Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
ПУБЛІЧНО- ТА ПРИВАТНОПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВОВІДНОСИН ОБОВ’ЯЗКОВОГО СТРАХУВАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ АВТОВЛАСНИКІВ
Однією із найважливіших передумов успішного розвитку страхування в Україні є ефективне правове регулювання відносин у зазначеній сфері. Правове регулювання страхування в Україні здійснюється нормами різних галузей права. Важливе місце у дослідженні договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (далі – ОСЦПВВНТЗ) займає визначення його місця у правопорядку України, аналіз співвідношення публічно- та приватноправових засад у регулюванні породжуваних ним правовідносин.
У літературі не одне десятиліття активно обговорювалося питання щодо галузевої належності правовідносин, що складаються з приводу обов’язкового страхування. О.А. Ноткін наприкінці ХІХ ст. висловлював переконання про належність договору страхування до сфери регулювання «поліцейського права» на тій підставі, що це явище більше відноситься до суспільного добробуту і розглядалося ним, у першу чергу, як економічне явище [6, 130]. М.І. Брагінський висловив думку, що «…з приводу обов’язкового страхування виникають правовідносини різноманітної галузевої належності» [4, 73].
Сучасне правознавство розглядає публічне право як своєрідну функціонально-структурну підсистему права, що, зокрема, має своїм предметом регулювання окрім устрою і функціонування держави та її інститутів, інститутів громадянського суспільства тощо, ще й закріплення публічного інтересу в системі фінансів та праці [9, 197].
Специфіка страхування як фінансового інструмента породжує наявність публічного інтересу у кожному окремому договорі страхування. Відповідно, система цілей правового регулювання договірного страхування не може не враховувати цей інтерес, вважає Ю.Б. Фогельсон [8, 68]. Ще вагомішим є вплив такого публічного інтересу на ОСЦПВВНТЗ. Відображення подвійного, приватно-публічного характеру інституту ОСЦПВВНТЗ можна віднайти у ст. 3 Закону України (далі – ЗУ) «Про ОСЦПВВНТЗ». Публічний характер відображається у призначенні забезпечити відшкодування шкоди потерпілій особі. Водночас при аналізі приватноправового характеру – першочергове значення має «захист майнових інтересів страхувальників» [2].
Однак основною метою договору ОСЦПВВНТЗ є захист приватного інтересу. Цей інтерес полягає у бажанні убезпечити себе від ризику понесення збитків у разі заподіяння шкоди третім особам та їх майну. Хоча суб’єктивним мотивом, який спонукає кожного страхувальника до укладення договору страхування є не тільки згаданий інтерес, але й покладений законом обов’язок.
Таким чином, правове регулювання відносин між страховиком, страхувальником та потерпілою особою відповідно до договору ОСЦПВВНТЗ здійснюються у рамках цивільного законодавства, але невиконання вимог щодо обов’язкового страхування є підставою для застосування до власника транспортного засобу заходів відповідальності, передбачених нормами публічного права.
Страхові правовідносини є переважно цивільно-правовими. Такий характер мають відносин між страхувальником, страховиком та вигодонабувачем з приводу укладання, дії та виконання договору страхування. Цивільно-правові відносини виникають між страхувальником, страховиком, перестраховиком і страховим брокером з приводу розміщення страхових ризиків на страховому ринку та здійсненням страхової виплати [7, 191].
Водночас у цивільно-правовому за своїм характером регулюванні договірних відносин ОСЦПВВНТЗ неможливо не помітити впливу публічно-правових засад. Принцип свободи договору поступово звужується. Так, суб’єкти публічних зобов’язань не можуть відмовити будь-кому в укладенні договору. Поступово обмежується і свобода сторін щодо визначення змісту договору. З’являються типові договори, договори приєднання тощо. Як бачимо, зараз ставиться під сумнів і свобода договору для суб’єктів, які не є суб’єктами публічних зобов’язань. Тож необхідно з’ясувати, якою мірою і для кого є обов’язковим укладання договору ОСЦПВВНТЗ, наскільки глибоким є вплив імперативного методу на його регулювання.
Відносини щодо страхування відповідальності власників наземних транспортних засобів є цивільно-правовими відносинами, які створюють для їх сторін певні права та обов’язки. Відповідно до законодавства цивільно-правові зобов’язання у сторін можуть виникати на підставі різних юридичних фактів. Зокрема, це може бути договір або закон (інший нормативно-правовий акт).
Однак не всі науковці поділяють дану позицію. Наприклад, А. Брінц вважав, що тільки об’єктивний правопорядок є підставою для виникнення зобов’язання, угода ж жодного значення не має. Зобов’язання виникає тому, що є пряма вказівка про це у законі [5, с. 324-325]. Компромісний варіант, на нашу думку, необхідно шукати у визнанні підставою для зобов’язання певної юридичної сукупності – суб’єктивної волі та об’єктивної можливості. Закон сам по собі не створює цивільно-правового зобов’язання у сторін страхових правовідносин, для цього необхідний певний юридичний факт – договір.
Стаття 999 ЦК України передбачає, що законом може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов’язкове страхування). Тож можна стверджувати, що обов’язок укладати договір ОСЦПВВНТЗ випливає із конкретних норм законів, а саме – ст. 999 ЦК України, ст. 7 ЗУ «Про страхування» та ЗУ «Про ОСЦПВВНТЗ» (зокрема, ст. 21) [1; 3; 2]. Однак таке обґрунтування не зовсім відповідає засадам цивільного права України як права приватного. Тож слід враховувати, що покладання обов’язку укласти договір ОСЦПВВНТЗ не є одностороннім актом з боку держави, а кореспондується відповідною згодою кожного володільця наземного транспортного засобу, що виявляється у здійсненні користування таким джерелом підвищеної небезпеки.
Публічний характер договору ОСЦПВВНТЗ означає й те, що укладення договору страхування є обов’язковим для страховика у будь-якому випадку, якщо особа звертається до нього з метою укласти передбачений законом договір. Відповідно до ч. 2 ст. 14 ЗУ «Про ОСЦПВВНТЗ» «страховик не може відмовити будь-якому страхувальнику в укладенні договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності» за умови страхування відповідальності за шкоду, заподіяну життю, здоров’ю, майну третіх осіб внаслідок експлуатації транспортного засобу, визначеного в договорі страхування, особою, вказаною в договорі страхування, або однією з осіб, зазначених у договорі (договір III типу) [2]. За умови необґрунтованої відмови страховика від укладання договору ОСЦПВВНТЗ власник транспортного засобу має право позиватися до суду з метою змусити укласти договір і вимагати відшкодування заподіяних збитків.
Страховики зобов’язані укладати договори страхування у відповідності до чинного законодавства України, враховуючи вимоги типового поліса ОСЦПВВНТЗ, затвердженого Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України. Відтак, усі страхувальники є рівними у своїх правах за виключенням пільгових категорій, визначених ст. 13 ЗУ «Про ОСЦПВВНТЗ». Однак частина осіб, передбачених ч. 1 згаданої статті, взагалі не є учасниками договірних відносин. До них відносяться учасники бойових дій та інваліди війни, що визначені законом, інваліди I групи, які особисто керують належними їм транспортними засобами, а також особи, що керують транспортним засобом, належним інваліду I групи, у його присутності [2]. Убачається, що правовий режим страхування цивільно-правової відповідальності перелічених осіб є публічно-правовим, адміністративним, здійснюється без договору, страховиком фактично виступає МТСБУ.
Слід зважати й на тенденцію до обмеження можливості формування сторонами змісту договору ОСЦПВВНТЗ, що укладається на підставі ЗУ «Про ОСЦПВНТЗ». Так, однією із останніх умов, які ще можуть вільно погоджуватись сторонами є термін дії договору. Практично всі законопроекти про внесення змін до згаданого закону передбачають заміну цієї норми імперативним визначенням терміну дії договору в 1 рік.
Таким чином, для договорів страхування, а особливо для договорів обов’язкового страхування є характерним вплив норм публічного права, обумовлений необхідністю забезпечення суспільних інтересів і здійснення контролю за діяльністю страхових компаній. У випадку обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності володільців наземних транспортних засобів, які є джерелом підвищеної небезпеки, ступінь прояву публічно-правових засад правового регулювання є на порядок вищим. Це, зокрема, простежується у визначенні договору ОСЦПВВНТЗ як публічного, звуженні можливостей щодо вільного визначення його умов сторонами.
Література:
1. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 р. № 435 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=435-15
2. Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів: Закон України від 1.07.2004 р. № 1961 IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1961-15
3. Про страхування: Закон України у редакції ЗУ від 4.10.2001 р. № 2745-ІІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=85%2F96-%E2%F0
4. Копылкова Н.М. Правовые аспекты обязательного страхования гражданской ответственности владельцев транспортных средств: дис. кандидата юрид. наук: 12.00.03 / Н.М. Копылкова. – М., 2006. – 196 с.
5. Серебровский В.И. Избранные труды по наследственному и страховому праву. Изд. 2-е, испр. М.: «Статут», 2003. – 558 с.
6. Суворова М.Д. О частноправовом характере института страхования / М.Д. Суворова // Правоведение. – 1997. – № 4. – С. 129-136.
7. Теория и практика страхования: Учебное пособие / Под общ. ред. проф. Турбиной К.Е. – М.: Анкил, 2003. – 704 с.
8. Фогельсон Ю.Б. Договор страхования в российском гражданском праве: дис. … доктора юрид. наук: 12.00.03 / Ю.Б. Фогельсон. – М., 2007. – 387 с.
9. Юридична енциклопедія: [В 6 т.] / НАН України, Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького; [Редкол.: Шемшученко Ю.С. (голов. ред.) та ін.]. – К.: «Укр. енцикл.» ім. М.П.Бажана, 1998. – Т. 5: П-С. – 2003. – 733 с.
Свириденко Валентина
ПРО ВЗАЄМОДІЮ ПУБЛІЧНОГО І ПРИВАТНОГО ПРАВА У РЕГУЛЮВАННІ ПОДАТКОВИХ ВІДНОСИН
Сучасний стан розвитку нашої держави характеризується бурхливим розвитком економічних відносин, що в свою чергу, загострює проблему в регулюванні податкових відносин і зумовлює зміни у податковому законодавстві.
Податкове законодавство України є одним із самих складних в правовій системі України. При цьому спостерігається тенденція щодо його нестабільності. Проте, як показує практика його правозастосування, зміни, що вносяться до законів з питань оподаткування, досить часто спричиняють нові проблеми [1, 95-99].
Варто зауважити, що існуючі недоліки у сфері оподаткування обумовлені тим, що при розробці концепції податкової системи, законів та інших нормативно – правових актів зі сплати податків, зборів та обов’язкових платежів, не забезпечений в повній мірі комплексний підхід до проблем оподаткування, не враховані складні взаємні зв’язки учасників податкових відносин, які виникають в процесі запровадження та стягнення податків.
Підвищення ефективності податкової системи України можливе за наявності сучасної наукової концепції удосконалення податкового законодавства, побудованого на основі системного підходу та створення оптимальної взаємодії всіх складових податкової системи.
Слушною є думка Плавич В.П., який зазначає, що право набуває особливого змісту, оскільки має забезпечувати реформування суспільних відносин на ринковій основі [2, 80].
Не можемо не погодитись з тим, що «забезпечення балансу публічних та приватних інтересів – основне завдання права на сучасному етапі» [3, 24].
Досить важливим, особливо сьогодні, стає питання взаємодії публічного і приватного права у регулюванні податкових відносин.
Розмежування приватного й публічного завжди було об’єктом наукового дослідження. Як вірно зазначив Ю.М. Старилов « розмежування публічного і приватного права – важке і до цього часу вважається спірним завданням». [4, 255].
Видатний російський юрист Й.О.Покровський писав « … відмінність між правом публічним і правом приватним не у різниці відносин та інтересів, а у різних засобах правового регулювання». [5, 37].
В податковому праві взаємовідносини між приватними та публічними суб’єктами базуються на нерівності учасників податкових відносин. Між тим, не варто протиставляти приватних та публічних суб’єктів. Більш конструктивним буде узгодження їх інтересів, знаходження ефективних способів взаємодії, нових прогресивних податкових механізмів.
З нашої точки зору актуальним є твердження М.П.Кучерявенка, який зазначає, що «досягнення певних цілей передбачає виділення в рамках податкового правового регулювання основного концептуального орієнтиру – забезпечення виконання податкового обов’язку, закріплення порядку, що гарантує формування дохідних частин бюджетів. В цих умовах закладається система стимулів, що провокують появу та розвиток прогресивних, відбиваючих сучасний етап розвитку податкових механізмів, також як і подолання відносин, гальмуючих динаміку суспільного розвитку за рахунок застарілих податків та зборів» [6, 8].
Застосування у податковому праві переважно імперативних норм не виключає можливості використання рекомендацій, роз’яснень. Як вірно зазначає з цього приводу Н.А.Шевельова, однією із основних рис адміністративно – правового методу регулювання податкових відносин є те, що ініціатива виникнення цих відносин належить владному суб’єкту. Дана обставина не виключає можливості прояву ініціативи в даних відносинах зі сторони юридичних чи фізичних осіб. [7, c. 17-18].
З метою реалізації власних завдань та функцій держава забезпечує свої фіскальні інтереси по акумулюванню грошових коштів через механізм оподаткування. Встановлення податкового тягаря сприяє реалізації загального блага, виконанню публічних функцій державою, оскільки реалізує публічний інтерес всіх членів суспільства.
А.В. Кряжков вважає, що в радянській правовій доктрині «значення приватних інтересів, так як і всього приватного права, було зведено до мінімуму, оскільки була відсутня їх основа – приватна власність» [8, 61].
Погоджуючись з даною думкою в цілому, можемо зауважити, що приватні інтереси не можуть бути зведені виключно до майнових. В цій же мірі публічний інтерес не може обмежитись виключно нематеріальними цінностями, хоч більшість із них дійсно складають основу публічного інтересу (мир, злагода, безпека, тощо).
Здійснюючи перерозподіл певної частини матеріальних благ між забезпеченими та бідними верствами населення через фіскальну та бюджетну системи, держава реалізує публічний інтерес не зважаючи на те, що він має ярко виражену майнову природу.
З урахуванням майнового характеру податкових правовідносин, які виникають у сфері оподаткування, до них повинні застосовуватись ринкові як економічні так і правові механізми.
Платники податків повинні зрозуміти, що при дотриманні норм податкового законодавства та інтересів держави, остання надасть платникам не тільки право вибору поведінки (постановки на облік, строку сплати податку, тощо), а й надасть відповідні преференції, що безумовно сприятиме досягненню максимального балансу інтересів публічних та приватних інтересів у сфері оподаткування.
Література:
1. Майстренко О.В. Деякі питання вирішення колізій у податковому законодавстві України / О.В.Майстренко // Право України. – 2005 – № 9. – С. 95 – 99.
2. Плавич В.П. Роль права в формуванні ринкових відносин в Україні: теоретико-правові проблеми: автореф.дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 / Плавич Володимир Петрович; НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – Київ, 2002. – 167 арк. – Бібліогр.: арк. 152-167.
3. Курбатов А.Я. Обеспечение баланса частных и публичных интересов – основная задача права на современном этапе / А.Я. Курбатов // Хазяйство и право.– 2001. – № 6. – С. 24.
4. Ю.Н. Старилов. Курс общего административного права: в 3 т./ Ю.Н.Старилов. – М.: 2002 – Т.1. – 255с.
5. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права – И.А. Покровский. – М.: 1998 – С.37.
6. Кучерявенко Н.П. Налоговый процесс: учебное пособие / Н. П. Кучерявенко. – К.: Алтера; КНТ; ЦУЛ, 2010. – 392 с.
7. Шевелева.Н.А. Налоговое право России: учебник / Кустова М.В., Ногина О.А., Шевелева Н.А. – Москва, 2001. – 215с.
8. Кряжков А.В. Публичный интерес: понятие, виды, защита / А.В. Кряжков // Государство и право. – 2005 – № 5. – С. 61.
Заволока Володимир
ДЕЯКІ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ПРАВА ЛЮДИНИ НА ЖИТТЯ
Право на життя є основоположним правом людини та правом, що забезпечує основні демократичні цінності. Воно гарантується ст. 3 Загальної декларації прав людини, ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ст. 6 Конвенції ООН про права дитини, ст. 2 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод, ст. 2 Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини.
Положення міжнародно-правових актів повною мірою відображені у Основному Законі України. Так, ст. 3 Конституції України визнає життя людини однією з найвищих соціальних цінностей Української держави, що стало свідченням належної суспільної оцінки особистих немайнових прав фізичної особи та спрямованості суспільного розвитку на всебічне забезпечення прав і свобод людини. Тому цілком логічним та послідовним є проголошення у ст. 27 Конституції України права людини на її найбільшу цінність – на життя. Це закономірно адже за відсутності життя людини всі інші блага та відповідні права, що виникають стосовно них, втрачають свій сенс [8, 143; 7, 198; 1, 257].
Треба відмітити що юридична природа права на життя має полігалузевий чи навіть надгалузевий характер [2, 278-281]. Існує значна кількість досліджень права людини на життя в рамках кримінального права, зокрема, таких його аспектів як смертна кара, злочини проти особи, необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця тощо; ведуться дослідження права на життя з позицій конституційного права. Цивільно-правові аспекти права людини на життя висвітлювались у низці публікацій Я. М. Шевченко, Р. О. Стефанчука, А. В. Соловйова та інших авторів. Внаслідок цього галузеву природу права на життя потрібно визначати залежно від того, якою галуззю права регулюються відносини, зміст яких становить зазначене право.
В даній статті ми виявимо деякі особливості саме цивілістичної природи права на життя, специфіки його нормативного закріплення, здійснення та охорони.
Цивільне законодавство серед інших елементів предмета свого регулювання та охорони виділяє правовідносини з особистих немайнових прав. Одним з таких прав є право на життя, юридична регламентація якого відображена у ст. 281 ЦК України.
Незважаючи на ту роль та місце, яку законодавець відводить життю людини, у цивільному законодавстві спостерігається відсутність офіційного тлумачення життя як особистого немайнового блага, тобто об’єкта цивільно-правових відносин. Для того ж щоб дане благо стало юридичне значимим та захищеним, воно має бути юридичне закріпленим як об’єкт відповідного права на життя, що становить зміст зазначених правовідносин, з визначеним колом повноважень його володільця.
Розглядаючи це питання, слід відзначити, що залежно від сфери вживання категорія «життя» наділяється в науковій літературі різним змістом. На нашу думку, слід погодитись з науковцями, які стверджують, що життя за своєю сутністю є поняття складне і включає в себе два основних аспекти: біологічне існування людини та її соціальний розвиток як розумної істоти у часі та просторі [4, 169].
Аналізуючи цивільно-правову природу права на життя, потрібно відмітити, що це право, як і усі особисті немайнові права фізичної особи, відповідно до ст. 269 ЦК України є невід’ємним від носія, позбавленим економічного змісту, виникає в особи з моменту народження чи іншого моменту, що прямо передбачений законом, а також належить їй довічно. Відсутність економічного змісту даного права означає, що воно, на відміну від майнових прав особи, не можна бути виражене в грошовому еквіваленті.
Оскільки особисте немайнове право на життя є насамперед суб’єктивним цивільним правом, то воно характеризується певними темпоральними (часовими) межами свого існування. З цього приводу заслуговує на особливу увагу питання виникнення та припинення права на життя. Адже питання визначення моменту виникнення права на життя є сьогодні доволі спірним. Міжнародно-правові акти закріплюють принцип, що кожна людина, де б вона не находилась має право на визнання її правосуб’єктності (ст. 6 Загальною декларацією прав людини, ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права). Однак, виходячи із текстуального тлумачення, можна зробити висновок, що і вони визнають правосуб’єктним тільки вже народжену людину [5,56]. Поширення останнім часом набула думка, що моментом виникнення права на життя є момент зачаття [10,47-60]. Дана позиція ґрунтується переважно на певних біологічних та християнсько-релігійних розуміннях поняття життя. Однак вказана можливість щодо охорони інтересів зачатої дитини поширюється лише на інтереси як відповідну правову категорію, а не на права, до яких належить особисте немайнове право на життя. Тому з усього наведеного вище слід зробити висновок, що право на життя як елемент загальної цивільної правоздатності фізичної особи виникає в особи з моменту народження (ч. 2 ст. 25 ЦК України). Правильність цієї думки підтверджується законодавцем в нормативно-правових актах, зокрема в ст. 6 Закону України «Про охорону дитинства», де зазначається, що «кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я». Окрім того, сприйняття точки зору, відповідно до якої життя виникає з моменту зачаття, фактично унеможливить точне встановлення моменту виникнення даного права. Про це також свідчить факт відсутності у нашому законодавстві кримінальної відповідальності за проведення штучного переривання вагітності (абортів), які при сприйнятті думки про наділення зародку правом на життя повинні були б прирівнюватися до вбивства. Отже, право на життя виникає у фізичної особи тільки в момент народження.
Чинне законодавство не дає нам чіткого визначення поняття «народження» як моменту, з якого в особи виникає право на життя. Однак згідно з локальними медичними нормами народження фіксується відповідними медичними органами в момент відділення життєздатної дитини від організму матері. І саме з цього моменту фізична особа, що народилась, «перебирає» на себе усю сукупність прав та обов’язків, які виникають з моменту народження, в тому числі і право на життя. У випадку ж мертвонародженої дитини вона відповідно не набуває усієї сукупності цивільних прав та обов’язків.
Моментом припинення права на життя законодавець визначає момент смерті особи. Розрізняють смерть юридичну та фактичну. Під поняттям юридичної смерті розуміють оголошення фізичної особи померлою в порядку ст. 46 ЦК України. Однак дана смерть є скоріше юридичною презумпцією смерті, аніж її фактичною констатацією. По-іншому питання вирішується у випадку, коли настає смерть фактична. Однак і в цьому випадку слід поділяти фактичну смерть на клінічну та біологічну. Клінічною смертю визнається механічна зупинкою діяльності серцевого м’язу. Проте у випадку клінічної смерті існує можливість відновлення життєдіяльності організму, але в строго обмежений період, за умови здійснення відповідних медичних маніпуляцій (реанімацій). В разі біологічної смерті до уваги береться смерть клітин головного мозку, що вже є явищем незворотним, тобто ніякі медичні маніпуляції не можуть привести до відновлення життєдіяльності людини [11; 9,61]. І тому для визначення моменту смерті до уваги повинна братися саме біологічна смерть. На відміну від «народження», законодавець дає нам тлумачення поняття «смерті». Так, відповідно до ст. 15 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів», моментом смерті слід вважати момент, коли встановлена смерть мозку, тобто повну та незворотну втрату всіх його функцій.
Потрібно також відмітити і той факт, що останнім часом в літературі намагаються вивести та нормативно закріпити право фізичної особи на смерть як складової права на життя чи як окремого суб’єктивного права [6, 54]. При цьому сутність даного права здебільшого зводиться до легалізації самогубств, евтаназії тощо. На наш погляд, на сьогодні не визріли соціальні передумови закріплення даного права.
Характеризуючи зміст права на життя, потрібно зауважити, що закон не визначає конкретних активних повноважень суб’єкта – власника цього права. На нашу думку, таких активних повноважень є два – це повноваження володіння життям як немайновим благом та повноваження щодо користуванням життям способом, не забороненим законом. До негативних повноважень слід віднести можливість вимагати від усіх та кожного не порушувати відповідне суб’єктивне право чи іншим чином не перешкоджати його реалізації, а також вимагати правового захисту або здійснювати його самостійно у випадку такого порушення чи перешкоджання [3]. При цьому, що стосується негативних повноважень права на життя, а точніше – захисту права на життя, то тут слід зробити наступне застереження. Право на захист життя фізичної особи як складова загального права на життя може реалізовуватись і іншими особами шляхом вчинення будь-яких не заборонених законом дій, спрямованих на захист даного права. Так, наприклад, при необхідній обороні вчиняються відповідні дії, спрямовані на захист права на життя інших осіб.
Тому з огляду на наведене вище можна визначити право на життя як особисте немайнове право фізичної особи щодо володіння та користування незабороненим законом способом власним життям, а також захисту власного життя та життя інших осіб у межах, передбачених законодавством.
Отже, користування громадянином цим правом виражає суть діючої в країні демократії та соціальні можливості, що закладені в самому суспільному ладі.