Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
СИСТЕМА ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ, ЯКІ РЕАЛІЗУЮТЬСЯ ПРИ ПЕРЕВІРЦІ СУДОВИХ РІШЕНЬ, ЯКІ НЕ НАБРАЛИ ЗАКОННОЇ СИЛИ, У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ
Кримінально-процесуальна доктрина практично не приділяє увагу проблемі дослідження реалізації принципів кримінального процесу при перевірці судових рішень, які не набрали законної сили. Це питання досліджується, як правило, у аспекті принципів, що реалізуються окремо у апеляційному або касаційному провадженні або у аспекті специфічних принципів касації.
М.С. Строгович визначив принципи касації у кримінальному процесі як найважливіші процесуально-правові положення, які виражають сутність, характер, основні риси та властивості касаційного провадження у радянському кримінальному процесі [1, 367].
Слід зазначити, що питання про наявність специфічних принципів окремих стадій кримінального процесу є спірним у літературі. Одна група вчених вважає, що принцип кримінального процесу поширюється на всі стадії, провадження та інститути кримінального процесу (А.Д. Кудрявцева, Ю.Д. Лівшиць, Є.Г. Мартинчик, В.Т. Томін). Інші вчені, у цілому підтримуючи позицію, вказують на можливість певного принципу реалізовуватися в одній або декількох процесуальних стадіях, але обов’язково – у стадії судового розгляду (Т.М. Добровольська, М.М. Михеєнко, В.М. Тертишник). Однак є і група вчених, які відстоюють можливість існування специфічних принципів, які характерні для окремих стадій кримінального процесу (М.С. Строгович, Г.П. Саркісянц, Т.В. Каткова, В.К. Волошина).
Інші вчені вказують на те, що у межах правових положень, що поширюють на стадію кримінального процесу, можна виділити основні риси (умови), які не є принципами кримінального процесу, але обумовлені ними. На їх думку, неможливо виділення принципів однієї стадії, і тому правові положення, що стосуються стадії або стадій перегляду судових рішень, є її рисами, властивостями або загальними умовами, положеннями. Так, наприклад, категорично заперечував ідею принципів стадій І.Д. Перлов, вказуючи, що можна та слід говорити про здійснення загальнопроцесуальних принципів у кожній стадії процесу, прослідкувати специфіку їх дії. Із цих принципів слід виводити особливості, специфічні риси кожної стадії процесу, які характеризують її природу, її зміст [2, 37]. Подібні заперечення проти можливості виділення специфічних принципів висловлювали і інші вчені [3, 15; 4, 12; 5, 137-138; 6, 143]. Детально не аналізуючи наведені позиції, оскільки це може бути темою окремого дослідження, відзначимо, що нами підтримується точка зору, що принципом кримінального процесу можна визнавати лише найбільш загальні правові положення, які поширюються на весь кримінальний процес, а також ті положення, які поширюються на кілька стадій процесу, але обов’язково – на стадію судового розгляду, оскільки стадія судового розгляду є центральною стадією кримінального процесу за ступенем своєї важливості. Саме тому, як уявляється, використання терміну «принципи касації» є некоректним і не відповідає правовій природі принципу кримінального процесу. Тому некоректно вказувати на наявність специфічних принципів касації та, відповідно, специфічних принципів перевірки судових рішень, які не набрали законної сили.
У літературі до принципів кримінального процесу, що діють у касаційному провадженні, відносять рівність перед законом та судом, здійснення правосуддя у відповідності із законом, утворення усіх судів на засадах виборності, колегіальних розгляд справи в усіх судах, незалежність суддів та підкорення їх тільки закону, національна мова судочинства, відкритий розгляд справ, забезпечення обвинуваченому права на захист, всебічне, повне та об’єктивне дослідження обставин справи, усність, безпосередність, змагальність та презумпція невинуватості [7, 8]. Однак окремі з цих принципів мають судоустрійний характер, у зв’язку з чим не можуть бути віднесені до принципів кримінального процесу (утворення усіх судів на засадах виборності), а деякі являють собою загальні умови окремої стадії кримінального процесу – судового розгляду (усність, безпосередність).
Як вказує І.Д. Перлов, у стадії касаційного провадження здійснюються такі принципи: соціалістичної законності; публічності; здійснення правосуддя лише судом; здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом та судом; колегіальність у розгляді справ; незалежність суддів та підкорення їх тільки закону; національна мова судочинства; відкритий розгляд справ; забезпечення обвинуваченому права на захист; всебічне, повне та об’єктивне дослідження обставин справи; оцінка доказів за внутрішнім переконанням; нагляд вищестоящих судів за судовою діяльністю нижчестоящих судів; прокурорський нагляд у кримінальному судочинстві; безпосередність та безперервність судового розгляду; усність судового розгляду; змагальність; участь громадських обвинувачів та громадських захисників у судовому розгляді; свобода оскарження дій та рішень суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання [2, 33-34]. Нагляд вищестоящих судів за судовою діяльністю нижчестоящих судів та участь громадських обвинувачів та громадських захисників у судовому розгляді не є принципами кримінального судочинства у силу зміненого кримінально-процесуального законодавства, а прокурорський нагляд у кримінальному судочинстві не визнається принципом процесу у цілому, а визнається специфічним принципом досудового розслідування [8, 11].
Е.Ф. Куцова вважає, що в стадії касаційної перевірки вироків реалізуються такі принципи, як незалежність суддів та підкорення їх тільки закону, національна мова судочинства, гласність, забезпечення обвинуваченому права на захист, змагальність, безпосередність, усність [9, 15-23].
На думку А.Л. Рівліна, стадія касаційного провадження будується на основі принципів кримінального процесу: соціалістична законність, об’єктивна істина, публічність, незалежність суддів та підкорення їх лише закону, змагальність, забезпечення обвинуваченому права на захист, безпосередність, усність, національна мова судочинства, гласність [5, 139-152].
В.І. Теремецький розглядає реалізацію у стадії апеляційного провадження таких принципів, як змагальність, диспозитивність, забезпечення доступності та свободи оскарження вироку [10]. Забезпечення доступності оскарження вироку, як уявляється, не є принципом кримінального процесу, оскільки не має того ступеню загальності, який дозволяє віднести правове положення саме до категорії принципу кримінального процесу. У літературі пропонується виділяти принцип гарантованості доступу до правосуддя та забезпечення права на судовий захист [11, 10] та принцип забезпечення права особи на доступ до правосуддя [12, 187]. Як уявляється, враховуючи норми ст. 55 Конституції, можна визнати принциповий характер положення про доступ до судового захисту, однак не у формулюванні доступу до правосуддя. У літературі вірно вказується, що «у кримінальному процесі доступ до суду припускає наявність можливості розгляду та вирішення по суті кримінально-правового та кримінально-процесуального спору судом як на досудових (доступ до судового контролю), так і на судових (доступ до правосуддя) стадіях» [13, 10]. Саме тому точніше цей принцип іменувати як забезпечення доступу до суду у кримінальному процесі.
В.Л. Головков детально розглядає реалізацію принципів змагальності та презумпції невинуватості в апеляційному провадженні [14]. Д.О. Захаров розглядає реалізацію при перегляді судових рішень таких принципів, як змагальність, диспозитивність, безпосередність [15, 23].
Безпосередність та безперервність, усність судового розгляду являють собою загальні умови окремої стадії кримінального процесу – судового розгляду, у зв’язку з чим також не можуть бути визнані принципами кримінального процесу.
Принципи кримінального процесу, які реалізуються при перевірці вироків, постанов, ухвал суду, які не набрали законної сили, можна поділити у відповідності до загальновизнаної класифікації принципів на загальноправові, міжгалузеві та галузеві.
До загальноправових принципів кримінального процесу, що реалізуються при перевірці судових рішень, які не набрали законної сили, відносяться: верховенство права, законність, рівність людей перед законом і судом, недоторканність особи. Міжгалузеві принципи представлені такими принципами, як здійснення правосуддя лише судом, незалежність суддів та підкорення їх тільки закону, змагальність, публічність, диспозитивність, гласність, обґрунтованість процесуальних рішень, забезпечення доступу до суду у кримінальному процесі. При перевірці вироків, постанов, ухвал суду, які не набрали законної сили, реалізуються такі галузеві принципи, як національна мова судочинства, презумпція невинуватості, забезпечення доведеності вини, принцип всебічності, повноти та об’єктивності дослідження обставин справи, принцип забезпечення обвинуваченому права на захист.
Література:
1. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. – 1970. – Т.2. – 516 с.
2. Перлов И. Д. Кассационное производство в советском уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1968. – 396 с.
3. Гродзинский М.М. Кассационное и надзорное производство. – М.: Госюриздат, 1953. – 230 с.
4. Мартынчик Е.Г. Охрана прав осужденного в кассационном производстве. – Кишинев, 1979. – 120 с.
5. Ривлин А.Л. Пересмотр приговоров в СССР. – М.:Госюриздат, 1958. – 312 с.
6. Харазишвили Б.В., Грун А.Я. И.Д. Перлов. Кассационное производство в советском уголовном процессе. М., Изд. «Юридическая література», 1968. – 396 стр.: [Рецензия] // Правоведение. – 1970. – № 3.
7. Познанский В.А. Вопросы теории и практики кассационного производства в советском уголовном процессе. – Саратов: Изд-во Саратовского университета, 1978. – 136 с.
8. Волошина В.К. Реалізація галузевих та специфічних принципів кримінального процесу у стадії досудового розслідування: автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.09 / В.К. Волошина. – Одеса, 2010. – 20 с.
9. Куцова Э.Ф. Советская кассация как гарантия законности в правосудии. – М.: Госюриздат, 1957. – 227 с.
10. Теремецький В.І. Проблеми реалізації принципів кримінального судочинства України у стадії апеляційного провадження // Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи. – К. – Харків, 2002. – С. 239-242.
11. Тертишник В. Концептуальна модель системи принципів кримінального процесу // Юридичний вісник України. – 2001. – 1-7 лютого.
12. Шибіко В.П. Забезпечення права особи на доступ до правосуддя як принцип кримінального процесу України // Ерліхівський збірник.– 2005. – Вип. 4-5.
13. Гловюк И.В. Доступ к суду в уголовном процессе: проблемы теории // Уголовное судопроизводство. – 2009. – № 3.
14. Головков В.Л. Апелляционное производство по уголовным делам в Российской Федерации: проблемы и пути решения: автореф. дисс.... к.ю.н.: 12.00.09. – Ижевск, 2004. – 30 с. // Режим доступа: ссылка скрыта
15. Захаров Д.О. Правова природа та система рішень апеляційного суду у кримінальному судочинстві: дис.... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Д.О. Захаров; Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого. – Х., 2006.
Сапін Олександр
ПРОКУРОР В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ З ПЕРЕГЛЯДУ СУДОВИХ РІШЕНЬ В НІМЕЧЧИНІ: НЕДОЛІКИ ТА ПОЗИТИВНИЙ ДОСВІД
Актуальність роботи полягає в необхідності перебудови кримінального процесу України в контексті європейських стандартів, адже Україна, являючись європейською державою, не може залишатися осторонь прогресивних ідей та процесів, які довели свою ефективність на практиці, але в той самий час зберігаючи свої власні історично сформовані традиції кримінального процесу.
Можна повністю погодитися з В.Т. Маляренко, що існуюча система кримінальної юстиції не співвідноситься з новими суспільними відносинами, що склалися в Україні, не забезпечує належного стану правопорядку, ефективного захисту громадян, суспільства та держави від небезпечних посягань. Численні зміни у кримінальному процесі не мають системного характеру. Вони переважно спрямовані на задоволення відомчих інтересів і не забезпечили створення оптимальної системи попередження злочинних діянь, їх виявлення, розслідування та покарання винних осіб [1, 6].
Не визнаючи положення про те, що певна система кримінальної юстиції може бути еталоном для України, ми, в той же час прагнемо на підставі аналізу та порівняння обрати найбільш ефективний та прогресуючий шлях для розвитку вітчизняного кримінального процесу, що повинно стати значним чинником у боротьбі із злочинністю.
Не підлягає сумніву той факт, що Україна відноситься до системи романо-германського права, а тому представляється актуальним прагнення вивчення та аналізу інституту участі прокурора в кримінальному провадженні з перегляду судових рішень в Німеччини для виявлення недоліків та позитивного досвіду існування вказаного інституту.
Основним джерелом кримінально-процесуального права Німеччини є Кримінально-процесуальний кодекс, який був прийнятий ще 1 лютого 1877 і є одним з найстаріших у Європі.
На початку ХХ століття у поглядах німецьких процесуалістів на визначення кримінального процесу з’явилися тенденції обґрунтування кримінального процесу, як керованого державного інституту за рахунок посилення владних повноважень, обмеження прав обвинуваченого та їх гарантій. Теорія кримінального процесу Німеччини категорично відмовилася від поняття сторін та від принципу змагальності. Пояснюючи це тим, що прокурор не може знаходитися в рівному становищі з обвинуваченим, оскільки він наділений владними державними повноваженнями, має право застосовувати заходи процесуального примусу, а обвинувачений, хоч і не позбавлений цих прав, але все одно «нерівна сторона». А відповідно до цього німецькі процесуалісти відносять свій кримінальний процес до «обвинувально-слідчого». Формула «обвинувальний» означає те, що тільки при наявності публічного обвинувачення, порушеного прокуратурою, можливо судовий розгляд справи, а «слідчим» він називається тому, що тільки сам суд досліджує всі обставини справи та не зв’язаний клопотаннями учасників процесу [2, 385-387].
Кримінальний процес України хоча і передбачає, з 2001 року, у статті 161 Кримінально-процесуального Кодексу України (далі – КПК України) засаду змагальності, проте не завжди створює умови для її верховенства в процесі, а тому думки німецьких процесуалістів, в даному випадку, видаються нам слушними тільки в частині, адже на досудових стадіях сучасного кримінального процесу України вести мову про змагальність, майже не представляється можливим, змагальність вітчизняного процесу яскраво проявляється виключно на судових стадіях процесу, де сторони обвинувачення та захисту вже є рівноправними учасниками процесу, з рівними правами в суді першої інстанції та з однаковими можливостями для оскарження судових рішень до вищих інстанцій.
У Німеччині прийнято дві форми оскарження вироків, не вступили в законну силу: апеляція і ревізія, хоча деякі вчені, наприклад, М.Німеллер називає засобами оскарження вироку апеляцію та оскарження [3, 16]. Вказані форми оскарження вироків за своїм змістом досить подібні до українських – апеляції та касації.
Третя книга КПК Німеччини передбачає загальні засади оскарження судових рішень, в § 301 якої передбачене право оскарження судового рішення прокуратурою, скарга якої може змінити або скасувати рішення суду, в тому числі і в інтересах обвинуваченого. К.Б. Калиновський, вважає це залишком такого розшукового процесу, де прокурор виконував не лише функцію обвинувачення, а й нагляд за законністю [4, 22].
У вітчизняному законодавстві також існує можливість оскарження судового рішення в інтересах засудженого, хоча це прямо не передбачено в нормах КПК України, проте її застосування майже не відбувається.
§ 307 КПК Німеччини передбачає норму, що подання скарги не зупиняє виконання оскарженого рішення, але суд, головуючий або суддя, рішення, яких оскаржується, а також суд, який розглядає скаргу можуть зупинити виконання рішення, що оскаржується. Але в той самий час §§ 316, 343 КПК Німеччини вказує, що апеляційна та ревізійна скарга зупиняє вступ вироку в законну силу.
Ст. ст. 354 та 389 КПК України – прямо передбачає зупинення набрання законної сили рішення, що оскаржується в апеляційному та касаційному порядку. На нашу думку рішення, про зупинення чи не зупинення виконання рішення потрібно передати суду, який розглядає скаргу.
§§ 320-321 КПК Німеччини передбачає при оскарженні передачу матеріалів справи до прокуратури, яка в свою чергу пересилає матеріали до прокуратури, яка знаходиться при апеляційному суду, а вона передає протягом тижня матеріали голові суду.
Ст. ст. 349 та 354 КПК України – передбачений поряд передачі справи з апеляцією протягом 7 діб до апеляційного суду, без права будь-кого витребувати її з місцевого суду. На нашу думку ця норма є більш ефективно, так як забезпечує більш швидкий рух справи з апеляцією.
§ 341 КПК Німеччини встановлює строки подачі ревізійної скарги – протягом тижня.
Як було уже наведено вище німецька ревізія за змістом досить подібна до української касації, проте в ст. 386 КПК України встановлені досить великі строки для подачі касаційного подання (скарги) – одного та трьох місяців, що в свою чергу, ні як не може пришвидшити процес, а тільки надає йому, ще більшої повільності.
Цікавим є Закон Німеччини «Про розвантаження кримінального судочинства» від 11 січня 1993 року, який серед інших положень обмежив оскарження в апеляційному порядку вироків з призначенням покарань у вигляді незначних грошових штрафів.
Вказана норма права не завадила і національній системі, адже апеляційні суди, переповнені апеляційними поданнями та скаргами, які подаються сторонами не тільки для усунення порушень Закону, а й для «галочки» та для затягування процесу. А тому видається слушним пропозиції німецьких законодавців.
Література:
1. Маляренко В. Окремі проблеми реформування кримінальної юстиції в України // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2008. – №3. – С. 5-15.
2. Гуценко К.Ф., Головко Л. В., Филимонов Б.А. Уголовный процесс западных государств. – М.: ИКД «Зерцало-М», 2001. – 480 с.
3. Нимеллер М. Уголовное правосудие и роль прокуратуры в системе уголовного судопроизводства ФРГ // Советская юстиция. – 1991. – № 16. – С.19.
4. Калиновский К.Б. Уголовный процесс современных зарубежных государств: Учебное пособие. / К.Б. Калиновский. – Петрозаводск.: Изд-во ПетрГУ, 2000. – 48 с.
Трепак Віктор
ОСОБЛИВОСТІ ВИСУНЕННЯ І ПЕРЕВІРКИ ВЕРСІЙ В ХОДІ РОЗСЛІДУВАННЯ ХАБАРНИЦТВА, ВЧИНЮВАНОГО СУДДЯМИ
Слідчі версії повинні логічно випливати із наявної у справі інформації, оскільки конструювання і перевірка хибних версій призведе до затягування розслідування і буде відвертати увагу слідчого від перевірки тих фактів, які дійсно мають значення для справи. Крім того, версії повинні бути обґрунтованими, конкретними, реальними. Версія на початковому етапі розслідування дозволяє згрупувати вже наявні дані про обставини події, що сталася, провести перевірку і виявити значущу і найбільш важливу інформацію. Це допомагає слідчому правильно розподілити час і хід подальших дій.
При побудові версій необхідно враховувати предмет доказування, зміст і обсяг суджень про факти обмежуються рамками обставин, що підлягають доказуванню у кримінальній справі [1, 95]. Версії можуть висуватися як щодо обставин, недоступних безпосередньому сприйняттю, так і щодо обставин, які можуть бути безпосередньо сприйнятими. Останні висуваються для пояснення походження цих фактів, їх зв’язку з подією злочину і значення для справи [1, 97].
Безпосередній зміст слідчих версій залежить від характеру отриманих даних: в одному випадку нез’ясованою є сутність події, в іншому випадку необхідно висунути версії щодо суб’єкта злочину [2, 38]. У справах про хабарництво, вчинене суддею, особа підозрюваного відома, тому слідчі версії висуватимуться лише щодо характеру вчинених дій.
На початковому етапі розслідування в умовах недостатньої кількості конкретних даних слідчим використовуються типові версії, що формуються на основі криміналістичної характеристики певної кількості аналогічних кримінальних справ. Типовими версіями можуть бути:
1. Отримання хабара мало місце
2. Мало місце отримання хабара в результаті його вимагання
3. Мала місце передача матеріальних цінностей, однак не з метою дачі хабара, а з іншою, законною метою
4. Отримання хабара не було, мала місце обмова, компромат, помста, інша недостовірна інформація
5. Фіктивний хабар, помилка хабародавця в особі отримувача
Крім типових версій виділяють також загальні та окремі версії [3, 19; 1, 91]. Загальні версії за змістом охоплюють весь склад злочину, а окремі – деякі його елементи.
Зокрема, окремими версіями в ході розслідування хабарництва суддів, можуть бути:
- Суддя діяв самостійно, предмет хабара отримував напряму від хабародавця;
- Суддя отримує хабарі через посередника;
- Отримання хабарів суддею носить систематичний характер.
Перевірка повинна здійснюватися не окремо щодо кожної версії, а одночасно щодо декількох чи всіх версій, що дозволить з максимальною повнотою встановити і зафіксувати факти, що мають значення для вставлення дійсних обставин справи. При перевірці версій велике значення має правильна логічна оцінка як кожного окремого факту, що є доказом у справі, так і всіх фактів у їхньому взаємозв’язку. Слідчий повинен постійно тримати в полі зору всі версії, які випливають з обставин справи. Тоді будь-які нові отримані дані будуть правильно оцінюватися, як обгрунтовуючі або спростовуючі одну з версій і тим самим спростовуючи інші [4, 181]. Результатом перевірки всіх версій має бути підтвердження однієї з них.
У науковій літературі виділяють три основні способи доказування слідчих версій: логічне доказування версії; безпосереднє виявлення шуканих обставин; дедуктивне обґрунтування висловленого у версії припущення [5, 328]. Ми розглянемо лише перших два способи доказування версій, оскільки вважаємо, що хоча дедуктивне обґрунтування висловленого у версії припущення є абсолютне безспірним з точки зору логіки, але де гарантія, що ні одна з посилок на підставі, яких здійснювалось дедуктивне обґрунтування не є хибною. Тому вважаємо, що два перших способи доказування є найбільш доцільними в ході висунення і перевірки версій щодо хабарництва суддів.
Безпосереднє виявлення шуканих обставин, як правило, здійснюється шляхом проведення слідчих дій та оперативно-розшукових засобів. Оперативно-розшуковими засобами, за допомогою яких можна перевірити висунуті версії є зняття інформації з каналів зв’язку, негласне проникнення у службовий кабінет та житло судді, застосування різноманітних оперативно-технічних засобів.
У ході розслідування хабарництва суддів першочерговими слідчими діями є огляд місця події, допит хабароодержувача, при умові, що він погоджується давати покази, обшук житла та службового кабінету судді.
Аксіоми доказування мають важливе значення при побудові і перевірці версій, причому при побудові версії вони служать базою для висунення саме логічно суперечливих припущень типу «мав місце хабар – мала місце обмова у хабарництві», «був переданий предмет хабара – була передана законна винагорода, борг».
Слідчому в ході розслідування отримання хабара суддею потрібно обов’язково враховувати, можливі «версії захисту», які будуть висловлюватись обвинуваченим та його захисником під час досудового слідства та судового розгляду. Як свідчать результати вивчених нами кримінальних справ майже по всіх кримінальних справах, судді не визнають своєї вини, висловлюють версії, що кримінальна справа проти них сфабрикована працівниками правоохоронних органів. Слідчому при розслідуванні обов’язково потрібно збирати докази на спростування цих версій, для того, щоб під часу судового розгляду не виникало жодних сумніві щодо достовірності та допустимості доказів, зібраних у кримінальній справі щодо судді, основою яких є результати оперативно-розшукової діяльності.
У зв’язку з цим вірною видається думка В.С. Бурданової, яка зазначає, що версії захисту, якщо вони не прогнозуються, не включаються в план розслідування і не перевіряються заздалегідь, тобто на початковому етапі розслідування та одразу ж після нього, нерідко в подальшому сковують дії слідчого, не дають йому можливості, реалізувати інтелектуальний потенціал своєї активності [6, 73].
Обов’язково слід використовувати прогностичну функцію версій, передбачаючи можливі ходи з боку сторони захисту та самого обвинуваченого – судді, який будучи фахівцем у галузі права, буде широко використовувати будь-які недоліки досудового слідства на свою користь. Також, потрібно враховувати, що в більшості випадків судді в ході досудового слідства відмовляються давати показання, і тому слідчому важко передбачити, які версії буде висувати на свій захист суддя в ході судового розгляду.
Як приклад, можна навести наступний випадок: кримінальна справа по обвинуваченню голови Кам’янець – Подільського міськрайонного суду Стецюка В.В. за ч. 1 ст. 364, ч. 2 ст. 368 КК України була направлена до суду. Зокрема Стецюк В.В. обвинувачувався у отриманні двох хабарів: в сумі 500 євро від громадянки Т. за сприяння у прийнятті її сина на роботу в суд, та 1500 гривень від громадянки Ч., яка звернулась з проханням пом’якшити покарання її дочці, яка притягувалась до кримінальної відповідальності за ст.296 ч.1 КК України і кримінальну справу стосовно якої розглядав Стецюк В.В. В ході досудового слідства давати показання суддя відмовлявся, допитаний у судовому засіданні свою вину у вчиненому не визнав і пояснив, що дана справа повністю сфальсифікована працівниками СБУ та прокуратури через внутрішній конфлікт. На свій захист він висунув дві версії у працевлаштуванні сина громадянки Т. він не сприяв, а вона передала йому в кабінеті не гроші, а рецепт лікування язви. Громадянка Ч. передала йому в кабінеті не гроші, а характеристику на дочку яку він не приєднав до справи через те, що вона не була належним чином завірена. Крім того, потрібно зазначити, що в ході судового розгляду потерпілі Т. і Ч. змінили свої показання і підтримували версії судді.
Однак, дані версії захисту були спростовані належно оформленими матеріалами оперативно-розшукової діяльності, зокрема з протоколів про наслідки здійснення оперативно-розшукових заходів та відеозаписів доданих до них, вбачалось що громадянка Т. в службовому кабінеті передала судді конверт, Стецюк В.В. поклав конверт у шухляду стола, а згодом дістав його та вийняв з конверта гроші, які поклав у кишеню піджака. Щодо громадянки Ч. то згідно протоколів про наслідки здійснення оперативно-розшукових заходів, зафіксовано факт передачі громадянкою Ч. конверту судді, після того, як Ч. вийшла з кабінету, Стецюк В.В. взяв зі столу конверт поклав у кишеню штанів, а згодом у своєму службовому кабінеті під робочим столом перераховує гроші. Таким чином, належно закріплені результати оперативно-розшукової діяльності сприяли спростування версій висунутих суддею на свій захист та встановленню об’єктивної істини у справі.
Література:
1. Лузгин И.М. Расследование как процесс познания. – М., 1969. – 177 с.
2. Арцишевский Г.В. Выдвижение и проверка следственных версий. – М.: Юридическая литература, 1978. – 104 с.
3. Дубровицкая Л.П., Лузгин И.М. Планирование расследования: учебное пособие. – М., 1972. – 52 с.
4. Ларин А.М. От следственной версии к истине / А.М. Ларин. – М.: Юридическая литература, 1976. – 197 с.
5. Шмонин А.В. Методика расследования преступлений. Учебное пособие./ А.В. Шмонин А.В. – М.:ЗАО Юстицнформ, 2006. – 464 с.
6. Бурданова В.С. Поиски истины в уголовном процессе / В.С. Бурданова.– Науч.-практ. изд. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 260 с.
Калюга Каріна
ЗНАЧЕННЯ НЕГАТИВНИХ ОБСТАВИН ТА ОЗНАК ІНСЦЕНУВАННЯ НА МІСЦІ ПОДІЇ ДЛЯ ЯКІСНОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ПОДІЇ ЗЛОЧИНУ ТА ВСТАНОВЛЕННЯ ОСОБИ ЗЛОЧИНЦЯ
Як справедливо зазначає у своїй роботі «Криминалистическое учение о следах» Крилов І.Ф. «будь-яка подія злочину взаємопов’язана з діями осіб, що приймали у ній участь, з характером і властивостями речей, котрі слугували предметами посягань, знаряддями злочину та таке інше». Тому, від умілого «читання» їхніх відображень залежить успіх розкриття злочину.
Дослідженню слідів злочину присвячено багато дисертацій, монографій, навчальних посібників, наукових статей. Проте питанням визначення матеріально-фіксованих носіїв інформації про особу злочинця та використання їх на початковому етапі розслідування, на нашу думку, надавалося невиправдано мало уваги.
В межах даного дослідження за мету ми ставимо встановити значення дослідження матеріальної обстановки місця події та визначити можливі її складові. Відповідно, основне завдання – проаналізувати роль ознак негативних обставин й інсценувань на місці події в якісному розслідуванні події злочину, встановленні особи злочинця (зокрема, які саме об’єкти обов’язкові на місці події, а які – виняток).
Узагальнюючи слідчий досвід та власні практичні спостереження, доходимо до висновку, що матеріальні об’єкти, досліджувальні при розслідуванні злочинів, несуть різні функціональні навантаження (в таких різних випадках):
1) відображення предметів обстановки місця події (сліди дій злочинця, змін матеріальної обстановки, сліди дій потерпілих, інших осіб; їхньої взаємодії);
2) об’єкти безпосереднього злочинного посягання;
3) засоби вчинення злочину;
4) речі й предмети, залишені (кинуті, загублені тощо) злочинцем на місці події;
5) речі й предмети, випадково занесені на місце події після вчинення злочину;
6) ознаки негативних обставин;
7) ознаки інсценування.
Всі вони є окремими ланками в причинному ланцюзі фактів, явищ і дуже важливі при розслідуванні.
Проблема виявлення ознак негативних обставин й інсценування на початковому етапі розслідування актуальна для методики розслідування.
Зокрема Фадєєв В.І. в праці «Расследование криминальных инсценировок» відмічає, що саме в цей період оперативні працівники, слідчі та спеціалісти зустрічаються з так званими «негативними обставинами», про які традиційно згадують у працях, присвячених розгляду проблеми кримінальних інсценувань.
Негативні обставини за своїм характером можуть бути поділені на дві групи:
1) пов’язані з відсутністю слідів, які у зв’язку з аналізом обставин мають бути, і 2) пов’язані з наявністю слідів у разі, коли природний перебіг подій не передбачає їх.
Наявність таких слідів є свідченням того, що подібні обставини є негативними і свідчать про інсценування події.
В дисертаційному дослідженні Когутича І.І. на тему «Негативні обставини та їх використання в практиці розслідування злочинів» зазначається, що наукова дискусія навколо визначення поняття «негативні обставини» досі триває. Водночас у літературі майже не висвітлюють дані слідчої практики про ефективність використання багатьох із рекомендованих у криміналістиці методів і засобів пізнання негативних обставин та вплив останніх на процес встановлення істини у справі. Детально не розглянуто різновиди негативних обставин стосовно специфіки окремих видів (груп) злочинів.
У своїй праці Ганс Гросс вперше у літературі того часу звернув увагу на важливість виявлення та дослідження негативних обставин при розслідуванні злочинів. Автор виокремив три групи обставин, що мають вирішальне значення у викритті перекрученої картини злочину (інсценування) та неправдивих показань: протиріччя, прогалини та недоречності, виявлені під час огляду місця події й допиту [1, 123].
Відомі криміналісти того часу (Б.Л. Бразоль, Р.А. Рейс, С.М. Трегубов) також вказували на існування обставин, що свідчать про інсценування події злочину чи окремих її слідів. До таких вони відносили невідповідність між окремими деталями у загальній картині місця події [2, 65].
Сучасні вітчизняні криміналісти (І.М. Якимов, В.О. Коновалова, С.М. Медведєв та ін.) мають власну думку про визначення цих понять, але всі автори пов’язують це поняття з протиріччями між об’єктивно наявними фактами та їх суб’єктивним сприйняттям (відбиттям, поясненнями, припущеннями). Наявність або відсутність «негативних обставин» вони ставлять фактично у залежність від суб’єктивно-психологічної оцінки слідчим обстановки і обставин події або матеріалів справи [3, 218].
Важливою складовою з’ясування негативних обставин на початковому етапі розслідування є збирання достатнього матеріалу, його ретельний аналіз та перевірка. Слідчий має завжди передбачати висунення версії про інсценування.
Підтвердження факту інсценування на початковому етапі розслідування впливає на юридичну оцінку того що сталося та визначає специфіку всієї подальшої роботи слідчого щодо збирання, дослідження й використання доказової інформації у справі.
Які сліди обов’язково повинен залишити злочинець на місці події? Це одорологічні (запахові) сліди, а також сліди рук і ніг. Слідів засобів вчинення злочину (знаряддя, зброя, джерела підвищеної небезпеки) іноді може і не бути. Також, як винятки, можуть бути: речі й предмети, залишені (кинуті, загублені тощо) злочинцем на місці події; речі й предмети, випадково занесені на місце події після вчинення злочину; ознаки негативних обставин; ознаки інсценування. Тому, вирішуючи питання про наявність обов’язкових слідів на місці події, виходять з конкретної події злочину.
Слідчий сприймає обстановку місця події як людина, яка володіє спеціальною підготовкою та навичками роботи у даній галузі. Професійні знання допомагають йому визначати докази, що повинні бути виявлені у цих обставинах, співвідносити їх з дійсністю та її особливостями. Можливість розкриття будь-якого інсценування зумовлена: по-перше, тим, що злочинець із суб’єктивних причин не може бездоганно інсценувати обстановку події, бо він не має відповідних знань, у його розпорядженні не завжди є необхідні технічні засоби, а, по-друге, інсценування об’єктивно не може збігатися з дійсною картиною події. Різниця у змісті цих подій, механізмі утворення слідів, характерні дії учасників накладають певний відбиток на місце події.
Як зазначає П.С. Кузнецов, дані, одержувані з різнорідних джерел, і сукупна цілісність слідів подібно до фільтрів поетапно вичленовують шуканий об’єкт із маси інших і дозволяють у підсумку зробити висновок про те, хто міг вчинити злочин [4, 45].
Повнота огляду місця події передбачає дослідження всієї обстановки місця події, всіх слідів й об’єктів, які можуть мати відношення до справи.
Не врахування можливості існування таких речей може призвести до вилучення з місця події безлічі об’єктів, що не мають відношення до справи. Вилучені об’єкти підлягають експертним дослідженням (часто неодноразовим), а все це – невиправдані витрати сил і коштів. З іншого боку, слідчі проходять повз суттєвих, часом непримітних деталей.
Література:
1. Белкин Р.С. Курс криминалистики: в 3–х т. / Р.С. Белкин. – М., 1997. – Том 2. – 1997. – 463 с.
2. Криміналістика: Підручник для слухачів, ад’юнктів, викладачів вузів системи МВС України / П.Д. Біленчук, О.П. Дубовий, М.В. Салтевський, П.Ю. Тимошенко; за ред. П.Д. Біленчука; Нац. юрид. акад. ім. Я. Мудрого. – К.: Атіка, 1998. – 415 с.
3. Медведев С.И. Негативные обстоятельства и их использование при расследовании преступлений. – Волгоград, 1973. – 118 с.
4. Кузнецов П.С. Криминалистическое познание следов преступления: Учебное пособие. – Екатеринбург: Издательство Екатеринбургской высшей школы МВД России, 1996. – 93 с.
Олейняш Еліна
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ПРОВЕДЕННЯ ОБШУКУ У БАНКІВСЬКИХ УСТАНОВАХ
Процесуальна діяльність слідчого спрямована на всебічне, повне та об’єктивне розслідування кримінальної справи. Основним засобом отримання судових доказів у справі є слідчі дії. Обшук є складною слідчою дією, яка може обмежувати законні права та інтереси особи, однак, часто без його проведення неможливо досягнути швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винних та встановлення об’єктивної істини у справі. Правова природа обшуку неоднозначна. В літературі багато уваги присвячено окремим аспектам обшуку, однак окремі проблемні питання й на сьогодні залишаються відкритими.
Особливої актуальності дана тема набуває в умовах розширення демократичних прав та свобод людини, оскільки Україна обрала шлях на впровадження європейських стандартів захисту прав особи в кримінальному судочинстві.
Метою даної статті є необхідність комплексного дослідження і висвітлення теоретичних та практичних проблем, які виникають при прийнятті слідчим рішення про проведення обшуку в банківських та кредитних установах.
Обов’язковою умовою проведення обшуку є наявність підстав, передбачених КПК України.
Відповідно до ч. 3, 5 ст. 177 КПК України обшук проводиться за вмотивованою постановою слідчого з санкції прокурора чи його заступника, за винятком житла чи іншого володіння особи. Обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, проводиться лише за вмотивованою постановою судді.
Маючи на меті захист законних прав та інтересів осіб від незаконного втручання в особисте життя людини, законодавець передбачив додаткові гарантії від проведення обшуку в приміщеннях осіб, статус яких врегульований спеціальним законодавством (обшук дипломатичних представництв; обшук житла або іншого володіння, службового приміщення, транспорту судді, народного депутата тощо), чітко визначивши підстави та порядок проведення досліджуваної слідчої дії.
Питання щодо підстав проведення обшуку у банківських та кредитних установах потребує дослідження та подальшого вирішення, оскільки з матеріалів судової практики вбачається неоднозначне тлумачення та застосування норм закону. Розглянемо це на двох прикладах з судової практики.
Перший: постановою Луцького міськрайонного суду від 03.02.10 року по справі № 10-39/10 відмовлено в задоволенні подання старшого слідчого прокуратури Волинської області на проведення обшуку в приміщенні ТзОВ «Західінкомбанк». Мотивуючи відмову, суд дійшов висновку, що приміщення КБ «Західінкомбанк» не має статусу житла чи іншого володіння особи, а є колективною власністю.
Ухвалою від 09.02.10 року колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Волинської області, переглядаючи законність та обґрунтованість відмови суду першої інстанції у проведенні обшуку у банківській установі, скасувала вказану постанову суду, мотивуючи прийняте рішення тим, що оскільки існує ймовірність того, що вилучені під час обшуку у КБ «Західінкомбанк» документи та інформація, можуть містити банківську таємницю, й під час обшуку будуть вилучені такі віднайдені документи й інформація, які стосуються кримінальної справи, що розслідується, постанова слідчого з санкції прокурора на обшук банку не є згідно Закону України «Про банки і банківську діяльність» підставою для допущення слідчих органів до проведення обшуку у банківській установі.
Другий: переглядаючи в апеляційному порядку постанову Новозаводського районного суду м. Чернігова від 07.04.09 року про відмову в проведенні обшуку у банківській установі по справі № 10-133/2009 р., колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Чернігівської області ухвалою від 17.04.09 року, залишаючи без змін постанову суду першої інстанції, зазначила, що приміщення банківської установи не є житлом особи і така слідча дія як проведення обшуку в банківській установі не передбачена діючим кримінально-процесуальним законодавством.
Чинний КПК України чітко не регулює порядок проведення обшуку у банківських установах. Між тим згідно приписів частини 2 статті 179 КПК України видача і огляд документів, що містять дані, які становлять державну та/або банківську таємницю, провадяться з додержанням існуючих правил, що забезпечують охорону державної та/або банківської таємниці.
Відповідно до ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третіми особами при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємницею. П. 2 ч. 1 ст. 62 цього Закону встановлює, що інформація, яка містить банківську таємницю, розкривається банками на письмову вимогу суду або за рішенням суду.
Натомість, в листі Міністерства внутрішніх справ України від 06.12.01 року № 9160/кн «Щодо обов’язку розкриття банками інформації по рахункам фізичних осіб» зазначено, що від комерційних банків необхідну інформацію, у тому числі й ту, що містить банківську таємницю, слідчий чи за його дорученням оперативний працівник може витребувати шляхом направлення належним чином оформленого запиту у результаті проведення за постановою слідчого виїмки чи обшуку, допиту працівників банку тощо.
На прохання ГУБОЗ МВС України Верховний Суд України роз’яснив порядок звернення органів внутрішніх справ до суду з питань розкриття банками інформації, що містить банківську таємницю, зазначивши в листі від 28 травня 2001 року № 5-16н245, що «інформація щодо діяльності та фінансового стану юридичних і фізичних осіб, яка становить банківську таємницю, розкривається органам Міністерства внутрішніх справ України на їх письмову вимогу, а не за рішенням суду».
Таким чином, буквальне тлумачення статті 177 КПК України дозволяє дійти висновку, що лише обшук у житлі та іншому володінні особи проводиться за вмотивованою постановою судді, а всі інші без винятку види обшуку не потребують дозволу суду. Як слушно зауважують А. В. Смірнов та К. Б. Калиновський, процесуальні норми та гарантії потрібно розглядати з урахуванням їх мети, причому так, щоб їх буквальне чи навіть формально-логічне тлумачення не призводило до явних протиріч (абсурду) [7, 402]. Таким чином, примусове вилучення при обшуку документів, які містять інформацію про вклади та рахунки осіб в банках та інших кредитних організаціях, доцільно здійснювати лише на підставі судового рішення (дозволу). Якщо ж обшук проводиться з метою вилучення інших речових доказів, які не стосуються інформації про вклади та рахунки осіб, обшук доцільно проводити за загальним правилом, тобто на підставі постанови слідчого, санкціонованої прокурором (наприклад, проведення обшуку з метою відшукання речових доказів, які можуть бути сховані в приміщенні банку та не підпадають під режим банківської таємниці тощо).
Література:
1. Кримінально-процесуальний кодекс України, затверджений Законом від 28 грудня 1960 р.// Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 2. – Ст. 15.
2. Закон України «Про банки і банківську діяльність» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2121-14
3. Лист Міністерства внутрішніх справ України «Щодо обов’язку розкриття банками інформації по рахункам фізичних осіб» від 06.12.01 року № 9160/кн [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ссылка скрыта
4. Лист Верховного Суду України «Щодо розкриття інформації, що містить банківську таємницю» від 28.05.01 року № 5-16н245 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ссылка скрыта
5. Ухвала апеляційного суду Волинської області від 09.02.10 року по справі № 10-39/10 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ссылка скрыта /Review/7807316
6. Ухвала апеляційного суду Чернігівської області від 17.04.09 року по справі № 10-133/2009 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ссылка скрыта. gov.ua/Review/3726567
7. Уголовный процесс: учебник / А.В. Смирнов, К.Б. Калиновский; под общ. ред. проф. А.В. Смирнова. – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: КНОРУС, 2008. – 704 с.
