Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
1. Абрамсон М.Л. Семья в реальной жизни и в системе ценностных ориентаций в южноитальянском обществе X – XIII вв. // Женщина, брак, семья до начала нового времени: Демографически и социокультурные аспекты. – М., 1993.
2. Акты феодального землевладения и хозяйства XIV-XVI вв. Ч. 1. – М., 1951. – №30.
3. Грамоты Великого Новгорода и Пскова / Под ред. С.Н. Валка. – М.;.Л., 1950. – №174. –С. 215.; №275.
4. Законы о Духовных завещаниях (ст. 1010-1103 т. X ч. I изд. 1887 г.) по кассационным решениям Правительствующего Сената./ Составил Г.В. Бертгольдт. – М., 1896
5. Никольский В.Н. О началах наследования в древнейшем русском праве: историческое рассуждение. – М., 1859.
6. Псковская судная грамота // Российское законодательство X- XXвв. Т. 1. Законодательство Древней Руси под. Общей ред. О.И. Чистякова. – М., 1984.
7. Пушкарева Н.Л. Женщины Древней Руси. – М., 1989.
8. Рябова Т.Б. Женщина в истории Заподноевропейского средневековья. – Іваново, 1996.
9. Саксонское зерцало // Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. Под ред. З.М. Черниловского. – М., 1984.
10. Сергеевич В.И. Лекции по истории русского права. – СПб., 1890. – С. 185.
11. Соловьев С.М. Сочинения. – М., 1993. – Кн. 2. –Т. 1.
12. Шпилевский С. М Семейные власти у древних славян и германцев. – М., 1869.
Данильченко Олена
ПОВНОВАЖЕННЯ ПРОКУРОРА ЗІ ЗМІНИ ТА ВІДМОВИ ВІД ОБВИНУВАЧЕННЯ В СУДІ
Конституцією України визначено прокуратуру України як єдину систему, на яку покладаються чітко визначені в ст.121 чотири функції, першою з яких є підтримання державного обвинувачення в суді. З цієї конституційної норми випливає те, що виконання покладеної на прокуратуру функції підтримання державного обвинувачення є надзвичайно важливим самостійним видом державної діяльності.
У зв’язку з цим, значно посилилась увага до питань державного обвинувачення, підвищення його рівня, дієвості у забезпеченні завдань кримінального судочинства.
Відповідно до вимог Конституції України зміни і доповнення до КПК визначили нові завдання прокурора з питань обвинувальної діяльності прокурора, які потребують з’ясування її змісту, ролі й процесуального статусу прокурора в суді.
Ст.161 КПК визначає, що розгляд справ у судах відбувається на засадах змагальності та диспозитивності.
Тепер прокурор у судовому процесі є стороною і, як інші учасники процесу, користується рівними правами та свободою у поданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом, виступі у судових дебатах, оскарженні рішень суду (ст.261 КПК).
Суд же, зберігаючи об’єктивність і неупередженість має створити необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов’язків та здійснення наданих їх прав (ст.161 КПК).
Розгляд кримінальних справ судом проводиться тільки стосовно підсудних і в межах пред’явленого їм обвинувачення (ст.275 ч. 1 КПК України).
Закон обмежує розгляд справи в суді колом осіб, що вказані в постанові про притягнення як обвинуваченого, обвинувальному висновку, постанові судді про призначення справи до розгляду, після якої обвинувачений стає підсудним (ст.43 ч.1 КПК), а також постанові прокурора про зміну обвинувачення в суді.
Що ж до меж пред’явленого обвинувачення, то мається на увазі те обвинувачення, яке сформульовано у постанові про притягнення як обвинуваченого та обвинувальному висновку (фактичні обставини справи, кваліфікація злочину), з урахуванням змін, які внесено до обвинувального висновку постановою прокурора в порядку, передбаченому ч.2 ст.231 КПК України чи постановою прокурора про зміну обвинувачення в суді.
Неприпустимими є рішення судів, коли без постанови прокурора суди перекваліфіковують дії обвинуваченого на більш тяжкий злочин, або доповнюють обвинувачення на підставі здобутих в суді доказів.
Недодержання вимог закону щодо межі судового розгляду є істотним порушенням права підсудного на захист і може бути підставою для скасування вироку (ст.370 ч.2 п.3 КПК України).
У разі необхідності в процесі судового розгляду доповнити чи змінити пред’явлене обвинувачення або порушити кримінальну справу по новому обвинуваченню чи щодо нових осіб, суд повинен діяти за наявності підстав, передбачених статтями 276,277 та 278 КПК України, які не надають право суду на порушення цих важливих процесуальних дій за своєю ініціативою.
При постановленні вироку суд не вправі вирішувати питання про нове обвинувачення підсудного у порядку передбаченому статтею 276 КПК України. Проте, якщо для цього є підстави, суд про наявність ознак іншого злочину в діях підсудного, якщо є можливість постановити вирок окремо, може винести окрему ухвалу, якою про це повідомляє прокурора (ст. 232 ч.5 КПК України). На окрему ухвалу може бути внесена апеляційна або касаційна скарга.
Питання зміни обвинувачення в суді тісно пов’язане з передбаченими ст.264 КПК України повноваженнями прокурора при судовому розгляді справи.
Узагальненнями, проведеними прокуратурами регіонів, Головним управлінням з питань підтримання державного обвинувачення в суді Генеральної прокуратури України виявлені причини зміни прокурором обвинувачення в суді.
Основними з них є:
– поверхове або невміле, з порушенням кримінально-процесуальних норм, закріплення доказів на початкових стадіях досудового слідства, що дає підстави суду визнавати їх як здобутими незаконним шляхом (ст.62 Конституції України);
– неконкретне викладення фактичних обставин злочину в постанові про притягнення як обвинуваченого та обвинувальному висновку, що потребує уточнення (дата, час, місце, спосіб);
– пред’явлення особам обвинувачення, яке передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин, ніж той, що був насправді встановлений досудовим слідством відповідно до обставин справи;
– пред’явлення обвинувачення за епізодами злочинних діянь, у яких не зібрано достатніх доказів для його підтвердження;
– залишення слідчим і прокурором без ретельної перевірки заявлених клопотань, заперечень обвинуваченого та його захисника;
– неправильна або зайва кваліфікація діянь обвинуваченого за відповідними частинами статті, уточнення кваліфікуючих ознак
– невірне встановлення характеру і розміру завданої злочинної діяннями матеріальної шкоди, завданої злочинними діяннями;
– обставин, що виникають в процесі судового розгляду справи в результаті зміни показань свідками, потерпілими, іншими учасниками процесу;
– здобуття в суді нових доказів, які не були відомі раніше і не потребують перевірки досудовим слідством тощо.
Не є зміною обвинувачення – виправлення технічних помилок в даних про особу підсудного. Це потрібно усувати у підготовчій частині або, навіть, під час судового слідства шляхом уточнення анкетних даних із занесенням їх до протоколу судового засідання або долученням до справи відповідних документів.
Не може бути зміною обвинувачення виключення обтяжуючих чи пом’якшуючих обставин, які не впливають на кваліфікацію злочину, тобто не входять в обсяг обвинувачення.
Поняття зміни обвинувачення в суді є предметом гострих дискусій науковців та практиків. Проте вважаємо доцільним під зміною обвинувачення слід розуміти, як внесення корективів щодо обставин справи, юридичних фактів, їх правової кваліфікації, а, якщо більш конкретно, то це зміна кваліфікації злочинного діяння, пом’якшення окремих формулювань, виключення частини епізодів із багатоепізодного злочину, зменшення обсягу обвинувачення у часі, просторі, розмірах, наслідках, виключення кваліфікуючих ознак, обтяжуючих відповідальність обставин, судимостей, тощо.
Взагалі, у п.4 постанови №1 від 15.05.2006р. «Про практику постановлення судами вироків (постанов) при розгляді кримінальних справ в апеляційному порядку» Пленум Верховного Суду України роз’яснив, що за змістом ст.264 КПК підтримання прокурором перед судом державного обвинувачення не тотожне викладенню ним міркувань із приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного. У зв’язку із цим позиція прокурора щодо доцільності призначення підсудному, засудженому конкретних виду та розміру покарання не охоплюється поняттям «межі обвинувачення», вжитим у п.8 ст.348 КПК.
Відповідно до вимог ч.1 ст.277 КПК України, прокурор може змінити обвинувачення підсудному під час судового слідства, але після фактичного закінчення дослідження доказів, до оголошення судом про його закінчення в порядку ст. 317 КПК України.
Цим закон зобов’язує прокурора виконати передбачені ст.22 КПК України дії, тобто всебічно, повно та об’єктивно дослідити всі обставини справи. Для цього потрібно:
– ретельно проаналізувати кожен доказ окремо й усі докази в сукупності;
– зібрати, якщо це можливо, нові докази шляхом: заявлення клопотань про виклик до суду нових свідків, експертів; витребування необхідних документів; повторного допиту свідків, потерпілих, експертів;
– використати вимоги ст. 315-1 та ч. 3 ст. 66 КПК України (судові доручення) для перевірки та уточнення фактичних даних, одержаних в ході судового слідства (за 2006 рік судами надано 2930 судових доручень, із них не виконано у встановлений строк 13%);
– вивчити необхідні нормативні акти, судову практику, спеціальну літературу.
Суд не може оголосити про закінчення судового слідства, доки не будуть з’ясовані всі необхідні обставини справи і доки на це не погодиться прокурор.
Вимога закону щодо стадій судового розгляду, на яких можлива зміна обвинувачення є цілком логічною, оскільки зміна обвинувачення після закінчення судового слідства (в судових дебатах) обмежує право підсудного на захист. Крім того, зміна обвинувачення вимагає перевірки доведеності нового обвинувачення під час судового слідства.
Закон не визначає скільки разів прокурор може змінити обвинувачення в суді. А тому, у випадку виникнення обґрунтованих підстав, прокурор може змінювати обвинувачення і декілька разів.
У разі необхідності зміни обвинувачення після оголошення судом про закінчення судового слідства (в порядку ст.317 КПК України), прокурор повинен заявити клопотання про поновлення судового слідства.
Кримінально-процесуальним законом (ч.4 ст.277 КПК України) визначено дві правові підстави для зміни обвинувачення прокурором під час судового розгляду, а саме:
застосування кримінального закону, який передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин; зменшення обсягу обвинувачення.
Обмежень щодо зміни обвинувачення в бік пом’якшення немає, аж до повної відмови від нього.
Баркар Александр
ОСОБЕННОСТИ ОСМОТРА МЕСТА ПРОИСШЕСТВИЯ ПО ДЕЛАМ О РАЗБОЙНЫХ НАПАДЕНИЯХ НА ВОДИТЕЛЕЙ АВТОТРАНСПОРТНЫХ СРЕДСТВ
Динамичные социальные и экономические перемены, происходящие в нашем государстве, многообразие форм собственности изменили направленность преступных посягательств, усилили их корыстную направленность. Кризис, обнищание значительной части населения, связанная с этим безработица, другие социальные проблемы обусловили в последнее десятилетие рост числа тяжких преступлений, в том числе разбойных нападений, совершаемых на автомобильном транспорте.
При всем многообразии источников и носителей криминалистически значимой информации на первоначальном этапе расследования разбойных нападений, совершенных в отношении водителей автотранспортных средств, наиболее важное значение имеют материальные следы преступления, которые объективно свидетельствуют о способе нападения, о лицах, его совершивших, о средствах совершения нападения, предметах преступного посягательства и т.д.
Собирание материальной информации осуществляется, прежде всего, путем проведения следственного осмотра и в частности, осмотра места происшествия.
Своевременно и качественно произведенный осмотр места происшествия может предоставить в распоряжение следователя важные фактические данные, относящиеся ко всем обстоятельствам, входящим в предмет доказывания. Кроме того, полученная при осмотре информация поможет выдвинуть обоснованные версии, наметить пути их проверки, определить круг лиц, среди которых нужно искать преступника, и в конечном итоге раскрыть преступление и изобличить виновных лиц.
Тактика проведения осмотра места происшествия детально изложена в криминалистической литературе. Поэтому мы считаем целесообразным остановиться на некоторых особенностях осмотра места происшествия по делам о разбойных нападениях на водителей автотранспортных средств.
Целью разбойного нападения на водителей легкового и грузового автотранспорта является захват самого автомобиля для дальнейшей перепродажи или использования его при совершении других преступлений либо для завладения перевозимым грузом, а также материальными ценностями, находящимися у водителя. Иногда целью такого нападения может быть и принудительное разукомплектование автомобиля, хищение деталей, оборудования. Преступники в таких случаях действуют быстро и дерзко, торопясь покинуть место происшествия, и поэтому оставляют много следов.
Тщательному осмотру подлежит транспортное средство. Осмотр автомобиля необходимо проводить с участием специалиста-криминалиста, а также специалиста-автотехника, который поможет установить его техническое состояние. Необходимо зафиксировать показания спидометра, бензомера и, если имеется, таксометра. Состояние автомашины, ее шин, тип протектора и степень изношенности позволит в некоторых случаях идентифицировать автомобиль.
Следы рук в салоне автомашины могут быть оставлены на ручках дверей, рулевом колесе, рычагах переключения передач, указателях поворота, наружных поверхностях пепельниц, боковых и задних дверях, стеклах. Особое внимание следует уделить осмотру кресел, учитывая, что преступники нередко приспосабливают сидения как водителя, так и пассажира к своему росту. Здесь следы пальцев могут остаться на рычаге, которым осуществляется перемещение сидений. Следы обуви преступников и частицы грунта можно обнаружить на педалях и ковриках. В процессе подавления сопротивления потерпевшего преступники нередко теряют различные мелкие предметы. Поэтому необходимо тщательно осмотреть весь салон автомашины.
При наружном осмотре автомобиля могут быть обнаружены следы пальцев рук преступников на дверцах, стеклах, крышке багажника, а также на тех деталях, которые преступники пытались снять, но по каким-то причинам им это не удалось.
Если при нападении применялось огнестрельное оружие, то выстрелами могут быть повреждены щиток приборов, боковые и лобовые стекла, дверцы. Пули и гильзы могут быть обнаружены в приборном щитке, в сиденьях, на полу, под ковриком и в других местах.
Следы крови пострадавших от выстрелов следует искать на сиденьях, стенках, дверцах салона или кабины, на рулевом колесе, приборном щитке, на потолке, полу, под ковриками, на боковых частях сидений.
Существенной особенностью данного следственного действия по делам о разбойных нападениях на водителей автотранспортных средств является то, что такие преступления начинаются в одном месте и продолжаются в другом. В таком случае важно очертить границы места происшествия, рассматривая его как целостную систему, имеющую внутреннюю структуру, связанную с окружающей средой. Помощь следователю в этом могут оказать потерпевшие и свидетели-очевидцы, сообщившие обстоятельства происшедшего.
Денісова Галина
ЗАЯВЛЕННЯ ВІДВОДУ ДІЗНАВАЧУ ТА СЛІДЧОМУ
О.П. Рижаков слушно вказав, що згідно із кримінально-процесуальним законом відводу можуть підлягати слідчий або дізнавач. Закон не передбачив право відводу щодо начальника слідчого відділу і начальника органу дізнання [1, 247].
З приводу наведеного змістовним є зауваження О.Р. Михайленка, який вказав, що начальник слідчого відділу наділений достатніми повноваженнями для здійснення впливу на діяльність слідчого. У зв’язку з цим видається, на перший погляд, привабливою пропозиція про наділення обвинуваченого і інших учасників процесу правом відводу начальників органу дізнання і слідчого відділу. Однак такий «відвід» неефективний, оскільки в даному випадку вони залишаються начальниками і продовжують виконувати свої службові обов’язки [2, 245]. Разом з тим, якщо ці посадові особи приймають справу до свого провадження і ведуть розслідування, то вони можуть бути відведені з тих же підстав і в тому ж порядку, що і слідчий [3, 98; 4, 104-105; 5, 180; 6, 215].
С.А. Александров зробив загальний висновок, що відвід може бути заявлений тому суб’єкту, якій діє саме на даному етапі кримінального процесу. Не можна заявити відвід тому, хто вже виконав свої функції [7, 74]. Отже, після передачі справи до суду заявити відвід дізнавачу, слідчому вже не можна.
Певні особливості застосування права на відвід слідчого виникають, якщо справа розслідується групою слідчих. О.П. Кучинська, О.А. Кучинська наголосили, що згідно ст. 119 КПК України про створення слідчо-оперативної групи виносять постанову, яку оголошують обвинуваченому, роз’яснюють йому право на відвід будь-кого із членів слідчої групи [8, 101]. Інших учасників розслідування також має бути поінформовано про створення слідчої групи і роз’яснено права відводу її членів [5, 179; 9, 130; 6, 215]. Погоджуючись із цією думкою, пропонуємо доповнити ч. 2 ст. 119 КПК: «Постанова оголошується обвинуваченому, його захиснику, законному представнику, потерпілому, цивільному позивачу та відповідачу, їх представникам з роз’ясненням права заявлення відводу та підстав для цього».
За законодавством Російської імперії право відводу судового слідчого надавалося тільки обвинуваченому, приватному обвинувачу і цивільному позивачу. Але прокурор міг вказати суду на потребу усунення слідчого в тих випадках, які передбачені законом, якщо слідчий сам себе не усунув [10, 281].
Однією з важливих гарантій дотримання законності в стадії досудового розслідування є право підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого на відвід дізнавача, слідчого. Право відводу слідчого встановлено законом достатньо широко [11, 288; 12, 55]. Слід вказати, що за чинним КПК України право заявити відвід надано ширшому колу осіб, зокрема воно гарантоване обвинуваченому, захиснику, потерпілому, його представникам, цивільному позивачу та відповідачу, їх представникам.
В.Г. Білоусенко, Ю.М. Грошевий, А.Я. Дубинський, М.М. Михеєнко, В.П. Шибіко, О.Р. Михайленко єдині у висновку, що відвід слідчому та особі, що провадить дізнання, може бути заявлений також і підозрюваним, і законним представником обвинуваченого [3, 97; 4, 104; 2, 201]. Ми приєднуємося до цієї думки. Адже підозрюваний і законний представник неповнолітнього обвинуваченого уповноважені на заявлення відводів у ст. ст. 43-1, 441 КПК України.
Також недоліком ст. 60 КПК України є те, що за її викладом захисник право заявити відвід може реалізувати лише щодо слідчого. Таке невдале формулювання може створити хибне враження, що дізнавача захисник відвести не вправі. Проте це не так, адже в п. 8 ч. 2 ст. 48 КПК України передбачено загальне право захисника на заявлення відводів незалежно від стадії кримінального процесу. Тим більше, що на етапі дізнання участь захисника є можливою, а в окремих випадках – обов’язковою (ч. 4 ст. 44, ст. 45 КПК України).
Виходячи з цього, є необхідність змінити текст ч. 2 ст. 60 КПК України, виключивши слова: «а слідчому і», та доповнивши «підозрюваним, законним представником неповнолітнього обвинуваченого». Відвід можуть заявити підозрюваний, обвинувачений, його законний представник, захисник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники.
В ч. 2 ст. 97 проекту КПК 2007 року, розробленого народними депутатами України, В.Р. Мойсиком, І.В. Вернидубовим, С.В. Ківаловим, Ю.А. Кармазіним, вказані недоліки чинного КПК усунуто, що є правильним [13].
Література:
1. А.П. Рыжаков. Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации. З-е изд., изм. и доп. – М.: Издательство Норма, 2003. – С. 247.
2. Михайленко А.Р. Расследование преступлений: законность и обеспечение прав граждан. – К.: Юринком Интер, 1999. – С. 245; 201.
3. Белоусенко В.Г., Грошевой Ю.М., Дубинский А.Я., Михеенко М.М. и др. Уголовно-процессуальный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий. – К.: Издательство политической литературы Украины, 1984. – С. 98; 97.
4. Михеєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинський А.Я. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. – К.: Юрінком, 1995. – С. 104-105
5. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. За заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Т. Гончаренка. Видання четверте, перероблене та доповнене. – К.: Юрисконсульт КНТ, 2007. – С. 180; 179.
6. Уголовно-процессуальный кодекс Украины. Научно-практический комментарий // Под об. ред. В.Т. Маляренко, Ю.П. Аленина. – Х.: ООО «Одиссей», 2007. – С. 215.
7. Александров С.А. Правовые гарантии возмещения ущерба в уголовном процессе. – Горький, 1976. – С. 74.
8. Кучинська О.П., Кучинська О.А. Кримінальний процес України. – К.: Прецедент, 2005. – С. 101.
9. Комментарий к уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации // Под ред. Коваленко А.Г. – М.: Издательство ЭКСМО, 2003. – С. 130.
10. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. Том 1. – Санкт-Петербург: Альфа, 1996. – С. 281.
11. Шейнин Л.Р., Тарасов-Родионов П.И., Розенблит С.Я. Настольная книга следователя. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1949. – С.288.
12. Токарева М.Е. Процессуальные сроки при расследовании преступлений. – М.: Всесоюзный институт по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности, 1976. – С. 55.
13. Проект КПК України розроблений народними депутатами України, В.Р. Мойсиком, І.В. Вернидубовим, С.В. Ківаловим, Ю.А. Кармазіним // gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?pf3511=31115 – 12k.