Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

Вид материала

Документы

Содержание Публічні та приватні інтереси у праві Нагороди кабінету міністрів україни Роз’яснення пленуму спеціалізованого суду як джерело права в україні

Подобный материал:

• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• Зміст, 431.42kb.
• В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
• Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
• Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
• Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
• Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
• Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
• Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
• 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.

Левченко Денис

ПУБЛІЧНІ ТА ПРИВАТНІ ІНТЕРЕСИ У ПРАВІ

Категорія «законний інтерес», що досить твердо увійшла до юридичного обігу, сприймається у науковій літературі неоднозначно, адже вчені пропонують найрізноманітніші теорії щодо правової природи законного інтересу, його онтологічних якостей тощо. Втім, не викликає жодних заперечень той факт, що законні інтереси мають місце майже в усіх сферах права, отже їх можна класифікувати, як за галузевою ознакою (конституційно-правові, фінансово-правові, цивільно-правові, екологічно-правові тощо), так і за правовими спільнотами (матеріально-правові і процесуально-правові; публічно-правові і приватноправові інтереси).

Положення римського юриста Доміція Ульпіана щодо поділу права на публічне і приватне вже давно стало догмою для правових систем, що рецепіювали римське право. Він писав (D. 1.1.1.2): «Huius studii duae sunt positiones, publicum et privatum. Publicum ius est quod ad statum rei romanae spectat, privatum quod ad singulorum utilitatem» («Право вивчається у двох аспектах, публічному і приватному. Публічне право звернене до стану Римської держави в цілому, приватне ж стосується майнових вигод окремих осіб»).

Італійський романіст Ч. Санфіліппо пише про необхідність правильно розуміти ці слова Ульпіана [1, 26]. Так, він зазначає, що приватні інтереси не протиставляються інтересам держави, адже кожна особа у більшому або меншому ступені, безпосередньо або опосередковано, реалізує інтереси усього суспільства; так само і держава через норми публічного права здійснює користь у інтересах усіх приватних осіб. Визначення Ульпіана, таким чином, слід розуміти так, що в нормах публічного права більш відверто про себе заявляють інтереси держави, а у нормах приватного права превалюють безпосередні інтереси окремих осіб.

Таким чином, стає очевидним, що саме інтерес є критерієм розподілу права на публічне і приватне. На це вказує і О. Ф. Скакун, коли зазначає, що критеріями віднесення норм до приватного або публічного є: 1) інтерес; 2) предмет правового регулювання; 3) метод правового регулювання; 4) суб’єктний склад [2, 385]. Показово, що вчена інтерес називає першим серед чотирьох критеріїв.

Поряд із тим, як зазначає російський правознавець М. В. Пєршин, відсутній надійний критерій правильного формально-логічного поділу інтересів на приватні і публічні [3, 22]. Для розрізнення приватних і публічних інтересів він пропонує звертати увагу на спосіб опосередкування інтересу. За його думкою, приватним є інтерес, здійснення якого зумовлюється власною волею суб’єкта у межах, встановлених тією соціальною спільнотою, до якої він включений; публічним буде такий інтерес, що здійснюється за волею цієї спільноти. Ті ж інтереси, які ще не піддавалися правовому опосередкуванню, не мають, на думку вченого, універсальної формальної ознаки, за якою їх можна було б розрізняти.

Дійсно, проблема полягає у тому, що один і той же самий інтерес можна розглядати і як приватний, і як публічний – усе залежить від того, якими засобами він буде реалізований: так, низка особистих інтересів (інтерес у збереженні життя і здоров’я; інтерес у незаплямованості честі і гідності; інтерес у отриманні якісних медичних послуг) захищається державою; поряд із тим, деякі публічно-правові інтереси можуть реалізуватися на рівні приватного права (інтерес держави у економічному зміцненні може реалізуватися через економічну активність суб’єктів приватного права).

Однак, усе сказане якраз і змушує піддати критиці позицію М. В. Пєршина. По-перше: те, що він називає формальним критерієм поділу насправді таким не є, адже науковець звертає увагу не на форму реалізації інтересу і не на спосіб його вираження, а на те, за чиєю волею він реалізується. По-друге: вислизає з поля зору сутнісна характеристика законного інтересу, яка б дозволила вести мову про його публічний або приватний характер, чи вказати на переважання у цьому інтересі публічно-правового або приватноправового. По-третє: за логікою правника класифікації підлягають лише ті інтереси, що були вже опосередковані, інші ж (навіть якщо вони вже існують, але ще не були реалізовані) – не піддаються логічній операції поділу. Останнє взагалі є незрозумілим, адже М. В. Пєршин вказує на те, що ця проблема носить філософсько-правовий і соціально-політичний характер, і водночас не робить ніяких спроб використати філософсько-правовий аналіз для того, щоб встановити онтологічні якості публічних і приватних законних інтересів. Вченого виправдує лише те, що він намагається знайти формальний критерій розрізнення публічних і приватних інтересів заради зручності правозастосовника.

Думається, що класифікація законних інтересів має відбуватися на підставі аналізу їх онтологічних якостей, після чого вже можна буде виробити рекомендації для юристів-практиків. Безсумнівно, що найбільшу проблему становитимуть інтереси «публічно-приватного» характеру.

Публічним інтересом слід визнати те, що суспільством або його соціальними групами визнається за благо; цінність, яка дозволяє задовольнити матеріальні, духовні, культурні, естетичні та інші потреби і підлягає захисту у встановленому законом порядку. Видами такого публічного інтересу є державний інтерес, суспільний інтерес, класовий інтерес. Приватний інтерес – це цінність індивідуального плану, що має значення для неї самої.

Публічні інтереси можуть реалізуватися засобами приватного права, так само, як і приватні інтереси – засобами публічного. Так, держава, запроваджуючи протекціоністську торговельну політику, тим самим сприяє реалізації законних інтересів вітчизняних підприємців; в той час як договір дарування, укладений на користь дитячого будинку сприяє реалізації соціального інтересу у вихованні дітей-сиріт.

Приватні та публічні інтереси мають бути узгодженими, що обумовлено їх діалектичним зв’язком: 1) публічний інтерес є уособленням спільної волі суспільства, його частини, державної влади, отже він логічно випливає з інтересів особистості і не може ним суперечити; 2) людина носить загальні риси (біологічні, соціальні), притаманні усім, та окремі, притаманні ній самій, отже приватні інтереси є тим окремим, у якому проявляється загальне.

Поряд із тим, не можна обійти увагою конфлікти публічних і приватних інтересів, що виникають на практиці. Російські дослідники К. О. Агафонова і В. П. Уманська вводять категорію «відомчий інтерес» і зазначають, що він може бути негативним через дві обставини: по-перше, в державному органі, що реалізує публічні інтереси можуть існувати більш сильні індивідуальні або групові інтереси посадових осіб; по-друге, закон може провокувати орган державної влади на діяльність, що обумовлюється власними, а не суспільними інтересами [4, 33-34]. Дана ситуація скоріше пов’язана не стільки із незіставністю публічних і приватних інтересів, як із підміною понять і невірним розумінням того, що є «законним інтересом». Це можна стверджувати тим паче, що законний інтерес завжди має знаходитися у правовому просторі.

Таким чином, при дослідженні даного питання можна дійти до таких висновків: 1) законний інтерес має різноманітні форми прояву для різних суб’єктів; 2) неможливо суворо пов’язати публічний інтерес із публічним правом, а приватний – із приватним правом; 3) публічні і приватні інтереси онтологічно не можуть суперечити один одному, втім на практиці досить часто відбувається підміна понять, що створює ілюзію конфлікту публічних і приватних законних інтересів.

Література:

1. Санфилиппо Ч. Курс римского частного права. – М.: БЕК, 2000.

2. Скакун О. Ф. Теория государства и права: энциклопедический курс. – Х.: Эспада, 2007.

3. Першин М. В. Частно-правовой интерес: понятие, правообразование, реализация: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Нижний Новгород, 2004.

4. Агафонова К. А., Уманская В. П. Ведомственный интерес: правовая модель и реальность // Интерес в публичном и частном праве. – М., 2002.


Лисакова Тетяна

ПІДВИЩЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ НАРОДНИХ ЗАСІДАТЕЛІВ СУДІВ СРСР У 30-х – 60-х РОКАХ ХХ ст.

З розвитком інституту народних засідателів радянських судів нагальною стала проблема їхньої юридичної підготовки, яка здійснювалася у двох формах – безпосередньо в суді та в народних університетах правових знань. Навчання в суді проводилося, як правило, один раз на місяць в формі лекцій та бесід, що носили загальний характер і не надавали необхідних знань при розгляді конкретних справ. Тому, наприкінці 20-х років була започаткована ідея створення юридичних гуртків, які ставили перед собою мету підвищення рівня правових знань народних засідателів. Спочатку такі гуртки створювалися лише для народних засідателів та суспільних обвинувачів, але згодом перетворювались на гуртки з більш різноманітною аудиторією, оскільки з самого початку приваблювали до себе велику кількість слухачів – робочих та селянську молодіж. Так у 1929 році під редакцією Ф.В. Шумятского за заказом московського Методбюро була розроблена програма по підготовці народних засідателів до виконання своїх обов’язків у суді. Заняття в юридичних гуртках давали цінні результати. Так, завдяки бюро з пропаганди права підвищувалась правова кваліфікація народних засідателів та членів адміністративно-правових секцій рад. Методбюро московської наради з пропаганди права розробило посібник, в якому були викладені основні питання радянського права. Юридичні гуртки були розраховані на постійний склад слухачів: народні засідателі, суспільні обвинувачі, члени адміністративно-правових секцій рад, жінделегатки, робітники низового радянського апарату, суспільних організацій. Організація гуртків відбувалася на крупних фабриках та заводах, в волосних та районних центрах при волосних та районних ізбах – читальнях. Для роботи в цих гуртках були залучені місцеві судові робітники: судді, помічники прокурорів, народні слідчі, а також юрисконсульти та члени колегії захисників. При відсутності вищезазначених категорій робітників для занять в гуртках залучались також вчителі, начальники міліції, якщо вони володіли необхідною кваліфікацією. Для організації роботи гуртків та ведення контролю відвідування занять, кожен гурток обирав старосту. Кількісний склад слухачів кожного гуртка складав не більше 25-40 людей.

Заняття проводилися за методом розгорнутої (живої) бесіди, тобто коли керівник виробляв для себе план для кожної бесіди окремо, виділяє зі всієї теми головне та особливе, опрацьовує цей матеріал зі слухачами, шляхом співбесіди за активною їхньою участю. Для того, щоб бесіда носила розгорнутий характер використовувались наступні прийоми: зв’язок опрацьовуваного матеріалу з життям та сучасністю, використання досвіду і знань членів гуртків, використання спорів, доказів, перевірка вивченого матеріалу шляхом опитування. Рекомендувалося застосовувати наочність та конкретність у викладенні матеріалу, зачитувати певні статті законів та постанови окремих органів, використовувати приклади судової практики.

Програма занять була розрахована на курс до трьох місяців. За цей термін необхідно було пройти близько 10 тем, на кожну відводилося дві години. Підбір тем відбувався залежно від складу членів гуртків. Для народних засідателів, суспільних обвинувачів та членів адміністративно-правових секцій рад в містах пропонувався наступний перелік тем: вступна бесіда (основні питання радянського будівництва); прийом на роботу та звільнення, труд та відпочинок; заробітна плата, трудові конфлікти; основні житлові закони; брак, сім’я, опіка; основні майнові права; боротьба зі злочинністю; порядок розслідування кримінальних справ; порядок розгляду цивільних справ; заключна бесіда-підведення підсумків.

Згодом, при університетах союзних республік відкриваються факультети по підготовці народних засідателів. Так, науковими робітниками та викладачами кафедри цивільного права юридичного факультету МДУ ім. М.В.Ломоносова та наукових співробітників Всесоюзного науково-дослідницького інституту радянського законодавства, а також з урахуванням досвіду роботи багатьох народних університетів правових знань Української РСР, Білоруської РСР, Латвійської РСР, Казахської РСР була розроблена програма для слухачів факультетів народних засідателів, рекомендована для викладання в університетах. Такі факультети комплектувалися в основному з числа народних засідателів народних судів. Програма факультету була розрахована на те, щоб його слухачі за короткий проміжок часу отримали необхідні відомості по різним галузям радянського права: цивільного, сімейного, житлового, кримінального, трудового, судоустрою, кримінально-процесуального та цивільно-процесуального права. Програма передбачала детальне ознайомлення з організацією та діяльністю народних судів, їх задачами та цілями, передбачалися питання взаємовідносин народного суду з державними органами, суспільними організаціями. Така програма була розрахована на 1 рік, загальна кількість занять складала 66 годин. У науковій літературі відводилося окреме місце питанню належної підготовки народних засідателів. Вважалося, що підвищення юридичної обізнаності народних засідателів – одна з важливих умов, сприяючих поліпшенню їх діяльності в суді. Знання народними засідателями кола та характеру юридичних питань, підлягаючих вирішенню в судовому засіданні, своїх повноважень при їх вирішенні може служити суттєвою гарантією їхньої активності в судових засіданнях.

Таким чином, робота юридичних гуртків, в зазначений період, в загальній системі пропаганди радянського права мала надзвичайно важливе значення. В той час, як масова пропаганда права у вигляді вечорів питань та відповідей, докладів, бесід та лекцій на правові теми мала на меті ліквідацію юридичної неосвідченості населення і популяризацію радянського законодавства, організація юридичних гуртків, а потім факультетів народних засідателів, переслідувала більш поглиблене опрацьовування основних питань радянського законодавства.


Майдебура Андрій

НАГОРОДИ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

У виконавчій владі, яка уособлюється в певній системі державних органів пов’язаних між собою по вертикалі та горизонталі, на вищому щаблі стоїть уряд – Кабінет Міністрів України. Відповідно нагороди, встановлені Кабінетом Міністрів України, як вищим органом у системі органів виконавчої влади, є урядовими. Слід вказати, що за радянських часів термін урядові нагороди асоціювався в суспільній свідомості з вищими (державними) нагородами держави і вживався як його синонім.

За нинішніх умов, серед встановлених Кабінетом Міністрів України нагород, слід вказати наступні. Постановою Кабінету Міністрів України від 5 січня 1998 року № 17 «Про Почесну грамоту Кабінету Міністрів України» заснована Почесна грамота Кабінету Міністрів України, яка згідно положення, затвердженого в новій редакції у серпні 2008 року, є нагородою за зразкове виконання службових обов’язків, високі виробничі та наукові досягнення, особистий внесок у забезпечення розвитку економічної, науково-технічної, соціально-культурної, військової, громадської та інших сфер діяльності і заслуги перед Українським народом у сприянні становленню правової держави, здійсненню заходів щодо забезпечення захисту прав і свобод громадян, зміцнення демократії, ефективній діяльності органів виконавчої влади, інших державних органів та органів місцевого самоврядування.

Почесною грамотою можуть бути нагороджені громадяни України, іноземці, особи без громадянства і трудові колективи підприємств, установ, організацій. Позбавлення Почесної грамоти може застосовуватися лише у разі вчинення нагородженою особою умисного злочину.

Нагородженим Почесною грамотою працівникам органів виконавчої влади та інших державних органів, умови оплати праці яких визначені актами Кабінету Міністрів України, виплачується одноразова винагорода в розмірі п’ять тисяч гривень. Іншим нагородженим Почесною грамотою особам одноразова винагорода може встановлюватися і виплачуватися за рахунок коштів підприємства, установи та організації, де вони працюють, згідно з рішенням керівника.

Постановою Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2007 року № 1333 «Про Премію Кабінету Міністрів України за особливі досягнення молоді у розбудові України» затверджено Положення про Премію Кабінету Міністрів України за особливі досягнення молоді у розбудові України. Премія Кабінету Міністрів України за особливі досягнення молоді у розбудові України (далі – Премія) присуджується молоді, особливі досягнення якої сприяють розвитку суспільно-економічного життя України та утвердженню її міжнародного авторитету. Премія присуджується до Дня молоді особам віком до 35 років за досягнення у розбудові України протягом календарного року, що передує її присудженню. При цьому можуть також враховуватися досягнення кандидата на присудження Премії за попередні роки. Щороку присуджується 60 Премій у розмірі 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян кожна.

Премія присуджується за досягнення у попередньому році за такими критеріями: 1) номінація за виробничі досягнення – значне перевиконання виробничих завдань, високий ступінь їх складності, вагомий особистий внесок у забезпечення розвитку виробництва; 2) номінація за наукові досягнення – рівень державного та міжнародного визнання наукових та науково-прикладних результатів; 3) номінація за творчі досягнення: здобуття звання переможця (лауреата, дипломанта) на всеукраїнських, міжнародних конкурсах, олімпіадах, інших загальнодержавних культурно-мистецьких змаганнях; вагомий особистий внесок у забезпечення розвитку народної творчості, збереження та популяризації декоративно-ужиткового мистецтва, традиційної культури українського народу; значний авторський доробок у сфері мистецтва, визнаний Академією мистецтв, відповідними всеукраїнськими творчими спілками, літературно-мистецькими об’єднаннями; 4) номінація за спортивні досягнення – високий спортивний результат (встановлення рекорду) або призові місця на чемпіонатах України, Європи, світу серед молодших вікових груп; 5) номінація за особисту мужність: відвага та ініціативні дії, виявлені під час порятунку людини, забезпечення громадського правопорядку, ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; особиста мужність, виявлена під час виконання завдань у складі миротворчого контингенту чи миротворчого персоналу України, направленого до іншої держави для участі у міжнародній миротворчій операції; 6) номінація за внесок у забезпечення розвитку молодіжного руху – активне залучення молоді до роботи в громадських організаціях, підвищення ефективності їх діяльності, виконання соціально значущих програм і здійснення відповідних заходів.

З метою проведення конкурсного відбору кандидатів на присудження Премії утворено Комітет з присудження Премії Кабінету Міністрів України за особливі досягнення молоді у розбудові України, організаційне забезпечення роботи якого здійснює Мінсім’ямолодьспорт.

Отже, нагороди встановлені Кабінетом Міністрів України є однією з існуючих у вітчизняній правовій системі форм відзначення громадян. Водночас, уявляється, що нормативно-правову основу їх існування та функціонування необхідно чітко визначити у Законі України »Про Кабінет Міністрів України». На сьогодні у Законі України від 7 жовтня 2010 року № 2591-VI »Про Кабінет Міністрів України» такі норми відсутні. Зробити це можна шляхом внесення відповідних змін до цього Закону.


Пархета Андрій

РОЗ’ЯСНЕННЯ ПЛЕНУМУ СПЕЦІАЛІЗОВАНОГО СУДУ ЯК ДЖЕРЕЛО ПРАВА В УКРАЇНІ

В даний час серед юристів – як практиків, так і вчених – немає єдиної думки про роль і значення юридичного прецеденту, його місця в правовій системі нашої держави, так само як і про роль і значення роз’яснень Пленумів вищих спеціалізованих судів.

Слід відразу зазначити: існування юридичного прецеденту в Україні офіційно ніколи не визнавалося і не визнається, таким чином прецедент не відноситься до джерел права, оскільки в нашій країні відсутній інститут судового прецеденту. В жодному правовому підручнику юридичний прецедент не визнано джерелом права в Україні, хоча визнають (особливо у постановах Пленумів вищих спеціалізованих судів) його наукове і практичне значення для розвитку правової системи.

Необхідно відмітити, що сучасна правова наука розрізняє два види юридичного прецеденту: судовий та адміністративний. Але в нашому дослідженні ми розглядаємо саме судовий прецедент і в певній мірі ототожнюємо поняття юридичного і судового прецеденту. Таким чином, під юридичним (судовим) прецедентом розуміється рішення суду, обов’язкове не тільки для учасників даної справи, але й для суду, що прийняв його, і нижчих по ієрархії судів під час рішення аналогічних справ.

Деякі вчені (С. Братусь, А. Венгеров) вважають, що усунення прогалин у праві шляхом застосування аналогії закону або аналогії права є однією з функцій судової практики. Це і законотворчий процес, оскільки суд, застосовуючи аналогію закону або аналогію права, заповнює недоліки або прогалини в праві, тобто створює нову норму права, на підставі якої вирішується справа. Це і правозастосовний процес, де суд переборює недолік, що після рішення справи в праві залишається.

Аргументація вчених першої позиції здається більш переконливою, оскільки прогалини закону переборюються (або усуваються) не шляхом підведення неурегульованою нормою права ситуації (казусу) під подібну норму, а шляхом створення судом за аналогією з нею іншої правової норми, на підставі якої і приймається рішення. Ця нова правова норма буде діяти і при рішенні інших аналогічних справ.

В. Жуйков, колишній заступник Голови Верховного Суду РФ, прихильник інституту судового прецеденту, відзначає, що недоліки і прогалини в праві були і завжди будуть, як би законодавець не хотів або не вмів приймати необхідні закони. Адже передбачити усі відносини, що вимагають законодавчого регулювання, просто неможливо. Особливо яскраво це виявляється в період кардинального відновлення законодавчого масиву й у ситуаціях, коли роль юридичного прецеденту в цілому і як джерела права, зокрема, значно підвищується. Далі учений юрист-практик відзначає, що суд, виконуючи свої обов’язки, усуває недоліки, прогалини і протиріччя в законодавстві. У той же час суд просто змушений створювати право, інакше його діяльність буде не просто неефективною, а приведе до результатів, яких суспільство від нього зовсім не чекає. Суд не буде захищати права, а, навпаки, буде сприяти порушенню цих прав. Учений пропонує офіційно визнати судову практику Верховного Суду РФ по конкретних справах джерелом права.

Твердження практикуючого вченого-юриста категорично не визнають в основному юристи-вчені, які вважають, що ці положення не відповідають нормам законодавства щодо ролі суду, конституційного принципу поділу влади (М. Треушников, А. Боннер, М. Шакарян).

Деякі згадані зміни відбуваються й у нас в країні. З прийняттям Конституції України 1996 року склалася досить суперечлива і складна ситуація. З одного боку, сама Конституція прийнята не як декларативний документ, що був раніше, а як акт, що має найвищу юридичну чинність, і його норми є нормами прямої дії, можуть безпосередньо застосовуватися для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина (стаття 8), тобто роль суду значно підвищилася. З іншого боку, у правовій системі України ще дуже багато негативного, що певною мірою виражається у великій кількості недоліків та прогалин у законодавстві, характеризуються суперечливістю норм, неоднозначністю, а в деяких випадках норми взагалі не відповідають нормам Конституції.

Заповнення прогалин – не тільки задача суду, але і його конституційний обов’язок. Відповідно до частини 8 статті 9 прийнятого нового Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК), забороняється відмовляти в розгляді справи, мотивуючи неповнотою, неясністю, суперечливістю або відсутністю законодавства, що регулює спірні відносини. Такі пробіли і недоліки нового законодавства чітко виявляються в період їхнього початкового правозастосування, і тут роль і значення судової практики значно зростає, і у визначених випадках вона вимушено створює нову норму права.

Вітчизняні вчені-юристи також неоднозначно підходять до проблеми судової «нормотворчості», оскільки в Україні нормативні акти Конституційного Суду України, органів судової влади і судів загальної юрисдикції одержали якісно новий зміст.

Судовий (юридичний) прецедент для вітчизняної (і для російської) правової системи в її історичному розвитку і дійсному стані не характерний. Історія прецедентного права бере свій початок у Великобританії, де судді в процесі прийняття рішень самостійно формулювали правові принципи, що здобували загально правове значення в процесі їхнього подальшого застосування. Синонімом прецедентного права є судове право.

Теоретики – прихильники судового прецеденту як форми вираження юридичних норм у країнах, де він офіційно визнаний, – стверджують, що прецедентна система ставить за обов’язок суддям краще мотивувати судові рішення, обмежує їхні повноваження, гарантує захист від свавілля і сприяє стабільності правосуддя, допускає відступ від сформованої практики тільки на підставі переконливих причин.

Визнається, що роль прецеденту серед інших джерел права залежить від стану законодавства. Однак останнім часом у США, наприклад, спостерігається зниження обов’язкової ролі судового прецеденту, і превалює тенденція до звільнення суддів від обов’язкового дотримання їхніх власних рішень. Розповсюджено тезу про те, що текст Конституції – явище первинне, а його тлумачення – вторинне, тобто тлумачення може змінюватися, з огляду на нові умови життя. Необхідно зауважити, що суди відступають від створених ними прецедентів, якщо вважають їх помилковим або прийнятими з порушенням попереднього прецеденту, або прийнятими по недбалості. Непотрібні прецеденти просто забуваються. Зважаючи на дане положення, у критиків з’являються підстави заявити, що подібна нестабільність знижує процесуальні гарантії при відправленні правосуддя, оскільки вважається, що прецеденти для того й існують, щоб судові інстанції не змінювали свої правові позиції під тиском влади та різних політичних сил.

Звичайно, судові прецеденти в порівнянні з нормативними актами можуть бути джерелами права більш низького рівня, тобто судова практика не повинна суперечити самому змістові, цілям і задачам законодавства.

Слід відмітити, що з прийняттям Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року бачення і значення юридичного (судового) прецеденту змінилось. Якщо раніше Постанови Пленуму Верховного Суду України, в певній мірі, прирівнювалися до прецеденту, то з прийняттям даного закону, Верховний Суд України втратив право надавати роз’яснення судам для правильного застосування законодавства (стаття 47 Закону України «Про судоустрій України» – закон втратив чинність). Слід зауважити, що від 07.07.2010 саме Пленум вищого спеціалізованого суду буде за результатами узагальнення судової практики давати роз’яснення рекомендаційного характеру з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції. Але чи будуть дані роз’яснення мати визначальне значення, як в свій час мали Постанови Пленуму Верховного Суду України покаже час.

З позиції доктрини судового прецеденту варто погодитися з твердженнями С. Шевчука про те, що роз’яснення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, а також Вищого адміністративного суду України навряд чи можна назвати класичним юридичним прецедентним правом. Скоріше можна говорити про «квазіпрецедентне» право, оскільки воно має лише рекомендаційний характер для нижчих судів.

Незалежно від того, визнається або не визнається юридичний прецедент, у тому числі і за постановами Пленумів вищих спеціалізованих судів, в якості джерела права, фактично вони такими є і мають величезне значення для вітчизняної правової системи, оскільки:

1) юридичний прецедент є складовою юридичної практики і всієї правової системи України в цілому;

2) роз’яснення вищої судової інстанції (вищі спеціалізовані суди), тлумачення і застосування правових норм забезпечує єдність і однаковість судового правозастосування в Україні;

3) у процесі правозастосовної діяльності виявляються й усуваються прогалини діючого законодавства;

4) юридичним прецедентом перевіряється ефективність правових норм, з’ясовується потреба в удосконалюванні окремих нормативно-правових норм;

5) узагальнення й аналіз судової практики дозволяє виявити закономірності і тенденції розвитку правозастосовної діяльності, визначити шляхи її удосконалювання.

Визнаючи фактично за прецедентом поряд з деякими постановами Пленумів вищих спеціалізованих судів якостей джерела права, слід зазначити, що їхні правові розпорядження, що конкретизують закон, не повинні бути новими для закону, тобто не повинні змінювати його суть і значення, суперечити йому. Вони є підзаконними актами і носять нормативно-рекомендаційний характер, але разом з тим є новими, оскільки їх раніше не було і без них неможливо регулювати визначені суспільні відносини і здійснювати правозастосовну діяльність.