С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор економічних наук, професор
| Вид материала | Документы |
- С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 4637.05kb.
- С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 3416.48kb.
- Єпіфанов, ректор двнз «Українська академія банківської справи Національного банку України»,, 1134.49kb.
- Доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри «Фінанси І кредит» Севастопольського, 118.95kb.
- Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" економічних спеціальностей, 3134.39kb.
- Національний банк України Університет банківської справи нбу львівський інститут банківської, 208.22kb.
- Державний вищий навчальний заклад «українська академія банківської справи національного, 2462.21kb.
- Теоретико-методологічні засади формування стратегії соціально-економічного розвитку, 7143.04kb.
- А. В. Буряк метод финансовых коэффициентов как инстурмент оценки эффективности деятельности, 122.42kb.
- О.Є. Кузьмін доктор економічних наук, ну „Львівська політехніка, 53.07kb.
ЩОДО МЕХАНІЗМІВ КЕРУВАННЯ НЕБАЛАНСАМИ НА ЕНЕРГЕТИЧНОМУ РИНКУ
Режим постачання електроенергії в загальну мережу, а також режим її споживання, втрати і всі коливання, що відбуваються, свідчать, що не існує технічної можливості спланувати режим так, щоб електростанції, виконуючи графік, постійно працювали збалансовано. При цьому порушення балансу завжди знаходиться у двох площинах. З одного боку, об'єктивно мають місце ситуації, коли в енергосистемі виникає надлишок генерації та її дефіцит.
З іншого боку - споживачі підпорядковані цим змінам, тобто вони об'єднані в загальному технологічному процесі, втрата управління над яким може призвести до негативних наслідків для системи.
Існує реальна необхідність у створенні технологічного механізму, який забезпечував би підтримку балансу в будь-який момент часу в умовах невизначеності.
На сьогоднішній день на ринку присутні два типи балансування. Перший - централізований, коли всі важелі балансування електроенергії на контрольованій території знаходяться в руках у єдиної компанії - системного оператора. Це передбачає його відповідальність за безперервну підтримку фізичного балансу генерації і споживання в цілому по енергосистемі, а також відповідальність учасників ринку за допустимі відхилення фізичних обсягів постачання чи споживання електроенергії від їх планових показників. Описаний механізм відповідає моделі організованої торгівлі електроенергією на ринку "на добу вперед".
Другий варіант балансування не властивий для України. У ряді країн даний процес охоплює лише певну територію, або за складом учасників спеціально виділена електростанція чи група електростанцій, названих балансовим провайдером, координатором графіків, менеджером балансової групи або учасником з програмованою відповідальністю. Наприклад, у Німеччині існує шість великих енергооб'єднань. Оскільки підтримання балансу по контуру не завжди зручно, вони укладають договір з однією з шести компаній, яка бере на себе відстеження частоти і за допомогою своїх електростанцій підтримує баланс в системі. Крім того, існує система управління, при якій одна країна здійснює балансування небалансів, що виникають в іншій. Зокрема, Франція балансує небаланси, що виникають в Іспанії, яка, у свою чергу, регулює небаланси, що виникають у Португалії. Таким чином, Франція бере на себе відповідальність за забезпечення балансу в цій частині Європи. Більше того, іноді утворюється холдинг, що поєднує шість-сім заводів, які знаходяться в різних точках країни, який укладає договір з електростанцією про те, що остання при забезпеченні передачі в цей центр всіх небалансів, що виникають на заводах холдингу, візьме на себе зобов'язання щодо їх погашення. Такі заходи реалізуються в ряді країн.
Сьогодні, окрім небалансів технічного походження, існує серйозна проблема вартісного небалансу оптового ринку електроенергії (далі - ОРЕ). Проекти реформування роздрібного ринку електричної енергії ставлять завдання визначення відповідальності споживачів і електромережних підприємств за втрати мережі, які виникають. В умовах, коли транспорт електроенергії здійснюється через мережі різних власників, це завдання істотно ускладнюється. Певні перспективи в цій частині відкриває поєднання завдання ОРЕ з алгоритмом адресності поставок електричної енергії. Поєднання даних задач здатне забезпечити отримання алгоритму визначення відповідальності споживачів і електромережних підприємств за технічні і комерційні втрати електроенергії для передбачення виникнення небалансу.
Конкурентний ринок повинен мати ефективний технологічний механізм планування величини резерву балансування, а також мати економічні переваги для виробників та споживачів, які приймають участь у балансуванні енергосистеми. До них належать:
1. Заохочення тих учасників ринку, які в режимі реального часу відхиляються від контрактних (запланованих) режимів генерації або споживання, яке сприяє балансуванню енергосистеми. Наприклад, в ситуації дефіциту електроенергії система зацікавлена у збільшенні генерації і зменшенні споживання, а в ситуації надлишку - навпаки, у зменшенні генерації і збільшенні споживання.
2. Санкції за відхилення, що сприяють появі дисбалансу в енергосистемі або ті, що його посилюють.
3. Справедлива оплата електроенергії, яка здійснюється учасниками ринку в розпорядження системного оператора для централізованого регулювання балансу в енергосистемі.
Учасники ринку постійно підпадають під ризик небалансу, тому необхідно забезпечити точне планування та прогнозування споживання електроенергії. Такий підхід щодо розробки механізмів керування небалансами слід розглядати як головний принцип забезпечення захисту енергосистеми від втрат, як технічного, так і економічного характеру.
- Паздерин А.В. Разработка моделей и методов расчета и анализа энергораспределения в электрических сетях : Дис. на соиск. учен. степ. д-ра техн. наук : 05.14.02 Екатеринбург, 2005 350 с. РГБ ОД, 71:06-5/239
- Дерзкий В., Скиба В. Обоснование уровня нормативных потерь электроэнергии в распределительных сетях // Энергетический эксперт. - 18.06.2010. Режим доступа: ссылка скрыта
Мехович С.А., Костенко А.А.
Национальный технический университет «Харьковский политехнический институт»
ИССЛЕДОВАНИЕ НАПРАВЛЕНИЙ ТРАНСФОРМАЦИИ МОДЕЛИ ПРОМЫШЛЕННОЙ ПОЛИТИКИ УКРАИНЫ
Современный период развития украинской экономики характеризуется активным поиском мер по наращиванию и обновлению промышленного потенциала. Ключ к решению проблемы модернизации промышленности Украины лежит в сфере формирования и реализации адекватной условиям глобальной конкуренции и транзитивному состоянию экономики стратегической промышленной политики, которая позволит обеспечить ускоренный рост отечественных предприятий и повышение эффективности их деятельности.
Необходимость модернизации украинской промышленности обозначилась еще в прошлом веке. Рыночные реформы лишь обострили проблему, продемонстрировав неадекватность отечественного промышленного потенциала современным требованиям рынка. Рост производства до 2008 г. стал возможным благодаря благоприятной коньюнктуре преимущественно сырьевых мировых рынков и обеспечивался предприятиями за счет усиленной эксплуатации имеющихся сырьевых и материально-технических ресурсов, с использованием устаревших технологий, без качественного обновления производственных фондов.
На сегодняшний день не существует единой теории, которая категорично ответила бы на вопрос о целесообразности стимулирования государством экономического развития. Поэтому исследователи предлагают в выработке государственной политики учитывать не только собственные упущения, но и анализ причин провалов рынка [1, 2].
Следует отметить, что устоявшейся практикой при реализации государственной промышленной политики в странах мира является отсутствие специализированных министерств по «промышленной политике».
Каждая страна имеет свои специфические экономические особенности, то есть находится на определенной стадии развития, и потому нельзя изобрести универсальные рецепты промышленной политики, в одинаковой степени подходящие всем странам. В ходе реформирования переходных и слаборазвитых экономик произошел отказ от собственной промышленной политики, заимствование и внедрение рыночных институтов производилось по примеру высокоразвитых стран, применялись подходы, основанные на рекомендациях Вашингтонского консесуса, без учета ряда факторов [3], характерных для экономического прошлого стран, ставших на путь реформ. Такая политика оказалась разрушительной и привела страны к масштабному экономическому упадку.
Обращают внимание публикации отдельных западных экономистов, которые полагают, что в выборе направлений промышленной политики в постсоветстких странах должны доминировать исключительно их текущие и конкурентные преимущества. В число конкурентоспособных отраслей, по расчетам исследователей, в частности в Украине, попали лишь добывающие отрасли и металлургия. Однако подобная политика в долгосрочной перспективе может нанести непоправимый вред отечественной промышленности.
В течение последних десятилетий функции регулирования национальных экономик приняли на себя надгосударственные политические, экономические, торговые объединения и союзы. Они образуют в экономическом и политическом пространстве мира своеобразные мегарегионы, в рамках которых объединяются несколько национально-государственных образований и формируется мегарынок.
В странах рыночной экономики главной целью промышленной политики стала крупномасштабная консолидация предприятий. С возникновением интегрированных бизнес-групп (транснациональных корпораций, стратегических альянсов, партнерства, сетей), которые объединяют в себе возможности для реализации масштабных инновационных проектов и организации мощного производства, способного удовлетворить спрос на отдельную продукцию не только на внутреннем рынке, но в немалой степени и на внешнем, государство как обстрактная корпорация постепенно превращается в одну из прочих многочисленных корпораций, к которым переходит часть государственных функций.
Внешнеторговая и таможенная политика должна быть сориентирована на стимулирование как инвестиционного и сырьевого импорта, так и потребительского высокотехнологичного экспорта. Ориентируясь на достижения мировой экономики, нельзя игнорировать тот разрыв, который сложился между Украиной и экономически развитыми государствами мира, поэтому выбирая ту или иную модель, также следует своевременно определять периоды переходов от стадии к стадии и соответствующим образом пересматривать инструментарий промышленной политики.
- Полтерович В. М. Политическая культура и трансформационный спад. «Экономика и математические методы», т. 38, вып. 4, 2002
- Rodrik D. Disequilibrium Exchange Rates as Industrialization Policy. “Journal of Development Economics” № 23, 1986, p. 86-106
- Stiglitz J. More Instruments and Broader Goals: Mowing Toward the Post-Washington Consensus. WIDER Annual Lecture, WIDER/UNU, 1998
Овчаренко М.І.
Сумський державний університет
ХАРАКТЕРИСТИКА КОРПОРАТИВНОЇ КУЛЬТУРИ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ СУМЩИНИ З ПОЗИЦІЇ ЇЇ СКЛАДОВИХ ЕЛЕМЕНТІВ
У сучасних умовах, коли з ростом глобалізації світової економіки, злиття капіталів та інтернаціоналізації багатьох компаній світу економічні відмінності поступово зникають, найбільшого значення для забезпечення конкурентоспроможності набуває чинник внутрішнього середовища організації або її корпоративна культура.
Інтерес до культури підприємства надзвичайно посилився в останні роки, це пов’язано з розумінням того впливу, який феномен культури чинить на успіхи й ефективність підприємства. Численні дослідження виявили, що успішні компанії відрізняються високим рівнем культури, який формується як наслідок продуманих зусиль, прямування на розвиток духу корпорації на благо всіх зацікавлених сторін [1]. З огляду на це, корпоративна культура є стратегічною домінантою, яка є не тільки системоутворюючою, але й соціально значимою у забезпеченні багатоваріантного розвитку суб’єктів господарювання в змінних ринкових умовах.
Корпоративна культура автором розглядається як складовий елемент управління підприємством, що включає в себе організаційно-управлінську, кадрову, соціальну, фінансову, інформаційну складові та складову забезпеченості умовам праці, оптимальне співвідношення яких дозволяє ефективно розвивати підприємство. Вплив корпоративної культури на структурні елементи функціонування суб’єктів господарювання проявляється у наступному:
- організаційно-управлінська складова впливає на стиль управління. На сьогодні, на жаль, організаційно-управлінський потенціал вітчизняних підприємствах використовується не в повній мірі. Переважання бюрократичної структури гальмує процес впровадження заходів щодо формування та покращення рівня корпоративної культури [2];
- кадрова складова забезпечує формування штату працівників;
- соціальна складова дозволяє забезпечити реалізацію стратегії підприємства через формування системи цінностей;
- інформаційна складова відображає інформаційну забезпеченість осіб, що приймають рішення, ступінь повноти, точності і суперечливості інформації, яка в їх розпорядженні. Вплив даної складової проявляється у формуванні структуру підприємства;
- фінансова складова сприяє формуванню фінансової політики та проявляється у матеріальному стимулюванні працівників до підвищення продуктивності праці;
- складова забезпеченості умов праці впливає на технологічний процес в діяльності суб’єктів господарювання.
Дослідження кількісних та якісних показників запропонованих складових елементів корпоративної культури дозволило автору здійснити аналіз стану корпоративної культури машинобудівних підприємств Сумщини. На основі статистичної інформації та власних досліджень автора можна говорити про те, що:
- на підприємствах машинобудування недостатньо уваги приділено питанням формування корпоративної культури, незважаючи на те, що корпоративна культура є ефективним інструментом у кадровій політиці підприємств. Існують значні проблеми із кадровим забезпеченням та відповідно організацією ефективної виробничо-господарської та інших видів діяльності [3];
- існують серйозні проблеми із високою плинністю кадрів;
- спостерігається відсутність законодавчого впливу на кадрову політику підприємств;
- машинобудівні підприємства мало уваги приділяють таким складовим корпоративної культури, як інтелектуальний та соціальний розвиток персоналу;
- на підприємствах фактично не здійснюються витрати на розвиток корпоративної культури;
- ігнорування корпоративної культури спричиняє неефективне використання працівниками робочого часу та порушення трудової дисципліни.
Рівень корпоративної культури машинобудівних підприємств Сумщини є досить низьким. З огляду на це, керівникам необхідно зосередити увагу на більш ефективному використанню того потенціалу, який існує на підприємствах, мобілізувати його можливості та удосконалити існуючи механізми.
- Федин, М. Корпоративная культура через регламентацию деятельности сотрудников [Текст] / М. Федин // Менеджмент и менеджер. – 2004. – № 11. – с. 42 – 45.
- Савчук, Л. Развитие корпоративной культуры в Украине [Текст] / Л. Савчук, А. Бур-лакова // Персонал. – 2005. – № 5. – c. 86-89.
- Тарасова Н.В та ін. Машинобудування в Україні: тенденції, проблеми, перспективи // НАН України; Рада з вивчення продуктивних сил України / Під ред. Б.М. Данилишина. — Ніжин: Аспект-Поліграф, 2007. — 307.
Олефіренко Ю.О.
Сумський державний університет
СОЦІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЯК ЕЛЕМЕНТ КОРПОРАТИВНОЇ КУЛЬТУРИ В ПРОМИСЛОВОСТІ
Маркетинг сьогодні – це одна із рушійних сил сучасної світової економіки. Ця галузь науки знаходиться у стані перманентних перетворень та розвитку. Зі зміною ринкової кон’юнктури чи споживацьких запитів змінюються і концепції маркетингу. Найбільш популярними за досліджуваністю в Україні та перспективними, з точки зору сучасних ринкових перетворень, стали концепції інноваційного та соціально-етичного маркетингу.
За представленням Ф. Котлера соціально відповідальний маркетинг трактується як розуміння етичного, екологічного, правового й соціального контекстів маркетингових заходів і програм.
Соціальна відповідальність передбачає з боку компаній увагу до тієї ролі, яку вони відіграють або можуть відігравати в забезпеченні добробуту суспільства. Включення соціально відповідального елементу до складу холістичного маркетингу, на наш погляд, підтверджує еволюцію маркетингових концепцій в руслі економіки сталого розвитку. Результатом такої еволюції стає поява на початку 90-х років ХХ ст. нової концепції соціально-етичного маркетингу, яка, за думкою багатьох науковців, сьогодні є такою, що найбільше відповідає принципам соціо-еколого-економічного або сталого розвитку.
За визначенням Ф. Котлера, соціально-етичний або соціально-відповідальний маркетинг спрямований на аналіз потреб і запитів споживачів та задоволення їх кращим, ніж конкуренти, способом при одночасному зростанні добробуту всього суспільства [9].
Головною метою концепції соціально-етичного маркетингу є гармонізація інтересів споживача, виробника і суспільства взагалі.
Незважаючи на те, що в такій схемі взаємин між учасниками процесу соціально-етичного поводження присутні три категорії учасників, концепція перекладає майже всю відповідальність на виробника. Тобто виробник має зробити такий продукт, який би задовольняв ті самі чи нові потреби споживача але найкращим способом ніж попередник, вести соціально-єтичну політику ціноутворення, перейматись соціальною захищеністю своїх працівників, розробляти заходи переробки чи утилізації використаних продуктів, щоб уникнути завдання шкоди суспільству вцілому тощо.
При цьому мова практично не йде про соціально-відповідальну поведінку самих споживачів і суспільства вцілому. З кожним роком люди споживають все більше ресурсів, стають більш вимогливими до ассортименту товарів і послуг, продукують в процесі своєї життєдіяльності все більше відходів, забруднюють навколишнє середовище, ведуть війни і руйнують планету. Все це стосується соціально-вітповідальної поведінки суспільства.
Соціальна вітповідальність споживача має проявлятись в раціональній культурі споживання. А культурне споживання неможливе без відповідної суспільної соціальної атмосфери в країні і світі. На суспільну культуру прямо впливає якість освіти в країні, соціо-культурна політика держави, рівень фізичної безпеки та соціальної захищеності, повернення податків державними послугами, сервісом, дорогами, тощо.
Окрім трьох класичних учасників соціально-відповідальної поведінки, на нашу думку, доцільно окремо виділити ще одного – це наймані працівники і власники бізнесу, тобто люди, що і є виробником.
В класичній схемі категорія виробник і його інтереси розглядаються виключно скрізь призму підприємства, як суб’єкта господарювання чи бренду який має проводити певні заходи з демонстрації соціально-етичної поведінки. І при цьому, мова не йде про те, що саме люди виробляють товари чи послуги і саме від їх рішень залежить якість, екологічність продуктів, кількість використаних в процесі виробництва ресурсів, здатність вироблених продуктів до вторинної переробки чи утилізації тощо.
Мова також не йде і про культуру виробництва, раціональність використання робочого часу, ефективність і енергоємність технологій, що використовуються, відповідальність політики просування тощо.
Ці проблеми є достатньо нагальними і обговорюваними. Соціальна відповідальність людей-виробників має стати елементом корпоративної культури на виробництві, а концепція соціально-етичного маркетингу доповнена новим єлементом чи учасником взаємин, спрямованих на забезпечення добробуту всього людства вцілому.
Слід зауважити, що дана концепція не може бути останньою у руслі еволюційних змін. Потреби учасників ринкових взаємин постійно змінюються, з’являються нові контрагенти, нові завдання, нові запити, а маркетинг, як наука і інструмент задоволення цих потреб має пристосовуватись до нових умов. Все це підтверджує наявність продовження еволюційних процесів у маркетингу і можливість в майбутньому появи нових концепцій маркетингу чи доповнення вже існуючих, які будуть враховувати не тільки потреби споживача, виробника-бренду і виробника-людини, суспільства, а можливо й інші потреби, наприклад, потреби всього людства вцілому.
Панченко А.О., Харченко М.О.
Сумський державний університет
ДІАГНОСТИКА КРИЗОВОГО СТАНУ ПІДПРИЄМСТВА
При організації управління підприємством в умовах кризи виникає необхідність в єдиних методичних і теоретичних підходах до діагностики рівня кризи. Для цього досліджуються концептуальні положення побудови системи діагностики кризового стану, пропонується кількісна оцінка фінансових загроз виникнення кризи, розроблені методичні підходи до аналізу кризи та її результатів.
На сьогоднішній день широке коло питань пов’язаних із діагностикою кризового стану підприємств досліджено з боку як вітчизняних, так і зарубіжних вчених-економістів. Однак, незважаючи на значну кількість праць та досягнень у цій сфері, багато питань пов’язаних із діагностикою кризового стану підприємств, її сутністю, об’єктами, суб’єктами та цілями проведення залишаються недостатньо з’ясованими та потребують подальших досліджень. Тому проблеми діагностики фінансового стану підприємств все ще залишаються актуальними і саме тому потребують наукового та систематизованого підходу до їх вивчення.
Сучасний стан розробки методичного забезпечення діагностики кризового стану і загрози банкрутства характеризується різноманітністю підходів і інструментів її проведення. Залежно від статусу методичні підходи діляться на державні (обов’язкові) і наукові (рекомендаційні).
В Україні прикладом державної методики є «Методика проведення поглибленого аналізу фінансово-господарського стану неплатоспроможних підприємств і організацій», яка розроблена для ухвалення рішення про визначення структури балансу підприємства задовільної (незадовільної), підприємства- платоспроможним (неплатоспроможним), предствалення пропозиції щодо доцільності внесення цього підприємства в реєстр неплатоспроможних підприємств і організацій.
На сьогодні серед найпоширеніших методів формування узагальнюючого висновку слід зазначити індексний метод, при використовуванні якого окремі оцінні показники переводяться в індекси шляхом порівняння з еталонними значеннями, заздалегідь досягнутими показниками або показниками інших підприємств, з подальшим розрахунком інтегрального індексу; бальний метод, який полягає в привласненні кожному оцінному показнику певної кількості балів відповідно його фактичному значенню за спеціально розробленою шкалою оцінювання. Залежно від суми набраних балів формується загальний висновок щодо глибини кризи; графічний метод, застосування якого передбачає побудову деякого «поля оцінювання», його розподіл на певні зони, які відповідають певному рівню ризику банкрутства і знаходження положення конкретного підприємства в межах певних зон; статистичний метод, який передбачає використовування спеціально розрахованих економіко-математичних моделей (І-розрахунку та йому подібних) на основі попередньої математичної обробки великого об'єму статистичної інформації щодо діяльності підприємств, які реально стали банкротами або запобігли цій ситуації.
Застосування цього методу найбільш поширено в зарубіжній практиці, завдяки його простоті і високій точності результату, проте в умовах України його використовування некоректно у зв’язку із специфікою діяльності українських підприємств і їх невідповідності умовам діяльності підприємств (має місце тимчасова, параметрична і методична невідповідальність).
Для уникнення некоректності у застосуванні різних методик пропонується вперше розробити метод ідентифікації кризового стану підприємства, що базуватиметься на таких індикаторах як операційна прибутковість, поточна неплатоспроможність та невідповідність ринкової, виробничої і фінансової спроможності фактичному стану підприємства. Ідентифікацію кризового стану підприємства розглядатимуть, перш за все, як систему виявлення та передбачення можливих ознак кризових явищ на підприємстві. Вона слугує першим етапом і часто передумовою діагностики кризового стану та загрози банкрутства підприємства, що вказує на актуальність дослідження в цьому напрямку.
Розроблений і запропонований комбінований підхід, який дає можливість узагальнити усі складові виникнення та перебігу кризових явищ. Більшість дослідників вважають недоцільним використання лише одного з підходів у діагностиці кризового стану та загрози банкрутства підприємства, а от в ідентифікації кризового стану більшого поширення набуває дослідження тільки однієї сфери діяльності підприємства – результатів господарської діяльності.
Запропоновані методичні підходи та теоретичні розробки можуть слугувати науково-теоретичною основою для розширення досліджень з проблем удосконалення діагностики кризового стану та загрози банкрутства промислового підприємства.
Діагностика кризового стану і загрози банкрутства є одним з необхідних етапів процесу антикризового управління, оскільки його методичні підходи забезпечують належне визначення глибини кризи, його масштабів, реальності і очікуваного часу виникнення ситуації банкрутства, обгрунтовування заходів, необхідних для його подолання, оцінки можливостей підприємства щодо подолання кризи і прогнозування наслідків подальшого розвитку ситуації.
Петрушенко Ю.М., Дудкін О.В.
Сумський державний університет