Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
1. Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. – М.: – Л.: Изд-во Академии Наук СССР, 1950. – С.313.
2. Русско – Литовский Архив № 54. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: it.info/Texts/Dokumenty/Litva/XIV/Gedimin/3.phtml?id=2244
3. Preussisches Urkundenbuch. Politische Abtheilung. Koenigsberg, 1909.
4. Codex Diplomaticus Prussicus. Urkundensammlung zur aelteren Geschichte Preussens, hrsg. v. J. Voigt, Bd. 4, 1853, Nachdruck Osnabruck 1965, Nr. 14, S. 15-16. [Электронный ресурс]. – Режим доступа:
it.info/Texts/Dokumenty/Litva/XIV/Jagailo/text.phtml?id=2261
5. Духовные и договорные грамоты великих и удельных князей XIV-XVI вв. – М.: – Л.: Изд-во Академии наук СССР, 1950. – С. 21.
6. К истории одного загадочного документа // Исторические записки. 1942 № 13. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: it.info/Texts/ Dokumenty/Litva/XV/1400-1420/Artikuly1413/text.phtml?id=2267
7. wo.polska.pl/katalog/skarb,Przywilej_jedlnenski_Wladyslawa_Jagielly_z_dnia_4_III_1430_roku,gid,175594,cid,560.php
8. Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год / Под ред. В. Антоновича и К. Козловского. – К.: В университетской типографи, 1868. – С.3. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: rg.ua/gramvkl/gra02.php
Філінюк Іван
ЦЕРКОВНО-СУДОВА РЕФОРМА У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.: ЗАВДАННЯ, ПІДГОТОВКА ПРОВЕДЕННЯ, ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ
В історії розвитку церковного судочинства в Російській імперії важливою віхою стало проведення російським урядом серії реформ у судовій сфері в другій половині ХІХ – початку ХХ ст., насамперед, реформи 1864 р. Серед нововведень, що були започатковані в ході цих реформ, було немало таких, які входили у протиріччя з практикою церковного судочинства та судоустрою. Зокрема, мова йде про: всестановий характер судочинства, незалежність суду від адміністрації, незмінність суддів, рівність усіх перед законом та судом, гласність, змагальність, право на захист, участь громадськості у здійсненні правосуддя. Крім того, російське суспільство дедалі більше відчувало незручність архаїчність церковного судочинства, особливо при вирішенні питань пов’язаних із розірванням шлюбів.
Водночас, прийняті у 1864 році судові статути значно обмежили права церковного суду, позаяк усували або зменшували роль його представників при вирішення тих справ, які раніше перебували у виключній компетенції православної церкви. Так, не передбачалося участі представників церкви у проведенні слідства та у судових засіданнях у справах із звинуваченням духовних осіб, під час проведення попереднього слідства у справах проти кліриків, обвинувачених неправдиво. Також, не передбачалося погодження з єпархіальною владою вироків, за якими духовні особи позбавлялися усіх майнових прав. Світські судді повинні були лише повідомляти про це єпархіальну владу. Слідчі акти проти кліриків та монахів, яких судили за участю присяжних засідателів, після закінчення слідства прокурор надсилав єпархіальному начальству для ознайомлення. У разі потреби вирок надсилався до єпископа для зняття із засуджених сану. Звісно, що ці нововведення не знайшли позитивного відклику у церковному середовищі, яке вимагало зберегти традиційний порядок здійснення церковного судочинства.
Наприкінці 60-х рр. ХІХ ст. обер-прокурор Святійшого Синоду граф О. Толстой ініціював обговорення питання про реформування церковного суду згідно з новими тенденціями у вітчизняній юриспруденції. Ця ініціатива знайшла жвавий відклик у суспільстві – засоби масової інформації другої половини ХІХ ст., насамперед у 70-ті рр., досить часто публікували думки як світських, так і церковних діячів з питань духовно-церковної реформи.. Аналіз змісту цих публікацій дає підстави говорити, що у дореволюційному російському суспільстві були як прихильники цієї реформи, так і її противники. Найбільш радикальні прихильники реформи вимагали повної ліквідації церковних судів, позаяк їх існування суперечило проголошеному в ході судової реформи 1864 р. принципу «безстановості», та передачі справ до відання загальних судів. Більш помірковані кола, які розуміли, що царський уряд не під на конфлікт з православною церквою, яка являється одним з головних стовпів монархічної влади в країні, пропонували ліквідувати лише найбільш одіозні інститути церковного судоустрою та судочинства. Зокрема, головна критика спрямовувалась на недемократичну організацію церковко суду, його залежність від адміністрації (вищих церковних ієрархів). Подібної думки притримувались і багато інших фахівців-юристів, а також політичних і громадських діячів.
З метою проведення реформи церковного суду у 1870 році був створений спеціальний Комітет під головуванням архієпископа Макарія (Булгакова), який висунув власний проект організації духовного суду. За основу нової моделі церковного судоустрою він узяв практику призначення намісників для суду, яка існувала в часи Київської Русі. Як свідчить зміст проекту, Макарій намагався досягти певного компромісу між прихильниками та противниками церковного суду – він скасовував найбільш одіозні інститути церковного судочинства, натомість залишаючи за церковними ієрархами право на здійснення судочинства над кліром та мирянами. Так, за його проектом, архієрей зберігав судову владу і мав судити через своїх уповноважених, яких самостійно обирав та затверджував. Водночас, всі шлюбні справи планувалося передати на розгляд загальних судів з залишенням архієреєві лише права приймати рішення про розлучення. Також, передбачалося скасувати теорію формальних доказів і замінити її усним судочинством з публічними засіданнями.
Однак, підготовлений проект церковно-судової викликав критику зі сторони ряду членів Комітету. Зокрема, А.Ф. Лавров (згодом єпископ Віленський Алексій), підготував окрему книгу в якій детально виклав причини, що перешкоджали прийняттю цього документу. Головні зауваження робилися щодо спроб звуження судових функцій архієрея та перенесення засад світського судочинства у духовний суд. Ця критика зустріла підтримку й в єпископаті, де вважали, що проект не відповідає нормам церковної правосвідомості в Православній Церкві.
Таким чином, проект, запропонований Комітетом 1870 р., не був схвалений єпархіальними архієреями й залишився на папері. Проте, відмова від реформи церковного судочинства не означав зникнення проблем, що спонукали до розробки цієї реформи. За таких умов, питання підвищення ефективності діяльності церковних судів, встановлення за ними контролю з боку суспільства та держави ставали дедалі актуальнішими
Влітку 1905 р. обер-прокурор Святійшого Синоду К. Побєдоносцев, бажаючи заручитися підтримкою єпископату у своєму протистоянні членам Святійшого Синоду, запропонував архієреям для обговорення питання про реформування церковного суду. Відповіді більшості єпископів однозначно свідчили про те, що церковний суд, який існував на початку XX ст., не відповідав ні канонічним вимогам, ні тогочасним вимогам, які ставилися до світського судочинства. Піддавалася критиці зайва централізація церковного судочинства, адже на розгляд вищої єпархіальної влади (єпископа та духовної консисторії), як і раніше, подавалися всі справи без винятку, натомість нижчої інстанції для менш важливих справ не було. Архієреї заявляли, що церковний суд повинен мати стійкі принципи, засновані на канонічних правилах та постановах Вселенських Соборів. Визнавалося важливим точно встановити, які злочини підлягають суду церковному, а які – світському. Деякі ієрархи підкреслювали, що до церковного суду можна притягувати всіх членів церкви – і мирян, і кліриків. Мирян – у разі скоєння проступків та злочинів проти віри, моральності та статутів церкви, кліриків – за те саме, а також за вчинення посадових злочинів. Необхідно, щоб судова влада, суд перебували в руках єпархіального єпископа – і для охорони зовнішнього порядку, і для виховання моральності кліру і мирян. Суд має бути гласним, відкритим, змагальним. У церковному суді пропонувалося використовувати досвід присяжних засідателів, якими могли бути особи з кліру. Зрозуміло, що в духовному суді суддями могли бути лише духовні особи. При вирішенні справ за участю ченців як обвинувачених вважалося можливим допускати присутність представника від чернецтва. Особливе місце у відгуках преосвященних щодо питання реформування церковного суду посідали пропозиції про передачу частини менш важливих справ з єпархіального суду в суди нижчої інстанції, які з цією метою необхідно було створити. Такі суди могли обмежуватися певною територією (благочинного округу, двох-трьох округів, повіту, дільниці, парафії, монастиря). Останньою інстанцією мав бути Помісний Собор або його Судове відділення. Деякі преосвященні пропонували чітку структуру церковного суду в тому вигляді, який, на їхню думку, найбільше відповідав тому періоду, що переживала церква.
У березні 1906 р. в рамках підготовки проведення Помісного Собору, що повинен був обговорити найважливіші проблеми пов’язані з реформуванням церкви у Російській імперії, було створено Передсоборне присутствіє, одним з завдань якого стала розробка проекту проведення церковно-судової реформи. Серед головних проблемних питань, що викликали найбільш серйозну дискусію у членів присутствія, стало відокремлення суду від адміністрації. Церковні ієрархи, всупереч вимогам провідних юристів, політиків, представників російської громадськості, не бажали позбавляти архіреїв судових повноважень, оскільки це суперечило канонам православної церкви. Врешті, був вироблений компромісний варіант, втілений у т. зв. формулі Алмазова: «Церковний суд провадиться особливо призначеними для цього церковними установами за умов дотримання усієї повноти прав та влади єпископа». Таким чином, мова фактично йшла, про утворення окремих судових установ в рамках консисторії, які продовжували підпорядковуватися єпископу. Щоправда сам механізм підпорядковування не був чітко визначений.
Серед інших рішень, прийнятих в рамках обговорення церковно-судової реформи, слід виділити наступні: 1. створення додаткової нижчої судової інстанції (благочинні суди); 2. внесення елементу виборності у формування суддівського корпусу (половина судів єпархіальних судів повинні були обиратися); 3 Забезпечення можливості мати захисника при розгляді справи у суді (щоправда, адвокатами могли виступати виключно особи священицького стану). Водночас, ряд питань, насамперед щодо залучення мирян до розгляду справ у церковних судах так і залишився невирішеним.
У 1916 р. проблемою реформи церковного суду займалася Особлива Комісія Передсоборної Наради. Під час роботи Комісія розглянула питання про місце та значення архієрея у судовому процесі, про співвідношення церковного та кримінального суду, про види злочинів та про покарання, про слідство та захист. Було підготовлено шість книг Церковно-судового статуту: «Устрій церковно-судових установ», «Статут діловодства кримінального та дисциплінарного», «Статут про розлучення»; «Статут про спори майнові»; «Статут каральний». Однак, Помістний Собор, що здійснював розгляд цих документів, так і не зміг прийти до єдиної точки зору і відправив їх на доопрацювання. Слід лише зазначити, що головним предметом спорів знову стали питання пов’язані з обсягами судової влади архірея та впровадження принципів світського судочинства у церковний судовий процес. Революційні процеси 1917 – 1921 р.р., що супроводжувалися відокремленням церкви від держави, на тривалий час деактуалізували реформування церковного судочинства.
Таким чином, проблема реформування церковного суду, яка постала у другій половині ХІХ ст., внаслідок невідповідності принципів світського судочинства та судоустрою з церковними, так і не була розв’язана у період існування Російської імперії. Основною причиною цього було неприйняття церковними ієрархами ідеї обмеження судової влади церковних ієрархів та встановленням світського контролю над церковними судами.
Чистякова Юлія
ЕВРИСТИЧНІ МОЖЛИВОСТІ СЕМІОТИЧНОГО ПІДХОДУ В ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ ПУБЛІЧНОГО ПРАВА
Дослідження з питань публічного права становлять вагому частку порівняльно-правової науки. Саме публічно-правовий порядок багато в чому є визначальним у функціонуванні держави. Публічно-правові галузі права являють собою форпост захисту загально соціальних благ та інтересів.
Комплексне вивчення питань конституційного, адміністративного, фінансового, кримінального та інших галузей права порівняльно-правовою наукою дозволить враховувати іноземний досвід. Використовуючи результати даних досліджень, ми маємо можливість розвивати українську правову систему на якісно новому рівні.
На сучасному етапі розвитку правової науки взагалі, і науки порівняльного правознавства зокрема, вважається за необхідне доповнювати методологію досліджень широким колом підходів і методів. Порівняльне правознавство на даний момент не достатньо використовує евристичні можливості не компаративістських підходів і методів [5, 92], одним із яких є семіотичний підхід. Формально право існує, як правило, в знаковій формі, тому адекватне розуміння та застосування норм права неможливе без використання семіотичного підходу. Особливо чітко знаковий характер права проявляється в публічних галузях права, які несуть важливе функціональне значення для діяльності держави.
Семіотика це наука про знаки, яка розглядає різного роду явища природи і людської культури як взаємодію, що опосередкована знаками; досліджує структуру та функціонування знакових систем [7, 538]. Семіотика на сучасному етапі її розвитку – це міждисциплінарна наука. Будь-яке явище або процес, що розглядаються з точки зору їх знакового втілення, можуть стати предметом аналізу цієї наукової дисципліни. Семіотика розвивається на стику лінгвістики, теорії інформації, психології та соціології, беручи від цих наук методичний матеріал і, зі свого боку, даючи цим наукам свої узагальнення. Дехто з науковців вважає, що семіотика є найбільш оформленою частиною сучасних системно-структурних досліджень [3, 5].
Використання в методології порівняльного правознавства семіотичного підходу є важливим як з теоретичних, так і з практичних міркувань. Використання комплексу семіотичних знань дозволить більш компетентно вирішувати проблеми уніфікації та гармонізації норм права, реалізації міжнародно-правових норм, попередження та вирішення юридичних колізій, юридичного перекладу, порівняльного аналізу законодавства різних держав та ін.
На даному етапі в вітчизняній науці немає комплексних досліджень з семіотики права. В англо-американській науці дослідження в області семіотики права представленні перш за все роботами, які відносяться до жанру юрлінгвістики, тобто орієнтованими на прагматичне використання [8, 8].
Основоположним поняттям в семіотиці права слід вважати, за аналогією з загальною семіотикою, «правовий знак». Знаком, згідно з визначенням Фердинанда де Соссюра, в семіотиці вважається співвідношення між означаємим (signified, концепт) і означаючим (signifier, акустичний образ). Знаки не мають внутрішнього значення і стають знаками, тільки у разі якщо користувачі знаку наділяють їх значенням [2], тобто зв’язок між означаємим і означаючим є довільним. Між звучанням і значенням мовленнєвої одиниці, в більшості випадків, немає жодного природного чи логічного зв’язку. Довільність мовленнєвого знаку, в тому числі і правового знаку, робить зв’язок між означаємим і означаючим сильним, оскільки жодна зі складових знаку не існує одна без одної.
Дуже багато непорозумінь та складнощів під час порівняльного дослідження проблем функціонування публічного правопорядку інших держав може виникнути саме через невизначеність правових знаків, або різну їх інтерпретацію (предметну чи смислову). Тому видається необхідним перед дослідженням будь-яких публічно-правових компаративістських питань визначити та проаналізувати правові знаки за допомогою семіотичного підходу.
Будь-який правовий знак має предметне та смислове значення. Предметне значення (денотат) знака – це предмет, що позначається цим знаком [4, 15]. Предметні значення різноманітні: це можуть бути окремі предмети і класи предметів, явища, процеси, властивості предметів та відношення між ними тощо. Смислове значення (смисл) знака – це зміст знака, який засвоюється в процесі його розуміння. Інакше кажучи, смисл знака – це сукупність суттєвих рис, властивостей, характеристик предмета, який позначається цим знаком. Проаналізувавши юридичний знак «злочин», можна виділити його предметне та смислове значення. Предметне значення цього знака, в принципі в усіх правових системах, незважаючи на велику кількість дефініцій, є однаковим – суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння [9, 19, 121, 274, 385]. Смислове ж значення знаку «злочин» в різних правових системах може бути різним. Так, в Україні в смислове значення злочину не включається вчинення аборту, тоді як в таких країнах як Афганістан, Венесуела, Індонезія, Іран, Колумбія, ОАЕ, Оман, Сальвадор, Чилі та ін. вчинення аборту карається кримінальним законодавством, а одже входить в смислове значення знаку «злочин».
Можлива різниця між однаковим означаємим та різними його означаючими в різних правових культурах. Прикладом може служити різниця сприйняття концепції прав людини (правовий знак – «права людини») євроатлантичною та ісламською цивілізаціями. Так, серед принципових розходжень західного та ісламського розуміння даного правового знаку є: в ісламській картині світу всі люди є рівними в людській гідності, в західній – всі люди є рівними в правах; в ісламі права, свободи, обов’язки людини встановлено Аллахом, у західній концепції – суспільним договором та ін. Спроби налагодити продуктивний діалог з західним світом призвели до появи Загальної ісламської декларації прав людини 1981 р., Каїрської декларації прав людини 1990 року, Арабської хартії прав людини 1994 року тощо. Для всіх цих текстів характерним є трактування правового знаку – «права людини» згідно з Загальною декларацією прав людини, однак з уточненнями «за шаріатом» [10, c. 73]. Наприклад: «життя не можна відібрати інакше, аніж за приписом шаріату» [6], або ж «кожен має право користуватись наслідками своєї творчості … за умови, що творчість не заперечується принципами шаріату» [6], «неможливі жодні обмеження прав, зазначених в цій Хартії, за винятком тих, які зумовлюються шаріатом» [1]. Це дозволяє уникати формальних конфліктів з західними уявленнями про права людини, водночас, використання терміну «шаріат» без додаткових пояснень зумовлює значну розбіжность у розумінні правового знаку «прав людини».
В різних правових системах однакові означаємі можуть позначатись різними означаючими і навпаки. Використання семіотики дозволить бачити різницю і спільне в публічно-правових явищах різних держав. Так, в британському та американському публічному праві для позначення своїх державних інституцій вживають одні терміни, а для позначення державних інституцій інших країн – інші. Наприклад, термін «parliament» використовується для позначення «свого» парламенту, для парламенту іншої держави використовується термін «diet» – member of upper house of diet in Poland (член верхньої палати парламенту в Польщі), тимчасовий уряд для Великобританії – «care-taker goverment», для інших держав – «the provisional goverment» та ін. В українській правовій системі знак «тимчасовий уряд», по суті, має два означаємих – тимчасовий уряд України і тимчасовий уряд будь-якої іншої держави і одне означаюче, на відміну від англійської мови, де правовий знак має два означаючих і два означаємих, які відрізняються один від одного незначними ознаками.
Основуючись на вищенаведених прикладах, можна зробити висновок, що залучення семіотичного підходу при розгляді публічного права в контексті порівняльного правознавства є запорукою повного та ефективного дослідження галузей права, що регулюють публічні правовідносини. На сьогоднішній день розробка положень застосування семіотичного підходу в порівняльному правознавстві потребує подальшого висвітлення, з огляду на те, що подібні дослідження поки що в сучасній вітчизняній юридичній науці не проводилися. Однак, можна впевнено стверджувати, що застосування семіотичного підходу має позитивний вплив на якість наукових досліджень, оскільки дозволяє виявити нові аспекти висвітлюваних явищ та униктути неточнистей та помилок при порівнянні різних правових систем.
Література:
1. Arab Charter on Human Rights // Сайт «An open door to the Arab world». Режим доступу: b.com/arab/docs/international/hr1994.php. Дата доступу: 22.03.2010.
2. Daniel Chandler Semiotics for Beginners // Сайт Деніела Чандлера. Режим доступу:ac.uk/media/Documents/S4B/sem02.phpl. Дата доступу: 22.03.2010.
3. Балинська О.М. Семіологічне дослідження права: до постановки питання // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2009. – № 1. – С. 3-8.
4. Ветров А.А. Семиотика и ее основные проблемы. – М.: Политиздат, 1968. – 264 с.
5. Дамирли М.А. Сравнительное правоведение: актуальные проблемы эпистемологической саморефлексии (некоторые критико-полемические размышления) // Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку. – 2006. – С. 88-99.
6. Каирская декларация о правах человека в исламе // Сайт «Центр інформації та документації кримських татар». Режим доступу: .org.ua/uk/laws/6.phpl. Дата доступу: 22.03.2010.
7. Российский гуманитарный энциклопедический словарь. – Т. 3. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС: Филол. фак. С.-Петерб. гос. ун-та, 2002. – 704 с.
8. Тюгашев Е. А. Концепт империи в горизонте семиотики права // Вестник НГУ. Серия: Право. – 2007. – Том 3, выпуск 2 – С. 8-12.
9. Уголовное право зарубежных государств. Общая часть: Учебное пособие / Под ред. и с предисл. И.Д. Козочкина. – М.: Омега-Л, Институт международного права и экономики им. А.С. Грибоедова, 2003. – 576 с.
10. Яріко М.О. Ісламська концепція прав людини у порівнянні з Загальною декларацією прав людини // Грані: Філософія. – 2009. – № 3. – С. 73-77.
Аскерова Нигяр
МОДЕЛИРОВАНИЕ КОНСТИТУЦИОННЫХ ПОЛОЖЕНИЙ В РЕШЕНИЯХ КОНСТИТУЦИОННОГО СУДА АЗЕРБАЙДЖАНСКОЙ РЕСПУБЛИКИ
Конституционные правоотношения имеют стабильную, сложную динамику развития. Эти правоотношения формируются в определенный исторический период и отражают современную идеологию и определенные социальные ценности в обществе и государстве. Конституционные отношения формируются на основании конституционных положений, роль и влияние которых порой не ясно понимается в нормотворчестве и правовой практике.
В этом направлении актуальна роль конституционного правосудия. В постсоветских государствах, в том числе и в Азербайджанской Республике конституционное правосудие осуществляется посредством специального государственного органа конституционного контроля – Конституционного суда.
Содержательная наполненность функций конституционного контроля в различных странах выглядит по-разному. Первую, основную задачу конституционного контроля в общем плане можно определить как деятельность по проверке, выявлению, констатации и устранению несоответствий различных актов конституции и законам. Вторая задача связана с разрешением спорных вопросов, имеющих конституционное значение. Такие споры имеют глобальное значение для жизни страны, для ее социально-экономической, политической системы, для жизни каждого гражданина и, в конечном счете, для конституционного строя [1].
Следует отметить, что основа организации деятельности Конституционного суда является предметом конституционного регулирования. Это объясняется его природой, особым местом в механизме осуществления государственной власти. Конституционные суды принимают решения, которые в определенной степени влияют на правовую систему и на правосознание населения. Однако юридическая сила, признание решения Конституционного Суда как источника права является противоречивой проблемой.
Во-первых, с законодательной точки зрения Конституция Азербайджанской Республики, устанавливая систему законодательства, не определяет какого-либо места решениям Конституционного Суда. Это объяснимо тем, что решения Конституционного Суда не обладают функциями нормативно-правового акта, т.к. не создают для участников правоотношений новые права и обязанности.
Во-вторых, признание судебной практики в качестве источника права противоречит признанному и конституционно закрепленному принципу разделения властей. В отличие от англо-саксонской, в романо-германской правовой системе, к которой причислена правовая система Азербайджанской Республики, судебный прецедент не является источником права. Следовательно, признавая функциональную нагрузку и полномочия Конституционного Суда, сложно утверждать, что решения Конституционного Суда признаются источниками права.
При всей характеристике слабой роли решений Конституционного Суда в правовой системе, значение последних в реализации конституционных положений и в их адекватном восприятии в социальных отношениях немаловажна. Решения Конституционного Суда хоть и не создают права и обязанности для участников конституционных отношений, но они моделируют ценности конституционных положений, трансформируют дух конституционализма в конкретных формах реализации права.
Моделирование – исследование объектов познания на их моделях, построение и изучение моделей реально существующих предметов, процессов или явлений с целью получения объяснений этих явлений, а также для предсказания явлений, интересующих исследователя [2].
Моделирование конституционных отношений посредством решений Конституционного Суда решает значительные вопросы в конституционном регулировании. Наряду с охранительной функцией, решения Конституционного Суда, при толковании норм, либо рассмотрении вопроса о соответствии законов и международных актов Конституции страны, создают модель законности и правового порядка в правоотношениях. Моделирование конституционных положений в решениях Конституционного Суда можно назвать также как правовую позицию по конкретному делу.
Понятию «правовая позиция» в юридической литературе уделяется определенное внимание [3]. М.Н.Марченко определяет правовую позицию Конституционного суда как форму судейского правотворчества [4]. Г.А.Гаджиев считает, что «правовая позиция Конституционного суда, а точнее, его итоговых решений (постановлений), правовым основанием которых служит правовая позиция, являются в качестве самостоятельного источника российского права в переходный период» [5]. Имеется мнение, что правовая позиция Конституционного Суда представляет собой совокупность правовых аргументов, правоположений, общих правовых ориентиров и т. д. [6].
Различность подходов дает основание определить, что вопрос о признании правовой позиции Конституционного Суда в качестве источника права хоть и остается спорным, но однозначно воспринимается сущность и содержание правовой позиции. Правовая позиция Конституционного суда – это построение и изучение, аргументация реально существующих прав и обязанностей субъектов правоотношения. Это переплетается и в большей степени выражает результат процесса моделирования правоотношений.
Специальными функциями конституционного контроля, присущими только Конституционному Суду, являются толкование конституции и законов, а также решение споров по разграничению полномочий между законодательной, исполнительной и судебной властями. Целью всякого толкования является уяснение и последующее разъяснение воли законодателя (народа), воплощенной в конкретном содержании норм Конституции, т.е. выявление подлинного смысла (содержания) положений Основного Закона. Конституционный Суд Азербайджанской Республики в своем решении 01 августа 2003года «О толковании положения статьи 100 Конституции Азербайджанской Республики» в части требований к кандидатам в президенты страны такого как «не имеющий обязательств перед другими государствами», уточняет, какими могут быть обязательства перед другими государствами, приводит достаточно обширный их перечень и системно их классифицирует. Такая аргументация, выражение правовой позиции в решении Конституционного Суда дает условия для объективного восприятия конституционного положения.
Таким образом, можно заключить, что Конституционный Суд в своих решениях, выражая свою правовою позицию, не создает новые права и обязанности, а в определенной степени моделирует конкретное право с плоскости конституционных правоотношений.
Литература:
1. Шульженко Ю.Л. Конституционный контроль в России. – М.: 1995. – С.9-10
2. Определение понятия «моделирование» электронный ресурс // dia.org/wiki/.
3. Гаджиев Г.А., Пепеляев С.Г. Предприниматель – налогоплательщик – государство. Правовые позиции Конституционного Суда Российской Федерации. М., 1998. – С. 55-67; Витрук Н.В. Правовые позиции Конституционного Суда Российской Федерации: понятие, природа, юридическая сила и значение // Конституционное правосудие в меняющихся правовых системах. М.,1999. – С. 89-92; Голубицкая С.Г. Решения Конституционного Суда Российской Федерации в правовой системе России. Автореф. дис. … к. ю. н. М., 2002. – С. 13-16.
4. Марченко М.Н. Источники права. М.: Проспект, 2009. – С. 403
5. Гаджиев Г.А. Правовые позиции Конституционного Суда Российской Федерации как источник конституционного суда // Конституционное правосудие в меняющихся правовых системах., М.: 1999. – С. 106-117.
6. Лазарев Л.В. Конституционный Суд России и развитие конституционного права // Журнал российского права. 1997. – № 11. – С.3-13.
Жадько Вікторія
ПРАВООХОРОННА ДІЯЛЬНІСТЬ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОДАТКОВОГО ПРАВОВОГО ПОРЯДКУ
Здійснення податкової функції українською державою в умовах фінансової кризи є надзвичайно витонченою і складною справою через те, що у нинішніх умовах дуже звужується діапазон засобів виконання податкових завдань, з одного боку, а з іншого – загострюється проблема досягнення балансу між різновекторними цілями податкової політики (наприклад, наповнення бюджету, і стимулювання економічної активності).
На сьогоднішньому етапі розбудови податкової держави влада намагається запровадити найбільш оптимальні нормативні регулятори податкової системи України. Про це свідчить, зокрема, винесення урядом країни для обговорення широкими колами громадськості та представниками бізнесу проекту Податкового кодексу України. Зазначений кодекс має стати правовою базою здійснення податкової функції держави і забезпечити комплексне регулювання податкових відносин.
Податки є незмінним атрибутом держави та постійним її супутником. В сучасній державі податки використовуються у якості чи не головних засобів системи управління, універсальних регуляторів, які ефективно (за умови вмілого застосування) спрацьовують не тільки в економічній сфері, а й у соціальній, і, навіть, у зовнішньополітичній. Усе вищезазначене свідчить, що дослідження податкової функції сучасної держави, як самостійної основної функції, є важливим та актуальним, у томі числі і в контексті забезпечення сучасного правового порядку в українському суспільстві (А.Ф.Крижанівський).
Податкова функція має своїм об’єктом відносини, що складаються між державою та платниками податків в процесі законодавчого закріплення, нарахування та сплати податків. Як і будь-яка інша функція держави, податкова функція має правові форми її реалізації. Звичайно виділяють три правові форми здійснення функцій держави: правотворчу (законодавчу), організаційно-виконавчу (управлінську), правоохоронну.
Якщо правотворча форма реалізації податкової функції направлена на створення законодавчої бази для нормативного закріплення регулювання податкових відносин, а організаційно-виконавча є повсякденною управлінською діяльністю по виконанню нормативно-правових актів з питань оподаткування, то правоохоронна форма стоїть на сторожі встановлених державою податкових норм та законних інтересів суб’єктів податкових відносин. Сутність правоохоронної форми здійснення функцій держави складають: контроль за дотриманням законів та підзаконних актів, які регламентують той чи інший напрям держави та порядок їх реалізації, а також притягнення до відповідальності за виникаючі правопорушення.
Правоохоронна форма податкової функції держави має розгалужену структуру. Вона може бути спрямована на декілька векторів: боротьба з організованою податковою злочинністю, боротьба з окремими податковими злочинами, оперативно-розшукова діяльність, діяльність з профілактики податкових злочинів, забезпечення економічної безпеки держави (системи заходів, направлених на захист загальнонаціональних інтересів держави у сфері економіки), боротьба з корупцією в податкових органах та ін.
Правоохоронна форма податкової функції у широкому розумінні – це діяльність усіх державних органів, спрямована на забезпечення прав та свобод учасників податкових правовідносин, неухильного виконання податкового законодавства. У вузькому розумінні – це діяльність органів зі спеціальним статусом по охороні прав та свобод громадянина, суспільного порядку, конституційного ладу від податкових правопорушень та злочинних посягань, а також попередження правопорушень у сфері податкового законодавства, забезпечення економічної безпеки держави у сфері податкових правовідносин.
Необхідність посилення боротьби з податковою злочинністю в податковій сфері покладено в Україні на самостійний правоохоронний орган, який є невід’ємною частиною сил, що забезпечують економічну безпеку держави – податкову міліцію.
В Україні податкова міліція виступає спеціалізованим правоохоронним органом, який відстоює інтереси економічної безпеки держави у сфері оподаткування, на який покладено також завдання профілактики податкової злочинності. Слід наголосити, що важливим завданням податкової міліції має бути виявлення, аналіз та попередження негативних тенденцій, що породжують деформацію економічних відносин та підривають правовий порядок у суспільстві.
У вищезгаданому проекті Податкового кодексу України цілу однойменну главу присвячено висвітленню відповідальності за вчинення податкового правопорушення. Так, вперше на законодавчому рівні надано визначення податкового правопорушення – протиправні діяння (дія чи бездіяльність) платників податків, податкових агентів, та/або їх посадових осіб, а також посадових осіб контролюючих органів, що призвели до невиконання або неналежного виконання вимог, установлених податковим законодавством та іншим законодавством, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи. Крім того, окреслено умови та порядок притягнення до відповідальності за вчинення податкових правопорушень, і зокрема таких розповсюджених як: неподання або несвоєчасне подання податкової звітності або невиконання вимог щодо внесення змін до податкової звітності, відчуження майна, яке перебуває у податковій заставі, без згоди органу державної податкової служби, порушення правил нарахування, утримання та сплати (перерахування) податків, в тому числі у джерела виплати тощо.
Новелою є і чітке обмеження, передбачене ст. 44.4. проекту Податкового кодексу України, згідно якого працівникам податкової міліції забороняється брати участь у проведенні планових та позапланових виїзних перевірок платників податків, що проводяться органами державної податкової служби, якщо такі перевірки не пов’язані з веденням оперативно-розшукових справ або розслідуванням кримінальних справ, порушених стосовно таких платників податків (посадових осіб платників податків), що знаходяться в їх провадженні.
Отже, при реалізації правоохоронної форми податкової функції сучасної держави на правоохоронні органи покладається завдання сприяти становленню та існуванню цивілізованої та розвиненої держави, захищати її інтереси, сприяти закріпленню могутньої та прозорої економіки, дбати про неухильне дотримання податкового законодавства. Відтак, розбудова українською державою дієвої структури правоохоронних органів, завданням яких є ефективна боротьба саме з податковими правопорушеннями, виступає необхідною передумовою забезпечення надійного правового порядку у податкових правовідносинах, в економіці та й у суспільстві в цілому.
Сидоренко Михайло
ПРАВО ОСОБИ НА СУДОВИЙ ЗАХИСТ: КОНСТИТУЦІЙНИЙ ТА ЦИВІЛЬНИЙ АСПЕКТИ
Питання про природу права на захист і судовий захист, зокрема, є предметом дискусії серед науковців майже всіх галузей права, як процесуального так і матеріального.
Конституція України [1] і нормативні акти, які діють на її основі, надають громадянам нашої держави політичних, особистих, майнових прав та встановлюють порядок і форми їхнього захисту.
Конституція України визначає право кожного захищати свої права і свободи, права і свободи інших людей від посягань, у тому числі від посягань представників влади або посадових осіб [2], яке найчастіше відбувається шляхом звернення до суду [3].
Крім того, кожний має право звернутись за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини.
Кожний має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатись за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи або відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
У зв’язку з закріпленням положення про те, що Конституція має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, це положення зобов’язує суди при розгляді конкретних справ керуватись насамперед нормами Конституції. Так, з урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не має права відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише на тій підставі, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» [4]).
У міжнародних документах під терміном «права людини» варто розуміти права особистості. «Правова держава означає не просто формальну законність…але і справедливість, засновану на визнанні і повному прийнятті вищої цінності людської особистості…». Саме захисту прав особистості і присвячена ст. 7 Декларації: «Усі люди рівні перед законом і мають право без усякого розрізняння на рівний захист закону. Усі люди мають право на захист від будь-якої дискримінації і від будь-якого підбурювання до такої дискримінації»[5].
Природа конституційних прав уже протягом декількох десятків років є предметом серйозних досліджень державознавців і теоретиків права.
Так, на думку Воєводіна Л.Д., основні права громадян по своїй юридичній природі як конституційні – це суб’єктивні права, що ще не здійснені в конкретних правовідносинах, а тому й не стали конкретною правоможністю [6].
На думку, Е.А. Крашенинникова, істотним моментом підстави виникнення суб’єктивних конституційних прав є норми конституційного права, з яких складається ядро правового статусу громадян. Зокрема, на підставі норм Конституції виникає конституційне право на судовий захист [7].
Право на захист полягає в можливості його власника самому зробити юридично значимі активні дії. На відміну від інших прав такого типу право на захист має самостійне значення в механізмі правового регулювання й найвищою мірою фіксує волю правомірної поведінки.
Охороняються права й інтереси постійно, а захищаються тільки тоді, коли порушуються. Захист є моментом охорони, одна з її форм [8]. Дані поняття не збігаються [9]. Охорона – це встановлення загального правового режиму, а захист – ті заходи, що вживаються у випадках, коли цивільні права порушені чи оспорюються [10].
Слід погодитись з позицією І.О. Дзери, яка вважає, що в основі правової охорони визначальними є принципи забезпечення непорушності та здійснення цивільних прав і заходи, спрямовані на запобігання порушенню цих прав. У той же час захисні норми спрямовані, насамперед, на відновлення порушеного права та усунення перешкод у його здійсненні шляхом вчинення відповідних дій. Відповідно І.О. Дзера робить висновок щодо категорій «правова охорона» та «правовий захист», згідно з яким остання може охоплюватись першою [11].
П.Ф. Єлисейкін запропонував досліджувати право на судовий захист із двох позицій: як право суб’єктивне і як право конституційне [12]. Автор вважав, що право на судовий захист є можливістю вимагати звіт у своїй поведінці від іншого суб’єкта правовідносин. Реалізація такого права, на думку автора, протікає в рамках особливого, охоронного по своїй природі, відношення. При зверненні у юрисдикційний орган реалізується інше право – право на звернення до суду, арбітраж і т.п., право на порушення процесу [13].
Таким чином, право на захист, як право конституційне, має стадії реалізації, у тому числі стадію правоздатності, виступаючи як елемент правоздатності, і за певних умов здійснюватися в конкретній поведінці правовласника [14].
Відмежування права на звернення до суду від конституційного права на судовий захист проводять також Е.Г. Пушкар [15] і Р.Е. Гукасян [16].
Під правом на судовий захист розуміється іноді право на правосуддя або на судове рішення. На думку А.А. Добровольского, кожний громадянин має право на захист своїх суб’єктивних прав, має право на правосудне вирішення своєї цивільної справи, на правосудне рішення [17].
Право на судовий захист – це право і на діяльність суду і на її результат, що виражається в заключному акті діяльності – судовому рішенні.
Таким чином, право на судовий захист – це право на відкритий, гласний судовий розгляд. Конституційне право на судовий захист надане всім і кожному громадянину та його слід вважати суб’єктивним правом. Право на судовий захист існує для будь-якої особи незалежно від участі в судовому розгляді по якій-небудь конкретній справі. Саме тому ми можемо говорити, що конституційне право на судовий захист є по юридичній природі суб’єктивним правом. Воно належить кожній реальній особистості, а не абстрактному суб’єктові. Це право входить у правовий статус особистості й надається для задоволення потреби в захисті прав і охоронюваних законом інтересів. Це право виникає із закону й перебуває в рамках конституційних правовідносин.
Воно представляє гарантований Конституцією правовий засіб, за допомогою якого суб’єкт права може досягти відновлення порушеного права, визнання оспорюваного або невизнаного права або запобігти порушенню своїх прав.
Література:
1. Конституція України від 28.06.1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Рішення Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 р. у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Галини Павлівни щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України (справа громадянки Дзюби Г. П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи). – Інформаційно-пошукова система «Нормативні акти України» // АТ «Інформтехнологія». – К., 2004.
3. Дудченко В. В. Ціннісно-правові аспекти судової влади та правосуддя // Судовий захист права власності. Матеріали науково-практичної конференції. Одеса, 25 червня 2004 року. – Одеса: Юрид. літ., 2004. – С. 108–114.
4. Постановa Пленуму Верховного суду України № 9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах – Харків: Одіссей, 2000. – С. 49.
5. Щербакова Н. В., Москвитина Т. А. К проблеме защищенности личности в правовом государстве // Государственно-правовые проблемы обеспечения и защиты прав граждан; сборник научных трудов. – Тверь, 1992. – С. 26.
6. Воеводин Л.Д. Теоретические вопросы правового положения личности в социалистическом государстве // Советское государство и право. – 1963. – № 2. – С. 14.
7. Крашенинников Е.А. Конституционное право граждан на судебную защиту // Проблемы защиты субъективных прав и гражданское судопроизводство. – Ярославль: ЯрГУ, 1981. – С. 29.
8. Гражданское право. В 2Т. – Т.1. / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – С-Пб., 1996. – С. 240.
9. Матузов Н.И. Правовая система и личность. – Саратов, 1987. – С.131.
10. Гаврилов Э.П. Комментарий Закона об авторских и смежных правах. – М, 1996. – С. 217.
11. Дзера І.О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні. – К., 2001. – С. 11.
12. Елисейкин П.Ф. Право советских граждан на судебную защиту как право конституционное и субъективное, основные задачи исследования // Проблемы защиты субъективных прав и советское гражданское судопроизводство. – Ярославль: 1979. – Вып.4. – С. 5.
13. Елисейкин П.Ф. Предмет судебной деятельности в советском гражданском процессе (его понятие, место и значение): Автореф. дисс. докт. юр. наук. – Л.: 1974. – С. 11.
14. Тімченко Г.П. Способи і процесуальні форми захисту цивільних прав. – Дис. канд. юрид. наук. – Харків, 2002.
15. Пушкар Е.Г. Конституционное право на судебную защиту. – Львов: Изд-во при Львовском ун-те издательского объединения «Вища школа», 1982. – С. 7.
16. Гукасян Р.Е. Реализация конституционного права на судебную защиту // Процессуальные средства реализации конституционного права на судебную и арбитражную защиту. – Калинин: Изд-во Калининского ун-та, 1982. – С. 7.
17. Добровольский А.А. Исковая форма защиты права. – М.: МГУ, 1965. – С. 119.
Чередник Роман
ПРАВОВІ ОСНОВИ ВИРІШЕННЯ КОНФЛІКТІВ У СФЕРІ СПОРТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Життєдіяльність будь-якого соціуму неможлива без різноманітних протиріч, що породжують собою виникнення конфліктів. Проте виявлення та правове вирішення останніх є необхідною умовою нормального розвитку суспільного життя.
Особливої уваги заслуговує роль конфліктів у сфері спортивної діяльності. По-перше, тому, що сенс спортивної діяльності, її головна змістовна сторона полягає в прагненні спортсмена або команди до перемоги, першості, переваги над противником, яка досягається в результаті змагання ідей та стратегій, суперництва в силі, спритності, технічній майстерності. По-друге, спорт, як всяка соціальна система, схильний до тих же законів поступального розвитку, що і все суспільство.
Правовідносини у сфері спорту є особливим видом суспільних відносин, котрі мають ряд особливостей, що не властиві цивільним, адміністративним, кримінальним або іншим суспільним відносинам, що виступають предметами галузей права в традиційній класифікації.
Метою дослідження є виділення поняття конфлікту у сфері спортивної діяльності, його структури та видів, визначення правових основ та шляхів вирішення конфліктів у сфері спортивної діяльності.
Основні аспекти дослідження знайшли відображення в наукових працях за кількома напрямками. Різні методологічні підходи, класифікація, динаміка, запобігання і вирішення конфліктів висвітлювались в працях К. Боулдінга, Р. Дарендорфа, Е. Дюркгейма, В. Зігерта, Л. Козера, X. Корнеліуса. Крім того, велику теоретичну цінність і практичну значущість для теорії конфлікту представляють роботи вітчизняних фахівців (А. Я. Анцупова, Ф. М. Бородкіна, Н.В. Грішиной, А. І. Донцова та ін.).
Специфіці конфліктів у спортивній діяльності присвячені дослідження А.В. Дмітрієва, В. С. Келлера, Ю. А. Коломейцева, І. І. Сулейманова, Ю. Л. Ханіна, в яких автори визначають поняття конфлікту в спорті, виділяють основні причини, що обумовлюють його виникнення, розробляють шляхи запобігання, управління або вирішення конфліктів. Окремі аспекти теорії спортивного конфлікту представлені в роботах Р. Д. Бабушкіна, А. С. Горбатенко, Е. С. Жарікова, Н.В. Жмарева та ін.
Також велике значення для нашого дослідження мають праці, в яких досліджувались різноманітні аспекти необхідності кодифікації спортивного права (С.В. Алексеев, А.В. Оболонський, В.Н. Уваров, А.М., І.М. Чемакин Чесноков та ін.).
Водночас, у працях усіх наведених авторів вищезгадана проблема не розглядалась з точки зору сучасної теорії держави, що передбачає всебічне наукове дослідження правових основ вирішення конфліктів у сфері спортивної діяльності.
Поняття конфлікту у сфері спортивної діяльності може бути представлене як важковирішуване протиріччя, зіткнення різних, несумісних один з одним тенденцій у свідомості спортсмена, в стосунках і взаємодіях спортсмена і тренера, декількох спортсменів і спортивних груп.
Кожна конфліктна ситуація, що відбувається в спортивному житті, має об’єктивний вміст і суб’єктивне значення. Розглянемо її детальніше. Почнемо з об’єктивного змісту спортивної конфліктної ситуації.
Учасники конфлікту. У будь-якому спортивному конфлікті основними дійовими особами є люди. Вони можуть виступати в конфлікті як фізичні особи або утворювати різні групи, в деяких конфліктах однієї із сторін може виступати держава.
Ступінь участі в конфлікті може бути різною: від безпосередньої протидії до опосередкованого впливу на хід конфлікту. Тому сторони конфлікту, як правило, представлені основними учасниками конфлікту, групами підтримки, іншими учасниками.
Предмет конфлікту. Виходячи з вищевикладеного, ядром спортивного конфлікту є протиріччя. Боротьба, що ведеться в конфлікті, відображає прагнення сторін вирішити це протиріччя, як правило, на свою користь, що проявляється в суперництві сторін.
Об’єкт конфлікту. Ще одним неодмінним атрибутом конфлікту є його об’єкт. Відразу виділити його в кожному випадку не завжди можливо. Легше визначаються проблема або предмет конфлікту. Тому інколи в ролі об’єкта виступають причини та приводи для конфлікту.
Мікро- та макросередовище. При аналізі спортивного конфлікту необхідно виділяти такий елемент, як умови, в яких знаходяться і діють учасники конфлікту, тобто мікро- і макросередовище, в якому виник спортивний конфлікт. Вивчення конфлікту на рівні мікросередовища і макросередовища дозволяє зрозуміти змістовну сторону цілей, мотивів сторін, а також їх залежність від цього середовища.
Високі досягнення в професійному спорті, безумовно залежать від багатьох чинників, серед яких варто виділити порозуміння, сприятливі взаємини і психологічну сумісність в спортивній команді, адже вони безпосередньо впливають на згуртованість спортсменів і всього спортивного колективу в цілому.
Основним моментом у формуванні оптимальних міжособових стосунків в спортивній команді є виокремлення правового інституту тренерської діяльності у спортивному праві. Останній має включати в себе нормативну базу та комплекс методів тренерської діяльності, які складаються в процесі професійної підготовки і неформальних стосунків. Такі дії дозволять тренерові удосконалювати підготовку спортсменів, вирішувати міжособові конфлікти і виключати реальне протиборство, направлене на досягнення індивідуально значущих особистих цілей.
Акцент на проблемі правового вдосконалення інституту тренерської діяльності в Україні зумовлений реально низьким рівнем теоретичної і законодавчої бази, відсутністю підходів до вирішення конфліктів у сфері спортивної діяльності, не розробленням методів запобігання конфліктам в професійній і спортивній діяльності, не визначенням на законодавчому рівні механізму вирішення спортивних спорів.
Досконало не визначена і потенційна участь держави при вирішенні спортивних конфліктів. Так, межі участі в конфлікті державних органів визначаються системою законодавчо встановлених правових норм. Порушення або неправильне застосування норм права учасниками спортивного конфлікту зумовлює обов’язкове втручання держави в конфлікт.
На сьогоднішній день пропонується дві форми участі держави в спортивно-правових спорах. В першому випадку держава виступає в ролі безпосереднього учасника в міждержавних конфліктах (де вона виступає як суверенний суб’єкт системи міжнародних відносин) або через участь в конфліктах за допомогою органів державної влади і управління (правоохоронних, судових, податкових і так далі). Поява держави на якій-небудь стадії конфлікту, коли визначилися первинні його учасники, не робить останню якоюсь «третьою особою», оскільки держава обов’язково або займає сторону одного з первинних учасників, або оголошує дії всіх учасників неправомірними і по-своєму визначає напрямок та хід вирішення конфлікту. В другому випадку держава виступає потенційним учасником конфлікту, що визначається системою встановлених нею правових норм, в разі порушення яких до учасників конфлікту застосовуються штрафні санкції.
Проте, для вирішення спортивних конфліктів та обґрунтованої участі в них держави необхідна належна нормативна база, що визначала б межі спортивного конфлікту та шляхи його вирішення.
На сьогоднішній день українське законодавство у сфері спорту характеризується суттєвою розрізненістю та децентралізацією. Закон України «Про фізичну культуру і спорт» від 24.12.1993 року, не можна розглядати як кодифікуючий акт, тому що з тією або іншою мірою деталізації останній лише встановлює загальні принципи, містить базові, можна навіть сказати, рамкові засади в області спорту.
Необхідність захисту інтересів спортсменів, введення поняття спортивного конфлікту та законодавчої регламентації процедури його вирішення, а також вдосконалення правових інструментів захисту національних спортивних інтересів України на міжнародній арені – все це, на мій погляд, актуалізує необхідність кодифікації українського законодавства в області спорту.
В ході правового шляху вирішення конфліктів у сфері спортивної діяльності не може йти мова про введення імперативного методу вирішення спорів як це має місце в кримінальному праві, також неможливо зводити спортивні стосунки до поняття послуги, є ще великий перелік особливостей, що детермінують своєрідність, самобутність спортивних відносин. Методи та шляхи вирішення конфліктів у сфері спорту, що сьогодні пропонуються в наукових дослідженнях різноманітних галузей права, не в змозі повноцінно забезпечити адекватне і оптимальне правове регулювання спортивних стосунків. Розглянувши структуру, механізм виникнення та розвитку тих або інших конфліктів та колізій у спортивній сфері, автором ставилось завдання показати наявність в реальній практиці розвитку спорту великої кількості різного роду соціальних конфліктів, юридичного характеру, запропоновано шляхи вирішення за допомогою чітко регламентованих, та обов’язкових для всіх суб’єктів вказаних правовідносин юридичних засобів.
