Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
РОЛЬ І ЗНАЧЕННЯ МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА В СИСТЕМІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
Кормич Борис
ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО МИТНОГО ПРАВА
Міжнародне митне право є достатньо молодою галуззю сучасного міжнародного права. Адже, спеціалізовані міжнародні договори, що стосувалися виключно питань міжнародної торгівлі та міждержавних відносин в митній сфері, почали масово з’являтися лише у ХІХ ст., із поширенням практики взаємних поступок та застосування режиму найбільшого сприяння. Остаточне ж формування базових принципів міжнародних митних відносин, створення відповідних інституціональних та правових основ міжнародного митного співробітництва припадає на середину ХХ ст. та пов’язане із діяльністю Всесвітньої митної організації (ВМО), створенням багатосторонньої торгівельної системи в рамках ГАТТ/СОТ та розвитком регіонального митного співробітництва в рамках митних союзів, зон вільної торгівлі, прикордонної торгівлі тощо.
Система власних основних принципів відіграє ключову роль у формуванні будь-якої галузі права, адже саме схожість принципів забезпечує відносну однорідність як суспільних відносин, врегульованих відповідними нормами, так і єдність методу правового регулювання цих відносин. Дані принципи мають величезне значення і для подальшого розвитку міжнародно-правових відносин, адже вони не лише виступають джерелами галузі права, у відповідності до положень ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, але й знаходять свій вираз у нових нормах міжнародного права, які створюються при підписанні міжнародних угод та виданні інших актів міжнародного права. Адже «багато з цих принципів мали та мають велике значення для розвитку та утвердження демократичних норм сучасного міжнародного права. Свою реалізацію вони отримують або через міжнародний договір, або через міжнародний звичай і є, по суті, їх узагальненням» [1].
На думку більшості фахівців, зокрема таких, як Борисов К.Г., Козирін А.Н. Сандровський С.С., Єршов А.Д., сучасні галузеві принципи міжнародного митного права сформувалися у другій половині ХХ ст. в рамках діяльності міжнародних міжурядових організацій з митних питань, та саме завдяки їм отримали широке визнання.
Дані принципи є похідними від так званих «загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями» та деталізують їх стосовно такого напрямку міжнародного співробітництва, як митна сфера. Не дивлячись на те, що дискусія як про структуру міжнародного митного права, так і про конкретний перелік його принципів все ще триває, можна виділити декілька основних принципів, які відіграють головну роль у формуванні сучасного обличчя цієї галузі [2].
При цьому, аналізуючи систему основних принципів слід спиратися не лише на факт закріплення подібних принципів у міжнародно-правових актах, але й на послідовне та багаторазове застосування таких принципів у практиці міжнародного співробітництва та діяльності міжнародних міжурядових організацій з митних питань.
Так, насамперед, слід говорити про принцип поваги до економічного суверенітету держав, який згідно норм ст. 4 «Хартії економічних прав та обов’язків держав» полягає у тому, що кожна держава має право приймати участь у міжнародній торгівлі та інших формах економічного співробітництва і при цьому має право «вільно обирати форми організації своїх зовнішньоекономічних відносин та заключати двосторонні та багатосторонні угоди міжнародного економічного співробітництва, які відповідають його міжнародним зобов’язанням та потребам» [3].
Одним з принципів, який визначив основний напрямок розвитку міжнародного митного співробітництва починаючи з другої половини ХХ століття, є принцип прогресивної лібералізації міжнародної торгівлі. Цей принцип полягає у здійсненні країнами Світу спільних та узгоджених заходів щодо постійного та послідовного зменшення рівня тарифних та нетарифних обмежень міжнародної торгівлі. Вперше подібний принцип було закріплено ще у 1947 р. у ст. ХVIII bis ГАТТ, нормами якої, зокрема, передбачалося, що «сторони визнають, що мита часто являють собою серйозні перешкоди для торгівлі, а отже, переговори на взаємній та взаємовигідній основі, спрямовані на значне зниження загального рівня тарифів та інших зборів на імпорт та експорт… мають велике значення для розширення міжнародної торгівлі» [4]. Отже була встановлена необхідність періодичного проведення подібних переговорів, в яких мають приймати участь всі сторони, які здійснюють між собою значну частину своєї зовнішньої торгівлі. Цей принцип знайшов свою реалізацію у низці раундів багатосторонніх переговорів в рамках ГАТТ, та починаючи з 1995 р. – СОТ, в результаті яких середньозважена ставка мита у митних тарифах країн-членів СОТ була знижена з майже 40% у 1947 р. до 3,8% на сьогоднішній час.
Принцип гармонізації та спрощення митних процедур став визначальним у діяльності Всесвітньої митної організації (ВМО), більшість конвенцій та інших міжнародно-правових актів, прийнятих в рамках якої, спрямована саме на реалізацію цього завдання. Зокрема, ст. ІІІ Конвенції про створення Ради Митного Співробітництва (нині – ВМО), одним із завдань цієї організації визначає «вивчення технічних аспектів митних систем, так само як і пов’язаних з ними економічних факторів, з метою запропонувати Членам Ради практичні засоби досягнення якомога більш високого рівня узгодженості та одноманітності» [5]. Саме в рамках цього принципу здійснено заходи щодо встановлення єдиних міжнародно-правових стандартів в галузі визначення митної вартості, класифікації товарів в митних цілях, запровадження нових процедур митного контролю та митного оформлення, тимчасового ввезення та вивезення товарів, транзиту товарів тощо. Зазначені стандарти закріплені в багатосторонніх конвенціях з митних питань та у відповідності до міжнародних зобов’язань країн-членів ВМО імплементовані у національне митне законодавство.
Немаловажним для розвитку взаємовигідного економічного та митного співробітництва став принцип сприяння становленню нового економічного порядку. Зміст цього принципу було викладено у ряді документів ООН, зокрема, Декларації про встановлення нового міжнародного економічного порядку та Програмі дій по встановленню нового міжнародного економічного порядку (1974 р.). Згідно вищезазначеної Декларації новий міжнародний економічний порядок базується «на справедливості, суверенній рівності, взаємозалежності, спільності інтересів та співробітництві всіх держав» [6]. Основними завданнями нового економічного порядку є: усунення нерівності, ліквідація постійно зростаючого розриву між розвинутими країнами та країнами, що розвиваються, забезпечення більш швидкого економічного та соціального розвитку тощо. Так або інакше, певні елементи принципу нового економічного порядку знаходять відображення у двосторонніх та багатосторонніх угодах з митних питань, враховуються в рамках міжнародного та регіонального митного співробітництва.
Два наступні принципи є тісно пов’язаними між собою, оскільки спрямовані на досягнення однієї і тієї ж мети. Мова йде про принцип сприяння економічному зростанню країн, що розвиваються та принцип невзаємності. Головну роль у формуванні цих принципів відіграла Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), в рамках якої у 1964 р. було закладено основи Загальної системи преференцій, яка покликана забезпечити доступ товарам походженням з країн, що розвиваються, на ринки розвинутих країн за преференційними або нульовими ставками мита. Це полегшує конкуренцію товарів з країн третього світу на іноземних ринках, і таким чином, сприяє зростанню експортного потенціалу цих країн та збільшенню надходжень до їх бюджету. Принцип невзаємності в даному випадку полягає у односторонньому (невзаємному) наданню тарифних преференцій розвинутими країнами шляхом встановлення автономних заходів.
Нарешті ще одним визначальним фактором розвитку міжнародного митного права є принцип вдосконалення організаційного механізму міжнародного митного співробітництва в рамках організацій універсального та регіонального масштабу. Досить довгий період митне співробітництво між державами здійснювалося в рамках двосторонніх торгівельних угод, якими встановлювалися певні індивідуальні митні пільги та переваги, але реального успіху в цій сфері вдалося досягти лише з переходом на багатосторонній рівень та створенням міжнародних міжурядових організацій, що опікуються певними напрямками митного співробітництва. Зокрема це ВМО та СОТ, члени яких відповідальні за 98% загального обсягу світової торгівлі. На регіональному рівні найбільш успішними прикладами вирішення питань митного співробітництва є ЄС та Північноамериканська угода з вільної торгівлі (НАФТА). Саме наявність універсальної інституціональної основи дозволила досягти успіху багатостороннім угодам з торгівлі товарами, митним конвенціям, угодам із створення митних союзів та зон вільної торгівлі.
Характерною особливістю зазначених принципів є те, що з одного боку вони є результатом розвитку міжнародних торгівельних відносин та митного співробітництва, продуктом узгодження інтересів різних країн, а з іншого, вони поступово перетворилися на самодостатню систему, яка визначає напрямки та способи подальшого розвитку міжнародного митного права.
Література:
1. Международное право / Под. ред. Ф.И. Кожевникова – М., 1957. – С. 8.
2. Борисов К.Г. Международное таможенное право /К.Г. Борисов. – М., 1997. – С.. 31 – 33.
3. Хартия экономических прав и обязанностей государств. 12 декабря 1974 года. /A RES. 3281 (ХХІХ).
4. Генеральна угода з тарифів і торгівлі 1947 року // Україна і Світова організація торгівлі: Збірник офіційних документів. – К., 2002.
5. Convention Establishing a Customs Co-Operation Council signed in Brussels on December 15, 1950.
6. Декларация об установлении нового международного экономического порядка от 1 мая 1974 г. /A RES. 3201 (S-VI).
Аверочкіна Тетяна
ПРАКТИКА ВСТАНОВЛЕННЯ СТАТУСУ ІСТОРИЧНИХ ВОД В АРКТИЦІ
До складу внутрішніх вод деяких держав належать так звані історичні води. Однією з найбільш актуальних та важких питань сучасного міжнародного морського права є проблема встановлення особливих обставин, що використовуються в якості критеріїв кваліфікації заток та інших морських вод в якості історичних.
Конвенція про територіальне море та прилеглу зону 1958 року [1] та Конвенція ООН з морського права 1982 року [2] підтвердили міжнародну практику, відповідно до якої деякі затоки, незалежно від ширини входу, вважаються внутрішніми водами прибережної держави внаслідок історичної традиції. Такі затоки мають назву «історичних». До них, наприклад, належить на Далекому Сході затока Петра Великого до лінії, що з’єднує устя ріки Тюмень-Ула з мисом Поворотний (ширина входу 102 морські милі).
На сьогодні міжнародне право не містить договірних норм, що містять визначення понять «історичні води» або «історична затока». Крім того, воно не встановлює й підстав для оголошення державами своїх прав на такі води. Хоча спроби регламентувати це питання приймалися. Так, в ході проведення Женевської конференції 1958 року був прийнятий Меморандум Секретаріату ООН щодо історичних вод [3], в якому знайшли закріплення погляди на це правове явище, зокрема позиції окремих держав стосовно певних просторів, на які може бути розповсюджений режим «історичних» вод (Азовське море, затока Канкала, затока Чалер та ін.), судові прецеденти та позиції науково-дослідницьких закладів і вчених США, Франції, Японії. Крім того, документ містить доволі ґрунтовний аналіз теорії «історичних заток».
В 1959 році Генеральна асамблея ООН своєю резолюцією доручила Комісії міжнародного права вивчити дане питання та представити їй отримані результати.
Прийняття цих документів обумовило проведення подальших досліджень проблематики «історичних» вод Організацією Об’єднаних Націй, що дозволили побачити світ наступному документу – Дослідженню, підготовленому Секретаріатом ООН «Юридичний режим історичних вод, включаючи історичні затоки» 1962 року [4]. Тут було розглянуто концепцію «історичних вод», проблеми здійснення юрисдикції прибережної держави щодо цих морських просторів та елементи права держави на «історичні води». Проте до сьогодні ці документи залишаються лише науковими дослідженнями та жоден з них не покладений в основу міжнародної конвенції.
Складність розглядуваного питання обумовлюється саме правом прибережної держави кваліфікувати той чи інший морський район, що омиває його береги, в якості історичних вод. В сучасній російській науковій літературі зауважується, що «арктичні моря, що створюють систему Північного морського шляху, представляють собою вузькі та неглибокі льодові моря заливного типу… З особливими природними умовами цих морів, а саме з тим, що вони вкриті льодом, який утворює льодовий припай, пов’язані екологічна та воєнна безпека її арктичного узбережжя… Саме освоєння цих морів вимагає столітніх зусиль народу. У зв’язку із цим уряд Російської імперії та правонаступник, до якого перейшли її територіальні права – СРСР, заявляв в свій час про історичні права на певні акваторії. Зокрема, особливий режим Карського моря офіційно встановлювався урядом Росії протягом трьох століть. Історичні права в цих акваторіях мовчазно або прямо визнавалися іншими державами» [5, 112]. На просторових межах природоресурсних прав конкретної арктичної держави позначається, як витікає з цитованих доктринальних джерел, переконання в міжнародній правомірності її природоресурсної діяльності, її національно-законодавчого регулювання, послідовність та непротирічність такої законодавчої практики, відсутність протидії такій практиці з боку інших зацікавлених держав та інших суб’єктів міжнародного права [6]. В Арктиці цей процес взаємодії правопритязань одних держав та відповідних юридичних кроків інших має сьогодні сутнісне значення для визначення, поперед усе, зовнішніх меж природоресурсної юрисдикції держав. При аналізі позицій арктичних держав стосовно таких меж очевидною є різниця між позиціями 1) держав, що мають найбільш довге узбережжя в Північному Льодовитому океані (Росія, Канада); 2) та державами з відносно невеликими такими узбережжями (Данія, Норвегія, США). Перші серед підстав своїх природо ресурсних прав в Арктиці спираються на ті просторові межі, які позначені їх законодавством про арктичні сектори. Другі – такого законодавства не мають.
Юридичний статус морських просторів Арктики в цілому визначається принципами та нормами загального міжнародного права, що стосуються Світового океану в цілому та закріпленими в Женевських конвенціях з морського права 1958 року, що одержали загальне визнання і особливо в Конвенції ООН з морського права 1982 р. Це означає, що суверенітет і юрисдикція приполярних держав можуть поширюватися не на всю акваторію відповідних секторів Арктики, а лише на ту частину вод Північного Льодовитого океану і його підводних просторів, які обмивають або примикають до сухопутних утворень цих країн, – на внутрішні морські води, територіальне море, прилеглу та виключну економічну зони, на континентальний шельф, міжнародний район морського дна, а також на протоки, що перекриваються територіальним морем відповідної прибережної країни або не використовуються в якості світових морських комунікацій.
Характерним для внутрішніх морських вод приполярних країн є встановлення ними стосовно деяких таких регіонів статусу історичних вод. Так, відповідно до Переліку географічних координат точок, що визначають положення вихідних ліній для відліку ширини територіальних вод, економічної зони та континентального шельфу СРСР (затверджений діючими дотепер постановами Ради Міністрів СРСР від 7 лютого 1984 р. та від 15 січня 1985 р.), до складу внутрішніх вод Російської Федерації і, отже, до складу її території в числі інших були включені Біле море, Чеська, Печерська, Байдарацька губи, Об-Єнісейська затока та інші прибережні водні простори, ширина входу до яких має значно більшу довжину саме за історичними підставами, оскільки всі вони внаслідок сформованих умов з давніх часів перебували під контролем Російської імперії, потім СРСР, а сьогодні – Російської Федерації [7, 469].
За такими самими підставами до внутрішніх морських вод Норвегії віднесені прибережні простори північної та північно-західної частин її узбережжя, що обмежуються із зовнішньої сторони – з боку відкритих морських просторів – вихідними лініями, довжина яких внаслідок надзвичайно порізаної (звивистої) конфігурації берегової лінії місцями складає 44 морські милі. Це стосується й статусу прибережних морських просторів, в межах яких пролягає норвезький національний (історичний) судноплавний шлях Індерлееє, що перебуває в межах пояса дрібних прибережних островів – шхер. Правомірність поширення Норвегією на ці води статусу історичних підтверджена рішенням Міжнародного суду ООН в 1951 р., винесеним в англійсько-норвезькому спорі у зв’язку з виданням Норвегією в 1935 і 1937 р. відповідних декретів. В обґрунтування свого рішення Судом був покладений той факт, що зазначений морський шлях прокладений, освоєний і обладнаний винятково зусиллями цієї прибережної країни. В рішенні звертається також увага на те, що з боку інших держав, які були інформовані про зазначені домагання Норвегії, жодної офіційної негативної реакції не надійшло, що повинне розглядатися як «тацито консенсу» – мовчазна згода відповідних учасників міжнародних відносин. Нарешті, Судом була врахована наявність тісного зв’язку водних регіонів, якими проходить Індерлеє, із сухопутною територією Норвегії та з її економікою [7, 469-470].
Історичними особливостями відрізняється й статус морських внутрішніх вод Канади в Арктиці, на яких спеціальним адміністративним актом – наказом міністра морського транспорту в 1985 р. – фактично був розповсюджений канадський суверенітет, оскільки в цьому документі йде мова про встановлення повного контролю з боку Канади за всіма видами морської діяльності, включаючи судноплавство (в тому числі іноземне), у межах таких просторів і особливо в протоках, що утворюють Північно-Західний прохід – природне з’єднання Атлантичного океану з Північним Льодовитим океаном. Довжина встановлених зазначеним наказом вихідних ліній по периметрі всього канадського арктичного архіпелагу в багатьох місцях значно перевищує конвенційну – подвійну ширину територіального моря [7, 470].
Правомірність встановлення статусу історичних вод в Арктиці в наведених прикладах випливає з положень п. 4 ст. 4 Женевської конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 р. і п. 5 ст. 7 Конвенції ООН з морського права 1982 р., відповідно до яких при встановленні в окремих випадках вихідних ліній можуть прийматися в розрахунок особливі економічні інтереси конкретного району, реальність і значення яких доведені їхнім тривалим здійсненням.
Література:
1. Конвенция о территориальном море и прилежащей зоне 1958 года // Додин Е.В., Кузнецов С.А. Женевские конвенции по морскому праву // Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Правовое регулирование торгового мореплавания). – 1998. – № 5/ІІ. – С. 10-14.
2. Конвенция Организации Объединённых Наций по морскому праву от 10 декабря 1982 года / Конституция для океанов (UNCLOS 82): Учеб.–метод. пособие / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов] / под ред. С.В. Кивалова // Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Правовое регулирование торгового мореплавания). – 1998. – № 3/ІІ. – 250 с.
3. Historic Bays, Memorandum by the Secretariat of the United Nations, A/CONF. 13/1 / Official Records of the United Nations Conference on the Law jf the Sea 1958. – Volume I (Preparatory documents), 1958.
4. Juridical Regime of Historic Waters, including Historic Bays – Study preparated by the Secretariat, A/CN.4/143 / Yearbook of the International Law Comission, 1962, vol, II.
5. Арктика: интересы России и международные условия их реализации / науч. рук. Барсегов Ю.Г., отв. ред. Могилевкин И.М. – М., ИМЭМО РАН, 2000. – 132 с.
6. Як зазначається: «Міжнародне морське право є не просто статичним корпусом правил, а цілісним процесом прийняття рішень. Цей процес постійної взаємодії (a process of uninterrupted interaction) постійно заявлених претензій та відповідей на них, в ході чого ті, хто приймає рішення в конкретних державах, однобічно висувають різні притязання на використання районів Світового океану, а інші, що приймають рішення на національному або міжнародному рівнях, відповідають на такі притязання, приймаючи або заперечуючи їх (by either accepting or rejecting them)» – Lung-chu Chen. An Introduction to Contemporary International Law. A Policy – Oriented Perspective. New Haven and London. 1989, p. 132.
7. Международное публичное право: учеб. / Л. П. Ануфриева, М43 Д. К. Бекяшев, К. А. Бекяшев, В. В. Устинов [и др.]; отв. ред. К. А. Бекяшев. – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2005. – 784 с.
Артикуца Наталія
НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДИЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВНИЧОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ
Актуальність вивчення української правничої термінології в європейському контексті обумовлена процесами євроінтеграції, посиленням міжнародної співпраці у всіх сферах, включаючи правову, активізацією міжмовної взаємодії між країнами ЄС та України. Забезпечення ефективної комунікації в офіційно-діловій сфері між представниками різних країн неможливе без спеціальної фахово-мовної підготовки усіх суб’єктів такої взаємодії та допоміжного персоналу (офіційних представників, перекладачів, науковців, лексикографів, фахівців-експертів тощо).
Збагачення змісту й модернізація форм фахово-мовної підготовки осіб, задіяних у різноманітних сферах міжнародно-правової співпраці (дипломатичної, законотворчої, правозастосовної, науково-освітньої, інформаційно-правової, культурно-правової) полягає насамперед у розширенні спектру професійних і фонових знань здобутками міжнародного і європейського права, порівняльного правознавства, термінознавства, лексикографії, юридичного перекладознавства. Ті, хто залучені до забезпечення процесу адаптації права України до права ЄС, підготовки та розгляду судових справ на рівні ЄС, юридичного перекладу, укладання перекладних словників правничої термінології, відчувають гостру потребу в нових за змістом і формою складових своєї загальної і фахово-мовної підготовки.
Професіограма представника правничої професії, здатного виконувати свої професійні функції та міжнародному рівні, нині включає як обов’язкові елементи: володіння двома і більше іноземними мовами, знання специфіки різних правових систем, ознайомлення із законодавством зарубіжних країн та ЄС, навички усного і письмового перекладу, експертизи й редагування нормативних та інших видів юридичних текстів, обізнаність з національними та міжнародними термінологічними стандартами, загальними та жанрово-стильовими вимогами до правових документів, вміння самостійного розв’язання мовно-термінологічних проблем.
У Центрі інноваційних методик правничої освіти факультету правничих наук НаУКМА розроблено новий курс