Geum.ru

Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материалаДокументы

Содержание


Писаренко Ганна
Устойчивые выражения в старобелорусской и староукраинской юридической терминологии
Деякі висновки щодо функціонування та протидії міжнародним та міжрегіональним організованим злочинним формуванням
Подобный материал:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   56

Писаренко Ганна


НАДАННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ ОРГАНАМИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ

Одним із стратегічних завдань адміністративної реформи України є запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, зокрема, щодо надання адміністративних послуг. Сучасне розуміння демократичної держави полягає в тому, що не громадяни служать державі, а вона є організацією на службі в суспільства. Це означає, що держава не управляє громадянами, а надає їм послуги, тобто вчиняє різноманітні дії, спрямовані на створення умов для реалізації громадянами своїх прав та свобод. Система надання адміністративних послуг має бути організована таким чином, щоб це було зручно громадянам, займало мінімум часу, довідок та грошей.

В даний час у вітчизняному законодавстві практично не зустрічається термін "адміністративні послуги". Винятком є такі програмні документи, як Концепція адміністративної реформи в Україні та Концепція розвитку системи надання адміністративних послуг органами виконавчої влади. В адміністративному праві західних країн (законодавстві, доктрині та практиці) інститут "адміністративних послуг" є достатньо розробленим. За новою для нашої науки термінологією, яка, до речі, точно відображає місце держави у відносинах із людиною, окремі вітчизняні вчені не хочуть бачити раціонального змісту. Але, саме впорядкувавши діяльність органів державної влади у відносинах з громадянами ми зможемо реально захистити їх права та свободи, обмежити свавілля держави. Необхідно наголосити, що не йдеться про запровадження нових механізмів для "стягування" грошей з громадян, більшість таких послуг є платними вже сьогодні, мова йде про впорядкування діяльності держави у цій сфері, в тому числі й щодо стягнення плати.

На цьому шляху виникає чимало проблем, які потребують теоретичного осмислення і обґрунтування. Деякі дослідники пропонують визначати досліджувану категорію як «управлінські послуги», «виконавські послуги». Так, І. Коліушко та В. Тимощук вважають доцільнішим використання визначення “адміністративні послуги”, звертаючи увагу, що так зване “широке” розуміння поняття управлінських послуг фактично тотожне поняттю “державні послуги”, яке охоплює також послуги, за надання яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування несуть опосередковану відповідальність, хоча безпосередньо їх не надають (наприклад, медична допомога). Також звернено увагу, на те що управлінська послуга має кінцеву форму індивідуального адміністративного акту, є результатом адміністративного провадження, тому доцільне використання терміну “адміністративні послуги” [1, С. 171]. В. Гаращук взагалі заперечує надання “управлінських послуг”, обґрунтовуючи свою позицію, головним чином, запереченням платності цих послуг [2, С. 110]. Концепція розвитку системи надання адміністративних послуг органами виконавчої влади проголошує, що в залежності від суб’єкта, що надає публічні послуги, розрізняють державні та муніципальні послуги. Важливою складовою як державних, так і муніципальних послуг є адміністративні послуги. Адміністративна послуга визначається як результат здійснення владних повноважень уповаженим суб’єктом, що відповідно до закону забезпечує юридичне оформлення умов реалізації фізичними та юридичними особами прав, свобод і законних інтересів за х заявою (видача дозволів, ліцензій, сертифікатів, посвідчень та ін.) [3].

Не заперечуючи проти існування вказаних визначень досліджуваної категорії, ми вважаємо, що адміністративні послуги необхідно визначати як правовідносини, що виникають при реалізації суб’єктивних прав фізичної або юридичної особи (за їх заявою) в процесі публічно-владної діяльності адміністративного органу для отримання певного результату.

Можна виділити такі ознаки адміністративних послуг: 1) адміністративних послуги надаються лише за ініціативою фізичних та юридичних осіб; 2) необхідність (і відповідно можливість) отримання конкретної адміністративної послуги безпосередньо передбачена законом; 3) закон наділяє повноваженнями по наданню кожної адміністративної послуги відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування; 4) для отримання адміністративних послуг фізичним та юридичним особам необхідно виконати певні вимоги визначені законом, тобто має бути дотримана визначена процедура надання відповідної послуги.

Для кращого розуміння сутності такого явища як адміністративні послуги необхідно дослідити їх конкретні приклади. Для цього було б корисно створити загальний перелік адміністративних послуг, та спробувати їх класифікувати. У чинному законодавстві на сьогоднішній день можна виділити такі групи управлінських послуг за їх предметом:

1) видача дозволів, в тому числі акредитація, атестація, сертифікація; 2) реєстрація з веденням реєстрів, в тому числі легалізація суб`єктів; 3) легалізація, нострифікація та верифікація; 4) соціальні адміністративні послуги.

Сьогодні вважається за доцільне зосередитися над виробленням єдиної доктрини адміністративних послуг та її запровадженням у життя. Це можна зробити шляхом прийняття Закону України «Про адміністративні послуги», який визначив би поняття, види адміністративних послуг, права та обов’язки заявника і адміністративного органу та ін., та якнайшвидшого прийняття Адміністративно-процедурного кодексу України, що має визначати строки адміністративних процедур з надання адміністративних послуг, їх стадії, можливість та процедури оскарження та ін.

Повчальним є досвід деяких країн в організації системи надання адміністративних послуг. Так, в окремих муніципалітетах Німеччини та Нідерландів створюються так звані "універсами послуг" або "установи для громадян". При цьому необхідно пам’ятати, що абсолютна більшість послуг в цих країнах надаються саме на муніципальному рівні, а міністерства займаються політичним питаннями, і не вирішують індивідуальних адміністративних справ. В цих установах ("універсамах послуг") можна отримати всю інформацію про адміністративні послуги, подати заяву на отримання будь-якої послуги, що надається муніципалітетом або отримати відповідні довідки. В цьому ж місці отримується і сам результат – адміністративна послуга, крім випадків надсилання рішення органу влади поштою.

В ході здійснення адміністративної реформи необхідно забезпечити послідовне реформування виконавчої влади в напрямі посилення її ефективності та дієздатності; підвищення рівня відкритості у діяльності органів виконавчої влади, прозорості процедур підготовки та прийняття урядових рішень.

Слід прискорити роботу щодо покращення правового регулювання відносин з надання адміністративних послуг, чіткого відмежування їх від звичайних послуг господарсько-технічного характеру, що надаються різними органами державної влади, створення правових передумов для якісного удосконалення адміністративного порядку оскарження як ефективного механізму захисту прав, свобод та законних інтересів громадян і юридичних осіб у сфері діяльності органів виконавчої влади.

Взагалі, на нашу думку, запровадження інституту адміністративних послуг допомогло б досягти найважливішого завдання адміністративної реформи – змінити ідеологію діяльності держави з владарювання на служіння.

Література:
  1. Коліушко І., Тимощук В. Управлінські послуги – новий інститут адміністративного права // Право України. – 2001. - №5. – С. 30-34.
  2. Гаращук В. Управлінські послуги – новий інститут чи нова помилка? // Вісник АПрН України. – 2001. - №3. – С. 109-114.
  3. Про схвалення Концепції розвитку системи надання адміністративних послуг органами виконавчої влади: Розпорядження КМУ від 15 лютого 2006 р. № 90-р. // Офіційний сайт ВРУ rada.gov.ua



Полещук Наталья

УСТОЙЧИВЫЕ ВЫРАЖЕНИЯ В СТАРОБЕЛОРУССКОЙ И СТАРОУКРАИНСКОЙ ЮРИДИЧЕСКОЙ ТЕРМИНОЛОГИИ

В терминологии права старобелорусского и староукраинского языков значительное место занимают неоднословные номинативные единицы, к которым относятся фразеологизмы и фразеологизированные словосочетания, получившие в диахронической фразеологии также название устойчивые словесные комплексы.

Основными параметрами подобных наименований выступают: устойчивость, на которую указывает постоянство его значения и компонентного состава, возобновляемость, т.е. повторяемость в одном и том же качестве, семантическая общность компонентов, достаточно частая тавтологичность, возможная их синанимическая замена отдельным словом.

Наши наблюдения показывают, что в исследуемой группе названий в правовых терминосистемах двух языков преимущество имеют субстантивно-адъективные и вербально-субстантивные словосочетания.

Субстантивно-адъективные словосочетания включают в себя исключительно два компонента – существительное и согласованное с ним прилагательное или причастие: ст.бел. сторона жалобливая, сторона жалобная, сторона поводовая, сторона укрывжоная, сторона ображоная, сторона болячая ‘лицо, которое предъявляло иск’, ст.укр. грамота оутверъжоная ‘подтверждающая грамота’, грамота докончальная ‘договорная грамота’, записъ докончальный ‘договор, соглашение’, дань медовая ‘налог, который выплачивался медом’, дань грошовая ‘денежный налог’. При этом следует отметить, что в ряде случаев главное слово, употребляясь вне таких сочетаний, является многозначным. Например, в старобелорусском языке существительное книга имело значения ‘книга, литературное произведение’, ‘часть какого-либо художественного произведения, том’, ‘тетрадь для деловых записей’, ‘книгохранилище’, ‘стандартное количество листов сусального золота, скрепленных в виде книги’; в староукраинском лексема земля характеризовалась наличием значений ‘почва’, ‘планета’, ‘страна, государство’, ‘административно-территориальная единица’, ‘народ’, ‘территория, которая находилась под властью короля или князя’, ‘имение’. Таким образом, подчиненное к полисеманту прилагательное или причастие конкретизирует, уточняет и сужает его семантический объем: ст.бел. книги записные ‘собрание документов о различных юридических актах’, книги посольские ‘собрание документов, связанных с международными отношениями’, книги скарбные ‘собрание документов о владении имуществом’, книги трибунальские ‘собрание юридических документов высшего апелляционного суда’ и т.д. [1, 141–144]; ст.укр. земля колодная, земля бортная ‘участок земли в лесу, предназначенный для разведения пчел’, земля ловная ‘участок земли в лесу, предназначенный для охоты’, земля пашная ‘нива’, земля подлазная, земля подлозная ‘участок земли, обрабатываемый нерегулярно’, земля пустовская ‘необработанная земля’, оугорьская земля ‘Венгрия’, турецкая земля ‘Турция’, земля королевская ‘королевство’ [3, 395–397]. Следует отметить, что препозиция или постпозиция зависимого элемента не влияет на содержание бивербального наименования.

Достаточно определенно вырисовывается круг базовых имен, т.е. тех слов, на основе которых чаще всего возникали субстантивно-атрибутивные бивербы: бояринъ, вина, грамота, грошъ, дворъ, записъ, земля, книга, князь, листъ, люди, пенези, право, рокъ, служба, сторона, судъ, урядникъ, чоловекъ. Например, в старобелорусском деловом языке слово люди фиксируется в 140 бивербальных названиях (люди волостные, вольные, владычные, князские, лихие, невольные, окрутные, панские, подводные, служебные, збройные, ремесленные, сельские, тяглые, украинные, циншовые и т.д.), слово судъ – в свыше 40 (судъ асесорский, судъ божый, судъ бурмистровский, судъ вечный, судъ войтовский, судъ гайный, судъ головный, судъ господарский, судъ духовный, судъ загайный и т.д.).

В вербально-субстантивных устойчивых названиях главный и зависимый компоненты связаны управлением. Структура таких аналитических образований представлена типами, которые отличаются грамматическим значением зависимого компонента (его падежными формами и наличием или отсутствием при нем предлога):

V+N gеn: ст.бел. вызывати до права ‘вызывать в суд’; ст.укр. выповедати съ права ‘лишать прав’, зъ докончанья выступити ‘расторгнуть договор’;

V+N dat: ст.бел. позвать ку праву, волати ку праву, зазвать ку праву ‘вызвать в суд’; стати ку праву ‘предстать перед судом’; ст.укр. звати к праву ‘вызывать в суд’;

V+N асс: ст.бел. право дати ‘созвать суд’; право учынити ‘вынести судебное решение’, позывати на право ‘возбуждать судебный процесс’; ст.укр. вину дати ‘обвинить’, сказовати у вину ‘признавать виновным’, втискъ деяти ‘угнетать’, выдати во право ‘отдать под суд’, жалобу жаловати ‘подавать иск’, жалобу стратити ‘проиграть дело в суде’, заплатити шию ‘приговорить к смерти через повешенье’, заплату дилати, заплату чинити ‘платить’;

V+N abl1: ст.бел. доискатися правомь ‘добиться через суд’; правомь добыти ‘выиграть судебное дело’; правомь искати ‘рассматривать дело через суд’; ст.укр. головою заплатити ‘быть наказанным смертной казнью’;

V+N abl2: ст.бел. у праве стояти ‘судиться’, седети на праве ‘заседать в суде’; ст.укр. на воли седети ‘быть освобожденным от налогов и повинностей’.

Приведенные примеры свидетельствут о наличии идентичных по структуре и семантике устойчивых единиц в двух языках, например, книги записные ‘собрание документов о различных юридических актах’, книги земские ‘сборник актов земских судов’, книги судовые ‘своды судебных решений’: ст.бел. такый записъ можеть предъ судьею обновить в книгахъ записныхъ (Висл., 41б), которое писмо … въ книги земские Дорогицкии писати казали и абы вечными часы заставало и не отъ того кого не порушено было (АВК, II, 2, 1431), книги судовые отворивши писарови нашому фундушъ славное памети его милости пана Солтана на церковь Волчинскую служачий, выдать повелели (АВК, III, 18, 1586), ст.укр. мы уставляемъ такый запїсъ л годов дєржатъ а въ і год въ тотъ записъ можеть пред соудьею обновить въ книгахъ записъныхъ (XV ст., СЯ, 41 зв.), И степан єрмолич з братьєю своєю до книгъ земъских нєпослалися (Вильно, 1495, БСКИ), поведили намъ штожъ деи тот листъ вписанъ єсть въ книги судовыи (Вильно, 1495, ВК).

Связь проанализированных текстов, созданных в средние века на территории Беларуси и Украины, с формой общественного сознания и сферой функционирования явилась основной причиной доминирования в них фразеологизмов и фразеологизированных единиц юридического, общественно-политического, социально-экономического содержания (общие названия судебного процесса, названия участников судебного процесса, названия нарушений и нарушителей закона, названия штрафов и наказаний; названия органов власти и понятий, связанных с их деятельностью, названия лиц по должностям и социальному положению, названия официальной документации; названия имущественных владений; названия, которые характеризуют организацию коммерческого процесса и названия участвующих в нем лиц, названия платежей и налогов, названия денежных единиц).

Именно через использование подобных устойчивых словосочетаний, которые выражают правовые отношения и которые закреплены в общественном сознании, достигается локоничность, конкретность, общепонятность юридического документа. Наличие стандартных выражений содействовало выразительности их языка. Как отмечает М.Н. Кожина, “характер этой выразительности специфический, направленный на наилучшее языковое отражение стилевых черт делового языка, на наилучшее осуществление в правовой сфере специфических задач коммуникации“ [2, 172]. Все перечисленные выше языковые единицы обеспечивали стандартизированность текста, одну из приоритетных черт делового стиля.

Выводы: 1) в юридической терминологии старобелорусского и староукраинского языков широко представлена система субстантивно-атрибутивных и вербально-субстантивных наименований; 2) их состав и историческая перспектива находились в прямой зависимости от экстралингвистических факторов (эволюция права, его норм, изменение общественно-политической ситуации и т.д.); 3) сходство в структуре, лексическом составе, семантике, функционировании устойчивых словосочетаний двух языков определяется их генетическим родством.

Литература:
  1. Гістарычны слоўнік беларускай мовы. Вып. 15. – Мінск, 1996.
  2. Кожина М. Н. К основаниям функциональной стилистики. Пермь, 1968.
  3. Словник староукраїнської мови XIV–XV стст. Т.1. – Київ, 1977.



И.И. Поляков

отличие объекта правоотношений от объекта права

Исследование данной проблемы представляет как теоретический так и практический интерес. Смешивание объекта правоотношений с объектом права приводит к определённым коллизиям, которые отрицательно сказываются на правильном понимании и использовании этих разных понятий.

В связи с указанным и возникла необходимость в рассмотрении данной проблемы с теоретической точки зрения.

Для того, чтобы наиболее чётко охарактеризовать отличие объекта правоотношения от объекта права, целесообразно взять объект правоотношений определенной отрасли права и провести его сравнительный анализ с непосредственным объектом права в общем понимании. При исследовании данной темы будет проведен анализ отличий объекта права от объекта гражданского правоотношения.

Развитие современного гражданского законодательства требует ответственного теоретического обоснования понятийного правового аппарата и исследования взаимосвязи и взаимодействия между правовыми категориями. В свою очередь развитие общественных отношений сопровождается постоянным переосмыслением роли права в механизме социальной регуляции.

Как отмечает В.М. Ермоленко, важным с этой точки зрения является определение круга общественных явлений и ценностей на которые право оказывает влияние и которые подчиняются этому влиянию, а также исследования средств, которые обеспечивают процесс правовой регуляции [1, с. 48]. Достаточно часто объект права отождествляется с объектом правоотношений, но в этом случае понятие права сводится к совокупности правоотношений, что является неверным, ведь последние выступают лишь составной частью механизма правовой регуляции.

На сегодня, со стороны учёных теоретиков в области права, отсутствует единство во взглядах на объект права, которое приводит к противоречиям в правотворческой и правоприменительной деятельности.

Задачей настоящего исследования является определение путем анализа современных теоретических концепций относительно объекта права подхода к решению данной проблемы.

Исследуя этот вопрос будем исходить из концепции, что объектом правоотношений являются материальные и не материальные блага. При этом, закономерно возникает вопрос, а что же является объектом права? Анализ теоретических исследований по данной проблеме, позволяет сгруппировать их результаты по следующим направлениям: а) объектом права выступают общественные отношения, причём каждая отрасль права регулирует определенную совокупность однородных отношений, которые и составляют предмет науки этой отрасли права; б) объектом права являются материальные и не материальные блага, по поводу которых возникают правоотношения; в) объектом права выступает поведение людей. Следует заметить, что последний подход, определяющий поведение людей как объект права, пока ещё является декларативным на уровне категориального определения понятий.

В настоящее время отсутствует теоретическое обоснование поведения людей как объекта права и его соотношения с общественными отношениями. Поэтому при исследовании будем опираться на общие результаты философской и юридической теории.

Философия под объектом понимает то, что противостоит субъекту в его предметно-практической и познавательной деятельности. По мнению, В.К. Бабаева, объект – это часть объективной реальности, с которой взаимодействует субъект [4, с. 425]. Такое понимание объекта применимо и к сфере права. Необходимо лишь иметь ввиду, что если в философском понимании объектом становятся вещи, включаемыю в человеческую деятельность, осваиваемые и познаваемые человеком, то понятие объекта права значительно уже. Объект права – это общественные отношения, которые могут быть предметом правового регулирования и требуют такого регулирования. Ещё уже понятие объекта правоотношения. Это нечто более конкретное – чем объект права.

Объект права – понятие весьма абстрактное.

Объект правоотношения – конкретнее, ибо он представляет общественных отношений элемент (единицу общего), по поводу которого взаимодействуют субъекты.

Поэтому объект правоотношения – это то, на что направлены субъективные права и юридические обязанности. Такое понимание объекта правоотношения согласуется и с философской трактовкой вопроса.

Результаты философских исследований дают возможность установить, что категория отношения указывает на опосредственную взаимосвязь конечных результатов материальных процессов. Как доказательство этому, можно привести утверждение, что в основе любых проявлений свойств и отношений должны лежать реальные процессы. Свойство является качеством такого процесса, который возникает в ходе взаимодействия определенного объекта с другими объектами. Из этого следует, что любое отношение является следствием реализации свойства данного объекта в его соотношении с иными объектами.

Следовательно, общественные отношения, как разновидность общего понятия отношения, отображает не сам процесс деятельности людей, а лишь конечные результаты этого процесса. Как любое явление бытия, независимо от его материальной и не материальной природы, общественные отношения имеют свое начало, окончание и поддаются изменениям за время их существования [2, с. 710].

Таким образом, предусмотреть и урегулировать конкретные результаты общественных процессов с точки зрения права представляется невозможным. Высшей формой общественных отношений является деятельность людей. Именно она и подлежит правовому регулированию.

Отмеченное выше свидетельствует о том, что определение в качестве объекта права общественных отношений представляется не совсем точным, ведь основная образовывающая их часть (экономические и иные отношения) имеет объективный характер, а поэтому не подлежат субъективному влиянию права.

В реальной жизни общественные отношения воплощаются в поведение, деятельность людей. Следовательно, урегулирование правом общественных отношений осуществляется опосредственно через урегулирование поведения людей. Направление влияния указывает на настоящий объект права, которым и выступает именно деятельность людей.

По мнению Л.В. Тихомировой, М.Ю. Тихомирова, определение в качестве объекта права материальных и не материальных благ, представляется упрощенной схемой, в которой пропущено одно соединительное звено – поведение людей [3, с. 971].

Право не может непосредственно влиять на материальные и не материальные явления, реализуя это влияние в регламентации деятельности людей, направленной на указанные объекты. Правовое влияние проявляется через механизм правовой регуляции определяющей составной частью которых являются правовые нормы и правоотношения. Относительно объектов, право реализует себя в правоотношениях, устанавливая конкретный объем прав и обязанностей их сторон, то есть возможное поведение относительно определенного объекта.

Поведение участников правоотношений как совокупность установленного, то есть возможного и необходимого поведения, является содержанием последующих.

Учитывая изложенное, можно отметить, что именно содержание правоотношений и является объектом права, а объектом правоотношений, на которой направлено поведение правомочного и обязанного лица, выступают материальные и не материальные блага. Исходя из этого, в конечном итоге получаем схему «право – содержание правоотношения – материальный или не материальный объект», в которой отображается объектная направленность права.

Другими словами, право реализует влияние на материальные и не материальные ценности через правоотношения, устанавливая определенную модель поведения людей как участников последних.

Таким образом, под объектом правоотношения понимается абстрактное содержание реализуемой нормы действующего объективного права, то есть соответствующие абстрактные положения её гипотезы, диспозиции и санкции.

Предметом же правоотношения являются конкретные субъективные права и юридические обязанности, для приобретения, осуществления и исполнения которых конкретные субъекты права при наличии необходимых правовых условий вступают в конкретные правоотношения и в соответствии с требованиями реализуемой нормы права совершают надлежащие правомерные действия.

Литература:
  1. Ермоленко В.М. Объект имущественных правоотношений. Государство и права. Институт государства и права им. В.М. Корецкого, 2003, №22. – С. 48.
  2. Юридическая энциклопедия // Под общей редакцией Ю.С. Шемшученко. – Т.4., К., 1998. – С. 710.
  3. Тихомирова Л.В., Тихомиров М.Ю. Юридическая энциклопедия. Изд. – 5-е. // Под редакцией М.Ю. Тихомирова, М., 2002. – С. 971.
  4. Теория государства и права: Учебник / Под редакцией В.К. Бабаева, М.: Юристъ, 2003. – 592 с.



Поплавський І.Г.

ДЕЯКІ ВИСНОВКИ ЩОДО ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА ПРОТИДІЇ МІЖНАРОДНИМ ТА МІЖРЕГІОНАЛЬНИМ ОРГАНІЗОВАНИМ ЗЛОЧИННИМ ФОРМУВАННЯМ

Проведеним дослідженням стосовно генези функціонування та організації протидії міжнародним та міжрегіональним організованим злочинним формуванням було встановлено:

1. Організовані злочинні формування існують практично в усіх країнах світової спільноти (за рідким винятком країн, наприклад, з диктаторським режимом), і момент зародження вказаних формувань для кожної країни різний, починаючи з VI-VII ст. н.е. (Японська “Якудза”) до – середини XХст. (корейські ОЗФ).

2. Як правило, організовані злочинні формування зароджувалися під “прапором” національно-визвольних рухів, і тільки потім набували кримінальні риси (сицилійська мафія, китайські тріади та інші).

3. За географічною ознакою походження організовані злочинні формування можна класифікувати на європейські, азіатські, американські, африканські та австралійські.

4. Найбільш потужними у світі злочинними організованими формування є зародженні в більш давні часи. Це італійська мафія, американська “Коза ностра”, японська “Якудза”, колумбійська нармафія, тріади Південно-Східної Азії.

5. Перші свідчення про організовані злочинні формування на території країн СНД відносяться к кінцю XV і початку XVI століть.

6. Українські ОЗФ стали приємниками ОЗФ Російської імперії, і мають спільні ознаки з усіма ОЗФ пострадянського простору.

7. Основні напрямки злочинної діяльності міжнародних та міжрегіональних організованих злочинних формувань можливо класифікувати на дві групи: загальнокримінальна сфера та сфера економіки.

8. До основних напрямків злочинної діяльності у загальнокримінальній сфері відносяться: незаконний обіг наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів; незаконний обіг зброї; незаконний обіг автотранспортних засобів; торгівля людьми та їх органами; викрадення людей з метою викупу; вбивства на замовлення; організовані форми вимагання та шахрайства.

9. До основних напрямків цієї діяльності у сфері економіки слід віднести: зовнішньоекономічна діяльність; контрабанда; кредитно-фінансова та банківська сфера; підробка грошей, цінних паперів та документів; злочинна діяльність у сфері нафтогазового та енергетичного комплексу, торгівлі, будівництва та приватизаційній сфері; комп’ютерні злочини; відмивання грошей, добутих злочинним шляхом.

10. Спектр злочинної діяльності певних ОЗФ досить широкий і залежить від економічних, політичних, соціальних та інших факторів, і при зміні цих факторів також змінюються напрямки злочинної діяльності, їх злочинна стратегія і тактика.

11. Основною метою злочинної діяльності вказаних формувань є отримання зверхприбутків. При цьому найбільш прибутковими напрямками злочинної діяльності є незаконний обіг наркотиків, зброї, автотранспорту та протиправна діяльність у сфері економіки.

12. Генезис основних напрямків злочинної діяльності ОЗФ знаходиться у прямій залежності від науково-технічного прогресу (комп’ютерна злочинність, злочини в кредитно-фінансовій і банківській сфері, фальшивомонецтво та інші).

13. Єдиної дефініції організованої злочинності не існує, що пов’язано з багатопланісттю, національними, етнічними, географічними особливостями та іншими особливостями. Підходи до спроби визначення цієї дефініції можна поділити на дві групи. До першої слід віднести авторів, які все ж намагаються надати поняття організованої злочинності. Крім цього підходи авторів цієї групи можливо підрозділити на дві підгрупи: до перших слід віднести тих авторів, які у процесі надання дефініції організована злочинність акцент роблять на злочинну діяльність, до інших авторів, які на перше місце ставлять різні види організованих злочинних формувань. До другої групи слід віднести авторів, які не формулюють поняття організованої злочинності, а перераховують ознаки організованої злочинності. У свою чергу є і інший підхід - ознаки поділяють на основні та додаткові (факультативні).

14. Одним з двох елементів поняття організованої злочинності є дефініція – організовані злочинні формування. Під якою слід розуміти збірне поняття, яке визначає організовані групи, банди, злочинні організації і злочинні співтовариства.

15. За масштабністю злочинної діяльності ці формування можливо класифікувати на: локальні, регіональні, міжрегіональні, міжнародні та транснаціональні.

16. Під міжрегіональними ОЗФ слід розуміти такі, які діють на території не менш двох адміністративно-територіальних одиниць однієї держави. Під міжнародними слід розуміти ОЗФ, які діють більш ніж як однієї держави. Крім цього слід зазначити однозначність понять міжнародні ОЗФ та ОЗФ з міжнародними зв’язками; міжрегіональні ОЗФ та ОЗФ з міжрегіональними зв’язками;

17. У статистиці, спеціальній та правовій літературі, практичній діяльності органів по протидії організованій злочинності існує така класифікація ОЗФ за масштабами злочинної діяльності: ОЗФ з міжнародними зв’язками (країни Дальнього зарубіжжя), ОЗФ з міжрегіональними зв’язками (країни СНД), регіональні ОЗФ, міжобласні ОФЗ… На наш погляд, до ОЗФ з міжнародними зв’язками слід віднести ОЗФ, які мають зв’язки з країнами Дальнього зарубіжжя і країнами СНД. До ОЗФ з міжрегіональними зв’язками, ті які діють на території більш ніж однієї адміністративно-територіальної одиниці (наприклад області).

18. Правові засади протидії організованій злочинності, що можливо класифікувати на дві групи. До першої групи, слід віднести міжнародні акти, які регламентують протидію організованій злочинності, а до другої групи – національні. При цьому, на наш погляд, міжнародні слід класифікувати на наступні: міжнародні акти укладенні в рамках ООН та її спеціалізованих установ; нормативні акти укладені в рамках Ради Європи; нормативно-правові акти країн СНД. До національних слід віднести: Конституцію України, закони України, підзаконні нормативні акти міністерств та відомств.

19. Криміногенні детермінанти злочинності в цілому дуже подібні криміногенним детермінантам організованої злочинності.

20. Криміногенні детермінанти, які обумовлюють та сприяють діяльності міжнародних та міжрегіональних організованих злочинних формувань, на нашу думку, умовно можна класифікувати на два рівня. Перший рівень – це детермінанти, які обумовлюють та сприяють діяльності ОЗФ на національному рівні. Другий рівень – це детермінанти, які обумовлюють та сприяють виходу та діяльності ОЗФ на міжнародному рівні.

Література:
  1. Закон України «Про організаційно-правові основи боротьбі з організованою злочинністю» від 23 березня 2000 року №1593-ІІІ.
  2. Основы борьбы с организованной преступностью. Монография / Под ред. В.С. Овчинского, В.Е. Эминова, Н.П. Яблокова. – М.: «ИНФРА-М», 1996. – 400 с.
  3. Бандформирования всех стран мира / Автор – сост. Н.Н. Макарова. – Мн.: «Литература», 1997. – 640 с.
  4. Поплавський І.Г. Організовані злочинні угрупування в міжнародними та міжрегіональними зв’язками (проблеми визначення) // Вісник ОІСВ. – 1999. – №2. – С. 112-115.
  5. Проблеми боротьби з корупцією, організованою злочинністю та контрабандою. Міжвідомчий науковий збірник. – Київ, 1999. – Том 18. – 664 с.
  6. Лунев В.В. Преступность ХХ века. Мировые, региональные и российские тенденции. Предисловие академика Российской академии наук В.Н. Кудрявцева. – М.: Издательство НОРМА, 1999. – 516 с.
  7. Оперативно-розыскная деятельность: Учебник / Под ред. К.К. Горяинова, В.С. Овчинского, А.Ю. Шумилова. – М.: ИНФРА-М, 2001. – ХХII, 794 с.
  8. Ведерникова О.Н. Теория и практика борьбы с преступностью в Великобритании. М.: Российская криминологическая ассоциация. 2001. С. 344.
  9. Кларк Р. Преступность в США. / Пер. с англ. А.С. Никифорова. – М.: Издательский дом «Книжная находка», 2002. – 480 с.
  10. Современная уголовная политика в сфере борьбы с транснациональной организованной преступностью и коррупцией. Сборник статей. – М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2002. – 176 с.
  11. Правові проблеми боротьби зі злочинністю. – Харків, «Східно-регіональний центр гуманітарно-освітніх ініціатив». 2002. – 220 с.
  12. С.М. Иншаков. Кримінологія. – М.: Юриспруденция, 2002. – 352 с.
  13. Кокотюха А.А., Гребнев Г.В. Криминальная Украина. – Харьков: Фолио, 2003. – 398 с.
  14. Стат.данные МВД Украины (1996-2007 гг.).



Попсуєнко Л.О.