Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

Вид материала

Документы

Содержание Эволюция функций международного права Щодо деяких аспектів надання статусу біженця в україні Послуги загального інтересу та захист прав споживачів у єс Напрями поглиблення та оптимізації співробітництва україни з міжнародними фінансовими інституціями Аналіз дефініції «забруднення морського середовища» Співвідношення договірної та звичаєвої норми міжнародного права Наші автори

Подобный материал:

• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• Зміст, 431.42kb.
• В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
• Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
• Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
• Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
• Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
• Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
• Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
• 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.

Литература:

1. Шибаева Е.А. Право международных организаций. Вопросы теории. – М.: Международные отношения, 1986. – 160с.

2. Лукашук И.И. Международное право: Общая часть: Учебник. – М.: Волтерс Клувер, 2008. – 432с.

3. Шибаева Е.А., Поточный М. Правовые вопросы структуры и деятельности международных организаций. – М.: МГУ, 1980. – 168с.

4. Международное право: Учебник / Под ред. Блищенко И.П. – М.: РУДН, 1994. – 305с.


Чайковский Юрий

ЭВОЛЮЦИЯ ФУНКЦИЙ МЕЖДУНАРОДНОГО ПРАВА

Из огромного множества дефиниций международного права, большинство сводится к рассмотрению международного права в качестве особой правовой системы, состоящей из принципов и норм, регулирующих отношения между его субъектами [2, 7]. Данное и ему подобные типичные определения международного права отмечают те или иные черты юридической природы международного права, но не раскрывают его сущности. Сущность и социальное значение права проявляются в его функциях. Они отражают основные направления воздействия права на общественные отношения и поведение людей, позволяют дать обобщающую характеристику «работы» юридических норм [1, 241].

В науке понятие «функция» употребляется в самых различных значениях. В математике под функцией понимается зависимая переменная величина, т. е. величина, изменяющаяся по мере изменения другой величины, называемой аргументом. В юридической науке термин «функция» употребляется для характеристики социальной роли государства и права [3, 6]. Несомненно, бесспорной является эволюция функций международного права под воздействием развития международно-правовых отношений и в этом случае последние выступают в качестве того самого «аргумента».

Прежде всего международное право воздействует на различные сферы международной жизни – международную экономику, международную политику, духовные отношения, а значит, выполняет общесоциальные функции – экономическую, политическую и функцию формирования международно-правового сознания. Здесь оно действует вместе с другими социальными институтами, но своими, специфическими средствами.

Помимо социального, международное право имеет специальноюридическое назначение. Оно выражается в том, что международное право выступает регулятором международных отношений. Это основное функциональное предназначение международного права проявляется в ряде более конкретных функций.

Международное право выполняет в международных отношениях координирующую функцию. С помощью его норм субъекты международного права устанавливают общеприемлемые стандарты поведения в различных областях взаимоотношений. Это функция стабилизации общественных отношений, которая наиболее отчетливо выражается при определении статуса различных субъектов: закрепление основных прав и свобод человека и гражданина, установление компетенции международных организаций. Данная функция в наибольшей степени отражает природу международного права: государства очерчивают правомочия, в границах которых они действуют свободно, по своему усмотрению. И чем шире раздвинуты эти границы, тем более проявляется суверенитет государств. Эта функция реализуется с помощью управомочивающих и запрещающих норм и возникающих на их основе правоотношений пассивного типа. В подобных ситуациях субъекты международного права сами, по собственной инициативе проявляют правовую активность.

Кроме того, государства принимают твердо установленные правила, без которых невозможны их совместное существование и общение и в этом проявляется регулятивная функция международного права. Международное право определяет, каким должно быть будущее субъектов. Эта функция осуществляется с помощью обязывающих норм. Так, одним из принципов международного права, является принцип добросовестного выполнения обязательств по международному праву. Регулятивно-динамическая функция находит свое проявление в правоотношениях активного типа.

И, наконец, в международном праве сложились механизмы, защищающие законные права и интересы государств и позволяющие говорить об охранительной функции международного права. Охранительная функция выделяет право из других систем социальной регуляции, однако в международном праве осуществляется не органами государства, а самими государствами. Особенность международного права состоит в том, что в международных отношениях не существует надгосударственных механизмов принуждения. В случае необходимости государства сами коллективно обеспечивают поддержание международного правопорядка. Охранительная функция способствует выработке в международном праве как регуляторе международных отношений ценных для государств и народов качеств: стабильности, детальной и ясной регламентации, четких процедур. Охранительная функция реализуется путем применения специальных охранительных норм, а также действующих в охранительном режиме регулятивных норм. Последнее имеет место при нарушении прав государств и обращении для их защиты в компетентные международные органы.

Однако сущность международного права, традиционно констатирующая его ценность в качестве регулятора межгосударственных отношений, со временем изменяется: меняются функции международного права. На современном этапе развития мирового сообщества отчетливо проявляется тенденция сближения международного и внутригосударственного права. Причиной для этого являются нарастающие интеграционные процессы в современном мире, предопределенные универсализацией жизни государств и, одновременно, общечеловеческой масштабностью современных угроз.

Международное и внутригосударственное право все больше нуждаются друг в друге во имя эффективного выполнения своих функций. Международное право сегодня нацелено в основном на внутренние правовые режимы [4, 167].

Поэтому можно согласиться с утверждением И.И. Лукашука о важности прогностической функции международного права, предполагающей ориентацию на будущее, а не на прошлое, когда постфактум осмысливался опыт прошедших войн, опыт применения, например, ядерного и химического оружия, после чего только следовали соответствующие запреты.

В последнее время возникают сомнения в эффективности международного права, в его способности противостоять нарушителям международного правопорядка. Вопросы о ценности тех или иных социальных явлений актуализируются именно в периоды их дискредитации, нарушения основополагающих императивов. Значительное превалирование международной политики над международным правом, которое мы наблюдаем особенно в последнее время, не может не отразиться на ценности международного права в сознании представителей международного сообщества. Бомбардировка Сербии силами НАТО весной 1999 г., вторжение в Ирак, признание независимости Косово, симметричная ситуация в отношении Абхазии и Южной Осетии – вот неполный перечень событий, позволяющих говорить о кризисе международного права и оценки его ценности. Нарушению подверглись фундаментальные, универсальные, обладающие в международном праве наивысшей юридической силой нормы jus cogens – общепризнанные принципы международного права: неприменение силы, невмешательство во внутренние дела, территориальная целостность и др. Однако, мы не можем отрицать в связи с этим ценности международного права. Да, международное право действительно имеет координационный характер, в международном праве отсутствует законодатель, находящийся над государствами, отсутствует специальный аппарат принуждения. Однако ни одна отрасль права не отличается абсолютным соблюдением ее норм. Доказательством ценности международного права свидетельствует тот факт, что проделана огромная и очень полезная работа по прогрессивной кодификации международного права, завершившаяся принятием комплексных международных договоров по различным отраслям международного права – морскому праву, праву внешних сношений, праву международных договоров, в сфере регулирования прав человека и др. Нельзя обесценивать достижения международного права: деколонизация, появление новых отраслей и расширение пространственных пределов действия его норм. Традиционные для международного права ценностные аспекты проявляются в значимости его в качестве регулятора межгосударственных отношений. Конечный итог такого регулирования – свобода всех субъектов на основе принципа равенства.

Понять социальную ценность международного права – значит уяснить, раскрыть его положительную роль для государства и международного сообщества. Социальная ценность международного права выражается в следующем.

Во-первых, с помощью международного права обеспечивается всеобщий устойчивый порядок в международных отношениях.

Во-вторых, благодаря международному праву достигается определенность, точность в самом содержании международных отношений. Международно-правовое регулирование способно охватить социально полезные формы правомерного поведения субъектов, отделить его от произвола.

В-третьих, международное право обеспечивает возможность нормальных активных действий государства, ибо препятствует незаконным вмешательствам в сферу его правомерной деятельности с помощью механизмов международно-правовой ответственности и иных принудительных мер.

В-четвертых, международное право в цивилизованном мире обеспечивает оптимальное сочетание свободы и справедливости, когда, возможное поведение одних субъектов не нарушает субъективные права других.

С осознанием именно такой сущности международного права можно связывать дальнейшее его функционирование в качестве главного регулятора международных отношений.

Литература:

1. Алексеев С.С. Общая теория права. – М., 1995. – 354 с.

2. Колосов Ю.М. Международное право / Ю.М. Колосов, В.И. Кузнецов. – М.: Международные отношения, 1998. – 450 с.

3. ссылка скрыта

4. Шумилов В.М. Международное право: Учебник. М.: ТК Велби, 2007.– 489 с.


Нігреєва Олена

ЩОДО ДЕЯКИХ АСПЕКТІВ НАДАННЯ СТАТУСУ БІЖЕНЦЯ В УКРАЇНІ

Біженці – одна з категорій населення, чий правовий статус було достатньо давно врегульовано нормами міжнародного права. Це досить легко пояснюється тими проблемами, що утворюються як для індивідів, що вимушені покинути територію власної держави, так і для тих держав, де зазначені індивіди прагнуть віднайти захист. Зважаючи на трансграничний характер відносин, що виникають у такій ситуації, їхнє врегулювання не може носити виключно внутрішньодержавний характер. Для утворення однакового підходу щодо вирішення зазначених проблем норми національного права різних країн мають спиратися на норми відповідних міжнародних договорів, як то: Конвенція про статус біженців 1951 р., Протокол про статус біженців 1966 р. та ін. Разом із тим, міжнародними договорами не може бути врегульовано всі аспекти відносин, що виникають між особою, що прагне отримати статус біженця, та державою, до якої вона звертається. Через це велике значення для реалізації прав та свобод біженців мають внутрішньодержавні нормативно-правові акти. Однак, далеко не в усіх країнах вони є досконалими, що негативно впливає на ефективний захист прав людини. Зазначена ситуація має місце і в Україні. Як наслідок, її дослідження становить теоретичний та практичний інтерес, що є ще більш очевидним на тлі прагнення нашої країни до дотримання міжнародних стандартів у галузі прав та свобод людини.

Складний стан справ у сфері надання притулку та статусу біженця в Україні підтверджується заявами міжнародних правозахисних організацій, наприклад, Міжнародної Амністії. «Україна продовжує порушувати права біженців через відсутність справедливої та адекватної процедури надання притулку» [1], наголошує вона. Серед проблем, пов’язаних із наданням статусу біженця, правозахисники зазначали, зокрема, відсутність «чітко визначеного відомства, яке б опікувалося цією тематикою» [1]. Останнім часом, однак, у вирішенні цієї проблеми намітився певний прогрес. Так, 7 липня 2010 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову про «Деякі питання державного управління у сфері міграції», якою було припинено ліквідацію Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб; ліквідовано Державну міграційну службу; встановлено, що правонаступниками Державної міграційної служби з питань громадянства, реєстрації фізичних осіб та імміграції є Міністерство внутрішніх справ, а з питань міграції в межах, визначених законодавством про біженців, – Державний комітет у справах національностей та релігій [2]. Уявляється, що такі організаційні зміни допоможуть досягти визначеності у процедурі прийняття рішень щодо надання статусу біженців.

Разом із тим, недоліки у функціонуванні органів державної влади – не єдині, що спотворюють механізм справедливого та виваженого прийняття зазначених рішень. Основним нормативно-правовим актом, що надає регулювання відносинам із надання статусу біженця, є Закон України «Про біженців» від 21 червня 2001 р. Пункт 2 ст.1 закону надає визначення поняття «біженець». Згідно із ним, біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань [3]. Стаття 11 закону встановлює, що для оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, окрім заяви про надання статусу біженця, іноземцем чи особою без громадянства, які жадають отримати такий статус, додаються, зокрема, документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для його набуття [3]. Однак, про які саме документи та матеріали йдеться, закон не уточнює. Уявляється, що така ситуація утворює можливості для певних зловживань із боку органів державної влади при вирішенні питання щодо надання статусу біженця у окремих випадках.

Разом із тим, встановлення конкретних критеріїв відповідності заявників вимогам закону щодо отримання ними статусу біженців є, вочевидь, необхідним та таким, що допоможе уникнути багатьох правозастосовчих проблем. У їхньому більш чіткому визначенні корисно звернутися до судової практики із розгляду зазначеної категорії справ, яку узагальнено у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 р. № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов’язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні». Пункт 9 цієї постанови пояснює, що у ст.11 закону України «Про біженців» не встановлено обов’язковості надання документів і матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, адже залежно від певних обставин отримання і надання таких документів особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим. Отже, така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця [4].

Слід враховувати, що докази обґрунтованості побоювань переслідування осіб, що жадають отримати статус біженця в Україні, можуть отримуватись не тільки від особи, яка шукає статусу біженця, але й незалежно від неї – з різних достовірних джерел інформації, наприклад із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державним комітетом України у справах національностей та релігій, від Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження [4].

Крім того, при вирішенні питання щодо надання статусу біженця компетентні органи влади та їхні посадові особи можуть використовувати інформацію про стандарти визначення статусу біженця та країни походження біженця, розміщену на офіційних сайтах Державного комітету України у справах національностей та релігій, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні та інших носіях.

Крім того, при розгляді заяв щодо надання статусу біженця необхідно враховувати, що інформація про країну походження особи належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об’єктивного рішення щодо статусу біженця, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою [4].

На жаль, зазначені вище критерії є лише узагальненнями судової практики, а отже, юридичної сили нормативного припису не мають. Уявляється, що набагато кориснішим було б їхнє закріплення у Законі Україні «Про біженців» чи іншому законодавчому нормативному акті, як це має місце у багатьох розвинутих демократичних країнах. Наведемо у приклад законодавчу постанову Італійської республіки від 19 листопада 2007 р., що являє собою реалізацію директиви Європейської Ради 2004/83 щодо мінімальних норм надання громадянам третіх держав чи апатридам статусу біженця чи особи, яка має необхідність перебувати під міжнародним захистом, а також щодо мінімального обсягу змісту захисту, що надається таким особам. Узагальнюючі критерії, що визначають відповідність заявника ознакам біженця за законом, можна підкреслити такі положення:

1) особа, що прагне отримати статус біженця, має надати усю доступну для неї документацію на підтвердження її відповідності вимогам закону для отримання такого статусу;

2) ця документація має стосуватися віку, соціального стану заявника, а також його родичів, якщо це має значення для цілей надання статусу, посвідчення особи, громадянства, країн чи місць, де він перебував раніше, попередніх звернень про отримання статусу біженця, маршрутів поїздок, мотивів звернення про отримання зазначеного статусу, а також містити документи, що посвідчують особу заявника та його поїздки;

3) дослідження звернення про отримання захисту має носити індивідуальний характер та передбачати оцінку цілої низки фактів та обставин об’єктивного та суб’єктивного характеру;

4) факт того, що заявник вже був жертвою переслідувань є вагомим доказом ґрунтовності його побоювань стати їхньою жертвою знову тощо [5].

Як здається, внесення відповідних уточнень до вітчизняного законодавства не тільки допоможе зробити процедуру надання статусу біженця в Україні більш прозорою та справедливою, але й у цілому сприятиме демократизації суспільства і більш ефективному захисту прав та свобод людини.

Література:

1. Гришко Л. Міжнародна Амністія закликає Україну переглянути ставлення до біженців [Електронний ресурс] – Режим доступу: rld.de

2. Деякі питання державного управління у сфері міграції: Постанова Кабінету Міністрів України від 7 липня 2010 р. № 559 // Офіційний вісник України. – 2010. – № 51. – Ст. 29.

3. Про біженців: Закон України від 21 червня 2001 р. // ВВР.–2001. – №47. – С. 250.

4. Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов’язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні: Постанова Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 р. № 1 // Вісник Вищого адміністративного суду України. – 2009. – № 3. – Ст. 106.

5. Decreto Legislativo 19 novembre 2007, n.251, Attuazione della direttiva 2004/83/CE recante norme minime sull’attribuzione, a cittadini di Paesi terzi o apolidi, della qualifica di rifugiato o di persona altrimenti bisognosa di protezione internazionale, nonche’ norme minime sul contenuto della protezione riconosciuta [Електронний ресурс]. – Режим доступу: no.it/mininterno


Хоменко Олена

ПОСЛУГИ ЗАГАЛЬНОГО ІНТЕРЕСУ ТА ЗАХИСТ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ У ЄС

Послуги загального інтересу [1] давно стали предметом уваги правового регулювання, спрямованого на забезпечення інтересів споживачів у рамках Європейського Союзу. Адже вони є економічними за своєю природою, поєднують універсальність послуг та деяку «волю» для їх надавачів і, відповідно, потребують конкурентного врегулювання з боку владних інституцій задля захисту прав споживачів.

Важливим кроком у цьому напрямку стала лібералізація сфери послуг в рамках СОТ [2]. За змістом п.3 ст.1 Генеральної угоди з торгівлі послугами, послуги загального інтересу також включено до предмету регулювання цього документу, адже: «(в) «послуги» включають будь-який вид послуг у будь-якому секторі за винятком послуг, що постачаються при виконанні функцій державної влади; (c) «послуга, що надається при виконанні функцій державної влади» означає будь-яку послугу, яка надається не на комерційній основі і не за умовами конкуренції з одним або кількома постачальниками послуг».

Законодавство ЄС є у відповідності до ГАТС, коли ст.14 Договору про функціонування Європейського Союзу посилається на послуги загальноекономічного інтересу: «з урахуванням місця, займаного службами загальноекономічного значення серед спільних цінностей Союзу, а також з урахуванням ролі, яку ці служби відіграють у сприянні його соціальному та територіальному згуртуванню, Союз і його держави-члени – кожен у межах своєї відповідної компетенції і в рамках сфери застосування Договорів – піклуються про те, щоб ці служби функціонували на базі таких принципів і в таких умовах, зокрема економічного і фінансового характеру, які дозволять їм виконувати свої завдання». Тобто, у ДФЄС йдеться виключно про послуги загального економічного інтересу, це підтверджується і у ст.106 ДФЄС: «підприємства, на які покладено управління службами загальноекономічного значення або які мають характер податкової монополії, підпорядковуються правилам Договорів, зокрема правилам конкуренції, в таких межах, в яких застосування даних правил не перешкоджає виконанню, юридично або фактично, дорученого їм спеціального завдання. Розвиток торгівлі не повинен піддаватися впливу у такій мірі, яка суперечила б інтересам Союзу».

На підтримку універсального характеру послуг загального (у тому числі економічного) інтересу виступає і норма ст.36 Хартії основних прав ЄС: «Союз визнає і поважає доступ до послуг загальноекономічного інтересу як передбачено у національному законодавстві і практиці відповідно до Договору… з метою сприяння соціальній та територіальній цілісності Союзу». Протокол №26 до Лісабонського договору «Про послуги загального інтересу» конкретизує «спільні цінності» послуг загального інтересу (ст.14 Договору), котрі включають до себе: «суттєву роль та широкі дискреційні повноваження національних, регіональних та місцевих органів влади в тому, що стосується надання, запровадження та організації здійснення послуг загального економічного інтересу якомога ближче до потреб споживачів; різноманітність послуг загального економічного інтересу та відмінності, що можуть існувати на рівні потреб та уподобань споживачів в залежності від різного географічного розташування, соціального та культурного становища; високий рівень якості, безпеки та доступності, однакове ставлення та сприяння загальному доступу та реалізації прав користувачів» [3].

Правове регулювання послуг загального інтересу за так званим «оновленим підходом» ЄС [4] є предметом повноважень ЄС з точки зору внутрішнього ринку та конкуренції та пов’язано із послугами загальноєвропейського мережевого рівня (телекомунікації, електропостачання, газопостачання, транспорт, поштовий зв’язок, телекомунікації, які отримали спеціальне врегулювання на законодавчому рівні [див., наприклад: 5]. Послуги з поводження з відходами, постачання води, очищення води не є предметом регулювання на рівні ЄС. Разом з тим, усі інші послуги загальноекономічного інтересу врегульовано законодавством про захист прав споживачів (нечесні умови у договорах) та регулюванням загального надання послуг у традиційному сенсі.

Поряд із концепцією послуг загальноекономічного інтересу, яка власне і застосовується у ДФЄС, існують також послуги неекономічного інтересу, тобто такі, що традиційно здійснювались державою (поліція, юстиція, соціальне страхування і т.ін.) [6]). Їх регулювання забезпечено тільки застосуванням в установчих договорах ЄС принципу недискримінації.

Взагалі, концепція, що панує у ЄС щодо послуг загального інтересу в цілому включає в себе такі положення:

1. Головним принципом є співробітництво національного та муніципального рівня влади та приватних структур між собою.

2. Переважним видом власності надавачів економічних послуг є приватна власність.

3. Ціноутворення на такі послуги здійснюється пропорційно покриттю витрат виробництва паралельно з наданням відповідних субсидій та відшкодовування споживачам.

4. Висока конкуренція є запорукою ринку послуг. Так, скажімо, у Директиві 96/92/EC прямо зазначена частка такого ринку, що має бути відкритою для конкуренції (у енергопостачанні на сьогодні це близько 80% ринку);

5. Примітним є те, що вказані послуги, як економічного, так і неекономічного характеру не включають в себе послуги з центрального опалення (фактично, більшість країн ЄС не мають такої централізованої системи взагалі).

Як видається, у вітчизняному законодавстві вищезгадані основи правового регулювання відносин з надання послуг загального інтересу ще не сприйняті та потребують ґрунтовного дослідження та у подальшому відповідного впровадження. По-перше, це стосується правового забезпечення відповідних положень Угоди ГАТС щодо послуг (у тому числі загального інтересу), до якої Україна приєдналась. Також потребуватимуть змін положення Закону України «Про природні монополії» [7], який виключає приватність надання послуг загального інтересу. Крім того, взагалі підхід до системи надання таких послуг потребує «перебудови» українського законодавства на рівні законодавства ЄС (зокрема щодо електропостачання).

Література:

1. Кузьменко Л.Г. Світовий досвід регулювання діяльності суб’єктів природних монополій та основні напрями вдосконалення їх регулювання в Україні [Електронний ресурс] // Режим доступу: ссылка скрыта Portal/Soc_Gum/NaUKMA/Econ/2007_68/09_kuzmenko_l.pdf; [Електронний ресурс] // Режим доступу: ссылка скрыта framework_and_priorities/l23013c_en.php;

2. Генеральна угода про торгівлю послугами [Електронний ресурс] // Режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=981_017;

3. Consolidated versions of the Treaty on European Union and the Treaty on the Functioning of the European Union // Official Journal of the European Union. – 2008, C 115. – P.1-388.

4. Communication from the Commission to the European Parliament, the Council, the European Economic and Social Committee and the Committee of the Regions accompanying the Communication on «A single market for 21st century Europe» – Services of general interest, including social services of general interest: a new European commitment (COM(2007) 724 final) [Електронний ресурс] // Режим доступу: ссылка скрыта Number&lg=en&type_doc=COMfinal&an_doc=2007&nu_doc=725;

5. Commission Directive 1999/64/EC of 23 June 1999 amending Directive 90/388/EEC in order to ensure that telecommunications networks and cable TV networks owned by a single operator and separate legal entities // Official Journal. – 1999 (10.07.99). – L175. – P.39-42; Directive 97/67/EC of the European Parliament and of the Council of 15 December 1997 on common rules for the development of the internal market of Community postal services and the improvement of quality of service // Official Journal 1998 (21.01.98). – L15. – P.14-25; Directive 96/92/EC of the European Parliament and of the Council of 19 December 1996 concerning common rules for the internal market in electricity // Official Journal 1997 (30.01.97). – L27. – P.20-29;

6. Communication from the Commission to the European Parliament, the Council, the European Economic and Social Committee and the Committee of the Regions accompanying the Communication on «A single market for 21st century Europe» – Services of general interest, including social services of general interest: a new European commitment (COM(2007) 724 final) [Електронний ресурс] // Режим доступу: ссылка скрыта Number&lg=en&type_doc=COMfinal&an_doc=2007&nu_doc=725;

7. [Електронний ресурс] // Режим доступу: da.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1682-14.


Голей Володимир

НАПРЯМИ ПОГЛИБЛЕННЯ ТА ОПТИМІЗАЦІЇ СПІВРОБІТНИЦТВА УКРАЇНИ З МІЖНАРОДНИМИ ФІНАНСОВИМИ ІНСТИТУЦІЯМИ

Аналіз співпраці України з міжнародними фінансовими інституціями протягом більш ніж 10 років, свідчить про об’єктивну необхідність, доцільність і виправданість залучення зовнішніх коштів з метою поглиблення ринкових перетворень, створення реальних передумов для подолання кризових явищ, прискорення трансформаційних процесів, виведення економіки України на траєкторію сталого економічного зростання. Це співробітництво сприяло досягненню макрофінансової стабілізації, формуванню основ конкурентного ринкового середовища, стабільності грошової одиниці, активізації інвестиційного процесу, розвитку приватного підприємництва. Воно має бути продовжено на основі урахування спільних інтересів сторін.

Якщо звернутися до досвіду РФ, то деякі російські вчені стверджують, що останнім часом Захід виявляє неабияку зацікавленість до процесів, що відбуваються в російській економіці. Так, науковими центрами західних країн, їхніми спецслужбами розроблені «індикатори чутливості», які дають можливість приймати як тактичні, так і стратегічні рішення щодо Росії. Ці «індикатори чутливості» ранговані в наступному порядку:

- стабільність соціально-політичної ситуації у середньостроковій перспективі (даються можливі варіанти змін);

- оцінка рівня управлінської діяльності Уряду і можливості його відставки (даються варіанти тих, хто може прийти на зміну);

- рівень компетентності директорського корпусу;

- характеристика офіційної опозиції;

- характеристика нелегальної опозиції;

- тенденції в економічній політиці Уряду країни;

- ставлення гілок влади до іноземного капіталу;

- ризик націоналізації капіталу і можливі варіанти його компенсації;

- рівень корумпованості вищих керівників;

- ступінь державного втручання в економіку;

- питома вага державної власності.

Перелік зазначених індикаторів свідчить не про зацікавленість у можливому партнерстві, а про протистояння сильного і безжалісного вірогідного конкурента; не викликає жодних сумнівів, що не менш «уважно» іноземні спецслужби, представники міжнародних фінансових та економічних організацій ставляться і до української економіки.

Іноземні країни та міжнародні фінансові організації за допомогою різного роду кредитних угод та меморандумів мають можливість офіційно отримувати надзвичайно цінну інформацію щодо всіх аспектів економічного становища в Україні, для здобування якої за інших умов їм прийшлося б піти на значні витрати. Потрібно також враховувати, що деякі міжнародні фінансові організації та окремі країни вживають різні заходи «заохочення» по відношенню до тих посадових осіб, від яких залежить укладання кредитних угод з метою нав’язати вигідні кредиторам і невигідні Україні кредити.

Що стосується необхідності захисту комерційних таємниць вітчизняного підприємництва, то тут доцільно звернутися до досвіду розвинених країн, де за зовнішнім фасадом самостійності західних фірм, автономності їхніх служб безпеки, які захищають «свої» промислові таємниці, приховується чітко налагоджений з відповідним правовим забезпеченням механізм державної підтримки, де важлива роль належить національним спецслужбам. Таким чином, вдалося об’єднати підсистеми захисту держаної і комерційної таємниці в єдину систему протидії розвідувальним посяганням іноземних спецслужб у сфері економіки.

На жаль, не сприяє здійсненню ефективного контролю Верховною Радою за одержанням Україною зовнішніх фінансових позичок зміст пункту 14 ст. 85 Конституції України, згідно з яким законодавчий орган затверджує лише ті рішення, які стосуються «одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України».

Орієнтація Уряду України переважно на міжнародні кредити не сприяє проведенню незалежної політики, пошукам і залученню внутрішніх фінансових ресурсів для здійснення економічних реформ. У зв’язку з цим доречно звернутися до міркувань прем’єр-міністра Чеської республіки Вацлава Клауса, який у своїх «10 економічних заповідях ХХІ століття» зазначив, «що роль іноземної допомоги у процесі перетворення є в кращому разі незначною. Звертатися по допомогу до дедалі егоїстичнішого та протекціоністського світу 90-х років ХХ століття є марною справою».

Враховуючи, що на сьогоднішньому етапі реформування національної економіки все ж таки виникає потреба у зовнішніх позичаннях, Україні необхідно виробити у цьому питанні чітку позицію. Насамперед, відносини з міжнародними фінансовими організаціями повинні ґрунтуватись на таких засадах:

- умови кредитних угод не повинні суперечити національним інтересам України та стратегії її розвитку як самостійної держави;

- забезпечення рівноправності та взаємовигідності у стосунках;

- спрямування залучених кредитів у чітко визначені Урядом України пріоритетні галузі економіки, переважно на розвиток виробництва;

- самостійна підготовка українськими спеціалістами проектів реформування вітчизняної економіки, під які залучаються кредити;

- покладення в основу співпраці Програми діяльності Кабінету Міністрів України, а не підготовлених представниками МВФ та Світового банку Меморандумів економічної політики уряду, які суперечать національним інтересам.

Празька (2000 р.) сесія Міжнародного валютного фонду (далі – МВФ) та Світового банку (далі – СБ) визначила зміну пріоритетів міжнародних фінансових інституцій стосовно країн з перехідною економікою, у т.ч. України. Відповідно на перший план вийшли питання економічної ефективності співробітництва та якості використання країнами-позичальниками отриманих кредитів.

Такі кредити певною мірою сприяли стабілізації фінансової ситуації в Україні та виведенню її економіки з кризового стану. Але рівень цього впливу не варто переоцінювати. Тим більше, що одержані кредити використовувалися Урядом та Національним банком України (далі – НБУ) далеко не завжди з належною ефективністю.

Досвід взаємодії України з міжнародними фінансовими інституціями підтверджує необхідність істотного удосконалення її форм та механізмів. Головним у цьому контексті має стати мінімізація державного боргу, що передбачає збільшення власних фінансових ресурсів та поліпшення інвестиційного клімату. В основу фінансової стратегії необхідно покласти досягнення оптимального співвідношення між внутрішніми та зовнішніми джерелами фінансування потреб економічного та соціального розвитку.

Не послаблюючи уваги до залучення зовнішніх ресурсів, Уряд має забезпечувати пріоритетність інвестиційних джерел перед кредитними. Отримання нових кредитів МВФ може здійснюватися лише на рефінансування існуючих боргових зобов’язань.

Підсумовуючи вищезазначене, варто відзначити, що у взаємовідносинах з міжнародними фінансовими інституціями Уряд повинен забезпечувати:

- поглиблення структурних реформ, дерегуляцію підприємницької діяльності;

- продовження курсу реформ у напрямку прозорості економіки і процесів приватизації;

- поліпшення якості бюджетного процесу, забезпечення збалансованості державних фінансів з урахуванням податкової реформи та реформи міжбюджетних відносин;

- зменшення обсягів негрошових видів розрахунків;

- подолання корупції;

- активізацію реформи фінансового і банківського секторів та дальший їх розвиток на якісно новому рівні;

- досягнення прогресу в розвитку енергетики та вугільної промисловості, у розрахунках із зовнішніми постачальниками за природний газ.


Звягінцева Дар’я

АНАЛІЗ ДЕФІНІЦІЇ «ЗАБРУДНЕННЯ МОРСЬКОГО СЕРЕДОВИЩА»

Боротьба з забрудненням морського середовища є нагальним питанням сучасності. З метою отримання ефективних результатів у процесі вирішення даної проблеми слід розробити чіткий категоріальний апарат. Адже неможливо розробити дієві заходи протидії розповсюдженню забрудненню морського середовища, якщо навіть визначення самого предмету боротьби має недоліки у формулюванні.

Метою даного дослідження є аналіз наданого Конвенцією 1982 р. визначення «забруднення морського середовища» і надання пропозицій щодо його удосконалення.

Вивченням окремих аспектів даної проблематики займались такі вчені, як: Виноградов С.В., Імнадзе Л.Б., Кисильов В.А., Короткий Т.Р., Куделькін М.С., Мовчан О.П., Хакапаа К., Янков А. та ін.

П.4 ч.1 ст.1 Конвенції ООН з морського права 1982 р. визначає забруднення морського середовища як привнесення людиною, прямо чи побічно, речовин або енергії в морське середовище, включаючи естуарії, що призводить чи може призвести до таких згубних наслідків, як завдання шкоди живим ресурсам і життю в морі, небезпека для здоров’я людини, створення перешкод для діяльності на морі, в тому числі для рибальства та інших правомірних видів використання моря, зниження якості використовуваної морської води і погіршення умов відпочинку.

Слід зазначити, що забруднення морського середовища завжди набуває статусу правопорушення, а у разі набуття ознак, визначених нормативно-правовими актами, навіть злочину, про що свідчить розділ 9 Конвенції ООН з морського права, який закріплює загальні положення притягнення до відповідальності у разі невиконання зобов’язань з захисту і збереження морського середовища.

У визначенні, наданому Конвенцією 1982 р. слід звернути увагу на словосполучення «…привнесення людиною прямо чи побічно речовин або енергії…». У юридичній літературі вважається, що цією частиною визначення характеризується суб’єктивна сторона правопорушення та злочину. Зокрема на думку А. Янкова, привнесення людиною саме прямо чи побічно речовин або енергії в морське середовище охоплює як умисні дії, так і за недбалістю або необережністю, які є результатом інцидентів або різних видів морської діяльності, які здійснюються під юрисдикцією або контролем держави [3, 23]. Тобто «…пряме привнесення речовин або енергії…» за їх думкою є умисним правопорушенням, тоді як «…побічне привнесення…» розглядається як вчинення правопорушення за необережністю. Але теорія юридичного складу правопорушень виділяє наступні форми вини: умисел (прямий та побічний) та необережність (злочинна самовпевненість та злочинна недбалість), у зв’язку з чим можна зробити висновок, що вищевказане словосполучення свідчить про обов’язкову наявність лише умисної форми вини.

Слід зазначити, що аутентичними текстами Конвенції 1982 р. є тексти на англійській, арабській, іспанській, китайській, руській та французькій мовах. У англомовному аутентичному тексті Конвенції 1982 р. словосполучення «…прямо чи побічно…» викладено поєднанням слів «directly or indirectly», що у перекладі, серед іншого, має значення «безпосередньо або опосередковано». Викладення даної частини визначення як «…привнесення людиною прямо чи опосередковано речовин або енергії…» більш коректно відображає склад правопорушення, оскільки буде характеризувати не суб’єктивну, а об’єктивну сторону правопорушення і буде відтворювати зв’язок суб’єкт – об’єкт правопорушення, тобто спосіб впливу суб’єкта правопорушення на об’єкт правопорушення.

До визначення, наведеного у Конвенції 1982 р. слід включити таку ознаку, як не санкціонованість, тобто відсутність дозволу на внесення певних речовин або енергії. Наприклад, Додаток І до Конвенції МАРПОЛ 73/78 (Правила запобігання забруднення нафтою) дозволяє скид сумішей, які містять нафту з машинних приміщень нафтових танкерів усіх розмірів, у межах особливих районів за умови, якщо:

1. судно на ходу;

2. зміст нафти у суміші без розведення складає не більше 15 мг/л;

3. на судні увімкнено обладнання для фільтрації нафти з пристроєм, який блокує скид при перевищенні рівня змісту нафти 15 мг/л;

4. льяльні води скидаються не з насосних вантажних приміщень і не змішані з нафтовими залишками вантажу.

Як відомо, навіть незначна концентрація нафти у морському середовищі здатна спричинити згубні наслідки для живих організмів у морському середовищі. Але з правової точки зору, в межах наведеного прикладу, скид нафтових сумішей не буде вважатися забрудненням, а отже правопорушенням, оскільки встановлено дозвіл на такий скид у разі дотримання встановлених умов, у зв’язку з чим, у разі такого скиду будуть відсутні підстави притягнення до відповідальності, як того вимагає ст. 235 Конвенції ООН з морського права.

У визначенні обов’язково повинна бути зазначена форма психічного відношення особи до вчиненої ним суспільно-небезпечної дії та її наслідкам, тобто вина у формі умислу або необережності, оскільки це надасть змогу при вирішенні призначення покарання правильно застосувати ретроспективні та ретрибутивні норми відповідальності.

Тобто, забруднення морського середовища можна визначити, як несанкціоноване привнесення людиною за умислом чи за необережністю, прямо чи опосередковано, речовин або енергії в морське середовище, включаючи естуарії, що призводить чи може призвести до таких згубних наслідків, як завдання шкоди живим ресурсам, життю в морі, небезпека для здоров’я людини або негативний вплив на здоров’я людини, створення перешкод для діяльності на морі, в тому числі для рибальства та інших правомірних видів використання моря, зниження якості використовуваної морської води і погіршення умов відпочинку.

Враховуючи наслідки, настання яких передбачається у разі забруднення, а саме завдання шкоди живим ресурсам, життю в морі, небезпека для здоров’я людини або негативний вплив на здоров’я людини, створення перешкод для діяльності на морі, в тому числі для рибальства та інших правомірних видів використання моря, зниження якості використовуваної морської води і погіршення умов відпочинку, то у вузькому розумінні забруднення морського середовища може розглядатися, як несанкціонована діяльність, яка викликає зміну гомеостазу морського середовища, тобто сталість основних характеристик внутрішнього морського середовища, оскільки зміна постійних прийнятних для морського середовища характеристик неминуче спричиняє згубні наслідки.

Отже, визначення «забруднення морського середовища», надане Конвенцією 1982 р., є недосконалим та дискусійним. Переклад аутентичних текстів, зокрема з англійської мови на українську мову є доволі двозначним. У широкому розумінні забруднення морського середовища можна визначити як несанкціоноване привнесення людиною за умислом чи за необережністю, прямо чи опосередковано, речовин або енергії в морське середовище, включаючи естуарії, що призводить чи може призвести до таких згубних наслідків, як завдання шкоди живим ресурсам, життю в морі, небезпека для здоров’я людини або негативний вплив на здоров’я людини, створення перешкод для діяльності на морі, в тому числі для рибальства та інших правомірних видів використання моря, зниження якості використовуваної морської води і погіршення умов відпочинку. У вузькому розумінні забруднення морського середовища – це несанкціонована діяльність, яка викликає зміну гомеостазу морського середовища.

Література:

1. Конвенция ООН по морскому праву. – Нью-Йорк: Изд-во ООН, 1982. – 204 с.

2. Международная конвенция по предотвращению загрязнения с судов 1973 г., измененная протоколом 1978 г. к ней: МАРПОЛ 73/78: в 2 кн. – СПб.: АОЗТ ЦНИИМФ. – Кн. 1: Конвенция, протоколы к ней, приложения с дополнениями. – 1994. – 313 с.

3. Янков А. Основы международно-правового регулирования защиты и сохранения морской среды // Мировой океан и международное право: Защита и сохранение морской среды. – М.: Наука, 1990. – С. 11-50.


Нікіша Дмитро

СПІВВІДНОШЕННЯ ДОГОВІРНОЇ ТА ЗВИЧАЄВОЇ НОРМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Визначити міжнародний договір можна як родове поняття, використовуване в дипломатичній практиці для позначення юридичних актів, які добровільно укладаються суб’єктами міжнародного права один з одним, головним чином у письмовій формі, з метою встановлення, закріплення, зміни або відміни (припинення) прав і обов’язків в якій-небудь з областей їх взаємних стосунків. Незалежно від відмінності в найменуваннях (договори, угоди, конвенції, пакти, трактати, регламенти, протоколи та ін.) або властивих тому чи іншому акту особливостей по об’єкту правового регулювання числу учасників, термінам або масштабу просторової дії, всі вони однаково обов’язкові для їх учасників, мають рівне правостворююче значення, будучи при цьому джерелом норм міжнародного права.

Або, як писав Ж. Тускоз: «Договори – це міжнародні угоди, які укладені між державами у письмовій формі та регулюються міжнародним правом. Різноманітні назви договорів (пакт, хартія, угода, конвенція, протокол тощо) не впливають на їх юридичний режим» [1, 195].

Також у Ж. Тускоза є дуже цікаві думки щодо розвитку та сьогоденної ролі міжнародних договорів. Так, він писав: «Зростаюча роль держав у міжнародному суспільстві у XVIII та у XIX сторіччях, вплив позитивістських та волюнтаристських доктрин у ці часи були причиною того, що договори посідали дуже важливе місце серед джерел міжнародного права, для волюнтаристів міждержавні угоди є єдиним джерелом цього права. До того ж договори мають (або так здається) певні переваги технічного порядку: їх можна обговорювати та укладати у короткий термін, на норми, які вони диктують, можна легко посилатися, без проблем доведення, вони є ясними та точними. У 60-ті та 70-ті роки, під впливом країн, що розвиваються, та за підтримки соціалістичних країн були укладені численні багатосторонні договори з тим, щоб кодифікувати, а також спробувати змінити існуючі звичаєві норми у більш сприятливому для цих країн напрямку. Через усе це договори посідали дедалі важливіше місце серед інших джерел міжнародного права.

Сьогодні ситуація змінилася, та договори стали посідати більш відповідне їм місце. Співвідношення договорів та звичаїв стало більш відчутним і загалом вже прийнято, що договори не можуть замінити звичаїв (а також інших джерел, зокрема загальних принципів). Також з часом стало зрозуміло, що договори не завжди мають ті якості, які іноді їм приписують. Так, будучи результатом переговорів, вони виражають компроміси, а це в свою чергу відбивається на якості та точності їх формулювання, що ж стосовно процедури їх укладання, то виявилось, що вона не завжди буває дуже короткою та простою» [1, 195].

На даний час по праву міжнародних договорів основоположними джерелами є дві Віденські конвенції – 1969 р. і 1986 р., які дають визначення міжнародного договору, порядку ведення переговорів і укладення міжнародного договору, умов його дійсності і дії і т. п. [2, 65]. Виходячи з цих актів, право міжнародних договорів можна визначити як сукупність норм, регулюючих стосунки держав і інших суб’єктів міжнародного права, перш за все міжнародних організацій з приводу висновку, виконання, денонсації й інших способів припинення дії міжнародного договору [3, 7].

Відповідно до ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями міжнародний договір – це регульована міжнародним правом угода, укладена державами й іншими суб’єктами міжнародного права у письмовій формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або декількох зв’язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування. Хоча у визначенні не говориться про договори в усній формі, держави й інші суб’єкти міжнародного права можуть по взаємній згоді розповсюдити на усні договори дії положень Віденських конвенцій 1969 і 1986 років.

Багато вчених з міжнародного права, як вітчизняних, так і іноземних, вважають договір домінуючим, головним або навіть єдиним джерелом міжнародного права. Але, слід зазначити, що саме право міжнародних договорів до певної міри покоїться на звичайних нормах, і частина з них діє до теперішнього часу. Зокрема, до цих пір не отримали договірної регламентації питання дії війни на міжнародні договори. Це регламентується звичаєм.

Також спори продовжуються відносно ст. 38 Статуту Міжнародного Суду, яка наказує керуватися звичаєм при тлумаченні самого міжнародного договору. Преамбула Віденської конвенції теж визначає, що «норми міжнародного звичайного права» як і раніше регулюватимуть питання, які не знайшли вирішення в положеннях справжньої Конвенції [4, 67].

Слід зазначити, що нам представляється взагалі необґрунтованим сама постановка питання щодо абсолютного примата міжнародного договору або міжнародного звичаю. Адже як і міжнародний договір, так і міжнародний звичай є лише різними формами однієї сутності, угодою суб’єктів міжнародного права. Міжнародний договір і міжнародний звичай мають єдину юридичну чинність. К.Вольфке відзначав: «в качестве общего правила доктрина единодушна в том, что обязательная сила договорного и обычного права является одной и той же» [5, 107].

Як зазначає професор Баймуратов, договір і звичай мають ряд загальних рис, які характеризують їх як джерела однієї правової системи:

- договір і звичай утворюються в результаті взаємних дій держав або інших суб’єктів міжнародного права і мають загальну юридичну основу – угоду суб’єктів, які їх створюють;

- обидва джерела містять правила поведінки, які носять обов’язковий характер, тобто зв’язують волі суб’єктів, які їх створили;

- недотримання або порушення як договору, так і звичаю веде до однакових правових наслідків: до припинення їхньої дії, виникнення яких-небудь вимог про задоволення претензій, які випливають із невиконання договору або звичаю.;

- обидва джерела підлеглі дії загальних принципів права, на базі яких вирішується питання про їхню правомірність та відповідно і на право існування;

- спільність договору і звичаю виражається в наявності у міжнародному праві змішаних, звичайно-договірних норм. Міжнародній практиці держав відомі численні випадки, коли ті самі правила поведінки для одних держав існують у договірній формі, а для інших – у формі міжнародних звичаїв [6, 84-85].

Варто особливо підкреслити, що «норми міжнародного права як звичаєві, так і договірні, створюються лише в результаті угоди держав, і іншого способу створення норм у сучасному міжнародному праві немає. У свою чергу угоди суб’єктів міжнародного права мають дві форми вираження. Це міжнародний договір, що є ясно вираженою угодою суб’єктів, у більшості випадків володіючий письмовою формою. Інша – це міжнародний звичай, який у більшості випадків створюється не ясно вираженою, а мовчазною угодою. Виходячи із цього, міжнародний договір і міжнародний звичай не відрізняються один від одного по суті. Відмінність між ними тільки в способі досягнення угоди і у формі вираження» [5, 107].

Отже, виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок, що як у міжнародного звичаю, так і у міжнародного договору перші стадії формування однакові, тобто процес формування практики та opinio juris, складових частин кожної міжнародно-правової норми, абсолютно ідентичні. А розрізняються вони лише у стадії інституалізації, або надання певної форми міжнародно-правовій нормі.

Література:

1. Тускоз Жан. Міжнародне право: Підучник. Пер. з франц. – К: «АртЕк», 1998. – 416 с.

2. Черкес М.Е. Международное право, учебное пособие / М.Ю. Черкес. – Х: «Одиссей», 2006 – 382 с.

3. Талалаев А.Н. Международные договоры в современном мире / А.Н. Талалаев – М.: Международные отношения, 1973 – 320 с.

4. Международное публичное право: сборник документов. – Т.1. – М.: БЕК, 1966. – 570 с.

5. Самхадзе Д.Г. Обычай как источник международного права // Право и политика. – 2005. – №4 – С.101-111.

6. Баймуратов М.А. Международное право / М.А. Баймуратов – X.: «Одиссей», 2000. – 736 с.


НАШІ АВТОРИ: