Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
1. Митний кодекс України від 11.07.2002 р. (зі змінами) // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 38-39 (27.09.2002). – Ст. 288.
2. Коментар до Митного кодексу України / За ред. П. В. Пашка, М. М. Каленського. – К.: Юстініан, 2004. – 736 с.
3. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. (зі змінами) // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26 (29.06.2001). – Ст. 131.
4. Про Програму боротьби з контрабандою та порушенням митних правил на 2008-2009 роки: Указ Президента України від 04.03.2008 р. // Офіційний вісник України. − 2008. − № 17. − Ст. 437.
5. Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 03.06.2005 р. № 8 (зі змінами) // Вісник Верховного Суду України. – 2005. – № 6.
6. Про судову практику у справах про контрабанду: Постанова Пленуму Верховного Суду СРСР від 03.02.1978 р. № 2 (зі змінами) // Система комплексного інформаційного забезпечення Ліга: Закон.– Версія: Преміум 8.2.5.
Алексєєв Олександр
ОСНОВНІ НАПРЯМКИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФАРМАЦЕВТИЧНОЇ ГАЛУЗІ УКРАЇНИ
Як свідчать реалії сьогодення, в національній фармацевтичній сфері існує цілий ряд організаційних проблем, що негативно впливають на розвиток галузі, що особливо відчувається в умовах участі нашої держави у ВТО, в тому числі застаріла нормативна база.
На думку А.Захараша, однією з найсерйозніших проблем фармацевтичної галузі є її недосконала нормативно-правова база. Мова йде про застарілість Законів України «Про лікарські засоби», «Про рекламу», Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу – в частинах, які стосуються відповідальності. Взагалі відсутній Закон України «Про вироби медичного призначення». На обіг лікарських засобів (ЛЗ) також негативно впливає відсутність відповідного державного фінансування, недосконала схема взаємодії державних органів при реєстрації ЛЗ.
За визначенням Москаленко В.Ф., одним з важливих напрямів правотворчої діяльності є удосконалення та розробка законодавства з питань фармацевтичної діяльності.
У Концепції розвитку фармацевтичного сектору галузі охорони здоров’я України зазначено, що необхідність визначення основних напрямів і пріоритетів розвитку фармацевтичного сектору зумовлюється реальними політичними та соціально-економічними процесами, зокрема:
- інтеграцією України до світового співтовариства;
- глобальними структурними процесами в економіці;
- недостатнім рівнем забезпечення населення лікарськими засобами;
- низькою соціально-економічною ефективністю використання ресурсів охорони здоров’я та фармацевтичного сектору.
Фундаментальне джерело сучасної фармацевтичної наукі нашої держави – «Фармацевтична енциклопедія» (2010), визначає фармацевтичну діяльність як сферу науково-практичної діяльності в охороні здоров’я, яка охоплює маркетингові дослідження фармацевтичного ринку, визначення потреби в окремих препаратах, науковий пошук отримання ЛП, дослідження щодо створення ЛП, всебічне вивчення їх властивостей, включаючи безпеку та специфічну дію, розроблення відповідної НТД, аналіз препаратів, стандартизацію, реєстрацію, виробництво, контроль якості, умови зберігання, інформацію з постачання, реалізації та застосування ліків, фармацевтичну опіку, підготовку та перепідготовку фармацевтичних кадрів, а також ФП та їх структурними підрозділами. Саме нормами адміністративного права регламентовані дані правовідносини. Вважаємо, що сфера адміністративного права, зокрема державного управління, передбачає широкі можливості для реалізації прав та свобод громадян у галузі охорони здоров’я, та, зокрема, у фармацевтичній сфері.
Реалізація положень конституційних норм, що закріплюють і забезпечують права громадян України на охорону здоров’я, а також реалізація приписів, що містяться в цих нормах, здійснюються практично в сфері виконавчо-розпорядчої діяльності органів державної влади, перш за все, за допомогою адміністративно-правових засобів. Саме адміністративно-правовий захист, повинен в першу чергу, забезпечувати права громадян на використання доступних та якісних лікарських засобів та виробів медичного призначення.
Гладун З.С. (2000) вважає, що медицина і фармація є саме тими галузями суспільного життя, які гостро потребують чіткого правового регулювання. Для цього необхідним є створення нової нормативно-правової бази з урахуванням стандартів Європейського Союзу та міжнародного гуманітарного права і стандартів Всесвітньої організації охорони здоров’я та створення Медичного кодексу, який би кодифікував існуючі, розпорошені у різних законодавчих актах, норми права
На наш погляд, основними напрямками адміністративно-правового забезпечення фармацевтичної сфери України повинні бути:
- закріплення на законодавчому рівні уніфікованого професійного понятійно-термінологічного апарату, який використовується у фармацевтичній сфері, адаптування його з термінологією ЄС та ВООЗ;
- оптимізація системи управління, що передбачає у тому числі прийняття у новій редакції Закону України «Про лікарські засоби» та прийняття Закону України «Про медичні вироби», що дозволить більш динамічно та ефективно реагувати всім учасникам фармацевтичного ринку, у тому числі державі на процеси, які відбуваються в економіці;
- створення основи єдиної методології правового аналізу, нормотворчості та правозастосування в галузі охорони здоров’я;
- розроблення та ефективне функціонування структури та функціонування безперервного професійного розвитку провізорів, зокрема, удосконалення існуючих наказів МОЗ України щодо обов’язкового навчання фахівців у міжатестаційний період на циклах інформації та стажування, тематичного вдосконалення тощо;
- підвищення рівня контролю якості лікарських засобів, у тому числі, внесення змін до чинного фармацевтичного законодавства щодо нормативного закріплення всієї системи належних практик, а саме, виробничої, аптечної, зберігання і транспортування лікарських засобів; забезпечення їх обов’язкового впровадження на підприємствах та організаціях фармацевтичної сфери.
На нашу думку, акцентування адміністративно-правового забезпечення фармацевтичної сфери на вищезазначених напрямках дозволить в більшій мірі забезпечити реалізацію конституційних прав громадян на охорону здоров’я, належну якість фармацевтичної продукції та доступність вартості лікарських засобів.
Дудченко Оксана
ПРАВОВИЙ СТАТУС КОЛЕГІЙ ДЕРЖАВНИХ КОМІТЕТІВ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ
Сучасні державотворчі процеси передбачають як структурні перетворення системи влади, так і пошук нових підходів до нормативного врегулювання цих процесів. За таких умов особливої актуальності набуває проблема організації та діяльності консультативно-дорадчих органів виконавчої влади. Державний комітет є центральним органом виконавчої влади України, діяльність якого спрямовує і координує Прем’єр-міністр, один з віце-прем’єр-міністрів чи міністрів. Державні комітети є єдиноначальними органами державного управління. Як і в міністерствах, у державних комітетах створюються колегії як консультативно-дорадчі органи при голові держкомітету, на засіданнях яких обговорюються основні питання діяльності відповідного держкомітету.
Загальні засади створення та функціонування колегій державних комітетів України визначені Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Загального положення про колегію центрального органу виконавчої влади і місцевої адміністрації» від 2 жовтня 2003 р. № 1569 (Далі – Положенням… 2003 р.). Відповідно до Положення… 2003 р. колегія державного комітету є постійним консультативно-дорадчим органом, який створюється для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції відповідного державного комітету, та для колективного і вільного обговорення найважливіших напрямів діяльності [1, 48].
Утворюються та функціонують колегії державних комітетів на таких самих засадах, що й колегії міністерств. Рішення про утворення колегії державного комітету приймається його головою. При цьому голови деяких державних комітетів, очолюючи колегію держкому, входять до складу колегій деяких міністерств. Рішення колегії втілюються в життя наказами голови державного комітету. Як зазначає українська дослідниця Макаренко А.В., це підтверджує не лише єдиноначальність цього органу, а й персональну відповідальність голови держкомітету за стан справ у відповідній сфері управління. Проте втрата державними комітетами своєї колегіальної природи управління є невиправданою зміною, оскільки державні комітети є органами міжгалузевого управління, тому мають бути дійсно колегіально-єдиноначальними. І тому дослідниця пропонує реформування державних комітетів, і зокрема, з метою об’єктивнішого вирішення певної категорії питань, наділення колегії держкомітету правом видавати обов’язково юридичні акти. Так, частина актів державних комітетів повинна видаватись колегією з метою об’єктивнішого вирішення певної категорії питань, а інша частина – головою державного комітету, відтак повноваження і колегії, і голови державного комітету щодо видання актів управління слід чітко визначити кожним індивідуальним положенням [2, 154]. Проте, на нашу думку, це питання краще врегламентувати в окремому Законі України «Про колегії органів виконавчої влади».
Склад колегій центральних органів виконавчої влади визначений Положенням… 2003 р., зокрема керівник (голова колегії), перший заступник та заступники керівника (за посадою), керівники урядових органів державного управління, що діють у складі центрального органу виконавчої влади, інші керівні працівники зазначеного органу, члени правління всеукраїнських асоціацій органів місцевого самоврядування. Персональний склад колегії державного комітету затверджується його керівником.
Строк повноважень (членства) членів колегій органів виконавчої влади у законодавстві України не визначений. Як правило, припиняють свої повноваження члени колегії у зв’язку із звільненням їх з основної посади або зміни керівника відповідного центрального органу виконавчої влади.
Орієнтовний перелік функцій колегій центральних органів виконавчої влади визначений Положенням… 2003 р. Положення про колегії відповідних державних комітетів конкретизують функції колегії відповідно до специфіки діяльності відповідного державного комітету. Так, наприклад, колегія Державного комітету України у справах ветеранів обговорює і приймає рішення щодо перспектив і найважливіших напрямів діяльності комітету; розглядає пропозиції щодо: удосконалення законодавства; забезпечення співпраці з центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими держадміністраціями, органами місцевого самоврядування під час виконання покладених на нього завдань; розширення міжнародного співробітництва України у сфері соціального і правового захисту ветеранів; координації, методичного забезпечення і сприяння реалізації державної політики щодо забезпечення житлом військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, які перебувають на квартирному обліку у виконавчих органах місцевих рад; формування та реалізації державної політики у сфері соціального і правового захисту ветеранів війни, інших осіб, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», ветеранів праці, ветеранів військової служби, правоохоронних органів, жертв нацистських переслідувань; організації та здійснення заходів щодо увічнення пам’яті захисників Вітчизни та жертв воєн; патріотичного виховання громадян; 3) обговорює прогнози і програми соціально-економічного розвитку, інші державні програми та визначає шляхи їх реалізації; розглядає питання про стан дотримання фінансової, бюджетної дисципліни, збереження та використання державного майна, здійснення внутрішнього фінансового контролю та усунення виявлених недоліків; розробляє пропозиції щодо вдосконалення діяльності Держкомветеранів та підприємств, установ, організацій, що належать до сфери його управління;) аналізує стан роботи Держкомветеранів з питань забезпечення прав і свобод людини і громадянина; розглядає результати роботи Держкомветеранів та підприємств, установ, організацій, що належать до сфери його управління, а також інших підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності і підпорядкування (у межах компетенції комітету); аналізує стан дотримання законодавства з питань державної служби, організаційно-кадрової роботи та виконавської дисципліни; розглядає кадрові питання (призначення, звільнення) та питання про нагородження урядовими нагородами та відзнаками; розглядає інші питання, пов’язані з реалізацією завдань, покладених на Держкомветеранів [3].
Згідно з Положенням…2003 р. організаційно-правовою формою роботи колегії держкомітету є засідання. Періодичність проведення засідань колегії визначається її головою. Аналіз нормативно-правових джерел дозволяє виокремити види засідань колегій державних комітетів. За періодичністю проведення засідання бувають планові та позапланові (позачергові); за місцем проведення – виїзні та стаціонарні; за способом – відкриті та закриті; за складом учасників – прості, розширені та спільні. Наприклад, Наказом Державного комітету України по водному господарству «Про затвердження Положення про колегію Державного комітету по водному господарству» від 29 грудня 2009 р. № 239 передбачена можливість проведення у разі потреби розширених та виїзних засідань колегії, а також спільних засідань з колегіями інших органів виконавчої влади. На жаль, на сьогодні залишається неврегульованим питання розмежування компетенції цих видів засідань, що на практиці дозволяє проводити об’єднані засідання, наприклад, спільне розширене засідання колегії відповідного органу виконавчої влади.
Згідно з Положенням… 2003 р. дата, час, місце проведення та порядок денний засідання колегії визначаються головою колегії. Відповідно до Указу Президента України «Про колегію міністерства та іншого центрального органу виконавчої влади» від 31 грудня 2005 р. засідання колегії повинні проводитися в міру потреби, але не рідше одного разу на місяць. Як правило, на практиці, засідання колегій державних комітетів проводяться один раз на місяць, а позапланові – по мірі потреби.
Процедура проведення засідань колегій центральних органів виконавчої влади регламентується Положенням…2003 р. Веде засідання колегії її голова, а у разі його відсутності – особа, на яку покладено виконання обов’язків керівника центрального органу виконавчої влади. Засідання колегії є правомочним у разі, коли у ньому беруть участь не менше ніж дві третини загальної кількості членів колегії. Законодавством України передбачена особиста участь членів колегії в її засіданнях. Якщо член колегії з якихось причин не може бути присутнім на засіданні, він має право попередньо подати голові відповідні пропозиції у письмовій формі. Обов’язковою процедурою пред початком засідання колегії є реєстрація членів колегії, які беруть участь у її засіданні. Особи, запрошені на засідання колегії для розгляду окремих питань, можуть бути присутні під час розгляду інших питань лише з дозволу голови колегії. Члени колегії і особи, запрошені для участі у розгляді окремих питань, беруть участь в їх обговоренні, вносять пропозиції, дають необхідні пояснення [1;48].
За результатами своєї діяльності колегія приймає рішення. Рішення колегії приймаються з кожного питання порядку денного відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх на засіданні членів колегії. За рішенням головуючого може застосовуватися процедура таємного голосування. Думка відсутнього члена колегії з питань порядку денного засідання, подана у письмовій формі, розглядається на засіданні колегії і враховується під час голосування [4;264].
Після засідання колегії структурний підрозділ (окремий працівник), відповідальний за підготовку питань, доопрацьовує протягом десяти днів (якщо головою колегії не встановлено інший строк) проект рішення колегії з урахуванням зауважень і пропозицій висловлених під час обговорення питань порядку денного, погоджує із керівниками заінтересованих структурних підрозділів центрального органу виконавчої влади, його територіальних органів, урядових органів державного управління, що діють у складі центрального органу виконавчої влади, членами колегії, іншими особами і подає на розгляд голови колегії.
Рішення колегії держкомітету втілюється у життя, як правило, наказами голови державного комітету. Проте, якщо рішення колегії, прийняте з організаційних, процедурних і контрольних питань, то воно вносяться до протоколу засідання колегії без видання наказу. Рішення колегії оформляються протоколами, які підписуються головуючим та працівником, який веде протокол.
Література:
1. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Загального положення про колегію центрального органу виконавчої влади і місцевої адміністрації» від 2 жовтня 2003 р. № 1569 з змінами та доповненнями // Офіційний вісник України вiд 17.10.2003 – 2003 р. – № 40. – ст. 48.
2. Макаренко А. В. Державний комітет у системі органів виконавчої влади: дис. … кандидата юр. Наук: 12.00.07 / Макаренко Альона Віталіївна – К., 2002. – 181 с.
3. Офіційний сайт комітету України у справах ветеранів .gov.ua/ua/diyalnist/kolegia/pologennya_kolegiya
4. Колодій А. М. Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні: [підручник] / [Колодій А. М., Олійник А. Ю.]; за ред. Кондратьєва Я. Ю. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 464 с.
Коробочкіна Любов
СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ ПАСПОРТНА СИСТЕМА ТА ПАСПОРТНИЙ РЕЖИМ
Забезпечити безпеку великої кількості людей, врахувати інтереси індивідуума та погодити їх з інтересами спільноти, створити умови, за яких би реалізація прав одних громадян не тягнула за собою порушення прав інших, можливо лише при особливій формі організації суспільства – держави. Саме вона покликана захистити та погодити індивідуальні, групові та загальносуспільні інтереси за допомогою права на певній території. Для цього держава використовує різні види регулювання суспільних відносин. Особливим видом правового регулювання є адміністративно-правові режими, що забезпечують підтримання встановленого державою порядку. Враховуючи різноманітність суспільних відносин врегульованих правом, в арсеналі органів державної влади знаходиться значна кількість різноманітних адміністративно-правових режимів. В рамках нашого дослідження найбільшу цікавість представляють адміністративно-правові режими у сфері національної безпеки. Ефективність реалізації зазначених режимів залежить від різних чинників, зокрема, від чіткості й однозначності прописаних в законі «режимних» правил. Неоднозначне тлумачення норм права, використання одних тих самих дефініцій для визначення різних за своєю суттю понять, призводить на практиці до порушення прав, свобод та законних інтересів суб’єктів правовідносин, ускладнює розуміння встановлених законом вимог, стає перепоною на шляху реформування діючого законодавства. Для побудови демократичної, соціальної, правової держави необхідно створювати чіткі та зрозуміли для всіх загальнообов’язкові правила поведінки. Зробити це за відсутності чітко визначеного категоріального апарату, що використовується під час нормотворчої та правозастосовної діяльності, неможливо.
На сьогоднішній день в доктрині існує чимало дискусійних питань. Так, розглядаючи різні класифікації адміністративно-правових режимів, увагу привертає той факт, що одні вчені серед режимів зазначають паспортну систему, інші ж використовують термін «паспортний режим». Незважаючи на те, що ці дефініції вже багато років використовуються як теоретиками, так і практиками, єдності в поглядах щодо їх тлумачення немає і до сьогодні.
Тема паспортного режиму в сучасній українській доктрині є малодослідженою. Серед вітчизняних досліджень, що торкаються даної теми можна виділити роботи Є. В. Додіна, І. П. Голосніченко, Х. П. Ярмакі. Але навіть в цих роботах відсутнє детальне, комплексне дослідження безпосередньо паспортного режиму як різновиду адміністративно-правових режимів. Більш дослідженою ця тема є в російській юридичній науці. Ряд проблем розглянуто в роботах Д. М. Бахраха, А. П. Коренева, Ю. М. Козлова, І. Б. Кардашової, Н. А. Лимонової, Ю. С. Рябова, М. Д. Тарасова, В. В. Черникова та ін.
Мета дослідження – з’ясувати сутність понять паспортна система та паспортний режим та визначити як співвідносяться дані категорії.
Як вже зазначалось, серед вчених немає єдності в тлумаченні такої дефініції як «паспортна система». Здебільшого її розглядають як встановлений органами управління порядок обліку, контролю та регулювання переміщення населення, що здійснюється шляхом введення для населення паспортів [1, 165].
Близьке за змістом визначення міститься і в юридичному словнику: паспортна система – сукупність правил, що встановлюють порядок обліку та регулюють пересування громадян за допомогою введення єдиних документів, що посвідчують особу – паспортів, прописки, реєстрації та виписки, а також адресно-довідкової роботи [7, 243].
З визначення поняття паспортно-візової системи, наведеного І. Б. Кардашовою, виходить, що паспортна система – це сукупність правових норм, що регламентують порядок дії на території держави паспортних режимів, а також особливий вид діяльності компетентних органів державного управління, спрямований на забезпечення цих режимів, охорону конституційних прав громадян, боротьбу зі злочинністю та забезпечення громадської безпеки [4, 38].
Професор Д. М. Бахрах під паспортною системою розуміє сукупність врегульованих правом суспільних відносин, що виникають здебільшого між органами внутрішніх справ і громадянами у зв’язку з видачею громадянам паспортів (видів на проживання) і реєстраційним обліком громадян за місцем проживання чи місцем перебування. До структурних елементів паспортної системи вчений відносить права, обов’язки згаданих суб’єктів і виникаючі при їх реалізації відносини з приводу заповнення та видачі паспортів; видачі видів на проживання для іноземців, реєстрації громадян держави, іноземців, апатридів за місцем проживання чи тимчасового перебування, видачі закордонних паспортів; контролю дотримання паспортного режиму.
Паспортний режим науковець розглядає як сукупність правил паспортизації і реєстрації громадян [3, 83-84].
С. В. Парфенов розглядає паспортний режим як сукупність встановлених компетентними державними органами, що застосовуються до соціально-економічних та інших особливостей окремих місцевостей і населених пунктів, спеціальних правил, умов, форм і методів їх реалізації [5, 20].
У сфері державного управління під системою слід розуміти множину взаємозв’язаних, взаємозалежних елементів будь-якої природи, які поєднані за деякими системоутворюючими ознаками, що утворюють єдине ціле та підпорядковані певній спільній меті. Таким чином, при формуванні системи об’єднують в єдине ціле як матеріальні, так і ідеальні об’єкти, керуючись при цьому певними системоутворюючими ознаками. Говорячи про системоутворюючі якості у сфері державного управління, зазвичай мають на увазі мету, ієрархічність та управління.
Саме в такому сенсі паспортну систему розглядає Х. П. Ярмакі. Вчений зазначає, що паспортна система – відносно самостійна державно-правова система, елементами якої є паспорт, паспортна служба (нині ДДГІ та РФО), як організаційна основа паспортної системи, що включає організаційно-технічні комплекси, персонал установ паспортної служби, правові норми, що визначають компетенцію паспортних підрозділів, права та обов’язки осіб по дотриманню паспортного режиму (матеріальні норми), а також норми, що регламентують порядок функціонування паспортної служби (процесуальні норми) [8, 18].
Для визначення паспортного режиму необхідно звернутись до визначення адміністративно-правового режиму, так як перший є різновидом адміністративного режиму і виступає частиною загального адміністративного режиму країни [3, 84].
Аналіз наукової літератури, присвяченої адміністративно-правовим режимам, показує, що вчені здебільшого розглядають адміністративно-правові режими, або як сукупність засобів, що застосовуються при необхідності врегулювання неординарних, надзвичайних ситуацій [2, 467-468], або як специфічний порядок діяльності суб’єктів права в різних сферах державного життя [6, 402].
Керуючись загальними положеннями щодо визначення правових режимів, та проаналізувавши існуючі підходи до визначення адміністративно-правових режимів, дійшли висновку, що під адміністративно-правовим режимом слід розуміти закріплений в нормах діючого законодавства порядок діяльності суб’єктів адміністративного права з реалізації своїх прав і виконання обов’язків у відповідній сфері державного управління, опосередкований сукупністю адміністративно-правових засобів впливу, оснащених необхідним організаційно-технічним механізмом для їх фактичної реалізації, передбачає здійснення контролю уповноваженими органами за дотриманням «режимних» правил та використання стимулюючих засобів і засобів адміністративного примусу, з метою захисту конституційних прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, забезпечення органами державної влади національної безпеки країни і охорони громадського порядку як за звичайних, так і надзвичайних (екстремальних) умов.
Паспортний режим – нормативно визначені правила поведінки фізичних осіб і порядок здійснення своїх повноважень органами внутрішніх справ й іншими державними органами управління, якщо це прямо передбачено законом, у сфері паспортизації та реєстрації громадян, що передбачає використання сукупності адміністративно-правових засобів впливу, оснащених необхідним організаційно-технічним механізмом для їх фактичної реалізації, застосування примусових заходів та притягнення винних до відповідальності, з метою охорони життя та здоров’я громадян, підтримання стану громадського порядку та безпеки.
Будучи близькою до соціотехнічної системи, паспортна система в якості елементу, включає в себе паспортний режим, за допомогою якого здійснює загальне регулювання суспільних відносин з приводу отримання паспортів (національних, закордонних, дипломатичних, службових та інших документів, що посвідчують особу), облік та реєстрацію громадян, визначає суб’єктів даних правовідносин та їх правовий статус, а також передбачає застосування заходів адміністративного примусу за порушення встановлених правил.