Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
1. Делия Липцик Авторское право и смежные права // Пер. с фр.; предисловие М. Федотова. – М.: Ладомир; Издательство ЮНЕСКО, 2002. – С.482;
2. Право інтелектуальної власності: Акад.. курс: Підруч. для студ. вищих навч. закладів / О.П. Орлюк, Г.О. Андрощук, О.Б. Бутн6ік – Свірський та ін; За ред. О.П.Орлюк, О.Д.Святоцького. – К: Видавничий Дім «Ін Юре», 2007 – С.312;
3. Шатова І. Охорона та використання позначень. Семінар Укр. ЦІПІП.– 2004.- С.24
Бабій Алла
ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ У СФЕРІ КРЕДИТУВАННЯ
Ефективне функціонування банківської системи України здебільшого визначається рівнем їй правової основи і неможливе без створення повноцінного законодавства у сфері кредитування, що є запорукою належного управління економікою країни, побудови механізму сучасної кредитної системи і формування правової держави.
Необхідно констатувати, що сучасний нормативний вакуум в галузі регулювання кредитних відносин не відповідає вимогам сьогодення і не має системного характеру, а отже, і не забезпечує належним чином стале функціонування і розвиток ринку кредитних ресурсів України. Тому на даний момент виникає об’єктивна необхідність у законодавчому забезпеченні банківських кредитних відносин.
Регулювання кредитних правовідносин в Україні здійснюється на основі положень Цивільного кодексу України, Закону України «Про банки і банківську діяльність» та нормативно-правових актів Національного банку України, зокрема, «Про необхідність контролю за дотриманням основних принципів кредитування», прийнятого 19 серпня 2008 року, постанова Правління Національного банку України «Про стимулювання кредитування економіки в Україні» від 3 листопада 2009 року.
Як відомо, норми чинного Цивільного кодексу України щодо відносин позики і кредитування мають архаїчний характер і не відповідають сучасним потребам. Свого часу вони були значною мірою спрямовані на врегулювання порядку надання державними банками кредитів державним підприємствам та організаціям і не були пристосовані до ринкових умов господарювання. Нормативно-правові акти Національного банку України також не забезпечують належного регулювання кредитних відносин, враховуючи, що цей аспект має статус підзаконних актів, що визначає лише деякі організаційні аспекти кредитування і не має концептуального характеру. Існує низка базових принципів, без дотримання яких навіть досконало розроблене законодавство не забезпечить ефективного впровадження та функціонування системи:
1) застава в цілому та іпотека зокрема має сенс лише тоді, коли кредитори мають можливість реалізувати її у випадку невиконання зобов’язань іншою стороною;
2) у випадку невиконання зобов’язань боржником, забезпечений кредитор має змогу задовольнити свої вимоги за кредитом шляхом вступу у володіння та продажу закладеного майна, що має результатом повну втрату боржником всіх прав на своє майно;
3) для того, аби система іпотеки функціонувала та була привабливою для кредиторів, позбавлення права викупу заставленого майна повинно бути реальною можливістю, яку розуміє та з якою погоджується позичальник, яку підтримує уряд і яку приводять до виконання суди;
4) розвиток іпотеки вимагає від усіх гілок влади взяття на себе зобов’язання, що іпотечна угода буде реалізуватися відповідно до її умов, і що законодавство не передбачає ніяких винятків, які б могли позбавити кредитора прав на майно і які могли б базуватися на зовнішніх факторах, що спричинили невиконання боржником своїх зобов’язань. Ситуації, які спричинили невиконання боржником його зобов’язань, забезпечених іпотекою, у багатьох випадках складаються не з вини боржника, а є наслідком факторів, над якими він не має контролю. Але це не є підставою для порушення прав кредиторів;
5) якщо кредитори не будуть впевнені, що вони зможуть повернути собі борг через реалізацію заставленого майна, то іпотечного кредитування в Україні ніколи не існуватиме.
Велике значення для розвитку законодавства у сфері кредитування має концепція розвитку банківської системи України, яка повинна містити основні напрями та шляхи вдосконалення банківського законодавства, а також вирішення на законодавчому рівні таких важливих питань, як банківська таємниця, страхування депозитів та кредитів, організація та порядок роботи банківської системи в особливий період, система державного банківського аудиту, відповідальність банків за незаконні банківські операції, банкрутство і неспроможність кредитних установ, механізм реорганізації банків, захист інтересів вкладників, правове забезпечення електронних платіжних систем тощо. Закріплення цих положень дасть змогу вдосконалити законодавство у сфері банківського кредитування, сприятиме ефективному функціонуванню ринкової економіки в цілому та прискоренню формування дієвої банківської системи України зокрема.
Баркар Ірина
ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІНТЕРНЕТ-ВІДНОСИН
У сучасному світі інформація стала одним із головних чинників розвитку і як ніколи стає актуальною теза – «хто володіє інформацією, той володіє світом». Інновації створюють нові ринки товарів і послуг. Такі технології вносять революційні зміни в процеси праці, підвищують продуктивність в традиційних галузях і збільшують швидкість руху капіталу і обсяги його потоків. Проте зміни в економіці – лише одна сторона питання. Суспільство переживає глибокі зміни у сфері культури, формуючи засоби масової інформації, які, у свою чергу, формують суспільство. Всі ці зручності породжують безліч юридичних проблем. Серед них: розробка понятійного апарату юридичної науки у світі інформатизації та Інтернету; проблема ідентифікації осіб, підвищення рівня правосвідомості користувачів, проблема професійної етики та якості поведінки суб’єктів права; проблема більш чіткого визначення джерел права; уточнення характеру дії права в просторі і по колу осіб; проблема збирання доказів і підтвердження так званих мережевих юридичних фактів, які перестають існувати в доступній формі до моменту розгляду справи в суді; допустимість таких доказів, їх достовірність; проблема протидії кіберзлочинності тощо.
В останні роки в усьому світі значно збільшилася кількість законодавчих колізій, пов’язаних з електронною економікою. Людство вперше зіткнулося з ситуацією, коли циркуляція інформації набула масштабного характеру і здійснюється в електронно-цифровій формі, а існуючі закони, що регулюють речові відносини, не завжди підходять для вирішення колізій, пов’язаних з цим новим видом регулювання відносин. В Україні ситуація ускладнюється ще й тим, що немає добре відпрацьованої законодавчої традиції регулювання відносин у сфері інформатики і електронної економіки. Чинне законодавство в цій сфері явно недосконале, має грубі порушення в юридичній техніці, що не сприяє формуванню інформаційного суспільства.
Під правовим регулюванням інтернет-відносин ми розуміємо цілеспрямований вплив на процеси в цифровому середовищі Інтернету правовими засобами з метою їхнього упорядкування і прогресивного розвитку; це також вплив на поведінку суб’єктів права за допомогою норм права, яке забезпечує їх нормальну і правильну роботу. Для з’ясування сутності нової концепції права для інтернет-простору слід взяти до уваги не тільки позитивістський підхід до праворозуміння, але і звернути свій погляд на інші точки зору. Так, А.Б. Венгеров виділив два підходи до розуміння права: вузький (моністичний), згідно з яким право є система правил поведінки, які мають необхідні ознаки, і широкий (плюралістичний), де право розглядається як «міра свободи особистості, знову ж таки з урахуванням проблем, пов’язаних зі свободою волі, свободою вибору, співвідношення свобод та інтересів різних індивідів тощо». На думку академіка В.С. Нерсесянца, право може бути розглянуто як міра свободи, формальна рівність, яка отримала завдяки законодавчому визнанню офіційний державний захист. Спираючись на дані позиції, можна зробити важливі висновки. На нашу думку, право в цьому середовищі може трактуватися як інтернет-право; як загальнообов’язкові норми про правову інформацію; як загальна воля суб’єктів (учасників) інтернет-відносин; як результат узгодження та поєднання їх інтересів у віртуальному просторі; як загальна і необхідна форма свободи в суспільних відносинах людей; як нормативно виражена свобода, рівний масштаб (міра) поведінки різних зазначених суб’єктів.
Возняковська Крістіна
ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ГЕНЕЗИСУ ДЕРЖАВИ
Досліджуючи літературу, що присвячена вивченню цивілізаційного підходу, можна виділити декілька основних етапів історичного розвитку держави, таких як народження, розквіт, розпад. Аналізуючи становлення різних держав, ідеальне «народження» включає в себе; а) обрання Установчих зборів, б) складання проекту та затвердження Конституції, в) проголошення нової держави та обрання органів влади у відповідність із Конституцією.
Установчі збори являють собою тимчасовий представницький орган, що створений для розробки й прийняття нової Конституції (чи для внесення істотних змін у діючу). Вперше був використаний в США, під час Філадельфійського конвенту 1791 року, і наразі цей спосіб вважають одним з найбільш демократичних. Такого роду збори скликались і в Італії, Португалії – при знищенні фашистського режиму чи окупації; в Індії та Нігерії – країнах, що звільнилися від колоніальної; тощо. Самі збори відрізняються за способом формування, компетенції, застосуванням традиції, але на практиці виділяють три основних способи їх формування: Установчі збори обираються загальними, прямими виборами; раніше обраний парламент перетворюється в Установчі збори; Установчі збори створюються шляхом делегування державними органами, політичними партіями й громадськими організаціями, а також соціальними й професійними групами своїх представників. При виконані свого основного завдання – створення проекту Конституції, – Установчі збори можуть бути розпущені, або діяти, як парламент.
Народ приймає Конституцію й вирішує всі питання, пов’язані з розбіжностями. Нормальне «народження» країни є базисом для її подальшого успішного розвитку, адже в такого роду державі, вища ймовірність обрання на основі норм нової Конституції, тобто завдяки більшості народу, який погодився на визначену загальнодержавну мету та на підпорядкування обранцю.
В разі створення «конституційної» держави, в якій більшість населення визначило єдину мету, що в подальшому стає «національної» ідеєю, яка не суперечить нормам міжнародного права, протистояння політичних сил коаліції та опозиції зведеться до пошуку кращих шляхів і засобів розвитку країни. Навпроти, відсторонення певної частини суспільства від участі в створенні Конституції призводить до загострення проблем і кризи у державі. Зокрема, відсторонення басків при розробці Італійської Конституції створило протестуючу опозицію, яка згодом використала терористичні методи боротьби за участь в управлінні державою. Таким чином, завдяки широкому представництву та статусу Установчих зборів як незалежного тимчасового органа управління правова система має шанси бути стабільною тривалий час.
Затверджена Конституція стає імперативом для діяльності влади в державі, суспільства, громадянина й людини. До прийняття Основного закону майбутні владні органи не наділені відповідними повноваженнями для здійснення тиску на представників Установчих зборів. Тобто, легітимність влада набуває не завдяки сама собі, а отримує її від стороннього органу, щодо якого влада не має верховенства (так званий, принцип незалежного спостерігача). Цей принцип використовувався в США (1787р.), Німеччині (1949р.), Японії (1947р.), Афганістані (1964), Іраку (2005) тощо. Відступ від принципу незалежного спостерігача можна визначити, як недолік періоду зародження держави, наслідку якого Можна побачити на прикладі СРСР, як новоствореної держави ХХ століття.
При становленні держави в складних умовах (революція) були проведені представницькі вибори в Установчі збори, результати яких були визнані легітимними. В Росії вибори в Установчі збори відбулися 12 листопада 1917 р. Більшовики одержали лише ¼ місць, збори згодом були розігнані матросами і повноваження Установчих зборів були припинені достроково. Внаслідок цього не була прийнята Конституція, яка б відображала інтереси впливових політичних сил країни: партія більшості узурпувала права своїх народів, не підписавши загальний договір між владою та народом.
Перша Конституція Радянської Росії була прийнята в 1918 році, що базувалася на колективістській ідеології тоталітарної держави з гегемоном у ролі вищого ієрарха влади. Спочатку на роль суверена був призначений робітничий клас, пізніше – комуністична партія. Влада перейшла в руки партійної номенклатури з диктатором на чолі, що одноосібно правив 29 років. В країні процвітала корупція на всіх рівнях, у величезних масштабах застосовувалося насильство до всіх верств населення і його руйнування, опозиція були знищені. Головними засобами легітимного впливу на маси були контрольовані правлячою партією ЗМІ та система соціалізації населення в дусі відданості колективістської ідеології – переваги радянського комунізму.
В даному історичному прикладі було порушено принцип незалежного спостерігача. Влада СРСР формувалась як номенклатурний клан, що проявилося у відмежуванні влади від свого народу (страх й обожнювання диктатора). Політична боротьба кланів за владу супроводжувалася політичними вбивствами.
Наслідки порушення принципу незалежного спостерігача на стадії народження держави – загальновідомі. СРСР, що виник на базі Російської держави, яка оформилася в XV столітті, зник наприкінці XX століття, проіснувавши в тоталітаризмі 76 років. Стійкий тоталітарний режим СРСР розрушився через внутрішні протиріччя. Недоліки при народженні СРСР продовжували впливати й у період перебудови, що призвело до руйнування цілості держави.
Реформування державного управління в Росії стало можливим лише після руйнування радянського державного ладу.
Отже, дефекти державного управління в багатьох державах, закладені при народженні або придбані на етапі їхнього розвитку, породжують проблеми й кризи, що не усуваються протягом багатьох десятиліть і навіть сторіч, періодично проходячи через кризові етапи, досягаючи, зрештою, стадії конфлікту і розвалу держави. Витрати матеріальних ресурсів і людських жертв, що супроводжують такого роду народження держави неминуче викликають невдоволення більшості громадян. Воно часто блокуються нелегітимним насильством влади над незгідними, постійно діючою державною системою ідеологічного виховання громадян (з дитячого віку), а також ЗМІ, політтехнологіями, що обробляють суспільну свідомість, провладним мистецтвом і профспілками, що перебувають на службі держави.
Гнатовська Альона
ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ПУБЛІЧНИХ ДОХОДІВ
Українська держава зобов’язана реалізувати безліч завдань та функцій по забезпеченню та реалізації соціальної, оборонної, культурної, адміністративної політики тощо. Для реалізації поставлених завдань обов’язковим є наявність у держави матеріального підґрунтя, тобто фінансових коштів, використовуючи які державні органи та органи місцевого самоврядування здійснюють управління нашим суспільством. Тому важливим аспектом діяльності держави є акумулювання таких коштів, які в науковій літературі визначаються поняттями публічні доходи.
Важливим є розглядати публічні доходи як надходження до грошових фондів держави, державних органів, органів місцевого самоврядування та інших суб’єктів, наділених владними повноваженнями. Публічні доходи концентруються переважно у грошових централізованих фондах суб’єктів публічної влади. Вони спрямовуються на покриття витрат, пов’язаних із задоволенням публічного інтересу, що є об’єднуючим фактором усіх публічних доходів, незалежно від того, до фонду якого з суб’єктів вони зараховуються.
Публічні доходи є широким, ототожнюючим поняттям, яке включає в себе державні та муніципальні доходи, оскільки вони є результатом діяльності всіх державно-владних суб’єктів та органів місцевого самоврядування, спрямованої на формування грошових фондів, коштів. Публічні доходи акумулюються задля задоволення публічних інтересів, тобто для забезпечення та реалізації загально соціальних потреб, які визнані державою. Публічний інтерес є сукупним, узагальненим соціальним інтересом, який стосується будь-якої сфери суспільного життя (економічної, соціальної тощо). До публічного інтересу сьогодні відносять: державний інтерес, суспільний інтерес та територіальний інтерес.
Тому вважаємо актуальним та доцільним поділ публічних доходів на державні та муніципальні, що зумовлено суб’єктами, які формують грошові фонди коштів та метою їх використання.
Державні доходи поступають до державного бюджету країни і спрямовані на реалізацію завдань та функцій держави. Законодавство України чітко визначає державно-владних суб’єктів, які наділені правом формувати та збирати державні доходи. Крім того, ст. 29 Бюджетного кодексу України визначає, які саме доходи є державними: 1) доходи, що отримуються відповідно до законодавства про податки, збори і обов’язкові платежі, від плати за послуги, що надаються бюджетними установами, які утримуються за рахунок Державного бюджету України, та інших визначених законодавством джерел, включаючи кошти від продажу активів, що належать державі або підприємствам, установам та організаціям, а також проценти і дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств; 2) гранти і дарунки у вартісному обрахунку; 3) міжбюджетні трансферти з місцевих бюджетів; 4) 50 відсотків надходження адміністративних штрафів у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, що накладаються уповноваженими органами (посадовими особами).
Муніципальні доходи надходять до місцевих бюджетів і сприяють реалізації завдань, що стоять перед органами місцевого самоврядування. До муніципальних платежів ст. 64, 65 Бюджетного кодексу України відносять: 1) податок з доходів фізичних осіб (до доходів бюджетів міст Києва і Севастополя зараховується 100 відсотків загального обсягу податку з доходів фізичних осіб, що сплачується на цій території; до доходів бюджетів міст республіканського (в Автономній Республіці Крим) та обласного значення зараховується 75 відсотків від загального обсягу податку з доходів фізичних осіб, що сплачується на цій території; до доходів бюджетів міст районного значення, сіл, селищ чи їх об’єднань зараховується 25 відсотків від загального обсягу податку з доходів фізичних осіб, що сплачується на цій території; 2) державне мито в частині, що належить відповідним бюджетам; 3) плата за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються виконавчими органами відповідних рад; 4) плата за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, що справляється виконавчими органами відповідних рад; 5) плата за торговий патент на здійснення деяких видів підприємницької діяльності (за винятком плати за придбання торгових патентів пунктами продажу нафтопродуктів (автозаправними станціями, заправними пунктами)), що справляється виконавчими органами відповідних рад; 6) надходження адміністративних штрафів, що накладаються виконавчими органами відповідних рад або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями; 6-1) 50 відсотків надходження адміністративних штрафів у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, що накладаються уповноваженими органами (посадовими особами); 7) єдиний податок для суб’єктів малого підприємництва у частині, що належить відповідним бюджетам.
Не дивлячись на відмінність цих категорій, їх об’єднує поняття доходи та ознака публічності. Доходи всіх рівнів бюджетів – це частина внутрішнього валового продукту, що надходить у вигляді платежів та надходжень у бюджет відповідного рівня. Для забезпечення реального функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування Бюджетним кодексом України чітко визначено, які платежі надходять до бюджету відповідного рівня.
Отже, публічні доходи – це врегульовані нормами фінансового права доходи, які акумулюються публічно-владними уповноваженими суб’єктами, чітко визначеними способами та призначені сприяти реалізації завдань держави та органів місцевого самоврядування. Доходи держави та її адміністративно-територіальних одиниць є різноманітними, їх складають: податки, збори, платежі, гранти, дарунки, трансферти, плати та надходження. Всі вони належать до публічних надходжень. Їх зміст та формування закріплюється в нормах фінансового права, а саме в бюджетному та податковому праві.
Каплій Олена
ВЗАЄМОДІЯ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ І ЗМІ В УКРАЇНІ: РЕАЛЬНИЙ СТАН, ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ
Загальносвітові тенденції розвитку, зокрема, процеси глобалізації та інформатизації, розмивання культурологічних доктрин, і особливо національні проблеми, ставлять на порядок денний діяльності державних інституцій питання про необхідність формування нових взаємовідносин із сегментами «четвертої влади» [3, 55].
Курс на демократизацію політико-владних відносин в Україні актуалізує потребу в нових механізмах та технологіях взаємовідносин органів державної влади з громадськістю. За таких умов держава вже не може працювати із засобами масової інформації в режимі «ручного управління». Контрольованість та управління інформаційним (ЗМІ) простором з боку держави зменшується, при цьому стають більш актуальними питання публічності влади, професійних та моральних вимог до діяльності ЗМІ, наявності законодавчих важелів, що регулюють діяльність засобів масової комунікації. Як свідчить міжнародний досвід, політика стає більш медіативною, що безпосередньо впливає і на авторитет самої влади.
Доводиться констатувати, що розвинутий ринок незалежних ЗМІ в Україні все ще не створено – і в цьому полягає основна проблема взаємовідносин влади та засобів масової інформації. Відносини на медіа-ринку й сьогодні залишаються непрозорими та нецивілізованими. Відсутність чітко визначеної державної стратегії в цих питаннях, врешті-решт, може призвести до втрати значної частини національного продукту та нівелювання національних інтересів України.
В Україні сьогодні фактично майже у всіх державних установах існують спеціальні підрозділи, які покликані опікуватися питаннями взаємодії зі ЗМІ. Законодавчо право на свободу слова закріплено в Конституції України 1996 р., підтверджено Законом «Про інформацію»[1]. Було видано низку указів, які вимагали від чиновників більшої прозорості та відкритості в їх діяльності. Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність державних службовців за перешкоджання професійній діяльності журналістів щодо доступу до інформації. Внесено зміни до існуючого законодавства, де визначено, що таке цензура і чи можуть в Україні використовуватися подібні методи регуляції ЗМІ. Останнім часом внесено зміни до Закону «Про телебачення і радімовлення», підготовлено проект Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості відносин власності стосовно засобів масової інформації», яким вносяться зміни до законів «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформаційні агентства», «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», «Про телебачення і радіомовлення».
На перший погляд видається, що всі основні правові складові для налагодження ефективної взаємодії ОДВ і ЗМІ вирішені, проте досі не прийнято Закон про суспільне телебачення, не завершене роздержавлення комунальної преси, не всі ЗМІ працюють на основі редакційних договорів, не працює антимонопольне законодавство щодо концентрації ЗМІ в руках одного власника.
Сьогодні в Україні існує низка державних органів, які покликані опікуватися проблемами взаємовідносин влади і ЗМІ, забезпечувати прозорість влади, інформованість населення, контролювати виконання медіа-структурами чинного законодавства. Це – Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення, Державний комітет з питань телебачення і радіомовлення, Комітет з питань свободи слова та інформації Верховної Ради України, Національна телерадіокомпанія України, управління з питань інформації та преси облдержадміністрацій тощо. Всі ці державні установи мають і виконують певні функції щодо врегулювання проблемних ситуацій у взаємодії двох політичних інститутів – влади і ЗМІ. Проте більшість із цих функцій дісталися у спадок від колишньої тоталітарної системи, тому не можуть стати дієвими за умов становлення демократичних цінностей і розвиненого громадянського суспільства.
Разом з тим є підстави стверджувати, що в цінностно-культурній та ідеологічній базі українського суспільства поступово відбуваються зміни. Переважна більшість громадян України хоче бачити відповідальну владу і відкрите чесне висвітлення її дій. На наше переконання, щоб задовольнити ці вимоги суспільства, необхідно переглянути традиційний підхід до інформаційної політики держави, а саме: змінити концептуальні засади сучасної інформаційної політики України; сформулювати чітку стратегію комунікативної взаємодії органів державної влади і суспільства; виробити дієві механізми взаємовідносин ЗМІ та владних інституцій на засадах партнерства, довіри та взаємоповаги; розробити законодавчі механізми, що унеможливлять існуючу раніше практику використання ЗМІ державою у пропагандистських цілях, «паразитування» засобів масової комунікації на бюджетних коштах, які підвищать професійний рівень журналістів, відрегулюють медіа-ринок та захистять національні інтереси Української держави.
1 серпня 2002 р. було підписано Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади» № 683/2002. Для реалізації цього указу підготовлено доручення Президента України від 21 серпня 2002 р., за яким у складі апаратів центральних і місцевих органів виконавчої влади були утворені структурні підрозділи, відповідальні за взаємодію з громадськістю і засобами масової інформації. Кабінет Міністрів України у 2002 р. прийняв постанову «Про заходи щодо подальшого забезпечення відкритості у діяльності органів виконавчої влади» [2], яка мала на меті «забезпечення формування і реалізації стабільної та зрозумілої громадянам економічної і соціальної політики держави».
За даними дослідження «Оцінки спроможності структурних підрозділів з питань взаємодії з ЗМІ та зв’язків з громадськістю міністерств та інших центральних органів виконавчої влади виконувати свої функції на належному рівні» (проведене Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України за підтримки грантового проекту Світового банку «Діалог для реформ») структурні підрозділи для роботи з громадськістю і ЗМІ були створені у 82% органів виконавчої влади. Решта ОДВ мають підрозділи з іншою назвою, але із своєрідними функціями, що стосуються інформування суспільства. Проведене дослідження з оцінювання спроможності управлінь та відділів з питань взаємодії із ЗМІ та зв’язків з громадськістю працювати відповідно до вимог вироблення публічної політики в демократичних країнах засвідчило недостатню спроможність цих структур виконувати функції згідно з визначеними вимогами.
Основними видами діяльності цих підрозділів є: підтримка та оновлення Інтернет-сторінок, розсилка новин, прес-релізів, анонсів для ЗМІ; проведення прес-конференцій та брифінгів з керівництвом; звітування керівництву; моніторинг ЗМІ, забезпечення доступу журналістів до керівництва; забезпечення виступу керівників відомств на телебаченні та радіо, підготовка інтерв’ю, публікацій для друку в невідомчих ЗМІ та інше.
За висновками самих респондентів, створені підрозділи реально працюють не за планом, а спонтанно, хоча формальне планування існує. Відсутня методологія подання інформації для різних цільових аудиторій. Винятком є Центр громадських ініціатив МВС, у якому розроблені методичні рекомендації щодо роботи зі ЗМІ (ТБ, радіо, преса) [7, 36].
У посткомуністичну добу була сформована модель діяльності мас-медіа, що відповідала скоріше досвіду радянських часів, ніж демократичним нормам та стандартам свободи слова. Найбільш потерпілою стороною від державної цензури були, зрозуміло, представники політичної журналістики, оскільки цензуруванню підлягала перш за все політична інформація. Але сьогодні в Україні існує попит не тільки на «чесні новини», а й на цікаві розважальні програми вітчизняного виробництва. Суспільство потребує якісного продукту не лише у площині новин, або політичних чи експертних дискусій, а й у сфері розважальних програм. Тут також, хоча опосередковано, даються взнаки недоліки інформаційної політики держави, мета якої – будь-що контролювати мас-медіа, впливаючи на суспільство [9, 66].
Не існує сьогодні також чіткої координації роботи цих підрозділів, хоча 50% опитуваних вказали на її доцільність. Таким координуючим органом можуть бути, зокрема, Держкомтелерадіо, Адміністрація Президента, Інститут журналістики. А центром проведення навчання і наукової підготовки фахівців для діяльності в цих структурних підрозділах, де можна було б кожного місяця проводити зустрічі, тренінги, семінари з навчання, респонденти назвали серед інших і Національну академію державного управління при Президентові України [5, 140].
Фахівці у сфері державного управління розглядають різні аспекти взаємовідносин органів державної влади і ЗМІ. Над цими проблемами багато років працюють такі вітчизняні вчені, як В.Бебик, Я.Гонцяж, Н.Гнидюк, В.Гурковський, О.Додонов, С.Демченко, Н.Дніпренко, В.Дрешпак, В.Іванов, І.Ібрагімова, С.Колосок, Л.Костенко, О.Литвиненко, І.Мащенко, Н.Нижник, Ю.Подафет, Г.Почепцов, В.Ребкало, Ю.Работа, О.Соснін, С.Чукут, Д.Яковлев та ін. У роботах названих авторів засоби масової інформації здебільшого розглядаються як один з механізмів впливу на формування суспільної думки, розвиток суспільних взаємовідносин і взагалі як засіб формування позитивного іміджу органів державної влади. Останнім часом об’єктом наукових досліджень стали питання розробки нових підходів щодо реалізації державної інформаційної політики, зміни парадигми з інформаційної на комунікативну (Н.Дніпренко), взаємозв’язків ЗМІ і політики та їх впливу на процеси демократизації суспільства (А.Костирев); зв’язки з громадськістю як інститут державного управління (Ю. Робота), проблеми формування моделі інформаційної взаємодії у системі зовнішньополітичної комунікації (Н.Олексієнко, Г.Почепцов, І.Слісаренко) тощо. Водночас поза увагою дослідників залишаються концептуальні засади взаємодії органів державної влади та ЗМІ як суб’єктів політико-правових, політико-ідеологічних та суто економічних взаємовідносин в умовах становлення демократії та розвитку громадянського суспільства в Україні [6, 366].
Головною стратегією взаємовідносин органів державної влади і засобів масової інформації має стати прозорість діяльності органів державної влади та законодавчо прописана система їх взаємовідносин. Сьогодні ці пропозиції знову набувають актуальності, оскільки все частішими є нарікання з боку працівників ЗМІ, що влада не надає достовірної інформації та не реагує на критичні публікації і журналістські розслідування. У свою чергу, влада скаржиться на недостатність професіоналізму та моральності працівників ЗМІ і намагається ввести певні обмеження для акредитації журналістів [4, 237].