Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
1. Кримінальний кодекс України: Закон України від 5 квітня 2001 року № 2341-III // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
2. Кримінальний кодекс України від 28 грудня 1960 року // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 2. – Ст. 14.
3. Кримінальне право України: Загальна частина: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закладів освіти / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2002. – 416 с.
Kozachenko Alexander
PROSPECTS OF COMPLEX RESEARCH OF MODERN CRIMINAL LAW: THE CULTURAL-ANTHROPOLOGICAL APPROACH
Formation of a significant amount of the scientific complex research approaches of the law in general and its separate branches is a reality generated by crisis of ideas in sphere of law-understanding, character and structure of law and order, maintenance and properties of the law awaring and law culture.
The current stage of development of the law gives the chance to draw a conclusion on existence of the certain crisis phenomena in the course of scientific law-understanding research on several levels. First, the modern jurisprudence can’t define its own subject exactly because of the «law expansion» to those spheres of social life that are used to be regulated by other social norms of corporate, religious or technical kind, and also by tradition. Secondly, if certain law-understanding crisis is recognized by scientists of the majority law schools in many countries, in Ukraine the special attention to law definition is conditioned by its transformation in connection with the government mechanism reforming, occurrence of new reference points of welfare and law-and-state development. Thirdly, the crisis of traditional approaches to understanding of the law is determined by the human rights issue the research of which, according to M.Ville, «gains more and more empty language clichés and tends to transform into the slogan-quoting science similar to what Marxism-Leninism has become in the last decades of USSR existence». Fourthly, the loss of placenta connection between culture, which has provided formation of the law sources of relations regulation in the society, and law has considerably impoverished its essence disoriented it, having deprived it of a defining paradigm of the existence.
Returning to the sources of law formation as to the culture in various forms of its existence, provides the formation of a new law understanding of the modern law at the level based on the cultural-anthropological sources.
The further analysis of the offered approach to law understanding assumes establishment of a modern law paradigm which reflects essential characteristics of law. A paradigm of modern criminal law can be recognized as an anthropodecia that means certain world outlook coordinating legal establishments not only for strengthening the community basis and for maintenance of guarding function realization of the law, but for establishment of the criminally-legal restitution basis that means returning to sources of the regenerative justice focused on restoration of that social situation that existed before committing the crime and receiving damages. Anthropodecia resists to community basis of criminal law formation only, concentrating researchers’ efforts on searching for the new forms of counteraction to criminal displays, without seeing it as a panacea from crime expanding and its destructive displays in retaliatory measures only.
The specified paradigm is characterized by definite trichotomy which also means its universality. First of all, anthropodecia focuses on formation of the humanistic beginnings of criminal law which obtain its realization through solution of the question of character and responsibility form of the person that has committed the act interpreted by criminal law as a crime. Besides, while searching for methods of influence on the criminal’s behavior, anthropodecia provides taking actions in order to protect the interests of the injured party. Anthropodecia also assumes proper respect to interests of the third party that are subjects of criminal legal relations or relations that occur while applying criminal law measures.
The use of anthropodecia as a paradigm of modern criminal law assumes some specifications among which it is necessary to specify the following.
The first specification is connected with theological motives of a certain paradigm which shouldn’t be considered as a lack, but rather are the advantage. Without going into detailed analysis of the archaic prime standards existing on the territory of modern Ukraine, it is possible to draw a conclusion that the base beginnings of criminal law and other branches of the law in their formation belong to religious sphere. Moreover, it is represented that exactly on Ukrainian territory law formation felt the humanistic impact of religious postulates the most, unlike, for example, some countries of Western Europe where the influence of religion on the law was carried out in the conditions of social conflicts of the international interconfessional kind which have made crucial impact on law formation. It is considered that the specified conflicts which are characterized as permanent oppositions, have predetermined the strengthening of the state’s role in regulation of public relations on the basis of freedom restrictions of legal subjects and formation rigid, sometimes cruel criminal legislation. Kievan Rus criminal law, in it’s turn, is formed and developed on the basis of Orthodoxy without a necessity of application of the rigid methods of influence on person’s behavior that traditionally arise in the conditions of the social conflict. It is necessary to notice that further in the majority of countries of continental Europe the humanization of the criminal legislation is connected with the formation of the state of bourgeois kind, and Ukrainian criminal law loses its authenticity. On the basis of the mentioned above it is possible to draw a conclusion that the Christian tonality of anthropodecia as a criminal law paradigm indicates returning to sources of law formation and reproduction of other basic beginnings, rather than those who don’t consider mentality and attitude of Russian people who after the christening were simultaneously attached to humanistic, philanthropic law sources in general and criminal law in particular.
The second specification is connected with active use of the term humanism, not only at the level of law application practice, but also at legislative level. It is considered that the humanism can’t be seen as a characteristic of a synonymous number at the level with anthropodecia as it indicates attention accentuation on legal and actual position of the person having committed a crime only as the humane relation to the victim in the course of criminal law measures application has no sense and logic. The humane attitude to the person is based on two positions: first, standard fastening of responsibility for the committed act, secondly, the change of responsibility kind taking into account the specific attributes provided by the law which characterize both socially dangerous act and the person that has committed it. Anthropodecia in its turn it is not focused only on a legal status of separate subjects of legal relations which are regulated by the standards of criminal law, and demands attention concentration on the rights and interests of all participants of the corresponding relations occurring in connection with commitment or preparation for committing a crime.
If to consider that further development of the postmodern civilization will be followed by deepening of legal regulation crisis, spreading of legal nihilism which receives features of more and more latent and influential phenomenon able to change the legal culture, that is the positive relation to the law and its application, the interest to cultural-anthropological measurement application becomes understandable, as long as it provides both the optimization of law maintenances and deepening the connection of law and culture that are capable to resist the challenge of social regulation during a postmodern epoch, an epoch of «spontaneous uncontrollability» of a person’s social being».
The cultural-anthropological understanding of the criminal law focuses on the fact that it represents the system of social wills coordinated on culturological values which coordination vector is directed to protection of values of the social, material and spiritual character that act as an achievement of the human culture which realization is followed by criminal law influence measures application focused on restoration of the social condition that preceded committing of a crime and that displays normalization degree of social life through the fair relation to the person which has committed a crime, a victim and other participants of public relations that occur in connection with committing of a socially dangerous act recognized as a crime.
On the basis of the mentioned above it is possible to draw a conclusion on existence of the whole system of additive features of the criminal law defined by means of cultural-anthropological values. First, the criminal law is an element of the culture common to all mankind, incorporating all its achievements, making determinative impact both on law and its application. Secondly, functional orientation of criminal law provides creation of preconditions to protection of social values which have culturological character, that is why it doesn’t depend on the «person’s cognition of the image reflection», and has an objective character provided by the coordination of social wills. Thirdly, within the limits of criminal law the measures of criminal law character which are focused on punishment of the person committed a crime are applied, directed to realization of educational influence, influence for the purpose of the crime committing prevention, providing of medical aid, maintenance of realization of a criminal law restitution and for other purposes. Formation of criminal and legal measures system for achievement of the specified purposes should be carried out on the culturological base as the measures can’t include the ones that contradict requirements of a modern civilization, that doesn’t suppose the mockery humiliating the relations to the person, committed socially dangerous act. Fourthly, the cultural-anthropological understanding of the law focuses on law and order formation not only on the basic of exact and steady execution of the law standards, but also on the valid relation to all participants of the public relations occurring in the course of criminal and legal measures application.
It is considered that the cultural-anthropological approach to criminal law understanding will give the possibility to reestablish the connection between law, culture and person which will provide objectification and social conditionality of criminal law establishments, effective application of the criminal law measures which origin initially should completely correspond with culture achievements on the basic of anthropodecia.
Митрофанов Ігор
ПОНЯТТЯ ІНДИВІДУАЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ
До лінійного ланцюга блоків юридичного механізму реалізації кримінальної відповідальності за наявності певних обставин «підключається» індивідуальне правове регулювання, що відбувається на дещо іншому рівні. Виходячи з цього, нам для досягнення мети дослідження необхідно визначити поняття індивідуально-правового регулювання в кримінальному праві та з’ясувати питання ролі і місця його в механізмі реалізації кримінальної відповідальності.
Більшість вчених, які досліджували розглядуваний правовий феномен в загальній теорії права, для позначення цього поняття використовують термін «індивідуальне правове регулювання», у деяких випадках – словосполучення «індивідуальне регулювання» [1, 155–156; 2, 122–130]. Крім цих термінів для позначення аналогічних явищ у юридичній літературі згадуються «індивідуально-правова діяльність» («автономна діяльність суб’єктів») [3, 18], «піднормативне регулювання» [4, 173], «індивідуально-зобов’язальне регулювання» [5, 6].
При цьому проблема виникає не тільки в термінологічних розходженнях, оскільки за визначеннями розглядуваного поняття приховуються характеристика самого явища, його сутнісні риси, що обумовлюють і механізм практичної реалізації норм кримінального права, які встановлюють відповідальність за вчинення того чи іншого злочину.
Аналіз індивідуального правового регулювання кримінально-правових відносин вимагає уточнення його ознак щодо правової природи, мети, нормативності, суб’єктного складу, сфери дії. Саме такий детальний і всебічний розгляд цього кримінально-правового явища дозволить визначити його сутність, знайти адекватний механізм його реалізації.
Етимологічно слово «регулювати» у тлумачному словнику сучасної української мови означає впорядковувати що-небудь, керувати чимось, підкоряючи його відповідним правилам, певній системі або домагатися нормальної роботи машини, установки, механізму тощо, забезпечуючи злагоджену взаємодію складових частин, деталей [6]. Якщо до цього додати особливий, правовий аспект, то в загальному вигляді можна припустити, що правове регулювання – це здійснюване за допомогою кримінально-правових засобів упорядкування суспільних відносин. У такому напрямі визначається відповідне поняття й у науковій літературі. Так, Р. З. Лівшиць правове регулювання пов’язував із установленням і реалізацією громадського порядку [7, 92]. А. Б. Венгеров розглядає його як процес наділення учасників суспільних відносин повноваженнями, їх реалізація, перетворення цих учасників у суб’єктів правовідносин [8, 390]. О. В. Малько визначає правове регулювання як вплив, що здійснюється всією системою юридичних засобів, на суспільні відносини з метою їх упорядкування [9, 622]. Однак ці визначення взагалі не вказують на суб’єктів індивідуального правового регулювання, тому незрозуміло, хто «встановлює та реалізує громадський порядок», хто кого «наділяє», хто чи що «впливає».
Ці питання в наукових дослідженнях перебувають поза увагою дослідників. А поодинокі міркування деяких вчених здебільшого спираються на «аксіому» імперативності (лат. іmperatіvus – наказовий) регулювання, відповідно до якої всі дії з правової регламентації суспільних відносин пов’язані із владною діяльністю держави – правотворчою, правозастосовною, правозабезпечувальною.
У нормі кримінального права імператив виражений у забороні, що передбачає жорстку, достатньо наказову, як правило, безальтернативну вимогу, підкріплену суворими видами санкції. Категоричний імператив обумовлений винятковою важливістю охоронюваних законом про кримінальну відповідальність благ. Та ж норма адресує імперативну вимогу до правозастосовувача, зобов’язуючи його в примусовому порядку (імперативно) здійснювати відносно осіб, які порушили заборону, кримінальну репресію. Але тут уже законодавець виражає імператив не настільки в категоричній формі, як у першому випадку, допускаючи при вирішенні питань призначення покарання або звільнення від кримінальної відповідальності елементи дискретності, розсуду, тобто диспозитивності.
Державне нормування суспільних відносин, маючи владно-регулятивний характер, не будучи персоніфікованим, будується на обов’язковості дотримання відповідних правових приписів кожним суб’єктом права. Що стосується індивідуального правового регулювання, то навіть при першому погляді на це явище очевидно, що його індивідуальність обумовлюється впливом норм права на одиничну ситуацію, на поведінку конкретної особи у встановленій правовій формі. У зв’язку з цим визначаються суб’єкти, їх права і обов’язки тощо. Однак поглиблений аналіз відповідного правового явища дозволяє побачити й інші його грані. Рух правової матерії (норм права) неможливий, поки не з’являється суб’єкт права, поки немає його діяльного моменту. Внаслідок цього індивідуальне регулювання повинно розумітися, насамперед, як активність окремих (одиничних) суб’єктів права, за допомогою якої вони приймають власні рішення, виражаючи свої інтереси, потреби, волю. Тому індивідуальним регулювання з’являється, по-перше, у зв’язку з тим, що здійснюється певними індивідами, а, по-друге, тому, що цими індивідами регламентується одинична ситуація в об’єктивованому вигляді.
Аналіз юридичної літератури з проблем правового регулювання суспільних відносин дозволяє виявити кілька підходів до проблеми визначення поняття індивідуального правового регулювання.
Враховуючи розбіжності у поглядах на визначення поняття «індивідуальне правове регулювання», слід скористатися одним із традиційних прийомів формальної логіки – виокремити ознаки досліджуваного явища, розташувавши їх у логічній послідовності при його визначенні. У кожному з розглянутих підходів вказується на низку ознак індивідуального правового регулювання. Але перш ніж перейти до характеристики цих ознак, необхідно звернути увагу на те, що автори, які раніше займалися проблемами індивідуального правового регулювання, по-різному визначали його ознаки. При цьому ознаки здебільшого збігалися, але в деяких випадках, зазвичай, різнилися. Саме тому при розгляді характерних особливостей індивідуального правового регулювання не можна просто перерахувати його властивості.
Аналіз існуючих точок зору та дослідження російського вченого І. А. Міннікеса в цій галузі дозволяють запропонувати поділ ознак індивідуального правового регулювання на обов’язкові та факультативні [10]. З огляду на такий підхід під обов’язковими ознаками індивідуального правового регулювання розуміються його невід’ємні властивості; при відсутності кожної з них явище перестає бути самим собою. Факультативні ознаки індивідуального правового регулювання носять додатковий характер і можуть мати місце при певних обставинах, але й за їх відсутності індивідуальне правове регулювання зберігається як самостійне правове явище.
Виходячи з аналізу обов’язкових та факультативних ознак, індивідуальне правове регулювання кримінально-правових відносин визначається нами як формалізована в індивідуальних правових актах правомірна діяльність суб’єктів цих відносин (іноді за допомогою юрисдикційних органів) з нормування суб’єктивних прав і обов’язків на основі вільного розсуду суб’єктів такої діяльності в межах існуючого правопорядку. Шляхом індивідуального правового регулювання конкретизується не сама норма кримінального права, а складається в процесі її реалізації модель відновлювальних правовідносин. Сказаним, однак, охоплюються не всі можливі прояви індивідуального правового регулювання, але для механізму реалізації кримінальної відповідальності вони мають опосередковане відношення (наприклад, при правотворчій діяльності, коли Верховна Рада України доручає кабінету Міністрів України врегламентувати обіг наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів; в установчій діяльності, що полягає у створенні певного державного органу (кримінального суду України), і в скликанні чергової сесії представницького органу, і в оперативно-розпорядницькій діяльності, супроводжуваній виданням приписів-доручень щодо поліпшення роботи підконтрольної організації, і в оцінці стану справ тощо).
Отже, індивідуальне правове регулювання: а) є видом кримінально-правового регулювання суспільних відносин із усіма його родовими ознаками; б) слугує продовженням загального кримінально-правового регулювання, що настає у разі необхідності індивідуально регламентувати суспільні відносини, що підлягають відповідному упорядкуванню; в) полягає у владній діяльності уповноважених на те органів і осіб щодо вирішення конкретних кримінальних справ на підставі і відповідно до чинних кримінально-правових та кримінально-процесуальних норм.
Література:
1. Алексеев С. С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве / С. С. Алексеев – М.: Юрид. лит., 1966. – 187 c.
2. Кашанина Т. В. Индивидуальное регулирование в правовой сфере / Т. В. Кашанина // Советское государство и право. – М.: Наука, 1992. – № 1. – С. 122–130.
3. Исаков Н. В. Правовые акты: общетеоретический аспект исследования / Н. В. Исаков, А. В. Малько, О. В. Шопина // Правоведение. – 2002. – № 3 (242). – С. 16–28.
4. Горшенев В. М. Способы и организационные формы правового регулирования в социалистическом обществе / В. М. Горшенев. – М.: Юрид. лит., 1972. – 258 c.
5. Барабаш А. Т. К вопросу о некоторых свойствах трудового правоотношения / А. Т. Барабаш // Государство и право. – М.: Наука, 2000. – № 12. – С. 5–10.
6. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод., доп. та CD) / [уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел.]. – К.: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2007. – 1736 с.: іл., с. 1207
7. Лившиц Р. З. Теория права: учебник / Р. З. Лившиц. – М.: Изд-во БЕК, 1994. – 224 с.
8. Венгеров А. Б. Теория государства и права: учебник [для юридических вузов] / А. Б. Венгеров. – М.: Юриспруденция, 2000. – 528 с.
9. Теория государства и права: курс лекций / под редакцией А. В. Малько и Н. И. Матузова. – М.: Юристъ, 1997. – 672 с.
10. Минникес И. А. Вопросы взаимодействия нормативного и индивидуального правового регулирования / И. А. Минникес // Академический юридический журнал. – Иркутск, 2009. – № 3. – С. 12–17.
Соловйова Аліна
ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ
У науці кримінального права України традиційно сформувався досить звужений підхід до розуміння посягань на власність. Як правило, аналіз кримінальної відповідальності за посягання на власність зводиться до аналізу складів злочинів, що містяться у розділі VI «Злочини проти власності». Ми пропонуємо розширити такий традиційний підхід виходячи із багатоаспектності самого поняття власності.
Власність як поняття вживається у декількох розуміннях. У економічному розумінні власність – це відносини щодо присвоєння матеріальних благ. У правовому розумінні власність – це право володіння, користування та розпорядження об’єктом власності. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном та на захист від будь-якого порушення цих прав.
Власність пов’язана із відношенням до певних речей як до своїх. Право власності є абсолютним, тому кожен зобов’язаний поважати відносини власності та відноситися до не своїх предметів власності як до чужих.
Власність багатоаспектне поняття, яке охоплює не лише власність на матеріальні предмети, але і власність на результати творчої діяльності людини – інтелектуальну власність.
У Кримінальному кодексі України є дві статті, якими передбачено кримінальну відповідальність за посягання на інтелектуальну власність.
Так, статтями 176-177 КК України, які знаходяться в розділі 5 «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав та свобод людини та громадянина» передбачена кримінальна відповідальність за посягання на інтелектуальну власність.
Інтелектуальна власність закріплює можливість кожного володіти, користуватися та розпоряджатися результатами своєї творчості у різних сферах людської діяльності. Авторське право виникає стосовно творів літератури, мистецтва, комп’ютерних програм тощо.
Суміжні права охороняють володіння, користування та розпорядження створеними в результаті творчої діяльності програм мовлення, виконавську майстерність тощо.
Патентне право охороняє творчі здобутки автора у сфері науки та техніки.
Тому за об’єктом посягання злочини, передбачені ст.ст. 176-177 КК України, можуть бути відокремлені у групу посягань на інтелектуальну власність.
У Кримінальному кодексі України є і такі злочини, які за характером діяння заподіюють шкоду власності.
Так, наприклад, ст. 178 «Пошкодження релігійних споруд і культових будівель», 179 «Незаконне утримання, осквернення або пошкодження релігійних святинь» передбачені такі посягання, які за своїм характером заподіюють шкоду власності.
У Кримінальному кодексі України є ряд складів злочинів, які за конструкцією об’єктивної сторони містять діяння, яке пов’язане із незаконним розголошенням інформації. Враховуючи те, що інформація, так само як і предмети матеріального світу, може мати певну належність на праві власності певним суб’єктам, можна розширити сферу кримінально-правової охорони власності.
Відповідно до ст. 38 Закону України «Про інформацію» право власності на інформацію – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження інформацією.
Інформація є об’єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об’єктом права власності як у повному обсязі, так і об’єктом лише володіння, користування чи розпорядження. Власник інформації щодо об’єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії. Підставами виникнення права власності на інформацію є: створення інформації своїми силами і за свій рахунок; договір на створення інформації; договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.
До злочинів з елементами посягання на власність слід віднести і склади злочинів, які з об’єктивної сторони полягають у розголошенні певної інформації: ст. 132 (Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби), ст. 145 (Незаконне розголошення лікарської таємниці), ст. 159 (Порушення таємниці голосування), ст. 168 (Розголошення таємниці усиновлення (удочеріння)), ст. 231 (Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю), ст. 232 (Розголошення комерційної таємниці), ст. 238 (Приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворювання населення).
Виходячи із того, що інформація, що становить державну таємницю, належить на праві власності державі, то і злочини, відповідальність за які передбачена ст.ст. 111 (Державна зрада у частині такої форми об’єктивної сторони як шпигунство) 114 (Шпигунство) містять елементи посягання на державну власність.
Так як право власника пов’язане із наявністю у нього трьох правомочностей: володіння, користування й розпорядження, то й у Кримінальному кодексі України можна виділити злочини, які посягають не на всі три правомочності, а лише на одну або дві з них.
Так, наприклад, злочин, передбачений ст. 162 («Порушення недоторканості житла»), є посяганням на право володіння особи.
Право володіння – це юридично забезпечена можливість фактичного панування власника над річчю.
Правом користування визнається юридично забезпечена можливість власника здобувати з майна, що йому належить, його корисні властивості для задоволення своїх особистих та майнових потреб.
Ст. 217 («Незаконне виготовлення, збут або використання державного пробірного клейма») на право користування та/або володіння державним пробірним клеймом.
Розпорядження – це юридично забезпечена можливість визначати долю речі. Власник має право вимагати усунення будь-яких порушень його права власності.
Діючий кримінальний закон злочини, які посягають на встановлений порядок користування природними ресурсами відносить до злочинів проти довкілля. Всі природні багатства – земля, вода, запаси риби і звіра, надра ліси – є власністю народу.
Аналіз складів, які передбачають відповідальність за посягання на власність, показує, що за своєю конструкцією вони всі різняться між собою. І це зрозуміло, бо така різниця породжена різними обставинами, які ми використаємо як критерії при поділі всіх посягань на власність на групи.
Залежно від специфіки власності, на яку направлене посягання, всі злочини можна розділити на чотири основні групи.
До першої групи входять злочини, які посягають на матеріальні предмети, що належать на праві власності певним особам. (Наприклад, розділ VI «Злочини проти власності»)
До другої групи відносимо злочини, посягають на природні багатства. (Розділ VІІІ «Злочини проти довкілля»)
До третьої групи відносимо злочини, що посягають на інформацію.
До четвертої групи входять злочини, які посягають на інтелектуальну власність.
Залежно від того, на яку правомочність здійснюється посягання виділяємо чотири групи складів злочинів.
До першої групи відносимо такі склади, де конструктивно з об’єктивної сторони діяння характеризуються діями, що пов’язані із перешкоджанням праву володіння власника.
Другу групу утворюють склади, де діяння пов’язане із незаконним користуванням та/або володінням чужим предметом.
У третю групу входять склади, які з об’єктивної сторони характеризуються незаконним розпорядженням чужим майном.
Четверту групу утворюють посягання на право власності в цілому, тобто одночасно на всі три правомочності власника.