Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
СОЦИАЛЬНАЯ ПРИРОДА ПРЕСТУПЛЕНИЯ И ПРИЧИНЫ ПРЕСТУПНОСТИ В ПЕРИОД ГРАЖДАНСКОЙ ВОЙНЫ
Одним из самых сложных периодов первой половины XX века для России являлся период Гражданской войны. В этот период в России происходило формирование не только нового советского государственного аппарата, социалистического права и судебной системы, но также процесс становления альтернативной «белой» власти с буржуазно-демократическим характером. В «белой» России происходило становление новых и эволюция старых имперских отраслей и институтов права. Уголовное право с 1917 года претерпело сильнейшее изменение, оно проходило процесс демократизации с введением гуманистических правовых норм (отмена смертной казни Временным правительством) и момент совершенного размытия граней гуманности в период Гражданской войны.
Через призму историко-сравнительного метода постараемся выявить черты социальной природы преступления, характерные для периода Гражданской войны. По своей сущности преступление – это социальное явление, получившее правовую оценку. Таким образом, характеризуя преступление как посягательство на условия существования общества, можно привести точку зрения К. Маркса, что «наказание есть не что иное, как средство самозащиты общества против нарушения условий его существования, каковы бы ни были эти условия» [1, 31]. По утверждению Маркса, правовые нормы о преступлениях и наказаниях выражают волю экономически и политически господствующего класса. Данную трактовку большевики использовали в создании основ социалистического уголовного законодательства. По такому законодательству положение человека в обществе уже само собой определяло его виновность, если личность не вписывалась в рамки «пролетарского» государства, то являлась контрреволюционной и подлежала «беспощадному подавлению» [2, Ст. 215]. На данном основании стал успешно применяться «красный» террор, орудовала ЧК, создавались концентрационные лагеря, действовали продовольственные отряды. Белое движение в развитии уголовного права, и, в частности, изменения социального понимания преступления, пошло по буржуазно-демократическому пути европейских стран. Под буржуазно-демократическим путем развития подразумевается: попытка создания «белыми» правовой системы, в которой закрепляется главенствование общечеловеческих ценностей над классовыми интересами, в том числе и в уголовном праве. Высшей социальной ценностью в обновленной демократической России должна была стать личность, ее права, свободы и интересы поставлены под правовую защиту. Такой курс белым движением был унаследован от Временного правительства. В таком подходе задачи уголовного законодательства ставят охрану личностных интересов на первое место, и, следовательно, социальная природа преступления состоит в его направленности на личность и на совокупность социальных ценностей общества. Подтверждение тому можно увидеть в речи «К населению России» Верховного правителя А.В. Колчака: «Главной своей целью ставлю … установление законности и правопорядка, дабы народ мог беспрепятственно избрать себе образ правления, который он пожелает, и осуществить великие идеи свободы, ныне провозглашенные по всему миру» [3, 324].
Преступность во всех случаях причиняет вред обществу, нарушает его функционирование. В условиях внутренней войны (Гражданской), население страны сильнейшим образом ожесточается, теряется гуманность. Здесь можно процитировать профессора Н.Ф. Кузнецову: «Основными характеристиками преступности в годы Гражданской войны являлись ее высокий уровень, большое число насильственных и корыстно-насильственных преступлений (бандитизм, разбой, грабежи, убийства), экономических преступлений (спекуляция, контрабанда, мошенничество) и высокая латентность» [4, 102]. Говоря о природе преступности в годы Гражданской войны, нельзя не затронуть причины ее возникновения, которые также носят социальный характер и зависят от социальных явлений, таких как политика, идеология, право, экономика и др. Данные социальные явления всегда насыщены такими факторами как: социальная несправедливость; социальное неравенство; общественная разобщенность; межрелигиозные и межнациональные противоречия.
Политические интересы являются одной из главных причин преступности, а в случае Гражданской войны являются первостепенными «ничто не разводит людей на различные полюса столь непримиримо, как политическое несогласие» [5, 43]. В военное время именно политические интересы определяют экономические и социальные отношения, дают обострение их негативным процессам. Также бесспорно, влияние политиков на общую преступность, их громкие заявления содействуют разложению человеческой гуманности. Массовые убийства, насилия, грабежи, совершенные под громкие лозунги были во многом спровоцированы политиками. В процессе противоборства сторон родились такие явления как «красный» и «белый» терроры, особенно ожесточенно проявлялся первый. Здесь нужно подчеркнуть, что «белый» лагерь в отличие от «красного» не провозглашал террор и не возводил его в рамки закона. Именно большевикам свойственны лозунги вроде «Грабь награбленное» и т.п., изначально легитимирующие преступность. «Белые» же провозглашали идеи борьбы за Учредительное собрание и Отечество и т.п., придавая им значение законности и патриотизма. Но не стоит забывать, что любые лозунги «права и борьбы» раскаляют преступность. Таким образом «политики в ажиотаже, вызванном политическими амбициями и притязаниями, как бы не видят (или не хотят видеть), что стимулируют преступность и под влиянием населения, страдающего от преступников, вынуждены предпринимать усилия для борьбы с преступностью» [6, 44]. Уместно будет высказывание Н.А. Бердяева: «Нет ничего легче, как сбиться в политике на путь лжи. Средства политической борьбы незаметно подменяют цели жизни» [7, 144].
Гражданская война приносит не только разобщенность в обществе, но и естественно политическую нестабильность, которая прямо сказывается на межнациональных отношениях, приводя к локальным войнам, сепаратизму, нездоровому национализму. Примером этому может служить война горцев и казаков, горцев и Добровольческой армии на Кавказе. Помимо прочего в расколотом обществе активизируются и наращивают силы вооруженные банды. Вместе с этим обычная, общеуголовная преступность в условиях Гражданской войны и политической нестабильностью, с полностью дестабилизированной законностью и правопорядком, приобретает новый стимул к резкому росту количественных и ужесточению качественных показателей преступности, и с появлением новых ее видов. Можно полностью согласиться с мнением ученого-юриста И.И. Карпец: «Опасность политических и национальных конфликтов и их криминогенность заключается еще и в том, что к политическим движениям примыкают и пользуются политической нестабильностью в своих корыстных интересах обычные уголовники, нередко становящиеся активными участниками политических кампаний, а при определенных условиях проникающие в различные эшелоны власти, тем самым легализующиеся» [8, 45].
Еще одной из первичных причин преступности являются экономические отношения, «в их противоречиях, несбалансированности хозяйственного механизма, пороках и недостатках экономического планирования, а также в системе распределительных отношений» [9, 37]. В условиях военного времени экономические отношения становятся совершенно дезорганизованными. В стране возникает сильнейшая нехватка продовольствия и товаров, которая является причиной ухудшения материального уровня жизни и, следовательно, способствует нарастанию преступности. Такого рода преступления искажают мораль и дают оправдание тем, кто их совершает – преступления на почве голода, острейшая проблема гражданской войны. Стоит отметить и привести пример, что на территориях, подконтрольных «белым» правительствам, нехватка продовольствия сказывалась в меньшей степени, причина тому содействие «белых» рыночной торговле, в то время как большевики рыночную торговлю (спекуляцию) возвели в рамки уголовной ответственности. Но рыночная торговля сама порождала другие виды преступности. Так, падение уровня жизни населения дает повод для обогащения одних за счет несчастья других – спекуляция, благодаря которой необоснованно росли цены, и в своей степени медленно поднимали уровень преступности. В этом случае можно упрекнуть «белых» в недостаточном контроле рыночной торговле, которой был необходим в период войны. Помимо прочего, для Гражданской войны в целом также характерна преступность различных должностных лиц, так как сложная экономическая ситуация распространяется на все слои населения. Здесь имеются в виду как мелкие, так и крупные виды преступлений: хищения, присвоение и растрата, вымогательства, подкуп и др. В отношении мелких преступлений, то они возникают из-за нехватки товаров и продовольствия, крупные же преступления совершаются представителями благополучных в экономическом и материальном отношении слоев населения по причинам элементарной наживы «в силу обладания наибольшими возможностями для различных манипуляций с денежными и иными средствами» [10, 39]. Преступность в сфере экономических отношений в большей степени была свойственна «белым», чем «красным», и это естественно, так как на территории «белой» России господствовали буржуазно-демократические отношения с присущими им недостатками – старый бюрократический аппарат и чиновничество.
Экономические и политические отношения не являются единственными причинами, побуждающими к совершению преступления, но в условиях войны они являются первичными. Говоря о причинах преступности в обществе, стоит отметить, что все они рождены социальными противоречиями, которые обостряются в условиях внутренней войны – Гражданской. Заметим, что сама «… преступность является продуктом общества, пронизывает различные его сферы и общественные отношения» [11, 90], в условиях Гражданской войны преступности становится больше в количественном отношении, и ожесточеннее в качественном. И все же преступность, сосредоточив в себе специфические характеристики и закономерности развития, выступает как самостоятельное целостное явление. Затрагивая исторический аспект Гражданской войны, можно сказать, что большевики намного успешнее справлялись с преступностью, создав жесткие методы военного коммунизма, нежели «белый» лагерь с демократическими методами, совершенно несопоставимыми с военным временем. В заключении уместными будут слова Алексея Александровича фон Ла́мпе (генерал-майор, участник белого движения): «Красные обещали все, белые только то, что полагалось по закону… Красные в вид аргумента и меры убеждения имели террор и пулеметы; белые угрожали… законом» [12, 21].
Литература:
1. Цит. по: Уголовное право России. Части Общая и Особенная: учеб. / М.П. Журавлев [и др]; под ред. А.И. Рарога. – 5-е изд., перераб. и доп. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2006. – С. 31.
2. Декларация о правах трудящегося и эксплуатируемого народа, принята III Всероссийским Съездом Советов Рабочих и Солдатских депутатов 13 января 1918 г. Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского Правительства РСФСР, 1918. – № 15. – Ст. 215.
3. Плотников И.Ф. Александр Васильевич Колчак: исследователь, адмирал, Верховный правитель России. – М.: ЗАО Изд-во Центрполиграф, 2003. – С. 324 (Kolchak i Sibir. Documenty i issledovaniia. 1919-1926. Volume 1. New York, 198. P. 17).
4. Криминология: Учебник / Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой, проф. В. В. Лунеева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Волтерс Клувер, 2005. – С. 102.
5. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В.Н. Кудрявцева, проф. В.Е. Эминова. – М.: Юристъ, 1997. – С. 43.
6. Там же. – С. 44.
7. Бердяев, Н.А. Духовные основы русской революции. Истоки и смысл русского коммунизма / Николай Бердяев. – М.: АСТ: АСТ МОСКВА: Хранитель, 2006. – С. 144.
8. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В.Н. Кудрявцева, проф. В.Е. Эминова. – М.: Юристъ, 1997. – С. 45.
9. Там же. – С. 37.
10. Там же. – С. 39.
11. Криминология: Учебник для вузов / Под общ. ред. д. ю. н., проф. А. И. Долговой. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Норма, 2005. – С. 90.
12. А.А. фон Лампе. Причины неудачи вооруженного выступления белых. –Берлин, 1929. – С. 21.
Званчук Андрій
КОМПЕТЕНТНА І ПРОФЕСІЙНА ПРАВОСВІДОМІСТЬ: ДО СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ
Досить активне поширення компетентнісного підходу на дослідження різних сфер суспільно-корисної людської діяльності актуалізує необхідність його екстраполяції на царину функціонування права, де є давня традиція домінування професійного зрізу сприйняття правової реальності. Це й вимагає звернення до питання щодо з’ясування природи цих правових категорій, з одного боку, а з іншого – розуміння їх співвідношення.
Виокремлення у середовищі суспільної правосвідомості її професійної складової пов’язане з тим, що професійна діяльність формує комплекс ідей, уявлень, емоцій, що визначається особливостями даної професійної правової практики. Тому професійність, професійний характер правосвідомості беруть свій початок із діяльності, спеціалізація якої, суспільні очікування і вимоги до неї отримали свій вияв у характеристиках і категоріях правового професіоналізму.
В системі суспільної правової свідомості, згідно з твердженнями сучасних дослідників, є підстави вирізняти також таку її складову, як компетентна правосвідомість, формування і функціонування якої пов’язується з особливостями правової діяльності певних категорій фахівців. Це ті професійні групи «неюридичного профілю», діяльність яких вимагає наявності спеціальних знань, вмінь і навичок правозастосування і сприяння правореалізації іншим учасникам правових відносин. Наявність таких якостей виступає необхідною умовою професійної компетентності таких працівників. До цієї когорти маємо віднести управлінців із системи державних органів, установ і організацій, педагогів, вихователів, і навіть представників громадських організацій правозахисного спрямування.
Професійність свідомості фахових юристів визначається тим, що вона має наскрізний юридичний характер, спрямовується на застосування та забезпечення реалізації права. Право у фаховій діяльності юристів виступає головним засобом і метою. Засоби, які використовуються професійним юристом, чітко опосередковані правом і з боку закріплення їхнього «реєстру», тобто легалізації переліку наявних у розпорядженні юриста варіантів дозволеної діяльності на основі принципу «дозволене тільки те, що прямо передбачене законом», і з боку встановлення змістовних характеристик цієї діяльності. Ще однією особливістю є процесуальний характер цієї діяльності, її протікання у рамках встановлених правом юридичних процедур.
Характеризуючи спрямованість професійної діяльності юриста, слід зазначити, що вона переслідує не одну якусь окрему мету, а спрямована на досягнення декількох цілей: забезпечення суб’єктивних прав учасників правових відносин, відновлення порушеного права, верховенство права, підтримання правового порядку тощо. Проте, «генеральною» метою професійної діяльності юриста має бути визнана належна реалізація права його суб’єктами. Дослідники зазначають, що головними особливостями професійності є: професійна відповідальність за збереження, передачу та використання спеціалізованої суми знань і часто – за розширення цих знань як у емпіричному, так і у теоретичному напрямках; висока автономність професії в області залучення нових членів, їхньої підготовки та контролю за їхньою професійною поведінкою; встановлення у спільноті і професією зв’язків, необхідних для її підтримки, охорони від непрофесійного втручання; потреба винагороди
Компетентність пов’язана з терміном «компетенція» – (від лат. competentio, competo – досягаю, відповідаю, підходжу). Не маючи можливості аналізувати розмаїття позицій доктринальної дискусії щодо цих понять, слід наголосити на тому, що компетенція зумовлює готовність суб’єкта ефективно зорганізовувати внутрішні та зовнішні ресурси для чіткого визначення і ефективного досягнення мети і передбачає наявність взаємопов’язаних якостей с особистості, які задаються відносно певного кола предметів в процесів та необхідні для якісної продуктивної діяльності по відносно них. Іншими словами, компетенція – це особиста здатність суб’єкта вирішувати певний клас професійних задач. Сукупність компетенцій (наявність знань і досвіду, вміння використання способів, які необхідні для ефективної діяльності у заданій предметній області) називають «компетентністю»: це володіння особою відповідними компетенція ми, включно з відношенням до неї та до предмета діяльності.
Компетентність у правовій сфері нерідко використовується як термін, що є чи не синонімом професійності. Не заперечуючи певної спорідненості цих понять, слід зазначити, що компетентність охоплює зону повноважень, знання і досвід у певній сфері діяльності. То ж, категорія «комепетнтна правова свідомість» характеризує сукупність правових знань, уявлень, переконань, вмінь та навичок, які притаманні фахівцям неюридичного профілю, фахова діяльність яких вимагає певного рівня та об’єму володіння правовим матеріалом і складає необхідний компонент готовності ефективно здійснювати покладені на них повноваження, в тому числі і вирішення питань правового характеру.
Професійність означає такі ж характеристики, але «прив’язані» до відповідної професії. Відтак, компетентність є ширшою за обсягом, а відтак, співвідноситься не стільки з юридичними професіями, скільки з тими, представники яких мають бути носіями правових знань, переконань і досвіду як факультативних (але необхідних) з погляду здійснення функцій у рамках своєї професії (менеджер, лікар, вчитель тощо). Таке розмежування, на нашу думку, виводить і на розуміння компетентної правової свідомості, як властивою саме таким категоріям суб’єктів права.
Категорія професійна правова свідомість відбиває особливості сприйняття фаховим правником соціальних потреб, очікувань і норм щодо ролі, місця та призначення юридичної професії у системі суспільного розподілу праці, у рамках професійного середовища юристів у відповідності до встановлених вимог формального характеру, усталених стандартів корпоративної легітимації і професійної етики.
Іванова Лілія
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ВІТЧИЗНЯНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ЩОДО ФОРМ СПІВУЧАСТІ У ЗЛОЧИНІ
Ще з сивої давнини, в процесі розвитку суспільства держава виробляла засоби боротьби з людьми, які порушували загальновизнані норми поведінки, діючи спільно. Процес виникнення, становлення та розвитку вітчизняного законодавства стосовно форм співучасті у злочині відбувався поступово, одночасно з розвитком держави, яка в різні історичні періоди виражала політичну волю того чи іншого пануючого прошарку. Однак, як окремий інститут співучасть фактично починає свою історію з «Соборного уложения» царя Олексія Михайловича 1649 року, в якому вперше з’являються поняття скопу та змови. Так, в статті 19 передбачена сувора відповідальність вже за одне недонесення про скоп чи змову проти царя: «А будет кто сведав, или услыша на Царское Величество в каких людях скоп или заговор … про то не известит, а Государю про то будет ведомо, что он про такое дело ведал, а не известил, и сыщется про то допряма: и его за то казнити смертию, без всякой пощады» [1, 5].
В третьому відділі глави V «Уложения о наказаниях» 1845 року, яке у виданні 1885 року діяло до Жовтневої революції», було визначено види співучасті, а також диференційовані співучасники, в залежності від певних видів співучасті. Так, «Уложение» 1845 року розрізняло два види співучасті: співучасть без попередньої змови та співучасть із попередньою змовою: «…в преступлениях, учиненных несколькими лицами по предварительному их на то согласию, признаются зачинщиками: те, которые, умыслив содеянное преступление, склонили на то других, и те, которые управляли действиями при совершении преступления или покушения на оное, или же первые к тому приступили» [2, 6]. Нове «Уголовное Уложение», затверджене 22 березня 1903 року, в значній мірі змінило та реформувало постанови про співучасть у злочині. В ньому уперше закріплялось поняття співучасті, а також виділялись чотири форми спільної злочинної діяльності: співучасть за попередньою змовою, без такої, злочинна спільнота та шайка.
У період Жовтневої революції 1917 року відбулась докорінна ломка економічного і політичного ладу колишньої Російської імперії і, тим самим, всієї системи законодавства, в тому числі й інституту співучасті у злочині. Велике значення цей інститут набув у зв’язку з необхідністю боротьби з так званими «ворогами народу» та контрреволюційними повстаннями, заколотами, організаціями. А отже, саме він вимагав негайної трансформації згідно з інтересами та потребами нового суспільно-політичного устрою. Так, постановою НКЮ від 12 грудня 1919 року були прийняті «Руководящие начала по уголовному праву РСФСР». В Розділі V статті 21 цього документу зазначалось, що «за деяния, совершаемые сообща группой лиц (шайкой, бандой, толпой), наказываются как исполнители, так и подстрекатели и пособники. Меры наказания определяются не степенью участия, а степенью опасности преступника и совершенного им деяния». Закріплення такого положення мало ряд недоліків, навіть у порівнянні із нормами про співучасть в «Соборном Уложении» 1649 року. Наведене в «Руководящих началах» поняття співучасті обмежувалось тільки формою участі в організації та участі у натовпі.
У Кримінальному кодексі УССР 1922 року містились склади злочинів, які передбачали окремі контрреволюційні діяння, спрямовані проти соціалістичного порядку (ст.ст. 58-65). Також окремо встановлювалось кримінальне покарання відносно підбурювачів, керівників, організаторів та відносно інших учасників повстань і банд (ст.ст. 76-78). Відповідна диференціація виду та розмірів покарання в залежності від виду окремих співучасників свідчить про намагання законодавця поставити під особливу загрозу саме ініціювання, створення чи організацію будь-яких формувань, ворожих до встановленого суспільно-політичного ладу.
Суттєвим досягненням розвитку інституту співучасті, його форм стало набрання чинності «Основ уголовного законодательства Союза ССР» в 1958 році і прийняття на їх підставі Кримінального кодексу України 28 грудня 1960 року. Аналіз зазначених актів дозволяє зробити висновок, що законодавці врахували досвід розвитку інституту співучасті в дореволюційний період, що сприяло вдосконаленню законодавчої регламентації цього складного кримінально-правового явища. Такі зміни були пов’язані зі зміною політичної ситуації в СРСР у зв’язку з відсутністю необхідності нагальними засобами захищати вже сталий суспільно-політичний лад. Даний акт з багаточисленними доповненнями проіснував на законодавчому рівні до прийняття Кримінального кодексу України 5 квітня 2001 року, в якому вперше були закріплені окремі форми співучасті (ст. 28 КК України), а також вдосконалені ознаки поняття співучасті та видів співучасників.
Разом з тим аналіз сучасної структури і динаміки злочинності свідчить, що відбувається зростання рівня організованої злочинності, яка з кожним роком набуває нових небезпечних форм. Тому, на нашу думку, необхідно направити зусилля на удосконалення кримінально-правових норм про форми співучасті у злочині, особливо таких небезпечних її форм як організована група та злочинна організація, що, безперечно, буде сприяти побудові дійсно демократичної, правової держави. Тому, поряд з вирішенням багатьох питань по удосконаленню кримінального законодавства щодо форм співучасті у злочині, наведемо деякі із них.
Так, в ч. 3 ст. 28 КК України при описі ознак організованої групи, які обов’язково повинні бути встановлені при кваліфікації, вказується на необхідність наявності «єдиного плану з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи». Безперечно, що для цілеспрямованого здійснення організованої злочинної діяльності необхідна наявність відповідного плану, в якому розподілені певні функції учасників організованої групи. Однак, вказівка на те, що «єдиний план» повинен бути відомий всім учасникам групи викликає сумніви відносно необхідності закріплення відповідного положення в законі. Оскільки існують непоодинокі випадки, коли учасники організованої злочинної діяльності непоінформовані про дійсні плани організатора організованої групи, виконуючи лише свою злочинну роль в більш масштабних злочинних проектах. Організатор такої діяльності для забезпечення засекреченості та ізолювання, головним чином, себе від можливої кримінальної відповідальності не розкриває всіх напрямків та подробиць, нюансів відносно вчинення злочину (злочинів). Тому, вказівка даної ознаки в законі (ч. 3 ст. 28 КК України) ускладнює процес доказування слідчим працівникам при кваліфікації суспільно небезпечного діяння, як скоєного у складі організованої групи, а також передбачає можливість пом’якшення покарання особам, які не знали про дійсні плани організованої групи, але свідомо діяли у її складі.
Аналіз ч. 4 ст. 28 КК України дозволяє також зробити висновок, що законодавче закріплення цілей злочинної організації підлягає корегуванню. Це стосується вказівки на те, що однією з цілей злочинної організації є «забезпечення функціонування самої злочинної організації». Логічний аналіз ч. 4 ст. 28 допускає можливість створення злочинної організації тільки з метою «забезпечення функціонування самої злочинної організації», оскільки цілі зазначеної форми співучасті у злочині перераховані через сполучник «або». Але, очевидно, що вказівка в законі на створення злочинної організації з вищезазначеною метою є недоцільною, оскільки відповідне забезпечення є однією з необхідних умов діяльності злочинної організації, а не метою її створення.
Викладене дозволяє зробити висновок, що викоренити групову та організовану злочинність в суспільстві неможливо, адже скільки буде існувати держава, яка встановлює певні правила, заборони, стільки буде існувати і певний прошарок людей, які по тим чи іншим причинам будуть ці правила порушувати. Однак, чим більш оптимально і чітко ми визначимо окремі форми співучасті у злочині в кримінальному законодавстві, виходячи із реалій сучасного життя, тим легше і краще буде боротися з цією негативною формою спільної протиправної взаємодії людей.