С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор економічних наук, професор

Вид материала

Документы

Содержание Вплив міжнародного технологічного середовища на інноваційний розвиток підприємств україни Стан вищої освіти україни в контексті болонського процесу Розділ 3 Економіка підприємства та управління виробництвом Ідентифікація загроз еконмічній безпеці підприємства Безпека потоку інформації в ланцюгу поставок Показатели использования отходов производства и потребления в системе оценки деятельности предприятия и региональных властей Управління взаємовідносинами підприєства з економічними контрагентами Особливості формування дивідендної політики підприємства Управління реакціями підприємства на ринкові зміни Економічні аспекти провадження справи про банкрутство в системі безпеки бізнесу Sumy State University

Подобный материал:

• С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 4637.05kb.
• С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 3416.48kb.
• Єпіфанов, ректор двнз «Українська академія банківської справи Національного банку України»,, 1134.49kb.
• Доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри «Фінанси І кредит» Севастопольського, 118.95kb.
• Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" економічних спеціальностей, 3134.39kb.
• Національний банк України Університет банківської справи нбу львівський інститут банківської, 208.22kb.
• Державний вищий навчальний заклад «українська академія банківської справи національного, 2462.21kb.
• Теоретико-методологічні засади формування стратегії соціально-економічного розвитку, 7143.04kb.
• А. В. Буряк метод финансовых коэффициентов как инстурмент оценки эффективности деятельности, 122.42kb.
• О.Є. Кузьмін доктор економічних наук, ну „Львівська політехніка, 53.07kb.

ВПЛИВ МІЖНАРОДНОГО ТЕХНОЛОГІЧНОГО СЕРЕДОВИЩА НА ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ


Технологічне середовище є важливим елементом міжнародного маркетингового середовища. Технологічне середовище являє собою сукупність технологічних процесів, які використовуються країнами-конкурентами та партнерами для виробництва продукції та надання послуг. Технічний рівень країни, з одного боку, визначає ступінь її економічного розвитку, а з іншого – є важливим мотивом входження цієї країни до транснаціональних корпорацій.

Радикальні технологічні зрушення призводять до руйнування минулих границь між галузями та підприємствами на міжнаціональному рівні. На нашу думку інноваційний процес не тільки змінює масштаби та галузеву структуру виробництва індустріально розвинутих країн, але й значно впливає на якість життя людей. Інтенсивний розвиток кооперації між підприємствами різних країн призводить до появи міжнародних виробничо-інвестиційних комплексів, ініціаторами створення яких виступають, як правило, найкрупніші транснаціональні корпорації. Сфера їх діяльності виходить за національні межі, становлячись тим самим міжнародною.

Сучасний науково-технічний розвиток сприяє виходу інтернаціоналізації зарубіжних ринків на якісно новий ступінь, не зважаючи на нерівномірність розповсюдження науково-технічних досягнень у різних країнах. Товаровиробники внаслідок інтернаціоналізації технологій та виробництв мають можливість застосовувати будь-які ресурси, розширювати ринки збуту товарів, підвищувати ефективність своєї діяльності. Наукомісткі сфери характеризуються високим рівнем глобалізації, переходом від одного технологічного рівня до іншого, більш досконалого, скороченням часу від винаходом нового товару та його впровадженням на ринку, поширенням інновацій у світових масштабах.

Важливість високотехнологічних галузей в нових умовах розвитку світової економіки обумовлюється наступними причинами:

- наукомісткі виробництва пов’язані з інноваціями, які мають тенденцію до завоювання власної ніши на міжнародному ринку, формуванням нових товарних ринків та більш раціональному використанню ресурсів;

- високотехнологічні галузі тісно пов’язані з такими секторами промисловості, які характеризуються великими об’ємами продажів на закордонному ринку;

- науково-дослідні роботи, які проводяться у наукоємних галузях, мають мультиплікативний ефект; секторів економіки в більшості промислово розвинутих країн.

Ми вважаємо, що науково-технічний розвиток стимулює підприємства до участі в міжнародному бізнесі, тому що підтримування міжнародної конкурентоспроможності залежить від налагодження кооперації між підприємствами в галузі науково-дослідних розробок. При цьому показники результативності цих розробок у різних провідних країнах-учасниках світової економіки є різною.

В зарубіжній діяльності компаній існують певні відмінності: в загальному рівні технологічного розвитку; в рівні стандартизації продукції та технології, технічних стандартів; у вимогах до кастомізації. Такі відмінності потребують додаткової тривалої адаптації продукції до відповідних ринків, а технологічне середовище своїм впливом може допомогти подолати це.

Радикальні зміни у сфері технології в світі значно впливають на товарну політику міжнародних компаній: її пріоритетним напрямом стає інноваційна політика, яка розглядається як важливе стратегічне рішення стосовно забезпечення конкурентного позиціонування компанії в гострому конкурентному середовищі.

Що стосується технологічного середовища України, то воно є досить суперечливим. Хоча існують певні досягнення в деяких галузях науки та промисловості, визначальним є відставання багатьох галузей України від розвинутих країн у сфері НТП. Це призводить до низької конкурентоспроможності вітчизняної продукції на міжнародних ринках.

Перехід України до ринкової економіки зумовлює необхідність створення механізму, який би стимулював науково-технічну діяльність та допомагав би впроваджувати в життя принципи інноваційної політики. До таких принципів слід віднести:

- по-перше, орієнтацію на довгострокові та середньострокові цикли інноваційних процесів;

- по-друге, орієнтація на високотехнологічні виробництва;

- по-третє, орієнтація на впровадження інноваційних процесів на підприємствах та доведення їх до кінцевого результату (із споживанням в нашій країні).

Лише невелика частка підприємств має можливість провадити нові розробки та оновлювати виробничі потужності. Це пояснюється обмеженістю інвестиційних коштів.

Аналізуючи викладене вище, можна зробити висновок, що при розгляданні міжнародного технологічного середовища слід враховувати фазу технологічного укладу, фазу життєвого циклу технології. Підприємствам, в свою чергу, необхідно підвищувати якість продукції, зменшувати витрати, виходити на міжнародні ринки та розробляти власні бренди.


Шевчук В.О.

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана


СТАН ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ


За своєю сутністю Болонський процес – не просто кредити та модулі. Це нова для України концепція організації учбового процесу, нові технології отримання знань. Щоб всього цього досягти, необхідно було привести систему української освіти до единих європейських стандартів.

За часовими рамками, визначеними групою супроводу Болонського процесу та Болонською декларацією, 2010 рік повинен був стати в Україні етапом повної адаптації вищої освіти до вимог та принципів Болонського процесу, а також реалізації його основних завдань, а саме: уведення двоциклового навчання; запровадження кредитної системи; формування системи контролю якості освіти; розширення мобільності студентів і викладачів; забезпечення працевлаштуванням випускників і привабливості європейської системи освіти.

Стосовно введення двоциклового навчання, необхідно зазначити, що проблемою вищої освіти України залишається недостатнє визнання у суспільстві рівня «бакалавр» як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою.

Важливим аспектом діяльності вищої школи сьогодні є взаємозв’язок якості навчання, обсягів підготовки та самостійного вибору змісту освіти і автономії ВНЗ у вирішенні цих питань. Згідно з Болонськими принципами якість освіти має гарантуватися на рівні держави та на рівні кожного університету, така сама і структура відповідальності. Нерідко можна почути думку, що все вирішується автономізацією ВНЗ і впливом конкуренції на ринках освітніх послуг та праці. Дехто вважає, що ВНЗ обмежені в своїй можливості щодо розподілу ресурсів між спеціальностями і дисциплінами, набір на які квотується ліцензією. Надання ВНЗ більшої самостійності у визначенні прийому дало б їм можливість швидко реагувати на сигнали ринку праці. Але, по-перше, МОН завжди враховує пропозиції ректорів, а, по-друге, – ректори, навпаки прагнуть зберегти колективи і свідомо залишають набір студентів на спеціальності, хоч ті іноді і не котуються на ринку праці, прогнозуючи ситуацію на майбутнє і чекаючи змін пріоритетів [2].

Більшість західних викладачів – фахівці, що успішно практикують. Паралельно з лекціями вони працюють в банках, лабораторіях, на виробництві. Тому знання, отриманні на заняттях, рідко відрізняються від того, що чекає випускників після отримання диплома. Натомість в Україні в багатьох ВНЗ викладачі є суто теоретиками і далекі від практики. І програма західного ВНЗ більш гнучка. Студент сам может обирати, чиї лекції слухати.

Поряд з позитивними моментами розширення мобільності студентів і викладачів, серед яких обмін інформацією і збагачення досвідом, накопиченим колегами, як серед викладацького складу, так і серед студентів, можна відмітити і зростання ризику відтіку найбільш талановитої молоді в Європу. Міністерство освіти Росії вже має намір вживати дії, щоб зупинити процес «відтіку мізків». Ця проблема в не меншій мірі загрожує і Україні.

Сьогодні зв’язки України з Європейським Союзом мають неабияке значення. Адже тепер Україна має спільний кордон з ЄС і статус країни-сусідки. Надзвичайно важливі вони і для освітянської та наукової сфери в житті українського суспільства. Водночас освіта й наука України мають давні та глибокі міжнародні, зокрема європейські, зв’язки.

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України разом з іншими закладами співпрацює з Європейським Союзом у рамках Програми трансєвропейського співробітництва в галузі вищої освіти. Союз інвестував у процес реформування національної вищої освіти понад 35 мільйонів євро. Усього здійснено 126 проектів у сорока вищих навчальних закладах. Починаючи з 2003 року в українських університетах працює ще чотирнадцять проектів. За дев’ять років реалізації Програми на конкурс було подано близько 500 заяв на проекти, які охоплювали понад тисячу вищих навчальних закладів України та країн-членів Євросоюзу.

Міністерство розглядає можливість участі України в таких спільних програмах і проектах ЄС, як «Сократес» – європейська програма освіти, спрямована на розвиток Європейського виміру та підвищення якості освіти шляхом заохочення співробітництва між країнами-учасницями; «Леонардо да Вінчі» – програма у сфері професійної освіти та підвищення кваліфікації [1].

Особливу увагу необхідно приділити забезпеченню привабливості подальшої діяльності випускників в межах України, створення гідних умов праці та оплати праці. Стимулювання молодих спеціалістів, орієнтування наукового потенціалу на реалізацію своїх планів в вітчизняних умовах повинно стати пріоритетним напрямом державної політики в цілому і виховно-педагогічним компонентом освіти, зокрема.

1. Катюк Я. Болонський процес: інтеграція та демократизація [Електронний ресурс]. – Режим доступу: /school/school_today/629
   
2. Підвищення ефективності вищої освіти - визначальний чинник зростання соціально-економічного потенціалу держави. Матеріали до доповіді міністра освіти і науки на підсумковій колегії Міністерства освіти і науки України (23 лютого 2006 року, м. Київ) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ссылка скрыта
   

Розділ 3 Економіка підприємства та управління виробництвом


Близнюк А.О.

Харківський національний автомобільно-дорожній університет


ІДЕНТИФІКАЦІЯ ЗАГРОЗ ЕКОНМІЧНІЙ БЕЗПЕЦІ ПІДПРИЄМСТВА


Управління економічною безпекою підприємства має на своїй меті насамперед створення умов для стабільного функціонування підприємства та реалізації його цілей. Реалізація діяльності підприємства в мовах нестабільного зовнішнього та внутрішнього середовища знаходиться під постійно присутнім впливом певних факторів цього середовища, що в більшості випадків визначаються саме негативним характером впливу на діяльність та економічну безпеку підприємства, тобто представляють собою загрози для неї.

Під час аналізу джерел негативного впливу на економічну безпеку підприємства важливим є дослідження не стільки самих факторів, що спричиняють негативний вплив на підприємство, тобто всього спектру економічних ризиків, скільки вивчення самих загроз, тобто суб’єктів негативного впливу, що спричиняють появу цих ризиків як наслідок своїх дій.

Умовно всі загрози економічній безпеці підприємства за характером реалізації негативного впливу можна поділити на два блоки: зовнішні та внутрішні [1, 2].

До зовнішніх загроз економічної безпеки підприємства можна віднести такі: макроекономічна та геополітична ситуація в державі, державні структури, конкуренти, партнери, ділове середовище непрямого впливу, засоби масової інформації, кримінальне середовище.

До внутрішніх загроз економічній безпеці підприємства можна віднести наступні: персонал, співвласники, менеджмент (керівник), власні зони вразливості.

Вплив загроз та перелік складових економічної безпеки підприємства багато в чому визначаються його галузевою приналежністю. Так для автотранспортних підприємств України значний вплив на рівень фінансової безпеки спричиняють такі особливості його діяльності, як залежність від кредитних ресурсів, постійна потреба та висока залежність від постачання та забезпечення паливно-мастильними матеріалами та запчастинами, значна залежність ефективності діяльності від особи керівника; вплив на рівень кадрової безпеки - залежність від кваліфікації кадрів, залежність від ефективності системи мотивації та вірної оцінки кількості необхідних працівників усіх категорій; технологічної безпеки - залежність від якості та ціни рухомого складу, залежність від відповідності кваліфікації водіїв та ремонтних робітників більш високому рівню транспортних засобів, що використовуються сучасним підприємством, залежність від постійно змінюваних вимог до технічного стану рухомого складу, значна залежність від вірного відбору складу транспортних заходів не тільки з точки зору вартості купівлі, ремонту та обслуговування, а і з точки зору особливостей експлуатації, дорожніх умов, завантаженості та кваліфікації кадрів.

Наступна складова економічної безпеки, що має певні особливості в умовах автотранспортного підприємства – це корпоративна безпека. Це пов’язане, насамперед, з тим, що історично в ході процесів приватизації значна кількість автотранспортних підприємств функціонують у формі акціонерних товариств, що в свою чергу призводить до додаткових факторів негативного впливу на їх економічну безпеку, пов’язаних зі складністю та недостатністю правового регулювання діяльності таких товариств в Україні. Додатково слід відзначити, що акціонерний капітал більшості автотранспортних підприємств розміщений таким чином, що, зазвичай, існує невелика кількість мажоритарних акціонерів, що водночас працюють на ньому, тому рівень корпоративної безпеки знаходиться під постійною загрозою з боку узгодженості їх поглядів на вирішення поточних питань діяльності та особистих відносин та конфліктів.

В сучасних умовах надзвичайно важливою для ефективної діяльності автотранспортного підприємства є також правова складова його економічної безпеки. На сьогодні значний вплив на неї спричиняють: суттєві зміни в законодавстві, зокрема, введення в дію нового Податкового кодексу України та необхідність адаптації підприємства до його вимог, а також необхідність дотримання всіх додаткових вимог чинного законодавства, що регулюють діяльність підприємств автотранспорту, зростання ролі кваліфікованого юридичного супроводу всіх аспектів діяльності автотранспортного підприємства, особливо стосовно оформлення договорів з замовниками, банківськими установами, страховими компаніями, а також кваліфікованого ведення справ в судових установах, підвищена увага до майна підприємств автотранспорту з боку кримінального середовища, зокрема, розкрадання вантажів, паливних матеріалів, шахрайські дії в дорожніх умовах, тощо.

Таким чином слід відзначити, що головною метою побудови ефективної системи управління економічною безпекою підприємства є нейтралізація негативного впливу виявлених загроз на його діяльність з обов’язковим врахуванням його галузевої специфіки.

1. Тумар М.Б. Основи економічної безпеки підприємства: Навч. посіб. / М.Б. Тумар. – К.: «Хай-Тек Прес», 2008. – 232 с.
   
2. Козаченко Г.В. Економічна безпека підприємства: сутність та механізм забезпечення: Монографія / Г.В. Козаченко, В.П. Пономарев, О.М. Ляшенко. – К.: Лібра, 2003. – 280 с.
   

Васелевський М., Крикавський Є.В.

Національний університет "Львівська політехніка"


БЕЗПЕКА ПОТОКУ ІНФОРМАЦІЇ В ЛАНЦЮГУ ПОСТАВОК


Обмін господарською інформацією становить підставу для формування партнерських відносин між організаціями, зокрема щодо передачі даних, які стосуються товару, що знаходиться в переміщенні, що об'єднує в одне ціле і відтворює всі процеси, які відбуваються на підприємствах, а також між ними, і цим уможливлює функціонування ланцюгів поставок. З іншого боку інформація вимагає захисту, так як подібно до інших важливих бізнес-активів, становить для організації вартість. Тому її слід захищати від загроз, щоб забезпечити неперервність діяльності, мінімізуючи пов'язані з цим потенційні втрати. Нічим не порушений безпечний потік інформації гарантує ефективне функціонування ланцюга поставок через реєстрацію актуального попиту і реалізацію концепції pull, зменшуючи в цей спосіб витрати запасів і оптимізуючи процеси переміщення товарів. Поряд з цим безпека інформації пов'язана із захистом інтелектуальної власності підприємств, а також захистом її від випадкового або умисного знищення, розкриття чи модифікації [1,2].

В зв'язку зі зростанням загальної інформатизації, масштаб інформаційних загроз відчутно збільшується, про що свідчать витоки інформації, зловживання, збитки, пов'язані з аваріями інформаційних систем. Проведені дослідження багатьох організацій підтверджують, що ці чинники стають невід’ємним елементом інформаційного ризику [3]. Результати досліджень показують, що відсоток підприємств, які понесли втрати з приводу електронних злочинів в Європейському Союзі, становлять біля 60%, а в Польщі понад 50%. Більшість цих підприємств не змогли поновити втрачені дані. Складною проблемою теж є зловживання працівників, які часто несвідомо або порушуючи принципи безпеки, наражають підприємства на втрату і деформування даних.

З метою збільшення інформаційної безпеки в ланцюзі поставок виникає необхідність формування партнерських відносин між постачальниками і споживачами, які базуються на довірі і на відповідальності за наслідки порушень в ланцюзі поставок. Двостороннє піклування про інформаційну безпеку уможливлює зменшення ризику настання небажаних ситуацій в переміщенні інформації. Спільні інвестиції (наприклад, впровадження аналогічних інформаційних систем у відправника і одержувача), а також надання даних контрагентам (наприклад, постачальнику про складський стан у виробника) збільшують відчуття відповідальності серед учасників ланцюга поставок за захист інформації. Крім того, забезпечення прозорості дій, а також ділення інформацією збільшує ефективність процесів в ланцюзі поставок.

Отже, довіра між учасниками, а також солідарна відповідальність кожного з них щодо підтримки неперервності інформаційних потоків в ланцюзі поставок є необхідною умовою зниження рівня ризику, а у випадку технічних і природних випадкових загроз уможливлює впровадження спільного технічного і організаційного забезпечення, а також аварійних планів. Технічне забезпечення може передбачити захист операційної системи, системи бази даних, аплікацій, мережі, які повинні взаємодіяти, створюючи інтегровану систему технічного забезпечення [4]. У випадку загроз, джерелом яких є працівник, істотним стає відповідне забезпечення місця його праці через впровадження паролів, їх систематичної модифікації, відповідних принципів праці, а також його ідентифікації. Існує багато методів ідентифікації користувача, наприклад, пароль, механізм єдиного входу SSO (Single Sing-on), мікропроцесорна картка, механізм ланцюгування методів засвідчення особи [5]. Важливо, щоб підприємства, які формують ланцюг поставок, побудували якнайпростішу систему захисту, яка не становила б труднощів у використанні і не поглинала значного часу працівників.

Працівник може бути джерелом багатьох інцидентів, що призводять до збитків на підприємстві. Особливу увагу слід надавати навчанню і формуванню відповідальності серед працівників за якість інформації, яка передається бізнес-партнерам. Прийнята в Польщі норма PN-1SO/IEC 27001:2007 системи управління безпекою інформації направлена на зниження ризику настання загроз, пов'язаних з інформацією, через захист (англ. security) інформації різних форм і впровадження ефективного забезпечення, а також аварійних планів. Впровадження політики безпеки інформації в організації збільшує безпеку всіх її процесів через мінімізацію ймовірності настання інформаційних загроз і зниження величини ймовірних збитків, пов'язаних з ними. Впровадження системи впливає на збереження неперервності дій в організації, критичним елементом яких є інформація, що перекладається на безпеку і утримування функціонування процесів у цілому ланцюзі поставок.

Проблема інформаційної безпеки в кожній країні регулюється юридично, що підтверджується основними правовими актами, які стосуються захисту інформації [1,5].

1. Dz.U. z 1997 r. nr 88 póz. 553 (ustawa z 8.10.2004 r.: Dz. U. z 2004 r., nr. 243).
   
2. M. Domagalski, Hakerzy zaczynają wykradać firmowe tajemnice, Rzeczpospolita 12.09.2007.
   
3. Polowanie na firmowych cyberprzestępców, RP, 27.03.2008.
   
4. Z. Strzyżakowski Bezpieczeństwo i ochrona informacji, PAK, 4/2005, s. 4-5.
   
5. T. Szafarz, Wiarygodne bezpieczeństwo, Przegląd Teczniczny, 5/2005, s. 18-19.
   

Генгут И.Б.

ГОУ ВПО «Российский экономический университет им. Г.В. Плеханова»


ПОКАЗАТЕЛИ ИСПОЛЬЗОВАНИЯ ОТХОДОВ ПРОИЗВОДСТВА И ПОТРЕБЛЕНИЯ В СИСТЕМЕ ОЦЕНКИ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ПРЕДПРИЯТИЯ И РЕГИОНАЛЬНЫХ ВЛАСТЕЙ


Эволюция взаимоотношений общества и природы, взгляды на богатства природы как ресурсного фактора и роль в ней человека длительное время базировались на концепциях либеральных неоклассических теорий. Согласно такому подходу природа и общество рассматриваются раздельно. При этом общество редуцируется до рынка, представляющего собой закрытую систему, обеспечивающую кругооборот производства и потребления товаров и услуг, а природа – до расположенного вне рынка склада или оптовой базы ресурсов [2]. Таким образом, их ценность определяется исключительно динамикой спроса и предложения внутри данной рыночной системы. Соответственно, как отмечает Порфирьев Б.Н. в работе «Экономическое измерение гармонии человека и природы», согласно данного подхода, любой ущерб природе, нанесенный хозяйственной деятельностью, квалифицируется как внешние по отношению к рынку издержки, которые не учитываются в ценах производства. Устойчивость же самой природы к хозяйственному и в целом антропогенному воздействию полагается бесконечной, то есть экологические лимиты и ограничения отсутствуют.

Современная экологическая ситуация, уровень негативного воздействия хозяйственной и иной деятельности на состояние окружающей среды, проблемы роста экологических издержек в связи с обеспечением производства природными и энергетическими ресурсами заставляют по-новому осмыслить систему экономических измерений и показателей в системе этого взаимодействия. Особенно актуально данный тезис звучит применительно к сфере обращения отходов производства и потребления. Так, по оценкам Всемирного фонда дикой природы (WWF, 2011), существующий в настоящее время спрос человечества на ряд ключевых природных ресурсов в 1,5 раза превышает возможности планеты. При сохранении нынешних темпов роста потребления, человечеству через 20 лет потребуется в 2 раза больше основных природных ресурсов, чем их существует на планете сейчас. Спрос современной цивилизации на природные ресурсы уже увеличился вдвое с 1960 года. В то же время сокращение сырьевой базы по причине расширяющегося потребления создает во многих частях мира угрозу для экономической безопасности. В результате, наряду с разрушением природной среды следует ожидать рост цен на продукты питания и сырьевые товары. По мнению экспертов независимой международной организация Global Footprint Network, лимит природных ресурсов на Земле может быть исчерпан уже в ближайшее время, жители Земли истратят запас ресурсов, который планета любезно предоставила в их распоряжение. Человечество бездумно израсходовало воду, которая спонтанно возобновлялась в водоемах, траву, которая растет на пастбищах, рыбу из морей и озер, урожай с плодородных земель и дары леса. Одновременно с этим заканчивается полезное пространство для хранения отходов человеческой жизнедеятельности.

Не случайно по итогам состоявшегося 27 мая 2010 года заседания президиума Государственного совета, посвященного реформированию системы государственного управления в сфере охраны окружающей среды президент России утвердил перечень поручений, где, в частности, предусмотрена разработка законопроектов, направленных на экономическое стимулирование деятельности в области обращения с отходами в целях уменьшения количества отходов и вовлечения их в хозяйственный оборот, включая создание механизма аккумулирования и целевого расходования на региональном и местном уровне средств, платежей за размещение отходов, предусмотрев устранение избыточных административных барьеров в этой сфере [1]. Так, к примеру, в настоящее время Министерство природных ресурсов и экологии РФ подготовило проект довольно серьезных изменений закона "Об отходах производства и потребления", что предполагает установление на территории соответствующего субъекта Российской Федерации порядка приема производителем или продавцом тары, пригодной для многоразового использования, и оплаты ее залоговой стоимости. Также данный документ предполагает возвращение государственной экологической экспертизы федерального уровня в части экспертизы проектной документации на строительство, реконструкцию, капитальный ремонт объектов капитального строительства, предназначенных для размещения и обезвреживания отходов I-V класса опасности. Кроме того, производители и импортеры будут обязаны организовать использование (утилизацию), обезвреживание и захоронение произведенной продукции, утратившей потребительские свойства.

Минприроды России подготовило также законопроект, предусматривающий рост платежей для предприятий, которые оказывают негативное воздействие на окружающую среду. Предполагается, что к 2012 году платежи вырастут в 2,3 раза, а в 2016 году - в 3,4 раза. Проект закона по совершенствованию системы нормирования в сфере охраны окружающей среды предусматривает переход крупных предприятий на принцип наилучших доступных технологий, на основе которых будут установлены нормативы по выбросам, сбросам и образованию отходов. В результате увеличения платежей за негативное воздействие на окружающую среду общий объем такой годовой платы составит 138 млрд. руб. (отметим, что в настоящее время размер годовой платы за негативное воздействие почти в 10 раз меньше). В то же время для предприятий, который начнут переход на наилучшие доступные технологии, платежи снизятся на 60%, а после внедрения таких технологий уменьшатся в два раза.

Европейские страны пошли по пути создания новых видов заводов, которые перерабатывают отходы и местный мусор в тепло и электричество. Такие заводы возникают по всей Европе: в Германии, Дании и Нидерландах, прежде всего. В Дании, к примеру, где число жителей которой составляет всего 5,5 млн. человек, уже построено 29 таких заводов, обслуживающих 98 муниципальных образований. Десять таких заводов еще должны быть построены.

Россия справляется с утилизаций отходов более традиционно. Всего в стране, по данным Роспотребнадзора, 7 мусоросжигательных и 5 мусороперерабатывающих заводов, 39 мусоросортировочных комплексов и около 12000 полигонов для твердых бытовых отходов. Так, только из Москвы в день вывозится около 60,0 тыс. куб. м отходов, 27% которых сжигается, остальное же попадает на полигоны.

В отдельных странах разработаны и используются схемы по возврату залоговой стоимости с целью стимулирования переработки и повторного использования продукции, особенно упаковочных материалов. Например, производители и импортеры разнообразных товаров в Республике Корея обязаны переводить денежные средства государству для покрытия расходов на переработку и удаление отходов. В Украине ежегодно образуется приблизительно 23,5 млн. куб. м отходов, а общий объем отходов, которые уже накопились, составляет порядка 1 млрд. куб. м, которые захораниваются на свалках и полигонах, занимая 7,5 тыс. га земли.

Для стимулирования переработки и утилизации отходов производства и потребления предлагается дополнить перечень показателей для оценки эффективности деятельности предприятий и региональных властей пунктами такими, как а) доля экологически чистых и экологически безопасных предприятий, которая может определяться на основании заключения экологического аудита, внедрения системы экологического управления и экологического страхования; б) объем образования и экологически безопасной переработки отходов, а также в) доли расходов на окружающую среду. В соответствии с методикой, утвержденной Министерством регионального развития России в 2009 году, деятельность органов исполнительной власти субъектов Российской Федерации оценивается в сферах экономического развития, здравоохранения, образования, жилищного строительства, жилищно-коммунального хозяйства, дорожного хозяйства, обеспечения безопасности граждан, организации государственного и муниципального управления. В настоящее время подготовлены предложения по включению в данный перечень оценочных показателей по охране окружающее среды. В частности, предлагается оценивать результаты работы региональный властей по "доле субъектов хозяйственной деятельности, не превышающих нормативы предельно допустимых выбросов", «доле использованных отходов в общем количестве образовавшихся отходов". Кроме того, предлагается установить среди критериев оценки долю территорий, отведенных под заповедники, и долю расходов консолидированного бюджета субъекта Российской Федерации на охрану окружающей среды.

Для повышения качества жизни населения за счет достижения целевого состояния (показателей) качества окружающей среды необходимо обеспечить решение следующих задач:

• сокращение случаев заболевания и смертности, вызванных экологическими факторами;
  
• сокращение уровня загрязнения окружающей среды, в том числе уменьшение выбросов и сбросов вредных веществ, сокращение шумового загрязнения, уменьшение объемов образования бытовых отходов;
  
• полная реабилитация загрязненных территорий;
  
• повышение доли переработки отходов, снижения количества отходов производства и потребления, подлежащих захоронению на полигонах;
  
• увеличение использования вторичного сырья при изготовлении товарной продукции.
  

Деятельность по сохранению и восстановлению устойчивости окружающей природной среды к антропогенному воздействию должна обеспечивать решение таких задач, как: создание эффективной системы минимизации негативного воздействия на окружающую среду, в том числе обязательность проведения оценки воздействия на окружающую среду и учета ее при принятии решений об осуществлении хозяйственной и иной деятельности; ответственность субъектов хозяйственной и иной деятельности за экологические последствия своей деятельности, а также предыдущей деятельности юридических лиц, правопреемниками которых они являются; полное возмещение вреда окружающей среде; рекультивация земель, нарушенных в результате хозяйственной деятельности; сохранение защитных и средообразующих функций природных экосистем; ликвидация накопленного экологического ущерба, включая ликвидацию несанкционированных свалок, закрытых полигонов и других загрязненных территорий.

1. Перечень поручений по итогам заседания президиума Государственного совета по вопросам совершенствования государственного регулирования в сфере охраны окружающей среды// На пути к устойчивому развитию. Бюллетень Центра экологической политики России, 2010, №54, с. 7-11.
   
2. Порфирьев Б.Н. Экономическое измерение гармонии человека и природы. -М.: Анкил, 2010. – 56 с.
   

Голишева Є.О.

Сумський державний університет


УПРАВЛІННЯ ВЗАЄМОВІДНОСИНАМИ ПІДПРИЄСТВА З ЕКОНОМІЧНИМИ КОНТРАГЕНТАМИ


Сучасні умови ведення бізнесу потребують постійного розвитку принципів та методів діяльності суб’єктів господарювання. На сьогодні класичний маркетинг вже не може задовольнити всі потреби постіндустріальної епохи 21-го століття. В умовах великої кількості конкурентів, перенасичення інформацією, залучення нових споживачів стає все дорожчим. Саме тому більш ефективним стає утримання вже існуючих покупців. Це питання є ключовим у діяльності клієнт-орієнтованих компаній-інноваторів.

З направленням бізнесу на задоволення потреб споживачів як головної мети існування підприємства призводить до переорієнтації маркетингової діяльності підприємства, а також маркетингових стратегій, що лежать у її основі.

Особлива роль маркетингу полягає у формуванні у формуванні стратегії відбору відповідних клієнтів з погляду наявних і контрольованих підприємствами засобів і компетенцій; налагодженні з ними стосунків, зв’язків, а отже, партнерства, яке ґрунтується на довірі; посиленні їхньої довгострокової лояльності переважно через надання їм цінностей, більших, ніж конкуренти, а також якщо це є обґрунтованим і можливим через спеціальні програми [1].

Але підприємство в процесі своєї діяльності може взаємодіяти із багатьма зовнішніми економічними контрагентами: споживачами або клієнтами, постачальниками, партнерами, посередниками, органами влади, ЗМІ тощо.

Тому виникає потреба в управління взаємовідносинами з економічними контрагентами або Relationship Management (RM). Relationship Management – це стратегія бізнесу, яка спрямована на скорочення витрат і підвищення рентабельності за рахунок зміцнення задоволеності клієнтів, створення їхньої лояльності та налагодження довготривалої взаємодії із економічними контрагентами.

За думкою автора, необхідно виділити такі основні підсистеми управління взаємовідносинами:

• CRM – управління відносинами зі споживачами;
  
• SRM – управління відносинами з постачальниками;
  
• PRM – управління відносинами з партнерами;
  
• GRM – управління відносинами органами влади;
  
• MRM – управління відносинами зі ЗМІ.
  

Ефективне управління взаємовідносинами з економічними контрагентами має будуватись на трьох ключових елементах:

• персонал,
  
• процес,
  
• технології.
  

Саме персонал безпосередньо взаємодіє з економічними контрагентами підприємства. Тому кожен працівник компанії від генерального директора до простого офісного працівника має вірити в головну клієнт-орієнтовну місію підприємства. Потім необхідно здійснити реінжиніринг кожного бізнес-процесу, щоб закріпити RM-ініціативи, з позиції «як може цей процес може допомогти краще обслуговувати клієнтів». І останнє, фірма має ретельно добрати технології для управління цими покращеннями. Тільки обов’язкова наявність цих трьох елементів забезпечить стабільне управління взаємовідносинами з контрагентами.

Існує велика кількість програмного забезпечення для полегшення управління взаємовідносинами з економічними контрагентами. Комп’ютерні програми допомагають узагальнювати та систематизувати інформацію про контрагентів, полегшують розроблення індивідуального підходу.

Існує хибна думка, що запровадження спеціального комп’ютерного забезпечує ефективне управління відносинами. Перш за все, необхідно перебудувати саму філософію бізнесу, щоб управління стало ефективним.

Партнерські відносини із економічними контрагентами, орієнтація на постійних клієнтів стають запорукою стабільної діяльності підприємства в кризові часи.

Здатність впроваджувати інноваційні рішення в системі управління взаємовідносинами допомагає підприємству максимально використовувати свої сильні сторони, виявляти слабкі місця та ефективно їх нівелювати, виробляти стійкість проти зовнішніх загроз та протистояти кризовим явищам в економіці.

Ефективне та інноваційне управління зовнішніми відносинами допоможе вітчизняним підприємствам налагодити комунікації всередині підприємства, збільшити прибутки на основі наявного потенціалу та краще взаємодіяти із зовнішнім середовищем, випрацювати стійкість проти зовнішніх кризових тенденцій.

1. Дубницький І.В. Промисловий маркетинг у створення вартості вітчизняних підприємств / І.В. Дубницький // Маркетинг і менеджмент інновацій. – 2010. – №2. – С.51-58.
   

Гришко Н.Є., Линник Т.С

Кременчуцький національний університет ім. Михайла Остроградського


ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ДИВІДЕНДНОЇ ПОЛІТИКИ ПІДПРИЄМСТВА


Дивідендна політика – найважливіша ознака, за якою акціонерні товариства вирізняють із поміж інших підприємств. Саме за розподілом результатів господарської діяльності виявляються особливості корпоративних відносин, що полягають в їхньому колективному характері.

Традиційно формування дивідендної політики залежить від цілої сукупності факторів, таких як рівень прибутковості, ринковий курс акцій, фінансова спроможність підприємства тощо. Вплив ендогенних та екзогенних факторів на дивідендну політику досліджувався у роботах таких вчених як Істербрук, Лінтнер, Ольсон, Ла Порт, Розеф, Бхатачаріа, Дженсен, Терещенко, Поддєрьогін, Стеценко, Бланк та інших.

На дивідендну політику підприємства впливає низка факторів, найвагомішими серед яких є: різноманітні кредитні та фінансові обмеження; диференційні податкові ставки на дивіденди та і доходи з приросту капіталу; сприятливі форми інвестування у певні періоди; бажання акціонерів отримувати дивіденди у поточному періоді, а не майбутньому (або навпаки) [1].

Найбільш розповсюдженими теоріями, пов’язаними з механізмом формування дивідендної політики, є:

1. Теорія «іррелевантності (нейтральності) дивідендної політики». Ф. Модільяні, М. Міллер, Ф. Блек відстоюють позицію, що між сумою сплачуваних дивідендів і ринковим курсом акцій не існує зв’язку, оскільки курс акцій визначається нинішніми та майбутніми доходами підприємства, а також потенціалом його зростання. Найраціональнішою з їх погляду є фінансова політика, в рамках якої відбувається відмова від виплати дивідендів і весь прибуток спрямовується на реінвестиції [2].

2. Теорія пріоритетності дивідендів. Як свідчить біржова статистика, факт виплати дивідендів усе ж таки впливає на вартість корпоративних прав. Це зумовлено тим, що ряд інвесторів, зокрема дрібні акціонери, віддають перевагу реальним дивідендам порівняно з майбутніми доходами від зміни курсу, зумовленими тезаврацією прибутку. На цьому припущенні ґрунтується американська модель оптимізації дивідендної політики (Bird-in-the-Hand-Argument). Згідно з цим підходом, найвідомішими прихильниками якого є Дж. Лінтнер та М. Гордон, актуальний курс акцій визначається теперішньою вартістю очікуваних доходів на ці акції, які включають усі майбутні дивіденди, а також очікувану виручку від реалізації акцій. Отже, дивіденди впливають на вартість підприємства. На цій тезі ґрунтується так звана модель виплати дивідендів Гордона, згідно з якою виплата дивідендів є пріоритетнішою, ніж реінвестування [3].

3. Концепція мінімізації податкових платежів. Поряд з власниками корпоративних прав, котрі віддають перевагу стабільним дивідендам, є група інвесторів, які при прийнятті своїх рішень виходять насамперед з критерію мінімізації податкових платежів. Якщо ж рівень оподаткування дивідендів є нижчим, ніж рівень нерозподіленого прибутку (наприклад, Німеччина), то вигіднішою буде виплата дивідендів. Ця обставина лежить в основі ще однієї досить відомої теорії у галузі дивідендної політики — концепції податкових переваг.

Вибір і практична реалізація конкретного виду дивідендної політики підприємства зумовлена рядом факторів економічного, правового, соціального й адміністративного впливу. Таким чином, періодичне застосування конкретного варіанту дивідендної політики виваженого економічно обґрунтованого підходу з врахуванням особливостей національної економіки, специфіки конкретного підприємства та стратегічних завдань діяльності [2].

Усю сукупність факторів, що впливають на вибір методу дивідендної політики, за Є. Брігхемом, можна об’єднати в чотири великі групи:

• обмеження щодо дивідендних виплат (законодавчі, податкові, брак готівки у фірми тощо), інвестиційні можливості фірми;
  
• доступність і вартість альтернативних джерел капіталу;
  
• вплив дивідендної політики на необхідну норму прибутку на просту акцію.
  

Отже, корпоративним відносинам притаманна складна дивідендна політика, тобто стратегія акціонерного товариства у сфері розподілу прибутку між акціонерами. З точки зору корпорації дивідендна політика до певної міри є політикою формування акціонерного капіталу через продаж частки участі у майбутніх прибутках. Серед найбільш складних і принципових питань, пов’язаних із розподілом прибутку, головне – формування пропорцій цього розподілу між виплатами винагороди власникам і формування фондів розвитку підприємства у наступному періоді.

1. Білоченко А.М. Удосконалення формування та реалізації дивідендної політики підприємств з державною часткою в Україні // Фінанси України. – 2008. – №5. – С. 96-102.
   
2. Горова А. Дослідження факторів впливу дивідендної політики українських підприємств // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». – 2007. – №15 (599). – С. 94-101.
   
3. Мойсеєнко І. П. Інвестування: навчальний посібник. – К.: Знання, 2006. – 490 с.
   

Dijla J. Mohammed, Sanaa J. Mohammed

Kufa University, Эль-Наджаф, Iraq


The main characteristics of the assortment strategy at the modern industrial enterprise


The main factors for growth of the industrial companies’ competitiveness are formation and implementation rational assortment product policy. However, until nowadays, at many Iraqi companies initial phase of assortment formation is not always oriented to the market and not always planned by management. Often a product’s assortment is based on an aspiration to link it with the manufacturing possibilities, experience of technologists, production traditions. Only after accumulating experience in manufacturing and marketing of manufactured products following questions arise: whether those products are produced, are there sufficient resources for their promotion, whether to continue their manufacture? In fact, the process of developing of the assortment policy should be based on the desires and needs оf consumers and predictive abilities of management. However, the study of scientific sources and practical experience of Iraqi industrial enterprises shows that a number of questions of this problem have been investigated insufficiently. No common view on the definition of the “assortment policy of the industrial enterprises”, as well as a package approach to the assortment policy analysis and formation, which take into account the relationship of strategic and tactical aspects of the company. The insufficient development of theoretical and methodological researches in the field of the assortment policy of industrial enterprises has determined the relevance of our research. The purpose of our research is to develop theoretical and methodical regulations, and practical recommendations on an assortment-oriented policy.

Here is a summary of our conclusions and suggestions for directions in which we might focus our efforts:

1. The main objective of the organization in assortment management is to create real or projected assortment maximum approaching to rational one, to meet the largest possible number of ever-increasing variety of needs and ensuring more rapid development of the company in comparison with competitors.

2. Based of this objective assortment management has solved the following main tasks:

- To create the necessary conditions for the most complete satisfaction of needs of buyers. This task is realized due to various studies aimed to clarifying the situation on the market, at the one side, and to identifying the motives underlying the decisions of customers of the goods, at the other one.

- To identify and examine possible sources of goods, which meet the needs of the population, to assess the potential possibilities of cooperation with them.

- Continuous and systematic monitoring of competitors’ activities in the same region.

- Ensuring the sustainability of the goods’ assortment realized by the company. For this purpose the parent organization has compose list of obligatory assortment for all kinds of property. Stability of goods’ assortment is indirectly related with the high level of commercial services of the customers. The high level of trading service can be achieved due to learning and continuous improvement of the factors influencing the process of realization of the goods.

- Continuous monitoring of the formation and realization of specific groups, subgroups, and varieties of goods, which will provide a more satisfaction of the demand and receiving the highest profit in comparison with similar companies-competitors.

3. Assortment management process should be cyclical in nature and should include the following procedures: formulation of goals and objectives, gathering, processing, and analysis, development and evaluation of variants of decisions, the final decision and control of its realization.

4. The main principals of the assortment management should be following:

-systematic, under which all functions of the assessment policy should be considered in conjunction;

-complexity, that take into account factors affecting the process of assortment management;

-efficiency, which implies, first of all, economy for the creation competitive assortment;

-flexibility and dynamism, the basic requirements of which are responsiveness to changing market conditions, as well as economic and political situation in a country;

- scientific, which assumes management decisions regarding the assortment which should be based on objective, should be completed and reliable.

1. Arbib C. and Marinelli F.Exact and Asymptotically Exact Solutions for a Class of Assortment Problems. INFORMS Journal on Computing, January 1, 2009; 21(1): 13 - 25.
   
2. Charles R. Frank, Jr. A Note on the Assortment Problem Management science Vol. 11, No. 7, May 1965, pp. 724-726.
   
3. Cashian Paul. Economic, Strategy and the firm. Palgrave Macmillan, 2007, 448 p.
   

Держак Н.О.

Східноукраїнський національний університет

ім. Володимира Даля


УПРАВЛІННЯ РЕАКЦІЯМИ ПІДПРИЄМСТВА НА РИНКОВІ ЗМІНИ


На сучасному етапі розвитку маркетингової діяльності в Україні найважливішим завданням є розвиток методики й методології управлінського рішення в умовах динамічних змін, ризику й невизначеності, що проходять на ринку. Це пов'язане з тим, що, на відміну від бізнесу в розвинених країнах, бізнес в Україні менш формалізований і його розвиток відбувається в умовах неповної інформації, тобто умови розвитку бізнесу в нашій країні більш жесткі, і менш передбачувані. Професор Илляшенко С.М. [1] так трактує ці умови прийняття рішень: індертермінованістьбагатьох процесів і явищ, які впливають на економіку (НТП, стихійні лиха, поведінка конкурентів і споживачів) неповнота, неточність ісуперечливість інформації, які викликані як технічними утрудненнями при її одержані й обробці, так і суто економічними причинами – занадто великими витратами н одержання інформації, що перевищують можливі вигоди від володіння нею; нерівний ступінь поінформаваності учасників ринкових угод (асиметрія інформації); багатокритеріальність і конфліктність в оцінці рішень, коли доводиться свідомо йти на компроміси між швидкістю обробки замовлень і витратами на підтримку запасів готової продукції.

Будь-яка управлінська діяльність, у тому числі в сфері маркетингу тісно пов'язана із прийняттям відповідних рішень. Під рішенням розуміється набір впливів (дій з боку людини, що приймає рішення на об'єкт (систему, комплекс і т.д.) управління, що дозволяє привести даний об'єкт у бажаний стан або досягти поставленої перед ним мети.

Основою для прийняття рішень у маркетингу є аналіз ситуації: ринку, можливостей підприємства, положення в країні й світі. Головним предметом аналізу виступає безпосереднє оточення підприємства, система, у якій воно діє.

Прийняття рішень можливо на підставі знань про об'єкт керування, про процеси об'єктивне в ньому що протікають і можуть відбутися із часом (інакше кажучи потрібне наявність адекватної моделі об'єкта), і при наявності безлічі показників (критеріїв), що характеризують ефективність (якість, оптимальність і т.д.) ухваленого рішення (інакше кажучи потрібно також наявність моделі прийняття й оцінки ухваленого рішення).

Під моделлю прийняття рішень розуміється формальне подання процесу прийняття рішень. Разом з тим, на нашу думку, є необхідність внести розмежування в ці терміни. Термін "маркетингові рішення" є більше широким. Модель прийняття рішень у контексті маркетингового керування із цього погляду представлена на рис.1



Рис. 1. Модель реакції підприємства на ринкові зміни.


Для формування довгострокової взаємодії з бізнес-партнерами, утримання зайнятих позицій на ринку, стримання негативної дії з боку конкурентів і небажаних контактних аудиторій, підприємство використовує реактивний, проактивний і сценарні моделі ухвалення управлінських рішень, пов'язаних з маркетингом.

Реактивне управління маркетинговими діями можна визначити як дії підприємства у вигляді негайних реакцій на зміни, що відбуваються на ринку

Проактивне управління маркетинговими діями – це процес, заснований на попереджуючих управлінських діях, що враховують виникнення негативних результатів маркетингової діяльності.

Управління маркетинговими діями за методом сценаріїв – це діяльність підприємства, узгоджених, логічно взаємопов'язаних подій і послідовності кроків, з певною вірогідністю ведучих до прогнозованого кінцевого стану, тобто образу організації в майбутньому.

1. Ілляшенко С.М. Економічний ризик: Навчальний посібник. 2-ге вид., доп. перероб./ Ілляшенко С.М. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. 220 с. ISBN 966-8365-75-5
   

Живко З.Б.¹, Живко М.О.², Зінько В.М.<sup>1

1</sup>Львівський державний університет внутрішніх справ

²Науково-дослідний експертно-криміналістичний центр при

ГУМВС України у Львівській області


ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ ПРОВАДЖЕННЯ СПРАВИ ПРО БАНКРУТСТВО В СИСТЕМІ БЕЗПЕКИ БІЗНЕСУ


В Україні створено спеціальний правовий механізм проведення процедури банкрутства, узгодження інтересів боржника та його кредиторів, розпорядження майном, санації та ліквідації підприємств. Основними законодавчими та нормативно-правовими актами, що регулюють правовідносини в сфері банкрутства є Закон України від 30.06.99 р. № 784-XVI «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [1]; «Порядок проведення досудової санації державних підприємств», затверджений постановою КМУ від 17.03.2000 р. № 515; «Методичні рекомендації по виявленню ознак неплатоспроможності підприємств і ознак дій по приховування банкрутства, фіктивного банкрутства і доведення до банкрутства» від 17.01.01 р. № 10; рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 04.06.04 р. №04-5/1193 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» тощо [2-4].

Дослідженням проблеми банкрутства серед науковців займалися О. Терещенко, О.Бірюков, М. Тітов, П. Легрос, Дж. Мітчел, Л. Лізал, О. Харт, Р. Маккейн, праці яких становлять теоретико-методологічну основу вчення про санацію та банкрутство в Україні. В працях цих науковців досліджувалися особливості впливу застосування інституційних та макроекономічних методів регулювання на ефективність функціонування підприємств-боржників, але економічні аспекти відносин інтересів кредитора і боржника, їх вплив на економічну безпеку бізнесу залишаються малодослідженими.

Банкрутство – це фактична ліквідація підприємства з метою задоволення законних вимог кредиторів. Як бачимо, саме кредитор займає центральне місце в правовій системі відновлення платоспроможності та банкрутства підприємств. Від його зацікавленості, намірів, рейдерських налаштувань та дій залежить доля підприємства, яке опинилося у скрутному становищі. Тому зазвичай, кредитори, реалізують свої законні інтереси так, що відновлення платоспроможності підприємства закінчується його ліквідацією. Як зазначає С.Л. Благодєтєлєва-Вовк «щорічно економіка України в наслідок застосування законодавства про банкрутство втрачає від 5 тисяч підприємств, а разом із ними десятки тисяч робочих місць та мільйони гривень доходів державного бюджету через скорочення бази оподаткування» [5]. Не зважаючи на те, що з 2000 року відбулося прогресивне перенесення акценту з ліквідації суб’єктів господарювання на їх оздоровлення, кількість судових рішень щодо визнання підприємств банкрутами залишається загрозливо великою. Правовий механізм поновлення платоспроможності підприємств вимагає подальшого вдосконалення, що спонукає до вирішення фінансово-господарського конфлікту кредиторів і боржників, призведе до зростання вітчизняної економіки та зменшення банкрутств.

Ми підтримуємо думку автора [5], що допомогу боржнику можуть надавати центральні та місцеві органи влади, суть якої полягає у фінансуванні погашення зобов’язань перед кредиторами. За цих умов підприємство приймає на себе нові зобов’язання перед особами, які надали фінансову підтримку. Боржник може припинити розвиток явища неплатоспроможності та взяти під контроль кризову ситуацію. Іншим способом виходу з кризового стану є здійснення реорганізації та реструктуризації, реінженірінгу бізнес-процесів, запровадження нових технологій, розроблення нових видів продукції та їх просування на ринок, впровадження системи бюджетування, скорочення витрат, тощо. Своєчасне проведення повного комплексу даних заходів дозволить підприємству уникнути судового провадження справи про банкрутство та вчасно задовольнити вимоги кредиторів, не потрапити в список «наживки» для рейдерських фірм.

В разі, якщо досудова санація не принесла належних результатів, що призвело до погіршення кризи на підприємстві, кредитори або боржник можуть порушити справу про банкрутство. Для цього вони мають звернутися до господарського суду із відповідною заявою. Як висновок, потрібно сприяти проведенню досудової санації підприємств для своєчасної локалізації та усунення конфлікту зацікавлених сторін; застосовувати укладання мирових угод між боржниками і кредиторами; ввести принцип колегіального проведення оздоровлення підприємств; передбачити адміністративну відповідальність ліквідаторів за невірну оцінку та непрозорий продаж майна боржника.

1. Закон України від 30.06.99 р. № 784-XVI «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
   
2. «Порядок проведення досудової санації державних підприємств», затверджений постановою КМУ від 17.03.2000 р. № 515.
   
3. «Методичні рекомендації по виявленню ознак неплатоспроможності підприємств і ознак дій по приховування банкрутства, фіктивного банкрутства і доведення до банкрутства, затверджені наказом Міністерства економіки України від 17.01.01 р. № 10.
   
4. Рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 04.06.04 р. №04-5/1193 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
   
5. Благодєтєлєва-Вовк С.Л. Гармонізація інтересів боржника і кредиторів в умовах провадження справи про банкрутство/ С.Л. Благодєтєлєва-Вовк С.Л. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: narod.ru/Artical/Managem/enterprise.phpl
   

Jonathan Emeka Nwosu, Mogilna Nataliya

Sumy State University


The Impact of Human Resource Management Practices on employees’ turnover: an overview


Employees’ turnover remains one of the most widely researched topics in organizational analyses. Although, there have been significant research progress yet it still remains a great deal of confusion as to what factors actually cause employees to leave/remain in their organizations. However few studies on turnover have considered macro-level variables such as organization structure and management style of the workforce as potential predictors. It has been observed over the years that organizational and management characteristics and performance affect positively or negatively, employee’s turnover. This paper therefore tends to assess the relationship between Human Resource Management Practice and Employee’s Turnover and in so doing attempts a discourse on how human resource practice affects employee’s turnover in an organization.

Human Resource Management (HRM) is the function within an organization that focuses on recruitment of, management of, and providing direction for the people who work in the organization. Human Resource Management also is a strategic and comprehensive approach to managing people, the workplace ссылка скрыта and environment. 

RELATIONSHIPS BETWEEN HRM PRACTICES AND EMPLOYEE TURNOVER: In order for firms to be competitive, they must retain a competent and motivated workforce. The employment and retention of these employees (workforce) is the core function of human resource management.

COMPENSATION (BENEFITS AND RECOGNITION): The human resource department determines the pay pack of workers. What a worker gets as salary from his organization remains the driving force for him to go or stay in an organization. Salary growth had a pronounced effect on turnover. Particularly, salary growth effects on turnover were greatest for high performers, that is, high salary growth significantly reduced turnover for high performing employees.

CAREER DEVELOPMENT: Meaningful work and opportunities for promotion significantly affect employees' intentions to leave an organization. One of the focuses of human resource management practices is to improve their employees' retention rate by adopting job enrichment programs and enhancing their advancement opportunities. “Ineffective performance appraisal and planning systems contributed to employees' perceptions of unfairness and they were more likely to consider leaving the organization” (Dailey and Kirk, 1992).

JOB ANALYSIS: Job Analysis (JA) is the building block for Human Resource Management practices. The job analysis is a process of obtaining information about jobs. It examines workers’ work duties in order to determine the occupational knowledge and skills required to synthesize the activities, equipment, machinery and materials needed to accomplish the job goals. Where this kind of practice is not put in place, the worker feels like “a round peg in a square hole”. This ofcourse brings about feeling of dissatisfaction.

ORGANIZATIONAL COMMITMENT: Although job satisfaction has received the most attention of all work related attitudes, organizational commitment has become increasingly recognized in the organizational behavior literature. Whereas satisfaction is mainly concerned with the employee’s attitude toward the job, commitment is at the level of the organization. Yet there are always many employees who are satisfied with their jobs but may be dissatisfied with the highly bureaucratic organization wherein they work.