Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

Вид материалаДокументы

Содержание


Аналіз міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування: міжнародний та український досвід
Публічні та приватні інтереси в рішеннях європейського суду з прав людини щодо україни
Шмалько проти України
Зубко та інші проти України
Михайленки та інші проти України
Роль и значение международных организаций в системе международно-правового регулирования международных отношений
Подобный материал:
1   ...   69   70   71   72   73   74   75   76   77
Література:

1.. Recommendation No.R (88) 2 of the Committee of Ministers to the Member States on Measures to Combat Piracy in the Fild of Copyright and Neighboursng Rights (Adopted by the Committee of Ministers on 18 January 1988, at the 414th meeting of the Ministers’ Deputies) // Електронний режим доступу: ссылка скрыта

2. Електронний режим доступу: ссылка скрыта

3. Конвенція Ради Європи про кіберзлочинність // Електронний режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi? page=1&nreg=994_575>.

4. Інформаційне законодавство: Збірник законодавчих актів: У 6 т. / За заг. ред. Ю.С. Шемшученка, І.С. Чижа. – Т. 5. Міжнародно-правові акти в інформаційній сфері. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2005. – 328 с.

5. Дашан М. Обзор конвенции Совета Европы о киберпреступности //Современное право. – 2002. – № 11. – С. 20 – 24.

6. Дашян М.С. Право информационных магистралей (Law of information highways): Вопросы правового регулирования в сфере Интернет. – М.:»Волтерс Клувер», 2007.


Кметик Христина

АНАЛІЗ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ ПРО УНИКНЕННЯ ПОДВІЙНОГО ОПОДАТКУВАННЯ: МІЖНАРОДНИЙ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД

Однією з основних правових підстав міжнародного співробітництва держав у сфері оподаткування є таке специфічне явище міжнародних економічних відносин, як міжнародне подвійне оподаткування.

Міжнародне подвійне оподаткування виникає, коли дві автономні податкові влади (зокрема, дві держави) обкладають тим самим (чи аналогічним) податком окремого платника податку більш як один раз за один податковий період. Такий конфлікт правових основ виникає у зв’язку з тим, що держави намагаються поширити свою податкову юрисдикцію за межі своєї території і використовують різні принципи оподаткування (принцип територіальності, принцип резидентства або їх поєднання). Отже, виникає сфера, де податкові норми різних держав стикаються.

В цілому розв’язання проблеми міжнародного подвійного оподаткування повинно здійснюватися на підставі визначеного кола принципів, на основі яких можливе співробітництво у сфері зовнішнього подвійного оподаткування. Це принцип суверенної рівності держав, принцип міжнародно-правового співробітництва з питань оподаткування, принцип недопущення подвійного оподаткування, принцип визначення податкової юрисдикції держави залежно від резидентства чи територіальності, принцип податкової недискримінації [1].

Форми міжнародно-правового співробітництва з питань оподаткування визначаються державами самостійно або на основі правил, передбачених національними податковими законами, або в силу спеціальних положень у двосторонніх договорах про уникнення подвійного оподаткування. Договори про уникнення подвійного оподаткування – це міжнародні договори з податкових питань, метою яких є виключення оподаткування того самого доходу або майна двічі у двох різних державах.

В Україні проблема подвійного оподаткування випливає безпосередньо з положень податкового законодавства. Ст. 2 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР зазначає, що під його дію підпадають як резиденти, так і нерезиденти. Згідно з частиною першою ст. 3 цього Закону об’єктом оподаткування є прибуток, отриманий як в Україні, так і за кордоном. Згідно зі ст. 19 цього Закону податки, сплачені за кордоном, мають відніматися від відповідних податків, що належать до сплати в Україні [2]. Аналогічне правило міститься й у ст. 18 Закону України «Про систему оподаткування» від 25 червня 2001 р. № 1251-XII [3]. При цьому однією з обов’язкових умов є участь України у відповідному міжнародному договорі про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна.

У Листі Державної податкової адміністрації України від 13 січня 2009 р. № 405/7/12-0117 «Щодо міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування» міститься перелік всіх підписаних Україною чинних договорів про уникнення подвійного оподаткування [4]. Крім того, відповідно до ст. 7 Закону України «Про правонаступництво України» від 12.09.91 № 1543-ХІІ, Україна застосовує договори колишнього СРСР про уникнення подвійного оподаткування, які діють до набрання чинності нових договорів у цій сфері [5]. Це, наприклад, договори України з Іспанією, Кіпром, Малайзією, Японією тощо.

Впродовж 2009 року набрали чинності ще два міжнародні договори про уникнення подвійного оподаткування, а саме: Конвенція між Урядом України і Урядом Королівства Марокко про уникнення подвійного оподаткування та запобігання податковим ухиленням стосовно податків на доходи (дата підписання – 13.07.2007 р., дата ратифікації Верховною Радою України – 18.02.2009 р., дата набрання чинності – 30.03.2009 р.), а також Угода між Урядом України і Урядом Республіки Сінгапур про уникнення подвійного оподаткування та запобігання податковим ухиленням стосовно податків на доходи (дата підписання – 26.01.2007 р., дата ратифікації Верховною Радою України – 22.10.2009 р., набрання чинності – 18.12.2009 р.). Положення вказаних міжнародних договорів застосовуються з 1 січня 2010 року до податків, що справляються згідно з Законом України від 28.12.94 №334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» та Законом України від 22.05.2003 №889-IV «Про податок з доходів фізичних осіб» [6; 7].

Загалом станом на 1 січня 2010 року чинними є міжнародні договори про уникнення подвійного оподаткування, укладені Україною з 61 країною світу.

Уникнення подвійного оподаткування здійснюється шляхом розподілу права оподаткування між договірною державою, що є джерелом доходу, і договірною державою, резидентом якої є одержувач такого доходу, а в деяких випадках – шляхом обмеження права оподаткування договірної держави – джерела доходу. Це правило стосується таких доходів, як дивіденди, проценти та роялті [8].

Розглянемо механізм подвійного оподаткування ліцензійної винагороди (роялті) на прикладі іноземної юридичної особи, яка надала право на публічне сповіщення аудіовізуального твору резидентові України. Відповідно до Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 № 889-IV такий резидент України, наприклад, телекомпанія, є податковим агентом такої іноземної юридичної особи (власника авторського права на аудіовізуальний твір) стосовно ліцензійної винагороди [9]. Ліцензійна винагорода (роялті) оподатковується в Україні за ставкою 15 відсотків. У цьому випадку дохід власника авторського права на аудіовізуальний твір у вигляді ліцензійної винагороди оподатковуватиметься двічі. Для того, щоб уникнути подвійного оподаткування телекомпанії необхідно дотримуватися положень Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку звільнення (зменшення) від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України згідно з міжнародними договорами про уникнення подвійного оподаткування» від 6.05.2001 р. № 470 [10]. Перш за все, їй потрібно отримати від нерезидента довідку, яка підтверджуватиме, що нерезидент є резидентом країни, з якою укладено чинний міжнародний договір про уникнення подвійного оподаткування. Податок не сплачуватиметься, якщо міжнародним договором передбачено оподаткування доходів нерезидента в країні резиденції. Зменшення ставки податку на доходи нерезидента здійснюватиметься у тому випадку, якщо міжнародним договором передбачена ставка, менша, ніж та, яка визначена у Законі України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 № 889-IV. За відсутності такого підтвердження доходи нерезидента підлягають оподаткуванню відповідно до законодавства України без врахування положень міжнародних податкових договорів [9].

Отже, основним предметом правового регулювання держав у сфері оподаткування на міжнародному та національному рівнях є усунення міжнародного подвійного оподаткування, яке перешкоджає нормальному рухові товарів і послуг.

Література:

1. Демянчук Ю. Г. Поняття та ознаки подвійного оподаткування / Ю. Г. Демянчук // Держава і право. – 2010. – Вип. 47. – С. 282.

2. Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 р. № 334/94-ВР (зі змінами та доповненнями) [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=1&nreg=334%2F94-%E2%F0. – Назва з екрана.

3. Закон України «Про систему оподаткування» від 25.06.2001 р. № 1251-XII (зі змінами та доповненнями) [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1251-12. – Назва з екрана.

4. Лист Державної податкової адміністрації України «Щодо міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування» від 13.01.2009 р. № 405/7/12-0117 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: gazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/GDPI9981.phpl. – Назва з екрана.

5. Закон України «Про правонаступництво України» від 12.09.91 № 1543-ХІІ [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1543-12. – Назва з екрана.

6. Конвенція між Урядом України і Урядом Королівства Марокко про уникнення подвійного оподаткування та запобігання податковим ухиленням стосовно податків на доходи [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=504_007. – Назва з екрана.

7. Угода між Урядом України і Урядом Республіки Сінгапур про уникнення подвійного оподаткування та запобігання податковим ухиленням стосовно податків на доходи [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: ссылка скрыта ?nreg=702_004. – Назва з екрана.

8. Чинні двосторонні міжурядові угоди (конвенції) про уникнення подвійного оподаткування [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Державної податкової адміністрації в Чернівецькій області. – Режим доступу: v.ua/index.php?option=com_content&view=category&id=300&Itemid=317. – Назва з екрана.

9. Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 № 889-IV [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=889-15. – Назва з екрана.

10. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку звільнення (зменшення) від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України згідно з міжнародними договорами про уникнення подвійного оподаткування» від 6.05.2001 р. № 470 [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=470-2001-п. – Назва з екрана.


Паліюк Василь

ПУБЛІЧНІ ТА ПРИВАТНІ ІНТЕРЕСИ В РІШЕННЯХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ЩОДО УКРАЇНИ

Загальновідомо, що 11 вересня 1997 р. – це для України, як держави-члена Ради Європи, стало «потрійною датою», оскільки одночасно є днем:

а) набранням чинності для України положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до неї;

б) визнання права «кожного» на особисте звернення до Європейського суду з прав людини (далі – Євросуд);

в) визнання юрисдикції Євросуду.

Щодо прецедентного характеру рішень Євросуду, то В.Г. Буткевич підкреслив, що: «мотивуючи свої судові рішення власними прецедентами, Євросуд фактично зобов’язав держави поважати їх і брати за основу в аргументації їхніх позицій у власних справах» [2, 136 – 137]. Його суттєво доповнив П. Рабінович, наголосивши, що: «практика Євросуду (а це сотні рішень) розвивається за відверто прецедентним принципом. І тому знання й урахування прецедентних рішень Євросуду, засвоєння специфіки його професійного мислення, його «правового менталітету» – одне з найактуальніших завдань, що постають нині перед суддями та будь-якими іншими суб’єктами захисту прав людини в Україні» [8, 358.].

Отже, остання складова – визнання юрисдикції Євросуду – свідчить про те, що саме з 11 вересня 1997 р. в Україні на законодавчому рівні визнається прецедентне право, але лише щодо рішень Євросуду.

Вказане знайшло додаткове обґрунтування в нормах матеріального права (наприклад, Законом України від 17 липня 1997 р. «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року. Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» [4, 270 – 302] та ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» [13]), також у положеннях процесуального права (ст. 4 ГПК України 1992 р., ст. 8 ЦПК України 2004 р., ст. 9 КАС України 2005 р. При цьому в ст. 8 КАС України додатково зосереджують увагу, що: «суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду»).

Викладене дає підстави для наступних висновків. По-перше, застосування положень Конвенції в судах загальної юрисдикції України – це не право судді, як інколи помилково вважають, а його «прямий професійний обов’язок» [6, С. 127 – 128]. По-друге, Конвенція підлягає застосуванню не у всіх без винятку випадках, а лише при дотриманні певних умов, зокрема, при використанні нових для національного законодавства принципів Конвенції (наприклад, «верховенство права», «справедливість», «справедливий баланс», «справедлива сатисфакція», «справедливий суд», «розумний строк», «публічні» та «приватні» інтереси тощо [5, 29]). По-третє, вказане зобов’язує досліджувати прецедентні рішення Євросуду особливо ухвалених щодо України, оскільки в останніх аналізується національне законодавство.

Отже, в контексті досліджуваного питання заслуговує на особливу увагу положення ст. 6 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд), яка зазначає, поміж іншого, що справи повинні розглядатися «упродовж розумного строку». При цьому, як зазначено в п. 21 рішення Євросуду «Чухась проти України» (2007), що: «судове провадження та виконавче провадження є першою та другою стадією у будь-якому ході провадження. Таким чином, виконавче провадження не повинно відокремлюватись від судового, ці провадження повинні розглядатися разом» [11, 129].

Більше того, в п. 43 рішення у справі « Шмалько проти України» (2004) Євросуд наголосив, що: «...було б неприпустимо, якби п. 1 ст. 6 Конвенції детально визначав процесуальні гарантії, надані сторонам у провадженні – провадженні, що є справедливим, публічним та оперативним, – без забезпечення виконання судових рішень (вид. авт.). Тлумачити ст. 6 Конвенції як таку, що стосується тільки доступу до суду та здійснення судового провадження, призвело б, імовірно, до ситуації, яка б суперечила принципові верховенства права, який Договірні держави зобов’язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має, відповідно, розглядатися як невід’ємна частина «судового розгляду» для цілей ст. 6 Конвенції».

Євросуд у рішенні у справі « Зубко та інші проти України» (2006), на заперечення Уряду, який посилався на скрутне економічне становище нашої держави і технічні труднощі, що виникли в процесі виконання судового рішення щодо цих заявників, зазначив, що:

а) «…труднощі, на які посилається Уряд, безумовно зачіпають законні публічні інтереси, але не складають справедливої рівноваги між державними інтересами та інтересами тих заявників, які, крім того, несли відповідальність за виконання важливих публічних функцій в частині здійснення правосуддя (вид. авт.) […] Становище заявників, особливо їх статус незалежних судових посадовців, вимагає, щоб державні органи виконали рішення і виділили необхідні кошти з цією метою без затримки» (п. 67);

б) «…неспроможність гарантувати адекватну та своєчасну виплату винагороди національним суддям та невизначеність, у якій вони залишились, порушує справедливий баланс, що має виникнути між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права заявників на мирне володіння своїм майном (вид. авт.)» (п. 69) [9, 192].

Цікавою, в аспекті цього дослідження, є рішення Євросуду у справі « Михайленки та інші проти України» (2005), в якому обґрунтовувалася можливість відповідальності держави за невиконання рішення національних судів про стягнення заробітної плати з державного підприємства «Атомспецбуд» – компанії яка здійснювала будівельні роботи у Чорнобилі.

Тоді як, за ст. 33 ЦК УРСР, 1963 р., яка була чинною на час розгляду справи національними судами, та положення ст. 176 ЦК України, який набрав чинності з 1 січня 2004 р., держава не відповідає по зобов’язаннях державних організацій, які є юридичними особами, а ці організації не відповідають по зобов’язаннях держави.

Між тим, Євросуд, досліджуючи все ж таки можливість відповідальності держави за бездіяльність державної юридичної особи, в тексті свого рішення у справі «Михайленки та інші проти України» (2005), зазначив, що: «підприємство-боржник функціонувало у високо регульованій галузі атомної енергії та здійснювало свою будівельну діяльність у Чорнобильській зоні відчуження, яка знаходиться під пильним контролем Уряду з огляду на міркування захисту навколишнього середовища та суспільного здоров’я. Цей контроль поширювався і на умови роботи компанії, включаючи заробітну плату. Держава забороняла відчуження майна компанії з огляду на його можливе забруднення. Більше того, управління компанією було передане Міністерству енергетики України у травні 1998 р. На думку Євросуду, ці елементи встановлюють публічну природу підприємства-боржника (вид. авт.), незважаючи на його формальну класифікацію за національним законодавством. Відповідно, Євросуд доходить висновку, що є достатньо підстав для вирішення питання про те, що з огляду на спеціальні обставини цієї справи держава є відповідальною за заборгованість компанії «Атомспецбуд» перед заявниками, незважаючи на факт того, що компанія була окремою юридичною особою» (вид. авт.) [10, 246].

Викладене дає підстави для наступних висновків. По-перше, правова природа прецедентних рішень Євросуду по іншому розкриває розуміння тих правових категорій, які не були притаманні законодавству за радянських часів [1, 32 – 33], зокрема, симбіоз «публічного» та «приватного» права. Тому є всі підстави для аналізу рішень Євросуду в контексті розуміння публічного і приватного права. По-друге, на сьогодні в законодавстві України «визнається і забезпечується (за даних матеріальних і духовно-інтелектуальних умов) не тільки відносна автономія, розмежування приватних і публічних інтересів, а й їх справедлива взаємодія» [7, 79]. По-третє, в контексті викладеного аналізу рішень Євросуду вбачається, що «приватний інтерес (як індивідуальний, так і колективний) потребує не лише захисту зі сторони держави і суспільства, але й забезпечення його суспільної спрямованості і соціальної відповідальності» [12, 33]. І в-четвертих, межа між поділом права на приватне та публічне, як свідчить історія, є рухливою, «вона зміщується то в один, то в інший бік в залежності від змін у статусі особи та влади у суспільстві» [14, 8].

Література:

1. Азімов Ч. Про приватне і публічне право // Право України. – 1995. – № 1.

2. Буткевич В.Г., Мисик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право. Основи теорії: Підручник / За ред. В.Г. Буткевича. – К., 2002.

3. Мармазов В.Є. Методи динамічного тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод в юриспруденції Європейського Суду прав людини. Монографія. – К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2002.

4. Офіційний вісник України. – 1998. – № 13.

5. Паліюк В.П. Особливості застосування судами України Конвенції про захист прав та основних свобод: (навчально-практичний посібник). – Миколаїв, «Атол», 2003.

6. Паліюк В. У яких випадках українські судді зобов’язані застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основних свобод? // Судова апеляція. – 2006. – № 3.

7. Підопригора О. Розмежування і взаємодія публічного і приватного права як методологічна проблема вітчизняного правознавства // Вісник Академії правових наук України. – 2002. – №. 4.

8. Рабінович П. Рішення Європейського суду з прав людини: до характеристики концептуально-методологічних засад їх обґрунтування // Практика Європейського суду з прав людини: рішення. Коментарі. –К.: Український Центр Правничих Студій, 1999. – № 1.

9. Рішення Євросуду у справі «Зубко та інші проти України» (2006) // Офіційний вісник України. – 2006. – № 31.

10. Рішення Євросуду у справі «Михайленки та інші проти України» (2005) // Офіційний вісник України. – 2005. – № 27.

11. Рішення Євросуду у справі «Чухась проти України» (2007) // Офіційний вісник України. – 2007. – № 85.

12. Селіванов В. Розмежування і взаємодія публічного і приватного права в системі права України. // Право України. – 1996. – № 12.

13. Урядовий кур’єр. – 2006. – № 60. – 30 березня.

14. Харитонова О.І. Поділ права на приватне та публічне: теоретичні питання //Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2002. – № 2.


Раджабов Махмадьёр

РОЛЬ И ЗНАЧЕНИЕ МЕЖДУНАРОДНЫХ ОРГАНИЗАЦИЙ В СИСТЕМЕ МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ МЕЖДУНАРОДНЫХ ОТНОШЕНИЙ

Интернационализация хозяйственной жизни, научно-технический прогресс, глобальный характер важнейших проблем современности – все это вынуждает государства объединять свои усилия в рамках международных организаций, чтобы с их помощью обеспечить международно-правовое регулирование тех сфер международных отношений, которые представляют всеобщий интерес [1, 105].

Поэтому число международных организаций продолжает возрастать и их участие в современных международных отношениях развивается, а это подтверждает специфичность международно-правового регулирования. Таким образом, для современного международно-правового регулирования международных отношений специфичным является участие в них международных организаций. А регулирование международных отношений достигается с помощью норм международного права. Поэтому справедливо отметил профессор Н.И. Лукашук, что «основное внимание доктрино-международно-правовое регулирование до сих пор привлекало правотворчество, а правоосуществление оставалось в стороне» [2. 202].

Таким образом, в настоящее время в условиях глобализации разработка норм международного права и контроль за их исполнением, осуществляемый посредством международных организаций как средством международно-правового регулирования международных отношений, имеют особое значение.

Действительно, эффективность международно-правового регулирования международных отношений, которые имеют глобальный характер, зависит от повышения роли и ответственности международных организаций.

Профессор Е.А. Шибаева предлагает, что «развитие международных организаций как одного из средств в системе международно-правового регулирования международных отношении происходит через четыре основных направления.

Первое направление связано с появлением в структуре международных организаций исполнительных органов с широкой компетенцией и большими полномочиями.

Второе направление связано с увеличением численного состава организаций. Третье направление связано с расширением объема их функций, а четвертое направление связано с увеличением роли международных организаций в обеспечении принуждения к соблюдению норм международного права» [3, 72-73].

Появление исполнительных органов в структуре международных организаций происходит после Второй мировой войны, на примере ВПС и МСЭ в 1947г.

Таким образом, исполнительные органы в организационной структуре международных организаций являются новым звеном и это связано с повышением роли международных организаций как средства международно-правового регулирования международных отношений. Исполнительные органы обладают широкими полномочиями и функционируют постоянно или с небольшими перерывами между сессиями высших органом международных организаций и несут ответственность перед этими органами за свою деятельность. Поэтому «государства-члены возлагают на исполнительные органы ряд ответственных функций: 1) обеспечение эффективности деятельности международных организаций; 2) осуществление связи с государствами- членами и другими международными организациями; 3) составление бюджета организаций; 4) подготовка повестки дня заседаний высшего органа; 5) рассмотрение вопросов персонала; 6) назначение генерального секретаря организации (ИКАО и ИМО) [3, 27].

Появление новых областей международных отношений в зависимости от сотрудничества суверенных государств и обеспечения единства уровня общеобязательного поведения государств происходит часто при посредстве международных организаций, которые непосредственно участвуют в разработке норм международного права и контроле за их исполнением, т.е. численный состав международных организаций имеет первостепенное значение при регулировании международных отношений, и посредством численного состава организации определяется ее деятельность в мире или регионе.

Следующим направлением, которое предполагает развитие международных организаций как средствам международно-правового регулирования международных отношений, является расширение объема их функций.

Особое значение имеют нормотворческие функции международных организаций, которые осуществляются в двух формах: создают нормы международного права, и не создают нормы международного права, но участвуют в этом процессе.

Таким образом, международные организации участвуют в договорных отношениях, принятии текстов многосторонних конвенций, в рамках и под эгидой своих административных и технических регламентов. Контрольные функции международных организаций направлены на соблюдение исполнения норм международного права, которые регулируют международные отношения.

Соблюдение и исполнение норм международного права обеспечивается в форме сбора, переработки и предоставления информации, отчета, создания комитета или комиссии для расследования, инспекции и наблюдения международных организации.

Так, например, «устав МАГАТЭ закрепляет особый институт – систему гарантий (ст. XII), являющийся разновидностью международного контроля. Под такой контроль, например, ставятся все ядерные объекты по проектам, осуществляемым с помощью МАГАТЭ, такие гарантии могут быть приняты государствами и добровольно. Основными формами контроля являются: анализ МАГАТЭ информации и отчетов, получаемых от государств, наблюдение инспекции силами МАГАТЭ на местах» [4, 34-35].

Следующим существенным направлением развития международных организаций как средства международно-правового регулирования является увеличение их роли в обеспечении принуждения к соблюдению норм международного права.

Международные организации по различным мерам принуждения обеспечивают соблюдение норм международного права, в том числе применение санкций в отношении государств, нарушающих обязательства или нарушающих международный мир и безопасность.

«Международно-правовые санкции, которые могут применять международные организации, можно подразделять на две группы: а) санкции, осуществление которых допустимо всеми межгосударственными организациями; б) санкции, полномочия на осуществление которых имеют строго определенные организации.

К санкциям первой группы можно отнести: приостановление прав и привилегий, вытекающих из членства в международных организациях (лишение права голоса в органах организаций; лишение права на представительство в органах организаций; лишение прав на получение помощи и обслуживания); исключение из организации; отказ в членстве; исключение из международного общения по определенным вопросам сотрудничества.

Представление права на осуществление санкции второй группы всецело зависит от целей, выполняемых данной организацией, от функций, которые на нее возможны. Так, задачи по поддержанию международного мира и безопасности потребовали уполномочить ООН в лице Совета Безопасности применять в случаях, обозначенных в Уставе ООН, принудительные меры вплоть до использования вооруженных сил (ст.ст. 41, 42 Устава ООН). МАГАТЭ при осуществлении гарантий позволено (если грубо нарушены правила эксплуатация ядерных объектов) применять так называемые «коррективные меры», включающие и возможность представления государствам предписаний о приостановлении работы соответствующих предприятий» [4, 36-37].

В заключение можно сказать, что международные организации как средство с помощью международного права в регулировании современных международных отношений имеют специфический характер и особое значение.