Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
1. Постановление 23-го Пленума Верховного Суда СССР от 4 марта 1929 г. «Об условиях применения давности и амнистии к длящимся и продолжаемым преступлениям» (в редакции постановления Пленума Верховного Суда СССР от 14 марта 1963 г. № 1) // Сборник постановлений Пленумов Верховных Судов СССР и РСФСР (Российской Федерации) по уголовным делам. – М.: Спарк, 1999. – С. 5-6.
2. Постановление Пленума Верховного Суда СССР от 31 июля 1962 г. № 11 «О судебной практике по делам о заранее не обещанном укрывательстве преступлений, приобретении и сбыте заведомо похищенного имущества» // Бюллетень Верховного Суда СССР. – 1962. – № 5.
3. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации [Teкcт] / отв. ред. А.А. Чекалин; научн. ред. В.В. Томин, В.В. Сверчков. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Юрайт-Издат, 2007. – 1228 с.
4. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / под ред. В.И. Радченко, А.С. Михлина. – СПб.: Питер, 2007. – 784 с.
5. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. проф. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.
6. Кузнецова Н.Ф. Избранные труды. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 834 с.
7. Куличенко Н.Н. Уголовно-правовая оценка единичного сложного преступления: дис. … канд. юрид. наук / Омская академия МВД России. – Омск, 2006. – 191 с.
8. Лапунин М.М. Вторичная преступность: понятие, виды, проблемы квалификации, криминализации и пенализации. – M.: Wolters Kluwer, 2006. – 240 c.
9. Разгильдиев Б.Т. Уголовно-правовые проблемы прикосновенности к преступлению. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1981. – 111 c.
10. Саблеръ В. О значенiи давности въ уголовномъ правѣ. – М.: Тип. Т. Рисъ, 1872. – 423 с.
11. Семернёва Н.К. Множественность преступлений: квалификация и назначение наказания / Н.К. Семернёва, Г.П. Новосёлов, З.А. Николаева. – Свердловск: Изд-во СЮИ, 1990. – 84 с.
12. Уголовное право. Особенная часть: учебник / отв. ред. И.Я. Козаченко, Г.П. Новосёлов. – 4-е изд., изм. и доп. – М.: Норма, 2008. – 1008 с.
13. Черненко, Т.Г. Множественность преступлений по российскому уголовному праву. – Кемерово: Кузбассвузиздат, 2007. – 203 с.
Чуяк Ольга
ЖИТТЯ ЛЮДИНИ ЯК ОБ’ЄКТ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ
Злочини проти життя та здоров’я особи становлять на сьогодні один із найбільш поширених та небезпечних видів злочинних діянь, оскільки вони посягають на одну із найбільших цінностей – життя та здоров’я особи. Стаття 1 Конституції України проголошує Україну соціальною державою. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Основний Закон проголошує принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, у тому числі щодо виконання свого головного обов’язку – утвердження і забезпечення прав людини. З огляду на це, доцільніше було б розмістити злочини проти життя та здоров’я особи в Розділі І Особливої частини Кримінального кодексу. Розмістивши злочини проти основ національної безпеки України в Розділі І Особливої частини КК, законодавець, успадкувавши традиції радянського кримінального права, поставив інтереси держави на перше місце, дещо зменшив значення інших видів злочинних посягань, у тому числі і посягань на життя та здоров’я особи.
Як зазначив О.О.Мороз в Україні існує гостра проблема забезпечення прав людини. Вона має системний характер, оскільки ні суспільство в цілому, ні кожна людина зокрема не мають гарантованих державою, передбачених Конституцією та ратифікованих міжнародними конвенціями прав і свобод. Системність проблеми полягає і в тому, що порушення прав і свобод має масовий характер у всіх сферах – соціально-економічній, політичній, духовній. Порушується природне право людини на життя [3].
Таким чином, в період реформування кримінального законодавства виникає необхідність правового аналізу гарантій правової охорони права людини на життя. У системі гарантій права людини на життя важливе місце займає його кримінально-правова охорона, оскільки завданням КК України є правове забезпечення охорони прав і свобод людини та громадянина від злочинних посягань, а також запобігання злочинам.
Охорона права людини на життя у кримінальному праві в основному здійснюється шляхом встановлення кримінальної відповідальності за вчинення злочинів проти життя та здоров’я особи (Розділ II КК України). Але життя людини як об’єкт злочинного посягання охороняється не тільки шляхом встановлення кримінальної відповідальності за вчинення злочинів проти життя людини, але й низкою інших кримінально-правових норм (статті 112, 134, 348, 379, 442 КК та ін.). Охорона права людини на життя забезпечується і шляхом регламентації права людини на самозахист. У низці конституційних норм (ст. 27, ч. 5 ст. 55 Конституції України) встановлюється право кожної людини як на захист власного життя, так і життя інших осіб. Ці норми розвинуті у ст. 36 КК (необхідна оборона) та ст. 39 КК (крайня необхідність).
Слід зазначити, що кримінально-правова охорона має певні правові межі, оскільки вона починається з моменту виникнення у людини права на життя і припиняється з його втратою. Серед науковців нема одностайності у визначенні моменту, з якого починається кримінально-правова охорона життя людини і на законодавчому рівні це питання не регламентовано. Таким чином, необхідно визначити межі кримінально-правової охорони життя людини.
Існує думка, що право на життя виникає з появою самого життя і втрачається зі смертю людини. Кінцевий його момент отримав законодавче закріплення: кінцевою межею людського життя є її біологічна смерть (смерть головного мозку), що закріплено у ст. 15 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від 16 липня 1999 року. Таким чином, життям людини з юридичної точки зору визнається життя її мозку, і початок життя мозку означає початок життя людини, а саме: досягнення плодом повних 22 тижнів внутрішньоутробного розвитку [4]. З цього моменту виникає право на життя і повинна починатися його кримінально-правова охорона.
Підтримуємо науковців, які пов’язують початок життя людини з моментом початку фізіологічних пологів. Проаналізувавши зміст статей КК, можна зробити висновок, що цієї точки зору дотримується і законодавець, так як діючий кримінальний кодекс не передбачає кримінальної відповідальності за переривання вагітності після 22 тижня вагітності, а завдання тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило переривання вагітності кваліфікується за ст.121 КК «Умисне тяжке тілесне ушкодження» і додаткової кваліфікації за ст. 115 КК «Умисне вбивство» не потребує. Слід звернути увагу на те, що КК встановлює кримінальну відповідальність за умисне вбивство матір’ю своєї новородженої дитини, пов’язуючи час вчинення злочину з моментом початку пологів або відразу після пологів. Таким чином, можна стверджувати, що законодавець пов’язує виникнення права на життя у людини з моментом початку пологів.
Однак є недоліки в діючому кримінальному законодавстві, яке охороняє право людини на життя. Так, ст. 115 КК визначає вбивство як умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Це законодавче визначення поняття вбивства не охоплює випадків необережного позбавлення життя іншої людини (ст. 119 КК), яке згідно з КК визначається як вбивство, вчинене через необережність. Виходячи з визначення дефініції вбивства у ст.. 115 КК, під вбивством через необережність слід розуміти умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, вчинене через необережність. Вважаємо, що цей злочин більш правильно назвати заподіянням смерті через необережність.
Вбивство через необережність слід відмежувати від випадкового заподіяння смерті (казусу), коли особа, що заподіяла смерть потерпілому, не передбачала настання смерті потерпілого від своїх дій (бездіяльності) і за обставинами справи не повинна була або не могла цього передбачати.
Самогубство, тобто заподіяння смерті самому собі, як і готування до самогубства та замах на самогубство, не є кримінально караними діяннями. Проте наявність прохання або згоди потерпілого на позбавлення його життя не звільняє того, хто це вчинив, від кримінальної відповідальності за умисне вбивство. В Україні медичним працівникам забороняється здійснення еутаназії – навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань
Також слід виключити із назв ст.ст. 116, 117, 118 КК слово «умисне», оскільки у ст. 115 КК законодавець чітко визначив, що вбивством може бути лише умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині.
Вважаємо, що статтю 116 КК необхідно доповнити ч. 2 і викласти її у такій редакції: «2. Вбивство двох чи більше осіб, вчинене в стані сильного душевного хвилювання...», передбачивши у її санкції покарання у виді позбавлення волі на строк до 5 років. Ця норма підлягала б застосуванню у тих випадках, коли причиною виникнення стану сильного душевного хвилювання була протиправна поведінка двох чи більше осіб.
Також необхідно викласти диспозицію ст. 117 КК «Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини» у такій редакції: «Вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів, якщо мати перебувала в обумовленому пологами психоемоційному стані...». Ст. 117 КК необхідно доповнити ч. 2, яка б передбачала відповідальність за вбивство матір’ю двох чи більше новонароджених дітей. Це положення закону могло б застосовуватись на практиці у випадках вбивства матір’ю двох чи більше дітей (близнюків).
Можна зробити висновок, що Конституція України проголошує, що життя людини визнається найвищою соціальною цінністю. Діючий КК охороняє природне право на життя шляхом встановлення кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, пов’язаних з позбавленням життя людини. Однак діюче законодавство має низку недоліків у регулюванні суспільних відносин в цій сфері. Усунення цих недоліків сприятиме ефективній правоохоронній діяльності та забезпечить належну охорону конституційного права людини на життя.
Література:
1. Конституція України // http//zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg
2. Кримінальний Кодекс України // http// www.zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/ main.cgi?nreg =2341-14
3. Карпачова Н.І. Судовий захист прав громадян // http//www.ombuchmen. com.ua
4. Павленко Т.А. Концепція кримінально-правової охорони права людини на життя в Україні // http//www.dysertaciya.org.ua/disertaciya_1_994.phpl
Денисова Оксана
РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ОРГАНІВ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ ЯК ФАКТОР ОПТИМІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ КАТУВАНЬ
Докорінні зміни в соціально-політичних та інших умовах життєдіяльності суспільства і держави на нинішньому етапі розвитку України створили передумови для реформування системи органів кримінальної юстиції у напрямі її подальшої демократизації, посилення захисту прав і свобод людини і громадянина, в тому числі права на свободу від катувань та інших жорстоких, нелюдських і таких що принижують честь та гідність поводження та покарання, відповідно до вимог міжнародно-правових актів і зобов’язань нашої держави перед європейським та світовим співтовариством.
Разом з тим, необхідно визнати, що існуюча система запобігання катуванням в правоохоронних органах України не повною мірою відповідає новим суспільним відносинам, що склалися в Україні і не забезпечує ефективного захисту затриманих осіб від небезпечних посягань на їх соціальні цінності, права та законні інтереси. Система органів і установ кримінальної юстиції, на яких згідно з чинним законодавством покладено обов’язки здійснення запобігання катуванням є громіздкою, внутрішньо суперечливою, не завжди науково обґрунтованою і надмірно ускладненою. Діяльність її суб’єктів характеризується дублюванням повноважень, відсутністю чіткого визначення та розмежування її компетенції, надання пріоритету завданням, що насправді є другорядними, застосуванням невиправдано ускладнених формальних процедур, низьким рівнем координації та взаємодії з громадськими організаціями.
Чисельні спроби реформування органів кримінальної юстиції і досі не мають системного характеру. Вони спрямовані переважно на задоволення відомчих інтересів і не забезпечують створення оптимальної системи запобігання і протидії таким злочинним проявам як катування, їх виявлення, розслідування та покарання винних осіб.
До того ж слід зазначити, що в Україні діями виконавчої влади майже повністю знищено інститут правосуддя. Авторитет українських судів є найнижчим за усю історію існування держави, система судочинства уражена корупцією, хабарництвом, непрофесіоналізмом та закритістю. Суди працюють в інтересах чиновників, система адміністративного судочинства, яка призначена для захисту прав людини від порушень з боку представників владних повноважень, на жаль, не виконує своєї функції. Причинами цього, на наш погляд, є недосконале законодавство про судоустрій, відсутність політичної волі щодо змін в системі організації судочинства.
Українська міліція залишається структурою, де і досі масово порушуються права людини. Кількість повідомлень про катування у правоохоронних органах не зменшується, заходи по так званому «очищенню системи» не працюють. Утворене в 2008 році Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС з інститутом утримуваних за рахунок платників податків Помічників міністра внутрішніх справ України з прав людини виявилося неефективною структурою. Цивільний демократичний контроль за діяльністю правоохоронних та пенітенціарних органів лишається мінімальним і неефективним.
Недостатнє реформування відбувається і в національній кримінально-виконавчій службі. Пенітенціарна система залишається закритою та небезпечною територією катувань, принижень, посадових злочинів та корупції. Ця система всупереч вимогам Ради Європи й досі залишається збройним формуванням, а не цивільним відомством. Цивільний демократичний контроль за пенітенціарною системою України фактично відсутній, скаржитися на тортури, експлуатацію і приниження є небезпечним для скаржників.
Також потребує значного і невідкладного реформування інститут Омбудсмена – Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Недосконалий мандат, відсутність регіонального представництва, погане фінансування і несистемність співпраці із інституціями громадянського суспільства роблять інститут Омбудсмена в цілому малоефективним.
У зв’язку з наведеним, слід зазначити, що реформування та вдосконалення системи органів кримінальної юстиції є важливим фактором в оптимізації кримінально-правового регулювання таких злочинних проявів як тортури, та значно збільшить можливості України по виконанню своїх зобов’язань перед міжнародним суспільством зі створення національних превентивних механізмів із запобігання катуванням.
Козаченко Олександр
Горта Олена
ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ДЕФІНІЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНУ ЯК ЕЛЕМЕНТУ КУЛЬТУРИ
Сучасні підходи до визначення права дають підстави зробити висновок про, в цілому, бінарний характер правових становлень. Право, як елемент культури, характеризується соціокультурною обумовленістю всіх правових процесів, в тому числі і тих, які пов’язані з формуванням правових приписів та практикою їх застосування в процесі здійснення регулятивної та охоронної функції права. В той же час право відзначається юридичними властивостями і характеристиками (загальнообов’язковість, формальна визначеність, системність, та ін.) які поряд з соціокультурним виміром забезпечують створення особливого режиму впливу на суспільні відносини, з метою забезпечення їх розвитку у відповідності до вимог культурологічного прогресу суспільства.
Зазначений підхід не виключає етатистських властивостей права, яким представниками теорії права приписується більша або менша роль у формуванні і реалізації самого права. Етатистські характеристики права здебільшого визначаються в процесі: дослідження формування права як цілісної системи правових приписів, що набувають загальнообов’язкового характеру, яке неможливе без визнання державною владою доцільності поширення правових вимог на всіх потенційних учасників суспільних відносин, які формуються в умовах окремих країн; реалізації правових норм, яка традиційно забезпечується примусовою силою держави, яка з цією метою створює цілу систему державних органів влади, відомих як правоохоронні органи; вирішення правових спорів, якими традиційно супроводжується процес реалізації правових приписів, бере на себе особлива державна структура – суд, який виступає арбітром в спорах про право, та в інших випадках в залежності від більшого або меншого наближання погляду науковця, який визначає обсяги етатистських властивостей права, до позитивістського визначення права.
Особливою формою права, яка традиційно розглядається в якості носія юридичних і етатистських властивостей права в концентрованому вигляді, виступає нормативний акт, що містить правила поведінки, яких зобов’язані дотримуватися суб’єкти права, рішення в процесі застосування правових встановлень забезпеченою примусовою діяльністю держави в особі своїх органів або посадових осіб, інтерпретаційні положення, які розкривають зміст правових приписів. Однак, нормативно-правовий акт, виступаючи окремою формою права, забезпечує віддзеркалення основних властивостей права не тільки виключно юридичної або етатистської природи, але й культурологічного походження, які мають багатоспектральний характер від соціально-культурної обумовленості застосування правового регулювання певного виду соціальних відносин до вимог до мови нормативного акту, яка виступає вербальною складовою національної культури.
Якщо врахувати, що кримінальному закону притаманні наступні ознаки: по-перше, він виступає джерелом кримінального права, в якому соціальні закономірності розвитку суспільства трансформуються в мову юридичного акту; по-друге, через зміст кримінального закону розкривається його соціально-культурне призначення по регулюванню соціальних відносин за допомогою сполучення правових можливостей, унікальність яких і забезпечує використання власного кримінально-правового методу; по-третє, в кримінальному законі вирішується широкий спектр питань від визнання окремих діянь злочинами (криміналізація) і встановлення заходів кримінально-правового впливу на поведінку осіб, які їх вчинили (пеналізація), до відмови в злочинності діяння певним актам поведінки особи (декриміналізація) і звільнення від застосування кримінально-правових заходів (депеналізація), то можна зробити висновок, що під кримінальним законом слід розуміти зовнішню форму кримінального права, в якому знайшли відображення соціально-культурні закономірності розвитку суспільства і через зміст якого розкривається соціально-культурне призначення кримінального закону по регулюванню соціальних відносин за допомогою кримінально-правового методу шляхом вирішення широкого спектру питань від визнання окремих діянь злочинами (криміналізація) і встановлення адекватних заходів кримінально-правового впливу на поведінку особи (пеналізація) до відмови в злочинності діяння певним актам поведінки особи (декриміналізація) і звільнення від застосування кримінально-правових заходів (депеналізація).
Запропоноване визначення дає можливість відмовитися від традиційної дефініції кримінального закону, який виконує тільки одне завдання – визначає, які діяння є злочинами і яка відповідальність може бути встановлена за їх вчинення. Кримінальний закон значно різноманітніший за змістом, оскільки містить не тільки ознаки злочинності діяння і відповідальність, але й умови звільнення від покарання за вчинення суспільно небезпечних діянь (наприклад, спеціальні види дійового каяття, які передбачені Особливою частиною КК України), підстави застосування примусових заходів виховного і медичного характеру, застосування примусового лікування, які не можуть розглядатися в якості форм кримінальної відповідальності.
В нормативних актах різної галузевої належності (наприклад, в Кодексі торгового мореплавства України, Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність») і в самому Кримінальному кодексі України (ч. 1 ст. 3) поряд з терміном «кримінальний закон» використовується поняття «кримінальне законодавство», причому законодавець використовує ці поняття як тотожні. Погодитися з таким положенням речей не представляється можливим за наступними аргументами. Множина поняття «кримінальне законодавство» вказує на систему нормативно-правових актів, які утворюють його змістовні характеристики, що по відношенню до Кримінального кодексу є недопустимим, оскільки він представляє собою єдиний кодифікований акт, який хоча і утворювався шляхом об’єднання положень різних нормативних актів, але в результаті кодифікації з’являється новий, самостійний нормативно-правовий акт. На це вказує і сам кримінальний кодекс України, в статті 3 якого визначається, що КК України є єдиними кримінальним законом України. Аналогічні аргументи навів і Конституційний суд України, який зазначив, що термін «законодавство» «достатньо широко використовується в правовій системі в основному в значенні сукупності законів і інших нормативно-правових актів, які регулюють ту чи іншу сферу суспільних відносин...».
Таким чином, використання терміну «кримінальне законодавство» позбавлено юридичного змісту і по відношенню до нормативного акту – джерела кримінального права – застосовуватися не може, навіть за умови, що окремі положення кримінального закону мають бланкетний характер і виявлення змісту диспозиції статті вимагає звернення до інших нормативно-правових актів, існування яких не утворює сукупність нормативних джерел кримінального права, а забезпечує оптимальну форму кримінального закону, який у разі відсутності бланкетних положень не тільки значно зросте у обсязі викладеного змісту, що завжди негативно впливає на практику застосування кримінального закону, але з кодифікованого акту створить консолідаційний збірник, що суперечить юридичній техніці формування кримінального закону, основні положення якої не тільки склалися, але й отримали адаптацію до соціально-культурних вимог сучасного українського суспільства.
Загальна характеристика джерел кримінального права дає можливість зробити висновок, що положення ст. 19 Конституції України вимагають уточнення, яке вказує на те, що правовий порядок ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушеним робити те, що не передбачено правом, відображеним у законі. Таке доповнення створить умови для більш широкого розуміння закону, який повинен відповідати об’єктивним закономірностям соціально-культурного розвитку, і тільки за таких умов виступати обмеженням свободи людини як фундаменту формування правопорядку.
У кримінальному законодавстві, а потім і в науковій літературі, набув поширення термін «закон про кримінальну відповідальність», застосування якого поряд з терміном «кримінальний закон» представляється недоцільним за наступних підстав. По-перше, в Загальній частині КК України міститься ціла низка положень, які не можуть бути віднесені до кримінальної відповідальності, зокрема застосування примусових заходів медичного характеру, виховного характеру, примусове лікування. Що стосується перших двох, то вони не відповідають вимогам закону ст. 2 КК України, яка визначає єдиною підставою кримінальної відповідальності вчинення особою діяння, яке містить склад злочину (крім випадків, коли примусові заходи виховного характеру застосовують до осіб, які не досягли віку повноліття, але досягли віку, з якого можлива кримінальна відповідальність). Примусове лікування за своєю природою орієнтоване на надання медичної допомоги особі, яка наявною хворобою створює загрозу для оточуючих, що не передбачає факту вчинення злочину. Таким чином, в Загальній частині КК України міститься значна кількість норм, не пов’язаних з кримінальною відповідальністю, що унеможливлює використання відповідного терміну до Загальної частини КК України. По-друге, на перший погляд на Особливу частину КК України може бути поширена категорія «закон про кримінальну відповідальність», враховуючи, що тут передбачені діяння, які визнаються злочинами і передбачається покарання за їх вчинення. За таких умов більш відповідним слід вважати термін «закон про кримінальне покарання». Однак, прискіпливе дослідження положень Особливої частини КК України вказує на те, що серед санкцій, передбачених за вчинення злочину в деяких статтях законодавець розміщує кримінально-правові заходи, які не можуть бути віднесені ані до кримінальної відповідальності, ані до кримінального покарання. Так, наприклад, в ст. 201 КК України поряд з покаранням за вчинення контрабанди передбачається і такий наслідок вчинення злочину, як конфіскація предметів контрабанди, яка не може бути віднесена до покарання, оскільки не входить в систему покарань, визначену в ст. 51 КК України, і не може вважатися кримінальною відповідальністю, оскільки відповідальність за вчинення злочину характеризується особистими нестатками, а предмети контрабанди можуть належати юридичним особам, що унеможливлює визнавати конфіскацію предметів контрабанди кримінальною відповідальністю. Таким чином, і Особлива частина КК України не відповідає поняттю «закон про кримінальну відповідальність» і це свідчить про необхідність відмови від цієї категорії з використанням тільки одної характеристики нормативного джерела кримінального права – кримінальний закон.
За вказаних підстав представляється обґрунтованим внести зміни в п. 22 ст. 92 Конституції України, вказавши, що виключно законами України регулюються засади цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинними (визнання діяння злочином вимагає встановлення всіх ознак складу злочину, в той час як діяння, вчинене неосудним, всіма ознаками не визначається, але саме діяння законом визнається злочинним), адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями та примусові заходи за них.