Geum.ru

Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материалаДокументы

Содержание


Яким бути містобудівному законодавству україни?
Звернення стягнення та реалізація предмету застави за законодавством україни
Реалізація заставленого майна
Антроподіцея кримінального права
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   56
Література:

1. Про земельну реформу. Постанова Верховної Ради України // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 10. - Ст. 100.

2. Про Концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду. Постанова Верховної Ради України від 31 жовтня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 53. - Ст. 795.

3. Про затвердження Положення про Державне агентство земельних ресурсів України. Постанова Кабінету Міністрів України № 614 від 4 квітня 2007 року.

4. Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі. Постанова Верховної Ради України від 13 березня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 25. - Ст. 355.

5. Про приватизацію земельних ділянок. Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року // Відомості Верховної Ради України - 1993. - № 10. - Ст. 79.

6. Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва. Указ Президента України від 10 листопада 1994 року // Голос України від 16 листопада 1994 року.


О. О. Квасніцька

ЯКИМ БУТИ МІСТОБУДІВНОМУ ЗАКОНОДАВСТВУ УКРАЇНИ?

Створення ефективної нормативної системи, яка відповідає вимогам містобудування є неодмінною умовою забезпечення надійних засобів державного регулювання в цій сфері. Основним завданням державних норм у галузі містобудування є встановлення єдиних науково обґрунтованих вимог до проектування і будівництва, із застосуванням найдоцільніших вирішень стосовно забудови населених пунктів, будинків і споруд, раціонального використання матеріальних ресурсів, удосконалення процедури ліцензування та системи державного архітектурно-будівельного контролю, уніфікації дозвільної процедури, охорони навколишнього середовища, раціонального використання територій та природних ресурсів.

На сьогоднішній день, будівельна галузь України не забезпечена повністю необхідною законодавчою базою, сучасний стан нормативної бази в сфері містобудування, яка в цілому складається з нормативних документів різного статусу і рівня, характеризується непослідовністю, неузгодженістю, а іноді суперечністю.

За останні роки нормативна база на всіх її рівнях зазнала змін, значна кількість підзаконних актів у процесі реформ втратила своє значення або відмінена. Недостатня узгодженість нормативно-правових документів є наслідком відсутності розуміння комплексного характеру містобудування, зберігається невизначеність в регулюванні низки питань, які досі не охоплені законодавством, потребує перегляду дозвільна система у будівництві та місцеві правила забудови, які формують місцеві органи влади, які деталізують законодавче поле.

Вищезазначені аспекти обумовлюють актуальність та необхідність наукового дослідження формування і розвитку ефективного містобудівного законодавства, визначення його місця в системно-структурних зв’язках з іншими нормативно-правовими актами господарського законодавства та забезпечення надійних засобів державного регулювання у цій сфері.

Слід визнати, що бурхливий розвиток законодавства у будівельній галузі призвів до утворення достатньо об’ємного нормативно-правового масиву. На даний час в Україні в основному створена національна система нормативно-правового забезпечення будівництва, яка складається із законів України "Про основи містобудування", "Про архітектурну діяльність", "Про планування і забудову територій", "Про стандартизацію та сертифікацію", "Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності" та інших актів Кабінету Міністрів України, а також із понад 1300 нормативних документів державного рівня (державні будівельні норми, стандарти тощо). Водночас, більша частина чинних нормативних документів (937) - це документи колишнього Радянського Союзу, які є технічно і технологічно застарілими і об’єктивно стримують впровадження нових технологій будівництва та застосування сучасних будівельних матеріалів і виробів.

У зв’язку з цим містобудівне законодавство потребує систематизації, тому розроблення та прийняття Містобудівельного кодексу України є радикальним засобом удосконалення та підвищення якості правового регулювання відповідних суспільних відносин.

Слід погодитися з думкою, що кодифікація не тільки сприяє посиленню стабільності законодавства, створенню чіткої системи нормативних актів, що базується на науковому фундаменті та забезпечує оптимальну скоординованість між діючими нормами, а й дозволяє вирішити два взаємопов’язані завдання – вдосконалювати і зміст, і форму законодавства [1, с.388].

Так, 18 липня 2007 року Кабінет Міністрів схвалив концепцію Містобудівного кодексу України, метою якого стала систематизація норм містобудівного законодавства та вдосконалення правового забезпечення містобудівної діяльності [2]. Проект Містобудівного кодексу, з урахуванням положено Концепції, повинен буде розробити Мінрегіонбуд до 1 грудня 2008 року.

Між тим, під час розроблення Містобудівного кодексу України, потрібно уникнути помилок, які були допущені при прийнятті Містобудівного кодексу Російської Федерації та науково підійти до удосконалення містобудівного законодавства України.

Важливим питанням, що має бути попередньо вирішено в процесі систематизації містобудівного законодавства, є визначення місця Містобудівного кодексу України в системі як законодавства про містобудівельну діяльність в цілому, так і законодавства України як такого.

Структура Містобудівного кодексу повинна бути побудована з урахуванням наукової логіки та практичної доцільності, що, є особливо важливим. Під практичною доцільністю структури розуміється угрупування розділів і статей Кодексу в крупні блоки, кожен з яких орієнтований на "обслуговування" певної групи потенційних користувачів – проектувальників, управлінців, забудовників і власників нерухомості, представників архітектурно-будівельного контролю, громадських груп населення і т.д. Без подібного угрупування систематичне оперативне користування матеріалами Кодексу основною масою суб’єктів містобудівної діяльності буде утруднено.

Аналізуючи ряд основних законодавчих актів у сфері містобудування, прийнятих в різний час в США, Великобританії, Франції, Нідерландах, ФРН, можна прийти до висновку, що по низці найважливіших критеріїв найбільш близькими до умов України є структура і зміст Будівельного кодексу ФРН (Baugesetzbuch). Разом з тим, при розробці "еталонної" моделі структури Містобудівного кодексу України необхідно використовувати позитивні риси структури окремих законодавчих документів згаданих вище країн, а також найбільш вдалі приклади з вітчизняної законодавчої практики.

Звичайно, формування кодифікованого акту у будівельній сфері – надзвичайно складна, трудомістка справа і для свого завершення потребує не один рік. Разом з тим представляється абсолютно необхідним ретельний розгляд і обговорення проекту кодексу науковцями, незалежними експертами на всіх етапах його розробки, узгодження і підготовки до ухвалення. Невиконання цих найважливіших умов обернеться великими помилками і втратами у сфері містобудівного законодавства і, як наслідок цього, в містобудівельній практиці.

Література:

1. Общая теория государства и права: В 3 т./ Отв.ред. М.Н. Марченко. – М., 2001. - 528 с.

2. Про схвалення Концепції Містобудівного кодексу України: Розпорядження Кабінету Міністрів України вiд 18.07.2007 № 536-р// Офіційний вісник України. - 2007. - № 53. - Ст. 105.


Кізлова Олена Сергіївна

ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ПРЕДМЕТУ ЗАСТАВИ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Основним правом заставодержателя – кредитора, яке передбачене законом “Про заставу” від 02.10.1992 р.5 є право отримати задоволення з вартості заставленого майна у разі невиконання боржником (заставодателем) забезпеченої заставою вимоги. Закон передбачає два етапи реалізації цього права заставодержателя.5.ст.ст. 20-21 Перший – звернення стягнення на заставлене майно, другий етап – реалізація заставленого майна.1,с.86

Підставою для звернення стягнення є декілька фактів. По-перше, це невиконання боржником своїх обов’язків за основним зобов’язанням, тобто невиконання основних умов зобов’язання. По-друге, неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов або невиконання частини умов зобов’язання. Проте, у даному випадку, слід враховувати ступінь порушення або розмір тієї частини, у якій боржник не виконав свої зобов’язання. Наступною підставою є порушення заставодавцем обов’язків по застосуванню заходів, необхідних для збереження предмета іпотеки. Ця підстава для дострокового звернення застосовується як винятковий захід у разі необхідності, яка визначається самим заставодержателем.4, с.92-93 Додатковою підставою, що передбачено законом, є випадок припинення – ліквідації або реорганізації юридичної особи – заставодавця. Таке право з’являється у заставодержателя незалежно від настання строку виконання зобов’язання, забезпеченого заставою.5, п.2 т.20 Крім того, право звернення стягнення на заставлене майно належить заставодержателю і тоді, коли забезпечене заставою зобов’язання боржника не виконується третіми особами, за дії яких боржник несе відповідальність.6, ст.164

За рахунок заставленого майна заставодержатель має право задовольнити свої вимоги у повному обсязі, який визначається на момент вдоволення: відсотки, відшкодування збитків, неустойка, необхідні витрати по утриманню заставленого майна, витрати по стягненню.

Законодавець дає можливість кредитору задовольнити свої вимоги до боржника за рахунок предмету застави різними засобами, зокрема:
  • Примусовий продаж заставленого майна;
  • Добровільний продаж заставленого майна;
  • Продаж заставленого майна, яке на момент відчуження не вилучено з застави.

Порядок примусової реалізації заставного майна регулюється ст. 20-21 Закону України „Про заставу”, Законом України „Про іпотеку”, Законом України „Про виконавче провадження” і іншими нормативно – правовими актами.

У ряді випадків передбачена законодавством процедура примусової реалізації заставного майна не задовольняє у повної мірі учасників заставних правовідносин. Кредитор не задоволений частіше за все нечіткою правовою регламентацією і розтягнутою в часі процедурою. Боржник – тому що предмет застави може бути реалізований за більш меншою ціною, крім того, затрати по реалізації предмету застави несе він, як заставодавець (ст.19 Закону „Про заставу”). Тому, примусовий продаж застосовується у випадках, коли боржник ухиляється від контакту з кредитором. В інших випадках сторони мають обрати інші способи.

Згідно із ст.. 33 Закону України „Про іпотеку” у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі:

— рішення суду,

— виконавчого напису нотаріуса,

— згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Законодавством передбачено позасудовий (добровільний) та судовий (примусовий) порядок врегулювання питання звернення стягнення на предмет іпотеки (застави).

Закон України „Про заставу” встановлює, що звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду (або третейського суду), на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або договором застави.

Частинами першою та другою ст. 36 Закону „Про іпотеку” встановлено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Можливість беззаперечного спрямування стягнення на заставне майно на підставі виконавчого напису нотаріуса визначається Законом України “Про нотаріат” 8, Переліком документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.8-10 Цей перелік включає стягнення заборгованості по нотаріально засвідченим правочинам, що передбачають звернення стягнення на заставлене майно. Для отримання виконавчого напису є необхідним оригінал нотаріально засвідченого правочину (договір застави), за яким не задоволена забезпечена заставою вимога, та документи, що підтверджують беззаперечність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов’язання. Тобто допускається безспірний порядок звернення стягнення на заставлене майно на підставі виконавчого напису нотаріусів у будь-якому випадку, якщо це передбачено угодою сторін. Проте, слід враховувати, що виконавчий напис може бути застосований лише тоді, коли подані документи підтверджують беззаперечність заборгованості боржника (третьої особи). Крім того, у відносинах між юридичними особами необхідно, щоб з дня виникнення права вимоги минуло не більше одного року.4,ст. 88 При виникненні суперечки, а також у разі пропуску вказаного терміну (одного року), справа належить до розгляду судом.

Вибір підстави звернення стягнення є правом сторін, які визначають цей порядок договором. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки 7 .

Реалізація заставленого майна є другим кроком у задоволенні вимог кредитора – заставодержателя із вартості заставленого майна.1,с.90-91 Реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження з дотриманням вимог Закону України „Про заставу”, Закону України „Про іпотеку”. Цивільним законодавством України встановлений єдиний механізм задоволення вимог кредитора – заставодержателя – це реалізація предмету застави з публічних торгів (ст..591 ЦК України). Вибір способу реалізації має бути наперед передбачений сторонами у договорі. Порядок реалізації залежить головним чином від характеристик заставленого майна, його виду, властивостей та якостей, з урахуванням досить важкої процедури продажу заставленого майна з аукціонів (публічних торгів). Виняток складає майно державних підприємств і відкритих акціонерних товариств, утворених у процесі корпоратизації, всі акції яких знаходяться у державній власності. Таке майно реалізується виключно з аукціонів (публічних торгів).5,ст21

Реалізація заставленого майна з публічних торгів (аукціонів) проводиться державними виконавцями на підставі виконавчого листа суду або наказу господарського суду, виконавчого напису нотаріуса. Реалізація майна державних підприємств і відкритих акціонерних товариств, утворених у процесі корпоратизації, всі акції яких знаходяться у державний власності, проводиться відповідним органом приватизації. Державний виконавець або орган приватизації є організаторами аукціону.

Початкова вартість заставного майна підчас його реалізації визначається виходячи з оцінки майна при укладанні угоди про заставу. Оцінка майна, що передається у заставу у відношеннях з участю комерційних банків, здійснюється з урахуванням розроблених НБУ Методичних рекомендацій до застосування комерційними банками закону України “Про заставу”.9 НБУ рекомендує оцінювати заставлене майно на підставі “Методики оцінки вартості об’єктів приватизації”. У випадках, коли предметом застави є державне майно та майно утворених у процесі корпоратизації АТ, статутний фонд яких містить державну частину, необхідно обов’язкове подання звіту про експертну оцінку або письмове обґрунтування ринкової вартості майна, що передається у заставу.10 Крім того, під час проведення оцінки таких об’єктів, що передаються в заставу, слід застосовувати такі методичні підходи, як у разі визначення примусової ліквідаційної вартості даного об’єкта. При цьому під час проведення розрахунків необхідно враховувати термін, на який надається кредит, процентну ставку за кредит і ступінь забезпечення кредиту.3, с.5

Покупець до проведення торгів може ознайомитись з представленим майном за місцем його знаходження.

У відповідності до п.244 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України придбання заставленого майна з публічних торгів (аукціонів) оформляється нотаріусом за місцем знаходження такого майна шляхом видачі набувачу відповідного свідоцтва. Видача свідоцтва про придбання заставленого рухомого майна здійснюється за місцем проведення аукціону. Для нерухомого майна це свідоцтво є підставою для видачі відповідним органом акта про право власності на земельну ділянку в порядку, передбаченому законодавством.

У випадку, якщо аукціон визначається як такий, що не відбувся, заставодержатель, якщо буде згоден заставодавець, може залишити заставлене майно за собою за початковою ціною. У разі відмови призначається повторний аукціон, але не раніш місяця після першого аукціону. На повторному аукціоні початкова вартість заставленого майна може бути знижена у разі згоди заставодавця, але не більше, ніж на 30%. Якщо повторний аукціон не відбувся, виконавчі документи повертаються заставодержателю.

Якщо сума, отримана від продажу заставленого майна, не є достатньою для покриття вимог кредитора, він має право отримати задоволення з вартості іншого майна боржника, але вже у порядку черги, якщо інше не передбачено законом або угодою сторін. Сума, що залишається після задоволення вимог кредитора, повертається власнику заставленого майна.

Таким чином, інтереси заставодержателя можуть бути задоволені декількома засобами. І найкраще буде, якщо усі елементи цього процесу будуть обговорені окремо у договорі між учасниками заставних правовідносин.

Література:
  1. Вишневский А.А. Залоговое право. Уч. и практ.пособие. М.1995.
  2. Витрянский В.В. Порядок обращения взыскания на заложенное имущество. “Закон”1995. №5.
  3. Макуха В.В. Особливості оцінки заставної нерухомості. “Державний інформаційний бюлетень про приватизацію” грудень 1999 р. N 12.
  4. Пучковская И.И. Ипотека- залог недвижимости. Харьков. 1997.
  5. Про заставу. Закон України від 2 жовтня 1992 р. N 2654-XII
  6. Цивільний кодекс України від 2004 р.
  7. Про іпотеку. Закон України. – 05.06.2003р. / Відомості Верховної Ради України. – 2003.
  8. Про нотаріат. Закон України від 2 вересня 1993 р. N 3425-XII
  9. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Постанова КМ від 29.06.99р.
  10. Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом МЮ України № 20/5 від 03.03.2004 р.
  11. Положення про порядок надання Фондом державного майна України дозволу на заставу державного майна. Наказ ФДМ України від 04.06.96р.
  12. Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) по реалізації заставленого майна. Постанова КМ України від 22.12.97р. із змін.
  13. Про виконавче провадження. Закон України від 21.04 1999 р.



Козаченко Олександр Васильович

АНТРОПОДІЦЕЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Під антроподіцеєю слід розуміти світоглядну позицією, згідно з якою людина повинна розглядатися як ядро всіх соціальних відносин з подальшим виправдовуванням і піднесенням ролі людини засобами культури, філософії, науки [1, с.583]. Представляється, що значні невдачі у протидії злочинності на сучасному етапі, марність намагань контролювати соціальну ситуацію, яка визначається подальшим зростанням абсолютних та відносних показників протиправної поведінки, значне домінування найбільш небезпечних форм злочинності, що в сучасних умовах сьогодення є синонімом організованої злочинності, вимагають зміни парадигми кримінального права, оскільки нові задачі не можуть бути вирішені за допомогою морально застарілих засобів.

Сучасний етап розвитку кримінального права вимагає переосмислення відношення даної галузі права до людини, незалежно від того, яку роль вона відіграє у кримінально-правових відносинах. По-перше, причини вчинення злочинів мають чітко визначений антропоцентричний характер. Представляється, що в основі більшості злочинних діянь, в тому числі і необережних, знаходиться бажання і прагнення задоволення особою власних потреб, які мають різноманітні прояви: від потурання власним егоїстичним нахилам вітальної природи (задоволення пристрасті, прагнення необумовленого власною діяльністю збагачення та ін.) до досягнення соціально позитивних цілей, однак через використання протиправних засобів. Метою задоволення людиною власного EGO є бажання пережити певний духовний підйом не внаслідок вчинення суспільно позитивних дій, які спрямовані на отримання загальнопозитивного результату, однак вчинення яких є більш довгим шляхом до отримання результату, ніж той шлях, який прокладається вчиненням злочину. Адекватна відповідь на вчинення злочину повинна мати чітко визначений, особистий, спрямований характер, який має на меті відновлення „дозлочинного” стану особи, що характеризувався критичним відношенням до необхідності потуранню власним егоїстичним потребам будь – яким, в тому числі і злочинним, шляхом.

По-друге, кримінальне право необхідно переорієнтувати на засадах врахування віктимологічних аспектів злочинної діяльності. Так, дослідження системи покарань, яка використовується діючим кримінальним законодавством, свідчить, що левова частка кримінальних покарань має (якщо використовувати традиційний для теорії права вираз, яким підкреслюється визначальний характер держави у співвідношенні з правом) етатистський характер, оскільки майже всі вони направлені на задоволення державних інтересів за рахунок особи, яка вчинила злочин. Так, грошові кошти отримані у вигляді штрафу, конфісковане майно, грошові кошти, які отриманні в результаті застосування виправних робіт та службового обмеження для військовослужбовців, та інше надходять до державного бюджету. Хоча діючим законодавством офіційно і проголошується пріоритет захисту прав особистості перед державними інтересами (зокрема, загальновизнаною є точка зору, згідно з якою необхідною ознакою злочину є суспільна небезпека, а цілями кримінального покарання проголошується спеціальна превенція, кара, виправлення особи, але не задоволення інтересів держави), однак такий пріоритет існує виключно на декларативному рівні. Фактично два інститути, які за галузевою належністю відносяться до кримінально-процесуального, а не кримінального права (а тому і не можуть розглядатися як форма кримінальної відповідальності) - це цивільний позов і судові витрати. Однак, і перший, і другий інститути спрямовані виключно на відновлення порушених майнових прав, а моральна та фізична шкоди здебільшого відшкодовується в межах цивільного процесу (цікавим є той факт, що у 2001 році діюче кримінально-процесуальне законодавство було доповнене нормою, згідно з якою до матеріальної шкоди, заподіяної злочином, прирівнюються і витрати установи охорони здоров’я, пов’язані з наданням медичної допомоги потерпілій стороні в умовах стаціонару. Враховуючи те, що медичні установи, які мають право надавати таку допомогу є державними, можна зробити висновок, що відповідне доповнення спрямоване на захист інтересів держави в цілому, а не потерпілої особи).

Враховуючи обмеженість обсягів публікації, автор має можливість виключно тезисно зупинитися на основних напрямках можливої антроподіцеї кримінального права.

По-перше, необхідно нормативно передбачити більш широке використання заходів, які мають кримінально-правовий, але альтернативний по відношенню до кримінальної відповідальності характер. Під кримінально-правовими заходами треба розуміти передбачені кримінальним законом (Загальною і Особливою частинами) засоби впливу на поведінку особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, з метою реалізації, як цілей кримінальної відповідальності і покарання, так і з метою відновлення порушеного права, надання медичної допомоги, перевиховання та ін. Інші кримінально-правові заходи – це заходи, які не спрямовані на покарання особи (не мають характер нестатків, які переживає особа, що вчинила злочин), а орієнтуються на відновлення „дозлочинної” поведінки шляхом застосування медичних, лікувальних, виховних заходів, суспільного впливу на поведінку особи, яка вчинила кримінально протиправне діяння.

По-друге, існує необхідність запровадження у кримінальному праві інституту медіації, який здатний як здійснювати позитивний вплив на поведінку злочинця, так й орієнтувати на захист інтересів потерпілої особи. Суттєвою ознакою медіації, яка в різних державах набуває окремих особливостей на підставі характерних ознак відповідної правової системи, є те, що конфліктуючі сторони – порушник кримінальної заборони і потерпіла сторона, за дозволом уповноваженого державного органу, який веде кримінальний процес або здійснює нагляд за дотриманням законності, вирішують правовий спір на підставі звернення до посередника - медіатора. В разі позитивного вирішення питання про підстави та порядок примирення, особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, звільняється від кримінальної відповідальності за умови виконання тих обов’язків, які були обумовлені потерпілої стороною в якості „вибачення” за вчинений злочин. Перспективність медіації в Україні обґрунтовується, в першу чергу, існуванням в кримінальному законодавстві таких підстав звільнення від кримінальної відповідальності як примирення обвинуваченого з потерпілим, дійове каяття як у формі загальної підстави, так і спеціального звільнення від відповідальності у разі вчинення окремого виду злочину; визначеність принципу диспозитивності, який розглядає в якості рушійної сили кримінального процесу змагання сторін не залежно від тяжкості вчиненого злочину. Поширення підстав звільнення від кримінальної відповідальності на стадію порушення кримінальної справи і визначеність медіаторів стане підґрунтям формування інституту медіації, як найбільш дієвої правової конструкції спрямованої на досягнення цілей по відновленню прав потерпілої сторони. У зв’язку із зазначеним виникає необхідність розширення дії інституту звільнення від кримінальної відповідальності шляхом примирення обвинуваченого з потерпілим й у разі вчинення необережних злочинів середньої тяжкості. Крім того, вимагає більш широкого використання інститут звільнення від кримінальної відповідальності за наявності ознак спеціального дійового каяття, яке використовується судом виключно за умови добровільного відновлення обвинуваченим порушених злочином прав потерпілої особи або цивільного позивача.

По-третє, існує нагальна необхідність переглянути систему і зміст кримінальних покарань з переорієнтацією останніх на відновлення порушених прав потерпілого.

По-четверте, існує необхідність закладення підвалин відновлювальної юстиції. Перспектива формування повноцінної відновлювальної юстиції традиційно пов’язується з нормативно-закріпленими підставами її застосування, що визначаються в нормах матеріального права, та певного порядку діяльності учасників відновлювального провадження, які мають процесуальну належність. Не зосереджуючись на, безумовно, важливому аспекті процесуального оформлення порядку здійснення та результатів відновлювального процесу захисту прав особи, якій злочином заподіяні матеріальні, фізичні та моральні нестатки, необхідно звернутися до питання розширення форм відповідної діяльності з позиції норм кримінального права. Представляється, що найбільш перспективним правовим засобом, застосування якого створить умови для переорієнтації з публічних підвалин кримінального права, є широке використання принципу диспозитивності з обмеженням принципу публічності.

По-п’яте, необхідно відмовитися від диференціації кримінальної відповідальності шляхом нормативного закріплення спеціальних ознак потерпілого, оскільки такими нормативними приписами фактично штучно обмежується коло осіб, які потенційно можуть бути визнані потерпілими і мають право на захист власних інтересів через участь у кримінальному судочинстві.

На наш погляд викладені пропозиції створять підстави для фактичної реалізації ідей антроподіцеї з метою переорієнтації фундаментальних засад кримінального права із завдань, які мають етатистський характер, на цілі антропоцентричного змісту.