Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007
| Вид материала | Документы |
- Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
- Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
- Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
- Загальні положення, 93.94kb.
- Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
- Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.
Жовтобрюх М.М. Звичаєве право: сутність, генеза, чинність. Автореф. дис.канд.юрид.наук: 12.00.12. – К, 2002.
Жовтобрюх М.М. Звичаєве право: сутність, генеза, чинність. Дис.канд.юрид.наук: 12.00.12. – К, 2002.
Ткачова Н. Звичаєве право. – К.: Видавництво Київського університету, 2006.
Дудченко Валентина Віталіївна
ДЖЕРЕЛА ПРАВА В СУЧАСНІЙ ПРАВОВІЙ АКСІОЛОГІЇ
В умовах сучасної України проблема джерел права пов’язана з демократичними перетвореннями, які стосуються усіх сфер суспільного життя. Відбувається переоцінка цінностей, перегляд ряду позицій, повернення до природно-правової доктрини. Правотворчість сьогодні вже не визнається прерогативою лише держави. Таким чином, сьогодні юридична наука підійшла до визначення множинності джерел права.
Перед юристом, який розмірковує про право, постає головне питання: якою є підстава зобов’язуючої сили чинного права, і у чому полягає дієвість права і які критерії такої дієвості? Це і є проблема джерел права. Ця проблема є найважливішою для всього юридичного знання; це головний об’єкт теорії держави і права, навколо якого концентруються всі інші теми цієї дисципліни. По суті, про плідність чи слабкість будь-якої правової теорії, будь-якого дослідницького методу у правознавстві говорять на підставі здатності такої теорії вирішити питання джерел права. Тож, це питання універсальне, таке, що має стосунок до будь-якого права без винятку.
Ідучи услід за теорією "юридичного плюралізму", варто наголосити, що правова практика будь-якого суспільства охоплює різні правові уклади, які утворюють свою ієрархію і почасти конкурують при застосуванні до тотожних правових ситуацій. Порівняння правових систем не може обмежуватися кодексами і законами, але мусить охоплювати усі джерела права.
Країни з високою правовою культурою характеризуються гетерогенністю, компліментарністю і ієрархією таких джерел або форм права, як звичай, договір, законодавство, правова доктрина, судова практика. У зв’язку з цим й постає питання: якою є підстава нормативної або зобов’язуючої сили звичаєвої, договірної, законодавчої, доктринальної судової норми?
Для того, щоб відповісти на це запитання, треба заглибитися в право і спробувати з’ясувати джерело, яке живить його зобов’язуючою силою. Необхідно виявити "джерела джерел", тобто первісні і значимі самі по собі джерела, на яких ґрунтується авторитет і ефективність вторинних джерел. Апріорно первісне джерело самим своїм існуванням втілює цінності, надає гарантію реальної ефективності правової норми. Таким джерелом є справедливість. Мовою філософії можна сказати й так: субстанційною сутністю права є справедливість; зовнішніми модифікаціями цієї сутності є звичай, договір, закони, правова доктрина, судова практика.
Тоді виникає питання: чи не руйнує плюралізм джерел права єдність поняття права? Ні, не руйнує, бо поєднання субстанційної сутності та зовнішніх форм її вияву дає можливість стверджувати, що право, як явище, єдине. Іманентна єдність у розмаїтті – ось останнє слово плюралістичної теорії джерел права.
На нашу думку, проблема джерел права плідно вирішується через подальше опрацювання вчення про "нормативні факти". У цьому зв’язку ми вже наголошували, що головна думка цього вчення зводиться до твердження, що можуть існувати факти, у яких міститься "підстава обов’язковості" деякої поведінки, – може існувати, іншими словами, розум, логос або смисл фактів. Об’єктивний критерій "нормативних фактів" знаходиться якраз в тих позачасових цінностях, які "нормативні факти" покликані охоплювати і реалізовувати. Лише через втілення ідей-дій, креативних цінностей моралі і справедливості певні соціальні факти набувають здатності ставати "нормативними фактами". Такі позачасові цінності і є первинними чи апріорними джерелами права, а "нормативні факти", які їх адекватно віддзеркалюють, є вторинними джерелами права, йдеться про ідеалреалістичну соціологію, яка своє завдання бачить у вивченні втілення позачасових цінностей в об’єктивних соціальних фактах. "Нормативний факт" можливо пізнати і реалізувати лише у випадку опертя на таку ідеалреалістичну соціологію. Логічним завершенням цієї школи могла б бути теорія духовних цінностей, які охоплюються безпосереднім емоційним досвідом.
Тоді, очевидно, що плюралістична теорія джерел права значно розширює сферу юридичного досвіду; вона показує все багатство правового життя, заперечує будь-яке догматичне і статичне упередження, відкриваючи широкі перспективи цілком динамічній концепції, яка здатна служити як загальна філософська основа для позитивної науки про право (яка таким чином уникає заскорузлості своїх концепцій). Сучасна теорія джерел права має будуватися на нових принципах, перш за все верховенства права, що закріплено Конституцією України, методологічному плюралізмі та антропологічному підході, який розглядає людину як центр правової реальності. Опрацювання такої плюралістичної теорії джерел права є нагальною потребою теоретиків права сьогодні в Україні.
Ємельянова Людмила Василівна
ІСТОРІОГРАФІЯ КОНЦЕПЦІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЛЕЖНОГО ВИКОНАННЯ КОНТРАКТІВ У РИМСЬКОМУ ПРАВІ
Останнім часом в Україні значно зріс інтерес до римського права, який зумовлений змінами в політичному, соціальному і економічному житті суспільства і трансформаціями національної концепції права.
Останнім часом науковцями України римське право розглядається не лише як одна з навчальних дисциплін, що є вже достатньо традиційною для вищих навчальних закладів у нашій та інших європейських державах, але також як підґрунтя сучасної цивілістики [1] і як база юридичної освіти взагалі. [2]
Враховуючи ці обставини із урахуванням прагнення України інтегруватися в Європейське співтовариство, римське право слушно пов’язується з магістральними тенденціями розвитку права України [3] і розглядається в перспективі його розвитку у третьому тисячолітті. [4]
Саме цим пояснюється зростання інтересу до досліджень у галузі римського права в історико-правовому, порівняльно-правовому та інших аспектах.
Літературу, що стосується концепції та стану правового регулювання забезпечення належного виконання контрактів у римському праві можна поділить на дві групи:
1. першоджерела;
2. наукові дослідження у галузі романістики.
Першоджерела охоплюють різноманітні історичні, юридичні, літературні пам’ятки тощо. Серед них найбільший інтерес являють юридичні пам’ятки різного роду, що містять тексти тих чи інших правових норм.
Зокрема, серед них слід назвати такі важливі кодифіковані правові акти, як Закони ХІІ таблиць, Кодекс Феодосія, Дігести Юстиніана, Інституції Юстиніана та Кодекс Юстиніана. Надзвичайно цінним джерелом інформації є також Інституції Гая. Цінність їх, передусім, зумовлена тим, що вони значною мірою слугували вихідним матеріалом для створення Інституцій Юстиніана, внаслідок чого співставлення цих джерел дозволяє прослідкувати динаміку концепції забезпечення належного виконання зобов’язань від класичного римського права до “права Юстиніана” під приблизно однаковим кутом зору. По-друге, будучи одним з найбільш систематизованих підручників римського права свого часу, Інституції Гая, містять значний за обсягом матеріал не лише щодо стану права періоду Принципату, але й дають можливість отримати інформацію про деякі зміни, що трапилися від часів цивільного права до моменту конституювання приватного права, яке відбувалося якраз у той період, коли жив і працював цей правознавець.
Останнім часом публікаціям джерел у цій сфері у Центральній і Східній Європі приділяється значна увага, що дозволяє використати певну кількість джерел, виданих на російській, українській, польській, сербо-хорватській, македонській та інших слов`янських мовах.
На жаль, слід зазначити, що перелік таких видань українською мовою поки що залишається досить обмеженим. Можна, мабуть, назвати лише вміщені як додатки до деяких посібників фрагменти Законів ХІІ таблиць, Інституцій Гая, Дігест Юстиніана [5].
Російською мовою першоджерел, що можуть являти інтерес у контексті даного дослідження, видано набагато більше. Зокрема, тут можна назвати низку видань, які з’явилися протягом останніх десяти років.
Так Закони ХІІ таблиць, Інституції Гая, Дігести Юстиніана, видані у різноманітних варіантах, в тому числі в серії “Пам’ятки римського права” [6]. В основу цього видання покладені переклади минулих років, що стали вже класичними.
Особливий інтерес являє перевидання Інституцій Гая у відомому перекладі Ф. Дидинського, до якого додатково включені і нові фрагменти [7]. Це видання найбільш цікаве тим, що паралельно дані тексти латиною і російською мовою, що дозволяє критично оцінити тлумачення дослідниками, а також перекладачем деяких місць цього важливого першоджерела.
Такі ж переваги має видання Інституцій Юстиніана[8], (яким покладено початок повного опублікування російською мовою кодифікації Юстиніана), “Сентенцій” Павла і “Фрагментів” Ульпіана, що вперше побачили світ у вигляді окремої книги [9].
Ці та інші видання юридичних пам’яток містять значну кількість положень, що стосуються становлення і розвитку системи контрактних зобов’язань та правових засобів забезпечення їхнього належного виконання у Стародавньому Римі.
Крім того, окремі, розрізнені відомості про формування та розвиток відповідних відносин, містяться у творах Авла Геллія, Тита Лівія, Плутарха, Корнелія Тацита, Полібія, Гая Светонія, Корнелія Непота, Цицерона та інших римських авторів.
Поряд з першоджерелами, які дають можливість ознайомитися із ставленням до вирішення проблеми забезпечення належного виконання зобов’язань з боку самих римських юристів та учасників правових відносин у Стародавньому Римі, важливе значення мають наукові роботи фахівців у галузі римської історії, культури та права, які спеціально або побіжно торкаються питань забезпечення належного виконання зобов’язань (насамперед, договірних) в цілому або окремим його аспектам.
Наукові дослідження у цій сфері, як здається, у свою чергу, можуть бути підрозділені на три групи:
1 – спеціальні праці, тобто, наукові розвідки, спеціально присвячені розгляду того або іншого засобу забезпечення контрактних або інших зобов’язань; 2 – праці, присвячені окремим видам договорів, загальним питанням контрактного права, зобов’язанням в цілому, в яких питання забезпечення належного виконання договірних зобов’язань розглядаються більш чи менш докладно у загальному контексті аналізу питань зобов’язань, що виникають з контрактів; 3 – підручники, довідкові видання, навчальні посібники, енциклопедичні видання тощо, які містять інформацію з питань, що охоплюються проблематикою цього дисертаційного дослідження.
Для розгляду і визначення стану вивчення проблеми найбільше значення, природно, має перша група наукових праць – тих, що спеціально присвячені розгляду окремих засобів забезпечення договорів і системі такого забезпечення в цілому.
В основному публікації видані російською мовою. (На жаль, слід відзначити, що українською мовою роботи, спеціально присвячені забезпеченню контрактів, відсутні взагалі).
Представляють інтерес праці Д. Гріма (Задаток в римском праве // Юридические записки. - 1914. - №1), Ф. Дидинського (Залог по римскому праву. – Варшава, 1872), М. Каткова (Понятие права удержания в римском праве. – К., 1910), С. Ніконова (Круговая порука как обеспечение обязательств. – СПб, 1896), А. Нолькена (Учение о поручительстве по римскому праву и новейшим законодательствам. – СПб, 1884. - Т.1.), М. Пергамент (Договорная неустойка и интерес в римском и современном гражданском праве. – Одесса, 1899) , А. Сопова (Ипотека по римскому праву и по новейшим законодательствам. – Варшава, 1889), А. Мінервіна (Исходные моменты учения о закладном праве. – Ярославль, 1874).
Дослідження питань того, як у римському праві досягалася мета забезпечення належного виконання контрактних зобов’язань мають фрагментарний характер. А це у свою чергу звужує можливості оцінки їхнього значення у досліджуваному періоді і не дозволяє визначити більш пізні перспективи розвитку цього інституту в європейських правових системах, які ґрунтуються на ідеях римського права.
Питання забезпечення зобов’язань, як правило, достатньо повно висвітлювалися у ґрунтовних підручниках з історії римського права і аналогічних працях з догми римського права, виконаних російською мовою або перекладених на російську з інших мов (головним чином з німецької).
Слід згадати підручники, написані такими відомими романістами як Д.І. Азаревич, І. Барон, І. Боголепов, Д. Віндшейд, Г. Дернбург, Р. Зом, С.О. Муромцев, І.А. Покровський, В.М. Хвостов, К.Ф. Чилларж та інші.
Протягом майже восьми десятиріч можна констатувати майже повну відсутність спеціальних досліджень проблем зобов’язального, у тому числі, договірного права Стародавнього Риму і абсолютну відсутність праць, присвячених забезпеченню належного виконання зобов’язань.
Інтерес до римського права починає знову зростати вже у вісімдесятих-дев’яностих роках двадцятого століття, коли починається третій період розвитку досліджень у галузі романістики в нашій державі. Відбувається формування власної вітчизняної юридичної романістичної школи, але загальні тенденції розвитку наукових досліджень та їхня спрямованість залишаються спільними для більшості колишніх республік колишнього Радянського Союзу. У цей час відбувається перегляд багатьох поглядів на характер історичного розвитку, а також на роль і місце права в структурі цивілізації (культури).
Серед таких праць загального плану, що містять корисну інформацію з проблеми, яка нас цікавить, можна виділити декілька підручників, монографій, довідкових видань і навчальних посібників, що відрізняються тими або іншими особливостями підходу їхніх авторів до оцінки системи забезпечення договірних зобов’язань у римському приватному праві.
Так у підручнику Д.В. Дождєва “Римское частное право” правові засоби забезпечення контрактів розглядаються як гарантії зобов’язання. Автор виходить з наявності особистих і реальних гарантій зобов’язань і відповідним образом викладає своє бачення системи засобів забезпечення зобов’язань[10].
Послідовне і достатньо повне викладення відомостей про засоби забезпечення зобов’язань містить підручник “Римское частное право”, підготовлений колективом авторів ще у сорокових роках, який витримав декілька перевидань у вісімдесятих - дев’яностих роках . Разом з тим, слід зазначити, що викладення матеріалу тут має, головним чином, догматичний характер – без аналізу суті окремих засобів забезпечення, спроб їхньої систематизації і визначення характеру взаємозв’язку і взаємодії.
Безсумнівний інтерес являє перекладений російською мовою підручник “Римское право” І. Пухана та М. Поленак-Акимовської, що був визнаний одним з кращих європейських підручників з римського права за останнє десятиріччя. У цій праці викладене авторське бачення системи забезпечення вимог до виконання договірних зобов’язань, а також дана їхня коротка характеристика[11].
З підручників і навчальних посібників, виданих в Україні за останнє десятиріччя ХХ ст., слід згадати, насамперед, праці О.А. Підопригори, Є.М. Орача, Б.Й. Тищика, Є.О. Харитонова.
У підручниках О.А. Підопригори дана стисла, але точна характеристика системи забезпечення зобов’язань.
Автор досить детально характеризує призначення і сутність засобів забезпечення зобов’язань в цілому, а також дає стислу характеристику кожного із засобів забезпечення зобов’язань. Поряд з цим більш детально розглянуті форми заставного права, як речево-правового інституту, що одночасно слугує специфічним засобом забезпечення виконання договірних зобов’язань[12].
У навчальних посібниках Є.О. Харитонова йдеться про “спеціальні засоби забезпечення контрактів”. Це позв’язано з тим, що автор розглядає категорію “забезпечення контрактів” не лише у вузькому, спеціальному, але й у широкому значенні слова, включаючи сюди і відповідальність за невиконання договорів [13].
У його ж монографії “Історія приватного (цивільного) права Європи” система забезпечення зобов’язань дана у динаміці, зроблено порівняльний аналіз її стану в ранньому римському праві і римському приватному праві.
Огляд історіографії питання дозволяє дійти висновку про недостатню вивченість концепції і стану правового регулювання забезпечення належного виконання контрактів у римському праві. Недостатньо уваги приділялося встановленню концепції і загальній характеристиці системи забезпечення контрактів. Внаслідок цього дослідження в цій сфері слід визначити дещо фрагментарними.
Література:
- Харитонов Є.О. Рецепція римського приватного права як підґрунтя сучасної цивілістики // Вісник Академії правових наук України. - 1998. - №2. - С. 104-111.
- Підопригора О., Харитонов Є. Римське право як підгрунтя юридичної освіти // Право України. - 2000. - №1. - С. 117-120.
- Підопригора О., Харитонов Є. Римське право і майбутнє правової системи України // Вісник Академії правових наук України. - 1999. - №1. - С. 95-103.
- Підопригора О., Харитонов Є. Римське право в Україні: перспективи ІІІ тисячоліття // Юридичний вісник. - 1999. - №4. - С. 109-114.
- Харитонов Є.О. Приватне право у Стародавньому Римі. - Одеса.: Бахва, 1996. - С. 137-159; Римське приватне право (Конспект лекцій. Практикум). - Х.: Одіссей, 2000. - С. 179-230; Римське право (Інституції). - Х.: Одіссей, 2000. - С. 191-241.
- Памятники римского права: Законы ХІІ таблиць. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. - М.: Зерцало, 1997. - С. 608.
- Гай. Институции / Пер. с лат. Ф. Дыдинского // Под ред. В.А. Савельева, Л.Л. Кофанова. - М.: Юрист, 1997. - С. 368.
- Институции Юстиниана / Пер. с лат. Д. Расснера. / Под ред. Л.Л. Кофанова, В.А. Томсинова. - М.: Зерцало, 1998. - С. 400.
- Юлий Павел. Пять книг сентенций к сыну. Фрагменты Домиция Ульпиана. Пер. с лат. Е. М. Штаерман / Отв. ред. и составитель Л.Л. Кофанов. - М.: Зерцало, 1998. - С. 287.
- Рецензія на цю роботу: Васьковский Е. // Журнал министерства юстиции. - 1899. Сентябрь. - С. 141-156.
- Пухан И., Поленак-Акимовская М. Римское право (базовий учебник) / Пер. с македонского / Под ред. В. А. Томсинова. - М., 1999. - С. 295-301.
- Підопригора О.А. Основи римського приватного права. - К., 1995. - С.153-154, 130-131 (Підручник перевидано у 1997 році).
- Харитонов Е.О. Основы римского частного права. - Х., 1998. - С. 162-171. Харитонов Е.О. Основы римского частого права. - Ростов-на-Дону, 1999. - С. 231-242
Каракаш І.І.
ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ПРОРАХУНКИ СУЧАСНОЇ ЗЕМЕЛЬНОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ
Основними завданнями земельної реформи, проголошеною з 15 березня 1991 року, об’єктом якої стали всі землі країни, були перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам і організаціям з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання та охорони земель [1]. За минулі півтора десятиліття реформування земельних відносин позитивним реформаторським досягненням стало роздержавлення земельного фонду країни та приватизація особистих земельних ділянок. З формально юридичної точки зору, подолання єдиної форми земельної власності, що існувала більше 70-и років в якості абсурдної виключної державної власності на землю, відкривала реальні можливості для становлення різноманітних форм власності на основне багатство країни, різних форм господарювання на землі, конкурентних засад використання земельних ресурсів, і на цій основі формування багатоукладної економіки в агропромисловому комплексі.
Проте роздержавлення земельного фонду шляхом встановлення комунальної та приватної форм власності на землю суттєво не вплинуло на соціально-економічне життя країни та формування багатоукладної економіки. Більш того, колективна форма власності на землю взагалі була загублена, а разом з нею зникли й кооперативна, акціонерна, громадська та інші різновиди колективної форми земельної власності. Сучасне функціонування лише державної, комунальної та приватної власності на землю навряд чи можна позначити як стан існування усього різноманіття форм земельної власності. Причинами цьому були значні прорахунки політичного, організаційного, економічного та юридичного характеру.
З політичної точи зору земельна реформа була розпочата без будь-якої підготовки до неї. Вона дійсно була проголошена, а не підготовлена навіть на концептуальному рівні. Схвалена постановою Верховної Ради України від 31 жовтня 1991 року [2] Концепція роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду ні яким чином не враховувала особливості землі як засобу виробництва, просторового базису, фактору забезпечення життя людини і суспільства, екологічної цінності для усіх істот на землі тощо. Вона була прирівняна до виду звичайного майна, до якого можна ставитись без урахування специфічних ознак, які об’єктивно притаманні землі. Тому з сучасного погляду започатковану земельну реформу без будь-якої підготовки може розцінювати не інакше як політичний авантюризм, наслідки якого спостерігаються тепер з ознаками загострення у майбутньому.
До організаційних прорахунків земельної реформи слід віднести те, що її здійснення в основному було покладено на обласні, районні, міські, селищні та сільські ради, які не мали ані відповідних повноважень, ані певних засобів для проведення земельної реформи. Тому уряду країни було доручено «в межах існуючих штатів вирішити питання про створення відповідного органу для здійснення земельної реформи». Щоправда такий спеціальний орган в особі Державного комітету України по земельних ресурсах дійсно був утворений і тривалий час ефективно функціонував. Проте постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 року Державний комітет України по земельних ресурсах був перетворений у Державне агентство земельних ресурсів України, тобто в орган з більш низьким рівнем у системі органів державної виконавчої влади. Більш того, функції останнього не тотожні функціям Держкомзему. Про це свідчить порівняльний аналіз змісту Положення про Державне агентство земельних ресурсів України, що затверджено постановою Кабінету Міністрів України № 614 від 4 квітня 2007 року [3].
Прорахунки економічного змісту, що мали місце при проведенні земельної реформи можна звести до наступного: ігнорування консервативного характеру земельних відносин, які не піддані швидкому реформуванню; втрату суспільством відповідних інститутів, об’єктивно притаманних земельним відносинам; відсутність реальних економічних механізмів, які б стимулювали реформування земельних відносин; спроби вирішення економічних проблем адміністративними методами тощо. Наступні спроби утворення дійового економічного механізму здійснення земельної реформи правовими засобами, зокрема, прийняттям Верховною Радою України постанови «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» від 13 березня 1992 року [4], декрету Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок» від 26 грудня 1992 року [5], указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 року [5] не були виконані у повному обсязі й не дали очікуваних позитивних результатів.
Величезний прорахунок юридичного характеру у здісненні земельної реформи полягає у нестабільності земельного законодавства. За період її проведення по суті тричі змінювався Земельний кодекс України. Ознайомлення з досвідом внесення змін до земельного законодавства в європейських країнах із сталим розвитком свідчить про те, що радикальне оновлення цього законодавства відбувається не частіше періоду тривалості активної життєдіяльності одного покоління, тобто не частіше 35-40 років. Отже правова стабільність у сфері регулювання земельних відносин надає стабільності усій системі економічних відносин.
Безумовно, негативну роль у проведенні земельної реформи відіграла суперечливість змісту самого земельного законодавства та неузгодженість його положень з норми інших галузей чинного законодавства, перш за все, цивільного, господарського, податкового та екологічного законодавства. До цього слід додати також не високу якість законодавчих актів, що регулюють земельні відносини, зокрема, повторення одних і тих же положень у різних редакціях, їх кількісну зайвість та змістовну схематичність і т.д. Зазначене свідчить про низький рівень професіоналізму в законопроектній і законотворчій діяльності.
Аналізуючи питання, що пов’язані з проведенням земельної реформи не можна обійти проблему зняття мораторію на купівлю-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення та утворення ринку землі. Закон «Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо заборони продажу земель сільськогосподарського призначення до прийняття відповідних законодавчих актів» від 19 грудня 2006 року пов’язує зняття цього мораторію з набранням чинності законами про державний земельний кадастр та про ринок земель. Проте з набуттям чинності вказаними законодавчими актами не буде утворений сам земельний кадастр чи ранок землі. Реальний земельний кадастр, як і ринок земельних ділянок, можуть бути створеними на протязі тривалого часу.
Однак навіть при таких умовах важко розраховувати на повноцінний ринок землі без існування земельно-іпотечних банків в Україні. Створення земельно-іпотечної банківської системи є найактуальнішою проблемою розвитку ринкових відносин в країни. Її вирішення сприятиме утворенню реального цивілізованого земельного ринку та підвищенню ефективності рівноправного функціонування усіх форм земельної власності. До цього можна додати й те, що згідно з ч. 4 ст. 133 чинного Земельного кодексу, «заставодержателем земельної ділянки сільськогосподарського призначення можуть бути лише банки». Існування державного земельно-іпотечного банку України та розвинутої системи земельно-іпотечних банків в країні може радикально змінити ситуацію, що склалася у сфері земельних відноси, поза як вона є принципіально іншою ніж існуюча система володіння, користування і розпорядження земельними ділянками.
Одночасно слід категорично відхилити розповсюджену думку про те, що заставодержателями ділянок землі, а тим більше земельних ділянок сільськогосподарського призначення, можуть виступати будь-які банки. Вона походить від ліберальних економічних поглядів на вільний ринок та цивільно-правового ставлення до землі як до «звичайного майна», що може бути включений до складу «вільного товарообігу». Саме такі погляди призвели до сучасного стану земельних відносин, що набули загрозливого фактору для «національної безпеки» і мають тенденцію виходу із-під контролю держави.
Специфіка землі як засобу виробництва і просторового операційного базису не сприйме некомпетентного посередництва у заставно-іпотечних відносинах неспеціалізованих структур. Крім того, необмежена легалізація доступу загальної банківської системи до подальшого роздержавлення земельної власності та розвитку на цій основі приватної власності на землю, може призвести до безконтрольного розпродажу основного національного багатства країни і повного хаосу в земельних відносинах. Тому для збереження стабільності у суспільстві та забезпечення належного правопорядку в розвитку земельних відносин, заставодержателями земельних ділянок у законодавчому порядку мають бути визнаними тільки спеціалізовані земельно-іпотечні банки в Україні.