Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
1. Бачинін В. А., Журавський В. С., Панов М. І. Філософія права: Словник. – К: Концерн «Видавничий дім «Ін Юре», 2003. – 472 с.
2. Глухарева Л. И. Права человека в современном мире (социально-философские основы и государственно-правовое регулирование). – М.: Юристъ, 2003. – 304 с.
3. Зайцева А. М. Жизнь человека как объект конституционно-правового регулирования. – Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.02 / Московский государственный университет им. М.В. Ломоносова (юридический факультет). – М., 2009. – 18с.
4. Колодій A.M., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 336 с.
5. Малеина М. Н. Личные неимущественные права граждан: понятие, осуществление, защита. – М.: Пресс, 2000. – 244 с.
6. Малиновский А. Имеет ли человек право на смерть? //Российская юстиция. – 2002. – № 8.
7. Матузов Н. И. Право на жизнь в свете российских и международных стандартов // Правоведение. – 1998.- № 1.
8. Права человека: Учебник для вузов. /Отв. ред. Е. А. Лукашева. – М.: Норма, 2003. – 573с.
9. Романовский Г. Б. Гносеология права на жизнь. – СПб.: Пресс, 2003. – 370с.
10. Ромовська З.В. Особисті немайнові права фізичних осіб // Українське право. -1997.– № 1.
11. Соловйов Андрій Володимирович. Право людини на життя: цивільно-правові аспекти: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. – Л., 2004. – 18с.
Куруч Светлана
ПОВЫШЕНИЕ ПЕНСИОННОГО ВОЗРАСТА И ПЕНСИОННАЯ ПОЛИТИКА ЕВРОПЕЙСКОГО СОЮЗА
На сегодняшний день Европу захлестнул демографический кризис, причинами которому являются старение населения, катастрофически низкий уровень рождаемости и др., что еще более усугубляется мировым финансово-экономическим кризисом. Данная ситуация поставила под угрозу национальные системы пенсионного обеспечения и показала необходимость принятия координированных решений на наднациональном уровне ЕС.
Многочисленные исследования демографической ситуации в Европе показывают, что средняя продолжительность жизни за последние 50 лет возросла приблизительно на 5 лет, а к 2060 году этот показатель может достигнуть 7 лет. Такое положение в сочетании с критически низкими показателями рождаемости в государствах-членах ЕС неизбежно приведет к резкому изменению возрастного состава населения. В настоящее время на каждые четыре человека трудоспособного возраста приходится один пенсионер в возрасте около 65 лет. А уже к 2060 г. их будет уже два [3]. В связи с этим Европейская комиссия рекомендовала государствам-членам ЕС рассмотреть возможность увеличения пенсионного возраста до 70 лет, отмечая, что это решение остается в полной компетенции национальных правительств.
Текущий год был ознаменован представлением Еврокомиссией документа консультативного характера под названием «Зеленая книга – на пути к адекватным, устойчивым и безопасным европейским системам пенсионного обеспечения» (англ. Green Paper – towards adequate, sustainable and safe European pension systems) (7 июля 2010 г.), а также началом проведения общественного опроса с целью выявления мнения о возможных действиях по регулированию проблемных вопросов национальных систем пенсионного обеспечения на европейском уровне и поддержания усилий государств-членов в данном вопросе. Завершение периода опроса предполагается 15 ноября 2010 г., итоги которого будут изложены в соответствующем документе [3].
Зеленая книга направлена непосредственно на решение таких насущных вопросов как обеспечение достойного дохода после выхода на пенсию и надежность национальных пенсионных систем в долгосрочной перспективе; устранение препятствий для людей, работающих в различных государствах-членах ЕС, и обеспечение внутреннего рынка для пенсионных выплат; создание безопасных пенсий, невзирая на экономический кризис, как на сегодняшний день, так и в долгосрочной перспективе; обеспечить прозрачность и открытость пенсионных начислений с целью предоставления всех данных о состоянии последних для тех, кому они предназначены, а также достижение баланса между работой, выходом на пенсию и содействие увеличению трудоспособного периода [2].
Большинство государств-членов ЕС законодательно закрепляют 65-летний возраст выхода на пенсию для мужской части населения. К примеру, во Франции для получения пенсионных выплат в полном объеме при достижении 60 лет необходимо наличие 40-летнего трудового стажа. В Дании на заслуженный отдых могут претендовать лица в 65-летнем возрасте, в Норвегии необходимо трудиться до 67, а в некоторых случаях до 70 лет. Однако фактически во всех странах ЕС на пенсию уходят в гораздо более раннем возрасте. В среднем, согласно данным Евростата, европейцы вносят активный вклад в развитие экономики и соответственно делают взносы в пенсионные кассы по достижении ими 61 года. Однако реально, например, в Польше, Франции, Греции или Бельгии, наемные работники предпочитают более интенсивно заниматься своими семьями, туризмом, хобби или решением своих личных проблем, не выходя каждый день на работу в более раннем возрасте. Испанцы, англичане и ирландцы работают дольше, но больше всех «любят» свое рабочее место шведы, они выходят на работу до 63 лет [1, 147]. Данная ситуация не в последнюю очередь связана с тем, что государства-члены ЕС всячески стимулировали преждевременный выход на пенсию с целью снижения уровня безработицы. Однако число рабочих мест оставалось неизменным, место только что вышедших на пенсию занимало молодое поколение и как результат ресурсы пенсионных фондов не увеличивались.
Во Франции среднестатистический мужчина выходит на пенсию, не достигнув 59-летнего возраста. Однако страна не может себе этого позволить. В этой связи французский президент Николя Саркози провозгласил проведение пенсионной реформы одной из своих первоочередных задач. Он намерен повысить официальный возраст выхода на пенсию с 60 до 62 лет к 2018 г. Повышение пенсионного возраста на данный момент происходит практически во всех европейских странах. Правительство Нидерландов заявило о поднятии к 2025 году планки пенсионного возраста до 67 лет. Австрия – до 65-ти, Германия, Дания, Венгрия – до 67-ми. Самая проблемная страна ЕС – Греция – обязала население трудиться до 63 лет вместо 60. Еще одна кризисная экономика еврозоны, испанская, надеется поправить свое положение за счет повышения пенсионного возраста до 67 лет. Решение о том, чтобы заставить своих граждан работать дольше, в конце июля принял парламент Италии. К 2050 году большинство итальянцев смогут уйти на пенсию только с 68 лет. Великобритания хоть и не испытывает столь серьезных проблем, как «южные» члены ЕС, тем не менее также планирует повысить пенсионный возраст. При этом его увеличение до 66 лет может произойти в ближайшие пять лет – гораздо раньше, чем предлагалось, из-за быстрого роста продолжительности жизни в стране.
Однако решением о поднятии пенсионного возраста в странах ЕС не всегда согласны. Пенсионная реформа, уже вызвавшая недовольство у жителей Франции, Греции и Испании, власти которых борются за сокращение госрасходов, грозит охватить все страны Европейского Союза. Председатель Латвийской федерации пенсионеров Айна Верзе заявила, что во время кризиса такой ход недопустим: «Уже сейчас многие люди предпенсионного возраста оказываются в статусе безработных и могут просто не дождаться выхода на пенсию, если возрастная планка будет увеличена [4]». Немецкие профсоюзы также полагают, что в период экономического кризиса повышать пенсионный порог неразумно [4].
Национальный институт экономических и социальных исследований Великобритании проанализировал влияние на экономику возможного повышения пенсионного возраста через пять лет [4]. Это снизит расходы на пенсии, увеличит поступления от налогов, которые для рабочего населения значительно выше, чем для пенсионеров, и повысит уровень потребления. Также эксперты уверены, что такой шаг не отразится на уровне безработицы. Производительность труда не пострадает: лишь ограниченное количество профессий требуют применения физической силы, и ее можно частично компенсировать опытом работы. Уровень зарплаты для пожилых сотрудников снизится лишь в случае уменьшения количества рабочих часов. Другое дело, что от увеличения пенсионного возраста сильнее всего пострадают самые бедные слои населения, зависящие от государственных пенсий, в то время как более зажиточные рассчитывают на отчисления от своих вкладов.
Подводя итог, следует отметить, что повышение пенсионного возраста – процесс, требующий глубокого и конструктивного анализа, взвешенных и обдуманных решений, не допускающий сиюминутных политических амбиций для достижения краткосрочного эффекта. Поэтому позитивную роль здесь должно сыграть «мягкое право» ЕС и его рекомендательно-координирующие нормы, способные придать правильное направление и динамику данному процессу, с учетом общих интересов стран-членов и единого внутреннего рынка ЕС.
Литература:
1. Норекян М.С. Может ли увеличение пенсионного возраста улучшить положение пенсионеров / М.С. Норекян // Социально-гуманитарные знания: Научно-образовательное издание. – 2006. – №4. – С. 145-152.
2. EU launches public debate on the future of pensions / [Электронный ресурс]// Режим доступа: .eu/social/main.jsp?langId=en&catId=89&newsId= 839&furtherNews=yes.
3. Comission staff working document EU legislation, coverage and related initiatives. Accompaing document to the Green Paper towards adequate, sustainable and safe European pension systems. – Brussels. – 7.7.2010 2010 / [Электронный ресурс] // Сайт «Europa. Gateway to the European Union». Режим доступа: .eu/social/main.jsp?langId=en&catId=89&newsId=839&furtherNews=yes.
4. Старны ЕС одна за другой заявляют о намерении поднять пенсионный возраст. Что будет в Украине? / [Электронный ресурс] // Режим доступа: m.ua/112/news/1093.phpl.
Мазіна Олена
ПЕВНІ ВІДМІННОСТІ РАДЯНСЬКОЇ ТА РИНКОВОЇ СИСТЕМ СПАДКУВАННЯ
Відомо, що Цивільний кодекс України 2003 р. досить суттєво змінив положення в галузі спадкового права. Новелами Цивільного кодексу є те, що вперше український законодавець дав офіційне поняття спадщини, яке міститься в ст. 1216 ЦК. Надзвичайно важливими є інші новели. Зокрема, згідно зі ст. 1224 ЦК (усунення від права на спадкування) не мають права на спадкування особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині. Також не мають права на спадкування за законом одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду. Крім того, за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
У ЦК також міститься детальна регламентація правовідносин, на які розповсюджується дія нового спадкового права, зокрема: – спадкування права на земельну ділянку (ст. 1225); – спадкування частки у праві спільної сумісної власності (ст. 1226); – право на одержання сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві (ст. 1227); – спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі) (ст. 1228); – спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування) (ст. 1229); – спадкування права на відшкодування збитків, моральної шкоди та сплату неустойки (ст. 1230); – спадкування обов’язку відшкодувати майнову шкоду (збитки) та моральну шкоду, яка була завдана спадкодавцем (ст. 1231). Більш детально регламентовано спадкування за заповітом: вводиться поняття секретного заповіту, заповіту з умовою, заповіту подружжя тощо (Глава 85 ЦК).
Інакше визначено коло спадкоємців за законом: законодавець вводить поняття третьої, четвертої та п’ятої черги спадкоємців, а також спадкування за правом представлення (ст.1266). У разі пропуску строку на прийняття спадщини суд згідно зі ст. 1272 ЦК тепер може визначити додатковий строк на прийняття спадщини (а не продовжити звичайний строк як було раніше (ст. 550 ЦК УРСР 1963 р.).
Передбачене зовсім нове поняття відумерлості спадщини (ст. 1277 ЦК): у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини (після спливу одного року з часу відкриття спадщини). Новим є й поняття призначення виконавця заповіту та регламентації виконання ним заповіту. Законодавцем також передбачений спадковий договір. Про це докладно викладене в науковому збірнику відомих вчених Підопригори О. А., Мельника М. Г. [1, 332-333].
Але, на наш погляд, найбільш важливим є те, що при реформуванні спадкового права змінився методологічний підхід до регулювання законодавства.
По-перш, в новому законодавстві передбачене максимальне усунення держави від спадкування після фізичних осіб (наявність третьої, четвертої та п’ятої черги спадкування, значні перешкоди у визнанні спадщини відумерлою, можливість спадкування державою тільки за заповітом).
По-друге, – переважне значення спадкування за заповітом над спадкуванням за законом, що слідує із технічного розміщення статей, які регулюють ці інститути. Але вчені справедливо вважають, що у цьому випадку можна висловлювати про пріоритет тільки як підстави, а не як виду спадкування [2, 286].
По-третє, – можливість найбільшим чином застосувати своє вільне волевиявлення при складанні заповіту та при договорному регулюванні відносин спадкування (спільний заповіт, секретний заповіт тощо).
Незважаючи на це в сучасних нормах спадкового права існує і так званий «радянський» принцип регулювання: зменшення нерівності громадян при одержанні значної спадщини [3, 404]. Це виражається в значної кількості осіб, що передбачена кожною чергою осіб, що мають право на спадкування за законом.
У зв’язку з цим, на наш погляд, заслуговує уваги законодавця пропозиції, внесені к.ю.н. Достдар Р.М. в своєї дисертації [4, 153 – 157] щодо більш ретельного підходу до визначення черг спадкування з метою усунення пропорційного зменшення розміру частки кожного із спадкоємців збільшенням кількості категорій спадкоємців. Наприклад, йдеться про спадкоємців першої черги спадкування, – у першій черги право на спадкування за законом залишити (крім дітей і подружжя, що пережив померлого) тільки батьків, якщо у спадкодавця не було дітей, або вони не дожили до моменту відкриття спадщини. Інших батьків «перевести» у другу чергу спадкування.
При цьому неможливо говорити про необхідність повного відходу від «радянських» методів в регулювання спадкування. Зокрема, незважаючи на те, що спадкодавець може розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, існує обов’язкова долю, яка у будь-якому разі, незалежно від змісту заповіту надається недієздатним спадкоємцям за законом першої черги.
Отже, в результаті навіть революційній зміни цивільного законодавства потрібує уваги більш детального правового регулювання спадкування певних об’єктів: спільної частини в майні подружжя або інших членів сім’ї, земельних ділянок, долі в статутному фонді підприємств, окремих майнових комплексів, цінних паперів та ін.
Зокрема, в практичній діяльності нотаріусів виникають труднощі в оформленні спадкування у випадку смерті одного із співвласників, які мають за свідоцтвом право спільної часткової власності на житло.
Цивільне законодавство встановлює презумпцію домовленості приватних осіб. Всяка домовленість допускається законом (насамперед ЦК України), якщо вона не порушує загальних засад, суті відносин між сторонами або це прямо не заборонено законом.
Про презумпцію та про домовленість йдеться і в ст. 1267 ЦК України. ЦК України виходить із презумпції рівності всіх співвласників, будь то спільна часткова, чи спільна сумісна власність. Про це ж зазначається в ст. 1278 ЦК України. Отже, недостатнє правове регулювання цього питання приводить до відмови нотаріусів від оформлення спадкування та вимоги до спадкоємців звернутися до суду, який би визначив розмір часток співвласників.
Література:
1. Підопригора О. А., Мельник М. Г., Мельник О. М. Цивільний кодекс України. Міркування з окремих проблем застосування. – К., 2005. – С. 332-333
2. Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. проф. А. Довгерта. – К., 2000. – С. 286
3. Фурса С. Я. Становлення і розвиток спадкування в Україні // Правова система України: історія, стан та перспективи: у 5 т. – Т. 3: – Х., 2008. – С. 404
4. Достдар Р.М. Рецепція принципів візантійської Еклоги сучасним сімейним та спадковим законодавством України. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. – Одеса, 2005. – С. 153-157
Мануілова Катерина
СПІВВІДНОШЕННЯ ПУБЛІЧНО- ТА ПРИВАТНОПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ, ПОВ’ЯЗАНОЇ З ВИКОРИСТАННЯМ ДЖЕРЕЛ ПІДВИЩЕНОЇ НЕБЕЗПЕКИ
Заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки традиційно виділяється в спеціальний делікт з огляду на те, що як сам механізм заподіяння шкоди, так і умови виникнення деліктного зобов’язання мають істотні відмінності, що найшли відображення в цивільному законодавстві. Відповідно до чинного Цивільного кодексу України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб (ч. 1 ст. 1187 ЦК України). Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (ч. 5 ст. 1187 ЦК). Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, є більш суворою в порівнянні зі звичайною цивільно-правовою відповідальністю, тому що настає незалежно від вини тих осіб, які займаються такою небезпечною для оточуючих діяльністю. Саме в цьому сенсі відповідальність за ст. 1187 ЦК іноді називають підвищеною, що не слід змішувати з випадками, коли підвищеним є розмір відповідальності. Власник джерела підвищеної небезпеки відповідає за завдану шкоду в розмірі, що визначається на основі загальних правил (ст. 22, 1166 ЦК). Крім відшкодування майнової шкоди при заподіянні шкоди життю і здоров’ю громадянина підлягає компенсації моральної шкоди, причому незалежно від вини заподіювача шкоди (ст. 23, 1167 ЦК).
Зобов’язанням із заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки присвячена значна кількість юридичної літератури. Досить великою і різноманітною є також судова практика у справах, пов’язаних з відшкодуванням шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки. Незважаючи на це, багато теоретичних та практичних питань продовжують залишатися дискусійними, по-різному вирішуються на практиці і неоднозначно трактуються в літературі. Спірними вважаються, зокрема, питання про те, чим зумовлене покладання на власника джерела підвищеної небезпеки більш суворої відповідальності за його поведінку, чи може вважатися покладання на власника джерела підвищеної небезпеки обов’язку з відшкодування шкоди цивільно-правовою відповідальністю та ін. Одним з найбільш дискусійних залишається також питання про співвідношення публічно-правового і приватноправового регулювання деліктних відносин внаслідок підвищено небезпечної діяльності.
Практика діяльності, пов’язаної з використанням об’єктів підвищеної небезпеки підтверджує, що застосування лише приватноправових засобів регулювання суспільних відносин, які виникають в даній сфері, є недостатнім. Це пов’язано з тим, що приватноправове, диспозитивне регулювання суспільно небезпечної діяльності не здатне забезпечити оптимального задоволення інтересів учасників суспільних відносин, зокрема не забезпечується захист і реалізація публічних інтересів, пов’язаних, в першу чергу, з охороною навколишнього природного середовища, життя і здоров’я людини. Це означає необхідність застосування публічно-правових засобів та способів правового регулювання, які в певній мірі обмежують і контролюють діяльність, пов’язану з використанням джерел підвищеної небезпеки. Конфлікт публічних і приватних інтересів, що виникає у зв’язку з цим, зумовлює необхідність узгодженого правового регулювання підвищено небезпечної діяльності.
Формування правової бази, що адекватно відображає особливості суспільних відносин, пов’язаних з використанням джерел підвищеної небезпеки, затяглося на довгі роки. Ці обставини самим безпосереднім чином позначаються на нестабільності судової практики з тих чи інших питань підвищено небезпечної діяльності.
Дослідження соціально-економічної природи діяльності, пов’язаної з використанням джерел підвищеної небезпеки, дозволило прийти до висновку про те, що ефективність її розвитку зумовлюється збалансованістю механізмів приватноправового та публічно-правового регулювання.
З цієї причини необхідно додаткове публічно-правове регулювання, спрямоване на додатковий контроль і обмеження можливих негативних наслідків цієї діяльності, оскільки приватноправове регулювання не забезпечує її ефективного розвитку; для її розвитку необхідне збалансоване поєднання приватноправового та публічно-правового регулювання. Прикладом можуть служити інститути ліцензування перевезень пасажирів, системи конкурсного доступу до маршрутної мережі, цінового регулювання, встановлення пільгових перевезень пасажирів на транспорті, шляхом яких відбуваються публічно-правові обмеження підприємницької діяльності перевізників пасажирським автомобільним транспортом.
Аналіз положень нормативно-правових актів, що регулюють цю діяльність, показує, що в них поряд з цивільно-правовими містяться публічно-правові норми, якими врегульовано основні умови організації та здійснення підвищено небезпечної діяльності. У спеціальному законодавстві (наприклад, у транспортних статутах) можна виявити не тільки самостійні приватноправові і публічно-правові норми, а й норми комплексного характеру, які спрямовані на врегулювання як приватноправових, так і публічно-правових питань. Так, правило про межі місткості автобусів забезпечує дотримання вимог безпеки дорожнього руху, а також визначає момент, коли перевізник має право відмовити пасажиру в наданні послуги.
Таким чином, особливості відносин, що виникають при здійсненні діяльності, пов’язаної з використанням джерел підвищеної небезпеки, зумовлюють особливий режим правового регулювання, заснований на поєднанні і спільному застосуванні елементів приватного та публічного права.