Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
1. Покровський И.А. Основные проблемы гражданского права. –М., Статут, 2001.– 353с.
2. Медицинское право Украины: Учебное пособие. Волков В.Д., Дешко Л.Н., Заблоцкий В.П. и др. – Донецк: Донну, 2005. – 268 с.
3. Стеценко С.Г., Стеценко В.Ю., Сенюта І.Я. Медичне право України: Підручник / За заг. Ред. Д.ю.н., проф. С.Г. Стеценка.– К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008.– 507с.
4. Болотіна Н. Медичне право у системі права України // Право України. – 1999. – № 7. – С. 116-121
5. Гладун З. С. Проблеми формування галузі медичного права в Україні // Вісник Львівського національного медичного університету. – 2005. – № 3. – С. 63-79.
6. Стеценко С.Г. Проблемы юридического обеспечения медицинской деятельности: Исследование права в негосударственном образовательном учреждении // Вестник Российского нового университета: Исследование права в негосударственном образовательном учреждении. – М.: РосНОУ, 2003, Вып. 1. – С. 82-86
7. Харитонова О.І. Адміністративно-правові відносини: концептуальні засади та правова природа. Спеціальність 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук.– Одеса, 2004.– 439 с.
8. Алексеев С.С. Частное право: Научно-публицистический очерк. – М.: Статут, 1999. – С. 24-25.
9. Харитонов Є.О. Формування концепціїї приватного права України.//АПДіП. – 2003. – Вип. 18.– С.539-544.
10. Чепис О.І. Значення приватних та публічних інтересів для формування цивільного права // Науковий вісник УжНУ: Серія Право. Випуск 13: Частина 1. – Ужгород: Поліграфцентр «Ліра», 2010. – С. 261-265.
11. Харитонов Є.О., Харитонов О.І. Цивільні правовідносини: Навчальний посібник. – К.: Істина, 2008. – 304 с.
12. Бреян Т.А. Наукові погляди на місце медичного права в системі права україни // Медичне право України: проблеми становлення та розвитку. Матеріали I Всеукраїнської науково-практичної конференції 19-20.04.2007, Львів. – С.35-38.
Гетьманцева Ніна
ПОЄДНАННЯ ДЕРЖАВНОГО І ДОГОВІРНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОПЛАТИ ПРАЦІ
Історія розвитку законодавства про працю – це історія пошуків найбільш оптимального поєднання централізованого і локального регулювання трудових відносин, – зазначає Р.І. Кондратьєв [1]. Дійсно, зміни, що пройшли і проходять в нашій країні не могли не зачепити сферу соціально-трудових відносин. Зміни суспільних відносин, пов’язаних з переходом до ринкової економіки, потягнули за собою формування нового ринку праці та появу нових його учасників в особі роботодавців різних форм власності і організаційно-правових форм діяльності, наділених відповідними правами і обов’язками по відношенню до працівників. Економічна реформа потребує корінного перегляду діючої системи правового регулювання умов праці працівників, підвищення статусу праці та її оплати, вирішення проблем зайнятості, створення ефективних механізмів соціального партнерства.
Сьогодні поєднання державного і договірного регулювання найбільш яскраво проявляється в правовому регулюванні таких основних умов праці, як тривалість робочого часу і часу відпочинку, питанні оплати праці, охорони праці. Одним із важливих інститутів трудового права, який потребує принципово нових підходів до правового регулювання, є інститут заробітної плати (оплати праці). Механізм правового регулювання заробітної плати в сучасних умовах господарювання зазнав суттєвих змін. В регулюванні питань оплати праці сьогодні наявна вся сукупність способів правового регулювання: державного, договірного.
На державному рівні держава встановлює основні принципи правового регулювання заробітної плати, які одночасно є і соціальними гарантіями для працівників. Регламентуючи заборону на дискримінацію у сфері оплати праці, Україна зобов’язана послідовно реалізувати в національному законодавстві міжнародні правові принципи, стандарти у сфері правового регулювання заробітної плати, які є загальновизнаними у світовій спільноті, правовими нормами [2].
На державному рівні держава встановлює величину мінімального розміру оплати праці, тарифної ставки (окладу) працівників організації бюджетної сфери. Держава надає мінімальному розміру оплати праці значення соціального стандарту, функція якого полягає в тому, щоб забезпечити у відповідності з зобов’язаннями, взятими на себе за Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права, реалізацію кожним працівником права на гідний життєвий рівень. До числа державних гарантій необхідно віднести й певні заходи, що забезпечують підвищення рівня заробітної плати. Ці заходи включають індексацію заробітної плати у зв’язку з підвищенням споживчих цін на товари і послуги. Індексація заробітної плати регулюється Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» [3]. Порядок проведення індексації грошових доходів визначається урядом [4]. Джерелом виплат, пов’язаних з індексацією заробітної плати працівників підприємств, є фонд оплати праці; для працівників організацій і установ, що фінансуються з бюджету – бюджетні кошти.
Державною гарантією є також обмеження переліку підстав і розмірів відрахувань із заробітної плати. КЗпП України (ст. 127) передбачає перелік випадків, при виникненні яких можуть бути проведені відрахування. Даний перелік носить вичерпний характер.
До числа державних гарантій по оплаті праці відноситься і обмеження оплати праці в натуральній формі.
Самостійною державною гарантією є відповідальність роботодавця за порушення вимог, встановлених КЗпП України, законами, іншими нормативними правовими актами. У випадку виявлення порушень керівними працівниками трудового законодавства роботодавець зобов’язаний застосувати до таких осіб дисциплінарне стягнення, аж до звільнення. Крім того, може наступити і матеріальна відповідальність керівника підприємства за затримку виплати заробітної плати (ст. 134). Держава в повному об’ємі регулює оплату праці працівників бюджетної сфери фінансування. Державою розроблена і прийнята ціла система правових нормативних актів, що регулюють оплату праці працівників даної категорії. Вона включає, передусім єдину тарифну сітку (ЄТС), що дозволяє враховувати та забезпечувати диференціацію праці працівників бюджетних організацій в залежності від складності праці і кваліфікації.
Шляхом державного регулювання, поряд з регулюванням оплати праці на основі ЄТС, здійснюється правове регулювання заробітної плати праці інших категорій працівників. Це ціла система правових нормативних актів, котрі можна віднести до спеціального законодавства, що регулює особливі умови праці окремих категорій працівників [5]. На державному рівні встановлюються мінімальні розміри доплат при виконанні роботи в особливих умовах, що відхиляються від нормальних умов праці.
Деякі вчені висловлюють думку про те, що з переходом до ринкових відносин роль державного правового регулювання оплати праці суттєво знижується [6]. Дійсно, держава, на відміну від часів соціалістичного ведення господарства, не здійснює жорстку регламентацію і нормування оплати праці. Разом з тим применшувати значення державного способу регулювання відносин щодо оплати праці було б помилковим, про що зазначалось раніше. Держава не відстороняється від процесу правового регулювання оплати праці. Навпаки, вона є активним учасником в новій якості, головним чином як учасник соціального партнерства на різних його рівнях – починаючи з генерального рівня і закінчуючи рівнем підприємства.
Таким чином, в правовому регулюванні оплати праці має місце поєднання державного і договірного способів. При цьому значення договірного регулювання підвищується. Держава, виступаючи в ролі соціального партнера, своїми координаційними діями спонукає до досягнення соціального компромісу між працівниками і роботодавцями в особі їх представницьких органів; здійснює контрольні функції за дотриманням встановлених законодавством трудових гарантій працівникам, забезпечуючи їм при цьому певний рівень трудових прав.
Державний і договірний способи правового регулювання умов праці, в тому числі оплати праці, в сукупності доповнюючи один одного, забезпечують ефективне регулювання суспільних відносин, що виникають між працівниками і роботодавцями у сфері праці. Нині трудові відносини наповнені значним соціальним змістом. Тому в останній час в нормативних правових актах використовується новий термін – соціальні трудові відносини. Як зазначає з цього приводу А.І. Шебанова, застосування в правових актах поняття соціально-трудові відносини є більш повним, оскільки воно обіймає не тільки взаємовідносини по праці, що випливають з індивідуального трудового договору між конкретним працівником і роботодавцем, але і комплекс соціальних зв’язків і взаємовідносин, що випливають із державної політики управління працею. Наприклад, відносини щодо зайнятості, охорони праці в процесі виконання трудових обов’язків, відносини щодо відшкодування шкоди здоров’ю працівника в процесі їх виконання, застосування заходів реального захисту трудових прав і інтересів працівників на основі конституційних принципів, що отримали відображення і конкретизацію в багаточисельних законодавчих актах про працю [7, 16].
Таким чином, можна виділити ще одну обставину: в регулюванні питань оплати праці в останні роки помітне посилення ролі договірного регулювання на основі соціального партнерства. Дана обставина обумовлена рядом причин, головним чином економічного характеру. Отже, поряд з державним способом регулювання, договірний спосіб правового регулювання умов праці дає можливість соціальним партнерам більш оперативно реагувати на зміни економічної ситуації та використовувати нові, більш дієві і ефективні механізми в оплаті праці. Тому, в системі нормативних актів трудового законодавства, поряд з централізованим законодавством, що регламентує основні принципи і окремі питання оплати праці, повинні бути присутні і локальні норми, що конкретизують і доповнюють законодавство про оплату праці.
Література:
1. Кондратьев Р.И. Сочетание централизованного и локального правового регулирования трудовых отношений / Кондратьев Р.И. – Львов: Вища шк. Изд-во при Львов. ун-те, 1977. – 151с.
2. Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: pravoznavetc. at.ua/load/cuvilnij_process/46.
3. Про індексацію грошових доходів населення: Закон України від 03.07.1991 № 1282-ХІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1282-12.
4. Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення: Постанова КМ від 17 липня 2003 р. № 1078 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1282-12.
5. Про державну службу: Закон України від 16.12.1993 р. №3724-ХІІ/ Відомості Верховної Ради України (ВВР) – 1993р. – №52 – Ст.491.
6. Горяева Г.С. Коллективно-договорное регулирование социально-трудовых отношений в условиях реформирования трудового законодательства. Дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.05. / Горяева Галина Сангаджиевна. – М., 2000. – 203 с.
7. Шебанова А.И. Трудовое право и его значение в российской правовой системе / А.И.Шебанова // Актуальные проблемы права: теория и практика.-М.: Проспект, 2000. – 163с.
Достдар Руслана
ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ ДЕРЖАВИ ЯК ПУБЛІЧНО-ПРАВОВОГО УТВОРЕННЯ В ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИНАХ
У цивільних правовідносинах, окрім фізичних та юридичних осіб можуть брати участь й суб’єкти публічного права. Серед таких публічно-правових утворень, як держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права, особливу увагу звертає на себе такий учасник відносин як держава.
Складність означеного питання полягає в тому, що при участі держави в цивільних правовідносинах у якості суб’єктів правовідносин виступають суб’єкти конституційного права. Мається на увазі три види суб’єктів: 1) держава; 2) АРК; 3) територіальні громади. Утворення, що входять до складу перших двох груп, і персоніфікують державу як учасника цивільно-правових відносин.
Статус цього утворення визначається нормами публічного права. У той же час це публічно-правове регулювання робить самий безпосередній вплив на приватноправові відносини, в яких бере участь держава. Досить згадати про той факт, що склад і компетенція державних органів, що виступають від імені держави в цивільному обороті, встановлюються нормами публічного права.
Держава Україна як політико-територіальна організація суспільства є особливим учасником цивільних відносин. Наявність суверенітету, тобто верховенства влади у внутрішній сфері та незалежності у зовнішній, дозволяє державі за допомогою об’єктивного права самостійно визначати засади своєї участі у цивільних відносинах та власну правосуб’єктність.
Особливість держави в тому, що вона – суверен, носій політичної влади й виходячи із цього визначає правосуб’єктність не тільки фізичних й юридичних осіб, але й свою власну як учасника цивільного обороту. Наявність суверенітету держави означає, що вона в межах своєї території здійснює найвищу владу в порівнянні з іншими владними суб’єктами (внутрішній суверенітет), а у зовнішніх відносинах є єдиним суб’єктом, діяльність якого незалежна від волі інших суб’єктів міжнародного права (інші держави, міжнародні організації), що проявляється у забороні останнім втручатися у внутрішні справи держави (зовнішній суверенітет).
Основні засади участі держави та українського народу у правовідносинах визначені в Конституції України – Основному законі держави.
Відповідно до ч. 1 ст. 167 ЦК, держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Ця норма визначає правові форми участі України у цивільних відносинах і не визначає форм участі у таких відносинах іноземних держав, хоча останні визнаються суб’єктами цивільного права України.
Положення ч. 1 ст. 167 ЦК про те, що держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин, віддзеркалює принцип юридичної рівності суб’єктів цивільного права. Однак це не виключає, що законом можуть бути встановлені особливі умови або порядок набуття, реалізації та припинення цивільних прав та обов’язків держави. Участь держави у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (фізичними та юридичними особами, територіальними громадами тощо) означає, що між державою й такими учасниками не виникають відносини влади і підпорядкування або залежності.
У цивільних відносинах держава не може впливати своїм владним імперативом на інших учасників відносин, самовільно відмовлятись від зобов’язань, що на неї покладені, і зобов’язана здійснювати свої цивільні права та обов’язки відповідно до вимог закону, договору і принципів цивільного права.
Держава як суб’єкт цивільного права має праводієздатність. Правоздатність держави характеризується рядом особливостей, пов’язаних із тим, що вона також виступає основним суб’єктом публічного права, носієм влади. Вона сама регулює різні, у тому числі й майнові відносини, встановлюючи в якості загальнообов’язкових правил поведінки суб’єктів і порядок розгляду спорів за їх участю. При цьому сама визначає і власну цивільну правосуб’єктність, її зміст та межі. Разом із тим, беручи участь у майнових правовідносинах, держава повинна дотримуватися встановлених нею правил, вона не може використовувати свої власні владні повноваження для свавільної зміни цивільно-правових норм у власних інтересах або нав’язувати свою волю контрагентам у конкретних правовідносинах.
Ще одне важливе питання полягає в тому, чи визнається держава єдиним суб’єктом. У дореволюційному законодавстві скарбниця являла собою єдиний суб’єкт, незважаючи на те, що її діяльність здійснювалася різними органами. У радянський період держава розглядалася як єдиний суб’єкт цивільного права, а державна власність – як загальнонародне надбання.
У наш час концепція влади й власності, яка покладена в основу діючої Конституції, виходить із існуванням поряд з державою Україна АРК і територіальних громад, що є самостійними учасниками цивільного обороту. Таким чином, відповідно до Конституції України, розглядати державу тільки як єдиний і неподільний суб’єкт ні в публічному, ні в цивільному праві за даних обставин не можна.
Правовими формами набуття і здійснення державою цивільних прав та обов’язків є правовідносини, що становлять предмет регулювання цивільного права, а саме: особисті немайнові та майнові відносини (ст. 1 ЦК).
Держава може брати участь в особистих немайнових правовідносинах, при чому Україна може бути наділена лише тими особистими немайновими правами, які не суперечать їх правовій природі. В цих відносинах держава, як правило, виступає як зобов’язана сторона і повинна сприяти фізичним та юридичним особам у реалізації їх особистих немайнових прав. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 273 ЦК органи державної влади у межах своїх повноважень забезпечують здійснення фізичною особою особистих немайнових прав.
Держава є учасником майнових цивільних відносин, зокрема, відносин власності, інших речових, а також зобов’язальних відносин. Згідно зі ст. 318 ЦК держава визнається суб’єктом права власності, у тому числі спільної. У державній власності перебуває майно, у тому числі грошові кошти, які належить державі Україна (ст. 326 ЦК). Так, створюючи юридичні особи публічного чи приватного права, держава залишається або власником, або корпоративним управлінцем, здійснюючи усі пов’язані із цим повноваження власника, засновника, учасника тощо.
Держава наділена виключними повноваженнями щодо набуття у власність скарбу, що є пам’яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343 ЦК), викупленої пам’ятки історії та культури (ч. 4 ст. 352 ЦК), реквізованого майна (ч. 3 ст. 353 ЦК), конфіскованого майна (ч. 1 ст. 354 ЦК). Держава також може бути суб’єктом спільної власності за участю інших учасників цивільних правовідносин.
Держава може бути емітентом та утримувачем цінних паперів, зокрема, облігацій державної позики, акцій, приватизаційних сертифікатів, житлових чеків тощо.
Найбільш поширеними видами участі держави в зобов’язальних правовідносинах є договір поставки для державних потреб, договори купівлі-продажу державного майна шляхом приватизації.
Особливе місце в зобов’язальних відносинах відводиться державі як суб’єкту цивільно-правової відповідальності. Цивільно-правова відповідальність може настати як за невиконання цивільно-правових зобов’язань, так і за деліктні зобов’язання, наприклад, шкода, завдана прийняттям закону про припинення права власності на певне майно (ст. 1170 ЦК), шкода, завдана державними органами (ст. ст. 1173 – 1175 ЦК), органами дізнання, попереднього (досудового слідства), прокуратури та суду (ст. 1176 ЦК). На державу покладається обов’язок щодо відшкодування шкоди в окремих випадках, передбачених законом (наприклад, ст. 1207 ЦК). Держава також може стати учасником відносин з відшкодування ядерної шкоди відповідно до Закону України «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення». Держава несе повну субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями казенних підприємств (ст. 77 ГК).
Держава також може виступати учасником цивільних відносин щодо об’єктів інтелектуальної власності, зокрема, у разі переходу до держави прав інтелектуальної власності (наприклад, за договором замовлення на створення об’єкта авторського права, що фінансується за кошти державного бюджету).
Поряд із внутрішнім обігом Україна як держава може брати участь і в зовнішньому обігові. Це можливо в тих випадках, коли зовнішньоторговельні відносини встановлюються через торговельні представництва України за кордоном і через інші спеціально уповноважені органи. Права та обов’язки в цих випадках набуває безпосередньо держава, яка виступає як суб’єкт цивільного права (ст. 8 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»).
Держава може бути спадкоємцем за заповітом (ст. 1222 ЦК) або відказоодержувачем у спадкових відносинах.
Важливо підкреслити, що регулювання державою цивільних відносин – це не участь держави у таких відносинах, а реалізація її владних функцій.
Таким чином, владна (публічно-правова) сутність держави виражається в особливому характері держави як суб’єкта цивільного права, оскільки вона, будучи організацією, не визнається, проте, юридичною особою. У цьому специфіка правового положення держави в цивільному праві, де класифікація суб’єктів представляється як тричленна: фізичні особи, юридичні особи й держава.
Визнаючи державу суб’єктом цивільно-правових відносин, її, безумовно, не можна ставити в один ряд з іншими суб’єктами цивільного права в силу безлічі особливостей її статусу. Держава сама може формулювати правила цивільного обороту, а також зміст і межі своєї правоздатності; приймати адміністративні акти, з яких виникають цивільно-правові відносини, незалежно від волі іншої сторони; користуватися імунітетом і т. ін. Однак особливість статусу держави як суб’єкта цивільного права визначається й проявляється не в її відносинах з іншими суб’єктами – громадянами і юридичними особами, а в природі її існування й утворення.
Кізлова Олена
ІНШІ ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ІНСТИТУТУ ЗАСТАВИ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
Застава на підставі закону застосовується незалежно від волі сторін при відповідних правовідносинах, передбачених в законі. Окремими випадками виникнення нормативної (законної) застави є податкова застава, на підставі Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетними і державними цільовими фондами» [1] і застава, як запобіжний захід, передбачений ст.154 КПК України [2].
Доцільно зауважити, що податкова застава не є інститутом цивільного права (як цивільно-правовий інститут застави), і тому не можна застосовувати до неї окремі норми, принципи чи поняття інституту цивільно-правової застави. Справді, закон покладає обов’язок на органи ДПС зареєструвати податкову заставу. Проте той же закон не пов’язує факт дії права податкової застави з фактом її реєстрації у встановленому порядку. Не передбачає закон і обов’язку податкового органу повідомляти платника податків про факт реєстрації податкової застави. Податкова застава – це спосіб забезпечення податкового зобов’язання платника податків, не погашеного у строк. Податкова застава виникає у силу закону. У силу податкової застави орган стягнення має першочергове право у разі невиконання забезпеченого податковою заставою податкового зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна перед іншими кредиторами у порядку, встановленому Законом. У зв’язку з тим, що податкова застава – це самостійний інститут, специфічний вид податкових правовідносин, яким широко користуються в країнах з високорозвиненою економікою, виникає вона не внаслідок договору, як звичайна застава, а внаслідок боргу перед бюджетами всіх рівнів та державними цільовими фондами.
Право податкової застави поширюється на будь-які види активів платника податків, які перебували в його власності (повному господарському віданні) у день виникнення такого права, а також на будь-які інші активи, на які платник податків набуде прав власності у майбутньому, до моменту погашення його податкових зобов’язань або податкового боргу. Рішенням Конституційного суду України від 24 березня 2005 №2-рп/2005 у справі про відповідність Конституції України (конституційність) положення пункту 1.17 статей 8 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетними і державними цільовими фондами» (справа про податкову заставу) був визначений порядок застосування податкової застави [3].
Виконання конституційного обов’язку, передбаченого ст.67 Конституції України, реалізується сплатою кожним податків і зборів. Встановлення системи оподаткування, податків і зборів, їх розмір і порядок сплати є виключно прерогативою закону.
При нормуванні цих суспільних відносин держава має право визначати механізми, що забезпечують платникам належну сплату податків і зборів. Одним із способів такого забезпечення є введений Законом інститут податкової застави.
Конституційний суд України у вищенаведеному рішенні визнав не відповідними Конституції України положення Закону відносно виникнення права на податкову заставу при непредставленні платникам податкової декларації і поширення права податкової застави на які-небудь види активів платника податку без врахування суми його податкового боргу.
ДПА України роз’яснила, що якщо право податкової застави виникає після 24.03.2005, то воно поширюється на активи платника податків вартістю не менш двократного розміру суми податкового боргу на момент виникнення такого права [4].
Платникові надається право самостійно визначити перелік активів, на які поширюватиметься право податкової застави. Якщо ж він не визначає їх самостійно або вказані платником активи не є реальними для продажу, то склад активів визначається податковим керівником в присутності платника.
Іншими словами, положення ст. 8 Закону передбачає поширення права податкової застави на будь-які види активів платників податків, які знаходилися на момент виникнення такого права в його власності (повного господарського веденні), а також на будь-які інші види активи, на які платник податку набуває прав власності в майбутньому, до моменту погашення його податкових зобов’язань або податкового боргу.
Хотілося б звернути увагу на той факт, що в українському законодавстві, на відміну від законодавства низки країн, у тому числі, наприклад Російської Федерації немає чіткого визначення моментів виникнення застави за рішенням суду.
Конституція України гарантує право кожному на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55).
Необхідно звернути увагу також і на те, що застава, як запобіжний захід, який досить ефективно діє у багатьох державах світу, ще не знайшла поширене застосування в Україні. Одним з ефективних засобів, що міг би скоротити використання тримання під вартою, є застосування застави. За висновками Верховного суду, суди недостатньо використовують такий запобіжний захід у зв’язку з «нестабільним матеріальним становищем громадян» [5]. Однак, проблема недостатнього використання застави залежить не лише від матеріального становища підозрюваних. Набагато більший вплив має низка інших факторів. Застава сконструйована в законодавстві України як самостійний запобіжний захід, а не як захід, що заміняє тримання під вартою. Виходячи з такої логіки закону, застава може застосовуватися й у тому випадку, коли немає достатніх підстав для взяття під варту. Однак Пленум Верховного Суду України дав тлумачення, що більше відповідає сутності застави: «Суд повинен … і обирати цей запобіжний захід замість тримання під вартою …» [5].
Суть застави як запобіжного заходу полягає згідно із ст. 154 КПК України, у внесенні на депозит органу досудового слідства чи суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншою фізичною чи юридичною особою грошей чи передачі ним інших матеріальних цінностей з ціллю забезпечення належної поведінки, виконання обов’язку не залишати постійне місце проживання без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу слідства та суду особи, до якої застосовуються запобіжні заходи.
Розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом, який застосував запобіжний захід. Предметом застави можуть бути гроші чи інші матеріальні цінності – будь-яке майно, що перебуває в цивільному обігу, належить заставодателю на праві власності і може бути відчужене ним. Застава може бути звернена на виконання вироку в частині майнових стягнень, коли її було внесено підсудним (підозрюваним, обвинуваченим). Застава не може бути звернена на виконання вироку в частині майнових стягнень, якщо заставодателями були інші особи, аніж підсудний, це можливе лише за їх згодою. Закон не вимагає нотаріального посвідчення передачі предмета застави (у тому числі нерухомого або транспортних засобів).
Якщо підозрюваний, обвинувачуваний вирішив відмовитися від взятих на себе зобов’язань, пов’язаних із внесенням застави, він звільняється від них із поверненням йому предмета застави тільки після того, як суд обере новий запобіжний захід. У разі обрання взяття під варту як запобіжного заходу предмет застави повертається лише після арешту підсудного на виконання відповідної постанови (ухвали) суду. Згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України Про практику судів у застосуванні застави як запобіжного заходу № 5 від 6 червня 2003 р. (п. 3): оскільки порядок ініціювання застосування застави, порядок узгодження її розміру та прийняття відповідних рішень законом не регульовано, суд при розгляді та вирішенні цих питань повинен керуватися загальними нормами КПК, які регулюють порядок розгляду питань, що виникають під час перебування справи у провадженні суду першої інстанції, та порядок прийняття рішень [5].
Однак при застосуванні ст. 154 КПК України виникає багато питань, пов’язаних, зокрема, із зверненням застави у дохід держави, поверненням її заставодателю. Відсутність чітких процедур застосування застави особливо ускладнює прийняття застави в не грошовій формі. Однак суди неохоче приймають застави в не грошовій формі. Цьому сприяє і вказівка Пленуму ВС України в постанові № 6 від 26.03.1999 року (п. 5): «Майно повинно мати такі характеристики, таку якість і такий правовий статус, щоб виконання судового рішення про позбавлення права власності на нього підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи заставника не було поєднане з будь-якими труднощами». Крім того, законодавство не містить виразних норм процедури вирішення питання про заставу. Закон не дає відповідь на питання, де повинний знаходитися обвинувачений (підозрюваний), щодо якого прийняте рішення про заставу, але застава ще не внесена. Також закон не регулює питання про порядок звільнення обвинуваченого (підозрюваного) після внесення застави. З огляду на практичні умови застосування такого запобіжного заходу, відсутність чіткого регулювання приводить до того, що судді вкрай неохоче використовують заставу для забезпечення цілей судочинства, а це у свою чергу невиправдано збільшує число обвинувачених (підозрюваних), що утримуються під вартою до суду, хоча у певних випадках застава цілком могла б забезпечити мету правосуддя. Пленум Верховного Суду у своїй постанові [5] постарався вирішити деякі питання процедури, однак це є лише першим кроком для встановлення чітких і прозорих правил.