Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
О НЕПОСРЕДСТВЕННОМ ОБЪЕКТЕ ПРЕСТУПЛЕНИЯ, ПРЕДУСМОТРЕННОГО ст. 291 УК РФ
В доктрине уголовного права России выделяют общий, родовой и непосредственный объекты преступления, которые отражают систему построения Особенной части УК РФ. Под родовым объектом преступления понимается группа однотипных общественных отношений, которые охраняются единым комплексом взаимосвязанных уголовно-правовых норм [1]. Под непосредственным объектом понимается конкретное общественное отношение, против которого направлено преступное посягательство.
В уголовно-правовой литературе иногда выделяют и так называемый видовой объект, который соотносится с родовым как часть и целое. В качестве родового объекта понимаются общественные отношения, выделенные в рамках одного раздела УК РФ, а видового – в рамках одной главы.
В рамках данной статьи автор попробует проанализировать различные взгляды ученых касательно непосредственного объекта дачи взятки и сформулировать свою точку зрения по данному вопросу.
В научной литературе отмечается, что ранее непосредственно объект дачи взятки не определялся, а рассматривался в неразрывной связи с объектом взяточничества. Следует отметить, что в современной юридической литературе отмечается, что непосредственный объект дачи и получения взятки (взяточничества) совпадает. Сам термин «взяточничество» включал в себя три самостоятельных и взаимосвязанных состава преступления, а именно: получения взятки (ст. 173 УК РСФСР 1960 г.), дача взятки (ст. 174 УК РСФСР), посредничество во взяточничестве (ст. 174.1 УК РСФСР). Ввиду того, что в новом УК РФ 1996 г. не содержится отдельного состава преступления о посредничестве во взяточничестве (однако о посреднике говорится в статьях о получении и даче взятки, и посредник также подлежит уголовной ответственности), можно утверждать, что на сегодняшний день понятие «взяточничество» охватывает два самостоятельных состава преступления – получение взятки (ст. 290 УК РФ) и дачу взятки (ст. 291 УК РФ).
По-нашему мнению, необходимо отличать непосредственный объект получения от непосредственного объекта дачи взятки. Подобная точка зрения существовала в дореволюционной России. Так, известный правовед В.Н. Ширяев, в своем труде «Взяточничество и лиходательство в связи с общим учением о должностных преступлениях» разграничивал непосредственный объект взяточничества (получения взятки), под которым понимал «начало безмездности служебных действий», и лиходательства (дачи взятки), объектом которого являются «государственные, общественные и частные интересы, которые входят в круг ведения тех должностных лиц, на которых направляется воздействие лиходателей» [3]. В литературе нет однозначного мнения по поводу того, что же признавать непосредственным объектом взяточничества.
Так, Н.Д. Дурманов считал, что взяточничество посягает на такие неотъемлемые качества государственного аппарата, как «честность, неподкупность должностных лиц, выполнение ими своего служебного долга независимо от каких бы то ни было посторонних влияний» [4]. Схожей точки зрения придерживался С.Г. Закутский, утверждая, что объектом взяточничества является публично-правовой характер оплаты служебной деятельности должностных лиц [5].
С точки зрения ряда ученых, непосредственным объектом взяточничества следует считать авторитет советского государственного и общественного аппарата. Так, например, В.Д. Меньшагин пишет: «Огромная общественная опасность взяточничества обуславливается тем, что взяточничество подрывает авторитет советского государственного аппарата в глазах трудящихся. Любой случай получения должностным лицом от частного лица незаконного вознаграждения за действия по службе таит в себе опасность умаления престижа советского государственного аппарата… Поэтому непосредственным объектом преступлений, охватываемых общим понятием взяточничества, является прежде всего авторитет советского государственного аппарата» [6]. Этой же точки зрения придерживается Ю.А. Афиногенов, признавая непосредственным объектом авторитет государственного и общественного аппарата [7].
В литературе эта точка зрения подвергалась критике, ввиду того, что данное определение неполно раскрывает содержание объекта взяточничества, поскольку взяточничество причиняет ущерб не только авторитету государственного аппарата, но и самому содержанию его деятельности [8]. Таким образом, под объектом взяточничества понималась нормальная, правильная деятельность государственного аппарата и его авторитет.
Интересной представляется точка зрения С.В. Семина, который под непосредственным объектом взяточничества понимает общественные отношения, составляющие содержание правильной деятельности отдельного звена государственного или общественного аппарата [9]. В сегодняшней юридической литературе схожей точки зрения придерживается Т.Б. Басова, понимая под непосредственным объектом взяточничества «отдельные сферы деятельности государственных органов, правильную работу их определенных звеньев либо отдельных государственных или муниципальных учреждений» [10].
На данном этапе развития юридической литературы наиболее распространенной является точка зрения, в соответствии с которой под непосредственным объектом взяточничества следует понимать нормальную деятельность государственных органов или органов местного самоуправления (Следует указать, что в данном определении автор попытался обобщить схожие мнения, касательно непосредственного объекта взяточничества, при этом необходимо учитывать, что различные авторы используют различные формулировки, такие как «публичный аппарат управления», «государственный аппарат» и т.д. Выше мы указывали, что на наш взгляд предпочтительнее использовать более широкое понятие «публичный аппарат управления», однако в данном случае это не имеет принципиального значения), а также их авторитет [11].
Как было указано выше, автор предлагает различать непосредственный объект получения взятки от непосредственного объекта дачи взятки. Соответственно под непосредственным объектом получения взятки автор понимает авторитет публичного аппарата управления, а под непосредственным объектом дачи взятки – основанную на законе правильную деятельность публичного аппарата управления. В советский период была высказана точка зрения, в соответствии с которой авторитет – это и есть нормальная деятельность государственного аппарата. Автор данного мнения, С.В. Бакланов, указывал: «умаление престижа, нарушение авторитета органов государственного и общественного аппарата подрывает их нормальную деятельность… Нарушение престижа влечет за собой нарушение нормальной деятельности государственного и общественного аппарата. Отсюда вытекает, что их престиж – это та же нормальная, безупречная деятельность» [12]. С данной точкой зрения вряд ли можно согласиться, поскольку значение слова авторитет (лат. auctoritas – власть, влияние) подразумевает не просто влияние, а кем-то признанное влияние [13], в данном случае, авторитет аппарата публичного управления должен признаваться обществом.
А при совершении такого преступления как дача взятки авторитет не умаляется, поскольку взятка может быть и не принята должностным лицом, однако он всегда страдает при ее получении.
Литература:
1. Уголовное право России. Части общая и Особенная: Учеб. / Под ред. докт. юрид. наук, проф., заслуженного деятеля науки РФ А.И. Рарога. – М.: ТК Велби, Проспект, 2004. – С. 63.
2. Семин С.В. Ответственность за дачу взятки (уголовно-правовые и криминологические аспекты): Дис. … канд. юрид. наук. – Ашхабад, 1987. – С. 13.
3. Ширяев В.Н.. Взяточничество и лиходательство в связи с общим учением о должностных преступлениях. – Ярославль, 1916. – С. 521, 557.
4. Цит. по: Курс советского уголовного права. Т. VI. М.: Наука, 1971. С. 57.
5. Курс советского уголовного права. Т. 4. – Л.: Изд-во Ленинградского университета, 1978. – С. 283.
6. Курс советского уголовного права. Т. 6. – М.: Наука, 1971. – С. 57-58.
7. Курс советского уголовного права. Т. 4. – Л.: Изд-во Ленинградского университета, 1978. – С. 283.
8. Курс советского уголовного права. Т. 6. – М.: Наука, 1971. – С. 58.
9. Семин С.В. Ответственность за дачу взятки (уголовно-правовые и криминологические аспекты): Дис. … канд. юрид. наук. – Ашхабад, 1987. – С. 20.
10. Полный курс уголовного права: В 5 т. / Под ред. докт. юрид. наук, проф., заслуженного деятеля науки РФ А.И. Коробеева. Т. 5: Преступления против государственной власти. Преступления против военной службы. Преступления против мира и безопасности человечества. Международное уголовное право. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2008. – С. 142 (автор главы – Басова Т.В.).
11. См.: Уголовное право России: Учеб.: В 2 т. Т. 2. / Под ред. А.Н. Игнатова, Ю.А. Красикова. 2-е изд. – М.: Норма, 2008. – С. 826. (автор главы – Игнатов А.Н.); Наумов А.В. Российское уголовное право: Курс лекций: в 3 т. Т. 3. Общая часть. 4-е изд. – М.: Волтерс Клувер, 2007. – С. 384; Особенная часть уголовного кодекса Российской Федерации: комментарий, судебная практика, статистика –М.: Издательский дом «Городец». – 2009. – С. 878 (автор комментария – Галахова А.В.).
12. Бакланов С.В. Ответственность за взяточничество по советскому уголовному праву. Автореф. Дис. … канд. юрид. наук. – Свердловск, 1970. – С. 6.
13. См. напр.: Крысин Л.П. Толковый словарь иноязычных слов. – М.: Эксмо, 2007. – С. 36.
Макаренко Анастасія
ПРОБЛЕМА СУДДІВСЬКОГО РОЗСУДУ ПРИ ПРИЗНАЧЕННІ ПОКАРАННЯ
В останній час все більше вчених звертаються до проблеми суддівського розсуду у кримінальному праві. Це обумовлено такими обставинами. По-перше, дане явище у науці мало вивчене. Так, у теорії радянського кримінального права дана проблема майже не розглядалася, а в існуючих дослідженнях порушуються тільки окремі аспекти цього питання. По-друге, при вирішенні будь-якої кримінальної справи суддя повинен прийняти конкретне рішення із декількох можливих. Однак про актуальність питань суддівського розсуду на різних етапах розвитку права свідчить, зокрема, той факт, що ще на початку XX століття даним дослідженням були присвячені спеціальні праці видатних кримінологів – П.І. Люблінського, К.В. Шарова та ін. [1].
За визначенням А. Барака, суддівський розсуд – «це повноваження, надане особі, яка має владу обирати між двома і більше альтернативами, коли кожна із альтернатив правомірна» [2, 81-82]. Тобто, по суті, суддівський розсуд або дискреція є певними правовими умовами або свободою розсуду судді вибирати між варіантами прийняття рішення, що надаються йому правовими нормами. Б. Кардозо прямо пов’язує реалізацію дискреційних повноважень судді з судовою правотворчістю: «…існує невелика кількість справ, для вирішення яких не існує чіткої відповіді, що потребує балансування для прийняття рішення, тестування та вибору між міркуваннями за логікою, вимогами корисності та справедливості, при здійсненні цього суддя виконує функції правотворця» [3, 165-167]. Р. Дворкін звертає увагу на два основних джерела прийняття судового рішення: норму та дискрецію, причому під останньою він розуміє діяльність судді при вирішенні конкретної справи не на підставі певного стандарту (норми), але у випадку, коли саме ці стандарти надають йому свободу вибору [4, 625]. А.І. Рарог та Ю.В. Грачова надають докладне визначення, в якому вказують на всі ознаки суддівського розсуду. На їх думку, «суддівський розсуд у кримінальному праві – це здійснюваний у процесуальній формі специфічний аспект правозастосовної діяльності, який передбачає надання для суду у випадках, передбачених кримінально-правовими нормами, повноважень з вибору рішення у межах, встановлених законом, відповідно до волі законодавця, виходячи із принципів права, конкретних обставин вчинення злочину, а також основ моралі» [5, 98]. Навряд чи дане визначення потребує коректування. Інколи, в юридичній літературі вживається і такий термін, як «судовий розсуд». Уявляється, що в цьому зв’язку можна погодитися з Ю. В. Грачовою: у тих випадках, коли мова йде про розсуд суду як інституту судової влади, використання терміну «судовий розсуд» обґрунтовано. У тих же випадках, коли мається на увазі та важлива частина судової діяльності, яка здійснюється тільки суддями, повинен вживатися термін «суддівський розсуд» [6, 14-15].
Головним аспектом проблеми суддівського розсуду при призначенні покарання являється питання про межі такого розсуду. Останнє, у свою чергу, тісно пов’язане із особливостями конструювання кримінально-правових санкцій. Так, надто вузькі рамки відносно-визначених санкцій не дають суддям можливості призначити покарання із врахуванням принципів диференціації та індивідуалізації відповідальності, а занадто широкі рамки таких санкцій можуть перетворити суддівський розсуд у сваволю. Обговорюючи питання про можливі межі суддівського розсуду, деякі вчені виступають за розширення повноважень суддів при виборі міри покарання. Так, на думку Г.А. Злобіна, С.Г. Келіної, А. М. Яковлєва, законодавцю слід розширити рамки судового розсуду при одночасній декриміналізації діянь та гуманізації покарання [7, 60-61]. Інші вчені притримуються з даного питання прямо протилежної точки зору. Так, на думку А.Б. Сахарова, тенденція до розширення суддівського розсуду при призначенні покарання, по-перше, не відповідає історичній перспективі поступового скорочення злочинності і звуження сфери застосування кримінальної репресії; по-друге, суперечить важливому принципу кримінальної політики, так як неминуче ослаблює авторитет закону, а разом з тим і авторитет самого судового рішення. По-третє, широкий простір суддівського розсуду при призначенні покарання з точки зору законодавчої техніки являється результатом нечіткості визначення складів злочинів [8, 81]. Т.Г. Понятовська вважає, що проблема звуження суддівського розсуду зводиться до пошуку оптимального співвідношення зв’язаності правозастосувача жорсткими рамками, встановленими у законі, зі свободою його оцінки і вибору заходів кримінально-правового характеру [9, 152-156]. Але в теорії кримінального права деякі вчені висловлюють також думку про те, що слід говорити не стільки про звуження чи розширення рамок суддівського розсуду, скільки про їх упорядкування. Представником даної позиції являється С.Г. Келіна, яка пише: «Уявляється, що істотному покращенню якості правосуддя буде слугувати певна формалізація судового розсуду, уточнення його меж на рівні закону» [10, 16]. З точки зору Т.В. Непомнящої, уточненню меж суддівського розсуду при призначенні покарання може сприяти, зокрема: 1) зміна конструкцій відносно-визначених санкцій, звуження їх меж; 2) введення в Кримінальний кодекс правил призначення покарання за наявності пом’якшуючих та обтяжуючих обставин; 3) розробка спеціальних критеріїв призначення покарання [11, 133]. Слід відмітити, що позиція даного автора заслуговує на увагу та являється підґрунтям для подальших досліджень.
Аналізуючи вітчизняне кримінальне законодавство, необхідно навести позицію Є.Ю. Полянського, який, досліджуючи кримінальне законодавство США, відмічає, що різниця між системами призначення покарання в Україні та США насамперед полягає у методах призначення покарання, що застосовуються. Вітчизняній доктрині призначення покарання притаманний метод, що засновується на застосуванні судової дискреції, федеральна система ж призначення покарання в США побудована на засадах жорсткої формалізації кримінально-правових санкцій [12, 12]. При цьому даний автор говорить про те, що найбільш правильним підходом до реформування системи призначення покарання України є розроблення оригінальної концепції, заснованій на частковій формалізації санкцій шляхом впровадження спеціальних правил призначення покарання, що застосовуються лише у визначених законом випадках. Ми приєднуємось до позиції даного науковця, адже пропоновані ним зміни мають наслідком необхідну формалізацію санкцій, обмеження суддівського розсуду, що для вітчизняного законодавства є перспективним.
І дійсно, звуження сфери суддівського розсуду є гарантією законності прийнятих ними рішень. Тим більше, в останні роки багато вчених відмічають, що законодавець все-таки йде шляхом звуження рамок суддівського розсуду при призначенні покарання. Підтвердженням цьому, зокрема, слугує введення в Кримінальний Кодекс (далі – КК) норм, які передбачають спеціальні правила призначення покарання; конкретизація і диференціація окремих складів злочинів і т. п. Так, Законом України від 15 квітня 2008 р. «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності» КК України був доповнений ст. 69¹, відповідно до якої за наявності обставин, що пом’якшують покарання, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 66 КК України, відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні підсудним своєї вини, строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК України. Т.І. Нікіфорова зазначає, що ст. 69¹ КК України є початком законодавчої діяльності, спрямованої на зменшення розсуду суду при вирішенні кримінальних справ і особливо при призначенні покарання, що сприятиме уніфікації судової практики [13, 258]. З цією думкою безсумнівно можна погодитися.
Ми вважаємо, що вирішення проблеми зменшення суддівського розсуду при призначенні покарання бачиться, по-перше, у можливості скорочення широти діапазону санкцій статей саме з «прив’язкою» їх до категорій злочинів. Щодо категоризації злочинів, то дійсно, саме по собі закріплення категоризації злочинів у ст. 12 КК України слід визнати досягненням нового кримінального закону. Тим більше, що техніко-юридична побудова санкцій Особливої частини КК повинна прямо ув’язуватися з категоризацією злочинів залежно від ступеня тяжкості, на що неодноразово наголошується в юридичній літературі. Зважаючи на те, що чинний КК передбачає караність ряду діянь, що варто було б віднести до адміністративних правопорушень, з метою диференціації кримінальної відповідальності та обмеження у результаті цього суддівського розсуду, на нашу думку, ст. 12 КК України потрібно було б доповнити поряд зі злочином такою категорією кримінальних діянь як кримінальний проступок, за вчинення якого передбачалося б покарання, не пов’язане з позбавленням волі. По-друге, оскільки, в теорії кримінального права велике практичне значення має вирішення питання про призначення покарання за наявності в одній справі одночасно сукупності пом’якшуючих і обтяжуючих обставин, так як аналіз КК 2001 року підтверджує, що в законі відсутні обмеження у визначенні судом покарання, близького до мінімуму санкції, або навіть у застосуванні ст. 69 КК за наявності в кримінальній справі разом із пом’якшуючими й обтяжуючих обставин, то перспективним являється введення в КК України правил призначення покарання при наявності пом’якшуючих та обтяжуючих обставин.
Література:
1. Люблинский П. И.Основания судейского усмотрения в уголовных делах. – СПб.: Сенатская типография, 1904. – 34 с.
2. Барак А. Судейское усмотрение / Перевод с английского Лисин А.Ю. – М.: Изд-во НОРМА, 1999. – 246 с.
3. Cardozo B. The Nature of the Judicial Process. – New Haven: Yale University Press, 1921. – 445 p.
4. Dworkin R. Judicial Discretion// The Journal of Philosophy. – 1963. – Vol. 60. – № 21. – 795 p.
5. Рарог А. И., Грачева Ю. В. Понятие, основание, признаки и значение судейского усмотрения в уголовном праве // Государство и право. – 2001. – № 11. – 156 с.
6. Грачева Ю. В. Судейское усмотрение в уголовном праве: Дисс. … канд. юрид. наук. – М., 2002. – 22 с.
7. Злобин Г. А., Келина С. Г., Яковлев А. М. Советская уголовная политика: дифференциация ответственности // Советское государство и право. – 1977. – № 9. – 132 с.
8. Сахаров А. Б. Перспективы развития советского уголовного права // Советское государство и право. – 1983. – № 7. – 174 с.
9. Понятовская Т. Г. Уголовно – правовое значение судейского усмотрения при назначении наказания // Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць. Вип. 54 А437 / Редкол.: С. В. Ківалов (голов. ред.) та ін.; Відп. за вип. В. О. Туляков. – Одеса: Юридична література, 2010. – 332 с.
10. Келина С. Г. Некоторые принципиальные идеи, лежащие в основе теоретической модели уголовного кодекса // Проблемы совершенствования уголовного закона. – М.: ИГП АН СССР, 1984. – 305 с.
11. Непомнящая Т. В. Назначения уголовного наказания: теория, практика, перспективы. – СПб.: Изд – во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2006. – 781 с.
12. Полянський Є. Ю. Призначення покарання за кримінальним правом США: Дис. … канд. юрид. наук. – О., 2007. – 18 с.
13. Нікіфорова Т.І. Призначення покарання за наявності обставин, що пом’якшують покарання // Університетські наукові записки. Часопис Хмельницького університету управління та права. – Вип. № 3(27). – 2008. – 557 с.
Мусиченко Ольга
ЗЛОЧИННІСТЬ І ПОКАРАННЯ У ТВОРАХ І. ФРАНКА (НА ПРИКЛАДІ ПОВІСТІ «ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ»)
Зазвичай, під аналізом художнього твору розуміють розгляд окремих його елементів з метою з’ясування художньо-естетичного значення. Сьогодні, крім літературознавчого аналізу твору (проблемно-тематичного, пообразного), набувають популярності такі види аналізу художнього твору як соціологічний, філософський, структурний, психологічний, мовознавчий, архетипний та ін. Це зумовлено тим, що література, крім основної функції, виконує ще й багато інших. Художній твір – засіб відображення і мовних тенденцій, і менталітету певної нації, і суспільних відносин певного історичного періоду, й індивідуальних психологічних рис як самого письменника, так і героїв. Звернення до української літератури з позиції дослідження окремих правових елементів зумовлене поширенням в сучасній юридичній науці культуро-антропологічного підходу до визначення права, зокрема, кримінального [1], а література, як відомо, є одним з елементів культури.
У повість І. Франка «Перехресні стежки», написаної 1900 року, художньо вплітаються детективні сюжети. Звичайно, деякі описані автором ситуації, служать одній з основних ідей твору – засудити несправедливість, кривду, що панувала в тогочасних судах. Однак, поряд з тим, автор порушує також проблему злочиннності і покарання як філософську проблему, витоки якої знаходяться у сфері визнання діяння злочинним та призначення справедливого покарання особі, визнаної винною у вчиненні злочину. Очевидно, що І.Франко був не тільки добре обізнаним у сфері юриспруденції, але й мав власний погляд на деякі аспекти справедливого відношення до особи, яка вчинила злочин, тому доцільно звернутися до деяких кримінальних сюжетів твору з позиції їх філософсько-правничого, а не художньо-естетичного завдання.
Яскраві кримінальні сюжети в повісті досить докладно описані: вбивство (Регіна вбиває свого чоловіка Стальського, Шнадельський і Шварц – Вагмана); шахрайство (Шнадельський вводить в оману селян, що скоро буде війна, а ті віддають гроші, щоб він «відкупив» дітей від призову на військову службу); незаконне позбавлення волі (пан староста з комісаром арештують Євгенія Рафаловича, знаючи наперед про його невинуватість у вчиненні вбивства Стальського). Поряд з тим, І. Франко використовує літературний прийом опосередкованого інформування про злочин – через розповіді героїв твору або через характеристику інших героїв: п’яний «фізик» замість віспи прищепив дітям гангрену, через що семеро дітей вмирають; Баран вбиває свою дружину, суд призначив покарання у вигляді страти через повішення, однак його звільняють з під варти через 6 місяців у зв’язку з приступом епілепсії; суддя Страхоцький несправедливо призначив покарання у формі страти селянину «за лісову крадіжку», його притягнули до відповідальності, але знову «узяли до суду», бо «мав широкі сімейні зв’язки» [2, 276].
Отже, у повісті «Перехресні стежки» наявні описи злочину проти життя та здоров’я людини (за чинним Кримінальним кодексом України вони можуть бути кваліфіковані за ст. 116, п. 6 та 12 ч. 2 ст. 115, ст. 137 КК України), злочини проти волі, честі та гідності особи (ст. 146 КК України), злочини проти правосуддя (ст. ст. 371, 372 КК України), злочин проти власності (ст. 190 КК України).
Досить цікавим є звернення І. Франка до образів злочинців з метою виведення загальних психологічних властивостей особи, які повинні враховуватися не тільки в процесі формування системи покарання, яка передбачена кримінальним законодавством і яка повинна відповідати критеріям справедливості і відповідності суспільній небезпеці діяння, що виступає підставою для покарання особи, але й в процесі індивідуалізації покарання. Баран – художній образ особи, яка вчинила злочин, перебуваючи в стані неосудності, за допомогою якого автор передає відношення українців до покарання осіб, які мають певні психічні розлади. Суд звільняє Барана, котрий задушив і втопив свою жінку, через те, що «забив у приступі епілептичного божевілля» [2, 176]. При цьому він лишається на волі, а не в лікувальній установі. Коли цей герой порушує порядок, будячи вночі людей, бо прийшов «антихрист» Рафалович, його ніхто не сміє арештувати, бо називає себе посланцем Бога. І. Франко показує, що роль захисників правопорядку у період кризи суддівської системи зводиться нанівець, в той час роль віри посилюється: теза «карати посланця Бога – не можна», незважаючи на закони мирські, переважає, закарбовується у свідомості українців.
Близьким до образа злочинця з патологією є образ жінки-злочинця Регіни. Вона вбиває чоловіка у стані афекту, причому цей стан спричинений не одноразовою образою, а постійним приниженням Регіни Стальським. Останньою подією, яка безпосередньо викликала стан афекту («Регіна стоїть німа, недвижна. Не думає нічого…» [2, 387]), було те, що чоловік вдарив її і плюнув в обличчя.
Сцена вбивства описана досить докладно, причому через призму сприйняття подій самою вбивцею. У цьому епізоді використані мотиви з народної творчості: стукіт у стіні – за народними повір’ями – недобрий знак, бринить пісня «чи не будеш, моя мила, жалувати, гей, як ся буде сивий голуб трепотати», яка переростає у внутрішній голос Регіни: «а чи справді буде трепотатися?» [2, 388], – це вже прийняте рішення про вчинення вбивства. Умисел виник раптово після сильного душевного переживання, спричиненого як останньою провокуючою подією, так і спогадами вбивці («лице Ориськи… з безсоромно всміхненими очима…» [2, 387]). Хоча І. Франко змальовує пробудження злого, брутального голосу жінки, який підказує їй вбити, робить це вона сама, серед предметів інтер’єру свідомо відшуковує знаряддя вбивства, «сміло йде до стола, легенько прикладає вістря сікача до тім’я Стальського – рука її не тремтить, – підносить праву з молотком – і швидко щосили чотири рази б’є по тупім краю сікача» [2, 388]. Тут можемо говорити про наявні ознаки вини в її кримінально-правовому розумінні як психічного ставлення особи до вчинюваної дії та її наслідків у формі заподіяння смерті. Письменник показав, що незважаючи на обставини, які спонукають до злочину, різні емоційні стани, злочин – це все ж вольова дія людини.
Покарання Регіни за злочин – своєрідне, вона сама йде з Бараном по сніговій вулиці до мосту, дивиться вниз, але боїться стрибнути з нього – її штовхає божевільний.
На відміну від описуваного вбивства Стальського, вбивство Вагнера було спланованим. Шварц у змові з Шнадельським зайшли до помешкання Вагмана, шнурком задушили його, повісили, забрали гроші, потім ще й зайшли до шинку, щоб відвернути підозру на перший час. Мотиви для вбивства – меркантильні. Якщо Шварц – образ холоднокровного вбивці, то Шнадельський – хапуга, обманює людей, його прагнення до наживи приводить до вбивства. Шнадельський дуже переживає через вчинене: думав, що «се буде не так… заберемо… Ну, закнеблюємо… але сього… сього я не надіявся» [2, 382]. Це суб’єктивне ставлення до вчиненого. Однак, злочин все ж вчинили вдвох: «Коли стиснули міцно за шнур – Шварц за один кінець, а Шнадельський за другий, – то Вагнер, сидячи на кріслі, скажено затрепав ногами» [2, 380]. Знову йдеться про трактування злочину як волевиявлення особи, як певного акту поведінки особи, який може розглядатися в якості підстави для притягнення до відповідальності.
Шварц з грошима тікає за кордон, а Шнадельський розповідає після важкої хвороби про вчинений злочин. За такий тяжкий злочин, здавалося б, державні органи мали б справедливо покарати за вчинене, однак автор повісті знову залишає право карати не державі – не дочекавшись рішення суду, вбивця вішається у своїй келії.
Зневірившись в ролі суду щодо покарання злочинців, І. Франко залишає відкритою проблему кари за найтяжчі злочини. Причому, тоді, коли злочинець усвідомлює свою вину, кається у вчиненому, його карають інші злочинці (Регіна), або кару обирає сам (Шварц). У випадках відсутності спокути за свій злочин (Шнадельський), неусвідомлення вчиненого (Баран), а також коли необережне заподіяння шкоди не вважає злочином (Фізик), покарання у творах не описано, тобто для читача залишається право вибору: як саме слід карати за такі злочини.