Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
1. ссылка скрыта.
2. Л. Руднев О духовных завещаниях по Русскому Гражданскому праву в историческом развитии. Киев: Тип. Императорского Университета Св. Владимира (В.И. Завадского). – 1894. – 182 с.
3. Победоносцев К. Курс гражданского права. Ч. 2 Права семейственные, наследственные и завещательные. СПб: Синодальная типография. – 1896. – 676 с.
4. Победоносцев К. Курс гражданского права. Ч. 1. Вотчинные права. СПб.: Синодальная Типография. – 1896. – 745 с.
5. ссылка скрытаf.
6. Анненков К.Н. Система русского гражданского права. – Право наследования. Т.6. СПб.: Тип. М.М. Стасюлевича. – 1909. – 548 с.
Gurov Vasiliy
THE MAIN CRITERIA FOR CHOOSING INTERNATIONAL ARBITRATION
International arbitration has recently become an alternative to the state court system that was repeatedly underlined by the leading lawyers and jurists in domestic and foreign media, in various forums and conferences.
However, despite the increase in the number of legal professionals in the field of international arbitration, in the period of economic turmoil, more and more representatives of Ukrainian businesses face the problem of self-defense of their rights and interests in international arbitration. In this case the problem is that not all companies pay attention to the arbitration clause when signing foreign economic contracts. In consequence, when disputes arise, they may see the need to solve it in the international arbitration, rules and procedures of which could be totally unfamiliar. Thus at the same time it is unclear how this or that provision of the rules of this arbitral court could affect the outcome of arbitration. So before making unequivocally agreement to arbitration clause in reference to one or another international arbitral court, the attention must be paid to the primary factors, which could further significantly affect the process of arbitration in this court.
An important and primary criterion for choosing international arbitration is its specialization. In order to have an idea of whether the arbitrators of certain international arbitration have enough competence to consider a dispute, the attention should be paid to the number of disputes that such court solved, to which jurisdictions parties are related etc.
An example of a specialized arbitration is the Arbitration of the Grain and Feed Trade Association (GAFTA). The vast majority of international sale contracts of grain contain an arbitration clause, which directly indicates the subordination of parties to GAFTA Arbitration Rules (GAFTA 125).
Another criterion for choosing arbitration is the composition and procedure for appointment of arbitrators, as the international arbitrations have different approaches to the selection and appointment of arbitrators and it is important to know whether the party is entitled to influence such appointments at all.
For example, the International Commercial Arbitration Court (ICAC) at the Chamber of Commerce of the Russian Federation and the ICAC at the Chamber of Commerce of Ukraine form lists of recommended arbitrators. A similar procedure exists in the GAFTA arbitration when the parties choose the arbitrator(s) from the existing list of arbitrators accredited by the Association.
However, in accordance with the clause 3 of the paragraph 2 of the Regulations of the ICAC at the Chamber of Commerce of the Russian Federation the functions of arbitrators can be performed also by persons who are not being included in the list of arbitrators, except as provided for in the Regulations. First, the head of the arbitrators may be elected only from the list of arbitrators by two arbitrators or may be elected by the Chairman of the ICAC. Second, the sole arbitrator may be elected only from the list of arbitrators by the President of the ICAC in the cases provided for in the Regulations of ICAC. Thirdly, if the President of the ICAC (in cases established in the Regulations) acquires a right to appoint an arbitrator on behalf of one party, such appointment could be made by the President only from the list of arbitrators.
Arbitration Regulation of the Arbitration Institute of the Netherlands set a slightly different procedure for appointment of arbitrators – the Administrator of the Arbitration Institute sends the parties a list of arbitrator. A list of not less than three persons is given if proceedings are going to be studied by one arbitrator, and in case of collective consideration of the case – a list of not less than the nine persons. Parties may at their discretion independently delete from the list of any candidate nominated by the Administrator, or set an «advantage sequence» for the appointment of the candidates.
The ICAC at the European Chamber of Arbitration (Belgium) selected mixed approach. The list of arbitrators is open, and the parties may choose from this list, or propose their candidate.
Arbitration Rules of the London Court of International Arbitration finds that all appointments of the arbitrators shall be made by the Court.
Among the main criteria for choosing arbitration is the choice of the seat of arbitration. The seat of arbitration does not necessarily mean its geographical location, where the court holds arbitration hearings. Purely from a legal point of view, the seat of arbitration means the arbitration legislation of which country will be applied to the arbitration and to the appeal of the ICAC in state courts.
For example, Article 14 of the Rules of the International Commercial Arbitration Court at the European Arbitration Chamber states: «The parties may select the seat of arbitration.» Unless agreed upon by the parties, the seat of arbitration is Brussels, Belgium, if only the President of the ICAC determines that another place is more appropriate. The Arbitration Court can hold hearings in any geographically suitable place, agreed upon by the parties. If the hearings are hold anywhere apart from the official seat of the arbitration (Brussels, Belgium), the arbitration proceeding and arbitral award have the same power as if they are made in the official seat of arbitration.
However, such provision doesn’t exist in all regulations of arbitration courts. For example, the article 10 of the Regulation of ICAC at the Chamber of Ukraine states: «The place of arbitration shall be in Kyiv, Ukraine». So the Ukrainian legislation will be applied to the disputes which are heard in this international arbitration.
Another example of a clear regulation of the place of arbitration is the Arbitration Rules of GAFTA. Paragraph 1.2 of the Rules establish «The juridical seat of the arbitration shall be, and is hereby designated pursuant to section 4 of the Arbitration Act 1996, as England». Paragraph 1.3 gives more detailed information: «Any oral hearing fixed in an arbitration shall take place at the registered offices of The Grain and Feed Trade Association (GAFTA), London or elsewhere if agree by the parties in writing. Thus, the GAFTA Arbitration Rules clearly establish the subordination to the English law, including the provisions of the Arbitration Act1996, regardless of the specific place of arbitration.
Therefore, we believe that there is no unequivocal and universal solution to the problem of choice of international arbitration. Thus clauses of the international contracts, status of the parties in the contractual relations, subjects of the possible disputes and other circumstances must be considered in each certain case. All this will give an opportunity to regulate conditions of effective dispute resolution in advance.
Sources:
1. Born G. B. International Commercial Arbitration: Commentary and materials / G. B. Born // Hotei Publishing. – 2001. – 1149 p.
2. Craig W. L. International Chamber of Commerce arbitration / W. L. Craig, W. W. Park, J. Paulson // Oxford University Press. – USA, 2001. – 952 p.
3. Lew J. D. M. Comparative International Commercial Arbitration / J. D. M. Lew, L. Mistelis, S. Kroll // Kluwer Law International. – 2003. – 992 p.
4. Paseniuk О. The competence of International Commercial Arbitration in the consideration of the trade disputes under forum prorogatum / О. Paseniuk, R. Kornuta // Law of Ukraine: law magazine / Ministry of Justice of Ukraine; the Constitutional Court of Ukraine and others – Kyiv, 2008. – № 8. – p. 124-129.
5. Tsirat G. А. International Commercial Arbitration / G. А. Tsirat. – К.: Istina, 2002. – Bibliogr.: 304 p.
Дарморіс Оксана
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИНЦИПУ РІВНОСТІ В ТРУДОВОМУ ПРАВІ ЄС
Принцип рівності (заборони дискримінації) є одним із основних, фундаментальних принципів функціонування Європейського Союзу. Це зокрема закріплено в ст. 18 та 19 Договору про функціонування ЄС.
У трудовому праві ЄС принцип рівності реалізується трьома блоками норм. Перший блок стосується забезпечення недискримінації за ознаками расового і етнічного походження, другий – за ознаками релігії і переконань, інвалідності, віку, сексуальної орієнтації у трудових відносинах, третій – стосується забезпечення рівноправності між чоловіками та жінками в професійній сфері.
Перший блок норм міститься в Директиві Ради 2000/43/ЄС від 29 червня 2000 р., яка імплементує принцип рівності між людьми безвідносно до їх расового і етнічного походження, другий блок норм концентрує Директива Ради 2000/78/ЄС від 27 листопада 2000 р. про створення загальних стандартів в підтримку рівноправності у сфері зайнятості та праці. Ці два документи надзвичайно схожі, їх об’єднує загальний підхід до заборони дискримінації на підставі відповідних ознак.
Директива 2000/43/ЄС і Директива 2000/78/ЄС розрізняють пряму і непряму дискримінацію. Пряма дискримінація має місце тоді, коли одна особа перебуває в умовах менш сприятливих, ніж інша особа знаходиться, знаходилась чи могла знаходитись в такій же ситуації при наявності однієї із дискримінаційних ознак. Непряма дискримінація має місце тоді, коли безспірно нейтральні положення, критерії або практика можуть поставити одну особу в становище менш сприятливе в порівнянні із іншими особами в залежності від дискримінаційних ознак – притому, що ці положення, критерії і практика об’єктивно не виправдані законними цілями, а засоби їх досягнення не є відповідними та необхідними.
Застосування принципу рівності означає відсутність як прямої, так і непрямої дискримінації за дискримінаційною ознакою в державному або приватному секторі, включаючи органи влади: а) при працевлаштуванні, допуску до зайняття вільною професією або професійною діяльністю, включаючи критерії підбору кадрів і умови відбору нових працівників, незалежно від галузі виробництва та рівня професійного становища, в тому числі, просування по службі; б) в тому, що стосується всіх видів професійного керівництва, професійного навчання, підвищення кваліфікації і перенавчання, включаючи практичні зайняття; в) стосовно умов праці та зайнятості, включаючи звільнення, а також оплату; г) в тому, що стосується їхнього членства в організації працівників або роботодавців, або організації, члени якої належать до конкретної професії, включаючи можливості одержання переваг, які надаються при участі в такій організації.
Обидві директиви сприймають домагання як небажану поведінку стосовно особи на підставі дискримінаційних ознак, яка здійснюється з метою або тягне за собою посягання на гідність особистості та створює залякуючу, ворожу, принижуючу, образливу обстановку.
Як виняток, Директива 2000/78/ЄС обґрунтовує законність відмінностей в умовах праці та зайнятості за ознаками інвалідності та віку.
Директива 2000/78/ЄС і Директива 2000/43/ЄС надають широкий спектр засобів захисту своїх прав особам, які постраждали в результаті дискримінації, включаючи судовий захист. У цих Директивах формулюється правило віктимізації. Воно означає, що держави-члени повинні ввести в своє законодавство положення про захист працівників і їх представників від звільнення або іншого погіршення положення як реакції роботодавця на скаргу про порушення принципу рівності в організації (або будь-який інший правомірний акт, направлений на оскарження порушення принципу).
Директива Ради 97/80/ЄЕС про тягар доказування у справах про дискримінацію за ознакою статі від 15 грудня 1997 року гарантує особам, які вважають, що постраждали внаслідок дискримінації, що держави-члени вживатимуть усіх заходів для того, щоб надати можливість таким громадянам у судовому процесі захистити свої права після вичерпання можливостей захисту, що надаються іншими органами. Директива презюмує факт наявності прямої або непрямої дискримінації, а також встановлює, що тягар доказування факту відсутності дискримінації лягає на плечі відповідача.
Третій блок норм стосується забезпечення рівності між чоловіками і жінками в ЄС.
Договором про ЄС встановлений принцип рівної оплати для чоловіків і жінок за рівну та рівноцінну працю.
«Рівна оплата без дискримінації за ознакою статі» означає: відрядну оплату за роботу однієї і тієї ж якості, розраховану в однакових одиницях; погодинну оплату за однакову роботу, розраховану за єдиними розцінками.
Спочатку цей принцип носив характер декларації. Ситуацію вдалось змінити Суду ЄС в 1970 р. у справі Defrenne v. Sabena. Суд проголосив «принцип, що чоловіки та жінки повинні отримувати рівну оплату за рівну працю, може використовуватись для обґрунтування вимог в національних судах. На ці суди покладається обов’язок гарантувати захист прав, які це положення надає індивідам, особливо у випадку, коли ці форми дискримінації витікають із законодавства або колективних угод, а також, коли чоловіки і жінки отримують нерівну плату за рівну працю, яка виконується в межах однієї установи або служби як приватної, так і публічної». Тим самим Суд поширив на ст. 157 Договору про функціонування ЄС принцип прямої дії права ЄС.
Директива Ради 75/117/ЄС від 10 лютого 1975 р. про зближення законодавства держав-членів щодо застосування принципу рівної оплати праці чоловіків і жінок зобов’язала їх усунути із національних законодавчих актів, колективних договорів і угод всі положення, які зберігали дискримінацію чоловіків і жінок у питаннях визначення і виплати заробітної плати, іншої винагороди за працю.
9 лютого 1976 р. Рада затвердила Директиву 76/207/ЄС про імплементацію принципу рівності чоловіків і жінок у питаннях працевлаштування, професійного навчання, просування по службі і умовах праці, яка визначила вищезгаданий принцип як відсутність будь-якої дискримінації за ознаками статі, прямої чи непрямої, а також пов’язаної із вступом у шлюб і сімейними відносинами (ст. 2).
При цьому Директива говорить про можливу відмінність у правовому режимі тих професій, включаючи навчання, де стать є визначаючим фактором, а також захист прав жінок при вагітності та материнстві.
У розвиток положень Директиви 76/207/ЄС була прийнята Директива 92/85/ЄС від 19 жовтня 1992 р. про введення заходів, які сприяють покращенню здоров’я вагітних працівниць, а також тих, які недавно народили та годують дітей.
У 2002 р. в Директиву 76/207/ЄС були внесені принципіальні зміни на підставі Директиви Європейського парламенту і Ради 2002/73/ЄС від 23 вересня 2002 р. Ці зміни стосувалися: по-перше, закріплення визначення прямої та непрямої дискримінації, ідентично Директиві 2000/43/ЄС та Директиві 2000/78/ЄС; по-друге, сприйняття Директивою 76/207/ЄС положення про домагання статеве або сексуальне; по-третє, удосконалення критеріїв диференціації працівників за ознакою статі та закріплення гарантій щодо забезпечення рівності статі, включаючи можливість надання відпусток як для чоловіків, так і для жінок за сімейними обставинами; по-четверте, визначення правил про компенсацію шкоди постраждалій особі внаслідок дискримінації; по-п’яте, розширення кола засобів захисту, включаючи можливість звернення особи, яка зазнала дискримінації, за допомогою у відповідні неурядові структури і сприяння діалогу між державою і такими структурами.
Наступною важливою гарантією є поширення принципу рівності чоловіків і жінок на системи соціального захисту (Директива Ради 79/7/ЄС від 19 грудня 1979 р. про поступову імплементацію принципу рівності чоловіків і жінок у сфері соціального захисту).
Директивою Ради 86/378/ЄС від 24 липня 1986 р. про імплементацію принципу рівності чоловіків і жінок в системах трудового соціального захисту та Директивою 96/97/ЄС від 20 грудня 1996 року про внесення змін до Директиви 86/378/ЄС цей принцип був поширений і на пенсійне забезпечення.
У 2006 році Європейським парламентом і Радою прийнято Директиву 2006/54/ЄС про імплементацію принципу рівних можливостей та рівного ставлення між чоловіками та жінками у питаннях працевлаштування та занять.
Необхідно сказати, що по своїй природі ця Директива є комплексним актом, що стосується усіх аспектів впровадження принципу рівності у сфері трудових відносин і акумулює положення практично всіх вищезгаданих директив.
Дана Директива має ряд особливостей. Так, вперше серед директив такого роду Директива 2006/54/ЄС закріплює перелік дій, які вважаються дискримінаційними стосовно осіб, які є учасниками професійних систем соціального захисту. Окрім цього, вона містить окремий розділ, присвячений розвитку соціального діалогу щодо забезпечення рівності можливостей і рівного ставлення між чоловіками та жінками в трудових відносинах.
Аналізуючи ситуацію в Україні щодо забезпечення принципу рівності, перш за все звертаємо увагу на Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», який спрямований на забезпечення паритетного становища жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Державна програма з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року передбачає адаптацію законодавства України до законодавства ЄС у сфері забезпечення гендерної рівності.
У ст. 1 Закону зазначається, що рівність прав чоловіків і жінок означає відсутність обмежень чи привілеїв за ознакою статі. У контексті трудового права ЄС рівність – це заборона дискримінації за однією із дискримінаційних ознак, зокрема за ознакою статі. Крім того, рівність включає такі елементи як рівність ставлення; рівність можливостей; забезпечення рівного доступу. У Законі відображено лише рівність можливостей і прав. Прогресивнішим у цьому плані є проект Трудового кодексу, де закріплено рівність можливостей, прав і ставлення стосовно чоловіків і жінок. Проте, ні Закон, ні проект Трудового кодексу не містять визначення рівної оплати праці, прямої і непрямої дискримінації. Доцільно було б звернути увагу на досвід європейського законодавця у забезпеченні цих положень.
Кадала Віталій
СИМБІОЗ ДЕРЖАВИ ТА ПРИВАТНОГО ПЕРЕВІЗНИКА ПРИ ПЕРЕВЕЗЕННІ ВАНТАЖІВ У ПРЯМОМУ ЗМІШАНОМУ СПОЛУЧЕННІ
Сучасні тенденції розвитку світової економіки характеризуються постійним розширенням господарських зв’язків та міжнародної економічної кооперації. Тому пріоритетним напрямом у політиці розвинутих країн стали інтеграційні процеси, що передбачають створення умов для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, робочої сили. Це обумовлює постійне зростання транснаціональних потоків і міжнародного перевезення вантажів. Для багатьох держав перевезення великих об’ємів вантажів через свою територію стало важливим джерелом експорту послуг, валютних надходжень до бюджету, створення додаткових робочих місць. Питання розвитку змішаних перевезень посідають чільне місце у європейській транспортній політиці. Підтвердженням цього є розбудова міжнародних транспортних коридорів на основних напрямках транснаціональних перевезень різними видами транспорту.
Нормативно-правова база, що існує в Україні та регламентує перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні, є недостатньою у сучасних економічних умовах, і це призводить до того, що не є врегульованою значна частина важливої для господарства країни галузі транспортного права. Недостатність регламентування нормативно-правової бази полягає у тому, що є відсутнім закон, який має регулювати перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні.
Недостатність та недосконалість законодавства, що регламентує відносини перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні, спричиняють стримування збільшення товарообороту змішаних перевезень, що у свою чергу відбивається на макрорівні економіки. Адже чим більшим є потік вантажів, який здатна обробити та пропустити країна, тим більш відкритою, привабливою та ефективною є її економіка.
Крім того, слід враховувати, що динамічний розвиток інтеграційних процесів у світовій практиці, розширення міжнародного співробітництва обумовили зростання зовнішньоекономічних зв’язків України з іншими країнами. В цих умовах все більшого значення набуває транспортне забезпечення зовнішньоекономічної діяльності, характер та умови якого залежать від специфіки зовнішньоекономічних зв’язків.
Так, наприклад, транспортне забезпечення зовнішньоекономічних зв’язків України в євразійському напрямку здійснюється в основному наземними видами транспорту: з країнами СНД – залізничним та трубопровідним, а з європейськими країнами – переважно залізничним та в малих об’ємах – річковим та автомобільним транспортом. Реалізація торгових зв’язків з країнами інших континентів здійснюється, як правило, в змішаному сполученні за участю морського транспорту і з перевантаженням вантажів у морських портах з одного виду транспорту на інший [1].
Підвищення уваги до питань керування товаропотоком та транспортом в економічних відносинах пов’язано зі скороченням тривалості циклу торгівлі, збільшенням вартості зберігання та необхідністю прискорення реакції на споживчий попит. На важливість цього аспекту вказує той факт, що за деякими товарами витрати на виробництво складають лише 10 % вартості товару, що значно менше витрат на розподіл, в тому числі – на доставляння [2, 3].
Розвитку змішаних перевезень сприяє такий фактор, як розповсюдженість контейнерних перевезень. По-перше, використання контейнерів значно скорочує час проведення навантажувально-розвантажувальних робіт та зменшує вартість перевантаження. По-друге, перевізник, як правило, не має можливості перевірити зміст контейнеру. В результаті його відповідальність за збереження товару вже не носить виключного характеру. Виконуючи змішане перевезення, перевізник може безперешкодно передати контейнер з товаром іншому перевізнику, який при прийманні контейнеру буде також керуватися виключно зовнішнім станом самого контейнеру, не вникаючи в його «зміст» [3, 321-327].
На цей час інтеграційні процеси в економіці інтенсивно розвиваються не тільки на державному, але і на міжнаціональному рівні. Ці процеси охоплюють всі сфери господарської діяльності, в тому числі – процеси переміщення товарів та транспортування.
Як зазначено в Комплексній програмі утвердження України як транзитної держави у 2002 – 2010 роках питання розвитку змішаних перевезень посідають чільне місце у європейській транспортній політиці. Підтвердженням цього є розбудова міжнародних транспортних коридорів на основних напрямках транснаціональних перевезень різними видами транспорту [4].
Проте, не дивлячись на основні завдання, що стосуються змішаних перевезень, викладені в Комплексній програмі утвердження України як транзитної держави у 2002-2010 роках до цього часу не здійснене розроблення та запровадження проекту закону України про змішані (комбіновані) перевезення; законодавчо не закріплений правовий статус операторів мультимодальних перевезень та логістичних центрів; не розроблені та не затверджені положення про оператора змішаних перевезень вантажів та про логістичні центри міжнародних перевезень; не завершене формування нормативно-правової бази щодо регулювання правовідносин, пов’язаних з організацією змішаних (комбінованих) перевезень; не засновані операторські компанії змішаних перевезень.
На сучасному етапі збільшення обсягів перевезення вантажів слід ураховувати, що перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні як вид експорту транспортних послуг є одним з найбільш ефективних, а інвестиції у цю сферу транспортної діяльності дають швидку віддачу.
Ефективне функціонування перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні залежить від національного законодавства, що відповідає загальноприйнятим міжнародним нормам, його стабільності, оптимальної тарифно-цінової та податкової політики у цій сфері, розвинутої транспортної інфраструктури міжнародного значення та обладнаних на високому технічному рівні пунктів перевалювання вантажів, використання прогресивних, побудованих на логістичних принципах технологій перевезень і переробки вантажів, сучасних систем організації документообігу, розрахунків, інформаційного забезпечення.
Отже, необхідно здійснити основні завдання, що викладені в Комплексній програмі утвердження України як транзитної держави у 2002-2010 роках, а саме: прийняти Закон України про змішані (комбіновані) перевезення; законодавчо закріпити правовий статус операторів мультимодальних перевезень та логістичних центрів; розробити та затвердити положення про оператора змішаних перевезень вантажів та про логістичні центри міжнародних перевезень; завершити формування нормативно-правової бази щодо регулювання правовідносин, пов’язаних з організацією змішаних (комбінованих) перевезень; заснувати операторські компанії змішаних перевезень.
Але в умовах подолання економічної кризи розраховувати на побудування розвиненої транспортної інфраструктури міжнародного значення та обладнаних на високому технічному рівні пунктів перевалювання вантажів лише з огляду на приватну інвестиційну активність не видається можливим.
Тому вимогою часу з боку держави стає розробка та здійснення відповідних заходів зі стимулювання такого виду інвестицій. По-перше, це може бути пільговий податковий режим для інвестора на період побудування та введення в експлуатацію такого виду об’єктів. По-друге, передання вже існуючих транспортних вузлів у концесію держави та приватного інвестора (перевізника). По-третє, необхідно розглядати можливість дольової участі держави та приватних інвесторів (перевізників) у проектах побудови нових логістичних центрів. По-четверте, надання державних гарантій та кредитів на пільгових умовах для розвитку відповідної інфраструктури.
Побудова нових транспортних вузлів вкупі з формуванням відповідного законодавства дозволить підвищити конкурентоспроможність нашої країни.
На необхідності взаємодії різних видів транспорту під час перевезення вантажів наголошує і міністр транспорту і зв’язку України, для чого ініціюється будівництво вантажних терміналів, удосконалення інфраструктури станцій, будівництва під’їзних шляхів та розбудови логістичних центрів за участю інвестиційних коштів [5].
Крім цього, нами вже наголошувалося, що ефективне функціонування перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні залежить від національного законодавства, що відповідає загальноприйнятим міжнародним нормам, його стабільності, оптимальної тарифно-цінової та податкової політики у цій сфері, розвинутої транспортної інфраструктури міжнародного значення та обладнаних на високому технічному рівні пунктів перевалювання вантажів, використання прогресивних, побудованих на логістичних принципах технологій перевезень і переробки вантажів, сучасних систем організації документообігу, розрахунків, інформаційного забезпечення.
Виконання викладених першочергових завдань дозволить залучити кошти приватних інвесторів (перевізників) у перспективну галузь економіки та надасть перевізникам чіткі та зрозумілі правила для здійснення транспортної діяльності, що вкупі позитивно вплине на спрощення перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні територією нашої країни.
Література:
1. Цветов Ю.М., Макаренко М.В. Роль транспортной системы Украины в евроазиатских интеграционных процессах: Науч. доклад / Материалы круглого стола «Транспорт и экономический рост» (Санкт-Петербург, 14-18 июня 2004 г.) // Сайт Евроазиатского транспортного союза. Режим доступа: www.eatu.org
2. Багиев Р.Е. Комплексная оценка качества транспортных услуг в международных смешанных перевозках: Автореф. дис. канд. эконом. наук. – СПб., 2000. –19 с.
3. Шмиттгофф К.М.Экспорт: право и практика международной торговли. – М.: «Юридическая литература», 1993. – 511 с.
4. Про комплексну програму утвердження України як транзитної держави у 2002-2010 роках: Закон України від 07.02.2002 р. № 3022-ІІІ. // Відомості Верховної Ради. – 2002. – № 24. – Ст. 166.
5. Мінтранс ініціює будівництво нових логістичних центрів // .unian.net/ukr/detail/51795
Пересоляк Вікторія
ВИЗНАЧЕННЯ ОБТЯЖЕНЬ В ЗЕМЕЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ
Активна приватизація земель державної та комунальної власності, подрібнення земель зумовлене виникненням великої кількості землевласників та землекористувачів, урбанізація населених пунктів спричиняють ситуацію, за якої одні земельні ділянки позбавлені доступу до земель загального користування – проїзду чи проходу, не мають можливості дістатись до земель водного фонду (річки, озера), позбавлені можливості прогону худоби до природної водойми, бракує місця для здійснення ремонту існуючих будівель та споруд, або ж крізь земельні ділянки проходить низка кабелів лінійних комунікацій, засобів зв’язку, ліній електропередач, поряд розташовані об’єкти з підземними чи відкритими джерелами водопостачання, об’єкти оздоровчого призначення, об’єкти з джерелами виділення шкідливих речовин чи військові об’єкти тощо.
За таких обставин, при розробці документації із землеустрою, виникає необхідність у встановленні обмежень, обтяжень та сервітутів на земельні ділянки.
Однак, варто звернути увагу, що з приводу встановлення конкретно «обмеження», «обтяження» чи «сервітуту» на земельну ділянку на практиці часто виникають суперечності та фактично різний підхід до тлумачення кожного із згаданих інститутів.
Що стосується поняття «обмеження» та «сервітуту», то Земельний кодекс України (далі – ЗКУ) як основний нормативний документ у галузі земельного права визначив їх в окремих стаття – ст. ст. 98, 110 та 111 ЗКУ [1].
З приводу поняття «обтяження» законодавець не висловлює однозначної точки зору.
Так, в порядку ст. ст. 110, 111 ЗКУ передбачено, що обмеження (обтяження) може бути встановлено на земельну ділянку або її частину на підставі закону або договору, шляхом: встановлення заборони на користування та/або розпорядження, у тому числі шляхом відчуження; умови розпочати і завершити забудову або освоєння земельної ділянки протягом встановлених строків; заборони на провадження окремих видів діяльності; заборони на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту; умови здійснити будівництво, ремонт або утримання дороги, ділянки дороги; умови додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт; умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку [1].
Тобто, ЗКУ не виокремлює поняття обтяження та розглядає обмеження та обтяження як тотожні поняття.
На відміну від ЗКУ, в абз. 5 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закону) міститься визначення поняття обтяження, як заборони розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, яка встановлена або законом, або актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або яка виникає на підставі договорів [2].
Однак, слід зауважити, що Закон не виділяє поняття обмеження.
При цьому, абз. 4 ст. 2 згаданого Закону до нерухомого майна відносить в тому числі і земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення [2].
Таким чином, в порядку зазначеного Закону поняття «обтяження» трактується як заборона вчиняти певні дії щодо земельної ділянки, а в ЗКУ визначено, що обтяження є всі обмеження прав власності на земельну ділянку.
Згідно абз. 4 п.1.1 Тимчасових методичних вказівок по складанню кадастрових планів обмежень і обтяжень щодо використання земель, затверджених Держкомземом України від 04.08.1999 р. (далі – Тимчасові вказівки), обтяження на використання землі – це право на земельну ділянку, включаючи право на заставу, оренду, сервітути, обмеження, обов’язки по договору, рішення суду про передачу прав і інші встановлені законодавством права відносно землі [3].
Окрім того, Тимчасові вказівки в абз. 3 п. 1.1 передбачають також поняття обмеження, як переліку дій (прав третіх осіб), що обмежують права власника або користувача щодо розпорядження або користування земельною ділянкою [3].
З огляду на вищевикладене, норми ЗКУ, норми вищезазначеного Закону та норми Тимчасових вказівок в контексті, що розглядається, суперечать одна одній.
Підсумовуючи, можна стверджувати, що ЗКУ, як і Тимчасові вказівки, вбачають обмеження, встановлені на земельну ділянку, обтяжуючою ознакою ділянки, тобто обтяженням. При цьому, Тимчасові вказівки до таких обтяжуючих ознак (обтяжень) відносять також сервітути. Закон, в свою чергу, обтяженням визначає лише заборону розпоряджатися та/або користуватися земельною ділянкою.
Автор вважає, що слід також звернути увагу на те, яким чином трактують поняття обтяження науковці.
Дорош Й., директор Державного підприємства «Київський інститут землеустрою», висловлює точку зору, що під обтяженням слід розуміти заставу речових прав на земельну ділянку, а у всіх інших випадках слід використовувати термін обмеження [4].
При цьому, для вирішення термінологічної невизначеності практик звернувся до «Великого тлумачного словника сучасної української мови», яким визначено, що «обмеження» – це правило, настанова, що обмежує чиї-небудь права, дії і т. ін. У той же час слово «обтяження» розглядається як похідне від «обтяжувати» і інтерпретується, серед іншого, таким чином: використовувати що-небудь як матеріальну базу у фінансових операціях; закладати [4].
Безсмертна Н., доцент кафедри цивільного, господарського права та процесу Академії адвокатури України, кандидат юридичних наук, вважає, що поняття «обмеження» та «обтяження» слід розмежовувати, оскільки кожне з них має різну правову природу, а також підстави виникнення. Безсмертна Н. також зазначає, що в юридичній літературі до обтяжень права власності відносять сервітути, іпотеку, довірче управління, оренду, ренту, передбачені законом права третіх осіб [5].
Під «обтяженням», на думку Безсмертної Н., слід розуміти привнесене ззовні право третіх осіб, а також утруднення, яке перешкоджає власнику речі вільно в повному обсязі реалізувати свої повноваження [5].
Мироненко І.В. вважає, що обтяження в своїй сукупності доповнюють встановлені законодавством нормативні межі здійснення права власності на землю, встановлюючи індивідуальні межі здійснення конкретного суб’єктивного права власності. Основна особливість обтяжень полягає у їх адресному характері, оскільки вони виникають щодо окремо визначених земельних ділянок або всього майна їх власників. В такому разі виникає певна «прив’язка» обтяження до певного об’єкта [6].
Мироненко І.В. розмежовує приватні обтяження та публічні обтяження. Приватні обтяження земельних ділянок, за його словами, можна розділити на дві групи: речові права на чуже майно та зобов’язальні права. Речовими правами на чуже майно, що обтяжуючи земельні ділянки одночасно обмежують права їх власників, виступають права земельного сервітутту, емфітевзису, суперфіцію та ін.. До групи зобов’язальних прав, що виступають в якості обтяжень земельних ділянок, відносяться права кредиторів за договорами іпотеки, оренди, ренти, довічного утримання та ін [6].
За переконанням Мироненко І.В., публічними виступають обтяження, які на підставі індивідуально-правових актів в адміністративному чи судовому порядку виникають щодо індивідуально визначених земельних ділянок (заборона відчуження чи арешт) або щодо всіх активів певної особи, включаючи земельні ділянки (податкова застава, накладення арешту на все майно особи) [6].
Слід також зазначити, що Мироненко І.В. розглядає обтяження земельних ділянок як вид обмежень права власності [6].
Таким чином, автор схиляється до визначення обтяження, викладеного у Тимчасових вказівках. Автор погоджується з тим, що сервітути і обмеження повинні розглядатися як категорії обтяжень, враховуючи вищевикладене пропонує таке визначення обтяження права власності на земельну ділянку – це встановлений у передбаченому законодавством порядку режим користування та/або розпорядження земельною ділянкою, за якого її власник/користувач зазнає ущемлення у певній або повній мірі своїх прав щодо неї.
Література:
1. Земельний кодекс України: прийнятий 25.10.2001 р. (da.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2768-14)
2. Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень: Закону України від 01.07.2004 р. (da.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1952-15)
3. Тимчасові методичні вказівки по складанню кадастрових планів обмежень і обтяжень щодо використання земель // Землевпорядний вісник. – 1999. – № 3.
4. Дорош Й. Формування та облік обмежень у використанні земельних ділянок //Землевпорядний вісник. – 2006. – № 2. – С. 61-63.
5. Безсмертна Н. Обмеження та обтяження права власності в законодавстві України// Право України. – 2005. – № 1. – С. 103-105.
6. Мироненко І. В. Види обмежень права власності на землю// Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. – 2008. – Вип. 20.
Руднев Олег
ЮРИДИЧЕСКИЙ ФАКТ ДЕЙСТВИЯ ОБЯЗАТЕЛЬНОГО СТРАХОВАНИЯ ГРАЖДАНСКО-ПРАВОВОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ СОБСТВЕННИКОВ НАЗЕМНЫХ ТРАНСПОРТНЫХ СРЕДСТВ
Одним из существенных элементов страхования, обозначающим юридический факт, с наступлением которого у участников страхового правоотношения возникают определенные права и обязанности, связанные со страховой выплатой, выступает страховой случай.
Термин «страховой случай» происходит от латинского casus, что означает падение, гибель, событие, обстоятельство, случай, повод.
В страховой доктрине имеется немало различных определений страхового случая. Легальное определение страхового случая дано в ст. 8 Закона Украины «О Страховании» №85/96 от 07.03.96г., определяющей страховой случай как совершившееся событие, предусмотренное договором страхования или законом, с наступлением которого возникает обязанность страховщика произвести выплату страховой суммы (страхового возмещения) страхователю, застрахованному лицу, или иному третьему лицу.
В связи с тем, что страхование гражданско-правовой ответственности собственника транспортных средств (далее ОСАГО) является обязательным, то данный вид страхования регламентируется Законом Украины «Об Обязательном страховании гражданско-правовой ответственности собственника транспортных средств» №1961-IV от 01.07.04г. Ст.6 данного закона уточняет понятие страхового случая. В данном виде страхования страховым случаем признается событие, в котором причинен вред третьим лицам в результате дорожно-транспортного происшествия (далее ДТП), которое произошло с участием обеспеченного транспортного средства и в результате которого наступает гражданско-правовая ответственность лица, ответственность которого застрахована по договору.
Правовой анализ изложенных понятий страхового случая позволяет сделать вывод, что страховой случай как категория страхования представляет собой сложный юридический состав, т.е. правовую конструкцию, состоящую из самостоятельных правовых элементов.
Условно можно выделить три элемента:
- первый элемент – страховое событие;
- второй элемент – негативные последствия (ущерб);
- третий элемент – причинная связь между двумя указанными выше элементами.
Что касается первого элемента конструкции страхового случая – страхового события, его можно назвать субстанцией страхового случая, которая является источником возникновения последнего.
Страховое событие описано в Законе «Об ОСАГО» как ДТП. Существенные признаки, позволяющие установить факт его наступления, в свою очередь, отражены в п.1.10 Правил Дорожного Движения, утвержденных Постановлением Кабинета Министров Украины №1306 от 10.10.01г.: ДТП – событие, которое произошло во время движения транспортного средства, в результате которого погибли или ранены люди или причинен материальный ущерб.
Следует отметить, что страховое событие и страховой случай – разные понятия, имеющие различное правовое значение, несмотря на однородность их восприятия. Страховое событие – это потенциально возможное причинение ущерба, а реализованная гипотетическая возможность причинения ущерба будет означать страховой случай
Понятие страхового случая означает еще и определенный юридический факт, констатирующий, что предусмотренное Законом условие (страховой случай) уже наступило. С этого момента данное условие из категории случайных переходит в категорию реальных и становится юридическим фактом, так как случайным в договоре страхования является другое понятие – страховое событие, т.е. опасность, наступление которой обусловливается случайностью. Поэтому событие – это предположение, а страховой случай – это объективная реальность.
Случай в праве рассматривается, как произошедшее против воли сторон обязательства, событие или действие, которое никому из них не может быть вменено в вину, так как вина как субъективная категория права обусловлена волей и сознанием, которые сопровождаются предвидением и предположением известных событий, а случай, тем более страховой, – это категория права, которая в своем наступлении характеризуется неопределенностью.
Наступление одного только события (опасности) еще не свидетельствует о том, что наступил страховой случай, так как возникновение опасности – это только начало процесса наступления страхового случая, т.е. первая стадия страхового случая. Как правило, опасность по времени возникновения всегда опережает страховой случай. После наступления опасности должна наступить вторая стадия процесса страхового случая – воздействие опасности на объект, т.е. на жизнь, здоровье или имущества третьих лиц.
Вторая стадия страхового случая способствует установлению факта его наступления. Кроме того, только на этой стадии определяется момент начала воздействия опасности, которая должна наступить в период действия договора страхования.
Данная стадия страхового случая считается завершенной, когда установлен факт возникновения ущерба.
Третьим элементом страхового случая является наличие причинной связи, которая должна быть установлена между наступившей опасностью и заявленными убытками (имеются в виду причиненные убытки). Причинная связь является одним из основных элементов страхового случая, с помощью которого определяется факт его наступления. Роль и значение причинной связи в этом процессе заключаются в том, что она позволяет установить следующие обстоятельства.
1. Соответствует ли наступившее событие (опасность) тому событию, которое предусмотрено договором страхования, то есть совершено ли ДТП.
2. Возник ли заявленный ущерб вследствие страхового события, предусмотренного договором страхования.
3. Является ли заявленное страховое событие (опасность) первопричиной в цепочке страховых событий или непосредственной причиной возникновения убытка, или заявленная причина была сопутствующей, косвенной опасностью, не влекущей убытка. В данном случае речь идет о доктрине непосредственной причинной связи, которая имеет существенное значение для установления факта наступления страхового случая.
Основным критерием определения страхового случая является наступление гражданско-правовой ответственности у обеспеченного лица. Согласно ст.1166 Гражданского Кодекса Украины № 453-IV от 16.01.03г., имущественный ущерб, причиненный физическому или юридическому лицу, возмещается в полном объеме лицом, которое его нанесло. В гражданском праве действует презумпция виновности лица, причинившего ущерб. Следовательно, гражданская ответственность обеспеченного лица возникает в момент страхового события, то есть в момент ДТП.
В силу отсутствия законодательного разграничения понятий «страховое событие» и «страховой случай» возникает сложность в определении установления именно юридического факта, результатом которого следует страховое возмещение. Когда же наступает страховой случай? В момент совершения ДТП? Но, практика показывает, что не редки случаи, когда обеспеченное лицо, после заявления о страховом событии, не является виновным в ДТП. Или при наличии в ДТП нескольких транспортных средств? Согласно ст.1188 ГК Украины ущерб, причиненный при взаимодействии нескольких источников повышенной опасности, возмещается в соответствии со степенью вины каждого из участников ДТП. Появляется новый, на наш взгляд, ключевой элемент – вина в ДТП. Виновность устанавливает суд, следовательно, основополагающим фактом подтверждения, что событие является страховым, выступает Решение суда о привлечении к административной или уголовной ответственности, в нашем случае, одного из участников ДТП.
Исходя из вышеизложенного, страховой случай наступает, лишь после признания лица, совершившего ДТП, виновным в его совершении.
Таким образом, можно сделать вывод, что в страховой практике термин «страховой случай» употребляется в различных значениях. В одних случаях данную категорию рассматривают как реализовавшийся риск, в других – как наступивший убыток, в третьих – как опасность. Но чаще всего данный элемент используется в своем легальном значении – как совершившееся страховое событие.
В нашем представлении страховой случай – это сложный юридический факт, состоящий из составных частей, с наступлением которого у страховщика, в соответствии с условиями договора страхования, возникает обязанность по выплате страхового возмещения потерпевшему. То есть страховой случай – это юридический состав, обязательными элементами которого являются факт страхового события во время действия договора, негативные последствия и причинно-следственная связь между ними.
Как вывод, следует отметить, что необходимо законодательно разграничить все структурные элементы страхового случая, четко определить взаимоотношения сторон по выяснению обстоятельств, которые позволят признать конкретное страховое событие страховым случаем, в результате чего у страховщика возникает обязанность по выплате страхового возмещения потерпевшему.
