, прав утримання власності в якості забезпечення виплати боргу). Резюме містить найменування всіх безпосередньо пов’язаних з цим сторін, вказує їх юридична опис, а також опис майна і його місцезнаходження. Документ оформляється з метою підтвердження обґрунтованості прав справжнього власника. Юрист або страховик зі страхування правового титулу перевіряє цей документ для того, щоб встановити, чи містить даний документ будь-які недоліки правового титулу, які слід усунути до того, як покупець придбає права на майно.
На ринку творів мистецтва існує давня практика забезпечення конфіденційності покупцями і продавцями, збереження завіси секретності, що покриває більшість угод із творами мистецтва, а отже і походження багатьох творів мистецтва. Для того щоб більше ускладнити становище у багатьох операціях із творами мистецтва та антикваріату, проміжні дилери зберігають первинних продавців та покупців творів на почесній відстані – в секретності. Ситуація ускладнюється тим, що немає жодної можливості простежити операції із творами мистецтва та антикваріату, та дослідити ланцюжок від первинного продавця до останнього покупця, та відповідно встановити сумлінне походження твору.
Відсутність прозорості у великих масштабах нерегульованої індустрії мистецтва створює численні проблеми для колекціонерів, а саме – неповноцінність права власності. Особливо гостро це питання постає на ринку творів мистецтва США, де власник неправомірно позбавлений твору мистецтва, зберігає за твором добрий титул, навіть якщо твір згодом придбаний у сумлінного покупця за відповідну вартість. У результаті добросовісний набувач безоплатно не тільки змушений повернути твір мистецтва їх законному власнику, але втрачає суму, за яку він придбав твір.
Дана ситуація викликає інтерес колекціонерів та інвесторів забезпечити пом’якшення зазначеногоо ризику, тому вони все частіше звертаються до страхування титулу, яке компенсує страхувальникам вартість робіт, які можуть бути втрачені у випадку виникнення спору про право.
Так, світові компанії, що здійснюють страхування творів мистецтва, предметів колекціонування та антикваріату Хіскокс (Hiscox) та АКСА протягом 20 років укладають договори страхування творів мистецтва, предметів колекціонування та антикваріату як на стандартних умовах, так і від будь-яких ризиків, у тому числі позовів минулих власників, а розрахунок страхової премії здійснюють на індивідуальній основі в кожному конкретному випадку.
У 2006 році страховою компанією АРІС (ARIS), із головним офісом у Нью-Йорці, було введено спеціалізований страховий продукт – поліс страхування титулу творів образотворчого мистецтва Art Title Protection Insurance (ATPI®). Відповідно до умов страхового полісу здійснюється захист від витрат, пов’язаних з дефектним титулом та пов’язаних з цим судовими витратами, захищає власників у випадку, якщо інша сторона висуває претензії щодо законного володіння твором.
Відповідно до умов полісу покриваються тільки картини та скульптури, виключаються культурні артефакти або антикваріат. Так, на відміну від полісів компанії Хіскокс, компанією АРІС стягується одноразова премія, без франшизи та охоплює термін до тих пір, поки страхувальники (або спадкоємці) володіють твором мистецтва. У випадку оспорювання права власності на твір страховою компанією АРІС буде відшкодовано вартість речі або надані послуги щодо захисту інтересів власника речі у суді.
Концепція компанії AРІС проста – працівники компанії з’ясовують наявність походження твору мистецтва та документальні докази права власності, після чого встановлюють можливу вартість полісу. Якщо ризики є мінімальними та не має сумнівів щодо попередніх володільців твору, то страховий платіж може становити всього лише 1 відсоток від загальної вартості предмету. Тобто чим вище ризики, тим вищий страховий платіж. Так, твори, які могли провести час в Європі та власники яких невідомі в період Другої світової війни, тобто могли бути викрадені або конфісковані у власників під час Голокосту – страховий платіж буде становити 5 відсотків від оціночної вартості предмету.
Передання творів мистецтва, предметів колекціонування та антикваріату в заставу до банківської установи, накладення арешту на майно, що включає твори мистецтва, під час досудового слідства та розподіл власності під розлучення – невичерпний перелік ситуацій, коли арт дилер не має повноваження на продаж творів мистецтва, предметів колекціонування та антикваріату, з якими стикається Джудіт Л. Пірсон.
Відтак, слід зазначити, що існує величезний ризик, пов’язаний з титулом власності, з огляду на той факт, що існує міжнародний товарообмін. Незалежно від того, музей або окрема особа є володільцем роботи сумнівного походження, справжній власник використає як правові та дипломатичні повноваження для забезпечення своїх прав на твір мистецтва, який було переміщено без належного правового титулу або було викрадено. Тому, завдяки страхуванню творів мистецтва та антикваріату створюється фінансова постійність і безпека на ринку творів мистецтва, яка не може відбуватися без сторонньої страхової охорони. Разом з цим слід враховувати ту обставину, що даний страховий продукт є зовсім новим та ще не встиг створити історію успіху.
Толмач Ольга
ПУБЛІЧНІ ТА ПРИВАТНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ РОБОТОДАВЦЯ
В умовах реформування діючого законодавства про працю та переосмислення загальнотеоретичних категорій в науці трудового права проблема визначення правового статусу роботодавця набуває особливої актуальності. Враховуючи баланс інтересів роботодавця, працівника та держави створюються умови для врахування їх прав та інтересів. З огляду на інтереси роботодавця, держави та працівника, завданням законодавства про працю є підтримка рівноваги між приватними та публічними інтересами.
Деякі вчені пропонують виділяти три види прав (обов’язків) роботодавця залежно від джерела їх формування, а саме: а) які випливають з договорів, б) які випливають з адміністративних актів; в) які випливають із законодавства про працю [1, 274].
Одним з основних прав роботодавця, зазначених у КЗпП України, є право укладати, змінювати та розривати трудові договори з працівниками. При цьому визначається як загальний порядок, так і особливості укладення, зміни та розірвання трудового договору.
Закон забороняє дискримінацію у сфері праці. Законодавець передбачає для всіх громадян рівні можливості для реалізації своїх трудових прав. У свою чергу, роботодавець вільний у виборі працівників. Головною розпізнавальною ознакою діяльності роботодавця є самостійне розпорядження персоналом, але в рамках чинних нормативних актів у сфері праці [2, 4]. Так, обмеження за віком можуть встановлюватися законами України для окремих категорій працівників, якщо це пов’язано з особливим характером роботи. Законом України «Про державну службу» визначаються особливості укладення трудового договору з особами, які бажають вступити на державну службу. Законом України «Про освіту», Законом України «Про вищу освіту» визначено особливості щодо обрання та прийняття на роботу науково-педагогічних працівників.
Зазначені правомочності роботодавець вправі реалізовувати виключно з урахуванням і відповідно до імперативних вимог КЗпП України, інших законодавчих актів.
Роботодавець володіє повноваженнями щодо припинення трудового договору зі своєї ініціативи. Разом з тим законодавець істотно обмежує права роботодавця на розірвання трудового договору, встановлюючи конкретний перелік підстав розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, гарантії і компенсації звільненим працівникам, право на судовий захист від незаконних звільнень. Крім цього, в Типовій формі контракту з керівниками підприємств, що є у державній власності, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 2 серпня 1995 р. № 597, надається перелік підстав, за якими Орган управління майном (роботодавець) має право звільняти керівника підприємства [3, Ст.26].
Розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця визнається законним тільки в тому випадку, коли для цього є передбачені законом підстави (ст. ст. 40, 41 КЗпП України) та дотриманий встановлений законом порядок звільнення. При цьому обов’язок довести законність звільнення покладено законом на роботодавця. Відповідно до ст. 4 Конвенції МОП № 158 «Про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця» (1982), трудові відносини з працівником не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов’язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби [4, 1223].
Наступне право роботодавця – право на ведення колективних переговорів і на укладення колективного договору з представниками найманих працівників. Зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції. У колективному договорі встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин. У Законі України «Про колективні договори і угоди» дається перелік відносин, в яких сторони можуть визначити взаємні зобов’язання в колективному договорі [4, ст.7]. Вичерпного переліку питань, які повинні бути врегульовані колективними договорами не визначено. Крім цього, колективний договір може передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги з урахуванням принципу про недопустимість погіршення становища працівників порівняно із законодавством.
Роботодавець має право вимагати від працівника дотримуватися трудової дисципліни, сумлінно виконувати трудові обов’язки, дбайливо ставитися до майна роботодавця. При належному і сумлінному виконанні працівником вказаних обов’язків роботодавець має право його заохотити, а порушників трудової дисципліни – притягнути до дисциплінарної відповідальності. До цього додамо, що додержання дисципліни праці є обов’язковим для всіх працівників, що передбачено нормами КЗпП України.
Одним із засобів стимулювання праці, що забезпечує належну трудову дисципліну, є заохочення працівників. Заохочення – це своєрідна форма позитивної оцінки результатів праці працівника у процесі виконання ним своєї трудової функції. Так, стаття 143 КЗпП України передбачає, зокрема, що до працівників підприємств, установ, організацій можуть застосовуватись будь-які заохочення, що містяться в затверджених трудовими колективами правилах внутрішнього трудового розпорядку [5, ст.143]. За чинним трудовим законодавством види заохочень, підстави та порядок їх застосування є предметом локального правового регулювання. Відзначимо, що засоби стимулювання праці можуть бути передбачені не лише у правилах внутрішнього трудового розпорядку, а в будь-яких інших локальних актах (наприклад, у колективному договорі, положенні про заробітну плату та преміювання тощо).
До основних прав роботодавця відносяться право створювати об’єднання роботодавців з метою представництва і захисту своїх інтересів у сфері соціально-трудових відносин і пов’язаних із ними економічних відносин та право вступати до них. Відповідно до Закону України «Про організації роботодавців», роботодавці мають право на свободу об’єднання в організації роботодавців для здійснення і захисту своїх прав та задоволення соціальних, економічних та інших законних інтересів на основі вільного волевиявлення без будь-якого попереднього дозволу, вступу до таких організацій на умовах і в порядку, визначених їх статутами, участі в організаціях роботодавців, а також вільного виходу з них на умовах і в порядку, визначених законодавством та їх статутами, міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України [6, Ст.2]. Порядок створення, припинення діяльності організацій роботодавців та їх об’єднань, їх повноваження визначено в законі. Крім цього, держава визнає саме створені відповідно до закону організації роботодавців та їх об’єднання повноважними представниками інтересів їх членів у межах повноважень, закріплених їх статутами.
Роботодавець зобов’язаний виплачувати в повному розмірі належну працівникам заробітну плату у строки, встановлені КЗпП України, колективним договором. Держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно з переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України, а також шляхом оподаткування доходів працівників.
Водночас, закон передбачає, що форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною, галузевими, регіональними угодами.
Отже, держава в сучасних умовах визначає тільки мінімум основних гарантій прав працівників. Конкретні шляхи, засоби, форми і методи досягнення цілей встановлюють самі роботодавці відповідно до їх інтересів і інтересів працівників. Зміст прав та обов’язків роботодавця, як трудових, так і похідних від них, визначається як на державному рівні, так на договірному. Так, локальні нормативні акти, що доповнюють чинні нормативно-правові акти у сфері праці, в рамках законодавства покликані детально, з урахуванням специфіки конкретної організації і інтересів колективу, регламентувати трудові відносини між роботодавцем та працівниками, визначати їх взаємні права і обов’язки.
Таким чином, правовий статус роботодавця в трудових та пов’язаних з ними правовідносинах характеризується поєднанням публічного та приватного начал.