Стипендіальної програми "Завтра. Ua" Фонду Віктора Пінчука Огляд актуальної наукової дискусії про перспективи розвитку світу в цілому й України як його частини та висновки експертного дослідження
| Вид материала | Документы |
- Про проект програми розвитку тваринництва Херсонщини на 2010 2015 роки, 839.1kb.
- 1. Затвердити Стратегію регіонального розвитку Вінницької області на період до 2015, 1035.56kb.
- Р І шенн я про затвердження Програми соціально-економічного розвитку міста Білгорода-Дністровського, 705.88kb.
- Резолюція круглого столу «Доступність лікарських засобів в Україні: правовий фокус, 73.04kb.
- Інформація про виконання програми економічного та соціального розвитку на 2008 рік, 1191.85kb.
- Про внесення змін до Програми розвитку молочного І м’ясного скотарства та свинарства, 17.99kb.
- Про проект обласної програми розвитку туризму та курортів на 2011 2015 роки, 790.12kb.
- Про проект програми економічного, соціального та культурного розвитку Херсонської області, 1969.4kb.
- Сть Національного космічного агентства України була направлена на реалізацію завдань, 25.66kb.
- Про звіт про виконання «Програми соціально-економічного та культурного розвитку району, 13.46kb.
Інститут
демографії та соціальних досліджень
НАН України
За участі:
Києво-Могілянської Бізнес-Школи,
Українського інституту
соціальних досліджень
імені Олександра Яременка
та
Інституту економіки та прогнозування НАН України
Україна, м.Київ,
вул.П.Мирного,26-а
Матеріали до Форуму «Завтра: Світ, Україна, Я»
Стипендіальної програми "Завтра.UA"
Фонду Віктора Пінчука
Огляд актуальної наукової дискусії
про перспективи розвитку світу в цілому й України як його частини
та висновки експертного дослідження
«Аналіз дисбалансу між реальними потребами економіки, можливостями системи освіти та попитом на професії з боку ринку праці»
Київ, 16 травня 2008 року
Світ
Сучасний світ у процесі історичної трансформації. Подібно до всіх масштабних трансформацій в історії людства, чинна має кілька вимірів – технологічний, економічний, соціальний, культурний та політичний.
Безпрецедентну швидкість оновлення в усіх сферах людського життя – від суспільних інститутів до побутових стандартів, радикальні зміни природи економічного зростання, формування «суспільства знань», об’єднання планети в єдину інформаційну мережу традиційно відносять до «сумісних» ефектів двох визначальних процесів сучасності – науково-технічної революції та глобалізації.
Різке зниження вартості зв’язку, а також витрат на обробку, зберігання й передачу інформації суттєво полегшило пошук можливостей для ділової діяльності в усьому світі, дозволило скоординувати операції дистанційованих одне від одного підприємств, перевело міжнародну торгівлю у режим он-лайн. На думку більшості експертів, саме інформаційні та комунікаційні технології є базисом нової продуктивності, сучасних організаційних форм і, зрештою, самої глобальної економіки1.
Сьогодні ми лише починаємо інтегруватися до постіндустріального світу, формуємо власні відповіді на його виклики. Яке місце посяде Україна у міжнародному поділі праці – постачальника сировини та дешевої робочої сили для розвинутих країн або лідера високотехнологічного виробництва? Варто шукати свій шлях чи доцільніше використати перевірені рецепти економічного зростання? Зрештою, хто виграє, а хто програє від глобалізації?
Поки що Україна – в «точці біфуркації». Огляд масштабних зрушень у соціально-економічній сфері, спричинених глобалізацією і науково-технічним прогресом, а також прогнози щодо їхнього подальшого розвитку дозволять максимально об’єктивно оцінити можливості, що відкриваються перед Україною.
ГЛОБАЛІЗАЦІЯ
Власне термін «глобалізація» вказує на формування такої світової системи, якій притаманні надвисока складність географічного охоплення, чисельності людей, що до неї належать, технологій, а також розмаїття економічної активності й середнього рівня знання (І. Валерстайн). Проте конкретні тлумачення цього процесу різняться досить суттєво, навіть якщо звертати увагу лише на один аспект глобалізації – розширення соціальних зв’язків у масштабі земної кулі.
Багато дослідників розуміють під глобалізацією утворення єдиного глобального суспільства, зосереджуючись на економічній стороні питання. Сучасний капіталізм повсюдно «знищує» кордони держав та цілих регіонів, формуючи спільний економічний простір. Іншими словами, глобальна економіка підпорядковує своїм законам розвиток окремих країн, позбавляючи їх, із одного боку, частини суверенітету, але з іншого – надаючи нові можливості примножувати національне багатство. Головними агентами нової економіки є транснаціональні корпорації. Економісти трактують глобалізацію як злиття ринків окремих видів продукції й послуг, що виробляються транснаціональними корпораціями, усунення бар'єрів для вільної торгівлі, тіснішу інтеграцію національних економік і розширення можливостей для наукового співробітництва. Зокрема, глобалізація зачепила такі сфери міжнародних відносин, як міжнародна торгівля, міжнародний поділ праці, міжнародний рух капіталу, міжнародна міграція, міжнародне науково-технічне співробітництво та міжнародні системи обміну інформацією.
Більшість науковців підтримують ідею, що розвиток світової економіки супроводжуватиметься посиленням ролі інноваційних складових, розширенням ринку інформації та знань як факторів виробництва, зростанням ролі інформаційно-комунікаційної інфраструктури.
Іноді увага дослідників концентрується на революції в сфері комунікацій або на глобальних споживчих ринках – ми живемо у «мережевому суспільстві», «інтернет-сусупільстві» або «Мак-світі». Система глобальної інформації призводить до появи глобальних продуктів, що має свій вияв у стандартизації товарів та уніфікації торговельних марок. Таким чином, глобалізація зумовлює певну уніфікацію світу, життя за єдиними принципами, прихильність до одних цінностей, наслідування однакових звичаїв та норм поведінки (О. Вежновец, І. Сидорська)
Найбільших успіхів глобалізація досягла у тому, що стосується дешевих культурно-споживчих благ – моди, напоїв, фаст-фуду, поп-музики, телебачення та кінофільмів.
Найвірогідніше, це і є найважливіший об’єднавчий ефект глобалізації: вона привносить капіталістичне споживання у приватне життя людей через найдешевші вироби.
Майкл Манн
Політологічні версії глобалізації говорять про поширення «нового світового порядку». Всі ці теорії розглядають глобалізацію, насамперед, як інтеграцію світової спільноти.
Але що саме несе така інтеграція окремим країнам, суспільним верствам, і, зрештою, пересічним громадянам? Яким є баланс набутків та ризиків у сучасній світовій системі? А головне – чи має глобалізація якісь межі? Іншими словами, чи справді глобалізований світ є «глобальним»?
Глобалізація – це…
…уніфікація ринків, культур, політичних систем за західними стандартами
Найбільшими оптимістами є ті, що трактують глобалізацію як уніфікацію світових стандартів цивілізації. Зі свого боку, успішні країни Заходу мають усіляко сприяти розвитку периферійних держав, причому не через «гуманітарну допомогу», що деморалізує суспільство, а відкриваючи для них свої ринки, сприяючи розвитку людського капіталу, інтегруючи периферію до власних політичних та економічних структур.
Прихильники вказаної точки зору вважають, що глобалізація несе поліпшення добробуту всім країнам, долученим до цього процесу. Зокрема, в публікації Всесвітнього банку World Development Indicators 2003 наведено такі дані: за останні два десятиліття, в міру того, як різні країни світу ставали все більш відкритими до фінансових операцій, глобальні потоки прямих іноземних інвестицій (як процент ВВП) зросли вдвічі – до 1,5 трлн дол. у 2000 році. Близько чверті від загального обсягу інвестицій отримали країни, що розвиваються (Східна Азія та Тихоокеанський регіон, Східна Європа, Центральна Азія). З 1990-го до 2001 року також збільшилася частка міжнародної торгівлі у загальному обсязі виробництва (експорт плюс імпорт товарів як процент ВВП) – причому показники для розвинутих країн є співставними з показниками для країн, що розвиваються: відповідно від 32,3% до 37,9% та від 33,8% до 48,9%. Темпи зростання для країн, які поступово входять до глобальної економіки, у перерахунку на душу населення, становили: 1% у 60-ті роки, 3% - у 70-ті, 4% - у 80-ті й, нарешті, 5% - у 90-ті. розвитку за «західними зразками». Саме тому прихильники такого підходу щільно пов’язують вибір економічної моделі із цивілізаційним (ціннісним) вибором. За ємким формулюванням Самюеля Хантингтона, модернізація дорівнює вестернізації. У свою чергу, модернізація виступає комплексним і наскрізним явищем – упровадження демократичних інститутів не менш важливе для успіху, ніж побудова ринкових відносин. Головним аргументом слугує досвід «нових промислових країн» (країни Південно-Східної Азії, постсоціалістичні країни Східної Європи), яким вдалося вирватися із пастки економічної деградації. Їхній випадок має свідчити про те, що у сучасному світі єдиним шляхом до процвітання є прийняття породжених глобальною економікою «правил гри» та дотримання курсу на інтеграцію до спільноти держав, що поділяють ідеали західної
За висновками Всесвітнього банку, у виграші від економічної інтеграції в 90-ті роки опинилися саме ті країни, що знизили політичні бар’єри, які перешкоджають міжнародній торгівлі та інвестиціям. Разом із тим, у 90-ті роки темпи економічного зростання країн, котрих майже не торкнулися глобалізаційні процеси (Нігер, Демократична Республіка Конго, інші країни Південної Сахари), були негативними. Таким чином, ізоляціонізм у цьому випадку дорівнює відставанню.
Німецький економіст Хорст Зіберт також упевнений, що глобалізація вирівнює добробут різних держав (при тому, що розподіл доходів усередині держав залишається нерівним). Багато народних господарств у період із 1975 року до початку 2000-их поліпшили своє становище як в абсолютному вираженні, тобто в розмірі ВВП на душу населення за постійних цін, так і по відношенню до США як провідної економіки світу. Зокрема, Китаю за останні 25 років, забезпечуючи реальний ріст ВВП приблизно 10% на рік, вдалося вивести із граничної бідності 422 млн людей. У виграші також опинилися Єгипет, Ботсвана, Чилі, Пакистан, Індонезія та Шрі-Ланка. Такі країни, як Аргентина, Гана, Камерун та Мексика поліпшили власне становище в абсолютному вимірі, хоча й збільшили відставання від США.
Значною мірою «вирівнювальному розвитку» сприяє мобільність робочої сили та інтернаціоналізація освіти. У державах, що стрімко розвиваються, поняття brain drain (втеча мізків) поступово набуває позитивного сенсу - brain exchange (обмін мізками). Студенти здобувають освіту за кордоном, але використовують знання по всьому світу, працюючи в міжнародних компаніях. У провідних вузах США та Канади до 80% студентів – це іноземні громадяни. За даними ЮНЕСКО, рівень міжнародної мобільності студентів за останні 25 років збільшився на 25%. До 2010-го кількість студентів, які навчаються за кордоном, становитиме 2,8 мільйона, а до 2025-го – 4,9 мільйона. Причини цих змін є, у першу чергу, економічними. З-поміж них – підготовка робочої сили і спеціалістів відповідної кваліфікації, трансферт знань та організаційного досвіду, підвищення загального рівня конкурентоспроможності на ринках праці. Наприклад, за словами Джеймі Хейлі, консультанта з управління персоналом зі США, топ-менеджер, котрий свого часу не навчався або не працював за кордоном, просто не розуміє, як будується бізнес у глобальних масштабах.
У сучасних реаліях від’їзд молоді на навчання або роботу за кордон - радше надбання для національної економіки. Деякі країни, що розвиваються, запроваджують спеціальні програми із повернення з-за кордону вчених та кваліфікованих спеціалістів. Наприклад, у 2007 році реалізовувати таку програму почало міністерство оборони Індії. На сьогодні повернути вдалося порядку 40 дипломованих інженерів та техніків, у тому числі – з науковими ступенями, із таких країн, як США, Японія, Швеція. Загалом, за 2007 рік отримано 150 заяв від індійців-нерезидентів.
Прихильники уніфікації не бачать серйозних підстав для збереження напруги в сучасних міжнародних відносинах. У цьому сенсі класичною є точка зору Майкла Хардта та Антоніо Негрі: транснаціоналізація економіки «знищила» імперіалізм, а отже й нерівність, його місце заступила система, де центр розташований «повсюди і водночас ніде». Тому традиційне протиставлення розвинутого центру світової системи та відсталої периферії відходить у минуле – наприклад, найбільш стрімко ІТ-ринок розвивається сьогодні в Індії, країні, яку донедавна відносили до «третього світу». В ідеологічному плані утвердження «глобалізованого лібералізму» є історично закономірним процесом - націоналізм та комунізм зазнали нищівної поразки і не можуть скласти йому конкуренції.
Отже,
глобалізація - це об’єктивне явище, яке тою чи тою мірою охоплює весь світ. «Виграти» від глобалізації може будь-яка країна, що обере шлях західного лібералізму та відкриє свою економіку для міжнародної співпраці. Місія самого Заходу (центру світової системи) щодо «решти» світу, як і кілька століть тому, є цивілізаторською.
…зростання різноманіття моделей розвитку
Чимало експертів доводять, що глобалізація - не одинична, а множинна, вона не тільки інтегрує світ, але й дезінтегрує його. Фактично, прихильники цієї точки зору є прямими опонентами тих, що стверджують, буцімто глобалізаційні процеси зводяться до всесвітнього панування лібералізму. Основний контраргумент полягає у тому, що значна кількість держав периферії зазнала поразки, модернізуючись за західним зразком (не здолана гранична бідність у країнах тропічної Африки, відродження фундаменталізму на Близькому Сході тощо).
Водночас сьогодні на міжнародну арену повертається Росія, Китай перетворюється на другу економічну державу світу та все гучніше заявляє про себе як про політичну силу глобального масштабу. Стрімке зростання нових економік у поєднані із низкою руйнівних фінансових криз, загальним промисловий спадом та стагнацією ринків у країнах центру ставлять під питання як регіональне, так і світове лідерство США. Західний світ більше не є «взірцем».
Бар’єром на шляху глобалізації залишаються національні почуття, що викликає здивування у прихильників ліберального мислення. Хочемо ми того чи ні, але світовий порядок не є одноманітним. Якщо казати конкретніше, то немає жодного шансу, що з шести мільярдів наших сучасників із американським баченням світу погодиться хоча б відносно значуща більшість.
Террі де Монбріаль
За прогнозами, до 2020 року валюти Китаю та Індії стануть світовими. До 2050 року сумарний обсяг економік Бразилії, Росії, Індії та Китаю (БРІК) перевищить сумарний обсяг ВВП країн «Великої сімки». Російські промислові гіганти «Роснефть» або «Русал» виходять на провідні західні біржі. Ці підприємства мають великі ресурси й здатні використати ринкові та фінансові інструменти, щоби проникнути у саме серце західного капіталізму.
На особливу увагу заслуговує «економічне диво» Китаю. З 1978 року, коли в країні почалися ринкові реформи, Китай виріс у четверту за розміром економіку світу (в перерахунку за обмінним курсом) або у другу після США (в перерахунку за паритетом купівельної спроможності). Позитивне сальдо торговельного балансу (155 млрд дол. за підсумками 2006 року) спричинило формування величезних золотовалютних резервів: за прогнозом лондонського центру Economist Intelligence Unit, уже наприкінці весни 2008 року вони становитимуть 2 трлн дол. Останні п’ять років економіка Китаю зростала в середньому на 10% - як японська та німецька у 60-х роках ХХ сторіччя.
Між тим, за даними опитування ВЕФ (серпень 2006 року), 84% бізнес-лідерів із 40 країн обрали головною рисою китайської економіки масове виробництво дешевих товарів. Це справді так, проте в межах економіки масового виробництва експортного характеру вже сформувалися кластери високотехнологічного виробництва, заснованого на інноваціях та орієнтованого також і на внутрішній ринок.
За словами китайського бізнесмена Джорджа Гу, «з причини росту витрат – від вартості ресурсів до вартості праці – Китай більше не може покладатися на дешевизну виробництва як свою конкурентну перевагу, потрібні інноваційні ідеї». Протягом останніх 10 років обсяг китайської високотехнологічної продукції збільшився у 27 разів. За прогнозом, наведеним у журналі «Експерт», у 2020 році Китай витрачатиме на науково-дослідні розробки більше, ніж будь-яка інша країна світу – 370 млрд дол. Однак уже сьогодні такі китайські телекомунікаційні компанії, як Huawei та ZTE в Шеньчжені, в середньому виділяють на наукові розробки 10% свого обігу (це більше, ніж аналогічний показник для західних корпорацій). Вони також відкрили два надсучасних університети, де працівники компаній підвищують кваліфікацію.
Змінюється й сама стратегія експорту. Китайські компанії, швидше за європейські та американські, приходять на ринки країн, що розвиваються. Так, Китай експортує сировинні ресурси до Анголи (нафта), Зімбабве (бавовна), Чилі (мідь) тощо. Частка Китаю в структурі імпорту деяких країн Африки та Азії вже перевищила 30% і продовжує зростати.
Китайська економіка стає все більш відкритою. Сьогодні китайські фірми формують стратегічні альянси із західними компаніями (інвестиції західних банків у китайські після ІРО), купують іноземні бренди (так, китайська Lenovo купила комп’ютерний підрозділ ІВМ) або дістають доступ до західних ринків капіталу. Багато аналітиків прогнозують, що скоро китайські компанії стануть глобальними, як це свого часу відбулося в Японії та Кореї.
Отже, сучасному Китаю вдається вдало поєднувати індустріальну та постіндустріальну економічні стратегії, але при цьому продовжувати жити в різних соціальних ритмах. Незважаючи на те, що приватний сектор становить понад 70% ВВП, держава все ще розвивається в межах п’ятирічних планів. ВВП на душу населення наразі сягає 1,8 тис. дол. за номіналом, тобто є досить невисоким за світовими стандартами. Зарплата робітників у великих містах дорівнює приблизно 250 дол. на місяць і вважається високою. Системи соцзабезпечення та охорони здоров’я, у порівнянні з західними, не розвинені. Головне ж – Китай так і не став на шлях демократії, отже, його досвід певною мірою спростовує той стереотип, згідно з яким економічні свободи не можуть бути реалізованими без супутньої демократизації суспільно-політичної сфери.
Таким чином, країна здатна досягти значного економічного зростання, стати впливовим світовим агентом, але при тому залишитися «незахідною». Навпаки, йдеться про «економічний патріотизм» - успіхи в економіці лише підсилюють почуття національної гідності та своєрідності. Як зауважує Майкл Манн, незахідні країни, що стрімко розвиваються, не протестують проти модерну або глобалізації, вони радше намагаються вписатися в ці процеси, водночас змінюючи їхні умови.
Отже,
глобалізація не є однорідним процесом і, тим паче, не дорівнює експансії ліберальної ідеології. Незахідні країни можуть модернізуватися за власним сценарієм, мати відкриту економіку й, зрештою, стати частиною глобального світу, зберігаючи при цьому національну самобутність, порівняно невисокі соціальні стандарти та навіть недемократичну форму правління.
…неоімперіалізм
Прихильники цієї точки зору вважають, що глобалізація є сучасною версією капіталізму з притаманною йому економічною, військовою та цивілізаційною експансією Заходу (за іншою термінологією, Півночі або центру). Імперіалізм, із приставкою нео- чи без неї, закладено у самій логіці капіталізму. Як підкреслює Джон Б. Фостер, метою імперіалістичної системи і зараз, і в минулому було відкриття периферійних економік для капіталовкладень капіталістичних країн центру, щоб у такий спосіб гарантувати безперервне постачання дешевої сировини й викачування надлишкового продукту із країн периферії. Крім того, «третій світ» завжди був джерелом дешевої робочої сили, що становить резерв світової армії праці. Отже, економіки периферійних країн як такі побудовані радше для задоволення зовнішньоекономічних потреб США та інших країн капіталістичного центру, ніж для забезпечення власних потреб.
Ще категоричніше з цього приводу висловлюється Імануель Валерстайн, засновник світ-системного аналізу: капіталістична світоекономіка ґрунтується на насильстві, яке відтворює домінування розвинутої Півночі над економічно відсталим Півднем. Основоположним принципом сучасної економіки є невпинне накопичення капіталу, отже, перевага надається всьому, що дозволяє пожвавити це накопичення.
Із точки зору розподілу доходів та ресурсів, глобалізація поглиблює прірву між багатими та бідними країнами. Одні регіони вириваються у своєму розвитку вперед, інші просуваються повільними темпами або перебувають у застої, деякі – регресують.
Аналізуючи відносини економічної влади, Майкл Манн стверджує, що сьогодні капіталізм став більш транснаціональним і глобальним, аніж будь-коли, особливо – у сфері фінансових потоків, прямих іноземних інвестицій і технологій комунікацій. Але він не є та й не може бути абсолютно глобальним, оскільки економічний розвиток залишається нерівномірним. У сучасному світі він відбувається за трьома основними типами. В першому випадку національним економікам країн, що розвиваються, вдається успішно інтегруватися до інтернаціонального економічного простору. У другому – економічно слабкі країни стають об’єктом експлуатації через застосування світовими лідерами механізмів нерівного обміну. Нерівність центру та периферії фактично підтримується такими «капіталістичними інститутами», як СОТ, Світовий банк, Міжнародний валютний фонд. Так, економіки багатьох країн Півдня безпосередньо залежать від продажу сировини, й отже, вони програють за умови довгострокової тенденції до зниження цін на сировину у порівнянні з вартістю кінцевих продуктів. Ще один показовий приклад: у 70-х роках низькі процентні ставки на Півночі дозволили країнам Півдня зробити великі займи для фінансово-економічного розвитку. Потім Північ підняла ставки, викликавши масштабну боргову кризу на Півдні у 80-х роках (насамперед постраждали економіки Латинської Америки).
Економічну нерівність також пов’язують із «пролетаризацією» країн «третього світу» внаслідок перенесення туди важкої промисловості (В. Горбулін). Це призводить до перетворення країн-націй на держави-класи, поширення ментальності робітничого класу на більшість населення Півдня. Іноді економічний розвиток є нерівномірним усередині кордонів однієї держави – лінія розколу між Північчю і Півднем перетинає Китай, Індію та Росію. В інших випадках вона розділяє сусідні країни - Чилі та Аргентину, Угорщину й Румунію; на Близькому Сході вона відділяє країни, що експортують нафту, від решти.
Прогноз стосовно можливостей розвитку, який наздоганяє, для більшості світу не є оптимістичним. За оцінками ООН, до 2025 року 7,8 млрд жителів планети, тобто абсолютна більшість – 90%, належатимуть до «третього світу».
Проте й ця зона є відносно благополучною. «Потойбіч» глобалізованого світу перебувають найбідніші регіони Півдня, котрі не підлягають ані інтеграції, ні експлуатації. За словами Майкла Манна, «це країни-ізгої, які піддані остракізму з боку інтернаціонального капіталізму й найбільше зазнають насилля». До таких регіонів належать країни тропічної Африки, а також середньосхідні та південноамериканські держави, в яких продовжується економічний спад. Невдачі розвитку, у свою чергу, послаблюють легітимність урядів, економічний регрес помножується на релігійні та етнічні конфлікти – відсталі країни перетворюються на «чорні діри» або «зони безладу».
Владислав Іноземцев та Сергій Караганов у цьому зв’язку говорять про розкол між успішними державами та «державами, що не відбулися». Низький людський потенціал населення, авторитаризм правителів, породжене глобалізацією серйозне зниження цінності ресурсів за зростання значення технологій – усе це робить неможливим самостійний розвиток вказаних країн. Єдиний засіб запобігти «глобальному безладдю», яке поширюють «держави, що не відбулися», дослідники вбачають у колективному управлінні потенційно небезпечними процесами в «незахідній» частині світу. Проте, як ми бачимо, Північ усе частіше відмовляється втручатися у конфлікти, що відбуваються на Півдні, – й «відгороджується» від нього (Владислав Іноземцев).
Парадокс у тому: що прогресивнішою є економіка, то менше вона спирається на традиційні ресурси – сировину та дешеву робочу силу. Отже, країни-лідери можуть собі дозволити просто «не помічати» цілих регіонів світу.
Як зазначає Мануель Кастельс, сучасний капіталізм є традиційним, але разом з тим і радикально новим. Традиційним – бо передбачає жорстку конкуренцію у гонитві за прибутком; новим – тому що підтримується новітніми інформаційними та комунікаційними технологіями, які слугують основою економічної ефективності. Глобальна економічна система організована за мережевим принципом й, внаслідок цього, є надгнучкою. Визначальна роль інформаційних та комунікаційних технологій має дві сторони. З одного боку, вони дозволяють країнам стрімко розвивати економіку, модернізуючи систему виробництва та підвищуючи конкурентоспроможність набагато швидше, ніж раніш. З іншого боку, для країн, що не здатні пристосуватися до нової технологічної системи, відставання набуває кумулятивного характеру.
Інформатизація світового суспільства, що її прийнято вважати беззаперечним благом, не лише не усунула старі соціальні нерівності, але й додала до них нові диспропорції (А. Арсеєнко, Н. Толстих). Сьогодні соціологи говорять про «цифрову диференціацію», «цифрову асиметрію», «цифровий розрив». За даними «Доповіді про цифрове розділення: Індекс дифузії ІКТ-2005», виданої Конференцією ООН з торгівлі та розвитку у 2006 році, населення країн з високим доходом має в 22 рази більше шансів стати користувачами Інтернету в порівнянні із населенням країн з низьким доходом, у яких мешкає 37% населення світу. Основною перешкодою на шляху до входження більшості людей до Інтернет-спільноти в цих країнах є висока вартість таких послуг. Доступність Інтернету за ціною в країнах з високим доходом у 150 разів вища, ніж у бідних країнах.
Нерівномірним є і власне науково-технічний розвиток: інновації затребувані повсюди, проте розвинуті країни є не тільки їхніми споживачами, але й виробниками, і таким чином вони випереджають решту світу. Крім того, держави-лідери стають усе «прискіпливішими» щодо неперевірених наслідків деяких нововведень у галузях, які безпосередньо стосуються життя та здоров’я людини. Так, у деяких регіонах світу через негативні (або просто невизначені) наслідки для людини фактично заблокованим виявився розвиток ринку генно модифікованих сільськогосподарських культур.
Натомість у країнах, що розвиваються, незадоволеними залишаються базові потреби. Так, у Китаї та Індії найближчим часом неминуче постане проблема, як забезпечити продуктами харчування населення, що зростає. Це завдання можна вирішити лише на основі масового дешевого виробництва, тому у згаданих країнах не буде споживчого обмеження на використання біотехнологій у сільському господарстві. Таким чином, бідні регіони світу є великим споживчим ринком для «вчорашніх» та «ризикованих» технологій і у цьому сенсі також «використовуються» в інтересах лідерів.
Отже,
глобалізація як неоімперіалізм передбачає нерівність у негативному сенсі (насильство). Економічно та політично від глобалізаційних процесів виграє досить невелика кількість держав, які, власне, і є флагманами цих процесів. Решта світу вимушена грати за нав’язаними ними правилами, залишаючись об’єктом експлуатації або остракізму з боку гегемонів.
Глобальна економічна система організована за мережевим принципом, що дозволяє їй працювати «в обхід» цілих регіонів. Ті країни, що не здатні стрімко модернізуватися й постійно підвищувати власну конкурентоспроможність на основі новітніх технологічних і комунікаційних ресурсів, приречені бути світовими лузерами. Можливості наздоганяльного розвитку у сучасному світі, що розвивається наддинамічними темпами, є вкрай обмеженими.
…міф
Є й такі впливові експерти, які взагалі вважають глобалізацію міфом, теоретичним конструктом, «рекламним трюком». Як стверджує соціальний філософ П’єр Бурд’є, ми можемо вести розмову лише про політику глобалізації, але не про глобалізацію як об’єктивний процес. Особливість цієї політики полягає в тому, що її розробляють дослідники – «експерти, найняті транснаціональними корпораціями». Єдиною формою спротиву наразі може бути певна самоізоляція країни. Тільки так вона може захиститися від економічної експансії ТНК, що фактично «вимиває» суверенітет, посилює національну залежність від світової економічної кон’юнктури та фінансових криз.
На думку Самара Аміна, глобалізація – не більш ніж ідеологія, до того ж хибна. Наприклад, домінуючі сектори капіталу справді діють у транснаціональному просторі, але контроль над цими секторами залишається в руках фінансових груп із чіткою національною «пропискою». Глобальна економіка ніде не існує без держав, які, як і раніше, перебувають у постійному конфлікті. Таким чином, якщо під глобалізацією розуміти всесвітню інтеграцію, то її просто не існує: «Економіка об’єднує партнерів по економічній системі, політика – роз’єднує держави». І це протиріччя є неподоланним.
Отже,
говорити про виграші чи програші від глобалізації взагалі не правильно. Це – матриця, яка «триматиме» доти, доки суспільство не зважиться шукати справжню реальність «назовні».