Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

Вид материала

Документы

Содержание Час відкриття спадщини за цивільним законодавством україни Публічні та приватно-правові засади в діяльності професійних спілок Право на оприлюднення твору

Подобный материал:

• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• Зміст, 431.42kb.
• В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
• Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
• Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
• Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
• Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
• Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
• Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
• 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.

Література:

1. Курс российского трудового права. Т. 1: Общая часть. / Под ред. Е.Б. Хохлова. СПб: Изд-во СПбГУ, 1996. – 573 с.

2. Силин А.А. Предприниматель, его функции и полномочия // Труд за рубежом. – 1993. – №4. – С. 4-7.

3. Про типову форму контракту з керівниками підприємств, що є у загальнодержавній власності: Постанова КМ від 2 серпня 1995 р. №597 [Електронний ресурс] – режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=597-95-%EF

4. Конвенції та рекомендації, ухвалені Міжнародною Організацією Праці: В 2 т. – Женева: Міжнародне бюро праці, 1999. – Т. І, Т. ІІ. – 1560 с.

5. Про колективні договори і угоди: Закон України від 01.07.1993 р. №3356-XII/ [Електронний ресурс] – режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=3356-12

6. Кодекс законів про працю України: за станом на 16.06.2010 р. / Верховна Рада України. – Режим доступу: ссылка скрыта

7. Про організації роботодавців: Закон України від 24.05.2001 р. № 2436-III – Режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2436-14


Черногор Наталя

ЧАС ВІДКРИТТЯ СПАДЩИНИ ЗА ЦИВІЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Відкриття спадщини безпосередньо пов’язано з виникненням спадкових правовідносин та регулюються ст. 1220 ЦК України, відповідно до якої, часом відкриття спадщини вважається день смерті особи, або день з якого вона оголошується померлою (ч.3 ст.46 ЦК України). Дана норма визначає, що факт відкриття спадщини слід розглядати, як юридичний стан, виникнення якого пов’язується не з моментом смерті спадкодавця, а з днем її настання.

Оскільки часом відкриття спадщини вважається день смерті, можна дійти висновку, що законодавець не дає правового значення годинам та хвилинам настання смерті особи-спадкодавця. Але в юридичній літературі неодноразово була висловлена думка про доцільність закріпити часом відкриття спадщини не день, а момент смерті спадкодавця.

Згідно зі ст. 525 ЦК УРСР коло прав та обов’язків спадкодавця визначалося на час відкриття спадщини та часом відкриття спадщини вважався день смерті спадкодавця. Тобто права та обов’язки спадкодавця входоли до складу спадщини, лише якщо вони належали спадкоємцеві на день його смерті, а саме до кінця тієї календарної доби, коли відкрилася спадщина. Зазначені права та обов’язки переходили до спадкоємців такої особи незалежно від того, були вони набуті або припинені до або після моменту настання смерті. Але найголовнішим вважалося, щоб відповідні права та обов’язки існували до кінця тієї доби, коли сталася смерть спадкодавця.

Потрібно зазначити, що спадкування має на меті забезпечити перехід від спадкодавця до спадкоємця прав та обов’язків у тому самому обсязі, в якому вони належали спадкодавцеві. Відповідно ч.5 ст. 1268 ЦК України, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини, тобто спадкова маса переходить до спадкоємців в тому вигляді, в якому вона існує на час відкриття спадщини, а саме на день смерті спадкодавця або на день, з якого останній оголошується померлим. Але ст. 1218 ЦК України, навпаки, визначає та визначає обсяг спадщини який переходить до спадкоємців з моментом відкриття спадщини. Згідно даної норми, до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Вважаємо, що у даній нормі законодавець для вирішення питання відносно складу спадщини замість терміну «час» та «день» не випадково застосовує поняття «момент». На наш погляд це потрібно, для більш точного визначення кола об’єктів спадщини. Наприклад, якщо після настання смерті спадкодавця, але в той самий день спадкодавцю була нарахована грошова винагорода. За таких обставин дане нарахування не буде породжувати юридичні наслідки спадкування, оскільки спадкодавець не встиг набути право на грошову винагороду. Тому остання не може входити до складу спадщини відповідно ст. 1227 ЦК України. Термін «момент» також застосовується у ч. 4 ст. 1236 ЦК України, згідно якої: «чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини». Також при укладанні заповіту в заповіті крім дня повинні фіксуватися година та хвилини складання заповіту, тобто момент. Це потрібно для того, щоб уникнути непорозуміння, у разі збігу дня смерті спадкодавця з днем складання заповіту. Точне визначення часу смерті спадкодавця також потрібно при спадкуванні права на вклад у банку (фінансовій установі) згідно ст. 1228 ЦК України. Наприклад, якщо у спадкоємця виникло право на спадкування права вимоги щодо одержання банківського вкладу а розмір вкладу в проміжку між моментами відкриття спадщини та її прийняттям або оформленням свідоцтва про право на спадщину збільшився у зв’язку з нарахуванням відсотків, спадкоємець вважатиметься правонаступником вкладу в тому розмірі, в якому він існував на момент відкриття спадщини, а відсотки, нараховані пізніше, будуть йому належати вже не як спадкоємцеві, а як кредиторові за договором.

Реальні права та обов’язки спадкодавця, які входять до складу спадщини, мають встановлюватися при видачі свідоцтва про право на спадщину і при її розподілі між спадкоємцями, але межею підрахунку має бути момент відкриття спадщини.

Отже, слід зазначити, що для точного визначення кола об’єктів спадщини та для захисту прав та інтересів учасників спадкових правовідносин в нормах може бути застосований термін «момент». Оскільки у певних випадках має значення не тільки день смерті, який визначається календарною датою та також момент смерті особи-спадкодавця.

Відповідно ч.3 ст.1220 ЦК України, особи, які померли протягом однієї доби, та також у різні години однієї календарної доби, які могли б спадкувати одна після одної, вважаються померлими одночасно. Спадщина відповідно них відкривається одночасно і окремо щодо кожного з них та вони не успадковують одна після одної, а натомість, є окремими спадкодавцями. Таких осіб називають – комморієнти. Термін «одночасно» у даній нормі визначається не по моменту, а по відрізку часу та має тлумачитися як «в один день», тобто протягом одного дня. Термін на «добу» потрібно тлумачити як «день» з нуля годин до двадцять четвертої години, а не як астрономічні двадцять чотири години, що відраховуються з будь-якого моменту.

Згідно з ч. 4 ст.1220 ЦК України, якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. Відносно таких осіб, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб. Підводячи підсумок вважаємо, якщо потенційна особа-спадкоємець доживе до кінця календарної доби (дня смерті спадкодавця), тоді вона стане спадкоємцем, а якщо ні, то правонаступництва відносно неї не виникне.

Враховуючи все вищевикладене, слід зазначити, що факт відкриття спадщини слід розглядати, як юридичний стан, виникнення якого пов’язують не з моментом смерті спадкодавця, а з днем її настання. Подібний підхід законодавця виключає можливість виникнення спорів щодо спадкування осіб, які померли одночасно. Точне визначення дати смерті впливає на визначення кола спадкоємців, оскільки особи, що померли в один і той же день, вважаються в цілях спадкового правонаступництва померлими одночасно і не успадковують один після одного, а до спадкування закликаються спадкоємці кожного з них.

Але поняття «день» включає в себе години та хвилини і визначається календарною датою, тому щоб відрізнити одну дату від іншої необхідно зафіксувати точний час смерті спадкодавця. Іноді законодавець придає значення не тільки дню відкриття спадщини а також моменту відкриття спадщини, який збігається з моментом смерті спадкодавця. Це потрібно для захисту прав та законних інтересів спадкоємців з метою чіткого вирішення питань відносно складу спадщини (спадкового майна), яку у зв’язку з відкриттям спадщини набувають спадкоємці. Але це не стосується випадку коли особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішення суду, також коли особа пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку, або у зв’язку з воєнними діями, коли дана особа може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.


Щербань Віктор

ПУБЛІЧНІ ТА ПРИВАТНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ В ДІЯЛЬНОСТІ ПРОФЕСІЙНИХ СПІЛОК

Трудове право, як переконливо засвідчила історія його зародження й становлення, завжди виступало у якості особливого поєднання публічних та приватних засад, що було безпосередньо обумовлено як специфікою предмета правового регулювання, так і природою та сутнісним призначенням цієї галузі права.

Співвідношення публічних і приватних засад в трудовому праві в конкретні історичні періоди розвитку нашого суспільства було різним. Так, в радянський період переважав публічний, державний (централізований) вплив на соціально-трудові відносини. За допомогою державно-владних приписів, які в більшості мали імперативний характер, регулювались майже всі аспекти, пов’язані із застосуванням праці у суспільному виробництві. При цьому, роль колективних договорів та інших локальних нормативно-правових актів була незначною, і в більшості вони, дублюючи норми діючого трудового законодавства, мали формальний характер.

Ситуація кардинально змінилась з початком 90-х років XX століття, коли разом із лібералізацією усіх сфер суспільного життя активного розвитку набув механізм договірного регулювання соціально-трудових відносин. На сьогодні, як наголошується в науковій літературі, публічність у трудовому праві полягає в особливій ролі держави, яка на законодавчому рівні встановлює мінімальні загальнообов’язкові соціальні стандарти у сфері праці; норми підвищеного соціального захисту для окремих категорій працівників (пільги для неповнолітніх, осіб зі зниженою працездатністю, у зв’язку з материнством); виступає гарантом дотримання соціальних прав людини у сфері праці, передбачених міжнародно-правовими актами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, Конституцією і трудовим законодавством України; а також у наявності й функціонуванні державних підприємств, установ і організацій, котрі діють як роботодавці та забезпечують робочі місця; в обов’язку держави здійснювати діяльність щодо бронювання і створення робочих місць та фінансування програм стосовно зайнятості й професійного навчання населення [7, 15].

Приватно-правові засади в трудовому праві сьогодні найповніше втілюються через механізм договірного регулювання соціально-трудових відносин, який включає в себе колективно-договірний, локальний та індивідуально-договірний способи правового впливу. Проявом цього є активне запровадження в Україні практики укладення генеральних, галузевих, регіональних угод, зростання ролі і значення колективних договорів та індивідуальних договорів (контрактів). Загалом, можна констатувати, що в нашій країні чітко окреслилась тенденція до переваги саме приватних засад у трудовому праві.

Існуюча специфіка трудового права як особливого симбіозу публічних і приватних правових засад безпосередньо впливає на зміст та особливості правового становища усіх суб’єктів трудового права, в тому числі і професійних спілок. Останні пройшли складний шлях еволюції від одержавлення в 30-ті роки XX століття до повного переосмислення та якісного оновлення статусу в сучасному українському суспільстві.

За роки незалежності в Україні було сформовано значний масив нормативно-правових актів, що дозволяє професійним спілкам брати активну участь у представництві і захисті прав та законних інтересів найманих працівників. Загалом, усю сукупність напрямків публічно-правового регулювання діяльності професійних спілок можна об’єднати у декілька основних груп. По-перше, на законодавчому рівні чітко визначені принципи взаємовідносин держави і професійних спілок. Так, зокрема, згідно зі ст. 13 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09.1999 р. [4] держава забезпечує реалізацію права громадян на об’єднання у професійні спілки та додержання прав та інтересів профспілок. Також, що особливо важливо, держава визнає профспілки повноважними представниками працівників і захисниками їх трудових, соціально-економічних прав та інтересів, співпрацює з профспілками в їх реалізації, сприяє профспілкам у встановленні ділових партнерських взаємин з роботодавцями та їх об’єднаннями.

По-друге, держава через систему правових норм закріпила за професійними спілками значний комплекс повноважень, які надають їм широкі можливості впливати на соціально-трудові відносини як на рівні підприємства, так і на рівні регіону, галузі, держави.

По-третє, за допомогою правових норм створена дієва система мінімальних юридичних гарантій, спрямованих на забезпечення повної реалізації профспілками наданих їм прав та виконання покладених на них обов’язків.

Поряд із цим, Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» визначив фундаментальні засади діяльності профспілок, що мають виключно приватно-правовий характер. Так, ст. 12 Закону передбачено, що професійні спілки, їх об’єднання у своїй діяльності незалежні від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, роботодавців, інших громадських організацій, політичних партій, їм не підзвітні і не підконтрольні. Профспілки самостійно організовують свою діяльність, проводять збори, конференції, з’їзди, засідання утворених ними органів, інші заходи, які не суперечать законодавству. Забороняється втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, роботодавців, їх об’єднань у статутну діяльність профспілок, їх організацій та об’єднань.

Крім того, не допускається примусовий розпуск, припинення, а також заборона діяльності профспілок, їх об’єднань за рішенням будь-яких органів, окрім судових (ч. 4 ст. 18 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). Також згідно з ч. 4 ст. 34 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» органам державної влади та органам місцевого самоврядування заборонено здійснювати фінансовий контроль за коштами профспілок та їх об’єднань. Даний контроль здійснюється виключно профспілковими органами.

Проте, окреслення на законодавчому рівні основних меж приватно-правового статусу професійних спілок, зовсім не означає абсолютну відокремленість та самостійність існування його елементів. Наприклад, статтею 14 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» встановлено, що профспілки діють відповідно до законодавства та своїх статутів. Останніми врегульовуються головні питання, які стосуються внутрішніх аспектів функціонування професійних спілок, і, зокрема, питання щодо умов і порядку прийняття в члени профспілки та вибуття з неї. В той же час, статутами (положеннями) профспілок може бути передбачене обмеження щодо подвійного членства у профспілках, яке призводить до відповідних правових наслідків (ч. 5 ст. 7 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). З моменту закріплення такої норми у статуті профспілки вона автоматично набуває подвійного правового характеру. Оскільки, з одного боку, включення такого припису до статуту є виключним правом членів профспілки, а з іншого боку, дія даної норми безпосередньо впливає на можливість реалізації особами права на вступ до профспілок, що має публічний характер і гарантується державою.

В багатьох випадках рішення професійних спілок, прийняті в рамках їх приватно-правового статусу мають суттєвий вплив як на індивідуальні, так і на колективні трудові відносини. Так, відповідно до ст. 43 КЗпП, ст. 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», у чітко встановлених випадках, розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця можливе лише за згодою виборного органу первинної профспілкової організації, оформленою відповідним рішенням. Проте, на жаль, ні ст. 43 КЗпП, а ні ст. 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» чітко не визначили процедуру прийняття такого рішення. Лише Пленум Верховного Суду України у Постанові № 9 від 06.11.1992 р. «Про практику розгляду судами трудових спорів» [1, 310-311] в п. 15 вказав на те, що згода профспілкового органу на звільнення не може бути визнана такою, що має юридичне значення, якщо не додержані вимоги про участь у засіданні цього органу більше половини його членів. Тобто у даному разі мова йде про обов’язковість наявності кворуму для ухвалення відповідного рішення. Також у даній Постанові наголошено на тому, що профспілкові органи структурних підрозділів (цехів, управлінь, відділів тощо) можуть вирішувати питання про дачу згоди на звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, якщо їм таке право делеговане профспілковим органом підприємства, установи, організації.

Отже, на практиці можуть виникати сумніви щодо легітимності прийнятого виборним профспілковим органом рішення. З метою запобігання виникнення таких ситуацій та забезпечення єдиної практики у застосуванні норм трудового законодавства доцільно доповнити КЗпП та Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» окремою статтею, яка б чітко врегулювала усі процедурні моменти, пов’язані із прийняття виборними органами профспілок відповідних рішень.

Таким чином, на сучасному етапі ефективне функціонування професійних спілок можливе лише за умови оптимального, гармонійного поєднання публічних та приватних правових засад. Саме такий принцип повинен бути покладений в основу реформування усієї системи трудового законодавства, а особливо при прийнятті нового Трудового кодексу України.

Література:

1. Кодекс законів про працю України з постатейно систематизованими матеріалами / Упоряд. і наук. ред. В. Вакуленко. – К.: Істина, 2001. – 800 с.

2. Про колективні договори і угоди від 1 липня 1993 р. № 3356- XII: Закон України // ВВР. – 1993. – № 36. – ст. 361.

3. Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) від 3 березня 1998 р. № 137/98-ВР: Закон України // ВВР. – 1998. – № 34. – Ст. 227.

4. Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності від 15 вересня 1999 р. № 1045-ХІV: Закон України // ВВР. – 1999. – № 45. – Ст. 397.

5. Лушников А.М. Курс трудового права: Учебник: В 2 т. Т.1. Сущность трудового права и история его развития. Трудовые права в системе прав человека. Общая часть. – 2-е изд., перераб. и доп. // А.М. Лушников, М.В. Лушникова – М.: Статут, 2009. – 879 с.

6. Прилипко С.М. Трудове право України: Підручник. – 3-тє вид., перероб. і доп. // С.М. Прилипко, О.М. Ярошенко. – Харків: «ФІНН», 2010. – 752 с.

7. Чанишева Г., Болотіна Н. Окремі теоретичні проблеми сучасного трудового права України (до постановки питання) // Право України. – 1999. – № 9. – С. 13-19.


Володіна Валерія

ПРАВО НА ОПРИЛЮДНЕННЯ ТВОРУ

В Україні, як і в більшості зарубіжних країн, авторські права поділяються на дві групи: особисті немайнові та майнові права. Це насамперед пов’язано з подвійним характером авторського права (з одного боку, його майнова цінність, з іншого боку, зв’язок твору з особою автора).

Актуальність дослідження питань права на оприлюднення зумовлена тим, що воно займає особливе місце серед прав автора. Довгий час воно відносилося законодавцем до особистих немайнових прав, і дане положення було спільним для всіх країн СНД. Однак в останній редакції Закону «Про авторське право і суміжні права» відбулись певні зміни, які потребують розгорнутого аналізу.

Теоретичною основою дослідження стали праці українських та російських вчених В.А. Дозорцева, Є.О. Рябоконь, О.А. Підопригори, О.О. Підопригори, В.С. Дроб’язко, Р.В. Дроб’язко, а також іноземних юристів Ф. Дессемонте, І. Шерпілло, А. Дебуа.

Метою статті є аналіз права на оприлюднення твору у вітчизняному та зарубіжному законодавстві та визначення його місця серед особистих немайнових або майнових прав автора.

Автору належить право оприлюднити або дозволити оприлюднити його твір у будь-якій формі.

Однак, питання віднесення права на оприлюднення до особистих немайнових прав або до майнових прав і досі залишається дискусійним серед науковців.

Закон України «Про авторське право і суміжні права» в попередній редакції серед особистих немайнових прав автора, які не могли бути успадковані, зазначав право на обнародування твору. У сучасній редакції Закону від 11 липня 2001 р. це право відсутнє, а натомість введені поняття «оприлюднення (розкриття публіці)» та «опублікування».

Під оприлюдненням твору Закон розуміє здійснення за згодою автора чи іншого суб’єкта авторського права дії, що вперше робить твір доступним для публіки шляхом опублікування, публічного виконання, публічного показу, публічної демонстрації, публічного сповіщення тощо.

Згідно зі ст. 442 Цивільного Кодексу України (далі ЦК), твір вважається опублікованим (випущеним у світ), якщо він будь-яким способом повідомлений невизначеному колу осіб, у тому числі виданий, публічно виконаний, публічно показаний, переданий по радіо чи телебаченню, відображений у загальнодоступних електронних системах інформації.

В свою чергу, публічне виконання, публічний показ та інше є способами використання твору, а використання твору, згідно зі ст. 441 ЦК – це майнове право інтелектуальної власності на твір.

Отже, можна зробити висновок, що право на оприлюднення являє собою майнове права автора.

В переліку особистих немайнових прав, визначеному ст. 14 Закону, як уже зазначалось відсутнє право на оприлюднення. Але цілком зрозуміло, що рішення про розкриття публіці твору приймає автор або його правонаступники. Отже, характер права на оприлюднення – особистий. В.А. Дозорцев зазначав, що це право є вихідною авторською правомочністю.

Втім, оприлюднення часто здійснюється шляхом відтворення, розповсюдження або за допомогою інших перелічених способів. Можна погодитись з тими дослідниками, які вважають, що право на оприлюднення за своєю правовою природою не позбавлене майнового змісту. Наприклад, право на одержання авторської винагороди виникає лише після того, як відбулось оприлюднення твору. Отже, право на оприлюднення, по-перше, має прямі майнові наслідки, по-друге, не відповідає критерію невідчужуваності, встановленому законодавством (ч. 2 ст. 14 Закону). Автор по договору може передати своє початкове право на оприлюднення.

Само право на оприлюднення закріплене не всіма джерелами правового регулювання. Наприклад, така важлива міжнародна угода, як Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів, не містить вказівки на таке право як міжнародну норму.

Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право (1996 р.) становить собою черговий етап розвитку Бернської конвенції. Договір розглядає таке право автора, як право на розповсюдження. Під розповсюдженням розуміється виключне право автора дозволяти розповсюдження серед широкої публіки оригіналу і примірників своїх творів шляхом продажу або іншої передачі права власності (ст. 6).

Всесвітня конвенція про авторське право (1952 р.) використовує термін «випуск у світ».

Під «випуском у світ» у розумінні цієї Конвенції слід розуміти відтворення в якій-небудь матеріальній формі і надання невизначеному колу осіб примірників твору для читання або ознайомлення шляхом зорового сприйняття.

На національному рівні право на оприлюднення включене в законодавство ряду країн, але слід зазначити, що його характеристики відрізняються.

Наприклад, Федеральний закон Швейцарії про авторське право і суміжні права 1992 року встановлює, що автор володіє винятковим правом вирішувати, коли, яким чином і під яким ім’ям його твір буде оприлюднений. В той же час Ф. Дессемонте включає право на оприлюднення в число майнових прав автора, визнаючи тим самим, принципову можливість включення даного права в предмет авторського договору. І. Шерпілло, навпаки, відносить право на оприлюднення до особистих немайнових прав автора. При цьому передача права на використання твору включає і передачу права на його оприлюднення, принаймні, в авторських договорах замовлення, шляхом мовчазного його включення в предмет такого авторського договору.

У німецькому праві право на оприлюднення, як моральне право автора належить останньому незалежно від його майнових прав і зберігається за ним у будь-якому випадку, навіть якщо він цього не хоче.

У Франції, право на оприлюднення було визнане в юридичній практиці до закріплення в законодавстві. Французький юрист А. Дебуа відзначав, що це право є «першим з атрибутів» особистого немайнового права, навіть якщо воно і розглядається після останніх і служить їм «фундаментом».

Кодекс інтелектуальної власності Франції детально регулює перехід права оприлюднення в порядку спадкування і виключає можливість здійснення цього права його спадкоємцями за наявності іншої волі автора із цього приводу (нехай навіть не вираженої прямо), а також при явних зловживаннях з боку спадкоємців або при конфлікті між ними з даного питання. У цих випадках вирішення питання про перший випуск твору в світ відноситься на розсуд суду. Схожої позиції дотримується право Німеччини: хоча воно і визнає за спадкоємцями право опублікувати твір після смерті автора, але при цьому висуває як загальну умову здійснення ними такого права, як охорону інтересів померлого автора.

У праві на оприлюднення можна виділити два моменти: право визначення остаточного вигляду, у якому буде опубліковано твір, і право визначення способу, яким уперше буде відкрито доступ невизначеного кола осіб до твору.

Право на оприлюднення – право несамостійне, воно не може бути реалізовано само по собі, а обов’язково пов’язано із здійсненням якого-небудь з прав по використанню твору, залежно від способу оприлюднення.

Так, якщо автор дозволяє оприлюднити свій твір, видавши його у вигляді книги, то він одночасно здійснює право на оприлюднення і право на відтворення і поширення виготовлених екземплярів книги; якщо автор дозволяє оприлюднити свій твір з естради, він одночасно з правом на оприлюднення здійснює право публічного виконання.

Можна зробити висновок, що повністю до однієї з традиційних категорій (особисті чи майнові) право на оприлюднення не належить. Це зумовлено його особистим характером, з однієї сторони, і майновим змістом, з іншої. Отже, було б доцільним віднести право на оприлюднення до самостійної групи інтелектуальних прав.

Підводячи підсумок, слід відзначити, що право на оприлюднення є дуже важливою правомочністю автора. І нехай воно, через низку обставин, не признається одностайно у всьому світі, захист даного права необхідний, оскільки забезпечує упевненість автора в тому, що він і лише він може вирішити: де, коли і як представити свій твір широкій публіці.