С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор економічних наук, професор

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

РОЛЬ УРБАНІЗАЦІЇ В СИСТЕМІ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ РЕГІОНІВ


Вивчення проблем урбаністичних процесів сьогодні - це дослідження складного соціального процесу, що супроводжується зростанням міст і їх впливом на всі сторони життя суспільства.

Для аналізу і сучасного бачення процесу урбанізації важливо виявити риси, етапи та закономірності його просторової організації і еволюції.

Найбільш чітко риси суспільної урбанізації виділені Ю.Я.Пивоваровим, а саме:

1) концентрація, інтенсифікація, диференціація і різноманітність міських видів діяльності, а в останній час і сільського господарства в приміських зонах великих центрів ряду країн;

2) поширення і поза центрами урбанізаційних ареалів міського способу життя з особливою структурою спілкування, культурою, системою ціннісних орієнтацій;

3) розвиток великих міських агломерацій, урбанізованих районів, зон внаслідок посилення взаємозв’язків у системах розселення;

4) ускладнення форм і систем урбанізованого розселення, перехід від лінійних – до вузлових, смугових і т.д.;

5) збільшення радіусів розселення в межах агломерацій і урбанізованих районів, пов’язаного з місцями прикладання праці, відпочинку та ін., які викликають територіальний ріст міських систем; відповідно відбувається збільшення площ високоурбанізованих територій за рахунок розширення і появи нових вогнищ урбанізації.

Кожна з цих рис найбільше виявляється на різних етапах урбанізації.

Українські вчені Шипович Є.Й., Мохначук С.С. виділили три етапи урбанізації:

1) власне урбанізація – процес росту міст;

2) розмивання ядер міст, формування агломерацій – субурбанізація;

3) урбанізація сільських поселень в межах урбанізованої зони – рурбанізація.

Закономірностями просторової організації і еволюції урбаністичних процесів є: концентрація і контрастність розселення, диференціація простору, стадійний характер розвитку зв’язків “село-місто” (центр – периферія), збільшення форм урбанізованого розселення. Їх розуміння необхідне для прогнозування подальшого ходу урбанізації.

Загальні риси урбанізації по-різному проявляються у різних регіонах, що залежить від багатьох чинників, передусім рівня освоєння і типу освоєності території. Тип освоєності залежить від способу виробничої життєдіяльності населення.

Для України, яка є традиційно територією з високим рівнем розвитку руральних видів діяльності (сільське і лісове господарство) найбільше характерний аграрний тип освоєності. Із розвитком неруральних видів діяльності (передусім видобувних і обробних галузей промисловості) цей тип трансформується у більшості регіонів у аграрно-промисловий, а у деяких (Донбас, Придніпров’я) у промислово-аграрний.

Процес урбанізації має свої особливості у регіонах з різним типом освоєності. Це виявляється, насамперед у різних темпах урбанізації. Звичайно, вони будуть значно вищими у тих регіонах, в яких відбувалося інтенсивне промислове і транспортне будівництво, ніж в аграрних регіонах.

Розвиток промисловості – це найважливіший чинник урбанізації в сучасний період. У високоіндустріальних регіонах процес урбанізації проявляється у виникненні нових містечок, великих міст та поширенні міського способу життя майже на всій території регіону.

Близькість міських поселень між собою приводить до поширення несільськогосподарських видів діяльності у сільській місцевості, значна частина сільських жителів бере участь у маятникових трудових поїздках, користуючись при цьому соціальними послугами у містах. У таких регіонах значно вищий рівень благоустрою у сільській місцевості, забудова сіл має деякі риси міської, тобто міський спосіб життя поширюється і на сільську людність.

1. Заставецький Т.Б., Заставецький Б.І. Географія населення України. Бібліографічний покажчик. Навчальний посібник. - Тернопіль.-2004.-96 с.
   
2. Заставецький Т.Б. Система міських поселень агропромислового регіону в умовах трансформації суспільства. Монографія. – Тернопіль: Ред.-вид. відділ ТНПУ, 2005. – 160 с.
   
3. Розміщення продуктивних сил України: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / С. І. Дорогунцов, Ю. І. Пітюренко, Я. Б. Олійник та ін. – К.: КНЕУ, 2000. – 364 с.
   

Франів І.А.

Львівський державний інститут новітніх

технологій та управління ім. В. Чорновола


ГАЛУЗЕВО-РЕГІОНАЛЬНИЙ ПІДХІД РОЗМІЩЕННЯ ПІДПРИЄМСТВ


Обґрунтувати знайдене місце розміщення окремого підприємства впринципі не складає великих труднощів. Адже, відносно легко знайти місце де потрібно спорудити нове підприємство врахувавши місця існування його споживачів і їх попит. При таких вихідних даних дуже просто знайти місце де витрати на виробництво продукції і її транспортування до цих споживачів задовольняючи їх попит будуть найменшими.

Здавалося б ця задача є проста, адже розрахунок виробничих витрат на заданий обсяг випуску продукції у конкретному місці та визначення витрат на транспортування відповідних обсягів продукції до споживачів труднощів не складає. Тим не менше, таке обґрунтування вибору місця розташування окремого підприємства привело б до негативного результату, оскільки, як правило, апріорі неможливо знати пункти існування споживачів планованого до спорудження у певній точці підприємства. Крім цього все ж знайшовши споживача і побудувавши підприємство з потужністю, що рівна попиту споживача для задоволення його потреб ми не можемо впевнено сказати, що дане підприємство не буде збиткове, чи буде працювати на повну потужність. Адже, ймовірно, що в регіоні згодом утвориться нове підприємство з випуску аналогічної продукції, виробляти яку на даному підприємстві буде дешевше, ніж у попередньому. Унаслідок чого споживач цілком ймовірно буде купляти продукцію там де дешевше. Отже, початкове підприємство буде працювати не на повну потужність або взагалі збанкротує.

В науковій літературі широко розглядається і обґрунтовується застосування різних підходів чи методів для розв’язання проблеми розміщення підприємств. Зокрема науковцями виділяється однозначна доцільність застосування як галузевого так і регіонального аспектів [1, 2].

Спираючись на дослідження представлені в [3, с. 770 - 772] можемо впевнено стверджувати, що при обґрунтуванні розташування окремого підприємства слід дотримуватися галузевого підходу, який полягає у врахуванні як існуючих, так і можливих виробників аналогічної продукції. Це зумовлює необхідність одночасного (а не послідовного!) аналізу усіх точок існуючої та можливої дислокації підприємств із випуску аналогічної продукції.

Величина ж регіону в межах якого слід дотримуватися галузевого підходу при виборі місця розташування підприємств, прямо залежить від транспортабельності продукції, що вироблятиметься. Чим більш транспортабельною є така продукція, тим у межах більшого регіону має дотримуватися галузевий підхід. І навпаки: чим менш транспортабельною є продукція, тим менший регіон аналізується для вибору місця розташування підприємств із її випуску.

Для повноти визначення величини регіону слід також додати і регіональні інтереси суспільства. А саме, екологічний фактор - не врахування якого може призвести до непоправимих збитків для міста, країни і землі вцілому. З іншої сторони цей фактор все частіше виступає як обмежувач для спорудження нових, особливо, промислових підприємств на певних географічних територіях. Інфраструктурно – інноваційний фактор - сьогодні інфраструктура це один із найважливіших ресурсів розвитку регіону. Адже, інвестиційна привабливість в першу чергу визначається інфраструктурно – інноваційним розвитком (насиченістю) регіону. Законодавчо-нормативний фактор - потребує обов’язкового врахування як законодавчо-нормативних актів країни так і особливостей законодавства регіонального характеру. Адже, не врахування регіонів з особливим статусом і інше, призведе до помилкових розрахунків оптимального місця розташування підприємств. Політичний фактор - сьогодні сфери бізнесу часто пов’язані з політичними партіями. Які мають прямий і "сильний" вплив на прийняття перспективних рішень управлінськими радами підприємств. Національно-географічний фактор - навіть в межах однієї країни можливий різнобій національної свідомості населення. Ворожих настроїв серед населення різних областей чи регіонів. Унаслідок різне бачення розвитку підприємств з випуску аналогічної продукції і недобросовісна конкуренція.

У цьому зв’язку, дотримання регіонального підходу має відбуватися виважено і супроводжуватися попереднім аналізом конкретної ситуації щодо особливостей розташування. Якщо це не буде зроблено, дотримання галузевого підходу в межах некоректно визначеного регіону не гарантує отримання оптимального результату й унаслідок неправильного розташування підприємств може зумовити значні збитки.

1. Розміщення продуктивних сил України: Підручник / За ред. проф. Є.П. Качана. – К.: Видавництво "Юридична книга", 2004. – 552 с.
   
2. Стеченко Д.М. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: Підручник. - К.: Вікар, 2006. – 396с.
   
3. Стадницький Ю.І., Комарницький І.М., Франів І.А. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка. // Розділ №8 у навчальному посібнику Маркетинговий менеджмент / За ред. д.е.н. І.М.Комарницького. - Львів: Апріорі, 2007. – 1032 с.
   

Чепурний В. Д., Прокопенко О. О., Люльов О. В.

Сумський державний Університет


УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ПІДПРИЄМСТВА В УМОВАХ ОБМЕЖЕНОСТІ РЕСУРСІВ


Функціонування сучасного українського підприємства, в умовах обмеженості ресурсів, ставить перед ним якісно нові вимоги в підходах до обґрунтування розвитку підприємства, і важливе значення у цьому процесі посідає використання теорії стратегічного управління. Становлення стратегічного управління на підприємствах стикається з рядом методологічних труднощів, одна з яких - вибір ефективної стратегії розвитку підприємства. Вибір і формування стратегії розвитку орієнтовано на довгостроковий якісно певний напрям розвиток підприємства, що стосується сфери, засобів і форм його діяльності, системи взаємин усередині організації, а також позиції в оточуючому середовищі. Тому будь-якому підприємству перш ніж приступити до формування стратегії розвитку, необхідно провести аналіз його фінансово-економічного стану і вже потім, з урахуванням результатів цього аналізу, розробити стратегію, яка б сприяла ліквідації виявлених порушень в функціонуванні підприємств, а також посилила б виявлені позитивні тенденції. В процесі комплексного аналізу розвитку підприємства виникає необхідність одночасного вивчення сукупності показників, значення яких в динаміці відображують практично усі сфери його виробничо-господарської діяльності. Проте для порівняння ефективності діяльності різних (за розміром, об'ємами ресурсів, що залучаються, обсягами виробництва і ін.) підприємств (чи альтернативних стратегій для одного підприємства) бажано мати один (чи два-три) найбільш інформативних показника, які б синтезували наявні показники діяльності суб'єкта. Але особливості виробничо-господарської діяльності не дають такої можливості (виділення з множини узагальнюючих результативних показників якийсь один як основний). Зважаючи на це виникає необхідність об'єднання декількох окремих економічних показників в один інтегральний показник, що надасть можливість визначати якісні параметри стратегій розвитку, що розробляються.

Одним із критеріїв ефективного функціонування підприємства є перевищення результатів над витратами, тобто показники рентабельності, а показником ефективності ресурсозбереження на підприємстві є збільшення ступеню використання всіх видів ресурсів підприємства. Загальна методологія розрахунку показника ефективності полягає у відношенні результату (ефекту) до витрат (ресурсів), що забезпечили його отримання [1, с. 246]. Відповідно підвищення показника ефективності можливо за трьох умов: максимізація результату при фіксованих витратах (ресурсах); мінімізація витрат (ресурсів) при фіксованому результаті; оптимізація співвідношення витрат і результатів.

Оптимальний розвиток системи може відбуватися лише за умов, коли абсолютний приріст ефекту супроводжується абсолютним зниженням витрат на ресурси або іншими словами, підвищення рівня ефекту одночасно із зниженням рівня витрат на ресурси, саме така динаміка розвитку на думку автора відповідає терміну «стійкий-соціально-економічний розвиток» [2, с. 82]. При цьому автор відзначає, що процес формування ефективної стратегії на підприємстві залежить від внутрішніх чинників обмеження, які включають будь-які явища і процеси, пов'язані з внутрішньогосподарчою виробничою діяльністю підприємства, і охоплюють всі види ресурсів, які використовуються підприємством.

З урахуванням вищезазначеного, для оцінки впливу факторів на розвиток підприємства пропонуємо використовувати наступні рівняння:

статистичне –



де IP – індекс прибутковості; OPM – норма операційного прибутку; CATR – оборотність оборотних активів; ER – коефіцієнт фінансової незалежності; – коефіцієнт маневреності власного капіталу; – коефіцієнт забезпечення власними обіговими коштами; – індекс (показник) внутрішніх обмежень виробничої діяльності підприємства; – коефіцієнт інтенсивності використання активів підприємства; R – коефіцієнт ресурсомісткості роботи підприємства;

та динамічне рівняння –



що дозволяє прослідкувати зміни результативного показника від проведених заходів в процесі стратегічного управління [2].

Таким чином, одним із першочергових завдань підприємства в умовах обмеженості ресурсів повинно бути розроблення стратегії розвитку, що становить собою набір дій та рішень, які приводять до досягнення поставлених цілей організацій. Формування стратегії розвитку підприємства є запорукою його успішного функціонування, дає змогу забезпечити високоефективну господарську діяльність та конкурентоспроможність підприємства.


Наукове видання


Економіка та менеджмент: перспективи розвитку


Тези доповідей

Міжнародної науково-практичної конференції

(Суми, 18-20 травня 2010 року)


Відповідальний за випуск О.В. Прокопенко

Комп’ютерне верстання Є.Ю. Рожкової


Формат 60х84/16. Ум.друк.арк. 8,83. Обл.-вид. арк 13,53. Тираж 300 пр. Зам. №


Видавець і виготовлювач

Сумський державний університет,

вул. Римського-Корсакова, 2, м. Суми, 40007

С


відоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3062 від 17.12.2007.

1 Популярные в экономической литературе стратегии Майкла Портера определяют три поля ведения конкурентной борьбы:

- сообразно поставвенной цели: целевой рънок или отдельный сегмент;

- сообразно естеству конкурентного преимущества: преимущество по отношению к расходам или преимущество, которое обязано отличительным качествам продукта.