Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

Вид материала

Документы

Содержание Окремі аспекти розмежування екологічних злочинів та адміністративних правопорушень проти довкілля Оптимізація державно-правового реагування на кримінальні правопорушення неповнолітніх

Подобный материал:

• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• Зміст, 431.42kb.
• В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
• Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
• Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
• Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
• Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
• Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
• Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
• 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.

Література:

1. Уголовный кодекс Украины (с изменениями и дополнениями по состоянию на 1 сентября 2010 года). – Х.: ООО «Одиссей», 2010. – 312 с.

2. Андрюхин Н. Г Дифференциация уголовной ответственности и наказания несовершеннолетних: автореф. дис… кан.юрид.наук. по специальности 12.00.08 уголовное право, криминология и уголовно-исполнительно право / Н. Г. Андрюхин. – Москва.- 2002. с. 20

3. Козаченко И. Я., Спасенников Б.А. Нижняя возрастная граница уголовной ответственности: пути оптимизации проблемы // Российский юридический журнал. – 2001. – № 4 – с.81-85

4. Миньковский Г.М., Бабаев М.М. Права и долг молодого гражданина / Г. М. Миньковський, М. М. Бабаев. – М.: Знание, 1974. – 44 с.

5. Павлов В. Г. Субъект преступления и уголовная ответственность / В. Г. Павлов. – СПб.: Лань, 2000. – 192 с.

6. Бытко Ю.И. Учение о рецидиве преступлений в российском уголовном праве: история и современность / Ю. И. Бытко. – С.: СГАП, 1998. – 220 с.

7. Минимальные стандартные правила ООН, касающиеся отправления правосудия в отношении несовершеннолетних («Пекинские правила», 1985г.)

8. Международные акты о правах человека. Сборник документов. – М.: Издательская группа Норма-инфра, 1999. – 784 с.

9. Возрастная и педагогическая психология: Учебное пособие для студентов пед. ин-тов по спец. №2121 «Педагогика и методика начального обучения»/ М.В. Матюхина, Т.С. Михальчик, Н.Ф. Прокина и др. / Под ред. М.В. Гамезо и др. – М.: Просвещение, 1984. – 256 с.

10. Фирсанова Н. А. Коррекция психофизических нарушений у детей-сирот 1-3 лет с задержкой психомоторного развития средствами адаптивной физической культуры: Дис.... канд. пед. наук: 13.00.04 / Н.А. Фирсанова. – СПб. – 2005. – 153 с.


Митрофанов Ігор

Білоус Юлія

ОКРЕМІ АСПЕКТИ РОЗМЕЖУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНИХ ЗЛОЧИНІВ ТА АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ ПРОТИ ДОВКІЛЛЯ

Необхідність розмежування злочину та адміністративного правопорушення в законодавстві про охорону довкілля виникає постійно. Це пов’язано з тим, що значна частина кримінально-правових норм екологічного характеру подібна з нормами адміністративними, відбувається їхнє безпосереднє зіткнення, що мотивує актуальність проблеми чіткого розмежування адміністративної кримінальної відповідальності в сфері екології.

Крім того, юридично коректне розмежування адміністративної та кримінальної відповідальності, засноване на презумпції застосування засобів адміністративного впливу в спірних випадках, є обов’язковою умовою раціональної правової політики в цій галузі [1, 69].

Слід зазначити, що адміністративне право, виконуючи значні регулятивні і запобіжні функції спрямоване також і на протидію в тому числі правопорушенням в галузі довкілля [2, 80–84]. При цьому не можна не погодитися з В. К. Матвійчуком, що аналіз різних джерел, що стосуються цієї проблеми, показує: ні наука, ні судова практика, ні чинне законодавство не дають чітких рекомендацій щодо підстав розмежування екологічних злочинів та адміністративних правопорушень проти довкілля [3, 49]. Тобто на сьогодні остаточно розглядувану проблему розв’язати не вдалося.

Отже, першочергово необхідно уточнити, на чому базується (тобто, що є підставою для правореалізації) той або інший вид юридичної відповідальності. З одного боку, підставою кожного виду відповідальності є певний вид правопорушення, з іншого боку – кожному виду правопорушення повинен відповідати однойменний вид відповідальності [4]. Підставою кримінальної відповідальності, як відомо, слугує вчинення діяння, що містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України (далі – КК): в нашому випадку – екологічного злочину. Підставою адміністративної відповідальності, як найпоширенішого виду юридичної відповідальності в екологічній сфері [5, 9], є адміністративне правопорушення (проступок) [6, 50].

Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративна відповідальність полягає в застосуванні компетентним органом держави засобів адміністративного впливу за вчинення екологічного адміністративного правопорушення та регулюється Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі – КупАП) і екологічним законодавством.

Адміністративне законодавство, що встановлює відповідальність за екологічні правопорушення і регулює діяльність суб’єктів у сфері екології, саме по собі є досить складним комплексом правових норм і інститутів, а також нормативних правових актів. Тому при розгляді цього питання ми обмежуємося лише аналізом правових актів, що мають відношення до питання про розмежування кримінально-правових і суміжних з ними адміністративно-правових норм. Перелік екологічних адміністративних правопорушень міститься в главі 7 КУпАІІ «Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури».

За своїми об’єктивними ознаками адміністративне правопорушення зовні схожі зі злочином. У зв’язку з цим великого значення набуває виявлення науково обґрунтованих критеріїв розмежування злочинних і незлочинних видів правопорушень проти довкілля. У теорії переважає точка зору, відповідно до якої злочини і адміністративні правопорушення розмежовуються за ступенем суспільної небезпечності чи «шкідливості». Однак самі ці ступені в кількісному відношенні не визначені ні в літературі, ні в законі. Саме тому І. П. Голосніченко зазначає, що поняття «шкідливість» виступає в ролі родового щодо поняття «небезпечність». Проступки мають різний ступінь шкідливості, він (ступінь) може підвищуватись і сягати нової якості – суспільної небезпечності [7, 3–5].

Уявляється, що суспільна небезпека – сукупна властивість усіх ознак правопорушення, які всі разом визначають характеристику діяння і оцінюватися можуть тільки у взаємозв’язку з іншими ознаками. Такої ж точки зору дотримується законодавець. Конструюючи склад злочину, він оперує й кількісними (повторність, неодноразовість, рецидив), і якісними (місце, час, спосіб, форма вини, наявність групи тощо) категоріями. Злочином суспільно небезпечне діяння стає тоді, коли характер і ступень суспільної небезпечності для панівних у суспільстві відносин змушують законодавця протидіяти йому кримінально-правовими засобами.

Наука кримінального права виокремлює в суспільній небезпеці якісну і кількісну сторони. Стаття 65 КК, визначаючи загальні засади призначення покарання, вказує на необхідність врахувати в тому числі й ступінь тяжкості вчиненого злочину. А відповідно до ч. 4 ст. 6 КВК засоби виправлення і ресоціалізації засуджених застосовуються з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину та поведінки засудженого під час відбування покарання (курсив наш – І. М., Ю. Б.) [8, 83].

Характер суспільної небезпеки визначається тими суспільними відносинами, на які вчинене посягання, тобто об’єктом злочину. Кількісна сторона суспільної небезпеки (її ступень) визначається з урахуванням таких обставин: тяжкість заподіяних наслідків, особливості посягання (закінчено воно чи ні, вчинене однією особою чи групою осіб, який спосіб був застосований при вчиненні злочину тощо), характер вини, особливості суб’єкту злочину, тобто конкретні прояви ознак злочину. Ступінь суспільної небезпеки злочину своє остаточне вираження має знаходити у санкції кримінально-правової норми. Для того, щоб порівняти ступінь суспільної небезпечності двох злочинів, слід порівняти їх санкції. Чим суворіше покарання передбачає санкція статті, тим вищий ступінь суспільної небезпеки злочину.

Але проблема виникає в тому, що близько 60% норм про екологічні злочини, що містяться в КК України, подібні з нормами КУпАП. Об’єктивні ознаки екологічного злочину і адміністративного правопорушення виявляють схожість і полягають в порушенні тих самих правил: рибальства, полювання, заготівлі деревини, розробки надр, дотримання пожежної безпеки в лісах, збереження чистоти водяного і повітряного басейнів тощо. Тому при розслідуванні екологічних злочинів органи дізнання, слідства і суди найчастіше допускають юридичні помилки. Виходячи з цього, вирішення питання про розмежування екологічних злочинів і адміністративних правопорушень спрощується, коли фактори, що впливають на ступінь суспільної небезпеки правопорушень, ураховуються законодавцем безпосередньо в диспозиціях норм КК.

У цьому зв’язку необхідно звернути також увагу й на ту обставину, що злочини та «парні» їм адміністративні правопорушення називаються однаково. Важливим є не тільки термінологічний збіг, хоча вони, самі по собі, достатньо красномовні. Набагато важливіше те, що в подібних сполученнях відповідні адміністративні правопорушення, з одного боку, і злочини – з іншого, посягають на однакові об’єкти, відбуваються в тих самих середовищах, тими ж самими суб’єктами, з однаковими формами вини. Збігаються, а нерідко повністю ідентичні способи й обставини їх вчинення, причини і умови (що особливо важливо з точки зору кримінології, теорії і практики запобігання злочинам).

КУпАП як одну з попередніх умов покладення адміністративної відповідальності передбачає відсутність у вчиненому порушенні ознак складу злочину. Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення встановлює пріоритет кримінальної відповідальності відносно відповідальності адміністративної. Так, відповідно ч. 2 ст. 9 КУпАП адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до чинного законодавства кримінальної відповідальності. Основні ознаки, що надають можливість розмежувати екологічний злочин і адміністративний проступок, наводяться, як правило, у КК України. Це – повторність вчинення екологічного правопорушення, наявність умислу, систематичність, тяжкість наслідків, які свідчать про підвищену небезпеку та інші. Так, порушення правил щодо боротьби з хворобами та шкідниками рослин кваліфікується як злочин (ст. 247 КК України), якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки. Якщо таких наслідків немає, діяння кваліфікується як адміністративне правопорушення (ст. 105 КУпАП). Стаття 240 КК передбачає відповідальність за порушення встановлених правил охорони або використання надр, якщо це створило небезпеку для життя, здоров’я людей чи довкілля. Якщо вказаної небезпеки немає, порушення правил охорони надр тягне адміністративну відповідальність (статті 57, 58 КУпАП). У спірних випадках конкуренції кримінально-правових і адміністративно-правових норм перевага повинна віддаватися адміністративно-правовій нормі. Такий висновок ґрунтується на принциповому положенні кримінального права, що всі сумніви повинні тлумачитися на користь винного.

Отже, у КК України основою розмежування екологічного злочину та проступку найчастіше визнається розмір заподіяної шкоди, а також місце, спосіб вчинення злочину, у деяких випадках – предмет злочину, форма вини та інші ознаки складу.

Література:

1. Дубовик О. Л. Экологические преступления: комментарий к главе 26 Уголовного кодекса Российской Федерации / О. Л. Дубовик. – М.: Издательство «Спарк», 1998. – 352 с..

2. Поліщук Г. С. Кримінально-правова характеристика злочинів проти довкілля / Г. С. Поліщук // Право України. – 2003. – № 3. – С. 80–84.

3. Матвійчук В. К. Кримінально-правова охорона навколишнього природного середовища (кримінально-правове та кримінологічне дослідження): монографія / В. К. Матвійчук. – К.: «Азимут Україна», 2005. – 464 с.

4. Зиновьева О. А. Юридическая ответственность за нарушение лесного законодательства [текст]: автореф. дис. на соискание уч. степ. канд. юрид. наук спец.: 12.00.06 / О. А. Зиновьева; Моск. гос. юрид. акад. – М., 2001. – 22 с.

5. Малишко М. І. Юридична відповідальність за екологічні правопорушення / М. І. Малишко; Укр. наук. асоц., Укр. екол. акад. наук. – К., 2001. – 27 c.

6. Романов В. Административная и уголовная ответственность за нарушение лесного законодательства / В. Романов // Рос. юстиция. – 1998. – № 5. – С. 50–52.

7. Голосніченко І. П. Попередження корисливих проступків засобами адміністративного права / І. П. Голосніченко. – К.: Вища шк., 1991. – 207 с.

8. Митрофанов І. І. Кримінальне право України. Загальна частина: навч. посіб. / І. І. Митрофанов. – Кременчук: «ПП Щербатих О. В.», 2009. – 632 c.


Проць Олександра

ОПТИМІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВОГО РЕАГУВАННЯ НА КРИМІНАЛЬНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ

Формування та реалізація принципово нової політики у сфері прав дитини – стратегічне завдання Української держави. Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття; при цьому до досягнення чотирнадцятирічного віку дитина вважається малолітньою, дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років є неповнолітньою [1, 5]. Законодавством України закріплені такі основні види юридичної відповідальності неповнолітніх: 1) кримінальна відповідальність; 2) адміністративна відповідальність; 3) цивільно-правова відповідальність; 4) дисциплінарна відповідальність; 5) сімейно-правова відповідальність неповнолітніх батьків.

Вітчизняні науковці досить активно досліджують проблеми юридичної відповідальності неповнолітніх у сфері публічного права [2; 3; 4]. Разом з тим актуальним залишається питання удосконалення існуючих галузевих видів юридичної відповідальності неповнолітніх, зокрема, кримінальної, з метою їх оптимізації та уніфікації.

Кримінальний кодекс України [5] встановлює загальний (16 років – ч. 1 ст. 22) та знижений (14 років – ч. 2 ст. 22) вік кримінальної відповідальності. Ці вікові межі є обґрунтованими та такими, що в основному відповідають міжнародним стандартам у сфері прав дитини. Перелік злочинів, за вчинення яких кримінальній відповідальності підлягають особи віком від 14 років, є вичерпним, і містить він тільки умисні злочини. Фахівці підкреслюють, що «Кримінальний кодекс виключає можливість притягнення до кримінальної відповідальності, починаючи з 14 років, за злочини, вчинені з необережності, тому що відсутність життєвого досвіду і особливості розвитку мислення не дозволяють підліткам передбачити однакові з дорослими особами заходи перестороги. Разом з тим значно розширений перелік злочинів, відповідальність за вчинення яких може поставати з 14 років (наприклад, за диверсію, бандитизм, терористичний акт, захоплення заручників тощо)» 6, 5. Однак з цього переліку можна виключити диверсію, терористичний акт, угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна як такі злочини, що не є типовими для неповнолітніх суб’єктів.

Розділ XV Загальної частини Кримінального кодексу України закріплює особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх. Норми цього розділу «1) встановлюють більш широкі, ніж щодо повнолітніх, умови звільнення від кримінальної відповідальності, зокрема із застосуванням примусових заходів виховного характеру; 2) містять обмеження щодо суворості видів і розмірів кримінальних покарань та інших заходів кримінально-правового характеру; 3) передбачають більш м’які вимоги (умови) для звільнення від кримінального покарання; 4) регламентують вимоги щодо погашення і зняття судимості неповнолітніх» 7, 223.

Система примусових заходів виховного характеру, передбачена ч. 2 ст. 105 Кримінального кодексу України, є альтернативою кримінальній відповідальності і покаранню неповнолітнього. До системи таких заходів належать: 1) застереження; 2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; 3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; 4) покладення на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків; 5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

Перелік примусових заходів виховного характеру є досить обмеженим і недосконалим, що викликає зауваження і породжує пропозиції щодо удосконалення цього інституту кримінального права. Наприклад, передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання можлива, якщо ці особи чи колектив здатні справити позитивний вплив на засудженого і мають можливості для здійснення відповідних заходів, а неповнолітній при цьому зобов’язується сприймати виховний вплив і заходи нагляду, які до нього застосовуватимуться. Як стверджують дослідники, цей примусовий захід у багатьох випадках є малоефективним, оскільки діти передаються під нагляд батьків, які уже показали неспроможність виховувати свою дитину належним чином, або й самі втягували її у злочинну діяльність [3, 85-86], але, разом з тим, він залишається найбільш поширеним, тому що не потребує додаткових зусиль від держави для його виконання. Навпаки, покладення на неповнолітнього обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків застосовується рідко через те, що тільки незначна кількість неповнолітніх має власне майно, кошти чи заробіток.

Удосконалення потребує норма кримінального закону про застосування примусових заходів виховного характеру до особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності. З усіх пропозицій щодо усунення цього недоліку кримінального законодавства найбільш слушною видається думка Н.А. Орловської, що реагування на такі діяння слід винести за межі кримінального закону [8, 57], оскільки малолітня особа не може розглядатися як суб’єкт злочину.

На думку вітчизняних вчених, систему примусових заходів виховного характеру можна розширити за рахунок попередження та направлення до соціальної служби [9, 160], виконання неповнолітнім робіт на користь потерпілої сторони [3, 90]. Очевидно, в останньому випадку необхідним є встановлений законодавством орієнтовний перелік таких робіт.

Однією з умов звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності чи покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру є вчинення ним злочину невеликої або середньої тяжкості. Т. О. Гончар пропонує застосовувати таке звільнення при вчиненні неповнолітнім будь-якого злочину [4, 15]. Ця пропозиція видається дещо передчасною, оскільки тяжкі і особливо тяжкі злочини мають підвищений ступінь суспільної небезпечності і вимагають застосування до особи, що їх вчинила, більш суворих кримінально-правових засобів.

Система кримінальних покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітнього, що визнаний винним у вчиненні злочину, включає: штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк. На практиці найчастіше призначається саме позбавлення волі, при цьому його строк у середньому перевищує три роки. Разом з тим Пленум Верховного Суду України визначив: «Якщо санкцією закону, за яким засуджується неповнолітній, передбачено лише такі види покарань, які з огляду на вік підсудного чи його стан не можуть до нього застосовуватися, суд звільняє його від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру, або відповідно до ст. 7 КПК закриває справу і звільняє його від кримінальної відповідальності, або постановляє обвинувальний вирок і звільняє засудженого від покарання» [10, п. 18].

Засоби державно-правового реагування на кримінальні правопорушення неповнолітніх потребують удосконалення. На думку Н. М. Крестовської, це завдання можна реалізувати за допомогою конструювання нового, принципово відмінного від відповідальності дорослих виду галузевої відповідальності – ювенальної відповідальності [11, 308], суб’єктом якої може бути тільки дитина. Провідними функціями ювенальної відповідальності мають бути виховна та превентивна, формами – примусові заходи виховного характеру та покарання, при цьому позбавлення волі повинно застосовуватися виключно у разі вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, за інші злочини до неповнолітніх повинні застосовуватися види покарань, не пов’язані з позбавленням волі, перелік останніх необхідно доповнити такими, які до дорослих не застосовуються.

Таким чином, оптимізації кримінальної політики держави щодо неповнолітніх, які вчинили злочини, у першу чергу, сприятиме підготовка й прийняття необхідних нормативно-правових актів, внесення змін та доповнень до кримінального та кримінально-процесуального законодавства України.

Література:

1. Сімейний кодекс України: [Станом на 1 липня 2009 р.]. – К.: Велес, 2009. – 64 с.

2. Ковальчук Ю. Особливості адміністративної відповідальності неповнолітніх / Ю. Ковальчук // Право України. – 2003. – № 6. – С. 112-114.

3. Бурдін В. М. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні: монографія / В. М. Бурдін. – К.: Атіка, 2004. – 240 с.

4. Гончар Т. О. Неповнолітній як суб’єкт відповідальності за кримінальним правом України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.08 «Кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право» / Т. О. Гончар. – О., 2005. – 20 с.

5. Кримінальний кодекс України: [Станом на 7 жовтня 2009 р.]. – К.: Велес, 2009. – 144 с.

6. Тацій В. Новий Кримінальний кодекс України / В. Тацій, В. Сташис // Право України. – 2001. – № 7. – С. 3-9.

7. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 05.04.2001 р. /За ред. М.І.Мельника, М.І.Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2003.– 1104 с.

8. Орловская Н. А. Принудительные меры воспитательного характера: проблемы законодательного закрепления / Н. А. Орловская // Делінквентна поведінка дітей та молоді: сучасні технології протидії: матеріали міжнар. наук.–практ. конф., 31 березня – 1 квітня 2006 р.: у 2. ч. – О.: ОЮІ ХНУВС, 2006. – Ч.1. – С. 53-58.

9. Ямкова О. О. Примусові заходи виховного характеру: правова природа і види: дис. … кандидата юрид. наук: спец. 12.00.08 «Кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право» / О. О. Ямкова. – О., 2004. – 251 с.

10. Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 р. № 5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: da.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=va005700-04

11. Крестовська Н.М. Ювенальне право України: історико-теоретичне дослідження: монографія / Н. М. Крестовська. – О.: Фенікс, 2008. – 332 с.