Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
1. Малиновський В.Я. Державна служба: теорія і практика. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2003. – 160 с.
2. Оболенський О.Ю. Державна служба: Підручник. – К.: КНЕУ, 2006. – 472 с.
3. Чорноног Є.С. Державна служба: історія, теорія і практика: Навч. посіб. – К.: Знання, 2008. – 458 с.
Ільєва Наталія
ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ ЗА ОРГАНАМИ НОТАРІАТУ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
Конституція України гарантує кожному громадянину право на отримання кваліфікованої правової допомоги (ст. 59) [1]. Нотаріат, поряд з іншими інститутами, забезпечує реалізацію цього конституційного права громадян, при цьому предмет його діяльності обмежений рамками виключно безспірної цивільної юрисдикції.
Актуальність обраної теми зумовлена насамперед необхідністю всебічного вивчення адміністративного та судового контролю за органами нотаріату в зарубіжних країнах. Слід зазначити, що в даний час існує дві основні групи нотаріальних систем, де форми організації нотаріату різні в залежності від того, яку роль та значення у сфері реалізації прав визнає за нотаріатом та чи інша держава.
До першої групи відносяться нотаріальні органи англосаксонських країн (Австралія, Велика Британія, Нова Зеландія, США тощо). Необхідно відмітити, що нотаріуси цих країн лише посвідчують документи та підписи, але документи, завірені нотаріусом, не мають повної юридичної сили і вимагають перевірки фактів, викладених в угоді. Для нотаріальної системи англосаксонської групи характерним є те, що кодифіковані закони в цих країнах нечисленні і джерелами права в основному є традиції і прецеденти, які склалися в юридичній практиці.
До другої групи відносяться країни латинського, так званого «писаного» права (Україна, Росія, Чехія, Словакія, Польща тощо). В цих країнах особлива увага надається письмовим доказам, в яких фіксуються юридичні умови укладення різних правочинів. В цих країнах призначають кваліфікованих юристів-професіоналів для посвідчення різного роду юридичних дій та створення умов для їх реалізації у відповідності до закону та інтересів сторін [7, 33-41].
У системі латинського права існує різна організація органів нотаріату. Наприклад, в Чехії державний нагляд та контроль за діяльністю нотаріусів здійснює Міністерство юстиції шляхом перевірки нотаріальної документації, реєстрів та книг обліків. За незначні недоліки у своїй роботі нотаріусу висловлюється зауваження від перевіряючого органу, а саме від нотаріальної палати. Порушення, що повторюються або серйозні недоліки у роботі можуть спричинити накладення дисциплінарних стягнень, а саме: винесення догани в письмовій формі, штраф або усунення з посади нотаріуса. У разі позбавлення права виконувати свої обов’язки нотаріус не може займатися нотаріальною діяльністю впродовж п’яти наступних років [4, 36].
В Польщі контроль за діяльністю нотаріусів здійснюють органи нотаріального самоврядування та Міністерство юстиції через апеляційні суди. При виявленні недоліків у роботі нотаріус несе дисциплінарну відповідальність, яка включає в себе догану, штраф та позбавлення права займатися нотаріальною діяльністю [6, 42].
Діяльність нотаріусів Словакії регламентується Законом «Про нотаріусів та нотаріальну діяльність» від 06.05.1992 року. Даний закон передбачає, що державний контроль за діяльністю палати та нотаріусів виконує Міністр юстиції, який призначає та відкликає нотаріусів. Контроль палати за діяльністю нотаріусів виконують відповідні органи, які розглядають скарги, контролюють справи та документи. До нотаріуса, який порушує обов’язки, можна застосувати такі адміністративні заходи як зауваження в письмовій формі [3, 89].
Законодавство Російської Федерації передбачає як судовий, так і адміністративний контроль за нотаріальною діяльністю. Мірами професійного впливу на нотаріуса за дисциплінарні проступки може бути попередження, догана, сувора догана, а при неодноразовому вчиненні дисциплінарного проступку до суду може бути направлене клопотання про позбавлення нотаріуса права на зайняття нотаріальною діяльністю. Законодавство РФ передбачає судовий контроль за діяльністю нотаріуса шляхом подачі зацікавленою особою, яка вважає неправильним вчинену нотаріальну дію або відмову у її здійсненні, скарги до суду за місцем знаходження державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса. Спір між зацікавленими особами розглядається судом в порядку позовного провадження. Тому існує прямий та непрямий судовий контроль за діями та актами нотаріуса. Прямий контроль здійснюється судами при розгляді заяв про вчинені нотаріальні дії або відмову в її здійсненні в рамках особливого провадження цивільного процесу. Непрямий судовий контроль здійснюється судовими органами при розгляді практично усіх справ, так чи інакше пов’язаних з нотаріальними актами [5, 33].
Порядок оскарження вчиненої нотаріальної дії чи відмови у її здійсненні в РФ майже такий, що діяв в українському законодавстві до введення в дію нового Цивільного процесуального кодексу України 01 вересня 2005 року, який вже не передбачає окремого провадження по даній категорії справ. За російським законодавством за результатами розгляду заяви про вчинену нотаріальну дію або про відмову у її вчиненні суд може задовольнити заяву і своїм рішенням відмінити вчинену нотаріальну дію або зобов’язує її вчинити.
Слід зазначити, що на міжнародному рівні латинський нотаріат організований у формі Міжнародного Союзу Латинського Нотаріату, що являє собою всесвітнє об’єднання національних нотаріальних організацій більше 80 країн. В цих країнах нотаріуси об’єднуються в професійні організації, незалежні від державної влади, завданнями яких є: створення та скасування нотаріальних контор; розгляд спорів між нотаріусами; контроль за здійсненням нотаріальної діяльності тощо. Стаття 16 Закону України «Про нотаріат» лише передбачає можливість об’єднуватися у регіональні, міжнародні союзи та асоціації. Ні закон, ні устав Української нотаріальної палати не містять вказівок на виконання палатою найважливішої функції дисциплінарного контролю за виконанням професійних обов’язків нотаріусів, що було б додатковою гарантією отримання громадянами та організаціями нотаріальних послуг на належному рівні [2, 16].
Таким чином, розглядаючи адміністративний та судовий контроль в зарубіжних країнах можна дійти висновку, що позитивний світовий досвід діяльності нотаріату має бути використаний при реформуванні органів нотаріату в Україні, яке повинно бути комплексним і відповідати вимогам та принципам латинського нотаріату.
Література:
1. Конституція України вiд 28.06.1996 № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141 (зі змінами).
2. Про нотаріат: Закон України від 02.09.1993 № 3425-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 39. – Ст. 383. – Зі змін. та доп.
3. Короткий коментар до Закону Словакії «Про нотаріусів та нотаріальну діяльність» Закон Словацької Народної Ради від 06.05.1992 р. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ссылка скрыта= archive&y=2006&mag=42&art=836.
4. Закон Чехії «Про нотаріусів та нотаріальну діяльність» – від 18 вересня 1993 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: dnik.com.ua/stride/men/index.php?m=archive&y=2006&mag=42&art=837.
5. Основы законодательства Российской Федерации о нотариате от 11.02.1993 № 4462-1 // Ведомости СНД и ВС РФ. – 1993. – № 10. – Ст. 357.
6. Закон Польщі «Про нотаріат» – від 14 лютого 1991 р. – зі змінами на 09.06. 2007 р.
7. Баранкова В.В. Нотаріат в Україні: підруч. / В. В. Баранкова, М. Й. Комаров, Л. В. Малюга. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 320 c.
Острах Маргарита
«УНІВЕРСАМ ПОСЛУГ», ЯК ОДИН З МЕХАНІЗМІВ НАДАННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ
Адміністративні послуги – видача дозволів (ліцензій), сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрації тощо – стосуються кожної особи. Надання якісних адміністративних послуг – це один із засобів поліпшення організації виконавчої влади, перетворення її в один з визначальних чинників прискорення економічних, соціальних і державно-політичних перетворень у нашій країні та забезпечення утвердження пріоритету прав і свобод людини у її відносинах з державою.
Існуюча практика надання адміністративних послуг має низку суттєвих недоліків, зокрема, перекладення обов’язків адміністративних органів із збирання довідок або погодження документів на споживачів; необґрунтоване справляння плати або необґрунтовано великі розміри плати за надання окремих видів послуг; встановлення незручного графіка прийому громадян; неналежне законодавче регулювання процедурних питань надання послуг тощо.
Для покращення організації надання адміністративних послуг можуть використовуватися різні механізми. Деякі з них можуть запроваджуватися на локальному рівні.
У багатьох країнах успішно функціонують так звані «універсами послуг» (або «установи для громадян», чи «інтегровані офіси»). Їх можна описати таким чином. На території міста є приміщення, завітавши до якого, особа може вирішити усі свої справи, які залежать від влади, тобто особа може одночасно звернутись і за призначенням якоїсь соціальної допомоги, і за паспортом, і за будь-чим іншим, що влада може і зобов’язана їй надати. Перевагами «універсаму послуг» є те, що особа може, не знаючи, до якого саме органу їй потрібно звертатись, одразу прийти до такого «універсаму» і не помилитися, тому що тут приймаються до розгляду звернення за всіма адміністративними послугами. В одному місці можна вирішити одразу кілька питань, тому що службовець приймає заяви з усіх питань, які належать до компетенції місцевої влади.
В Україні деякі послуги надаються органами виконавчої влади, наприклад, реєстрація актів громадянського стану, тощо. Тому можна зараз обмежитись послугами, які надаються органами місцевого самоврядування, але у перспективі потрібна співпраця з органами виконавчої влади та відкриття єдиної установи для громадян. Для того щоб вдосконалити систему надання адміністративних послуг необхідно скласти загальний перелік адміністративних послуг, які надаються органами місцевої влади, тобто список, складений за наступними необхідними ознаками: 1) провадження розпочинається зверненням фізичної або юридичної особи; 2) провадження завершується адміністративним актом, тобто рішенням ради, розпорядженням посадової особи місцевого самоврядування, реєстрацією тощо; 3) процедура є «стандартизованою», тобто однотипною.
Відповідно до переліку адміністративних послуг створюється зведений інформаційний ресурс (довідник) щодо процедури надання кожного виду послуг. Перелік послуг дає змогу раціонально підходити до визначення внутрішньої структури адміністративних органів. Обов’язково необхідно провести навчання службовців, які будуть залучені у роботі. Створення «універсаму послуг» спочатку буде вимагати великих зусиль з боку держави та службовців.
Але законодавець вже у проекті закону «Про адміністративні послуги» закріпляє механізм надання адміністративних послуг через центр надання адміністративних послуг. І зазначає, що це організаційна форма надання адміністративних послуг, за якої в одному приміщенні можна отримати максимально можливу кількість адміністративних послуг незалежно від того, який адміністративний орган їх надає. Після отримання центром надання адміністративних послуг усіх документів, необхідних для надання адміністративної послуги, а також у передбачених законом випадках – оплати адміністративної послуги, процедури, пов’язані з наданням адміністративної послуги, проводяться без участі фізичної чи юридичної особи шляхом взаємодії між представниками різних адміністративних органів чи структурними підрозділами одного адміністративного органу. Центр надання адміністративних послуг утворюється відповідно до рішення міської (міста обласного значення) ради (міський універсам послуг) або розпорядження голови районної державної адміністрації (районний універсам послуг). Положення та регламент роботи центру надання адміністративних послуг затверджується відповідно міською радою або головою районної державної адміністрації відповідно до типових положення та регламенту роботи центру надання адміністративних послуг, затверджених Кабінетом Міністрів України.
Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які надають адміністративні послуги на відповідному територіальному рівні, зобов’язані брати участь у діяльності міського універсаму послуг шляхом направлення своїх працівників на виділені їм робочі місця та/або опрацювання отриманих через районний універсам послуг документів.
Час роботи центру надання адміністративних послуг становить не менше, ніж п’ять днів на тиждень та дев’ять годин на день. У містах (районах) з населенням понад 150 тис. осіб можуть утворюватися територіальні підрозділи універсаму послуг – пункти обслуговування фізичних та юридичних осіб.
Уповноважені працівники універсаму послуг мають право:
1) отримувати в установленому порядку від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності документи та інформацію, необхідні для надання адміністративної послуги;
2) погоджувати документи (рішення) в інших адміністративних органах, отримувати в них висновки з метою надання адміністративної послуги без залучення юридичних та фізичних осіб.
Для успішної реалізації проекту необхідно провести належну інформаційну кампанію щодо популяризації серед населення ідеї «універсаму послуг», необхідності ухвалення Адміністративно-процедурного кодексу України, який би врегулював процедурні відносини між приватними (фізичними та юридичними) особами та публічною адміністрацією та реалізувати проект закону на практиці.
Шевчук Лариса
ОКРЕМІ ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ПРИТЯГНЕННЯ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА КОНТРАБАНДУ ЯК СУСПІЛЬНО ШКІДЛИВЕ ДІЯННЯ В УКРАЇНІ
У комплексі заходів боротьби з контрабандою важливе місце належить юридичній відповідальності за її вчинення. Це суспільно шкідливе діяння, яке чи не найчастіше вчиняється при перетині митного кордону Україні, а тому потребує вжиття з боку держави адекватних заходів до осіб, котрі її скоюють.
Адміністративна відповідальність за контрабанду встановлена ст. 351 «Дії, спрямовані на переміщення товарів, транспортних засобів через митний кордон України поза митним контролем» та ст. 352 «Дії, спрямовані на переміщення товарів через митний кордон України з приховуванням від митного контролю» Митного кодексу України (далі – МК України) [1].
Саме визначення поняття порушення митних правил як адміністративного правопорушення міститься в ч. 1 ст. 319 МК України, відповідно до якої воно «являє собою протиправні, винні (умисні або з необережності) дії чи бездіяльність, що посягають на встановлений законодавством України порядок переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України і за які цим Кодексом передбачена адміністративна відповідальність» [1]. Однак, незважаючи на існування загального нормативного визначення порушення митних правил, на практиці, при вирішенні питань про притягнення винних осіб до юридичної відповідальності, нерідко виникають проблеми при розмежуванні адміністративних та кримінально караних правопорушень, які вчиняються при перетині митного кордону держави. В першу чергу, це стосується контрабанди.
І хоча в ч. 2 ст. 319 МК України закріплене правило, відповідно до якого «Адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає у разі, якщо ці правопорушення не тягнуть за собою кримінальну відповідальність» [1], воно має швидше формальний характер та не сприяє практичному розмежуванню контрабанди як злочину та як адміністративного порушення. У свою чергу, така ситуація зумовлює труднощі при визначенні заходів відповідальності до порушників.
Питання про необхідність чіткого відокремлення адміністративної контрабанди від кримінально караної для застосування до винуватих осіб відповідних санкцій неодноразово піднімалось у правовій літературі. Зокрема, воно досліджувалось у працях таких авторів як Є. В. Додін, Б. А. Кормич, С. В. Ківалов, В. А. Руссков, В. В. Ченцов та деякі ін., однак комплексне дослідження особливостей притягнення до відповідальності за контрабанду як суспільно шкідливе діяння в Україні відсутнє.
Передусім проблеми при розмежуванні контрабанди як злочину та як адмінправопорушення зумовлені недосконалістю закріпленого у ч. 1 ст. 319 МК України визначення порушення митних правил. Як вірно відзначається в літературі, «Стаття, що коментується, дає легальне визначення порушення митних правил як основи адміністративної відповідальності. У ній зроблена спроба виділення найбільш істотних характеристик правопорушення, що визнається порушенням митних правил… Однак у чому специфічна особливість цього правопорушення, на відміну від інших протиправних діянь (що визнаються, зокрема, дисциплінарними проступками або злочинами), у статті не зазначається. У результаті на практиці виникають значні труднощі при кваліфікації конкретних протиправних діянь, особливо в тих випадках, коли вони посягають на суспільні відносини, що охороняються не тільки заходами адміністративного впливу, але і кримінальним законом» [2, 565].
Неоднозначність при вирішенні питань про притягнення винних осіб до юридичної відповідальності за контрабанду неодноразово ставала предметом уваги при узагальненні відповідної судової практики. Так, ще у Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР № 2 від 03.02.1978 р. зазначено, що «Мають місце випадки, коли суди не відмежовують контрабанду, яка карається в кримінальному порядку, від контрабанди, яка тягне адміністративну відповідальність…» [6].
Важливі положення щодо притягнення до відповідальності за контрабанду як злочин та як адміністративне правопорушення містяться у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 8 від 03.06.2005 р. У цій Постанові, зокрема, вказано, що при розгляді як адміністративних, так і кримінальних справ про порушення митних правил і контрабанду судам слід користуватися, зокрема, визначеннями основних термінів і понять, що наведені у ст. 1 МК України (п. 1) [5]. Також звертається увага на те, що «…відповідальність за контрабанду за ст. 201 Кримінального кодексу України… настає у випадках, коли мало місце умисне переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю, вчинене у великих розмірах» (п. 2) [5].
Відповідно до п. 3 названої Постанови, «Згідно з приміткою до ст. 201 КК контрабанда товарів вважається вчиненою у великих розмірах, якщо їхня вартість у 1000 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян… Дії, спрямовані на незаконне переміщення товарів у невеликих розмірах, є адміністративним правопорушенням, і відповідальність за них настає за статтями 351, 352 чи іншими статтями МК» [5].
Крім цього, у абз. 2 п. 14 Постанови черговий раз підкреслюється: «Забезпечуючи своєчасне, всебічне, повне й об’єктивне з’ясування обставин у кожній справі про порушення митних правил, судді повинні перевіряти правильність правової оцінки вчинених правопорушником дій і не допускати випадків притягнення до адміністративної відповідальності осіб, які вчинили дії, що мають ознаки злочину, склад якого передбачено ст. 201 КК» [5].
Таким чином, як вбачається із результатів узагальнення судової практики, в роботі правоохоронних органів при вирішенні питань притягнення до юридичної відповідальності найскладніше розмежовувати склади контрабанди, визначені ст. ст. 351, 352 МК України (адміністративне правопорушення) та ст. 201 КК України (так звана «товарна контрабанда», яка карається у кримінальному порядку). Стосовно контрабанди, відповідальність за яку передбачена ст. 305 КК України – «Контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів» [3], то суттєвих проблем при її відмежуванні від адміністративно караної контрабанди не виникає. Це зумовлено тим, що сам предмет контрабанди відповідно до ст. 305 КК України – наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги або прекурсори, – однозначно передбачає притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності, незалежно від його розмірів.
Як відомо, більшість вчених-правознавців основним критерієм розмежування адміністративних правопорушень та кримінально караних діянь вважають відповідно їх суспільну шкідливість (адмінправопорушення) та суспільну небезпечність (злочини). Такий же критерій застосовується і при розмежуванні контрабанди як адмінправопорушення та злочину. Причому тут якісний показник (суспільна небезпечність) прямо залежить від вартісних характеристик (кримінально караною в Україні є контрабанда товарів, вчинена у великих розмірах).
Разом з тим, якщо стосовно суспільної небезпечності контрабанди наркотичних речовин немає жодних сумнівів, то «товарна» контрабанда (ст. 201 КК України) такої небезпеки не становить, хоча, безумовно, є шкідливим для суспільства діянням.
На підставі викладеного, з метою досягнення чіткості у розмежуванні адміністративно та кримінально караної контрабанди як на рівні закону, так і для потреб практики, для забезпечення правильності правової оцінки правоохоронними органами та судами вчинюваних правопорушень і адекватності застосовуваних до порушників санкцій, видається доцільним декриміналізація «товарної контрабанди». Саме такий варіант запропоновано в Указі Президента України від 04.03.2008 р. Так, п. 1 розділу VІ Указу передбачається необхідність розробки і подання на розгляд Верховної Ради України проектів законів про внесення змін до ст. 201 Кримінального кодексу України щодо декриміналізації правопорушень у сфері митної справи та про внесення змін до Митного кодексу України в частині посилення адміністративної відповідальності за переміщення товарів, транспортних засобів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю, зокрема шляхом встановлення розмірів штрафів, що накладаються за такі порушення, залежно від вартості товарів, транспортних засобів [4]. На жаль, до цього часу відповідних змін ні до МК України, ні до КК України не внесено.
Виділення «товарної» контрабанди з переліку кримінально караних діянь та запровадження адекватної цьому порушенню адміністративної відповідальності в митному законодавстві України сприятиме правильному застосуванню правоохоронними органами та судами відповідних правових норм загалом, уникненню можливих помилок при кваліфікації контрабанди як злочину та адмінправопорушення зокрема, а також притягненню до юридичної відповідальності осіб залежно від ступеня шкідливості (небезпечності) вчинених ними порушень при перетині кордону держави. А це, у свою чергу, є вкрай необхідними заходами у боротьбі з проявами контрабанди в сучасних умовах.