Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
Мета курсу – ознайомити слухачів не лише зі специфікою, закономірностями розвитку та сучасним станом української правничої термінології, але й методикою юридичного перекладу на основі найновіших досягнень правничої лінгвістики, термінознавства та перекладознавства. Інноваційність курсу полягає в тому, що він формує цілісне наукове уявлення про українську правничу термінологію не ізольовано від інших терміносистем, а в європейському контексті, з проекцією на систему понять і термінів ЄС, двомовними паралелями термінологічних відповідників, з диференціацією національних та інтернаціональних терміноелементів.
Науково-теоретична основа курсу являє собою синтез сучасних наукових уявлень про систему правових понять та їх термінологічних позначень, їх співвідношення, взаємодії та репрезентації на рівні моделі (тезаурус) та функції (текст), стратифікацію термінологічної лексики, диференціацію кодифікованих і некодифікованих назв (власне терміни, номенклатурні позначення, терміноїди, передтерміни, професіоналізми, жаргони), що важливо враховувати під час перекладу.
Мова права, її термінологічні ресурси, сформовані протягом багатьох століть, містять в собі величезні потенційні можливості для якнайточнішої передачі правових ідей і думок, правових приписів і конструкцій. Проте правильно застосувати мовно-термінологічний інструментарій правникам і перекладачам юридичних текстів вдається далеко не завжди. Підтвердженням цьому слугують численні хиби, помилки, приклади неточності й двозначності на рівні нормативно-правових текстів та їхніх перекладів. У зв’язку з цим головним дидактичним завданням вважаємо навчити правильно і професійно застосовувати цей складний, поліфункціональний інструмент, яким у сфері правової комунікації є мова, доречно використовувати її термінологічні і мовностилістичні ресурси з урахуванням комунікативного завдання, призначення тексту, його жанрово-стильової специфіки, цільової аудиторії. Досягти цього можна лише на основі синтезу найновіших досягнень дотичних до права сфер, передусім: юридичної лінгвістики, термінознавства, термінографії, логіки, герменевтики, стилістики, перекладознавства, юридичної техніки, документознавства. Науково-теоретичні праці та прикладні розробки у цих сферах формують сучасний комплексний науковий апарат для забезпечення кодифікаційних робіт, юридичного перекладу, упорядкування, систематизації, стандартизації термінів права як на національному, так і міжнародному рівнях.
Методологічна основа курсу складається з органічного поєднання загальнонаукових та галузевих підходів до наукового вивчення та практичного опрацювання термінологічного матеріалу, апробованих методів і робочих прийомів роботи з термінами на генетичному, структурному, семантичному та функціональному рівнях, зокрема різних методів перекладу, які застосовуються у практичній частині курсу (транскрипція, калькування, адаптація, лексична експансія та ін.).
Джерельна база курсу також багата й різноманітна. У ній представлені вітчизняні та міжнародні нормативні матеріали, банки даних термінів та їх скорочень (Глосарій Центру європейського права та порівняльного правознавства при Міністерстві юстиції України, АВС of EU, EURODICAUTOM, Europa Glossary, EUTERPE, EVROVOC, Glossary of the European Union and European Communitie, The BBC European Union Glossary), TERMNET, Breaf Glossary of EU Abbreviations, Main Acronyms and Abbreviations та ін.), енциклопедичні та лексикографічні друковані видання, зокрема перекладні юридичні словники (двомовні і багатомовні, з коментарями або тлумачного типу), розробки та рекомендаційні матеріали спілок професійних перекладачів; форми та зразки процесуальних документів (які допоможуть адекватно передавати структурні та термінологічні особливості встановлених законодавством відповідної країни форм документів).
Особливу увагу приділено питанням максимальної точності й денотативної адекватності юридичного перекладу, опрацювання тексту із культурно-специфічною термінологією права, термінологічним лакунам та способам їх заповнення у процесі перекладу, оцінки зрозумілості перекладеного тексту адресатові, явищам синонімії, варіативності, міжмовної омонімії термінів, пошуку оптимального для кожного випадку методу перекладу або комбінації методів, запобігання помилкам, пов’язаним із міжмовною інтерференцією у правових текстах. Успішність курсу забезпечується застосуванням високоефективних методик викладання.
Бабін Борис
АНАЛІЗ ПРАВОВОЇ ПРИРОДИ МІЖДЕРЖАВНИХ ПРОГРАМ
Міжнародне право сьогодні є у стані перманентного розвитку, що можна обумовити виникненням нових міжнародно-правових феноменів, специфічних форм міжнародної нормотворчості та механізмів імплементації приписів міжнародного права у національні правові системи. В рамках визначення загальної правової природи цього феномену необхідно розглянути особливості міжнародного правового програмування, властиві програмним актам, схваленим між державами (міждержавним програмам). Порівняльний та формально-юридичний аналіз характерних рис виявлених нами відповідних програм є витребуваним, адже він дозволить зробити певні висновки щодо правової природи цих актів. Необхідно вказати, що феномен правових програм у сучасній науці досліджується насамперед в рамках концепції програмно-управлінської діяльності, яка була розроблена з нашою участю та знайшла свій розвиток у працях Кроленко В.О., Третьяка Е.В., Удовенко К.В. Окремі теоретики міжнародного права, зокрема Бувайник Г.Є., Гавердовський О.С., Жуков Г.П., Черниченко С.В. обіймалися проблемами міжнародних програм, але їх роботи є застарілими та певною мірою заідеологізованими.
Програми, ухвалені на міждержавному багатосторонньому рівні, є розповсюдженою формою програмного правового регулювання. Програмна діяльність в рамках пострадянського міжнародного простору відбувається шляхом укладання державами багатосторонніх програм, як правило, під егідою міжнародних організацій – СНД та ОДКБ, що координують відповідну програмну діяльність. Ці програми в цілому відрізняються коротко- або середньостроковим, цільовим або комплексним характером, відповідністю стандартам програмного менеджменту, наявністю спеціальних правових актів, що регламентують процеси розроблення та реалізації відповідних програм.
Спеціальні регулятивні акти у сфері багатосторонніх міжнародних програм, як правило, є регламентними міжнародними угодами. Як приклад можна навести Угоду держав СНД про формування і статус міждержавних інноваційних програм і проектів у науково-технологічній сфері 1998 р., Конвенцію щодо формування та статусу міждержавних науково-технічних програм СНД 1998 р., Угоду про співробітництво у формуванні інформаційних ресурсів і систем, реалізації міждержавних програм держав – учасниць СНД у галузі інформатизації 1999 р., Порядок розробки, реалізації й фінансування міждержавних цільових програм СНД 2004 р., Положення про порядок розробки, фінансування і реалізації цільових міждержавних програм ОДКБ 2008 р., Концепцію науково-інформаційного забезпечення програм і проектів держав-учасників СНД в інноваційній сфері 2009 р. тощо. Відповідні акти містять визначення багатосторонніх міждержавних програм, як пов’язаного по ресурсах, виконавцям і строкам здійснення комплексу заходів, який має певну спрямованість, уникаючи при цьому характеристик правової природи програми, як документа. До необхідних ознак таких міждержавних програм віднесено участь у них не менш ніж трьох держав та розроблення проекту програми під егідою відповідної міжнародної організації (СНД, ОДКБ).
Багатосторонні міждержавні програми є розробленими та ухваленими правовими актами, що реалізуються для досягнення суспільно корисної мети, мають визначений термін дії та відрізняється етапністю; усі їх норми носять тимчасовий характер та мають вигляд міжнародно-правових норм або індивідуально-правових приписів, які стосуються як суб’єктів міжнародного права, так і їх національних структур. Такі програми містять у собі паспорт програми, визначення мети та завдань програми, перелік основних заходів програми, їх виконавців та термінів реалізації. Відсутність спеціалізованих фондів та окремих міжнародних структур, які б обіймалися проблематикою розроблення, ухвалення міждержавних програм, їх фінансування та контролю за їх реалізацією відповідальними національними органами, знижує ефективність програмного регулювання, зокрема, на пострадянському просторі.
Аналіз форм, структури та спрямованості двосторонніх програмних актів, що схвалюються між державами на найвищому рівні, доводить широке розмаїття відповідних правових форм та відсутність загальних правових стандартів їх розроблення та реалізації у міжнародному праві. Зокрема, такі програми можуть мати різні форми легітимації – ухвалюватися державами окремо, затверджуватися шляхом підписання міждержавного договору або бути інкорпорованими до міждержавних угод. Варіативність термінів дії таких програм, їх завдань та структури є достатньо високою, при цьому певну уніфікованість мають двосторонні програми, схвалені між пострадянськими державами. Ці програми мають преамбулу, де міститься обґрунтування необхідності їх схвалення, мету та завдання програми, вони розподіляються на розділи, до цих програм додаються Заходи до програми у формі таблиць із зазначенням змісту заходів, терміну їх виконання та виконавців від сторін програми.
У зазначених багатосторонніх програмах мітиться вказівка на нормативно-правовий характер їх заходів. Тим самим сторони цих програм погоджуються вважати відповідні програмні заходи формою, що містить нормативно-правові регулятори двосторонніх міждержавних відносин, тобто своєрідною формою міжнародного права. Більшість програм до власних завдань відносить дії з ухвалення міжнародних угод, прийняття інших (вторинних) програмних актів, зокрема, двосторонніх міждержавних цільових комплексних програм, та здійснення організаційних заходів. Реалізація норм багатосторонніх міждержавних програм передбачає програмну правову регулятивну діяльність як на двосторонньому рівні, так і в рамках національних правових систем.
Заходи таких двосторонніх програм поділені на тематичні розділи, розділи – на напрямки, а напрямки, в свою чергу, – на окремі заходи. Серед виконавців заходів у програмах визначені міністерства, відомства, державні підприємства та інші суб’єкти господарювання держав-учасниць програми. Зміст зазначених програм охоплює окремі риси військової, гуманітарної, екологічної співпраці, вони є основними програмними двосторонніми актами, які регулюють відповідні міждержавні відносини. Окремі двосторонні міждержавні програми спрямовані на максимальну інтенсифікацію двосторонніх відносин, аж до утворення конфедеративних спільних держав.
Формами координації та контролю за реалізацією багатосторонніх програм є діяльність спільних міждержавних двосторонніх комісій або дій спеціально створеного органу із визначеними у самих програмах повноваженнями – координаційної ради по реалізації програми, а також робочих груп по програмі або її головним розділам. Специфіка двосторонніх міжурядових програм полягає також у тому, що вони розроблюються та реалізуються насамперед суб’єктами, що вкрай широко вживають методологію програмного управління та програмно-правового регулювання у національній практиці. Більшість таких міжурядових програм схвалюються державами без підписання договору про програму, але, як правило, у розвиток раніш ухвалених угод, в яких може передбачатися програмна форма співробітництва. Втім, нами не виявлено імперативного зв’язку між такими угодами та схваленими в їх розвиток міжурядовими програмами, що проявляється у неспівпаданні термінів, назв та спрямованості програмних актів, передбачених угодами та потім схвалених державами де-факто.
Для міжурядових програм характерне як передбачення програмної імплементації приписів двосторонньої програми на нижчому рівні (у формі вторинних міждержавних програм, державних програм та навіть програм структур громадянського суспільства), так і ув’язування базової двосторонньої програми із програмами міжнародних організацій. У міжурядових програмах наявні як загальні, так і конкретизовані (із зазначенням виконавців та термінів) заходи. Для міжурядових (та міжвідомчих) двосторонніх програм характерним є припис щодо позатермінової реалізації вторинних програм, заходів та проектів після закінчення строку дії самої програми. В окремих випадках міжурядові програми мають чітко виражений виробничо-господарчий характер. Водночас деякі міжурядові програми за процедурою легітимації та внутрішньою структурою є подібними на розглянуті міждержавні програми.
Специфіка двосторонніх міжвідомчих програм у значній мірі залежить від ступеню запровадження програмного регулювання у діяльності того чи іншого міністерства, політики його керівництва на певному етапі та ін. Втім, можна виокремити певні загальні тенденції щодо змісту, структури, форми та спрямування подібних актів. Більшість міжвідомчих програм було укладено між центральними органами виконавчої влади держав у сферах культури, молоді та спорту, оборони, транспорту, співпраці МЗС. Укладення міжвідомчих програм, як правило, передбачається у відповідних двосторонніх угодах, як міжурядових, так і міжвідомчих, але окремі міжвідомчі програмні акти схвалювалися сторонами без посилання на попередні угоди. Більшість міжвідомчих програм мають переважно коротко- або іноді середньостроковий термін дії (від двох до п’яти років), що можна пояснити, насамперед, тим, що органи державної влади, які укладають такі програми, підлягають більш частій ротації, ніж, зокрема, керівництво держав та національні уряди.
Двосторонні міжвідомчі програми у сфері культури, як правило, є диспозитивними та містять вказівки про заходи, які сторони будуть проводити протягом терміну дії програми і для участі в яких запрошуються культурні діячі та офіційні представники іншої сторони. У таких програмах замість встановлення відповідальних виконавців, термінів та обсягу фінансування заходів програми сторони окремо регламентують аспекти витрат на реалізацію сумісних культурних заходів. Процедурні норми таких програм, схвалених між різними державами, є близькими за формою або навіть тотожними, що свідчить про наявність певних стандартів для укладання відповідних програм, які, втім, мають несталий та не уніфікований характер. Специфіка міжвідомчих програм у сфері спорту, транспорту, зовнішньополітичної та військової співпраці також обумовлює методологію регулювання та структуру зазначених актів, яка може бути як вкрай своєрідною, так і максимально наближеною до технічних стандартів програмного менеджменту. Окремі міжвідомчі програми (зокрема, схвалені на рівні спеціалізованих органів влади, державних установ, підприємств, фондів) вже не можуть розглядатися повною мірою як такі, що носять повністю публічний характер та значення форми міжнародних правових норм.
Отже, аналіз міждержавних програм дозволяє віднести відповідні акти до системи джерел сучасного міжнародного права, що у цілому дозволяє оптимістично сприймати перспективи вирішення загальної проблеми природи та змісту міжнародного програмного регулювання.
Бочарова Наталія
ПРОБЛЕМА КРИМІНАЛІЗАЦІЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ (ПОЗИЦІЯ РАДИ ЄВРОПИ)
Перехід до інформаційного суспільства і економіці знань викликав появу нових видів правопорушень у сфері інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) і використання Інтернету, пов’язаних із здійсненням прав інтелектуальної власності. Відповіддю на це стала криміналізація відповідальності за порушення прав інтелектуальної власності, розповсюдження піратських примірників відео – і аудіо записів, телевізійних і радіо програм, незаконне використання комп’ютерних програм. У багатьох державах світу були внесені відповідні зміни у кримінальне законодавство з метою більш ефективного захисту прав інтелектуальної власності. Але поодинокі зусилля держав в умовах конвергенції і глобалізації комп’ютерних мереж і відповідно транснаціонального характеру злочинів в мережі Інтернет не могли вирішити проблеми протистояння незаконному використанню об’єктів права інтелектуальної власності. З метою налагодження міжнародного співробітництва і гармонізації національного законодавства впливовою міжнародною організацією – Радою Європи – були зроблені кроки по виробленню спільної кримінальної політики, спрямованої на захист суспільства від злочинів у сфері ІКТ, в тому числі щодо порушення прав інтелектуальної власності.
Вперше позиція Ради Європи щодо використання кримінальних покарань за порушення прав інтелектуальної власності була висловлена в Рекомендаціях Комітету міністрів No. R (88) 2 державам – членам щодо боротьби з піратством відносно авторських і суміжних прав від 18.01.1988 р. [2]. В документі відмічалось, що держави-члени Ради Європи повинні суттєво удосконалити своє кримінальне законодавство и надати правоохоронним органам більш широкі права для виявлення і припинення піратської діяльності, в тому числі вже на стадії слідства конфісковувати піратські примірники і засоби їх виробництва, а також фінансові прибутки від такої діяльності. У випадку встановлення провини піратські примірники і засоби їх виробництва мають бути знешкоджені, а фінансові доходи від незаконної діяльності повністю або частково повинні бути направлені на компенсацію постраждалій стороні.
Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи не мали обов’язкової юридичної сили, але вони були проявом чіткої позиції і формували концептуальні підходи до вироблення кримінальної політики держав. Показово, що подальші міжнародні документи будувалися саме на таких підходах.
Так, наприклад, можливість застосування кримінальних процедур і покарань у випадках навмисного порушення прав інтелектуальної власності у комерційних масштабах передбачена у розділі 5 ст.61 «Угоди про торгівельні аспекти прав інтелектуальної власності» (Угода ТРІПС), підписаної у рамках Світової організації торгівлі у 1994 р. Кримінальний захист є останнім способом захисту прав у сфері інтелектуальної власності. За своїм призначенням він має застосовуватись тоді, коли всі інші способи захисту прав (цивільний, адміністративний) вичерпано. Стаття 61 ТРІПС передбачає, що учасники Угоди запровадять кримінальну відповідальність за злочини проти інтелектуальної власності у вигляді позбавлення волі та/або штрафу. Міра покарання за злочини такого виду не повинна бути меньшою за злочини аналогічної тяжкости, наприклад, за крадіжку. Обов’язковою умовою покарання є конфіскація всіх засобів і знарядь вчинення злочину та вилучення всієї продукції, виготовленої злочинним шляхом [2].
Наступним кроком Ради Європи по виробленню єдиних підходів до протидії злочинності в сфері інтелектуальної власності стало підписання Конвенції про кіберзлочинність [3], яка є єдиним міжнародним документом в цій галузі, який має обов’язкову юридичну силу [4].
Конвенція Ради Європи про кіберзлочинність була підписана 23.11.2001 р., ратифікована 07.09.2005 р., набула чинності 01.07.2006 р. Вона доповнюється Протоколом про кримінальну відповідальність за акти ксенофобії і расизму, які здійснюються за допомогою комп’ютерних систем. Протокол набув чинності 1 березня 2006 р.
Конвенція про кіберзлочинність містить набір основних принципів для будь-якої країни, яка розробляє національне законодавство цієї спрямованості, а також окреслює рамки міжнародного співробітництва [5]. Вона має не лише європейське, але і світове значення, її підписали Японія, Південна Африка, Канада і США. Реформи по боротьбі зі злочинністю в Інтернеті, які базуються на керівних принципах Конвенції, проводяться в Аргентині, Бразилії, Єгипті, Індії, Нігерії, Філіппінах [6].
Конвенція дає чітке визначення кіберзлочинності і вимагає від країн встановити кримінальну відповідальність за чотири виді правопорушень, серед яких в окрему групу виділені злочини проти порушення авторських і суміжних прав. У ст.10 Конвенції зазначено, що кожна сторона вживає такі законодавчі та інші заходи, які можуть бути необхідними для встановлення кримінальної відповідальності відповідно до її внутрішнього законодавства за порушення авторських і суміжних прав. При цьому необхідними умовами настання кримінальної відповідальності є випадки, коли протиправні дії вчинені свідомо, у комерційних масштабах і за допомогою комп’ютерних систем. Сторони Конвенції при виконанні її умов повинні одночасно дотримуватися зобов’язань по іншим міжнародним документам, серед яких названі:
- Паризький Акт від 24 липня 1971 р. щодо Бернської Конвенції про захист літературних і художніх творів,
- Угода про торгівельні аспекти прав інтелектуальної власності,
- Угода ВОІВ про авторське право,
- Міжнародна Конвенція про захист виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (Римська конвенція),
- Угода ВОІВ про виконання і фонограми.
У Конвенції про кіберзлочинність зазначено, що кримінальна відповідальність не повинна застосовуватися до порушення будь-яких моральних прав авторів, передбачених перерахованими міжнародними угодами. Крім того, кожна Сторона може залишити за собою право не встановлювати кримінальну відповідальність у обмежених випадках, за умови існування інших ефективних засобів впливу, і за умови того, що таке застереження не порушує міжнародних зобов’язань Сторони відповідно до міжнародних документів, на які містяться посилання.
Конвенція про кіберзлочинність заснована на принципах Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод. У ній передбачені умови і гарантії забезпечення прав людини у випадках кримінального переслідування, а також збереження прав на свободу вислову думок і право людини на приватне життя.
Цей концептуальний підхід підтверджений в іншому документі Ради Європи – «Декларації Комітету міністрів про права людини і верховенство права в інформаційному суспільстві» ((«Declaration of the Committee of Ministers on Human Rights and the Rule of Law in the Information Society» CM (2005) final. Publ. N060508/b/2).
Основна ідея Декларації полягає в тому, що такі цінності, як права людини, демократія, верховенство права, суспільна згода і довіра між людьми зберігаються при застосуванні інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ). Особливу увагу звертає на себе п.6 Декларації «Захист власності». В ньому підкреслено, що у сфері ІКТ питання захисту власності виникають перш за все по відношенню до інтелектуальної власності, такої як патенти, торговельні марки і авторські права. Декларація підкреслює діалектику взаємовідносин інтелектуальної власності і ІКТ. Останні, з одного боку, забезпечують нові можливості доступу до об’єктів права інтелектуальної власності, а, з іншого боку, можуть сприяти порушенню прав інтелектуальної власності і перешкоджати переслідуванню правопорушників. Між тим, відсутність ефективних заходів захисту інтелектуальної власності перешкоджає інноваціям і творчості, скорочує інвестиції. В документі сформульоване важливе методологічне положення щодо державної політики відносно інтелектуальної власності. Така політика повинна реалізовувати дві цілі: по-перше, забезпечити захист інтелектуальної власності відповідно до положень міжнародних угод, по-друге, у той же час повинен бути збережений вільний доступ до інформації, яка є суспільним надбанням, та відкинуті спроби обмеження такого доступу і використання такої інформації. Держави-члени Ради Європи повинні намагатися відносити політичну, соціальну, економічну та дослідницьку інформацію до суспільного надбання, розширюючи тим самим загальний доступ до життєво важливій інформації. Одночасно Декларація звертає увагу на необхідності підтримки положень ст. 10 «Правопорушення, пов’язані з порушенням авторських і суміжних прав» Конвенції Ради Європи про кіберзлочинність, яка рекомендує ввести кримінальне переслідування за порушення авторських і суміжних прав в Інтернеті.
Таким чином, можна констатувати, що на рівні Ради Європи підтверджена можливість і необхідність застосування кримінальних процедур і покарань у випадках навмисного порушення прав інтелектуальної власності у комерційних масштабах. Це повинні враховувати держави-члени Ради Європи, до яких належить і Україна, як при створенні законодавства, так і в правозастосовній практиці.