Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
1. Матвеев В.Н. Повышение безопасности эксплуатации шахтных участковых систем электроснабжения и их компонентов. Автореф. доктора техн. наук. –Кемерово, 2003. – С.3.
Шевчук Василь
СИСТЕМА ЕКВІВАЛЕНТНОСТІ В РОЗРАХУНКАХ ШТРАФІВ ЗГІДНО КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВУ УКРАЇНИ
Процес визначення розміру покарання за вчинене злочинне діяння є досить складним явищем і залежить від багатьох суб’єктивних і об’єктивних чинників, основним з яких можна розглядати законодавчо регламентовані межі можливого застосування конкретного виду покарання.
Окремої уваги заслуговує аналіз проблем застосування умовних одиниць еквівалентних розрахунків кримінального покарання у вигляді штрафу відповідно до положень Кримінального кодексу України (надалі – КК України) в редакції 1960 року і 2001 року.
Із набранням чинності КК України 1960 р. межі застосування кримінального покарання у вигляді штрафу не були визначені в Загальній частині КК України 1960 р., і штраф визначався, як правило, судовою практикою залежно від ступеню тяжкості вчиненого діяння та з урахуванням санкції статті Особливої частини КК України 1960 р., яка регламентувала або верхню межу штрафу, або межі від мінімального до максимального розміру штрафу [1, 113] в еквіваленті до сталої грошової одиниці – карбованця.
Згодом, в 1983 році, цей критерій знайшов своє відображення в статті 32 Загальної частини КК України 1960 р., згідно якої розміри покарання у вигляді штрафу були обмежені мінімальною і максимальною межею в сталому грошовому еквіваленті – від 50 до 300 карбованців. Окрім того, відповідними змінами, внесеними до зазначеної вище статті, встановлювався новий критерій визначення розміру штрафу – вчинення корисливого злочину, і відповідна межа покарання у вигляді штрафу в розмірі до 1000 карбованців [2, ст. 14].
Слід зауважити, що КК України 1960 р. в «союзний» період свого існування використовував й інші критерії для визначення розміру штрафу, зокрема, кратність вартості викраденого майна [3, ст. 841], спеціальний більш високий розмір штрафу, обумовлений винятковістю випадку і передбачений законодавчим актом [3, ст. ст. 1631, 1874, 2281], повна вартість судна [3, ст. 201].
Цей період чинності кримінального законодавства відзначився і збільшенням верхньої межі покарання у вигляді штрафу до 500 карбованців у зв’язку із посиленням юридичної відповідальності за самогоноваріння [4, ст. 1 п. 2)].
Політичні та економічні зміни на початку 90-х років ХХ століття вплинули, в тому числі, і на розвиток кримінального законодавства, зокрема, в частині регламентації покарання у вигляді штрафу.
Так, починаючи з 1992 року законодавчо запроваджувалася динамічна модель розрахунку розміру покарання у вигляді штрафу, критеріями визначення якої встановлювалися – кратність (1: 10 [5, ст. 1 ч. 1]; 1: 3 [5, ст. 1 ч. 2]) до розміру штрафу регламентованого санкцією статті Особливої частини КК у співвідношенні до встановленого розміру мінімальної заробітної плати (надалі – «м. з. п.») станом на день прийняття відповідного закону – 17 червня 1992 року [5, ст. 2], який з цієї ж дати і набрав чинності [5, ст. 3].
Розмір «м. з. п.» з 01. 05. 1992 р., тобто станом на день прийняття зазначеного вище закону, було встановлено у сумі 900 карбованців [6, п. 1].
Особливою відмінністю цієї моделі розрахунку слід виділити те положення, що встановлене співвідношення визнавалося постійним і не підлягало зміненню залежно від подальшої зміни розміру «м. з. п.» [5, ст. 2].
Для ілюстрації цієї схеми розрахунків доцільно розглянути деякі статті КК України 1960 р. Так, однією з останніх статей Особливої частини КК України 1960 р., до санкції якої були внесені зміни шляхом збільшення номінального розміру штрафу в сталому грошовому еквіваленті – карбованцях, була стаття 215 КК, яка передбачала кримінальну відповідальність за порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами. Санкція частини першої цієї статті одним із видів покарання передбачала розмір штрафу у сумі до двох тисяч карбованців.
Із урахуванням запровадженої в 1992 році моделі розрахунку штрафу за ч. 1 ст. 215 КК України 1960 р., в редакції Закону України від 15. 11. 1991 р. № 1818 – ХІІ [7, Розділ ІІ ст. 1], необхідно було визначити: 1) кратність, – 2000 крб. х 3 = 6000 крб.; 2) пропорційне співвідношення до «м. з. п.», – (6000 крб. 900 крб.) х 100 % = 667 %, – з метою майбутніх розрахунків у разі змінення розміру «м. з. п.».
Враховуючи, що з 01. 11. 1992 р. розмір «м. з. п.» було збільшено до 2300 крб. [8, п. 1], розрахунок штрафу за цією ж статтею слід було проводити із урахуванням критерію пропорційного співвідношення до «м. з. п.», визначеного станом на 17. 06. 1992 р. Це означало, що розмір штрафу розраховувався як добуток збільшеної «м. з. п.» та критерію пропорційного співвідношення, визначеного станом на 17. 06. 1992 р., тобто: (2300 крб. х 667 %) 100 % = 15341 крб.
Таким чином і в такій спосіб законодавець забезпечував відповідність покарання вчиненому кримінально караному діянню в умовах дестабілізації економічного та фінансового стану країни на початку 90-х років ХХ століття.
Одночасно із цим почалося реформування санкцій статей Особливої частини КК України 1960 р., яке відображалося у поступовому заміщені сталих розмірів штрафу, регламентованих мінімальною та максимальною межею грошової суми визначеної в карбованцях, на визначення меж застосування штрафу в розмірах еквівалентних певній кількості «м. з. п.» офіційно встановлених на час вчинення злочину.
Ознаки системності і уніфікованості в застосуванні кримінального покарання у вигляді штрафу знову з’явилися кримінальному законодавстві України в лютому місяці 1995 року, коли єдиним нормативно-правовим актом були внесені зміни до чинного КК України 1960 р. та інших законодавчих актів, пов’язаних із застосуванням покарання у вигляді штрафу, згідно якого у всіх санкціях статей Особливої частини КК було виключено розмір штрафу еквівалентний сталій грошовій одинці – карбованцям, і запроваджено новий критерій розрахунку штрафів – еквівалент певної кількості «м. з. п.» [9, Розділ І ст. 3 – 13].
Проте, з 01. 09. 1995 р., із набранням чинності Глави VII Особливої частини КК України 1960 р. та деяких інших статей КК, в редакції Закону України від 11. 07. 1995 р. № 282 / 95 – ВР [10], законодавець знову повернувся до змішаної системи розрахунків покарання у вигляді штрафу, запровадивши вперше в якості критеріїв такого розрахунку розмір еквівалентний неоподатковуваному мінімуму доходів громадян (надалі – «н. м. д. г.»), який є незмінним й дотепер і використовується в якості еквіваленту до розрахунку штрафів в КК України 2001 р. [11, ст. 53 ч. 2].
Підсумовуючи вищевикладене, можна стверджувати, що в різні часи існування кримінального законодавства використовувалися наступні критерії розрахунку кримінального покарання у вигляді штрафу: 1) еквівалент до сталої грошової одиниці – карбованця (гривні); 2) еквівалент до «м. з. п.»; 3) кратність від еквіваленту до сталої грошової одиниці – карбованця (гривні); 4) пропорційність від еквіваленту до сталої грошової одиниці та «м. з. п.»; 5) еквівалент до «н. м. д. г.»; 6) змішані системи у різноманітних комбінаціях тощо.
На нашу думку, побудова кримінально-правових норм, що передбачають покарання у вигляді штрафу залежно від заподіяної злочином шкоди, повинна бути обумовленою пропорційним розрахунком шкоди і штрафу.
Таким чином, застосування системного підходу до аналізу законодавчої побудови санкцій статей Особливої частини КК України буде сприяти реалізації в системі норм кримінального законодавства одного із основних принципів – принципу відповідності покарання вчиненому злочинному діянню.
Література:
1. Уголовный кодекс Украинской ССР: Научно-практический комментарий / Отв. ред. Министр юстиции УССР Зайчук В. И., спец. ред. к. ю. н. Яценко С. С. – К.: Изд-во полит. лит. Украины, 1975. – 684 с.
2. Указ Президії Верховної Ради Української РСР «Про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу Української РСР» від 12. 01. 1983 р. № 4571 – Х // ВВР. – 1983. – № 4. – Ст. 50.
3. Кримінальний кодекс України: Затверджений Законом від 28. 12. 1960 р. № 2000 – 05 // ВВР. – 1961. – № 2. – Ст. 14.
4. Указ Президії Верховної Ради Української РСР «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів Української РСР» від 12. 06. 1987 р. № 4135 – ХІ // ВВР. – 1987. – № 25. – Ст. 454.
5. Закон України «Про порядок застосування кримінальних покарань і заходів адміністративного стягнення у вигляді штрафу» від 17. 06. 1992 р. № 2467 – ХІІ // ВВР. – 1992. – № 35. – Ст. 510.
6. Постанова Верховної Ради України «Про підвищення соціальних гарантій для населення» від 29. 04. 1992 р. № 2301 – ХІІ // ВВР. – 1992. – № 30. – Ст. 428.
7. Указ Президії Верховної Ради України «Про внесення доповнень і змін до Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 29 липня 1991 року «Про посилення відповідальності за порушення правил, норм та стандартів, що відносяться до забезпечення безпеки дорожнього руху» від 15. 11. 1991 р. № 1818 – ХІІ // ВВР. – 1992. – № 5. – Ст. 40.
8. Постанова Верховної Ради України «Про підвищення мінімальних розмірів заробітної плати і пенсії» від 16. 11. 1992 р. № 2779 – ХІІ // ВВР. – 1992. – № 48. – Ст. 664.
9. Закон України «Про внесення змін до законодавчих актів України щодо застосування кримінальних покарань у вигляді штрафу» від 08. 02. 1995 р. № 41 / 95 – ВР // ВВР. – 1995. – № 8. – Ст. 53.
10. Закон України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності посадових осіб» від 11. 07. 1995 р. № 282 / 95 – ВР // ВВР. – 1995. – № 29. – Ст. 216.
11. Кримінальний кодекс України: Схвалений Верховною Радою України 05. 04. 2001 р. № 2341 – 03 // ВВР. – 2001. – № 25 – 26. – Ст. 131.
Кузембаєв Олександр
РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ ЯК ДЖЕРЕЛА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
Більшість вітчизняних авторів наголошують що єдиним джерелом кримінального права є чинний Кримінальний кодекс України 2001 р., проте необхідно вказати, що багато положень тлумачення положень чинного Кримінального кодексу України все частіше містяться в інших нормативно-правових актах, та актах судових і правоохоронних органів, в тому числі і в рішеннях Конституційного Суду України.
Так, суди, здійснюючи судочинство, конкретизують і деталізують загальні норми, розкривають зміст оціночних правових понять і створюють правоположення – прообраз повноцінної норми. Це тим більше важливо, що в умовах демократичної державності неможливо відмовляти у правосудді (наприклад, через відсутність або неповноту закону). Значення судової практики визначається тим, що вона виступає як орієнтир, як приклад для вирішення конкретних, аналогічних справ. В цьому випадку вона впливає на створення не тільки судової політики, але і принципів права, вдосконалювання законодавства, тобто має певне правотворче значення. Необхідність такої ролі, у тому числі і рішень Конституційного Суду України, викликана динамізмом суспільних відносин, недостатністю типового законодавчого регулювання, наявністю прогалин, колізій, дефектів у праві.
Про необхідність впровадження реформування правової системи України, щодо розширення кола джерел кримінального права висловлювались такі вітчизняні науковці: М.І. Козюбра, В.О. Котюк, Д.В. Кухнюк, Д.В. Кирилюк, Л.А. Луць, Б.В. Малишев, В.О., М.І. Мельник, Навроцький, В.Т. Нор, А.О. Селіванов, М.І. Сірий, С.В. Шевчук, Г.Г. Шмельова, В.І. Шишкін та інші.
У вітчизняній науці намітилася тенденція щодо визнання за рішеннями Конституційного Суду України прецедентного значення, що забезпечується, у першу чергу, самою Конституцією України і Законом України «Про Конституційний Суд України», а саме: закони, інші правові акти або їхні окремі положення, які визнані неконституційними, припиняють діяти від дня прийняття Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність (стаття 152 Конституції України). Прийняте Конституційним Судом України рішення є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене (стаття 150 Конституції України), рішення Суду діють безпосередньо і не вимагають підтвердження іншими органами (Абз. 3 п. 4 Рішення Конституційного Суду України у справі про порядок виконання рішень Конституційного Суду України № 15-рп/2000 від 14.12.2000 р. // Офіційний вісник України, 2000, від 05.01.2001р.).
Прикладом служить практика Конституційного Суду України з висловлення правових позицій з кримінального права.
Особливо необхідно виділити правову позицію Конституційного Суду в Рішенні від 29 грудня 1999 року № 11-рп/99 (справа про смертну кару по конституційному поданню 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України (у редакції 1960 року) у частині, що передбачає смертну кару як вид покарання). Конституційний Суд України вказав, що право на життя належить людині від народження і захищається державою, а тому смертну кару як вид покарання, передбачену у відповідних положеннях Кримінального кодексу України, не можливо вважати винятком щодо невід’ємного права на життя кожної людини.
Як правову позицію необхідно розглядати і тлумачення, що дав Суд терміну «притягнення до кримінальної відповідальності». Поняття «притягнення до кримінальної відповідальності» визначена як стадія кримінального переслідування, що починається з моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину (Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року № 9-рп/99 у справі про депутатську недоторканність).
Рішення Конституційного Суду України № 1-3/2000 від 19 квітня 2000 року у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статті 58 Конституції України, статей 6, 81 Кримінального кодексу України (справа про зворотну дію кримінального закону в часі) щодо зворотної дії закону про кримінальну відповідальність.
Рішення Конституційного Суду України № 1-33/2004 від 2 листопада 2004 року у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м’якого покарання) про визнання таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини першої статті 69 Кримінального кодексу України в частині, яка унеможливлює призначення особам, які вчинили злочини невеликої тяжкості, більш м’якого покарання, ніж передбачено законом.
Також на законодавчому рівні були затверджені рішення Конституційного Суду України про можливості надати правову допомогу при дозволі справ у судах України, разом з адвокатами, іншим особам, які є фахівцями в галузі права за Рішенням Конституційного Суду України № 1-17/2000 від 16 листопада 2000 року у справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника).
Отже, в Україні існує потреба у визнанні за рішеннями Конституційного Суду України статусу джерела кримінального права і легалізацію прецедент них рішень Конституційного Суду України можна і потрібно супроводжувати введенням умов, за яких він може визнаватися обов’язковим.
Такими умовами є:
- по-перше, публікація рішень, які заслуговують на те, щоб виступати як приклад при вирішенні аналогічних справ;
- по-друге, це запровадження норми про те, що опубліковані рішення Конституційного Суду України, є обов’язковими при вирішенні інших аналогічних справ;
- по-третє, при наданні прецедентного характеру судовим рішенням не повинно ставитись за мету заперечення авторитету закону, оскільки його правова цінність як засобу правового регулювання є незаперечною.
Щодо вирішення питання про те, чи будь-яке рішення Конституційного Суду України буде мати силу обов’язкового посилання, тобто норми, обов’язкової для всіх інших судів і для всіх суб’єктів правовідносин, або суд, що уповноважений формулювати прецеденти, повинен спеціальною постановою вказувати, що дане рішення має силу обов’язковості (або прецедентності), вважаємо за необхідне, що для початку Конституційний Суд України повинен вказувати, що дане рішення має обов’язковий характер і рішенням прямої дії.
Таким чином, багато рішень Конституційного Суду носять нормативний характер і тому мають прецедентний характер.
У зв’язку з цим, пропонуємо робити посилання на рішення Конституційного Суду України при вирішенні конкретних справ, у тому числі кримінальних, які є обов’язковими до застосування і не потребують додаткових уточнень і роз’яснень, а отже носять характер джерела кримінального права.
Мирошниченко Наталія
ЗА І ПРОТИ ЗНИЖЕННЯ МІНІМАЛЬНОГО ВІКУ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
До найбільш дискусійних питань, пов’язаних з віком кримінальної відповідальності відноситься встановлення мінімальних вікових меж. Вказана проблема є складною, з нею стикаються законодавці всіх країн на протязі тривалого часу.
Проблемами вивчення віку займаються вчені різних наук: педагогіки, біології, медицини, соціології, психології, філософії, а також права. У доктрині кримінального права питань віку кримінальної відповідальності торкались такі вчені, юристи, як: М. С. Таганцев, С. В. Познишев, М.М. Бабаєва, Р. І. Міхєєв, Л.В. Борових, В. Бурдін, О. Сапожнікова, І.Я. Козаченко, З. А. Астеміров, Є. Цимбал, В. Г. Павлов, А.А. Байбарін, Г. В.Назаренко, В. Ф. Мороз, С. С. Яценко, К. А. Долгополов, П. Л. Фріс, А. Васильєвський, В. Шаблистий та інші.
Кримінальне законодавство України не містить дефініції, яка б давала роз’яснення поняття віку кримінальної відповідальності, а тільки вказує на вікові межі. Так, згідно статті 22 Кримінального кодексу України (далі – КК України) загальний вік кримінальної відповідальності настає з 16 років, за певний, вичерпаний перелік злочинів, якій передбачений у ч. 2 ст. 22 КК України з 14 років [1. ст.22].
Незважаючи на нормативне закріплення мінімального віку кримінальної відповідальності, у доктрині кримінального права ведуться активні дискусії стосовного цієї проблеми. У вітчизняній науці кримінального права не виникало сумнівів у тому, що особи у дитячому віці перебувають поза сферою кримінально-правового впливу, і за жодних умов не можуть визнаватися суб’єктами злочину. Не так однозначно вирішується питання про можливість бути суб’єктами злочину особами у підлітковому віці, особливо у молодшому підлітковому віці (від 11 до 16 років).
Значна кількість науковців пропонують знизити вік кримінальної відповідальності, посилаючись на те, що в сучасний період їде акселерація дітей, тому діти можуть розуміти суспільну небезпеку вчиненого й у більш ранньому віці ніж передбачено в КК України. Домінуючою пропозицією в даному напрямку – є зниження мінімальних меж кримінальної відповідальності до 12 років. Зокрема, дану позицію підтримують: Н. Г. Андрюхін посилаючись на акселерацію підлітків [2, 7]. І.Я. Козаченко та Б.А. Спасенніков вважають, що інтелектуальний потенціал суб’єкта у дванадцятирічному віці, позволяє сприймати, запам’ятовувати, осмислювати інформацію, необхідну для дій «з розумінням» у доступних сферах діяльності. У зв’язку з цим автори вважають, що потрібно встановити 12-річний вік, як нижню вікову межу кримінальної відповідальності. [3, 82] Г.М. Міньковський та М.М. Бабаєв, посилаючись на наукові труди М.Л. Гомелаурі, вважають, що більшість підлітків к 12 рокам в змозі не тільки прогнозувати, а й розуміти наслідки своїх дій, а також дії інших осіб. [4, 14]
У науковій літературі є пропозиції знизити вік кримінальної відповідальності до 13 років. Зокрема, дану думку підтримує: В. Г. Павлов, який пропонує встановити кримінальну відповідальність з 13 років за вбивство, умисне заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю, крадіжку, грабіж, хуліганство при обтяжуючих обставинах [5, 35].
На нашу думку, не зовсім гуманними, а також не відповідними вимогам міжнародного законодавства є висновки вчених, щодо зниження мінімального віку кримінальної відповідальності до 11 років. Зокрема, цю позицію підтримують В. Ф. Мороз, В. М. Бурдін, О. Сапожнікова та інші вчені.
Аргументуючи свою позицію, прихильники зниження вікової межі кримінальної відповідальності посилаються на ряд обставин, а саме: на дані психології, на такі соціальні явища, як збільшення кількості злочинів серед неповнолітніх, а також на процес акселерації тощо.
Обґрунтовуючи необхідність зниження віку кримінальної відповідальності, багато дослідників вказують на те що одержали широке поширення випадки вчинення малолітніми особами, які не досягли встановленого віку кримінальної відповідальності тяжких злочинів. Незважаючи на те, що, великий процент злочинів, вчиняють особи до 14 річного віку, на нашу думку зниження віку кримінальної відповідальності є не гуманним. В даному віковому періоді йде активний процес становлення особистості, і якщо ми будемо застосовувати суворі заходи кримінального впливу до таких осіб, тобто покарання, та направляти їх у місця позбавлення волі, у малолітніх осіб може скластись негативне ставлення до суспільства. В результаті негативного впливу на процеси виховання в місцях позбавлення волі, у неповнолітніх можуть сформуватись спотворені, деформовані уявлення про певні соціальні, етичні, світоглядні цінності і установки, які будуть впливати на подальшу поведінку. Згідно даних Ю.І. Битко, середньостатистична можливість рецидиву у неповнолітніх, засуджених за перший злочин до позбавлення волі, приблизно 57 процентів, при цьому він робить акцент, на те, що чим нижче вік злочинця, тим більше можливий рецидив [6, 139-140].
Факт збільшення кількості злочинів серед малолітніх не може виступати домінуючим критерієм встановлення віку кримінальної відповідальності. В першу чергу потрібно враховувати особливості розумового розвитку певної вікової групи, психофізичні особливості особи, тобто біологічні фактори, а потім вже соціальні. Цей висновок підтверджується й міжнародними нормативними документами. Так, відповідно до пункту 4.1. Мінімальних стандартних правил ООН, які стосуються застосування правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила) «у правових системах, в яких визнається поняття віку кримінальної відповідальності для неповнолітніх, нижня межа такого віку не повинна встановлюватися на занадто низькому віковому рівні, враховуючи аспекти емоційної, духовної та інтелектуальної зрілості» [7].
У коментарі до даного документу підкреслюється, що «...Використання сучасного підходу полягає у визначенні здатності дитини перенести пов’язані з кримінальною відповідальністю моральні та психологічні аспекти, тобто у визначенні можливості притягнути дитину, в силу індивідуальних особливостей його або її сприйняття і розуміння, до відповідальності за явно антигромадську поведінку» [8, 287]. Як бачимо, міжнародний акт вказує на те, що при встановленні мінімального віку кримінальної відповідальності необхідно керуватись ні думкою громадськості, ні традиціями, ні політичними інсинуаціями, ні станом злочинності, а даними медичних та психологічних досліджень. Також Пекінські правила роблять акцент на те, що мінімальні вікові межі не повинні бути занизькими, противному випадку поняття відповідальності не має сенсу.
Деякі вчені, такі як Г. З. Адігамова, Ш. Р. Ямаєв та інші, аргументують свою позицію, щодо зниження віку кримінальної відповідальності, даними психолого-педагогічних досліджень. Ряд дослідників у галузі дитячої психологи і педагогіки вважають, що якщо раніше підлітковим віком вважався вік від 12-13 до 16 років, то в даний час слід вважати підлітковим віком від 11 до 14-15 років.
Дійсно, як показують дослідження вчених, неповнолітнім у віці з 11 до 14 років розвинуті такі здібності, як вміння розуміти та підпорядковувати свою поведінку нормам колективу, прагнення для самостійного життя, критичне ставлення до оточення, формується самооцінка [9, 58-61]. Хоча процес соціалізації особистості триває більш ніж 14 років, однак як зазначають психологи, у підлітків у віці від 11 -14 років спостерігається стійкій рівень соціалізації. Особи цього періоду здатні усвідомлювати не тільки фактичний характер своєї поведінки, але і її соціальне значення, нести відповідальність за свої дії. Починають розуміти суспільну небезпеку, а також протиправність наслідків деяких злочинів. Особи, які володіють вказаними властивостями, дійсно можуть відповідати за свої протиправні дії й нести кримінальну відповідальність. Однак, всі вказані властивості, формуються в залежності від індивідуального розвитку у особи приблизно у період з 11 до 14 років, так як наука не може встановити чіткій вік, на нашу думку, щоб уникнути об’єктивного ставлення, потрібно враховувати верхню межу даного вікового періоду, а саме 14 років.
Деякі автори, зокрема: Н. Г. Андрюхін, М. В. Сараев та інші роблять акцент на процесі акселерації. На їх думку, цей факт має враховуватися при вирішенні питання про вікові межі кримінальної відповідальності. Однак, потрібно враховувати той факт, що тривожним явищем в останні роки стало значне збільшення розмірів «соціального» сирітства. «Приховане» соціальне сирітство, яке пов’язане з погіршенням умов життя сім’ї, падінням її моральних підвалин і зміною ставлення до дітей, аж до їхнього повного витіснення з сімей, внаслідок чого зростає безпритульність і бездоглядність величезної кількості дітей та підлітків. [10, 4] Затримка психічного і фізичного розвитку це головна характерологічна особливість дітей-сиріт. Тобто у таких дітей розвиток, та процес соціалізації особистості може відставати від однолітків з сприятливими умовами життя, як в наслідок медичних та й соціальних факторів. Тому при встановленні мінімальних меж кримінальної відповідальності потрібно враховувати усереднені дані розвитку неповнолітніх осіб всіх слоїв населення. Тому ми вважаємо, що зниження віку кримінальної відповідальності є недопустимим у теперішній час. Встановлені мінімальні вікові межі у діючому кримінальному законодавстві є обґрунтованими й відповідають міжнародним нормам. Однак потрібно переглянути перелік злочинів, за який кримінальна відповідальність настає з чотирнадцяти років.