Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

Вид материала

Документы

Содержание Ст. 235 УК РЕСПУБЛИКИ БЕЛАРУСЬ: ТРУДНОСТИ В ПРОТИВОДЕЙСТВИИ Соціальне і правове визначення сім’ї, сімейних відносин та його значення для кримінально-правової охорони

Подобный материал:

• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• Зміст, 431.42kb.
• В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
• Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
• Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
• Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
• Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
• Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
• Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
• 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.

Сафонов Александр

Ст. 235 УК РЕСПУБЛИКИ БЕЛАРУСЬ: ТРУДНОСТИ В ПРОТИВОДЕЙСТВИИ

Актуальность проблемы противодействия легализации («отмыванию») материальных ценностей, приобретенных преступным путем, в последние годы имеет для многих государств мира, включая Республику Беларусь, Российскую Федерацию и Украину, особое значение. Если еще несколько лет назад большинство преступлений, связанных с легализацией денежных средств или иного имущества, совершалось для последующего вложения легализованных средств в предпринимательскую или иную экономическую деятельность с целью получения прибыли, то в последние годы денежные средства или иное имущество, имеющее преступное происхождение, стали использовать для совершения террористических актов, захвата заложников, подкупа государственных служащих, незаконного оборота оружия, похищения людей, иных тяжких преступлений, совершаемых, как правило, организованными преступными группами. Таким образом, в XXI столетии общественная опасность данного явления приобрела новые аспекты.

Одной из основных целей деятельности преступных организаций, как и легальных экономических субъектов, является извлечение прибыли. Следовательно, для достижения реальных результатов организованной преступностью необходим подрыв финансовой основы ее воспроизводства, т.е. изъятие доходов от преступной деятельности. Доходы, получаемые от преступной деятельности используются организованными группами по-разному: для покрытия затрат, связанных с совершенными преступлениями, для покрытия иных расходов, для инвестиций в сфере деятельности преступных организаций, для расширения и развития преступного бизнеса, для проникновения в новые сферы преступного бизнеса, для инвестиций в легальную экономику. Легализация преступных доходов, позволяя преступным организациям проникать в легальную экономику, в то же время является, по выражению немецких ученых, «ахиллесовой пятой» их финансовой деятельности.

Экономический элемент организованной преступности можно по праву назвать системообразующим. Без него невозможно поддерживать внутреннюю дисциплину и порядок в группе, обеспечивать коррупционную основу, а самое главное, без него теряется основной стимул участия в организованной преступной группе, в каком бы то ни было качестве стимул наживы, материального обогащения. Необходимо законодательное регулирование ответственности за отмывание «грязных» денег, прежде всего, в интересах борьбы с организованной преступностью, в целях подрыва финансовой основы этой преступности. Таким образом, легализация («отмывание») доходов, полученных преступным путем, сегодня это заключительный этап превращения преступности в высокодоходное и эффективное производство, в ходе которого происходит опасная для общества концентрация экономической, а вслед за ней и политической власти в руках неконтролируемой группы лиц. В связи с осознанием этого факта уже в 1990-е годы в большинстве развитых стран мира было разработано и принято соответствующее законодательство. По оценке экспертов ООН деятельности организованной преступности можно успешно противодействовать с помощью конфискации прибыли, полученной в результате противоправной деятельности. Поэтому во многих правовых системах важное значение стали придавать правовым механизмам блокирования, наложения ареста на активы, связанные с преступной деятельностью, и их конфискации. Отмеченное направление стало рассматриваться как стратегическое оружие в борьбе с легализацией преступных доходов. А экономический метод сдерживания организованной преступной деятельности и есть средство устранения финансовых преимуществ, связанных с антиобщественной деятельностью. Характерной чертой законодательных актов и подзаконных нормативных актов для государственных служащих, банковских работников, юристов, адвокатов и нотариусов стало не только описание признаков легализации криминальных доходов, но и включение в них положений, касающихся поддержания высоких стандартов прозрачности и открытости в экономической деятельности. Задача борьбы с легализацией («отмыванием») материальных ценностей, приобретенных преступным путем в Республике Беларусь и государствах постсоветского пространства представляется достаточно сложной и актуальной в силу ряда причин. К моменту начала рыночных реформ, в особенности в России, а ранее в СССР, сформировались значительные теневые капиталы.

В условиях отсутствия контроля за происхождением денежных средств эти капиталы были инвестированы в создаваемые коммерческие организации и приватизируемые государственные предприятия. В результате значительное количество экономических субъектов оказалось под контролем криминальных структур. Несмотря на столь серьезную угрозу, таящуюся в феномене легализации, успешное противодействие ему и сдерживание в неопасных для общества масштабах вполне посильная задача для государства.

Важность исследований по данной проблеме вызывает постепенная интеграция белорусской, украинской, российской экономик в мировую. Процесс такой интеграции предполагает приведение правовых и экономических стандартов наших государств в соответствие с международными требованиями, в том числе установление правовых средств обеспечения противодействия криминальным проявлениям в сфере легализации доходов. Лишь активное противодействие государства («отмыванию») «грязных» денег может способствовать контролю и пресечению противоправной деятельности организованных преступных формирований.

Основное направление этого противодействия разработка на государственном уровне комплекса мер, направленных на недопущение вливания криминальных денег в экономику. К числу таких средств, следует отнести систему законодательных мер по обеспечению государственного контроля в области профилактики легализации, в том числе уголовно-правовыми методами. Установление уголовной ответственности за легализацию криминальных доходов по праву во всем мире признается одним из эффективных средств, сдерживающих разрастание экономической и организованной преступности, К сожалению, существующая белорусская практика борьбы с легализацией преступных доходов еще не очень существенна. Но в настоящий момент отечественный законодатель может использовать довольно значительную теоретическую базу и практику зарубежных стран, международно-правовые акты.

Целью нашего исследования является подготовка на основе анализа международного и зарубежного опыта противодействия легализации преступных доходов, исследования трудов отечественных и иностранных ученых в этой сфере, результатов правоприменительной практики и социологических опросов, научно обоснованных предложений и рекомендаций, направленных на повышение эффективности использования уголовно-правовых норм, направленных на противодействие легализации («отмыванию») преступных доходов.

Цель исследования обусловила постановку и решение в ходе выполнения работы следующих задач: определение предпосылок и причин развития в Беларуси, Украине, России легализации преступных доходов; классификация причин легализации; исследование природы общественной опасности легализации преступных доходов; изучение международного опыта противодействия легализации; анализ статистических данных и выявление причин низкой эффективности в Республике Беларусь уголовно-правовых мер, направленных на борьбу с легализацией преступных доходов; анализ состава преступления, предусмотренного ст. 235 УК Республики Беларусь; выработка рекомендаций по совершенствованию государственных механизмов противодействия легализации; выработка рекомендаций по изменению и дополнению норм об уголовной ответственности за легализацию преступных доходов. Объектом исследования являются общественные отношения в сфере уголовно-правового запрета и ограничений иных отраслей права, складывающиеся по поводу противодействия легализации («отмыванию») доходов, полученных преступным путем.

Предметом исследования являются международные нормативные акты в области противодействия легализации, зарубежное законодательство, содержащее нормы уголовной ответственности за легализацию, отчеты и иные документы международных организаций и специальных государственных структур иностранных государств, белорусское современное и ранее действовавшее уголовное законодательство об ответственности за легализацию преступных доходов, а также практика его применения, нормативные акты смежной отраслевой принадлежности, литература по уголовному, гражданскому, финансовому, международному праву и криминологии, статистические данные, характеризующие состояние борьбы с легализацией («отмыванием») материальных ценностей, приобретенных преступным путем.

Теоретические разработки проблем, связанных с юридической оценкой легализации в контексте экономической преступности, рассматривались в трудах многих известных ученых, таких как: Е.А. Абрамов, В.М. Алиев, Д.И. Амипов, А.Л. Баньковский, Б.С. Болотский, А.Ю. Викулин, Л.Д. Гаухман, Г.В. Дашков, Т.А. Диканова, А.Э. Жалинский, В.В. Колесников, В.Д. Ларичев, СВ. Максимов, В.Е. Мельникова. Различным аспектам легализации («отмывания») посвящены докторская (В.М. Алиев) и кандидатские (А.А. Ганихин, Ю.В. Коротков, В.Н. Кужиков, В.В. Лавров, Т.В. Молчанова, В.А. Никулина, И.Л. Третьяков, О.Ю. Якимов) диссертации российских ученых. Из существующих монографий по данной проблематике хотелось бы выделить работу В.А. Никулиной, которая проводит анализ состава преступления легализация (отмывание) преступных доходов, сосредотачивая основное внимание па проблемах соучастия и В.И. Михайлова который делает акцент на процессуальные аспекты международного сотрудничества.

Проблема легализации («отмывания») преступных доходов нашла отражение и в исследованиях зарубежных авторов, труды которых изданы и хорошо известны специалистам: М. Бекнер, П. Бернаскони, Д.А. Брандолино, Э. Дах, Д. Карл, Х.-Х. Кернер, Дж. Клос, К. Коттке, Е.Дж. Лампе, Ф.У. Майерс, Р. Парлоу, Д. Солонго, Дж.Ф. Тони, Х.Т. Фарлей, Х.Р. Фримэн и другие. Одновременно с работой ученых исследованию в области легализации посвящены аналитические документы в области противодействия легализации Правительств США, Великобритапии, Германии и других стран, а также специальных организаций ООН, FATF, группы Эгмонт. Таким образом, проблема противодействия легализации преступных доходов требует дальнейшего разрешения и глубоких научно обоснованных разработок.


Сікан Ольга

СОЦІАЛЬНЕ І ПРАВОВЕ ВИЗНАЧЕННЯ СІМ’Ї, СІМЕЙНИХ ВІДНОСИН ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ

У різних сферах знань, де предметом вивчення є людина, доводиться стикатися з поняттям «сім’я». Такий жвавий інтерес обумовлений, перш за все, тією роллю, яка відводиться сім’ї, як фундаментальній комірці суспільства.

Конституція України закріплює у ст.51 законодавчі основи створення, функціонування та захисту сім’ї. У розвиток положень Конституції, як Основного закону держави, на регулювання сімейних відносин направлена дія системи сімейно – правових нормативних актів, розташованих у певному порядку, в залежності від їх юридичної сили, зокрема, Сімейного Кодексу України, Конвенції про права дитини (ратифікованої Постановою Верховної Ради № 789-12 від 27.02.1991 року), Декларації про загальні принципи державної політики України відносно сім’ї та жінки (затверджена Постановою Верховної Ради від 5 березня 1999 року № 475-14), а також низка інших нормативно – правових актів. Однак специфіка сімейних відносин не дозволяє їм бути в повній мірі врегульованими нормами права, адже відносини любові, поваги, довіри це суто особисті категорії, які регулюються нормами моралі, і держава, за допомогою норм права, може лише сприяти їх розвитку та охороні[1]. У цьому аспекті, можна казати, що питання належної охорони сім’ї, у тому числі кримінально – правової, поки що залишається відкритим.

Значення, яке надається сім’ї у суспільстві, зумовлює необхідність чіткого визначення поняття та ознак цього феномену.

Визначаючи поняття сім’ї необхідно виходити з того, що шлюб та сім’я, як зазначив Ф.Енгельс у праці «Походження сім’ї, приватної власності та держави» на підставі досліджень Л.Моргана і М. Ковалевського, – явища історично мінливі. Вони змінюються з розвитком суспільства: спочатку – під впливом природних факторів, а потім – економічних[2].

У літературі розрізняють поняття сім’ї в соціологічному і юридичному розумінні.

У ст.3 Сімейного кодексу України, вперше зроблено спробу дати нормативне визначення поняття сім’ї. За вказаною статтею сім’я визначається, як первинний та основний осередок суспільства, якій притаманні такі її ознаки, як спільне проживання осіб, пов’язаних спільним побутом, котрі мають взаємні права та обов’язки[3]. Дана стаття містить декларацію щодо бачення законодавцем значення сім’ї у суспільстві. Вона характеризується як первинний та основний осередок суспільства, що цілком відповідає положенням Конституції, що до її охорони державою.

Для визначення поняття сім’ї у соціологічному розумінні можна приєднатися до тих авторів які зазначають, що сім’я – це історично визначена соціальна спільність, заснована на шлюбі або кровному спорідненні, усиновленні та взятті дітей на виховання, характерними ознаками якої є спільне життя її членів, взаємна моральна та матеріальна підтримка і взаємне виховання ними одне одного[4]. В юридичному розумінні, як зазначає В.Рясенцев, – це юридичний зв’язок: члени сім’ї мають взаємні права та обов’язки, зміст яких залежить від їх правового становища [5]. Враховуючи наведене вище сім’ю в юридичному розумінні можна характеризувати як історично – визначену організовану соціальну спільність, пов’язану взаємними правами та обов’язками, які випливають зі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, взяття дітей на виховання. Поняття сім’ї у соціологічному розумінні не збігається з поняттям сім’ї в юридичному розумінні. Так наприклад, повнолітні працездатні брат і сестра, які проживають разом утворюють сім’ю в соціологічному розумінні. Їх відносини ґрунтуються на кровному спорідненні, спільному житті, однак в юридичному розумінні вони сім’ю не утворюють, оскільки не наділені взаємними сімейними правами та обов’язками.

Відносно того, чи повинне поняття сім’ї бути уніфікованим та однозначним для всіх галузей права думки вчених не одностайні. Є.Ворожейкін вважає, що не може існувати декілька визначень поняття сім’ї залежно від різних галузей права. Це визначення має бути єдиним, незважаючи на те, що поняття «член сім’ї» у кожній галузі відображає притаманну їй специфіку[6]. А.Сергєєва дотримується протилежної думки, допускаючи різний підхід до поняття сім’ї в юридичному розумінні у різних галузях права [7].

Не зупиняючись, в рамках даної постановки проблеми, на детальному аналізі поняття сім’ї, та похідних від нього понять сімейних правовідносин, права на сім’ю, сімейного життя, таємниці сімейного життя і таке інше, все ж вважаю за необхідне більш чітко регламентувати саме на законодавчому рівні данні поняття.

Адже, специфіка сім’ї, як соціального осередку та спірність підходів до визначення даного правового феномену, суттєво знижують і навіть унеможливлюють належну охорону інституту сім’ї іншими галузями права, у тому числі і кримінальним правом, як галуззю права, що охороняє найбільш важливі соціальні цінності, визнаючи їх об’єктами кримінально – правової охорони, та встановлюючи кримінальну відповідальність за найбільш суспільно – небезпечні посягання в даній сфері суспільних відносин.

Від правильного визначення об’єкта кримінально-правової охорони залежать визначення напрямків криміналізації й декриміналізації діянь в державі, межі застосування кримінально – правової репресії, оцінка адекватності та достатності використання кримінального права як інструменту впливу на суспільні процеси, розуміння його соціально-юридичної сутності [8].

Враховуючи основні задачі та виконання Кримінальним кодексом функцій з охорони найбільш важливих для суспільства цінностей [9], кримінально – правова охорона сім’ї є необхідною складовою частиною їх державного захисту, що являє собою одне з найважливіших завдань соціально – орієнтованої держави. Але специфіка сімейних правовідносин та неоднозначність визначень ключових понять як галуззю сімейного права так і іншими галузями права, утруднює визначення об’єкта кримінально – правової охорони та злочинних посягань, побудови системи злочинів проти сім’ї та визначення меж кримінально – правового впливу.

Саме неоднозначність позиції законодавця, зокрема, наприклад ч.3 Сімейного кодексу, щодо надання одинокій особі права члена сім’ї, та багато інших аспектів роблять актуальним дане дослідження, та потребує подальшого вивчення.

Література:

1. Сімейне право України: Підручн./ за ред..Ю.С. Червоного.- К.: Істина, 2004.- 400 с.

2. Маркс К., Энгельс Ф. Избранные произведения.- ТІІ-М., 1955.- С. 196, 203, 204, 211, 220, 294.

3. Науково – практичний коментар до Сімейного кодексу України: Видання друге, доповнене / Харитонов Є.О., Харитонова О.І., Білоусов Ю.В. та ін.. За ред. Є.О. Харитонова.- Х.: ТОВ «Одісей».- 2008.- 560с.

4. Сімейне право України: Підручн./ за ред..Ю.С. Червоного.- К.: Істина, 2004.- С.68.

5. Рясенцев В.А. Семейное право.- М., 1971.- С. 43-45

6. Белякова А.М., Ворожейкин Е.М. Советское семейное право.- М., 1974.- С.33.

7. Гражданское право.- Т.3.- М., 1999.- С.281.

8. Таций В. Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. – Харьков, 1988. – 197 с.

9. Бондаренко Н.О. Функції кримінального права // Актуальні проблеми держави і права.- 2005. Вип. № 25 с. 453-456.


Сілаєв Семен

ДО ПИТАННЯ ПРО ТРИВАЮЧИЙ ХАРАКТЕР ПРИХОВУВАННЯ ЗЛОЧИНУ (ст. 316 КК РФ, ст. 396 КК УКРАЇНИ, ст. 405 КК РБ)

Інститут множинності злочинів належить до найбільш дискусійних у кримінально-правовій науці й викликає багато питань у практичних працівників щодо його застосування. Не становлять винятку й щільно пов’язані з цим інститутом юридичні конструкції ускладнених одиничних злочинів, в тому числі триваючих. Діюче кримінальне законодавство наших країн не дає легальної дефініції цього феномену; не відповідає на всі питання й постанова XXIII Пленуму Верховного Суду СРСР від 4 березня 1929 р. «Про умови застосування давності та амністії до триваючих та продовжуваних злочинів» – акт легального тлумачення, що, незважаючи на свою архаїчність, не тільки зберігає свою чинність на території Російської Федерації, але й до цих пір зостається в нас єдиним документом, що містить офіційне визначення триваючого злочину.

Нагадаємо, що згідно з п. 1 цієї постанови триваючий злочин визначається як дія або бездіяльність, поєднані з наступним тривалим невиконанням обов’язків, покладених на винного законом під погрозою кримінального переслідування; при цьому підкреслюється така характерна риса триваючого злочину, як безперервне виконання винним його складу. Але коли заходить мова про те, безперервно чи в один момент виконується склад даного злочину (тобто, в остаточному підсумку, про належність того чи іншого злочину до триваючих), завжди розгораються палкі суперечки, що мають не тільки теоретичну, але й величезну практичну значущість, бо визнання або невизнання злочину триваючим безпосередньо впливає на вирішення питання про застосовний закон, а також на застосування давності та амністії до винної особи.

У радянські часи точка зору про триваючий характер обох основних форм причетності (тобто і приховування злочинів, і недонесення про них) була пануючою; доволі широко розповсюджена вона й у сучасній кримінально-правовій літературі [3, 1116; 5, 475]. З другого боку, зустрічається твердження про те, що аналізований нами злочин вважається закінченим з моменту виконання особою будь-якої дії щодо приховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, його слідів або предметів, здобутих злочинним шляхом [4, 666-667], причому без жодних уточнень, про яке закінчення йде мова – фактичне або лише юридичне. До того ж ще в дореволюційній Росії деякі вчені, посилаючись на думки німецьких та французьких юристів, прямо висловлювалися проти віднесення приховування до триваючих злочинів [10, 226-227]. Нарешті, існує й така позиція, згідно з якою дії приховувача можуть бути як разовими, так і триваючими [8, 76; 12, 878].

Проведене нами в дев’ятьох суб’єктах Російської Федерації анкетування суддів, що розглядають кримінальні справи, виявило, що поміж правозастосувачів також немає одностайності щодо цього питання, причому більшість опитаних (105 зі 143, або 73,4%) не визнала приховування триваючим злочином.

Перш за все варто звернути увагу на аргументи тих, хто вважає, що у випадках приховування злочинів мають застосовуватися правила про триваючі злочини. Б.Т. Разгільдієв, наприклад, пише з цього приводу: «Приховування й недонесення характеризуються злочинним актом, за яким протягом тривалого часу настає бездіяльність. Протягом всього приховування й недоносительства суспільна небезпечність діяння, що вчиняється, зостається незмінною. Протягом всього часу приховування й недоносительства можливість вчинення основним злочинцем нового злочину завжди може бути реалізованою. Власне в тому... й міститься особливість суспільної небезпеки триваючих злочинів» [9, 106]. На нашу ж думку, з викладеного зовсім не випливає триваючий характер приховування: видно тільки, що суспільно небезпечні наслідки такої поведінки можуть існувати доволі довго, але цього не досить, щоб можна було вести мову про «безперервне виконання складу злочину», як того вимагає вищенаведена постанова Пленуму.

Нами вже неодноразово висловлювалася думка про те, що безперервність виконання складу злочину обумовлена перш за все безперервністю самого поведінкового акту (дії або бездіяльності), і річ тут не тільки в тому, що переважна більшість триваючих злочинів сформульовано в законі у вигляді формальних складів. Якщо ми будемо вслід за Н.Ф. Кузнєцовою будувати конструкцію триваючого злочину на триваючому характері шкоди [6, 126], ми таким чином безпідставно розширимо це поняття за рахунок практично всіх злочинів проти здоров’я і, наприклад, екологічних злочинів, бо працездатність потерпілого, його смерть, зникнення якого-небудь коштовного природного об’єкту, безумовно, належать до т.зв. «вічних» наслідків, але це однак же не перетворює дії, що їх спричинили, у триваючі. Вчиняючи триваючий злочин, особа протягом більш чи менш тривалого періоду часу постійно не виконує покладений на неї обов’язок чи порушує встановлену для неї заборону, маючи можливість діяти правомірно або припинити «злочинний стан» (хоча б і зазнавши кримінальної відповідальності). З цього випливає ще один висновок, який ми вважаємо принциповим: триваючий характер злочину обумовлюється не тільки й не стільки способом законодавчого описання діяння, скільки соціально-юридичною сутністю останнього; інакше кажучи, «тривалість» – це ознака самого злочину, а не його складу.

До триваючих звичайно відносять дві великі групи злочинів – ухилення особи від виконання покладених на неї обов’язків (несплата аліментів, податків, ухилення від призову на строкову військову службу тощо) та зберігання заборонених, вилучених з вільного обігу предметів (зброї, наркотиків, отруйних речовин і т.п.) [11, 7-8]. Т.Г. Черненко слушно виділяє ще одну групу таких суспільно небезпечних діянь, а саме триваючі злочини, пов’язані з незаконним позбавленням потерпілого волі (викрадення людини, незаконні затримання, арешт або тримання під вартою тощо) [13, 15]. H.H. Куличенко, погоджуючись із такою класифікацією, тим не менше при переліку триваючих злочинів однозначно вказує на приховування злочинів [7, 154, 160]. З огляду на це постає питання: до якої з трьох наведених груп воно належить? Дати відповідь на це не можна, не проаналізувавши соціально-правову природу приховування злочинів.

Як відомо (і про це вже йшлося трохи вище), приховування є різновидом причетності до злочину. Причому від волі законодавця залежить, чи буде це єдина кримінально значуща форма такого явища (як це має місце в сьогоднішніх Росії та Україні) або таку ж оцінку отримає й недоносительство (як це було в Радянському Союзі й нині є в Білорусі, Німеччині, Австрії та в низці інших європейських держав). Але як би це не було, принципово не можна успішно реалізувати намір на приховування злочину або особи, що його вчинила, повідомивши про те правоохоронні органи. Інакше кажучи, недонесення є необхідною умовою приховування, його органічною, невід’ємною частиною. На це спеціально звертав увагу Пленум Верховного Суду СРСР, роз’яснюючи в п. 5 своєї постанови від 31 липня 1962 р. «Про судову практику по справах про заздалегідь не обіцяне приховування злочинів, придбання та збут завідомо викраденого майна», що дії приховувача не вимагають додаткової кваліфікації по статті про недонесення.

Неважко помітити, що власне невиконання обов’язку повідомити уповноважені органи про звісний йому факт чужої суспільно небезпечної поведінки надає триваючого характеру всієї діяльності приховувача. Але якщо такого обов’язку немає, то й «тривалість» приховування треба шукати безпосередньо в способі його здійснення: це має бути такий спосіб, щоб переховувач, який обрав його, опинився в т.зв. «злочинному стані». Як слушно пише М.М. Лапунін, «якщо приховування виразилося в знищенні слідів, знарядь, засобів злочину, говорити про триваючий характер не можна. Якщо має місце приховування злочинця або тимчасове зберігання зазначених предметів, приховування можна визнати триваючим... Одночасно треба враховувати, що не можна вважати триваючим приховування, що виразилося в тому, що особа закопала (без мети зберігання) у себе в саду предмети, що містять сліди злочину» [8, 76].

Підсумовуючи все вищенаведене, вважаємо, що:

1) за діючим кримінальним законодавством Росії та України приховування злочину є триваючим злочином, тільки якщо воно має характер зберігання яких-небудь предметів або самого злочинця, причому у випадках, коли зберігання цих предметів становить самостійний злочин, наявною є ідеальна сукупність двох триваючих злочинів. В усіх інших випадках приховування злочину є простим («одномоментним» чи «багатомоментним») злочином;

2) за законодавством Білорусі (хоч диспозиція ст. 405 КК РБ формально відрізняється від диспозиції ст. 316 КК РФ та ст. 396 КК України лише тим, що перераховує способи вчинення відповідного діяння) приховування злочину завжди є триваючим злочином, оскільки ст. 406 КК РБ передбачає відповідальність за недонесення про злочин.