Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

Вид материала

Документы

Содержание Витоки розуміння догми права Про витоки правопорядку запорізької січі Контрафакт, як один із видів неправомірного використання авторських прав

Подобный материал:

• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• Зміст, 431.42kb.
• В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
• Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
• Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
• Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
• Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
• Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
• Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
• 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.

Література:

1. Гладсон Вільям Юарт. Патріарха Філарета у КДБ називали «агентом Антоновим» // Газета по-українськи. – 2009. – №9 (768). – С. 24.

2. Джероза Л. Каноническое право в католической церкви. – М.: Христианская Россия, 1996. – 379 с.

3. Кальниш Ю.Г. Приоритетні напрями, шляхи реалізації і перспективи державної політики України в галузі релігійно-церковного життя: Автореф. дис... канд. наук з держ. упр.: 25.00.01 / Українська академія державного управління. – К., 2001. – 18 с.

4. Кодекс канонів Східних церков. – Львів, «Свічадо», 1995. – 471 с.

5. Корчагін Клим. Карне право Української Католицької Церкви. Історично-юридичний нарис. Видання 2-ге. – Рим, 1981. – 147 с.

6. Лідер українських лефевристів проголошений поза Католицькою Церквою // www. rizu.org.ua.

7. Лотоцький О. Українські джерела церковного права. – Нью-Йорк, 1984. – 306 с.

8. Пастернак Олеся. Отця Василя Ковпака відлучили від Церкви // www.wz.lviv.ua.


Сидоренко Олена

ВИТОКИ РОЗУМІННЯ ДОГМИ ПРАВА

Попри те, що поняття «догма права» поступово входить у обіг теоретичної юриспруденції, особливо філософії права, теорії держави і права, рівень доктринального опанування цієї категорії вочевидь не відповідає вимогам, які б уможливлювали широке її використання не тільки у теоретичних, але й у прикладних і практичних розробках і цілях. Певна упередженість у відношенні до цього поняття пов’язана з тим, що поняття «догма права», «догматизм у праві» у розумінні вітчизняних правників радянського періоду становлення «соціалістичного» права сприймалися переважно з негативістським підтекстом. Слід визнати, що така ситуація до певної міри зберігається і у сучасній науці права та юридичній практиці. Саме так інтерпретує догму права авторитетний свого часу двохтомний юридичний словник за редакцією П. Кудрявцева 1956 року видання: «положення, що застосовується у юридичній практиці як таке, що розуміється саме по собі, і не вимагає спеціальних доказів у вигляді посилання на офіційні нормативні джерела». У такому розумінні термін «догма права» використовувався швидше як синонім правових аксіом, а відтак, не мав самостійного значення у юриспруденції. Ще одне значення цього поняття, значною мірою ідеологізоване. Це «положення, яке приймалося буржуазною юриспруденцією без врахування конкретних умов його застосовуваності і визнане незмінним попри об’єктивні умови розвитку», та слугувало методологічним дороговказом визначення догматизму у праві. Це «…одна із широко розповсюджених течій в добуржуазній і буржуазній юриспруденції, що характеризується крайнім формалізмом, заперечує необхідність дослідження питань сутності і походження права, закономірності його розвитку, взаємовідносин права з іншими явищами суспільного життя. Ця течія обмежує завдання науки права описом і систематизацією матеріалу, що міститься у позитивному (діючому) праві, юридичними визначеннями, формальним аналізом юридичних понять і класифікацією юридичних норм». Таке розуміння цих категорій не тільки абсолютно відмітало значущі напрацювання світової і дореволюційної російської юриспруденції щодо осягнення догми права, але й було ідеологічним бар’єром здійснення досліджень цього феномена протягом майже 50 років радянської епохи. Досить показовим є і те, що відмова юриспруденції від ортодоксальних ідеологічних підходів виявилася на перших кроках у тому, що на деякий час із наукового обігу категорія «догма права» зникає, і взагалі є відсутньою, наприклад, у юридичному енциклопедичному словнику 1984 року за редакцією А. Сухарєва. І тільки починаючи з середини 80-х років у доктринальному середовищі вітчизняних юристів спостерігається поступове відновлення уваги дослідників до проблематики, пов’язаної з догмою права.

Зазначене вимагає «відновити історичну справедливість», звернувшись при цьому до теоретично і методологічно важливих положень вітчизняних і зарубіжних вчених дожовтневого періоду, у працях яких започатковане дослідження догми права і висловлені ідеї та думки, що зберігають свою цінність й для сучасного наукового дискурсу.

У сучасній юриспруденції прийнято говорити про те, що практикуючі юристи й вчені правознавці мають справу з «догмою права». У поняттях «догма права», «догматична юриспруденція» за усталеними до цих категорій підходами, виражений специфічний предмет юридичних знань, особливий сектор соціальної дійсності – юридичні норми, закони, прецеденти, правові звичаї, відособлені відповідно до потреб юридичної практики в якості основи вирішення юридичних справ.

Для С. Муромцева догма права – це дослідження будь-якого діючого права з метою застосування його на практиці. Важливий і наголос на тому, що догма права є мистецтвом. З цього випливає акцентуація того, що догма права «постійно видобувається» представниками як теоретичної, так і практичної юриспруденції задля вирішення теоретичних і прикладних проблем, що постають у процесі правового життя. Проте, за рамками цього визначення залишається найголовніше, що необхідне для характеристики догми права – її зміст та складові компоненти. Бо «дослідження», «мистецтво» – це процес і спосіб досягнення догми права, яка у певний момент набуває «робочих форм», працює на вирішення тих завдань правового буття, які постають у суспільстві.

В. Нерсесянц визначає догму права як загальноприйняті в юриспруденції (правовій доктрині чи юридичній школі) вихідні основні положення про позитивне право, його встановлення і дію. Ю. Оборотов наголошує, що догма права – це правова цінність, яка втілює властивості права, основа юридичного навчання і юридичної практики, що виражена в правових нормах, правових актах, правових відносинах.

Р. Ромашов доводить, що догма права об’єднує в рамках даної правової системи юридичні поняття, принципи, технології що характеризують право як інструмент регулятивно-охоронного впливу. М. Сальников та В. Румянцева, зазначають, що використовуючи методи формальної логіки, догма права здійснює завдання діючого законодавства, правового порядку, систематизації принципів права тощо. Це міркування є корисним і справедливим щодо характеристик догми права, передусім відносно її ролі і значення у різних сферах юридичної діяльності, але мало просуває на шляху до осягнення самого сенсу цього феномена.

Догма права поєднує ті складові права, які забезпечують його сталість, надійність і передбачуваність не тільки у мега-процесах правового розвитку, але, що не менш важливо – і у юридичних процесах (нормотворчих, судових, адміністративних та ін.), де вирішуються конкретні справи і приймаються правові рішення щодо конкретних осіб і життєвих ситуацій.

Догма права характеризує право з погляду його формальних ознак, визначаючи своєрідність права як феномена, що транслює цю свою властивість на суспільні відносини, на соціальне буття, яке завдяки правовому впливові набуває впорядкованості, організованості та передбачуваності (А. Крижанівський). Догма права – основа практичної діяльності юристів, посадових осіб і тих державних органів, що застосовують правові норми, сприяють реалізації правових приписів пересічними громадянами. Розроблені на основі нормативістського вчення про право прийоми усвідомлення змісту законів і правил їхнього застосування в суворій відповідності з буквою і духом нормативно-правових актів – необхідна умова законності правозастосовчої діяльності, міцності правопорядку в громадянському суспільстві і правовій державі (М. Марченко).

Вираз «догма права» у правовій сфері означає те, що об’єктивне право, існуюче в даному суспільстві, у кожен даний момент, – це «те, що є», це суворо визначена «даність» і «незмінність». У певному сенсі все право є догмою, бо в кожний момент свого функціонування воно є нормативно-ціннісною системою (Ю. Оборотов), якій властиві чітко визначені правила і алгоритми вирішення життєвих ситуацій. Але ототожнювати догму права з правом як таким буде неправильним. Завдяки своїм властивостям догма права пронизує всю правову сферу, і надає всьому праву якостей усталеності і міцності. Це субстанція, яка «цементує» правову матерію, поширюється у ній, але при цьому залишається відносно виокремленим компонентом права.

Кожна правова система вивчається у двох аспектах: історичному та догматичному. В результаті історичного вивчення досліджуємо послідовну зміну правових інститутів в часі залежно від умов життя даного суспільного середовища, що постійно розвивається. При догматичному вивченні потрібно аналізувати ці правові інститути в тому вигляді, в якому вони уявляються за даних умов місця і часу. Догматичне вивчення даної правової системи саме по собі може бути приурочене до будь-якого моменту історичного розвитку цієї системи. Але насамперед воно, як з теоретичних, так і з практичних міркувань, своїм предметом визначає живе діюче право. Адже діюче право, з одного боку, дає досліднику найбільш повний і доступний матеріал; а з другого боку, вивчення діючого права має пряме практичне значення, полегшуючи завдання судової практики, яка покликана застосовувати норми права до окремих конкретних випадків.

Важливою для розуміння догми права є думка про те, що в основі догматичного курсу повинно бути закладено сучасне право (Д. Грим).

Безсумнівно, що право на будь-якому етапі свого розвитку – це надзвичайно складне явище. Складність права має багато аспектів, або вимірів (В. Плавич). Перший, пов’язаний з об’єктивною складністю права, яка притаманна йому як об’єктивній реалії. Право має багато властивостей, внутрішніх формувань і структур, які взаємодіють і впливають одна на одну. Другий характеризує проблемну складність права. Вона полягає, насамперед, у тому, що право є особливим механізмом розв’язання проблем у суспільному житті. Третій асоціюється з епістемологічною складністю права, тобто зі складністю дослідження права, що зумовлює постійні пошуки ефективних методів дослідження права та його моделей. Як зазначає В. Кузнєцов, будь-яке розуміння права не може претендувати на завершеність і повноту. Так рано чи пізно змінюється міра переконливості доказів, які використовуються для обґрунтування конкретного розуміння права. Право є однією з найскладніших у структурному плані систем, які коли-небудь створювало та використовувало людське суспільство.

Для визначення догми права вихідними є висновки, які висловлені відомими дослідниками щодо розуміння догми права. По-перше, за основу береться «живе», діюче, позитивне право. С. Алексєєв розуміє під «живим правом» не тільки реально діюче право (як пропонував Є. Ерліх), але й право, що здатне «забезпечити сталість, гарантованість правових рішень, які приймаються…». Про те, наскільки право є «живим», інакше кажучи – наскільки дієвими є його норми та інститути у забезпеченні потреб суб’єктів права й досягненні цілей права, свідчить рівень ефективності права, який встановлюється за допомогою конкретно-соціологічного методу, і вказує на спроможність права бути регулятором суспільних відносин. По-друге, ядром догми права є правові норми, принципи, правові поняття та категорії, що відображені у формально-юридичних джерелах права.

Отже, у самому загальному баченні догма права – це система вироблених теоретичною і практичною юриспруденцією цінностей, принципів і норм правових положень і аксіом, засобів, методів і правил юридичної діяльності, які складають основу правової свідомості і виступають у якості усталеного, надійного підґрунтя передбачуваної правової поведінки та належного вирішення правозначущих життєвих ситуацій.


Атаманова Наталія

ПРО ВИТОКИ ПРАВОПОРЯДКУ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

Кожна людська спільнота задля підтримання своєї цілісності і життєздатності продукує певні засоби і механізми соціальної регуляції та підтримує їх функціонування певними інституціональними утвореннями. В українському суспільстві доби становлення і розквіту запорізького козацтва склалася вельми своєрідна система суспільного впорядкування, яка детермінувалася специфікою побутування козацтва. Для сучасного правового розвитку звернення правників до епохи українського козацтва має і теоретичний, і прикладний інтерес: активне відродження козацького руху у наш час навертає до думки щодо використання історичного досвіду самоврядування в українському соціумі.

Дослідження феномену правового порядку Запорізької Січі виявляє таку його самобутність і унікальність, яка вимагає осягнення всього спектру детермінант правового буття українства, проникнення у глибини історичних процесів становлення правової культури, нормативно-ціннісних засад та інституцій, які склали систему витоків правового впорядкування в українському суспільстві епохи запорізького козацтва.

1. Найперше, чого ми виходимо у розумінні досліджуваного явища, це те, що корені українського козацтва сягають ще в половецькі часи. Період кінця XII – першої половини XIII ст. характеризується як перший етап формування та розвитку українського козацтва. Козаки, тобто спільні прикордонні загони половців та русів, стали тією силою, яка першою вчинила відчайдушний опір монголо-татарським завойовникам. З другої половини XV ст. починається відродження українського козацтва на пустопорожніх землях. Це була територія на півдні від Білої Церкви, землі, не закріплені за власниками. На думку Д. Яворницького. першопричиною відродження тут козацтва були «ухідництво» та «добичництво». Вже в другій половині XV – на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворилися громади вільних озброєних людей, чисельність яких зростала за рахунок невдоволених існуючим ладом в польсько-литовській державі. Починаючи з другої половини XVI ст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік селян-втікачів з Галичини, Волині, Полісся, Поділля. Втечі стали основною формою соціального протесту селян проти сваволі панів. Внаслідок втеч селян і міської бідноти в степах південної Київщини та Брацлавщини зростала чисельність вільного населення – козаків, було засновано ряд козацьких слобід і хуторів.

Козаки освоювали «пустопорожні» землі, займалися мисливством, рибальством, бджільництвом. Їх життя було небезпечним: доводилося не тільки обробляти землю, а й оборонятись від нападів татар. Згодом козаки самі почали здійснювати походи на кримських татар. В кінці XV ст. українські козаки вчинили ряд походів проти татар, завдавши їм поразки біля гирла Дніпра. Кримське ханство змушено було побудувати фортеці на Дніпрі та Перекопі. Однак козаки нападали навіть на турецькі фортеці. В 1521 році вони здійснили похід у Молдавію, в 1523 році ходили у Крим та спалили Очаків, в 1545 році знову напали на Очаків і здобули його.

2. Правовий порядок українського козацтва – це феномен суспільно-правової реальності, який відбив у собі й особливості тодішнього правового життя українства, існуючого рівня правової культури, й специфічні риси правової ментальності української нації, що зберігають свою дієвість у наші часи. Аналізуючи правове життя козацтва, маємо зазначити, що ціннісно-правова складова виробленої козацькою спільнотою системи регулювання суспільних відносин на ранньому етапові її розвитку мала зародковий характер. Вона виявляла себе у корпоративних уявленнях козацтва про правду, справедливість, честь, порядок – понять, змістовна характеристика яких тяжіє до мононормативного регулювання, де правові уявлення і нормативи тісно перепліталися з моральними і релігійними. Ця невіддиференційованість правових цінностей від моральних і релігійних значною мірою спричинялася необхідністю «мобілізації» і взаємопідтримки всіх засобів суспільно-корпоративної регуляції на суворе забезпечення протовійськової дисципліни і відповідного порядку у всіх сферах козацького життя. Сутність ціннісних пріоритетів козацької спільноти визначалася тим, що у козаки йшли знедолені, але не скорені люди, здатні зі зброєю в руках відстояти свою людську гідність.

3. Інституційні засади козацького правового порядку пов’язані з тим, що Запоріжжя стало зародком нової української державності. Козаки створили органи влади, які поступово зосереджувалися в руках козацької адміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків, так і на тих людей, що мешкали за межами Запоріжжя в укріпленнях – «паланках». Кіш очолював виборний кошовий отаман. Йому допомагали виборний суддя, писар, обозний, осавул, хорунжий. Найважливіші питання військового та політичного характеру розглядалися на засіданнях Військової ради. Згідно із звичаєвим правом на них міг бути при сутнім будь-який козак. Збиралася Військова рада тоді коли для вирішення того чи іншого питання потрібна була воля всього товариства, але два рази на рік – 1 січня і 1 жовтня – вона збиралася обов’язково.

4. З формуванням козацького республіканського ладу складається своєрідна правова система на Запоріжжі. Козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права на своїй території. Правосуддя на Запоріжжі відбувалося у відповідності з старовинними звичаями, «словесним правом і здоровим глуздом». Норми звичаєвого права, які склалися у Запорізькій Січі, закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, роботу судових органів, порядок землекористування, порядок укладання окремих договорів, види злочинів і покарань. Можна з впевненістю стверджувати, що козацьке звичаєве право являло собою народну конституцію.

5. Звичаєве козацьке право – сукупність правових звичаїв, що встановлювались у сфері життєдіяльності козацтва, – було домінуючим системоутворюючим фактором правового порядку. Важливість цього джерела підкреслює той факт, що відразу після приєднання України до Росії царська грамота від 25 березня 1654 р. надавала Війську Запорізькому право судитися «у своїх старшин по давнішнім правам їх», тобто на основі звичаєвого права. А база звичаєвого права закладалася якраз у XV – середині XVII ст. Спочатку особливої популярності звичаєве козацьке право набуло у середовищі українських селян, що втікали від своїх хазяїв і властей у райони середнього і нижнього Придніпров’я.. Норми звичаєвого права, які склались у Запорізькій Січі, закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, деякі правила воєнних дій, роботу судових органів, порядок землекористування й укладення окремих договорів, види злочинів і покарань. Наявність у козацтва свого особливого права визнавалася навіть польським урядом. Незважаючи на суворість, а інколи нещадність норм звичаєвого козацького права, в ньому була «чесність велика». Козацтво всіляко відстоювало звичаєве козацьке право, побоюючись, що писане право зможе обмежити козацькі вільності.

Зазначене переконливо свідчить, що забезпечення правового впорядкування у козацьку добу мало самобутній, пов’язаний зі специфікою життєдіяльності козацької спільноти, характер і певні особливості. Разом з тим, творення ціннісно-нормативних засад правового порядку козацтвом було тісно пов’язаним з правовим життям всіх українських територій системою взаємного впливу, і розвивалося у руслі народжуваних українських правових традицій.


Бааджи Наталія

КОНТРАФАКТ, ЯК ОДИН ІЗ ВИДІВ НЕПРАВОМІРНОГО ВИКОРИСТАННЯ АВТОРСЬКИХ ПРАВ

Проблема захисту прав інтелектуальної власності сьогодні в Україні постає у новому світлі. У останні роки значно активізувалося прагнення нашої держави якомога тісніше і ширше інтегруватися у світову спільноту, у зв’язку з чим і посилюються вимоги до поставленої проблеми, її законодавчого врегулювання на відповідному якісному рівні. Саме тут і виникає необхідність теоретичних досліджень нових для вітчизняного права явищ, категорій, понять. Для вітчизняної правової літератури поняття «контрафакції» є новим і ще достатньо нерозробленим.

Проблема протидії злочинам, пов’язаним з посяганнями на права інтелектуальної власності, досить актуальна. Розповсюдження контрафактної продукції можна порівняти з наркобізнесом та контрабандою зброї. В усьому світі майже кожний третій виготовлений носій звукозапису є контрафактним.

В результаті аналізу визначень, категорії «контрафакція», можна зробити висновок, що вони мають загальний корінь і загальне значення, а саме: порушення авторського права або суміжних прав та незаконне використання позначень, що поміщаються на популярні товари, в цілях недобросовісної конкуренцїї і обману покупця.

З часом його трактування майже не змінилося, а лише уточнялось відповідно до віянь певної епохи. При цьому необхідно враховувати, що слово «контрафакція» в значній мірі сленгове, в законодавстві про інтелектуальну власність застосовуються інші визначення. Проте і тут воно не втратило своєї смислової, духовної, інтелектуальної значимості.

Закон України «Про авторське право і суміжні права» дає наступне визначення: контрафактний примірник твору, фонограми, відеограми – примірник твору, фонограми чи відеограми, відтворений, опублікований і (або) розповсюджуваний з порушенням авторського права і (або) суміжних прав, у тому числі примірники захищених в Україні творів, фонограм і відеограм, що ввозяться на митну територію України без згоди автора чи іншого суб’єкта авторського права і (або) суміжних прав, зокрема з країн, в яких ці твори, фонограми і відеограми ніколи не охоронялися або перестали охоронятися.

Згідно зі ст. 20 Закону від 15 грудня 1993р. « Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», під контрафакцією слід розуміти будь-яке посягання на права власника свідоцтва, передбачені цим Законом.Стаття 16 даного Закону встановлює перелік прав власника знака, що випливають із свідоцтва. Наведені вище норми дають змогу визначити об’єктивну сторону контрафакції. Незаконним слід вважати використання знака без згоди власника чи уповноваженої на це особи, тобто контрафактними вважати такі дії: незаконне застосування знака на товарах при наданні послуг; незаконне використання знака на упаковці та рекламі товарів чи послуг, для яких його було зареєстровано; незаконне використання знака у документації, пов’язаній із введенням знаків у господарській обіг.

Митний кодекс закріплює поняття «контрафактні товари», якими є товари, що містять об’єкти права інтелектуальної власності, ввезення яких на митну територію України або вивезення з цієї території призводить до порушення прав власника. Імпорт примірників творів – це також майнове право автора, що є різновидом розповсюдження твору. Адже ввіз в Україну примірників творів, що охороняються авторським правом, без дозволу автора є порушенням його виключних прав. Таке обмеження імпорту примірників творів зумовлюється тим, що авторське право має територіальний характер, тобто його чинність поширюється лише на територію, де воно виникло. Згідно з цим розповсюдження примірників відтвореного за кордоном твору мають бути під контролем автора. Якщо такі примірники твору будуть завезені в Україну із-за кордону, то це може призвести до порушення майнових прав автора шляхом зменшення попиту на примірники творів, відтворених в Україні з дозволу автора.

У зарубіжній правовій літературі питання визначення поняття «контрафакції» широко дискутується. Результат цих дискусій, з врахуванням особливостей вітчизняного законодавства, може стати корисним досвідом для подальшого розроблення поняття «контрафакції» як у вітчизняній правовій літературі, так і у законодавстві України.

За даними Бюро по боротьбі з контрафактною продукцією Міжнародної торговельної палати, контрафактні товари складають 8% світового торговельного обороту [3].

О.П. Орлюк, Д. Ліпцик зазначають, що контрафактне виготовлення твору являє собою протиправну поведінку, що є елементом піратства. Воно полягає у відтворенні виданого твору, фонограми, аудивізуального твору, комп’ютерної програми тощо шляхом шахрайського використання назви, фірмового найменування або фірмового знака законного видавця, виробника, власника ліцензії тощо. У цих випадках, як правило, також має місце правопорушення, пов’язане з конрафактним використанням фірмового найменування [1, 2].

Таким чином, проведене дослідження дозволяє виділити наступні ознаки контрафакту, як неправомірного використання авторських прав: відсутність дозволу правовласника на виготовлення, поширення, використання об’єкту авторського права або суміжних прав; дії пов’язані як ввезенням так і вивезенням з митної території України об’єктів права інтелектуальної власності, що призводить до порушення прав власника. Іншими словами, будь-який об’єкт інтелектуальної власності є контрафактним, якщо він виготовлений без дозволу правовласника. Поширення або інше використання – це вторинні ознаки, які характеризують не стільки факт порушення Закону, скільки міра порушення авторського права або суміжних прав.

Отже, злочинні порушення завдають істотної шкоди не лише суб’єктам авторського права і суміжних прав, але і економіці України, її репутації, престижу на міжнародній арені. Справа в тому, що у переважній більшості випадків порушення авторського права і суміжних прав об’єктивно пов’язується зі скоєнням «інтелектуальними» злочинцями ряду інших злочинів, передбачених відповідними статтями КК України, які, зрештою, сприяють їх вчиненню.