Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РЕФОРМУВАННЯ ПЕНСІЙНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
Сучасний стан правового регулювання загальнообов’язкового державного пенсійного страхування вимагає детального науково-теоретичного та практичного аналізу з точки зору доцільності проведення реформ пенсійної системи та пошуку нових методів удосконалення пенсійного страхування в Україні.
Безспірною, з точки зору автора, є обґрунтованість переходу України від системи пенсійного забезпечення до системи пенсійного страхування. Це повинно викликати підвищення зацікавленості осіб, що мають бажання у майбутньому отримувати пенсійні виплати, у формуванні активів Пенсійного фонду, що які будуть витрачатися на виплату пенсій. Однак, реалії сучасності мають інші показники наповнюваності бюджету Пенсійного фонду. Більшість вчених причиною такого положення вважають безупинне старіння населення держави, що призводить до незбалансованості співвідношення частки непрацюючого населення України до частки населення, що є зайнятою та сплачує внески до пенсійної системи.
На думку автора, вирішення цієї соціальної проблеми (проблеми демографічної криси) не повинно бути суто правовим, адже ця ситуація знаходиться у площині не лише правової науки, а і соціології, політики, моралі, звичаїв і традицій певних груп населення та ін. Але і право повинно здійснювати заходи, що до вирішення проблемних ситуацій, що виникають з цього приводу. У зв’язку з тим, що держава не може нормами права зобов’язати всіх у імперативному порядку підвищувати народжуваність та забезпечувати приріст населення, вона змушена шукати інші правові засоби вирішення виникаючих проблем.
Такими правовими засобами спочатку стало нормативне закріплення виникнення в Україні системи накопичувального пенсійного страхування. За своїми цілями, задачами та принципами ця система повинна у майбутньому суттєво послабити взаємозв’язок дієвості роботи Пенсійного фонду (наповнюваності його бюджету та його витрачання) з рівнем часток працюючого і непрацюючого населення. За своєю сутністю накопичувальна система пенсійного страхування базується на принципах накопичувальності та індивідуалізації [4], що повинно зумовлювати виключну особисту зацікавленість особи у збільшені своїх пенсійних активів. Дані активи, відповідно до норм діючого законодавства, повинні використовуватися виключно для задоволення потреб тієї застрахованої особи, які належить відповідний пенсійний рахунок, на якому обліковуються його грошові кошти, що сплачуються ним або на його ім’я. Таким чином, виходячи з аналізу норм Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [3], можна говорити про закріплення права власності застрахованих осіб на активи особистих пенсійних рахунків, особливо беручи до уваги закріплене Законом право передачі їх у спадок за законом або заповітом [5].
Однак, нажаль система державного накопичувального пенсійного страхування ще не набрала працездатного стану. Більш-менш працюючою є система недержавного пенсійного забезпечення, яка відповідно до Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення» [2] також реалізується на принципах накопичувального страхування. Але практично оцінити наочну результативність такої системи в Україні за її результатами сьогодні неможливо у зв’язку із довготерміновим періодом реалізації різних програм недержавного накопичувального пенсійного страхування.
Іншими правовими засобами вирішення проблем пенсійної системи, до яких вдалися вітчизняні органи державної влади – це вирішення фінансового питання сплати внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування фізичними особами – суб’єктами підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування. Справа в тому, що вказані особи відповідно до системи оподаткування сплачують єдиний податок. Відповідно до податкового законодавства до суми цього єдиного податку включаються також суми обов’язкових платежів, у тому числі в на пенсійне страхування. Однак, при обрахування єдиного податку не береться до уваги те, що відповідно до норм законодавства про пенсійне страхування розмір щомісячного внеску на пенсійне страхування повинен бути не меншим за мінімальний розмір, який обраховується як 34 % від встановленої у державі мінімальної заробітної плати (на сьогоднішній день це складає 308 грн. 38 коп.). Сам же єдиний податок інколи складає суму навіть меншу від необхідного розміру внеску на пенсійне страхування. Таким чином, фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування, за нормами пенсійного законодавства залишалися без права на отримання у майбутньому пенсійних виплат, не кажучи про те, що наявність такої ситуації збільшує прірву між акумульованими сумами бюджету Пенсійного фонду та сумами сплачуваних нам пенсійних виплат.
Слід зауважити, що спроба вирішення цього питання вже робилася у минулому (два роки потому). Так, Кабінетом міністрів України була прийнята постанова, відповідно до якої вказані фізичні особи зобов’язувалися додатково сплачувати до Пенсійного фонду різницю між тією частиною єдиного податку, яка направлялася до бюджету Пенсійного фонду, і мінімальним розміром щомісячного внеску на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування. Однак, того часу вказана постанова була оскаржена і визнана такою, що не відповідає Конституції, на підставі положень національного законодавства про те, що питання оподаткування та сплати обов’язкових платежів повинні регулюватися не підзаконними нормативно-правовими актами, а виключно законодавчими актами України.
Сьогодні ж діючий Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» був змінений і, відповідно до змін, внесених Законом України від 08 липня 2010 року № 2461-VI [1], вказані фізичні особи законодавчо зобов’язуються сплачувати різницю між часткою єдиного податку та мінімальним щомісячним внеском на пенсійне страхування. Звичайно це викликало обурення з боку фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності. Однак, на думку автора, це необхідний крок, враховуючи той факт, що у майбутньому вказані фізичні особи зажадають від держави певного грошового утримання у старості але при цьому адекватних фінансових дій на користь держави зараз вони не здійснюють.
І осатаній правовий захід, що пропонується розглянути даній науковій роботі, це заплановане у державі підвищення пенсійного віку для жінок. Звичайно це що не най антисоціальніший крок з боку держави. Але його необхідно оцінювати з багатьох позицій. По-перше, результатом такого заходу повинно стати виникнення у Пенсійного фонду певного роду приблизно п’ятирічних «фінансових канікул» щодо здійснення виплат певній частці населення держави. По-друге, це дає змогу уникнути загрози соціального банкрутства держави. По-третє, це надає змогу більш доцільно використати вивільнені кошти Державного бюджету України (що завжди направлялися на покриття дефіциту бюджету Пенсійного фонду) на інші, у тому числі соціальні цілі, наприклад, на підвищення рівня середньої дохідності громадян, підвищення рівня мінімальних стандартів та гарантій, або на зменшення зовнішнього боргу держави. І, по-четверте, необхідно пам’ятати, що цей крок теоретично співпадає із цілями та завданнями існуючого багаторічного руху на вирівняння правового положення жінок та чоловіків (на підставі того, що збільшення на п’ять років пенсійного віку для жінок всього лише зрівняє пенсійні віки чоловіків та жінок). Крім того, не слід забувати, що Україна має намір інтегруватися до європейської спільноти, де у більшості країн немає різниці у пенсійному віці за гендерною ознакою. До того ж, європейська спільнота останнім часом передбачає збільшення пенсійного віку для всіх осіб до 65 років.
Звичайно, повністю прирівнювати правові системи європейських країн з нашою національної неможна. Як справедливо зауважують вчені у нас з європейськими країнами різний рівень дохідності, різні умови життя та, на сам кінець, різна ментальність (суспільні погляди, звичаї, традиції, мораль тощо). Однак, як планування інтеграції повинно здійснюватися поступово у різних галузях суспільного життя, у тому числі у галузі пенсійного страхування. Хоча автор не виключає, що підвищення пенсійного віку для жінок (враховуючи традиції української спільноти) слід було б запровадити лише як тимчасовий, а не постійний захід.
Література:
1. Про внесення змін до законів України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» та «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»: Закон України від 08 липня 2010 року № 2461-VI // Голос України – 17 липня 2010 року – № 131;
2. Про недержавне пенсійне забезпечення: Закон України від 09 липня 2003 року № 1057-IV // Відомості Верховної Ради України – 2003 – №№ 47-48, ст. 372;
3. Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування: Закон України від 09 липня 2003 року № 1058-IV // Відомості Верховної Ради України – 2003 – №№ 49-51, ст. 376;
4. Обручков Р.І. Принцип накопичувальності як основа системи накопичувального пенсійного страхування в Україні // Трудове право та проблеми соціального захисту населення в контексті правової держави: матеріали науково-практичної конференції; м. Харків 24-25 вересня 2010 року / За ред. проф. В.С. Венедіктова. – Харків: Українська асоціація фахівців трудового права, Харківський економіко-правовий університет, 2010. – С. 285-288;
5. Обручков Р.І. Накопичувальна пенсійна система та право власності застрахованих осіб на кошти, що акумулюються на накопичувальних пенсійних рахунках // Проблеми вдосконалення правового регулювання соціально-трудових відносин в Україні: Матеріали науково-практичної конференції / За ред. проф. В.С. Венедіктова. – Харків: Українська асоціація фахівців трудового права, Харківський економіко-правовий університет, 2009. – Стор. 297-300.
Попелюк Вадим
ПУБЛІЧНІ ТА ПРИВАТНІ АСПЕКТИ КОНТРОЛЮ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ
Правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб’єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави (частина 1 ст. 5 ГКУ).
Контроль у сфері господарювання передусім обумовлюється сферою виникнення цих відносин, адже в центрі контролю у сфері господарювання – фігура суб’єкта господарювання: контролю підлягає господарська діяльність. Відповідно до ч. 1 ст. 3 ГК України, господарська діяльність – діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Таким чином, характерною ознакою відносин контролю у сфері господарювання є те, що вини виникають у сфері суспільного виробництва – економіки і відповідно носять господарський характер.
При цьому економічні відносини є предметом регулювання як приватного, так і публічного права. Публічне право має велике значення у сфері економіки. Саме воно створює стійку основу здорової економіки, закріплює форми власності, принципи демократії з усіма її стриманнями та противагами, що визначають межі втручання органів контролю в господарську діяльність. Приватне ж право визначає правові ознаки економічних відносин в їх ринковому варіанті: рівність учасників, свобода дій, самостійна відповідальність, диспозитивність та альтернативність прав, можливість вибору в захисті прав.
При цьому відбувається конвенгерція (з’єднання) систем публічного та приватного права саме в господарському праві, що проявляється:
- в урахуванні публічним правом вимог природного приватного права;
- у поєднанні приватно-правових та публічно-правових способів захисту прав суб’єктів господарювання;
- у суміщенні сфер регулювання, об’єктів регулювання та термінологічного інструментарію;
- у взаємодії методів правового регулювання господарської діяльності.
Сьогодні не можна назвати сферу чи галузь економіки, де не переплітаються публічні та приватні інтереси та де відсутній державний контроль за здійсненням суб’єктами господарювання господарської діяльності. Зокрема, частиною 3 статті 19 ГК України встановлено, що держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб’єктів господарювання у таких сферах: збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб’єктами господарських відносин; фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин; цін і ціноутворення; монополізму та конкуренції; земельних відносин; водних відносин і лісового господарства; виробництва і праці; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов’язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності; споживання; зовнішньоекономічної діяльності. Діючим законодавством встановлюються й інші сфери господарювання, які підлягають контролю, у порівнянні з зазначеними в ст. 19 ГК України.
Зараз природа відносин контролю у сфері господарювання зазнала змін. Якщо за адміністративно-командної системи виробничі відносини будувалися на основі субординації та координації, то в умовах ринку контроль і право повинні створювати режим сприяння і заохочення господарювання, який забезпечить розумний баланс між законним прагненням до особистої вигоди і цілями, потребами усього суспільства. Логічним підтвердженням цьому служать відповідні положення Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 5 квітня 2007 року № 877-V, що відображають специфіку правовідношення щодо здійснення контролю у сфері господарської діяльності. Таке положення обумовлено особливостями такого контролю. По-перше, суб’єктний склад цих відносин, однієї стороною якого завжди є суб’єкти господарювання, іншою – орган влади – суб’єкт владних повноважень, наділений господарською компетенцією; по-друге, об’єктом цих відносин є дії суб’єктів господарювання в процесі здійснення господарської діяльності; по-третє, правами та обов’язками наділені обидві сторони цих відносин, наприклад, праву контролюючого органу щодо проведення перевірки кореспондує право вимоги суб’єкта господарювання щодо проведення перевірки об’єктивно та з дотримання вимог закону; по-четверте, підставами виникнення цих відносин є закони (акти) господарського законодавства, що закріплюють вимоги до здійснення господарської діяльності та контрольні повноваження відповідних органів; по-п’яте, застосування адміністративно-господарських санкцій за порушення порядку ведення господарської діяльності чи невиконання контрольних заходів, що застосовуються у відповідності до глави 27 Господарського кодексу України.
У цілому можна сказати, що господарський контроль – це спосіб удосконалення економічної свободи в суспільних інтересах. Чим більше відкритості та свободи допускає господарський порядок, тим більше в цілях запобігання ризиків, пов’язаних з господарською діяльністю, потребують органи контролю в застосуванні методів контролю. В той же час без урахування особливостей регулювання господарської діяльності ці відносини не можуть бути ефективно організовані, позаяк завжди орієнтуватимуться лише на державне регулювання без урахування об’єктивно існуючих приватних інтересів.
Акцент у зазначених відносинах переноситься на сутнісне правове регулювання самих відносин, визначення взаємних прав та обов’язків їх сторін як учасників господарської діяльності, органічне поєднання приватних та публічних елементів у правовому регулюванні господарської діяльності. Таким чином, між державою та господарюванням має бути певний баланс публічних та приватних інтересів, а також механізм їх взаємного урівноваження.
Ротар Дана
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ МЕЖ ЗАКОНОДАВЧОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН З РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ОПЕРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ МАЙНОМ БЮДЖЕТНОЇ УСТАНОВИ
Сьогодні одним з проблемних питань є особливості законодавчого встановлення і регулювання правового режиму майна бюджетних установ та порядку його реалізації. Так, мова йде про майнові права організацій (установ), що створюються публічним утворенням – власником щодо майнових ресурсів, що закріплюються за ними на визначеному майновому праві. Дані права мають неабияке значення як для виникнення, так і для функціонування публічних установ.
На сьогодні вказані відносини підпадають під правове регулювання багатьох галузей права. Так, Цивільний кодекс України встановлює підхід до законодавчого регулювання прав власності та інших майнових прав, Господарський кодекс України встановлює поняття прав оперативного управління та господарського відання та обсяг повноважень, якими наділяється господарюючий суб’єкт у зв’язку з одержанням цих прав, а Бюджетний кодекс України, в свою чергу, регулює відносини з приводу порядку набуття майнових прав бюджетними установами щодо майнових ресурсів, щодо яких бюджетною установою було взято бюджетне зобов’язання та підстави їх використання. Комплексний підхід до правового регулювання вказаних відносин є об’єктивно обумовленим, однак для правової науки важливим є і чітке розмежування предмету правового регулювання кожної з галузей права щодо вказаного об’єкта.
Установою є організація створена шляхом об’єднання (виділення) майна [1, ч. 3 ст. 83]. Установа, в тому числі і бюджетна, для здійснення своєї діяльності наділяється засновником (власником) певною матеріально-відокремленою базою.
Відомо, що цивільне законодавство, передбачає за приватними юридичними особами (зокрема установами) право приватної власності [1, ст.ст. 2, 318, 325]. Разом, з тим, цивільне законодавство України, передбачає можливість юридичною особою публічного права набувати право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом [1, ст. 329]. Оскільки різновидом юридичної особи публічного права є бюджетна установа, вказане положення ЦК України можна застосувати і до неї, і в результаті зробити висновок про наявність у бюджетної установи права власності на майно, передане їй та набуте нею у власність. На нашу думку, зазначена позиція є хиткою і не має ні теоретико-правового, ні цивільно-правового, ні фінансово-законодавчого обґрунтування. Так, положення ст. 329 ЦК України можна віднести до необґрунтованого перевищення меж сфери регулювання приватного права, оскільки норми цивільного права не повинні регулювати правовий режим майна юридичних осіб публічного права. Зокрема, в ст. 81 ЦК України сказано, що порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України та законом; в ст. 82 ЦК України встановлено, що на юридичних осіб публічного права у цивільних правовідносинах поширюються положення ЦК України, якщо інше не встановлено законом. Тобто спеціальні закони, якими регулюється правовий статус юридичних осіб публічного права, мають пріоритет щодо положень ЦК України.
В статтях 326–327 ЦК України встановлено, що управління майном, що є у державній і комунальній власності, здійснюють безпосередньо відповідно органи держави чи місцевого самоврядування. Проте, слід зазначити, що ЦК України цілком обґрунтовано не регулює питання права оперативного управління. Так, у переліку речових прав, наведеному у ст. 395 ЦК України, не згадується про «право оперативного управління» – публічно-правову категорію. Ця правова категорія встановлена, зокрема, в ст. 22 Господарського кодексу України: «Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб’єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління». Питання щодо управління публічною власністю лежить на межі публічного і приватного права, проте «управління» – це категорія публічна [2]. Тому, хоча майновий характер, даних правомочностей, й змушує звернутись до приватно-правового начала, правовий режим майна бюджетної установи регулюється нормами саме публічного права, зокрема фінансового права [3, ст.ст.29,69]. Бюджетний кодекс України є одним із тих спеціальних законів, який регулює правовий статус юридичних осіб публічного права з набуття та здійснення ними права оперативного управління щодо майна, що закріплене за ними. Разом з тим, справедливо буде визнати, що на практиці не рідко в окремих випадках безпідставно визнають право власності бюджетної установи на майно [4].
Держава, як власник закріплює за бюджетною установою – суб’єктом господарювання майно на праві оперативного управління, здійснює контроль за використанням і збереженням майна, має право вилучати надлишкове майно (майно що не використовується чи використовується не за призначенням). Так, майнова база, що закріплюється за кожною публічною установою, утвореною державою в особі її органів, є частиною державного фонду майна – об’єктами державної власності. А тому, бюджетні установи не можуть бути і не є власниками, а володіють переданим їм майном переважно в режимі права оперативного управління. З цього правила є винятки, встановлені в Законі України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу», згідно з яким вказані академії наділені правом господарського відання.
Згідно ст. 137 ГК України «Право оперативного управління – це вид речового права суб’єкта господарювання, який володіє, користується, і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності у межах закону». Проте, незважаючи на те, що ГК України і відносить право оперативного управління до речових прав [5, ст.133], а також на те, що в ГК України визначено вказане поняття «оперативного управління» і порядок реалізації цього майнового права, в ньому не згадується термін «бюджетна установа», а лише зазначається, що на праві оперативного управління майно закріплюється за некомерційними організаціями. Бюджетна установа згідно з ст. 2 БК України є неприбутковою. Проте, слід зазначити, що в ГК України врегульовано особливості здійснення оперативного управління казенним підприємства, але не вказані особливості здійснення вказаного права організаціями, що є бюджетними установами. Межі права оперативного управління казенного підприємства відмінні від права оперативного управління бюджетної установи [6, 293-294], де відсутня наприклад, така правомочність, як розпорядження майном. Так, право оперативного управління бюджетних установ є речовим правом, що містить свій, особливий набір правомочностей [2]. Разом з тим, на сьогодні дані положення, а саме: чітке визначення та ознаки права оперативного управління майном бюджетної установи, чіткого законодавством не врегульовані.
На сьогодні, бюджетні установи можуть здійснювати щодо ввіреного їм публічного майна не будь-які дії, а лише ті, що передбачені законодавством та їх статутними положеннями. На нашу думку, сьогодні постає необхідність для сучасного, чіткого законодавчого закріплення правого режиму права оперативного управління майном бюджетної установи, яке б відповідало новій бюджетно-правовий концепції, з регламентацією правомочностей, які є елементами вказаного майнового права.