Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
СИМБІОЗ ПУБЛІЧНОГО І ПРИВАТНОГО ПРАВА: СУЧАСНИЙ СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ
Чанишева Галина
ОСОБЛИВОСТІ ОБЧИСЛЕННЯ СТРОКУ ВИПРОБУВАННЯ ПРИ ПРИЙНЯТТІ НА РОБОТУ
Кодекс законів про працю України передбачає можливість встановлення за угодою сторін випробування при прийнятті на роботу працівника з метою перевірки працівника роботі, яка йому доручається (ч. 1 ст. 26).У науці трудового права відзначалося, що тривалість строку випробування для того чи іншого працівника у кожному разі слід встановлювати з урахуванням специфіки виробництва і роботи, яка виконується.
Строк випробування повинен бути достатнім для визначення професійної придатності працівника роботі, яка виконується. Згідно з ч.1 ст.27 КЗпП строк випробування при прийнятті на роботу, якщо інше не встановлено законодавством України, не може перевищувати трьох місяців, а в окремих випадках, за погодженням з відповідним виборним органом первинної профспілкової організації, – шести місяців. Строк випробування при прийнятті на роботу робітників не може перевищувати одного місяця (ч. 2 ст. 26).
В літературі відсутня єдина точка зору щодо поняття та класифікації строків у трудовому праві. Недосконалим залишається законодавче регулювання зазначених строків. КЗпП містить одну статтю, присвячену строкам у трудовому праві, – «Обчислення строків, передбачених цим Кодексом» (ст.241-1). У даній статті встановлюються загальні правила обчислення строків виникнення і припинення трудових прав і обов’язків і не враховуються особливості обчислення того чи іншого виду строку.
Існування таких особливостей і відсутність відповідних норм обумовило низку питань, що виникли у судовій практиці. Перше питання: в чому полягає особливість обчислення строку випробування при прийнятті на роботу порівняно з обчисленням інших строків у законодавстві про працю (чи полягає така особливість в оцінці знань, навиків, якості виконання працівником покладених на нього функціональних трудових обов’язків тощо, яка можлива лише за фактичного допуску працівника до роботи)? Друге питання: чи впливає на обчислення строку випробування момент укладення трудового договору або видання наказу про прийняття на роботу. Як свідчить судова практика, суди по-різному вирішують зазначені питання.
На нашу думку, особливість строку випробування порівняно з іншими строками у трудовому праві полягає у меті випробування, якою згідно з частиною першою ст. 28 КЗпП є перевірка відповідності працівника роботі, що йому доручається. Тобто йдеться про оцінку знань, навиків, якості виконання працівником покладених на нього трудових обов’язків, інших показників, що дають підстави роботодавцеві дійти висновку про відповідність працівника роботі, на яку його прийнято. Ці показники законодавством не передбачені, отже, роботодавець самостійно вирішує, які критерії слід застосувати при оцінці ділових якостей працівника. Працівникові надане право оскаржити розірвання трудового договору за результатами випробування (ч.2 ст.28 КЗпП).
Що стосується обчислення строку випробування, то у даному випадку слід керуватися загальними правилами ст.241-1 КЗпП, яка встановлює порядок обчислення строків, передбачених цим Кодексом, у тому числі положеннями частини третьої зазначеної статті відносно того, що строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Наприклад, строк випробування в три місяці, встановлений наказом від 01.04.2010 р., закінчується у відповідне число останнього місяця строку, тобто 30.06.2010 р. Наступного дня, тобто 01.07.2010 р. працівник вважається таким, що витримав випробування, і його звільнення за ст.28 КЗпП є незаконним, оскільки частиною другою ст.28 КЗпП власнику або уповноваженому ним органу надане право розірвати трудовий договір з працівником за результатами випробування протягом цього строку.
За загальним правилом обчислення строку випробування починається з моменту укладення трудового договору, яке згідно із частиною третьою ст.24 КЗпП оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Тобто неправомірно розділяти момент укладення трудового договору і видання наказу про прийняття на роботу. У даному випадку має значення момент укладення трудового договору (яким є дата видання наказу про прийняття на роботу) і фактична дата початку роботи.
Таким чином, якщо наказ про зарахування працівника на роботу виданий 01.04.2010 р. і в наказі не визначено іншу дату початку роботи, при цьому працівник фактично приступив до роботи у цей день, то обчислення строку випробування починається з цього дня, тобто з 01.04.2010 р,. і закінчується у відповідне число останнього місяця строку, а це – 30 червня 2010 року.
На нашу думку, правило частини п’ятої ст. 241-1 КЗпП відносно того, що коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк, виходячи зі змісту інших частин зазначеної статті, не можна вважати загальним правилом, що застосовується до інших строків, визначених у ст. 241-1 КЗпП. Це правило слід застосовувати у тих випадках, коли строк випробування обчислюється у днях.
Якщо ж наказ видано 01.04.2010 р. і в наказі визначено дату початку роботи (як у даному випадку, з 02.04.2010 р.), то строк випробування починає обчислюватися з 02.04.2010 р. і закінчується 01.07.2010 р.
Інший варіант, коли працівника було фактично допущено до роботи, а наказ був виданий пізніше, то моментом укладення трудового договору згідно з частиною четвертою ст.24 КЗпП та п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.92 слід вважати день, коли працівника фактично було допущено до роботи. А відтак обчислення строку випробування починається з фактичного допуску до роботи, який за певних умов (робота виконувалася за розпорядженням чи з відома власника або уповноваженого ним органу) вважається укладенням трудового договору.
Таким чином, для обчислення строку випробування має значення момент укладення трудового договору (дата видання наказу), дата початку роботи (якщо в наказі зазначено конкретну дату) і у разі, коли наказ не був виданий своєчасно – фактичний допуск до роботи.
Сирота Иван
СТРАХОВОЙ СТАЖ КАК ОБЯЗАТЕЛЬНОЕ УСЛОВИЕ ПЕНСИОННОГО ОБЕСПЕЧЕНИЯ В СОЛИДАРНОЙ СИСТЕМЕ
С перехода к страховой пенсионной системе, реализация права на пенсию в солидарной системе тесно связана со страховым стажем как правовым основанием.
Страховой стаж является юридическим фактом, служащим основанием возникновения, изменения и прекращения пенсионных правоотношений.
Понятие и значение страхового стажа определяется законом Украины «Об общеобязательном государственном пенсионном страховании» от 9 июля 2003 г. [1].
Законодательство существенно подняло роль и значение страхового стажа в сфере пенсионного обеспечения. Страховой стаж определяется как период (срок), в течение которого физическое лицо подлежит общеобязательному государственному пенсионному страхованию и за который ежемесячно уплачены страховые взносы в сумме не меньше минимального страхового взноса.
Содержание страхового стажа значительно уже содержания общего трудового стажа: в него не включаются периоды трудовой деятельности (службы), когда работник не подлежал пенсионному страхованию.
Основной целью выделение страхового стажа в самостоятельную правовую категорию является совершенствование механизма определения размеров пенсий в зависимости от фактической продолжительности уплаты страховых взносов и трудового вклада работника в течение всей трудовой деятельности. Выделение страхового стажа в самостоятельную правовую категорию позволило индивидуализировать (идентифицировать) учет сведений о застрахованном лице (стаже, заработке, страховых взносах). Все сведения индивидуального характера заносятся в лицевые счета застрахованного работника. Застрахованному лицу выдается страховое свидетельство, которое обязательно предъявляется по месту работы.
Однако страховой стаж – категория новая, развивающаяся. Она применяется недавно и не отменяет другие виды трудового стажа, выслугу лет.
Право на отдельные виды пенсионного обеспечения, размер пенсии поставлены в прямую зависимость не только от факта наличия страхового стажа, но, как правило, от продолжительности стажа. Например, для возникновения права на пенсию по возрасту установлены требования стажа для мужчин – 25 лет, а для женщин – 20 лет. Хотя законодательство допускают назначение пенсии и при неполном страховом стаже – для женщин и мужчин не менее 5 лет по достижении возраста у мужчин – 60 лет, а для женщин 55 лет. Продолжительность страхового стажа измеряется как правило в календарном исчислении – в годах, месяцах и днях.
Страховой стаж исчисляется работниками управлений Пенсионного фонда Украины в соответствии с требованиями закона Украины «Об общеобязательном государственном пенсионном страховании» от 9 июля 2003 г. по сведениям, содержащимся в системе персонифицированного учета, а за период до введения системы персонифицированного учета на основе документов и в порядке определенном законом Украины «О пенсионном обеспечении» от 5 ноября 1991г. [2].
Порядок исчисления страхового стажа, доказательства стажа установлены пенсионным законодательством. Стаж работы имеет равное значение для всех социальных групп. Законодательством отменено существовавшее ранее ограничение для членов коллективных хозяйств, когда их трудовой стаж не только не приравнивается к стажу работников предприятий, но и засчитывался в стаж при условии выполнения установленного в коллективном хозяйстве минимума трудового участия.
Законом установлено, что в страховой стаж засчитывается любая работа, на которой работник подлежал обязательному государственному социальному страхованию. Это означает, что в стаж для назначения пенсии включается не только работа по найму, но и индивидуальная трудовая деятельность граждан, в том числе занятых в коллективах арендаторов, в крестеанских (фермерских) хозяйствах, работа по гражданско-правовым договорам, если уплачивались страховые взносы в пенсионный фонд Украины.
Однако бывает, что страхового стажа для назначения пенсии недостаточно, например, у женщин, которые длительное время занимались домашним хозяйством, воспитывали малолетних детей. В таких случаях пенсии по возрасту могут быть начислены при меньшем стаже работы. Раньше для назначения пенсии при неполном стаже работы существовали различные ограничения. Теперь их нет. Они отменены.
Пенсии при неполном стаже назначаются пропорционально имеющемуся страховому стажу, исходя из минимального размера пенсии по возрасту. Исчисление пенсии производится таким образом: сначала определяется соответствующая полная пенсия. Эта пенсия делится на число месяцев требуемого полного стажа работы, полученная сумма умножается на число полного стажа работы, полученная сумма умножается на число месяцев фактического стажа работы(в этом числе период свыше 15 дней округляется до полного месяца, а период до 15 дней включительно не учитывается).
Пенсионер, которому назначена пенсия по возрасту при неполном стаже, имеет право на перерасчет пенсии через каждые два года работы, исходя из стажа, имеющегося по дню такого перерасчета. В тех случаях, когда пенсионер, продолжая работать, приобретает полный стаж, пенсия перерасчитывается по его заявлению независимо от того, сколько времени он проработал после назначении пенсии. Перерасчет производится либо из заработка, который был взят при первоначальном назначении пенсии, либо из последнего заработка – по выбору пенсионера.
При расчете пенсии применяется коэффициент страхового стажа. По законодательству он не может превышать 0,75. Предыдущее правительство Украины не преминуло этим воспользоваться. Повышая пенсии в октябре 2008 года на коэффициент 1,35, оно, вопреки логике, «привязало» его не к заработку, а именно к стажу. В итоге получилась «уравниловка», и стаж работы, до которого есть смысл трудиться, ограничили 55,5 годами.
Вот как выводится эта цифра:
- 55,5 лет – это 666 месяцев;
- 666:12 = 55,5;
- 55,5:100 = 0,555;
- 0,555 × 1,35 = 0,7492 или округленно 0,75.
Доказательства страхового стажа. В качестве доказательства страхового стажа, необходимого для назначения пенсии принимаются различные документы. Основным документом, подтверждающим трудовую деятельность работников (ее продолжительность, характер и т.д.), является трудовая книжка. Все записи в трудовой книжке о приеме на работу, переводе на другую постоянную работу или увольнение вносятся работодателем на основании документов и со ссылками на них(приказы, распоряжения). Запись в трудовой книжке о страховом стаже работы служит доказательством в том случае, если она произведена на основании документов.
Время работы лиц, занимающихся предпринимательской деятельностью основанной на частной собственности и исключительно на их труде (аренда или личном крестьянском (фермерском) хозяйстве, устанавливается по справкам региональных отделов Пенсионного фонда Украины об уплате страховых взносов.
В связи с пенсионной реформой будут постоянно меняться источники доказательства трудового стажа. Уже сейчас главным источником доказательства страхового стажа является персонифицированной учет взносов в Пенсионный фонд. Именно по уплате страховых взносов можно судить о стаже работы, но уже не о трудовом, а страховом стаже.
Процедура подтверждения страхового стажа с помощью персонифицированного учета уплаты страховых взносов регламентируется соответствующими ведомственными нормативными актами (приказами, инструкциями, положениями) правления Пенсионного фонда Украины.
Еще один вопрос, который волнует практически всех людей предпенсионного возраста. Увеличение пенсионного возраста – это касается в первую очередь, примерно 2,0 – 2,5 млн. женщин [3]. Повысить пенсионный возраст – задача очень трудная, но ее надо решать. Она является одним из обещаний правительства Международному валютному фонду (МВФ), который предоставил Украине большой кредит.
Гораздо большего количества людей коснется увеличения трудового (страхового) стажа. Ведь пенсию людям выплачивают не просто так, а если они имеют определенный страховой стаж. До сих пор для женщин минимальный стаж считается 20 лет, для мужчин – 25 лет, теперь вносится предложение увеличить его на 10 лет для всех.
Считается, что с трудоспособного возраста в 18-20 лет до выхода на пенсию приходит более 40 лет. Это реальная возможность каждого человека иметь свой стаж работы, а за каждый год работы, превышающий стаж положена надбавка к пенсии.
Концепция пенсионной реформы затрагивает и другие вопросы. Людей интересует любые изменения в пенсионном законодательстве. Поскольку от размера пенсии зависит уровень жизни наших пенсионеров.
Пенсия является одной из гарантий обеспечения нетрудоспособных граждан в установленных законодательством случаях. Для неработающих пенсионеров пенсия фактически служит основным источником средств к существованию, своеобразной альтернативой заработной платы.
Проблематичным в этом связи является прежде всего вопрос об уровне прожиточного минимума, который должна поддерживать пенсия. В соответствии со ст.46 Конституции Украины «пенсии иные виды социальных выплат и пособий, являются основным источником существования, должны обеспечивать уровень жизни не ниже прожиточного минимума, установленного законом». Это один из важнейших принципов социальной политики государства.
Социальное благополучие человека составляет предпосылку и основу подлинной свободы личности. Обеспечение ее, а вместе с тем и реальных прав и свобод человека и гражданина зависит от социально-экономической политики государства и, соответственно, от качества законодательных, нормативно – правовых актов, регулирующих социальную защищенность своих граждан.
Пенсия, по нашему мнению,- не благотворительная помощь и не подарок обществе. Пенсия – это ежемесячная выплата в солидарной системе, которую получают застрахованные лица в случаях достижения ими пенсионного возраста либо признание их инвалидами в случаях потери кормилица.
Пенсию нельзя рассматривать как адресную социальную помощь, о которой так много говорится в средствах массовой информации. Пенсия должна отвечать принципу: как работал человек на протяжении трудовой деятельности, столько и получил в старости.
Сложившаяся, а точнее,оставшаяся Украине в наследство от бывшего Советского Союза, пенсионная система сегодня активно реформируется. Растут расходы средств на цели пенсионного обеспечения, ежегодно по несколько раз повышаются размеры пенсий, принимаются меры по развитию всех трех уровней пенсионного обеспечения – солидарного, накопительного и негосударственного пенсионного обеспечения, внедряются новые социальные стандарты.
Пенсия в настоящее время назначается гражданам, прекратившим или имеющим право прекратить трудовую деятельность по причине достижения установленного пенсионного возраста или в связи с другими обстоятельствами то есть получение пенсии обусловлено определенными условиями. Это значит, что природа трудовых пенсий производна от природы трудовой деятельности человека его трудовых отношений с конкретным работодателем. Человек в прошлом трудился и заработках для себя пенсию [4].
Литература:
1. Ведомости Верховной рады Украины. – 2003. – №49 – 51.
2. Ведомости Верховной рады Украины. – 1992. – №3.
3. Соціальний захист. – 2010. – № 9. – С.13.
4. Сирота И..М. Право социального обеспечения в Украине. – Х.: «Одиссей». – С.158.
Бабич Ірина
ВИЗНАЧЕННЯ МІСЦЯ ПРИНЦИПУ СПРАВЕДЛИВОСТІ В СУЧАСНІЙ СИСТЕМІ ПРИНЦИПІВ ПРАВА
Особливість сучасного стану принципів цивільного права визначає сучасний стан цивільного законодавства взагалі.
Незалежно від того, чи є суб’єкт особою публічного права чи приватного права, їхня участь у цивільних відносинах регулюється цивільним законодавством на однакових засадах, які визначають вимоги до практичного забезпечення правового становища особи. Ці принципи права вперше зазначені у Цивільному кодексі, який регулює цивільні відносини в Україні; іменуються «загальними засадами цивільного законодавства « і зазначені в ст. 3. ЦК України.
Актуальним вважається розгляд принципів права через те, що у сучасній правовій науці склалось уявлення про принципи як такі, що офіційно закріплені в законодавстві. До того ж, як уявляється, відбувається звуження значення принципів у правозастосуванні та обмеження їх діяльності. Провідні ідеї розглядаються як допоміжні при виборі норм для застосування та не застосовуються для безпосереднього регулювання.
Принципи справедливості, добросовісності, розумності є принципами природного права. З цієї позиції необхідно розглянути принципи права, їх місце з точки зору співвідношення системи права і системи законодавства.
Визначаючи місце принципу справедливості, перш за все, необхідно розглянути його роль у системі принципів.
У будь-якому формально функціонуючому суспільстві домінуючим є нормативний підхід до розуміння права. Посилення протиставлення різних підходів до праворозуміння проходить в періоди якісних змін в системі суспільних відносин. Відповідальність за соціальні проблеми покладають на нормативний підхід. Найбільш конкурентними підходами в аналізові проблем праворозуміння стають нормативізм, природне право та соціологічний підхід. Суспільство стає затиснутим у застарілих нормах права, які виступають гальмами як для подальшого прогресивного розвитку у рамках існуючої системи суспільних відносин, так і для зміни самої системи.
Що стосується принципів законодавства, то вони, як уявляється, мають похідний характер стосовно принципів права, тому що законодавство – це зовнішня форма права.
Нормативний характер принципам приналежний остільки, оскільки вони відображені у правових нормах, але не завжди і не всі принципи знаходять у них чіткого закріплення. Іноді вони проявляються як керівні положення, яким є властивий більш загальний характер.
Загально-правові принципи складають нормативну основу законодавства. Відповідно до них проводиться оцінка законів, всіх нормативно-правових актів. За допомогою принципів створюється єдина гармонійна правова та законодавча система. Принципи права служать для правильної координації закономірностей розвитку суспільних відносин. Принципи права закріплюються у преамбулах основних нормативно правових актів, а також у нормах права.
Вважається, що принцип справедливості є визначальним для приватного права та впливає на метод його регулювання.
Разом із визначеним методом правового регулювання галузь приватного права формують та виокремлюють принципи галузі права. Тому визнання принципу справедливості як керівного в галузі приватного права обумовлено самою особливістю цієї галузі права, її методом.
Принцип справедливості має особливе значення. Він найбільшим ступені виражає загально соціальну сутність права, прагнення до пошуку компромісу між учасниками правових зв’язків, між особою та суспільством, громадянином та державою.
Справедливість вимагає відповідальності між діями та їх соціальними наслідками. Мають бути відповідними труд та його оплата, завдання шкоди та її відшкодування, злочин та покарання. Закони відбивають цю відповідність, якщо відповідають принципові справедливості.
Принцип справедливості тісно пов’язаний із принципами природного права і є зв’язуючою ланкою між правом і мораллю.
Булеца Сібілла
НОРМИ ПРИВАТНОГО І ПУБЛІЧНОГО ПРАВА В ГАЛУЗІ ЗДІЙСНЕННЯ МЕДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
В юридичній літературі знаходимо різні точки зору щодо галузевої належності відносин, пов’язаних із наданням медичної допомоги. На думку І.А. Покровського, це обумовлено тим, що в різні епохи відносини в системі охорони здоров’я регулювалися то нормами публічного, то нормами приватного (цивільного) права [1, 104]. Разом із тим питання визначення галузевої приналежності відносин по наданню медичної допомоги є важливим, оскільки визначає правове становище суб’єктів відносин, методи правового впливу на них, засоби захисту порушених прав.
У відносинах по наданню медичної допомоги зобов’язаним суб’єктом є лікувальний заклад, який не може реалізувати свій обов’язок по наданню медичної допомоги поза правовідношенням. Права людини, пов’язані з медичним втручанням, безумовно, є складовою її приватного життя, а відносини по наданню медичної допомоги є елементом особистого немайнового правовідношення, тобто ці відносини становлять предмет цивільно-правового регулювання.
Актуальність проблеми правового регулювання медичної діяльності пов’язана з різними підходами юристів та лікарів до розуміння тих чи інших дій при наданні медичної допомоги, послуги, обслуговування з одночасним посиленням контролю якості медичних послуг, допомоги, забезпечення захисту прав людини при втручанні у сферу її здоров’я.
Аналіз чинного законодавства, правозастосовної практики, наукових досліджень свідчить про те, що існує чимало прогалин в регулюванні відносин, пов’язаних із забезпеченням цивільно-правового регулювання медичної діяльності, а медичні правовідносини в системі цивільних відносин потребують більш детального юридичного визначення. Зазначимо, що медичні правовідносини визначають як врегульовані нормами медичного права й гарантовані державою суспільні відносини у сфері медичної діяльності, суб’єкти яких є носіями юридичних прав і обов’язків [2, 20]. Медичні правовідносини – це результат впливу норм медичного права на поведінку суб’єктів медичного права, внаслідок якого між ними виникають правові зв’язки [3, 12]. Н. Б. Болотіна визначає предмет медичного права як якісно своєрідний комплекс суспільних відносин, які виникають в результаті безпосереднього впливу на людину медичними засобами, тобто це суспільні відносини, що виникають при наданні медичної допомоги, відносини щодо забезпечення пацієнтів лікарськими засобами, протезно-ортопедичними, корегуючими засобами, слуховими апаратами; відносини з приводу проведення медичної експертизи, біомедичних дослідів на людині. Всі інші відносини, що так чи інакше пов’язані з медичними, до предмета цього права не входять (наприклад, відносини щодо промислової санітарії, санітарного нагляду, медичного страхування, організації медичних закладів, співвідношення компетенцій між окремими структурними ланками таких закладів) [4, 117]. З.С. Гладун зазначає, що у сфері охорони здоров’я можуть виникати наступні види правовідносин: конституційно-правові, цивільно-правові, трудові, адміністративно-правові, фінансово-правові та кримінально-правові. Медичні відносини мають мати чітко визначений медичний характер, тобто спрямовані на надання медичної допомоги і здійснення різноманітних медико-санітарних заходів охорони здоров’я [5, 65]. Враховуючи вищевикладене, можна сказати, що більшість авторів при визначенні поняття медичних правовідносин відштовхуються від окремої галузі права – медичної. Однак, не повністю підтримуючи цю думку, можна сказати, що медичні правовідносини – це суспільні відносини в галузі здійснення медичної діяльності, які врегульовані нормами цивільного права, адміністративного тощо, тобто нормами різних галузей права.
Необхідно зазначити, що відсутність стратегії законотворчості у сфері медицини призводить до того, що нормативні акти приймаються без урахування довготривалої концепції в системі у сфері охорони здоров’я, без попереднього наукового опрацювання. Одна з причин подібної ситуації – відсутність фахівців, що мають знання як в області юриспруденції, так і у сфері медицини [6, 85]. Поява медиків-юристів мала б послужити прогресу правового забезпечення медичної діяльності.
Медичні правовідносини реалізуються в галузі здійснення медичної діяльності. Однак, на сьогоднішній день не передбачені форми реалізації цих правовідносин. Зазначимо, що медична діяльність пов’язана зі сферами публічного та приватного права. Медична діяльність містить публічно-правові та приватноправові елементи. Тут взаємодіють між собою засади публічної і приватної галузі права. Безумовно, що публічно-правовий елемент у медичних правовідносинах існує, але він присутній у контролі з боку держави за станом медичної галузі, її фінансуванням, дотриманням стандартів якості медичної допомоги, запровадженням розгалуженої системи медичних закладів тощо.
У наукових розвідках цього напрямку звертають увагу на те, що, хоча право в цілому має офіційний, державний і в цьому відношенні публічний характер, але поняття «публічне» може застосовуватися у юриспруденції також і в більш вузькому значенні. І в цьому значенні поняття «публічне» стосується лише тієї частини права, котра має відношення до діяльності держави [7, 51-52].
По-друге, підкреслюється, що публічне та приватне право – це не галузі, а сфери, зони права, котрі іноді називають супер- або надгалузями, кожна з яких охоплює групу галузей національного права: до публічного права відносять адміністративне, фінансове, кримінальне, процесуальне право та ін.; до приватного – цивільне та деякі інші галузі права [8, 24-25]. Приватне право визначають як сукупність правил і норм, що стосуються визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, які не є фігурантами держави, не знаходяться у взаєминах влади і підпорядкування одне щодо одного, рівноправні і вільно встановлюють собі права і обов’язки у відносинах, що виникають з їх ініціативи [9, 544]. Вважають, що будь-який приватний інтерес може бути зведений, розглянутий, представлений у якості публічного, тому що для соціального цілого дуже часто важливий і окремий приватний інтерес. І навпаки, публічний інтерес без доведення його до якого-небудь окремого, приватного інтересу стає безглуздим, беззмістовним [10, 264].
Слід зазначити з цього приводу, що медична діяльність може регулюватися як нормами приватного, так і нормами публічного права. Зокрема, нормами публічного права регулюються організаційні питання медичної діяльності, вертикальні відносини за участю державних органів охорони здоров’я, участь держави у цих відносинах також відіграє не останню роль, наприклад, порядок проведення ліцензування господарсько-правових суб’єктів у сфері охорони здоров’я чи питання епідемій, епізоотій тощо, однак ці правові питання виходять за межі даного дисертаційного дослідження. Суспільні відносини у приватній сфері (цивільні відносини) є первинними стосовно правовідносин, оскільки можуть виникати на підставі домовленості сторін, внаслідок фактичних дій учасників таких відносин тощо. На існування цивільних відносин не впливає наявність або відсутність актів цивільного законодавства [11, 10].
Таким чином, медична діяльність тісно пов’язана із публічним і приватним правом. Критерії віднесення норм в галузі здійснення медичної діяльності до приватного чи публічного права можемо виділити:
1) інтерес (публічний, державний інтерес – галузь публічного права (примусове направлення на психіатричне лікування, лікування СНІДУ, туберкульозу), приватний – галузь приватного права (договір надання медичних послуг));
2) предмет правового регулювання (приватному праву властиві норми, які регулюють немайнові відносини – здоров’я, публічному – майнові);
3) метод правового регулювання (у публічному праві – метод субординації, у приватному – координації), однак, метод медичного права має дуалістичний (імперативно-диспозитивний) характер із можливістю застосування комбінованих варіантів [12, 38], тобто при здійсненні медичної діяльності використовуємо змішаний метод;
4) суб’єктний склад (публічне право регулює відносини приватних осіб із державою або між державними органами, приватне – приватних осіб між собою).
Переваження у галузі права начал публічного (або приватного) права не виключає наявності в ній норм приватного (або публічного) права і, відповідно, певного суміщення імперативного і диспозитивного методів регулювання, що свідчить про відсутність «чистих» галузей права.
Наприклад, медичне право – система норм, що регулюють немайнові (особисті) і управлінські відносини. Якщо методом регулювання перших є диспозитивний (орієнтований на рівність сторін), то інших – імперативний (у відносинах медичних працівників й закладів охорони здоров’я він передбачає обов’язкові накази – акти, адресовані медичним працівникам – у межах компетенції управлінського органу). Через метод права реалізуються норми приватного і публічного права в галузі здійснення медичної діяльності. Диспозитивний метод найбільш часто використовується при здійсненні медичної діяльності, оскільки він складає суть змісту медичних правовідносин, а імперативний метод забезпечує реалізацію управлінських та організаційних функцій.