Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
ВИПРАВЛЕННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ
Сьогодні вченими та практиками основна увага приділяється вивченню міжнародного пенітенціарного досвіду соціально-виховної роботи з неповнолітніми і недостатньо використовується вітчизняний досвід виправлення дітей та підлітків, які вчинили злочин, кінця ХІХ – початку ХХ ст. Саме в цей час сформувалися основні напрямки гуманістичної педагогіки, був проголошений принцип гуманного відношення до дітей-правопорушників, які не втратили свого значення і в наш час. Тому є доцільним звернутися до історії становлення виховної роботи з неповнолітніми засудженими для її удосконалення на сучасному етапі, пошуків оптимальних засобів виправлення цієї категорії осіб.
У другій половині ХІХ ст. суспільство починає усвідомлювати, що покарання неповнолітніх повинно носити виправний характер і бути направленим на викорінення тих негативних рис особистості або усунення таких несприятливих обставин, які сприяли вчиненню злочину. Для досягнення цієї мети починають створюватись притулки та колонії для неповнолітніх злочинців.
Відсутність єдиної системи виправлення неповнолітніх призвело до виникнення різних підходів до даного процесу. Практика того часу напрацювала різні системи утримання вихованців у виправних закладах, які називались виховними системами. Але в дійсності вони вказували на порядок життя у закладі та підрозділяли установи виправного характеру на певні типи в залежності від системи утримання вихованців. У книзі «Чотири системи виправних притулків» описані наступні системи виправлення: сімейна швейцарська, сімейна метрейська (або павільйонна), казармена та ірландська [1, 3]. В той же час інше джерело називає сімейну, казармену, прогресивно-виховну та змішану системи виховання [2, 3].
Застосування сімейних систем базувалося на тому, що неповнолітні вчиняють злочини через відсутність батьківського виховання. Для вихованців створювалась обстановка, найбільш наближена до сімейної. Відповідно до швейцарської системи у притулках передбачалося спільне проживання дітей з вихователем та його сім’єю. У закладах з метрейською системою створювались сім’ї, які складались з вихователя та багато численної групи неповнолітніх. Всі вони жили в окремих будинках чи в окремих частинах одного будинку під керівництвом вихователя. Більшість виправних закладів були влаштовані за цією системою, серед них Київська та Чернігівська колонії. Харківський та Одеський притулки [3, 162]. В закладах з використанням сімейної системи виховання кожна сім’я чи відділення самостійно вели господарство, займалися садово-городніми роботами. Групою керував особливий вихователь, який повинен був «приймати безпосередню участь у заняттях та праці», піклуватися про моральний стан вихованців [3, 125].
Для казарменої системи було характерним поділ вихованців на дивізії, секти чи роти від 50 до 80 чоловік, спільним проживанням всіх неповнолітніх, військовим режимом з усіма його атрибутами: маршируванням, барабанним боєм, механічною слухняністю [4, 18-19].
Головним принципом ірландської виховної системи було те, що вихованці закладу – злочинці, а значить вони повинні бути покарані. Суть системи полягала в тому, щоб довести до свідомості неповнолітнього, що злочин повинен бути покараний. З іншого боку, метою ставилося самовдосконалення, яке досягалося переводами з класу в клас, зі збільшенням особистих привілеїв [1, 4]. Здобути собі права можна було лише «особистою заслугою», «зразковою поведінкою та працею». Відповідно до успіхів неповнолітнього розширювались його права [1, 4-5].
Перед виховними закладами стояло потрійне завдання: служити здійсненню правосуддя, виховувати неповнолітніх та здійснювати загальноосвітнє і професійне навчання. Виправний заклад повинен був так виховати неповнолітнього правопорушника, щоб він ні за яких умов не вчинив злочин. Така мета в тому чи іншому вигляді була закріплена в Уставах всіх колоній та притулків. Проте засоби досягнення цієї мети були різними.
В одних закладах перевага надавалась формуванню професійних трудових навиків. Наприклад, за статутом Київська колонія мала за мету з неповнолітніх злочинців та дітей, яким загрожує небезпека впасти у злочин створювати знаючих, працелюбних землеробів [5, 37]. Відповідно до свого положення, Чернігівська колонія «головним чином готує своїх вихованців до трудового життя» [2, 134]. Поряд з цим у статуті Ярославського притулку перевага надавалася моральному вихованню [5, 48].
Однак, одна загальна думка підтримувалась усіма робітниками системи виправлення – притулки та колонії не повинні бути схожими на пересилочні етапи, вони, перш за все покликані забезпечити подальшу долю дитини. Більшість авторів, які досліджували проблеми виправлення зіпсованих дітей, погоджувались з тим, що необхідно дати вихованцям моральне і релігійне виховання, а також навчити їх якомусь заняттю. Крім цього, було визнано, що навчання віддаляє від злочину [3, 176].
Таким чином, найважливішими засобами, які дійсно могли виправити неповнолітніх правопорушників вважалися «виховання характеру, навчання праці, покращення умов життя» [4, 16]. Перед вихователем поставала непроста задача змінити моральні уявлення неповнолітнього, змусити його давати правильну оцінку власним вчинкам, проаналізувати негативні суспільні впливи.
Ця проблема залишається актуальною і сьогодні. Для її вирішення необхідно вести пошук та дослідження нових оптимальних засобів впливу на неповнолітніх правопорушників з урахуванням та застосуванням минулого досвіду.
Література:
1. Четыре системы исправительных приютов. 2-ое изд. – Б.М., 1983.
2. Малолетние преступники. Отчет Черниговской Губернской Тюремной инспекции о состоянии Черниговской земледельческой ремесленной колонии для несовершеннолетних. – Чернигов, 1915.
3. Кистяковский А.Ф. Малолетние преступники и учреждения для их исправления с обозрением русских учреждений. – К.: Тип. И.И. Завадского, 1878.
4. Сабинин Л.Х. Преступные дети и исправительные заведения. – Ровно, Тип. Меерсона, 1898
5. Тальберг Д.Г. Исправительные приюты и колонии в России. – СПб., 1882.
Савчук Артем
ПРОСТОРОВО-ЧАСОВІ ОСОБЛИВОСТІ ЗГВАЛТУВАНЬ В УКРАЇНІ
В статті 3 Конституції України визначено, що найвищою соціальною цінністю в Україні визнається людина, її життя і здоров’я. Одним з невід’ємних прав людини є право на статеву свободу і недоторканність, у зв’язку з чим законодавець передбачив кримінальну відповідальність за статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи. (ст. 152 Кримінального кодексу України). Ефективність протидії зґвалтуванням, вважаємо, прямо залежить від правильного та всебічного їх кримінологічного аналізу, який полягає у визначенні не тільки таких показників цього виду злочину як рівень, коефіцієнт, питома вага, динаміка тощо, а й географія. У зв’язку з чим, переконані, актуальним є дослідження просторово-часових особливостей зґвалтувань в Україні.
Слід відмітити, що характеристиці зґвалтувань приділили свою увагу такі фахівці в галузі кримінального права та кримінології як Ю.В. Александров, Ю.М. Антонян, Б.А. Бліндер, Б.Л. Гульман, А.П. Дьяченко, Г.Б. Єлемісов, А.А. Жижиленко, А.П. Закалюк, А.Ф. Зелінський, О.М. Ігнатов, О.Г. Кальман, I.П. Лановенко, П.І. Люблінський, B.C. Мінська, П.П. Осипов, С.В. Познишев, 3. Старович, Б.М. Цуприк, А.П. Чуприков, О.М. Яковлєва. Однак, достатньої уваги їх просторово-часовим особливостям ці вчені не приділяли.
У зв’язку з цим автор поставив за мету дослідити просторово-часові особливості зґвалтувань, які вчинені на території України за період 2005-2009 років. Мета обумовила виконання таких завдань, які полягають в аналізі: 1) коефіцієнтів зґвалтувань в Україні, в регіонах та її регіональних зонах за період 2005-2009 років; 2) частки кількості зґвалтувань кожного регіону України та її регіональної зони в загальній кількості зґвалтувань по Україні за період 2005-2009 років; 3) просторово-часових змін в структурі зґвалтувань в Україні в розрізі регіональних зон та її регіональних зон в розрізі регіонів за період 2005-2009 років.
Вибірка даних про кількість населення в Україні в регіональному розрізі з відомостей Державного комітету статистики України за період з 1 січня 2005 року до 1 січня 2010 року зробила можливим визначити середню наявну кількість населення для кожного регіону України. Вибірка даних про кількість зґвалтувань, вчинених на території Україні, в регіональному розрізі за 2005-2009 роки, з відомостей про стан та структуру злочинності в Україні, які надаються Міністерством внутрішніх справ України, надала можливість відобразити їх кількісну картину. Розрахунок коефіцієнту і питомої ваги зґвалтувань в період з 2005 по 2009 pp. по Україні в регіональному розрізі забезпечив автору базу для виконання поставлених завдань.
Розрахунок коефіцієнту і питомої ваги зґвалтувань. В результаті аналізу даних, враховуючи співвідношення коефіцієнту зґвалтувань кожного регіону до коефіцієнту зґвалтувань по Україні, ми можемо здійснити поділ регіонів України на регіони «високого ризику» і регіони «пониженого ризику». Так, до групи регіонів «високого ризику» можна віднести регіони, де коефіцієнт зґвалтувань вище за коефіцієнт зґвалтувань по Україні. Отже, за період 2005-2009 років такими регіонами були: Донецька, Одеська, Херсонська області та АР Крим. Крім того, до цієї групи слід віднести також регіони, які перебували в цій групі тривалий час: Житомирська (крім 2006, 2009), Чернігівська (2008, 2009), Хмельницька (2009), Закарпатська (2007, 2008), Сумська (2008, 2009), Миколаївська (2007, 2009), Запорізька (2005, 2006), Волинська (2005, 2007) та м. Севастополь (2009). До зони «пониженого ризику», де коефіцієнт зґвалтувань нижче за коефіцієнт зґвалтувань по Україні, можна віднести такі регіони: Тернопільська, Івано-Франківська, Рівненська, Чернівецька, Полтавська Дніпропетровська області та м. Київ. Крім того, до цієї зони слід віднести також регіони, які перебували в цій групі тривалий час: Луганська (крім 2005, 2007), Черкаська (2005), Кіровоградська (2009), Харківська (2005, 2009), Вінницька (2005, 2009), Львівська (2006, 2007), Київська (2007, 2009) області.
Найбільша питома вага зґвалтувань у загальному числі зґвалтувань в Україні за останні 5 років спостерігається у Донецькій (13,06%), Одеській (6,32%), Дніпропетровській (6,30%), Харківській (5,90%) областях і АР Крим (6,47%).
Розрахунок середнього коефіцієнту зґвалтувань по регіональним зонам України. Умовний розподіл Україну на 5 регіональних зон дозволяє виділити такі зони: 1) Західна Україна; 2) Північна Україна; 3) Центральна Україна; 4) Південна Україна і 5) Східна Україна. Враховуючи співвідношення коефіцієнту зґвалтувань кожної регіональної зони до коефіцієнту зґвалтувань по Україні, ми можемо віднести до групи «високого ризику» регіональні зони, де коефіцієнт зґвалтувань вище за коефіцієнт зґвалтувань по Україні. За період 2005-2009 років такими регіональними зонами були «Південна Україна» і «Східна Україна». До зони «пониженого ризику», де коефіцієнт зґвалтувань нижче за коефіцієнт зґвалтувань по Україні, можна віднести такі регіональні зони: 1) «Західна Україна»; 2) «Центральна Україна» та 3) «Північна Україна», (крім 2005 і 2009 років, в яких коефіцієнт зґвалтувань цієї регіональної зони перевищив коефіцієнт зґвалтувань по Україні).
Розрахунок питомої ваги зґвалтувань регіональних зон України. В регіональній зоні «Східна Україна» відсоток питомої ваги зґвалтувань в регіонах зони зменшився в 2009 році порівняно з 2008 роком, крім Харківської області, де відсоток питомої ваги зґвалтувань зріс. В цілому за 5 років ця регіональна зона характеризується поступовим зростанням відсотка зґвалтувань у Донецькій області і поступовим зменшенням, крім 2007 року, у Харківській та Луганській областях. В регіональній зоні «Південна Україна» відсоток питомої ваги зґвалтувань характеризується постійними коливаннями в кожному з регіонів регіональної зони протягом останніх 5 років. Однак, слід зазначити, що у 2009 році, порівняно з 2008 роком відсоток питомої ваги зґвалтувань зменшився, крім Херсонській області, в якій цей показник збільшився. В регіональній зоні «Центральна Україна» відсоток питомої ваги зґвалтувань відзначається поступовим збільшенням в Дніпропетровській і Кіровоградській областях, і поступовим зменшенням у Полтавській і Черкаській областях. Вінницька область регіональної зони «Центральна Україна» характеризується відносною сталістю, з незначними коливаннями відсотка питомої ваги зґвалтувань. В регіональній зоні «Північна Україна» відсоток питомої ваги зґвалтувань в 2009 році порівняно з 2008 роком збільшився, крім Житомирської області, що свідчить про «міграцію» зґвалтувань в дану регіональну зону з інших регіональних зон. В цілому в регіональній зоні «Північна Україна» спостерігається протягом останніх 5 років поступове зменшення коефіцієнту питомої ваги зґвалтувань в Житомирській, Сумській і Чернігівській областях, стабільністю коефіцієнту питомої ваги зґвалтувань в місті Києві і збільшенням відсотку питомої ваги зґвалтувань в Київській області. В регіональній зоні «Західна Україна» відсоток питомої ваги зґвалтувань в 2009 році зменшився порівно з 2008 роком у всіх регіонах, крім Львівської області. В цілому, відсоток питомої ваги зґвалтувань зменшився в Івано-Франківській, Тернопільській, Закарпатській областях, залишився на відносно сталому рівні у Львівській і Чернівецькій областях і збільшився у Волинській і Рівненській областях.
Аналіз отриманих даних дозволяє зробити такі висновки.
1. Можна стверджувати, що найбільша середня питома вага зґвалтувань за останні 5 років по Україні спостерігається у Східній Україні (24,09%), а найменша питома вага – у Центральній Україні (16,15%).
2. За період 2005-2009 років найбільша кількість зґвалтувань в Україні вчинена у двох її регіональних зонах: 1) «Східна Україна» (24,09%); 2) «Південна Україна» (23,15%), що у своїй сукупності складають майже половину усіх зґвалтувань вчинених на території України (47, 24%). Інша половина зґвалтувань припадає на три інші регіональні зони: 1) «Північна Україна» (16,54%); 2) «Центральна Україна» (16,5%); 3) Західна Україна (16,38%).
3. На протязі 2005-2009 років зафіксовано «внутрішню зонну міграцію» зґвалтувань. У регіональній зоні «Східна Україна»: з Луганської обл. (-1,75%) – в Донецьку (0,50%) і Харківську (0,18%) області. У регіональній зоні «Південна Україна»: з Одеської обл. (-0,24%), Миколаївської обл. (-0,51%), АР Крим (-0,22%) і міста Севастополь (-0,70%) – в Запорізьку (0,83%) і Херсонську (+1,11%) області. У регіональній зоні «Центральна Україна»: з Полтавської (-0,57%) і Черкаської (-0,28%) областей – в Кіровоградську (+1,56%), Дніпропетровську (+0,96%) і Вінницьку (+0,13%) області. У регіональній зоні «Північна Україна»: з Житомирської (-2,16%), Чернігівської (-1,24%), Сумської (-0,59%) областей і міста Київ (0,09%) – в Київську область (+4,32%). У регіональній зоні «Західна Україна»: з Тернопільської (-0,81%), Чернівецької (-0,60%), Рівненської (-0,47%), Львівської (-0,11%) областей – в Волинську (+1,21%), Івано-Франківську (+0,80%) і Закарпатську (+0,60%) області.
4. На протязі 2005-2009 років зафіксовано «внутрішню регіональну міграцію» зґвалтувань, а саме «міграцію» зґвалтувань з регіональної зони «Східна Україна» (-1,08%) – в Центральну (+0,81%), Західну (+0,62%), Південну (0,28%) і Північну (+0,23%) регіональні зони.
5. Слід відмітити, що тільки середній коефіцієнт зґвалтувань регіональної зони «Південна Україна» (0,23) і «Східна Україна» (0,21) вище за середній коефіцієнт зґвалтувань по Україні (0,19), що дозволяє віднести їх до «групи високого ризику».
Піскорська Галина
ЗНАЧЕННЯ В’ЯЗНИЧНОГО ПЕРСОНАЛУ ДЛЯ ЕФЕКТИВНОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ ПЕНІТЕНЦІАРНИХ СИСТЕМ
Україна прагне стати європейською державою не тільки згідно географічного розміщення, але й у відповідності до політичних та правових принципів, саме тому європейський досвід у формуванні пенітенціарних установ є для України корисним. Цей досвід базується на низці документів, розробником яких є Рада Європи.
Серед усього різноманіття цих документів, особливої уваги заслуговують Європейські в’язничні правила (ЄВП), які набули широкого міжнародного визнання як фактичний кодекс практичної діяльності по управлінню пенітенціарними установами.
ЄВП не мають статусу норм міжнародного права, але визнаються на міжнародному рівні як такі, що утверджують прогресивне розуміння пенітенціарної системи як цілісної соціальної організації та механізму її служіння інтересам суспільства та держави.
Досить змістовною та практично значущою видається третя частина ЄВП, у яких мова йде про персонал пенітенціарних установ, підбір кадрів, їх підготовку і виконання службових обов’язків у відповідності до вимог конкретних стандартів.
Стаття 51 наголошує, що важливість першочергової уваги адміністрації в’язниць до персоналу обумовлена вирішальною роллю в’язничного персоналу у належному управлінні установами по досягненню їхніх організаційних та виправних цілей. В’язничний персонал повинен постійно заохочуватись за допомогою професійної підготовки, консультацій та ефективних методів управління до людяного поводження із в’язнями, підвищення ефективності роботи та відданості своїм обов’язкам, а в’язнична адміністрація повинна постійно інформувати громадськість про роль в’язничної системи та роботу її персоналу з метою поглиблення розуміння громадськістю важливого внеску в’язничної системи в суспільство (статті 52; 53; 55; п. 2 ст. 63).
Відомо, що формування статусу працівника в пенітенціарних установах починається з підбору кадрів. Ця складна і клопітка робота є обов’язком в’язничної адміністрації. Пріоритетною в цьому напрямку повинна бути оцінка таких людських якостей, як сумлінність і людяність, і таких особистісних критеріїв, як професійний рівень підготовки і придатність до роботи. Важливим є положення про те, що професійний в’язничний персонал має статус цивільного службовця і отримує заробітну плату, достатню для того, щоб залучати та утримувати придатних для цієї роботи чоловіків та жінок. Враховуючи важкий характер роботи, – зазначено у п. 2 ст. 54 ЄВП, – в’язничний персонал має право на службові пільги та сприятливі умови праці. Як закріплено в п.4 ст. 55, окрім фахової підготовки і перепідготовки, співробітники повинні вивчати вимоги та порядок застосування ЄВП та Європейської конвенції з прав людини (1950 р.).
Наступним критерієм майбутньої моделі персоналу пенітенціарної системи є положення ЄВП про те, що серед фахового складу персоналу в’язниць має бути достатня кількість психіатрів, психологів, соціальних працівників, викладачів, вчителів професійно-технічних дисциплін, фізичного виховання та тренерів (стаття 57).
Відповідно до ст. 61 ЄВП у кожній в’язниці повинен бути лікар, який у термінових випадках у будь-який час має можливість негайно відвідувати в’язнів, а якщо в такій установі немає штатних лікарів, то повинно забезпечуватись медичне обслуговування лікарем-сумісником. В межах своїх професійних обов’язків працівники медичного персоналу повинні використовувати свої знання та вплив для поліпшення умов утримання в’язнів в установах, в яких вони працюють. У цьому контексті важливо, щоб умови в медичних частинах та лікарнях були на якнайвищому рівні і таким чином являли собою стандарти, до яких мають тягнутися всі інші частини установи. Видається раціональною думка про те, щоб співробітники медичної служби не носили уніформу і щоб вони ідентифікувалися їхніми професійними званнями, а не військовими або пенітенціарними рангами. Важливе значення в цьому контексті має Афінська клятва, яку варто поширити серед усіх начальників установ та медичних і санітарних співробітників пенітенціарних установ. Згідно Афінської клятви, медичні працівники, що працюють у в’язничному середовищі, зобов’язуються відповідно до духу клятви Гіппократа докладати зусиль для забезпечення якнайкращої можливої медичної допомоги ув’язненим з будь-яких причин особам, без шкоди для відповідної професійної етики та в її межах. Визнається право ув’язнених осіб на отримання якнайкращої можливої медичної допомоги. Медичні працівники зобов’язуються: утримуватися від санкціонування або затвердження будь-якого фізичного покарання; утримуватися від участі у будь-яких тортурах; не брати участі ні у яких експериментах над ув’язненими особами, коли вони проводяться без їхньої свідомої згоди; зберігати конфіденційність інформації, отриманої у професійних стосунках з хворими; керуватися у медичних висновках потребами пацієнтів і забезпечувати, щоб ці висновки превалювали над будь-якими іншими немедичними питаннями.
В’язничний персонал не повинен застосовувати силу до в’язнів, окрім чітко визначених випадків, таких як самооборона, спроба втечі, активний чи пасивний фізичний опір наказам. Забороняється також застосування катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання. Кожен факт застосування сили повинен доповідатися начальникові установи (п.1 ст.63). Щодо озброєності персоналу, то ЄВП її не схвалюють, окрім винятково особливих обставин. Крім того, співробітникам ні за яких умов не може видаватись зброя, якщо вони не пройшли повний курс підготовки з питань користування нею (п.3 ст.63).
Як зазначено у ст. 59 ЄВП, адміністрація запроваджує організаційні форми та управлінські системи з метою полегшення спілкування між різними категоріями персоналу установи та забезпечення взаємодії між різними службами, зокрема, в галузі виправлення та соціальної реінтеграції в’язнів.
Усі співробітники завжди мають поводити себе та виконувати свої обов’язки таким чином, щоб своїм прикладом справляти на в’язнів вплив та здобувати їхню повагу (ст. 56), а начальник установи має бути достатньо кваліфікованим для цієї посади за характером, адміністративними здібностями, професійною підготовкою та досвідом (п. 2 ст. 58).
Персонал кримінально-виконавчої системи України нараховує близько 50 тисяч осіб, із яких майже 40 тисяч – особи рядового і начальницькогого складу. Він зобов’язаний своєю поведінкою і виконанням покладених на нього обов’язків позитивно впливати на засуджених, викликати в них повагу до себе. Вся діяльність персоналу повинна бути спрямована на повернення ув’язнених до суспільства після відбування покарань правослухняними громадянами. Саме тому адміністрація повинна постійно прищеплювати своїм працівникам та громадськості думку про те, що вони виконують роботу великої суспільної значимості.
На сьогоднішній день важливими видаються такі завдання як популяризація престижу професії пенітенціарного працівника та збільшення рівня додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян, як під час проходження ними служби, так і після звільнення. Це зумовлюється тим, що діяльність в’язничного персоналу постійно пов’язана з підвищеним ризиком для життя і здоров’я, підвищеними вимогами дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших особистих якостей.
Як уже зазначалось, основним завданням в’язничного персоналу є їхня діяльність, спрямована на перевиховання і ресоціалізацію в’язнів, тому видається очевидним, що соціально незахищений, без достатнього рівня доходу і можливості кар’єрного зростання працівник пенітенціарної системи не зможе сформувати із злочинця правослухняну особистість, яка б у майбутньому дотримувалась законів та інших норм держави і суспільства.
Отже, підсумовуючи вищесказане, можна дійти висновків, що в’язничний персонал відіграє важливу роль у функціонуванні пенітенціарної системи, оскільки він виконує роботу великого суспільного значення, яку важко переоцінити. Саме тому від професійного рівня підготовленості, моральних якостей і соціальної захищеності даної категорії громадян залежить те, наскільки ефективно буде функціонувати пенітенціарна система і як буде відбуватись процес перевиховання ув’язнених і становлення їх майбутньої правослухняної поведінки.