Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материала

Документы

Содержание О.І. Погібко КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ СИСТЕМИ управління ВОЄННОЮ ОРГАНІЗАЦІЄЮ ДЕРЖАВИ Організаційні і процесуальні аспекти функціонування місцевих адміністративних судів Іноземні кредити в економіці україни Деякі питання спадкування особистих немайнових прав автора Попытаемся дать дополнительное обоснование этому. Сторонников различных мнений по этому вопросу в административно-правовой литературе можно разделить на две группы. Таким образом, в настоящее время в Казахстане назрела насущная необходимость в создании Административно-процессуального кодекса. Реєстрація яхт за законодавством зарубіжних країн

Подобный материал:

• Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
• Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
• Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
• Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
• Загальні положення, 93.94kb.
• Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
• Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.

О.І. Погібко

КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ СИСТЕМИ управління ВОЄННОЮ ОРГАНІЗАЦІЄЮ ДЕРЖАВИ

Тенденції сучасного розвитку структури складових Воєнної організації держави потребують врахування питань вдосконалення системи управління. Розвиток системи керування обороною держави, на стратегічному рівні, є одним з найважливіших напрямків військового будівництва в Україні.

Зауважимо, важливим суб’єктом системи забезпечення національної безпеки є Воєнна організація держави.

Концепцією національної безпеки України визначено завдання керівництву Воєнної організації держави щодо забезпечення оборони, захисту суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості кордонів України.

Законодавчою основою забезпечення реформування та розвитку Воєнної організації держави і її системи управління є Конституція України, Закони України: „Про основи національної безпеки України”, „Про Збройні Сили України”, „Про оборону України”, „Про Раду національної безпеки і оборони України” та Воєнна доктрина України.

Конституція України покладає на Президента України обов’язки гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України [1]. Президент України як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України в межах своїх повноважень, визначених Основним Законом України, видає укази, розпорядження, директиви та накази з питань оборони [2].

Рада національної безпеки і оборони України діє при Президенті України і є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони. Функціями Ради національної безпеки і оборони України є:

внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;

координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час;

координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного часу та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України. Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України [3]..

Законодавче регулювання питань в сфері оборони, воєнного будівництва і головне, формування та проведення воєнної політики, відноситься до Верховної Ради України.

Важливі функції в сфері обороноздатності держави визначені Конституцією України та Законом України „Про оборону України”, покладені на Кабінет Міністрів України.

Керівництво Міністерства оборони приймає участь в реалізації державної політики з питань оборони і військового будівництва, підготовці проектів Концепції (основ державної політики) національної безпеки і оборони України, Воєнної доктрини України, законодавчих і інших нормативних актів в сфері оборони та забезпечення їх виконання в військових формуваннях. Також, однією з їх функцій є координація діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування відносно підготовки держави до оборони.

Система стратегічного керівництва та управління з самого початку її створення є однією з найважливіших елементів державності.

На нашу думку, процес стратегічного керівництва – це сукупність заходів вищих державних та воєнних установ, спрямованих на підготовку держави та її збройних сил до війни та керівництво воєнними діями в ході війни. Безпосередньо система стратегічного керівництва та управління Воєнною організацією держави перетворилась у складну систему функціонально пов’язаних організаційних структур, створених на принципах жорсткої централізації, базування на єдиних методах керівництва та засобах управління.

Звісно, досвід стратегічного керівництва сучасними збройними силами та розвитку воєнного управління дозволяє визначити наступні основні принципи: об’єднання державного та воєнного керівництва; централізація керівництва з наданням ініціативи на місцях; єдиноначальність у поєднанні з колегіальністю; відповідність органів управління та способів стратегічного керівництва організаційній структурі, бойовим можливостям військ, економічним можливостям держави і військово-технічному характеру війни.

Організація оперативного керівництва військовими формуваннями є однією з важливих і актуальних проблем розвитку Воєнної організації держави.

Важливим завданням розвитку та реформування в ході загального кількісного скорочення армії є здійснення їх якісних перетворень, гарантуючих збереження та нарощування бойових можливостей військ. Тому в основу воєнної реформи повинен закладатись принцип інтенсивного нарощування бойових можливостей за рахунок росту якісних параметрів і в першу чергу якості управління складовими Воєнної організації держави.

Отже, система управління ЗС України має бути організована відповідно до сучасних вимог та принципу поєднання адміністративного і оперативного керівництва ними.

Відомо, на найвищому рівні Президент України діє як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України, і в особливий період створюється Ставка Верховного Головнокомандувача (ВГК), яка є вищим колегіальним органом керівництва обороною держави в особливий період.

Важливо, в рамках адміністративної реформи повинна здійснитись реструктуризація МО України та ГШ ЗС України. МО України реформується та, як центральний орган виконавчої влади, основну увагу у своїй діяльності повинен приділяти реалізації державної політики у сфері оборони та військових питань. При цьому, зосереджувати свою діяльність на розробці політики, оборонному плануванні та фінансах, а також забезпеченні практичної реалізації політичних рішень.

Система управління ЗС України на цей час спрямована на планування застосування та управління угрупованнями військ (сил) в класичних варіантах ведення широкомасштабних воєнних дій [4].

До речі, багатоступеневість системи органів військового управління обумовлює значне збільшення часу на прийняття та реалізацію рішень. Також, не завершено уточнення повноважень та розподіл функцій між органами військового управління ЗС України усіх ланок щодо адміністративного управління, стратегічного (оперативного) планування та управління, а також забезпечення військ (сил), що призводить до дублювання виконання окремих завдань органами державного та військового управління і необхідності утримання збільшеної чисельності особового складу.

Таким чином, вдосконалення системи управління Воєнною організацією держави передбачає відпрацювання та створення, за мирного часу, законодавчо визначених та науково обґрунтованих, засад керування обороною держави.

Література:

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст.142. // Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 8 грудня 2004 р. № 2222-ІV. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 2. – Ст. 44.

2. Административное право Украины // Учебник под общей редакцией академика С.В.Кивалова. – Харьков. – «Одиссей». – 2004. – С. 794-795.

3. Про Раду національної безпеки і оборони України: Закон України від 5 березня 1998 року № 183/98-ВР. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 35. – Ст.237.

4. Державна програма розвитку Збройних Сил України на 2006-2011 роки (основні положення): Указ Президента України від 27 грудня 2005 року № 1862-25т/2005.// К.: МО України – 2005. – С. 6-8.


Сердюк Валентин Васильович,

ОРГАНІЗАЦІЙНІ І ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ ФУНКЦІОНУВАННЯ МІСЦЕВИХ АДМІНІСТРАТИВНИХ СУДІВ

Запровадження судових органів адміністративної юрисдикції, як наслідок реалізації конституційного принципу спеціалізації у побудові судової системи, свідчить про практичне втілення на національному ґрунті призначення спеціалізації – забезпечення високої ефективності правосуддя. Однак чинне законодавство невиправдано мінімізує різницю між загальною і спеціалізованою юрисдикцією, що вбачається серйозною методологічною помилкою.

Основою правосуддя у будь-якій державі є суд загальної юрисдикції, який вирішує цивільні і кримінальні справи. Це випливає і з вітчизняної традиції судового устрою, для якої характерною є побудова судової системи з домінуванням саме суду загальної юрисдикції з процесуальним приєднанням судів спеціалізованої компетенції. Наділення цих судів рівнозначними повноваженнями із судами загальної юрисдикції відбувається шляхом трансформації спеціалізації як якісного базисного принципу побудови єдиної системи судів загальної юрисдикції. Цей основоположний конституційний принцип поступово перетворюється у принцип автономізації як критерій виключення із судової системи політично привабливої юрисдикції – адміністративної.

Розвинуті у правовому відношенні країни Європи, які є представниками як континентальної, так і англосаксонської правових сімей, по-різному будують підсистеми спеціалізованих судових органів, але виходячи із усталеного розуміння різниці між спеціалізацією суддів і спеціалізацією судів. Так, спеціалізація суддів передбачає, що серед суддів окремо визначеного суду (загальної чи спеціалізованої юрисдикції) проведено попередній розподіл справ за категоріями і вони на підставі процесуального закону повноважні їх вирішувати по суті. Спеціалізація судів – поняття нетотожне зазначеному, оскільки в даному випадку у судовій системі утворюються поряд із судами загальної юрисдикції суди спеціалізованої компетенції, які наділяються повноваженнями щодо вирішення в нормативно визначеній сфері правовідносин тільки окремих категорій правових спорів, що і вирізняє ці судові органи від судів загальної юрисдикції.

Здійснення судами правосуддя у формі адміністративного судочинства встановлюється процесуальним законодавством, нормами якого передбачається можливість оскарження рішень таких судів з метою їх перегляду, але в переважній більшості апеляційна скарга спрямовуються до суду загальної юрисдикції. Така модель характерна для адміністративного судочинства Франції, згідно із якою рішення адміністративних трибуналів в апеляційному порядку підлягають оскарженню до відповідних апеляційних адміністративних судів, а в касаційному – до Державної ради. У свою чергу, польське законодавство про судоустрій визначає, що підсистема адміністративних судів складається із воєводських судів (перша інстанція) та Вищого адміністративного суду (апеляційна інстанція) з можливістю оскарження їх рішень до Верховного суду [1, 146-150].

Тобто європейський досвід організації судового устрою щодо утворення і діяльності місцевих адміністративних судів спеціалізованої компетенції допускає, що саме через можливість перегляду рішення такого суду загальним судом досягається єдність системи судів загальної юрисдикції. Важливо, що єдність нормативно визначається як на місцевому рівні організації судових органів, так і на вищих – апеляційному і касаційному. Але це зовсім не означає, що у такий спосіб стирається різниця між загальними і спеціалізованими судами. Центром правосуддя в державі є суд загальної юрисдикції, який розглядає цивільні і кримінальні справи. Штучне вибудовування для спеціалізованих судів ієрархічно поєднаних у процесуальному розумінні судів вищих ланок суперечить положенням ч. 4 ст. 125 та п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, що передбачають виконання трьох основних функцій, виконання яких покладається на органи правосуддя, – вирішення спору по суті, апеляція, касація. Наведена теза у повній мірі стосується і діючих спеціалізованих адміністративних судів.

З набранням чинності КАС України у нашій державі відокремлено від загальної почала діяти адміністративна юрисдикція, основним завданням якої є захист прав громадян від сваволі чиновників різних рівнів. Але завдяки необґрунтованому копіюванню принципів побудови господарських судів на підсистему адміністративних судових органів насправді Україна отримала проблему визначення їх компетенції. Внаслідок цього виникла конкуренція у питаннях підвідомчості між адміністративним і конституційним судочинством. Розгляд адміністративними судами непідвідомчих справ, на жаль, уже стає нормальним явищем. За умови більш раціонального підходу до побудови судових органів адміністративної юрисдикції така конкуренція унеможливлюється тим, що конституційна юрисдикція найбільш тісно пов’язується із юрисдикцією загальною, а не із спеціалізованою. Таким чином, механічне перенесення засад організації та діяльності господарських судів на побудову адміністративних судів навряд чи дасть бажаний результат щодо побудови дієвої судової системи і підвищення у такий спосіб ефективності адміністративного судочинства.

Тому створення місцевих судових органів адміністративної юрисдикції повинно проходити на інших засадах, ніж викладені у приписах Закону України "Про судоустрій України". Оптимальним для побудови вказаних судів убачається їх утворення з максимальним використанням наявних можливостей вітчизняної судової системи, що забезпечить доступність правосуддя і не вимагатиме великих бюджетних витрат. Тому впровадження у місцевих загальних судах спеціалізації суддів, які б мали компетенцію з розгляду і вирішення справ адміністративної юрисдикції як наслідок може мати досягнення таких результатів: 1) дотримання конституційного принципу спеціалізації у побудові судових органів адміністративної юрисдикції шляхом спеціалізації суддів місцевих загальних судів з вирішення справ, які виникають у сфері публічно-правових відносин; 2) недопущення невиправданого розгалуження і накладення судових юрисдикцій та перетворення спеціалізованих правових форм судочинства на однопорядкові із загальною юрисдикцією з урахуванням єдності статусу суддів, фактичної однаковості процесуальних приписів і змістом повноважень; 3) виправлення помилок законодавця у розв’язанні проблемних питань підвідомчості і підсудності цивільних, адміністративних, господарських справ та справ конституційної юрисдикції; 4) забезпечення єдності судової влади і системи судів та дотримання трьох основних функцій правосуддя – вирішення спору, апеляційне, касаційне оскарження судового рішення; 5) суттєва економія фінансових ресурсів держави за відсутності необхідності в такому разі створення окремих місцевих адміністративних судів та їх доступність до населення.

Зважваючи на викладене, побудова місцевих судів повинна здійснюватися на розумінні законодавцем різниці між спеціалізацією суддів і спеціалізацією судів, які за правовим змістом є поняттями нетотожними. Виокремлення із загальної юрисдикції підсистем судових органів, компетентних вирішувати тільки певну частину спорів згідно із запровадженою галузевою спеціалізацією, необхідно проводити з урахуванням фундаментальності загальної юрисдикції та цілісності системи судів такої юрисдикції, до якої на визначеному рівні судового устрою (апеляційна, касаційна ланки) процесуально підключаються суди спеціалізованої компетенції шляхом запровадження можливості перегляду їх рішень судами загальної юрисдикції.

Література:

1. Прилуцький С.В. Судова система Польщі // Право України. – 2004. – № 9. – С. 146 – 150.


Стрельбицька Лілія Миколаївна

Голей Володимир

ІНОЗЕМНІ КРЕДИТИ В ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ

Іноземні кредити здійснюють позитивний вплив на розвиток економіки України, якщо вони залучаються для розв’язання проблем її ринкового реформування: здійснення реструктуризації народного господарства, модернізації технологічного базису підприємств (фірм), розвитку експортного потенціалу, насичення внутрішнього ринку товарами народного споживання тощо. Іноземні кредити, що беруться лише на погашення дефіциту державного бюджету, найчастіше не поліпшують соціально-економічну ситуацію.

Найбільші іноземні кредити Україні надає МВФ. Вони спрямовуються, як правило, на поповнення валютних резервів і стабілізацію функціонування грошово-кредитної системи країни. Так, МВФ, з умовою, що буде прискорено приватизацію та економічне реформування в цілому (на цих умовах надає кредити і Світовий банк), надав Україні системну трансформаційну позику (STF) у 2 транші протягом 1994—1995 pp. і резервний кредит (Stand-by) у 5 траншів.

В Україну надходять позики Європейського Союзу (ЄС), які тепер надаються в евро, в основному для покриття дефіциту державного бюджету.

Важливе місце в економіці України посідають кредити ЄБРР, головна мета яких — кредитування малого та середнього бізнесу. Як правило, фінансові умови кредитів ЄБРР (відсотки, строки погашення, пільговий період тощо) жорсткіші, ніж умови Світового банку та МВФ.

Обслуговування кредитних ліній ЄБРР для малого та середнього бізнесу здійснювало п’ять вітчизняних комерційних банків-учасників: Приватбанк, Укрінбанк, Укркредитбанк, "Аваль" і "Ва-банк". Одержати позики малі та середні підприємства можуть безпосередньо у банку-учасника. Ці комерційні банки повинні ретельно підходити до вибору позичальників; для цього існує ціла система критеріїв підбору.

Особливе місце, з погляду розвитку вітчизняного виробництва, посідають кредитні лінії з іноземних фінансових ресурсів, відкриті під гарантії уряду та НБУ за міждержавними і міжурядовими домовленостями з зарубіжними країнами та ЄС. Найбільшу частку у відкритих кредитних лініях іноземних держав та їх регіональних економічних об’єднань під гарантії й інші державні зобов’язання в Україні становлять кошти Німеччини. Ці кредити йдуть на закупівлю товарів в іноземних виробників. Кредити за міждержавними кредитними лініями є в основному товарними, тобто вітчизняні підприємства-позичальники отримують позику у вигляді товарів, сировини, обладнання та послуг.

Безумовно, найкращий варіант, щоб іноземні кредити спрямовувались на розвиток національного виробництва, а їх кошти використовувались на купівлю товарів у вітчизняних товаровиробників .

Специфічною формою міжнародного кредитування України стала реструктуризація боргів за енергоносії з Росії і Туркменистану. У 1996 р. борг Росії було зменшено на 450 млн доларів США перерахуванням цієї суми як компенсації за вивезену ядерну зброю.

Щодо структури зовнішніх запозичень України, то в ній в останні роки збільшується частка кредитів, негарантованих державою.

Залучення зовнішніх кредитних ресурсів під гарантії Уряду України та НБУ є вимушеним кроком. Через економічну нестабільність в нашій державі зарубіжні банки, як правило, не ризикують мати справу з українськими підприємствами на основі прямих зв’язків.

Іноземні кредити залучаються в Україну під гарантії Кабінету Міністрів українськими підприємствами, здатними забезпечити їх повну валютну окупність. Проте часто виникають проблеми щодо виконання зобов’язань вітчизняних позичальників перед іноземними кредиторами і державою. Погіршання фінансового стану українських підприємств зменшує їхні можливості своєчасно забезпечити виконання взятих ними зобов’язань за іноземними кредитами, гарантованими урядом. У разі виникнення простроченої заборгованості за кредити платежі здійснюються за рахунок державного бюджету.

Щоб мінімізувати ризик перенесення зовнішніх боргів позичальників на державний бюджет, у травні 1997 р. постановою Кабінету Міністрів України № 414 було визначено нову процедуру надання державних гарантій забезпеченню зобов’язань українських позичальників за іноземними кредитами.

Рішення про надання юридичним особам — резидентам України права використання іноземних кредитів, які залучаються Україною, приймаються на засіданні Кабінету Міністрів за поданням Валютно-кредитної ради та оформлюються постановою уряду. Гарантії Кабінету Міністрів надаються незалежно від форм власності юридичних осіб-рези-дентів. Ці гарантії надаються для забезпечення зобов’язань вітчизняних підприємств щодо погашення іноземних кредитів, які залучаються у формі:

— кредитів (кредитних ліній), наданих Україні іноземними державами, міжнародними фінансовими організаціями та іноземними банками відповідно до міжнародних договорів України;

— міжбанківських кредитних ліній, оформлених за рішенням уряду Державним експортно-імпортним банком (Укрексімбанком) чи іншими банками — агентами Кабінету Міністрів України з іноземними банками та міжнародними фінансовими організаціями; кредитів в іноземній валюті, що надаються міжнародними фінансовими організаціями, іноземними банками, фінансово-кредитними та іншими установами, фірмами та організаціями відповідно до міжнародних договорів України за умови обслуговування зазначених кредитів банками-агентами.

Починаючи з вересня 1999 р. і по грудень 2000 р. Україна не одержувала кредитів від МВФ та інших міжнародних фінансових організацій, тому потреби у зовнішньому фінансуванні задовольнялися в основному за рахунок прямих іноземних інвестицій та залучення довгострокового капіталу у формі довгострокових негарантованих урядом кредитів.

Майже половина залученого іноземного капіталу належить інвесторам із п’яти країн: США, Нідерландів, Росії, Великобританії, Німеччини. Досить значними є обсяги інвестицій в Україну з офшорних зон.

Іноземні кредитори розцінюють ризик роботи в сучасній українській економіці як високий; звідси — серйозні вимоги до позичальників. У перспективі Україна має отримувати іноземні кредити без урядових гарантій. Коли закордонні банки будуть надавати позики на основі прямих контактів з українськими підприємствами, гарантійні зобов’язання держави стануть непотрібними.

Тому, підсумовуючи вищезазначене, варто сказати, що для підвищення ефективності іноземних кредитів в Україні необхідно подальше вдосконалення організації залучення, використання й погашення позик, обмеження й поступова відмова від іноземних кредитів на покриття дефіциту бюджету, коли дефіцит утворюється не за рахунок розширення інвестицій; забезпечення незв’язаного характеру кредитів, щоб позики стимулювали національне виробництво, а не використовувалися для імпорту товарів тощо.


Харитонов Є.О.

Цибульська О.Ю.

ДЕЯКІ ПИТАННЯ СПАДКУВАННЯ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ АВТОРА

Проблема спадкування особистих немайнових прав автора має значний теоретичний та практичний інтерес, що, насамперед, пов’язана з відсутністю чіткої регламентації правил спадкування особистих немайнових прав автора у Цивільному кодексі України (далі – ЦК України), а також наявністю розбіжностей між положеннями глави 84 ЦК України та Закону України „Про авторські і суміжні права” (далі – Закон).

Окремі аспекти правових особливостей переходу прав померлого автора до інших осіб у спадок розглядалися у працях вітчизняних науковців (Є.О. Рябоконь, Р.Б. Шишка, К.О. Дубова). Проте, жоден із зазначених авторів не визначав проблему спадкування особистих немайнових прав автора як предмет спеціального дослідження. Внаслідок чого висвітлення її мало фрагментарний характер.

Зазначена проблема є недостатньо дослідженою у вітчизняній літературі, що зумовлює доцільність спеціального звернення до неї у межах цієї статті.

Авторське право складається з виключних прав, які формують його зміст і включають: особисті немайнові права автора, завдяки яким у творі передається особистість автора, і права майнового характеру - майнові права. Особисте немайнове право автора є сутнісним, оскільки містить перелік прав, відсутність яких привела б до втрати змісту авторства, немайновим, оскільки його не можна оцінити у грошовому вираженні, а також абсолютним, тому що воно захищається від усіх і кожного. [1, c.448]

Так, відповідно до ст.14 Закону до особистих немайнових прав віднесено: вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чином імені автора на творі і його примірниках і забудь-якого публічного використання твору, якщо це практичноможливо; забороняти під час публічного використання твору згадування свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитись анонімом; вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі і його примірниках і під час будь-якого його публічного використання; вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора. [2, c.] Такий самий перелік особистих немайнових прав автора передбачений і ЦК України (стаття 438). [3,c.446]

В ч. 2 ст. 14 Закону зазначено, що особисті немайнові права автора не можуть бути передані (відчужені) іншим особам, а в ч. 1 ст. 29 - особисті немайнові права автора не переходять у спадщину. Таким чином, Закон заперечує перехід до спадкоємців померлого автора його особистих немайнових прав. В той самий час в ЦК України закріплено, що особисті немайнові права інтелектуальної власності не можуть відчужуватись (передаватись), за виключеннями, встановленими законом (ч. 4 ст. 423).

Стосовно таких особистих немайнових прав автора, як право авторства і право на ім’я, то вони не можуть належати іншій особі, крім самого автора.[4, c.222] Ці права є невідчужуваними і не можуть бути переданими іншим особам. Право авторства і право на ім’я тісно пов’язані з особою творця і в такому аспекті є вічними. Тому вони мають самостійне значення і завжди повинні забезпечуватись правовою охороною, незважаючи на те, що в літературі відрізняють право авторства і авторство як соціальну цінність (перше за загальним правилом припиняється зі смертю автора, а друге існує вічно). [5,c.114]

Але постає питання щодо переходу у спадщину особистого немайнового права на недоторканність твору. Законом забороняється перехід особистих немайнових прав у спадщину і не зазначається про виняток з цього загального правила. При цьому, ч. 2 ст. 29 Закону вказується, що спадкоємці мають право захищати авторство на твір і протидіяти всілякій зміні твору, а також будь-якому іншому зазіханню на твір, що може заподіяти шкоду честі і репутації автора. Пряма вказівка на існування винятків щодо відчуження особистих немайнових прав закріплена в ч. 4 ст. 423 ЦК України. Саме цим винятком певно і є право на недоторканність твору. Ч. 2 ст. 439 ЦК України передбачає, що в разі смерті автора недоторканність твору охороняється особою, уповноваженою на це автором. За відсутності такого уповноваження недоторканість твору охороняється спадкоємцями автора, а також іншими заінтересованими особами.

Право на недоторканність твору визначається як право на протидію будь-якому перекрученню, зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, яке може завдати шкоди честі і репутації автора. Це означає, що при виданні, публічному виконанні або будь-якому іншому використанні твору забороняється без дозволу автора або його правонаступників вносити будь-які зміни, спотворення як в сам твір, так і в його назву, помітку про ім’я автора. Протидіяти зазначеним неправомірним діям крім автора можуть спеціально уповноважені на це автором особи. За відсутності такої особи недоторканність твору можуть здійснювати спадкоємці автора та інші заінтересовані особи. [3, c.44]

Як і інші особисті немайнові права, право на недоторканність твору виникає з моменту створення твору, проте не припиняється після смерті автора.[6, c.25] Тобто і після смерті автора можливий певний „фантом” прав - вони існують самостійно, без його суб’єкта. [5,c.115]

Але з цим положенням не можливо погодитись, оскільки в цьому випадку спадкоємці будуть захищати свої власні права та інтереси. Захист права авторства на твір за спадкодавцем надає їм відповідні права як його правонаступників, а тому будь-яке інше зазіхання на твір або на честь автора буде порушувати й їх права, оскільки спричинюватиме шкоду наступному опублікуванню твору, а можливо й власному імені спадкоємців, які можуть носити одне прізвище із спадкодавцем та завдавати моральної шкоди через родинні стосунки тощо. [7, c.389]

Проаналізувавши чинне законодавство, постає питання: на якій підставі спадкоємці наділяються цим правом? На підставі спадкового наступництва чи на підставі прямої вказівки в Законі? На думку певного кола вчених право на недоторканність твору включається до спадщини разом із майновими правами автора. Інші вважають, що спадкування цього права неможливе.[4, c.223] Слід зазначити, право на недоторканність твору, що належить живому автору, докорінно відрізняється від права на недоторканність твору, що належить спадкоємцям автора. Автор має право змінити твір, внести в нього суттєві зміни, а спадкоємцям належить право забороняти іншим це зробити з метою збереження твору для суспільства в первісному вигляді. Отже, право на недоторканність твору переходить до спадкоємців у неповному обсязі.[1, c.451]

ЦК України передбачено більш широке коло осіб, які наділяються вищезазначеним правом після смерті автора (спадкоємці, уповноважені на це автором особи, інші зацікавлені особи) на відміну від Закону, в якому перелік осіб, до яких переходить це право зводиться лише до спадкоємців.Таким чином, необхідно привести до порядку чинне законодавство, що регулює питання спадкування особистих немайнових прав. А саме: усунути розбіжності, що містяться між ч. 2 ст. 439 ЦК України та ч. 2 ст. 29 Закону, чітко визначивши правонаступників права на недоторканність твору після смерті автора.

Вважаю за доцільне, внести зміни до Закону щодо розширення кола суб’єктів правонаступництва права на недоторканність твору, тобто внести зміни до ч. 2 ст. 29 Закону, виклавши її в наступній редакції: „Спадкоємці, уповноважені автором особи, а також інші зацікавлені особи мають право захищати авторство на твір і протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора.” Необхідно дати більш чітку регламентацію питанню про підстави переходу права на недоторканність твору, а саме: спадкоємці наділяються цим правом на підставі спадкування, особи, уповноважені на це автором - на підставі заповідального розпорядження, інші зацікавлені особи - на підставі прямої вказівки закону, що сприятиме більш ефективній охороні особистих немайнових прав автора від посягань, у тому числі від приниження його честі та репутації.

Література:

1. Дубова К.О. Немайнові права авторів: аспекти міжнародно-правової регламентації. // Держава і право: Юридичні і політичні науки. – 2006. – Вип. 31 с. 448-453.
   
2. Про авторське право і суміжні права: Закон України // Відомості Верховної Ради України. 1994.-№ 13. -Ст. 64 (із змінами та доповненнями)
   
3. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар. Вид. 3-тє перероб та доповн. – Х.: ТОВ «Одісей», 2007. – 1200с.
   
4. Рябоконь Є.О. Авторське право як об’єкт спадкового наступництва // Вісник: Юридичні науки / Київський національний університет ім. Т.Г.Шевченка.-2002. -№45-48. С.222-225.
   
5. Шишка Р.Б. Немайнові права автора // Вісник Академіі правових наук України. – 2002. - №3 с.110-121.
   
6. Чурпіта Г. Право автора на збереження цілісності твору образотворчого мистецтва // Підприємництво, господарство і право. -2003. №7 с. 24-27.
   
7. Фурса С.Я. Спадкове право: Теорія та практика: Навчальний посібник. К.: Атіка. 2002. 496 с.
   

Абдрахманов Б.Е.

теоретические аспекты правовой регламентации административного процесса в республике Казахстан

Краеугольным в настоящее время в науке административного права остается вопрос о сущностном содержании понятия «административный процесс» и его соотношении с понятием «производства по делам об административных правонарушениях», да и действующее казахстанское административное законодательство не содержит четкого понятия «административный процесс».

Вместе с тем, учитывая актуальность данного вопроса на сегодняшний день, что связано с созданием в Казахстане административных судов, расширением сферы административной ответственности, сложившейся практикой по декриминализации уголовных деяний, хотелось бы рассмотреть данный вопрос с различных в науке административного права точек зрения.

Так, В.Д. Сорокин полагает, что «…процесс и производство соотносятся как общее и особенное. Производство – часть процесса; процесс есть совокупность производств» [1,с.51]. О.М. Якуба рассматривает производство как «…урегулированный законом последовательный процесс подготовки, рассмотрения, разрешения и реализации дел об административных правонарушениях органами государственного управления» [2,с.25].

Существует и диаметрально иная точка зрения: административный процесс – часть более широкого понятия административного производства. По мнению Н.Г. Салищевой «…следует различать административное производство как процесс применения административно-правовых норм, как процесс деятельности исполнительных и распорядительных органов и административный процесс, как деятельность по разрешению споров, возникающих между сторонами административных отношений, а также по применению мер административного принуждения» [3,с.152]. Ученые Л.Б. Гальперин, В.М. Горшенов, Ф.М. Рудинский рассматривали административный процесс в качестве одного из видов административного производства [4,с.47-59].

Конечно, хотелось бы встретить единодушие во мнении ученых и практиков о сущностном содержании административного процесса, посредством норм которого реализуется административно-материальное право и существует административно-процессуальное право как отрасль права, имеющая свой самостоятельный предмет регулирования. Как справедливо отмечает Н.Г. Салищева «…вопрос об административном процессе уже переместился из чисто теоретической в область практической деятельности органов государственного управления и судебных органов» [3,с.152].

На сегодняшний день действительно можно смело констатировать тот факт, что административный процесс уже сложился в самостоятельную систему, отличную от систем уголовного и гражданского процесса.

Попытаемся дать дополнительное обоснование этому.

Во-первых, административно-процессуальная деятельность связана с управленческой деятельностью органов государства и является неотъемлемой частью исполнительной и распорядительной деятельности, одним из способов реализации ее целей и задач.

Во-вторых, административно-процессуальная деятельность осуществляется гораздо более широким кругом носителей властных отношений по сравнению с иными формами процессуальной деятельности. В процессе применения мер административного принуждения участвует несравненно более широкий круг субъектов процесса, правомочных разрешать дела по существу. В уголовном и гражданском процессах по общему правилу устанавливается исключительно судебный порядок рассмотрения дел.

В-третьих, административно–процессуальные формы рассмотрения и разрешения конкретных дел, с точки зрения активного проявления непосредственного участия общественности, более демократичны по сравнению с иными процессуальными формами. Здесь в ряде случаев законодательство допускает возможность разрешения вопросов по существу не только судьями и государственными органами или их представителями, но и, согласно ст.538 КоАП РК [5,с.152] такими формированиями, как районные (городские), районные в городах комиссии по защите прав несовершеннолетних, в составе которых помимо председателя и секретаря периодически собираются внештатные представители государственных и негосударственных организаций.

В-четвертых, административно-процессуальная деятельность, несомненно, проще деятельности уголовно-процессуальной, если принять во внимание, что эта деятельность ограничивается рамками процедуры борьбы с преступлениями. Многие процессуальные институты, свойственные уголовному и гражданскому процессам, не только не характерны для административного процесса, но и вообще не применимы к нему. Стадии административного процесса существенно отличаются от стадий уголовного и гражданского процессов.

В-пятых, административный процесс обслуживает, в отличие от уголовного и гражданского процессов, специфичные только для него характерные отрасли материального права – административное право, налоговое право, финансовое право и т. д., в то время как уголовный процесс обслуживает уголовное право, гражданский процесс и гражданско-процессуальное право, обслуживают иные отрасли материального права – гражданское, трудовое, земельное и т.д.

Поэтому логично было бы к разряду процессуальных систем отнести и административно-процессуальную, наряду с устоявшимися – уголовно-процессуальным и гражданско-процессуальным.

Различия во мнениях ученых относятся не к факту самого существования административного процесса и административно-процессуального права, а к вопросу об объеме, границах административного процесса и, следовательно, к вопросу о том, какие административно-правовые нормы следует относить к материальным, а какие – к процессуальным [6,с.277].

Сторонников различных мнений по этому вопросу в административно-правовой литературе можно разделить на две группы.

По мнению одних понятие административного процесса трактуется в широком смысле на основе процедуры реализации всех или большинства сторон исполнительно-распорядительной деятельности государственных органов в процессуальной форме осуществления всей управленческой деятельности.

Другая группа ученых рассматривает административный процесс в узком плане, сдвигая границы его содержания. Так, Тедевосян В.С. полагает, что административный процесс связан только с деятельностью по разрешению споров, вытекающих из административно-правовых отношений [7,с.131].

Как бы не складывались мнения ученых в этом вопросы, думается, следует согласиться с тем, что административный процесс практически сложился и требует тщательного и глубинного исследовании, кодификации и облачения в законодательные рамки, наряду с уголовным и гражданским процессом.

Таким образом, в настоящее время в Казахстане назрела насущная необходимость в создании Административно-процессуального кодекса.

В свою очередь, предлагаем следующее определение административного процесса - это урегулированный нормами административно-процессуального права порядок производства специализированными административными судами и уполномоченными государственными органами специфической деятельности по рассмотрению дел об административных правонарушениях, применению мер административного принуждения, наложению административных взысканий, рассмотрению жалоб, протестов, представлений, заявлений и разрешению споров, в сфере государственного управления.

Литература:

1. Сорокин В.Д. Проблемы административного процесса. М.: Юр. лит.,1968. 67 с.
   
2. Якуба О.М. Административная ответственность. –М.: Юр. лит., 1972. 152 с.
   
3. Салищева Н.Г. Административный процесс в СССР. –М.: Юр. лит., 1964. 215 с.
   
4. Гальперин Л.Б., Горшенов В.М., Рудинский Ф.М. Административный процесс и административное производство // Советское государство и право. –1965. –№3. –С.47-59.
   
5. Кодекс Республики Казахстан об административных правонарушениях: Официальный текст. –Алматы: ТОО «БАСПА», 2001. –267 с.
   
6. Манохин В.М. Советское административное право: Часть общая. Саратов: изд. Саратовского ун-та, 1986. –326 с.
   
7. Тедевосян В.С. Административные правоотношения // Советское государство и право. –1963. –№1. –С. 131.
   

Аверочкіна Т.В.

РЕЄСТРАЦІЯ ЯХТ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Власна яхта традиційно вважається одним з найважливіших елементів антуражу заможності, респектабельності та престижу. Втім, далеко не всі покупці яхт використовують їх тільки для власної розваги та індивідуальних морських круїзів; не варто забувати, що яхта та навіть флотилія яхт є привабливим та рентабельним інвестиційним об’єктом. Проте, при покупці яхти необхідно чітко визначитись саме під яким прапором вона буде ходити, тобто визначитись з країною її реєстрації. Під реєстрацією яхти (як й іншого судна) розуміється надання їй права плавання під прапором певної держави, а також реєстрація права власності на неї. Здійснення реєстрації означає, що уряд держави, чий прапор буде нести ця яхта, перевірила правові аспекти придбання та технічний стан яхти, упевнилася в їхній повній відповідності власним національним та міжнародним вимогам та свідчить про це перед усіма зацікавленими особами.

При виборі відповідної юрисдикції та прапору судна необхідно врахувати низку факторів, основними з яких є: витрати, пов’язані з реєстрацією та річний збір, репутація прапору та юрисдикції, податкові зобов’язання, національність власника та передбачуваний район плавання. Основними морськими юрисдикціями та офшорними зонами реєстрації суден є: ссылка скрыта, ссылка скрытаи, ссылка скрытаи, Барбадос, Бахрейн, ссылка скрыта, ссылка скрытаи, Бірма, Болівія, Германія, ссылка скрыта, ссылка скрытаі, ссылка скрыта, ссылка скрыта, Екваторіальна Гвінея, ссылка скрыта, ссылка скрытаи, Камбоджа, Коморські острови, Ліван, ссылка скрыта, Ліхтенштейн, ссылка скрыта, ссылка скрыта, Макао, ссылка скрыта, Монголія, ссылка скрытаи, ссылка скрыта, Науру, ссылка скрыта, ссылка скрыта та деякі інші [1].

Для того щоб зареєструвати яхту, наприклад, під прапор Сейшельських островів, її власникові необхідно заснувати тут офшорну компанію, на ім’я якої й відбуватиметься вся наступна процедура реєстрації. Якщо яхта вже перебуває під прапором будь-якої держави, то, насамперед, необхідно одержати свідоцтво про її викреслення з реєстру за місцем колишньої реєстрації. Власник яхти повинен підписати та пред’явити зареєстрованому агентові компанії декларацію про право власності, підтверджуючи, що жодна фізична або юридична особа не має законного права на яхту, що реєструється. Зареєстрований агент компанії звертається за одержанням радіоліцензії та подає заяву на реєстрацію яхти за встановленим зразком. В заяві повинні бути зазначені наступні відомості: назва, яку одержить яхта при реєстрації під прапором Сейшельських островів; назва яхти на даний момент (або бортовий номер нової яхти); прапор, під яким яхта зареєстрована в цей час; місяць, рік і місце покупки яхти; передбачувана дата реєстрації під прапором Сейшельських островів; назва порту або іншого місця, у якому буде перебувати яхта на передбачувану дату реєстрації; кому буде належати право власності на яхту; адреса власника яхти на Сейшельських островах (адреса зареєстрованого офісу офшорної компанії); число акцій, що належать зареєстрованому власникові (при спільному володінні вказати імена й адреси інших власників); опис яхти (вітрильна або моторна), включаючи рік і місце виробництва, назва й адреса виробника, число щогл, оснащення, форштевень, корми й корпус; довжина від передньої частини носа до задньої частини корми; найбільша ширина, включаючи обшивку; валовий реєстровий тоннаж; реєстровий тоннаж; число двигунів (якщо такі є), їхні параметри, дати та країни виготовлення, назва й адреса виробника; число гребних валів; зразкова швидкість яхти; назва та адреса страховика ризиків. До заяви варто прикласти кольорову фотографію яхти для визначення її кольору. Після цього яхті привласнюється позивний, сплачується портовий збір та яхта протягом одного дня одержує Свідоцтво про реєстрацію, після чого на ній дозволяється підняти прапор Сейшельських островів. Слід зазначити, що реєстрація яхти підлягає щорічному продовженню, плата за яке повинна вноситися не пізніше 31 січня кожного року [2].

Під прапором Панами, що є лідером з реєстрації суден, у тому числі й яхт на сьогодні налічується близько 14 000 суден, що пояснюється зорієнтованістю економіки цієї держави на сферу послуг, особливо у сфері мореплавства. Панама є «вигідною» у цьому плані оскільки має так називаний відкритий реєстр судів, що означає можливість резидента будь-якої країни зареєструвати своє судно саме в цій державі [3].

Серед незаперечних переваг вибору реєстрації яхти в Панамі є: відсутність обмежень відносно громадянства власника яхти; відкритий характер реєстру суден; доход, отриманий суднами, не обкладається податком; законодавство Панами передбачає так звану «подвійну реєстрацію», тобто до реєстру Панами можна включити судна, зареєстровані в інших державах світу за умови, що законодавство такої іншої держави передбачає подібну реєстрацію. Те ж саме стосується й випадків, коли судно зареєстроване в Панамі, воно може бути паралельно зареєстроване в іншій державі; з 1995 року в Панамі були значно знижені розміри державних зборів і зборів за реєстрацію судів; у деяких випадках відсутня вимога легалізації документів, необхідних для реєстрації, що значно прискорює цей процес.

Для реєстрації яхт під Панамським прапором існують деякі особливі правила. Для яхт видаються офіційні ліцензії на навігацію та радіозв’язок строком на два роки кожна, з можливим продовженням. Спочатку оформляється тимчасова навігаційна ліцензія (дійсна протягом 6-ти місяців) і попередня ліцензія на радіозв’язок (дійсна протягом 3-х місяців). Документи для тимчасової (попередньої) реєстрації можуть бути надані у вигляді копій. Однак, щоб уникнути зайвої витрати часу й коштів на пересилання документів, краще відправляти оригінали відразу.

Для одержання тимчасової ліцензії для яхти повинна бути надана наступна інформація та документи, в яких зазначаються: існуюча назва яхти; ім’я, повна адреса та громадянство власників, поза залежністю від того, чи є вони громадянами Панами, адреса місця, до якого судно приписане або відправляється в плавання в цей момент, якщо власником є Панамська компанія, повинні бути також надані відомості про реєстрацію даної компанії; тоннаж - чистий та валовий; країна, в якій яхта була зареєстрована раніше (якщо є); будівельний матеріал, з якого збудований корпус яхти; тип силової установки: кількість двигунів, число циліндрів у кожному двигуні, потужність кожного двигуна, марка двигуна або назва виробника двигуна та швидкість яхти; основні розміри в метричних одиницях: довжина, ширина й глибина; кількість містків, палуб, щогл і труб; рік і місце виготовлення, а також назва та адреса виробника; ім’я та адреса звітного агента, тобто особи або корпорації, що несуть відповідальність по оплаті рахунків за радіотелеграф і радіотелефон (ця особа повинна бути офіційно уповноважена урядом Панами). Також потрібно оформити згоду на продаж, у якому власник вказує, що він не заперечує проти продажу та передачі права власності на судно.

Для одержання офіційної постійно діючої навігаційної ліцензії необхідні наступні документи: свідоцтво про виключення з суднового реєстру країни, в якій судно було зареєстровано раніше; копія документа, в якому зазначене про право власності, офіційно зареєстроване в державному реєстрі Панами, а також копія корабельної міцності та згода з фактом продажу або сертифікат. За прогулянкові судна або яхти, які вносяться до реєстру Панами, необхідно оплатити тільки збір у розмірі 1500 доларів США за кожні два роки (тривалість постійної ліцензії), якщо власниками яхт є громадяни іноземної держави. За яхти, власниками яких є громадяни Панами, даний збір становить усього 1000 доларів США. Зазначений внесок не містить у собі оплату інших внесків, податків або зборів, передбачених чинним законодавством Панами [4].

Отже, розглянуті приклади реєстрації яхт під так званими «зручними прапорами» дають змогу побачити, що така реєстрація повною мірою виправдовує свою назву – вона насправді «зручна» та доволі проста, проте за такою простотою можуть ховатися такі підводні камені як, наприклад, невідповідність зареєстрованого судна міжнародним стандартам безпеки, оскільки, у розглянутих автором державах «зручних прапорів» для реєстрації яхт не вимагається документ про сюрвейєрську оцінку, що видається на судно класифікаційними товариствами та підтверджує його морехідність.

Література:

1. В.Лебедев, А.Ницевич Что такое удобный флаг? // Судоходство. – 2005. - № 9; матеріали журналу «Компас моряка». – 2007. - № 1.
   
2. За матеріалами сайту www.corpagent.com.
   
3. Ю.Калина Регистрация яхт под Панамским флагом // Offshore Journal. – 2004. - № 4.
   
4. Там само.