Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материала

Документы

Содержание СУДОВА СИСТЕМА ЗА МАГДЕБУРЗЬКИМ ПРАВОМ У МІСТАХ УКРАЇНИ (XIV – XVI ст.) Правове регулювання відносин власності в аграрному секторі за часів гетьманату (квітень-грудень 1918 р.) Проблемы квалификации преступлений со специальным субъектом в уголовном праве украины Особливості застосування окремих різновидів спеціальних криміналістичних знань у цивільному та господарському процесі Проведення депортацій за релігійною ознакою на території срср у 40 – 50-х рр. хх ст. Кримінально-правове заохочення позитивной пенітенціарної поведінки засуджених Правове забезпечення стандартизації та нормування в сфері охорони довкілля Ознаки диверсії у кримінальному законодавстві україни 1961 і 2001рр. порівняльний аналіз

Подобный материал:

• Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
• Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
• Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
• Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
• Загальні положення, 93.94kb.
• Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
• Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.

СУДОВА СИСТЕМА ЗА МАГДЕБУРЗЬКИМ ПРАВОМ У МІСТАХ УКРАЇНИ (XIV – XVI ст.)

Магдебурзьке право в ХІІІ столітті поширюється на німецькі землі, на міста Польщі, Литви, Угорщини. Норми магдебургського права регулювали управління містом, суспільно-правові відносини, порядок суда та судочинства, визначали заходи кримінального покарання, регламентували внутрішню статутну діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів і торгівлі. За магдебурзьким правом міста звільнялись від управління й суду феодалів.

Вперше це право отримали міста Закарпатської України, яка перебувала під Угорщиною. З 1329 року магдебурзьким правом користувалися Хуст, Тячів. Пізніше таке право отримали Санок (1339), Львів (1356), Київ (1494 – 1497).

Якою ж була судова система українських міст-магдебургій у XIV – XVI ст.?

Головним судовим органом у містах-магдебургіях була лава, до складу якої входили війт і присяжні лавники, яких обирали з числа заможного міського світського населення і представників вищого духовенства. Заступником війта в лаві був лентвійт. Лавний суд часто називали війтівсько-лавним. Лава розглядала, головним чином, кримінальні справи мешканців міста. В деяких містах вона чинила і суд в цивільних справах, але в більшості міст цивільні справи розглядала рада, суд якої називали ще бурмістерським судом. Війтівсько-лавний суд виступав як суд другої інстанції по відношенню до бурмістерського суду. Посадові особи цих судів складали магістрат даного міста і могли діяти в повному складі як при вирішенні питань управління містом, так і при розгляді судових справ.

Оскільки за магдебурзьким правом судочинство та досудове слідство не були розділені, лава мала повноваження щодо проведення попереднього слідства. На суді та слідстві проводився аналіз різноманітних доказів: показань свідків, речових доказів, визнання обвинуваченим вини та ін. Результати розслідування вносились до книг суду. Крім найбільш важливих кримінальних справ, лавники розглядали і цивільні справи мешканців міста, вони могли складати та посвідчувати заповіти, брати участь у розподілі спадщини, подаючи своє рішення на затвердження ради. До повноважень лавників належало також виконання судових рішень, присутність при виконанні вироків у кримінальних справах тощо.

У самоврядних містах не існувало єдиного міського суду, а діяла ціла низка судів, які мали різну компетенцію.

Основними видами лавного суду в українських містах були виложений і поточний суди. Виложений суд розглядав майнові спори і кривди, спадкові справи, боргові угоди, утверджував дарчі записи тощо. До його компетенції входив розгляд заяв власників тих селян, які втікали до міста. Якщо протягом 10 днів розшукати втікача не вдавалося, він ставав повноправним членом міської общини. Поточний суд мав ті ж повноваження, що і виложений, розглядав як цивільні, так і кримінальні справи, але терміни його засідань були іншими. Він збирався на третій день після надходження заяви позивача. Поточні суди розглядали також справи, які виникали між міськими жителями та представниками інших верств населення. Суд вислуховував обидві сторони, приймав докази, опитував свідків і виносив рішення. Судовий процес був усним, гласним і змагальним. Змагальні засади зберігалися, незважаючи на те, що в кримінальних справах як засіб здобуття істини застосовувалися тортури. Усність і змагальність судового процесу відкривали широкий доступ до нього прокураторів.

Законодавство виставляло для прокураторів певні вимоги. Заборонено було займатися цією діяльністю розумово відсталим, неповнолітнім (до 21 року), священикам, єретикам, євреям, людям, що відбували покарання. Можна вважати, що адвокатура існувала у містах-магдебургіях як професія, оскільки послуги адвокатів оплачувались за визначеною ціною: 4 гроши в день. Але можливо було і безкоштовне надання адвокатських послуг тим, хто не мав коштів. Адвокат не мав права відмовитись від захисту такої особи під загрозою заборони займатися адвокатською діяльністю. Суворо карався прокуратор і в тому випадку, коли він нехтував своїми обов’язками. За перехід до захисту противної сторони після того, як справа розпочалася, адвокату вирізали язика. За програну через недбальство справу він сплачував збитки або його кидали до в’язниці. Якщо ж адвокат не міг з поважних причин прибути на суд, він мав повідомити про це всіх учасників процесу, в противному разі він повинен був компенсувати всі збитки та підлягав катуванню різками біля міського стовпа, після чого його виганяли з міста. Отже, адвокатура в українських містах з магдебурзьким правом була організована за чітко визначеною системою. Юристи того часу вважали її необхідним інститутом правосуддя, який був важливим показником демократизму судового процесу на магдебурзькому праві.

З матеріалів судової практики ХIV – ХVI ст. можна встановити, що міські суди, посилаючись на магдебурзьке право, користувалися не його джерелами (якими були в українських містах “Саксон” у переробці П. Щербича та “Порядок” Б. Гроїцького), а нормами звичаєвого права і статутів Великого князівства Литовського. Особливістю міських судів в українських землях було і те, що магдебурзьке право в них не було повним, оскільки з міського суду великі князі часто вилучали справи про “кгвалт, поджог, разбой и всильство”, які господарі брали на себе і своїх врадників [1, с. 85].

Судова влада у Львові, який користувався найширшим самоврядуванням порівняно з іншими містами України, була представлена судами різного роду. Найбільш важливим був великий буркграфський суд. Діяв війтівський суд, який війт проводив одноособово у присутності писаря, розглядаючи незначні справи. Ряд судів мав назву “гайонних”. У перекладі з старопольської “гайонний” суд – це урочистий відкритий суд. Поточний суд, що мав назву “гайонний” потрібний збирався три рази на тиждень, складався з двох – трьох присяжних і війта і розглядав в основному справи по заповітах та про знищення майна. “Гайонний” виложений суд відбувався кожні 15 днів і розглядав спадкові, боргові справи, дарування тощо. “Гайонний” гостинний суд розглядав спори між мешканцями міста і приїжджими: замахи на міське майно, порушення правил торгівлі тощо. Щоденно засідав так званий “гайонний” гарячий суд для розгляду справ осіб, що були затримані на місці злочину (суд мав відбуватися не пізніше 24 годин після його скоєння і проходив за скороченою процедурою: злочинець не мав права на апеляцію і не міг бути випущеним під заставу). Покарання виконувалось відразу після оголошення вироку. З 1444 р. діяла також спеціальна Комісія присяжних у складі війта, двох лавників та возного, завданням якої був примус виконання вироку, оцінка майна, визначення меж земельних ділянок тощо.

На рішення і вироки війтівсько-лавних судів у великих містах скарги подавалися до господарського (великокнязівського) суду, в невеликих містах – воєводі або старості, в приватновласницьких містах – власнику міста. Львівський війтівсько-лавний суд був апеляційним судом другої інстанції для всіх міських судів України, що здійснювали судочинство за магдебурзьким правом. Кожний житель міста, незадоволений рішенням війтівсько-лавного суду, мав право апеляції до вищої інстанції, яким був сеймовий суд у Варшаві, а після 1581 р. – Головний Литовський трибунал. З другої половини ХVIII ст. система війтівсько-лавних судів припинила свою діяльність і було створено єдиний міський суд.

Процес в містах з магдебурзьким правом був усним, гласним та змагальницьким. Судочинство велося на польській або латинській мові.

Література:

1. Суд і судочинство на українських землях у ХІV – ХVІ ст./ За заг.ред. П.П.Музиченка. – Одеса: “Астро-Принт”, 2000.


Терела Галина

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ ЗА ЧАСІВ ГЕТЬМАНАТУ (КВІТЕНЬ-ГРУДЕНЬ 1918 Р.)

Грамотою гетьмана П. Скоропадського від 29 квітня 1918 р. було відновлено право приватної власності на землю, свободу укладення договорів купівлі-продажу землі. У результаті склалася неоднозначна ситуація. З одного боку, старший нотаріус більше не бачив перепон до укладення земельних угод. З іншого – міністр юстиції Чубинський дав через пресу пояснення, що до з’ясування суті аграрної реформи слід утриматися від укладення купчих, щоб «не допустити спекуляції на шкоду корінному населенню» [1]. Заступник міністра юстиції Завадський розіслав на місця циркуляр з вимогою негайного припинення затвердження договорів купівлі-продажу землі.

14 червня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила тимчасовий Закон «Про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями». Закон обмежував розмір земельних ділянок 25 десятинами. Володіння землями більших розмірів допускалося за особливим дозволом міністра земельних справ для громадського, промислового, або культурно-господарського призначення. Проте, закон не зобов’язував великих землевласників продавати землю. Товариства теж могли стати колективними власниками землі, але тимчасово, оскільки, відповідно до закону, члени товариства повинні були розмежувати землі не пізніше, ніж через два роки. Це положення засвідчило курс уряду на формування одноосібних середньозаможних господарств.

Уже 15 червня 1918 р. при Земельному департаменті Міністерства земельних справ був утворений відділ купівлі та продажу землі [2]. Саме до останнього надходили прохання приватних осіб, товариств і промислових підприємств про придбання наділів понад 25 десятин. При цьому подавалися такі документи: плани у двох примірниках; відомості про гербовий збір; інформація про землю, якою уже володіє покупець; докази належності цієї землі покупцеві. На основі зазначених документів співробітниками відділу готувався висновок з кожної справи, що подавався на розгляд віце-директору департаменту, а потім на затвердження міністру.

Для підготовки проекту основного земельного закону при Міністерстві земельних справ була скликана Аграрна комісія у складі начальника відділу кооперації І. Подольського, начальника відділу статистики Н. Черненкова, члена Ради Міністерства землеробства А. Афанасенка, управляючого справами Київського обласного союзу земельних власників А. Зноско-Боровського, представника від Союзу хліборобів В. Шемета, агрономів В. Шацького, С. Франкфурта, професора В. Косинського та ін. До роботи в комісії були також запрошені ректор Королівської вищої сільськогосподарської школи у Берліні проф. Аухгаген і старший землемір Міністерства землеробства Німеччини Брюнін. Очолив Аграрну комісію міністр землеробства В. Колокольцев. Комісія працювала з 2 серпня по 20 жовтня 1918 р.[3].

Різне бачення членами комісії перспектив земельної реформи розділило їх на дві групи. Одні вважали за необхідне дотримуватися лише аграрної політики, вбачаючи її суть у природному перерозподілі земель; державне втручання обмежувалося «добровільним скуповуванням» приватних земель для утворення спеціального фонду. На думку інших учасників, необхідно було застосувати «форсований метод», що полягав у оплатному примусовому відчуженні частини великих господарств. Усе ж і друга група вважала за доцільне попередити надмірне роздроблення володінь. У результаті Аграрна комісія 22 серпня прийняла таке рішення: застосовувати принцип примусового відчуження лише у крайніх випадках; визнати непорушним принцип приватної власності; передачу землі здійснювати лише шляхом продажу [4].

Підготовкою подальших заходів у врегулюванні відносин власності на селі повинна була зайнятися спеціально обрана членами комісії аграрна підкомісія, до складу якої увійшли В. Колокольцев, А. Афанасенко, А. Зноско-Боровський, Р. Будберг, Н. Черненков та Г. Сидоренко, а також німецький представник. Результатом діяльності підкомісії став земельний законопроект, остаточну редакцію якого було розглянуто на засіданні 16 жовтня 1918 р. Замість «примусового відчуження» був вжитий термін «обов’язкова купівля», очевидно, з метою пом’якшити сприйняття крупними землевласниками законопроекту. Такій купівлі підлягали запольні, тобто відособлені від основного господарства, землі; приватні землі, які не оброблялися власним інвентарем, або постійно здавались у оренду більше 10 років. Викупу не підлягали ліси; фруктові сади; хмільники; ділянки під промисловими підприємствами; усі володіння, що не перевищували колишній земський ценз для даного повіту. Обов’язковій купівлі підлягали усі перераховані категорії земель тільки у тому випадку, якщо селяни і землевласники добровільно не уклали угоди впродовж року з дня видання майбутнього закону. Після цього держава повинна була приступити до обов’зкового викупу земель вказаних категорій і продажу їх селянам, які володіли «необхідним для організації… господарства інвентарем і оборотним капіталом» [5].

Проте обговорення законопроекту на засіданнях Аграрної комісії 17, 18 і 21 жовтня переросло у його суцільну критику, особливо щодо визначення випадків примусового відчуження землі. Більшість членів комісії так і не змогла відмежуватись від впливу великих землевласників. У результаті проект було відхилено.

За такої ситуації продовжував діяти тимчасовий Закон «Про купівлю та продаж землі поза міськими оселями». Основний тягар його виконання покладався на Державний земельний банк (ДЗБ). Банк мав право видавати позики на купівлю землі і під заставу землі; розмежовувати її на ділянки для продажу селянам; видавати позики на меліоративні роботи [6]. Але банк не міг за рахунок свого земельного фонду задовольнити потреби навіть найбільш заможних селян, попит яких на землю перевищував пропозицію у декілька раз.

Для збільшення земельного фонду керівництвом ДЗБ велись переговори з Міністерством землеробства про передачу банку частини державних земель, а саме 150 тисяч десятин орної землі. На виручені від їхнього продажу кошти ДЗБ зобов’язувався передати Міністерству землеробства лісові угіддя і землі, що потребували меліоративних робіт.

18 жовтня 1918 р. Радою Міністрів був ухвалений Закон «Про порядок продажу казенних земель ДЗБ та передачі цим банком земель у власність держави» [7]. Хоча закон був прийнятий, практично земель для продажу відводилася незначна кількість, а отже, і вирішити ситуацію на ринку землі він не міг.

Стратегічним прорахунком влади була відсутність твердості саме у забезпеченні основної умови земельної реформи – примусового відчуження державою хоча б частини латифундій. Уряд Української Держави мав усі підстави застосувати елементи примусу для розв’язання основного соціально-економічного завдання на селі – наділення землею селян. Вирішення питання власності на землю призвело б до буржуазно-демократичного розвитку країни, заспокоєння значної частини селянства, а, отже, сприяло б розширенню соціальної бази уряду. Показовим був той факт, що лише у грудні 1918 р., коли війська Директорії підходили до Києва, на останньому засіданні Аграрної наради був схвалений принцип примусового відчуження землі.

Гіркий досвід непродуманих та нерішучих заходів у проведенні назрілих соціально-економічних змін повинен враховуватись і на сучасному етапі існування Української держави.

Література:

1. М-ский Т. Аграрные проекты и земельные сделки // Известия Протофиса. – 1918. – 9 июня.
   
2. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі ЦДАВОВУ України). – Ф. 1061, оп. 1, спр. 334, арк. 19.
   
3. Аграрная комиссия // Известия Протофиса. – 1918. – 12 сентября.
   
4. ЦДАВОВУ України. – Ф. 1061, оп. 3, спр. 12, арк. 5.
   
5. Там само. – Арк. 32-33.
   
6. Державний земельний банк // Селянське слово. – 1918. – 27 вересня.
   
7. Земельная реформа // Киевская мысль. – 1918. – 26 ноября.
   

В.И. Терентьев

ПРОБЛЕМЫ КВАЛИФИКАЦИИ ПРЕСТУПЛЕНИЙ СО СПЕЦИАЛЬНЫМ СУБЪЕКТОМ В УГОЛОВНОМ ПРАВЕ УКРАИНЫ

Под квалификацией преступлений большинство авторов понимают установление и юридическое закрепление соответствия совершенного виновным лицом деяния признакам составу конкретного преступления, указанному в Особенной части Уголовного кодекса [1]. Посредством квалификации дается юридическая оценка деяния как преступления. При квалификации конкретного деяния выясняются необходимые, юридически значимые признаки объективного и субъективного характера, которые образуют состав конкретного преступления, предусмотренного уголовным законом. Формально каждое преступление представляет собой единство объективных и субъективных признаков. Сам же процесс квалификации представляет собой последовательное установление объекта, объективной стороны, субъекта и субъективной стороны и соответствие их характеристик тем, которые законодательно закреплены в статье Особенной части Уголовного кодекса.

Соответственно, квалификация преступлений со специальным субъектом заключается в установлении всех признаков и свойств, характеризующих лицо как специальный субъект преступления, наряду с совокупностью признаков состава объективного и субъективного характера.

При квалификации как определенном виде мыслительной деятельности, необходимо проведение анализа признаков субъекта посредством установления соответствия между теми, которые присущи и конкретному лицу, и теми, которые закреплены в статье уголовного закона.

Касаясь учета признаков специального субъекта для квалификации преступления, следует отметить, что в литературе достаточно устоявшейся считается точка зрения, согласно которой значение признаков специального субъекта для квалификации преступления неодинаково [2].

Так, в отдельных случаях отсутствие признаков специального субъекта полностью исключает уголовную ответственность (разделы, посвященные воинским и служебным преступлениям, тому типичный пример). При таком подходе именно специализация уголовного законодательства, криминализация деяния посредством четкого указания на общественную опасность социально-ролевой активности соответствующих субъектов вполне оправдана.

Необходимость изучения уголовно-правовой характеристики лиц, совершивших преступления, здесь происходит необособленно: во-первых, с учетом взаимосвязи специальных признаков субъекта преступления с универсальными признаками субъекта; во-вторых, с учетом взаимосвязи специальных признаков субъекта с признаками объективной и субъективной стороны; в третьих, с учетом взаимосвязи специальных признаков субъекта с совершением определенных видов преступлений.

При этом практика исходит из последовательной необходимости закрепления специфических признаков специальных субъектов преступлений, криминализация деяний которых происходит посредством постановки под охрану конкретной группы правовых благ и ценностей, непосредственно в уголовном законе.

Исследование специфики признаков специального субъекта преступления, закрепленных в уголовном законе, предполагает:

• выделение ключевых, интегрирующих особенностей видовых и нормативных признаков специального субъекта;
  
• определение характеристик распределения признаков специальных субъектов в составах с бланкетными диспозициями;
  
• конкретизация специальных признаков применительно к конкретному случаю.
  

Например, отличительной чертой воинских преступлений является их совершение специальными субъектами – лицами, на которых возложены воинские обязанности. Данная группа преступлений объединяется по признакам социально-ролевой активности специальных субъектов, их совершивших. Специальные субъекты воинских преступлений, воздействуя на состояние военной безопасности, привносят в них черты своих специальных свойств, что позволяет сделать вывод о наличии прямой связи между специальным субъектом преступления и родовым объектом. Признаки специальных субъектов воинских преступлений определяются ст.401 Уголовного кодекса Украины. Так, признаются воинскими те преступления, которые направлены против порядка несения и прохождения ими учебных (или поверочных) либо специальных сборов. Часть І ст.401 УК Украины выделяет два вида специальных субъектов воинских преступлений:

• военнослужащие – лица, которые пребывают на действительной военной службе (срочной, контрактной) в Вооруженных Силах Украины, Службе безопасности Украины, Государственной пограничной службе Украины, внутренних войсках Министерства внутренних дел Украины и других воинских формирований [3];
  
• военнообязанные – военнослужащие, которые находятся в запасе.
  

Существует и круг лиц, близких по своим социально-ролевым признакам к субъектам воинских преступлений, на которых не распространяется действие норм, предусмотренных разделом ХІХ УК. К ним относятся:

• лица, проходящие допризывную подготовку до их приписки к призывным участкам, а также призывники, приписанные к призывным участкам;
  
• лица, находящиеся в запасе, помимо времени их нахождения на учебных (поверочных) или специальных сборах;
  
• лица, проходящие альтернативную службу, т.е. государственную службу за пределами Вооруженных сил и других воинских формирований, которая применяется вместо прохождения воинской службы [4].
  

Указанные обстоятельства вносят определенную путаницу в процесс квалификации воинских преступлений.

На наш взгляд, в диспозиции статьи 401 УК Украины необходимо было бы указать не только видовые признаки специального субъекта, но и определить круг лиц, не обладающих такими признаками. Такое дополнение позволит четко определить круг лиц, которые могут выступать субъектами воинских преступлений; ограничить круг лиц, которые выполняют различные обязанности, внешне схожие с определенными видами военной службы, но не подпадающие под действия статей о воинских преступлениях. К тому же при невозможности позитивного определения всей совокупности субъектов, анализируемых преступлений, негативное определение (определенные группы лиц, которые не могут быть признаны субъектами воинских преступлений) позволяет более детально охарактеризовать субъективные признаки указанной группы преступлений.

Практика применения воинского законодательства идет по пути определения юридического факта, который вызывает возникновение воинских правоотношений, отнесение его к тем или иным классификационным группам.

Так, началом возникновения воинских правоотношений определяется день прибытия призывника в военный комиссариат (юридический поступок); для курсантов и слушателей день зачисления в военное учебное заведение (юридический акт); для офицеров, прапорщиков и мичманов с момента подписания контракта (юридический акт); для военнообязанных, находящихся на сборах – первый день фактического пребывания на сборах (юридический поступок). Столь разнообразное определение момента возникновения воинских правоотношений не позволяет четко и однозначно определить объект воинских преступлений.

Прибытие в военный комиссариат призывника на срочную службу не всегда влечет возникновение правоотношений, поскольку призывник может быть отправлен по месту жительства до формирования соответствующей команды для отправки по месту службы. Такое лицо не может быть субъектом воинских правоотношений во время ожидания фактического призыва.

В связи изложенным, можно предложить в качестве основного юридического факта, с обязательным наличием которого связано возникновение воинских правоотношений, признать принятие лицом воинской присяги. Такое четкое установление основного специального признака субъекта преступления даст возможность унифицировать деятельность органов дознания и досудебного следствия по возбуждению и расследованию уголовных дел по факту совершения воинских преступлений.

При конструировании законодателем норм Особенной части Уголовного кодекса Украины, отдельные признаки специальных субъектов преступлений закрепляются либо в качестве квалифицирующих признаков, либо указываются в привилегированных составах преступлений.

Квалифицирующие признаки преступления, определяемые свойствами субъекта, указывают на большую общественную опасность как самого деяния, так и лица, его совершившего. К таким признакам законодатель, как правило, относит предыдущую судимость и совершение лицом преступления повторно. Считается, что повторность и рецидив указывают на более высокую степень общественной опасности совершенного деяния, выступая специальным признаком субъекта преступления в силу того обстоятельства, что они обусловлены личными свойствами виновного – его отрицательной социальной характеристикой. Действительно, совокупность социальных, психологических, физиологических свойств личности должна быть рассмотрена в качестве обстоятельств, влияющих на вид и размер наказания, но не являющихся признаками состава преступления. Так, еще в 1969 году И.И.Карпец отметил, что социальные, психологические и биологические свойства лица, совершившего преступление, не могут выступать в качестве признаков субъекта преступления [5]. Указанным свойствам личности отводится роль либо обстоятельства, которые могут быть учтены в качестве смягчающих, либо вообще отрицаются как имеющие юридическое значение. В определенной мере данное положение нашло отражение в ст.35 УК, установившей, что повторность и рецидив учитываются при квалификации преступления, назначения наказания, а также решения вопросов о возможности освобождения от уголовной ответственности и наказания.

В Уголовном кодексе Украины (2001 г.) приобрело широкое распространение выделение квалифицирующих признаков преступлений посредством их совершения служебным лицом. Например, деяния, связанные с торговлей людьми или осуществлением иной незаконной сделки, объектом которой является человек, а равно вербовка, перемещение, сокрытие, передача или получение человека, совершенные с целью эксплуатации, с использованием обмана, шантажа или уязвимого состояния лица (ч.1 ст.149 УК Украины), большую общественную опасность представляют, если все указанные действия совершены лицом с использованием служебного положения (ч.2 ст.149 УК Украины).

Поэтому, для постановки под уголовно-правовую охрану общественных отношений необходимо не только причинение существенного вреда общественным отношения, но и наличие специального субъекта как определенного условия привлечения лица за совершение квалифицированного преступления. Законодатель, конструируя составы, исходит не только из того, что та или иная норма может быть нарушена лицами, обладающими отдельными объективными признаками (возможность совершения преступления в сфере служебной деятельности только служебным лицом), но и учитывает те же объективные признаки в сочетании с субъективными (повторность) при установлении квалифицирующих составов.

Аналогичный подход отношения к признакам специального субъекта преступления сохраняется при конструировании законодателем привилегированных составов преступлений. В основу выделения немногочисленных составов законодателем принимаются физиологические специальные признаки, которые дают возможность рассматривать преступление, совершенное при смягчающих обстоятельствах. Так, субъектом преступления, предусмотренного ст.117 УК Украины «Умышленное убийство матерью своего новорожденного ребенка», является женщина-мать, которая совершает преступление во время родов или сразу непосредственно после родов, но в любом случае, находясь в определенном психологическом состоянии, именуемом послеродовым синдромом.

Таким образом, использование законодателем специальных признаков субъектов преступлений в качестве квалифицирующих признаков составов преступлений, а равно для установления привилегированных составов, дает возможность, с одной стороны, дифференцировать уголовную ответственность, а с другой стороны – четко и однозначно определить круг потенциальных субъектов конкретных преступлений с целью недопущения привлечения к ответственности лиц, которые такими специальными признаками не обладают.

Литература:

1. Гаухман Л.Д. Квалификация преступлений: закон, теория, практика. – М.: Центр Юринформ, 2001. - С.16.
   
2. Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступлений. – М., 1984. – С.104 -105.
   
3. Тимчасове положення про проходження військової служби солдатами, матросами, сержантами і старшинами // Військове законодавство України: Зб.норм. актів станом на 01.02.99 р. – К.: Атіка, 1999. – С.115,143,162,163.
   
4. Про альтернативну (невійськову) службу: Закон України від 18 лютого 1999р. № 437-ХІV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. - №15. – С.85-86.
   
5. Карпец И.И. Проблемы преступности. – М., 1969. – С.120.
   

Томин С.В.

ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ОКРЕМИХ РІЗНОВИДІВ СПЕЦІАЛЬНИХ КРИМІНАЛІСТИЧНИХ ЗНАНЬ У ЦИВІЛЬНОМУ ТА ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ

Відповідно до ст. 1 Цивільного процесуального кодексу (далі ЦПК) України однією з головних задач цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Саме тому методи, прийоми і засоби, розроблені юридичною наукою, повинні бути спрямовані не тільки на доказування наявності складу цивільного правопорушення, але й на виявлення і усунення причин, що спряли його вчиненню.

ЦПК України висуває також і вимогу про законність та обґрунтованість рішення суду (стаття 213). Для їх виконання необхідно, щоб суд обґрунтовував своє рішення лише на тих доказах та їх джерелах, які досліджені в судовому засіданні. Одним з них є висновок експерта.

Хоча згідно статті ст. 212 ЦПК України ніякі докази не мають для судів наперед встановленого значення, однак, як показують результати опитування суддів, останні надають перевагу вказаному джерелу доказів над іншими у процесі їх дослідження та оцінки.

Під час розгляду цивільних та господарських справ застосовуються різні види експертизи: судово-медична, судово-психіатрична, криміналістична, судова будівельно-технічна, судово-товарознавча. Однією з експертиз, що використовується в судовій практиці у цивільних справах є криміналістична експертиза, підставою призначення якої є необхідність використання спеціальних знань в галузі криміналістики. Найчастіше під час розгляду цивільних справ призначаються експертизи, пов’язані з дослідженням документів, - судово-почеркознавча експертиза і судово-технічна експертиза документів. За допомогою судово-почеркознавчої експертизи вирішуються: а) ідентифікаційні задачі - встановлюються виконавці рукописів (текстів, коротких записів, підписів) і б) діагностичні задачі, пов’язані зі встановленням умов, в яких виконувалися вказані рукописи. Судово-технічна експертиза документів переважно призначається з метою вирішення: а) ідентифікаційних задач, до яких відносяться встановлення приналежності частин одному документу, ідентифікація технічних засобів, які використовувались для виготовлення документів або внесення в них змін (ідентифікація печаток і штампів, друкуючого пристрою, засобів копіювальної техніки і т.п.), ідентифікація виробів і матеріалів, що використовувались для виготовлення документів або внесення в них змін, ідентифікація виконавця машинописного тексту; б) діагностичних задач, що включають встановлення: способу і часу виготовлення документа або окремих його частин, факту і способу внесення змін в документ, первинного змісту зміненого документа; в) класифікаційних задач (встановлення класу, виду, марки принтера і ін.).

Важливе значення для вирішення справи по суті у цивільному процесі мають також спеціальні криміналістичні знання у галузі криміналістичної трасології. Зокрема, судово-трасологічна експертиза призначається з метою з’ясування характеру та походження пошкоджень на предметах цивільних договорів (відео-, фотокамер, комп’ютерів та комплектуючих матеріалах та ін.).

Призначення криміналістичної експертизи документів в господарському процесі найчастіше пов’язане з розглядом позовів: про стягнення грошових сум заборгованостей за векселями, за договорами різного роду, а також про розірвання різних договорів, про стягнення неустойки за невиконання зобов’язання за угодами і т.п. Експертиза призначається у разі сумніву в автентичності поданих учасниками процесу документів і залежно від того, з чим безпосередньо пов’язано сумнів в автентичності документа - з рукописом як відображенням письмово-рухового функціонально-динамічного комплексу навиків (почерком) або з реквізитами, матеріалами документів та друкуючих пристроїв, що використовуються для їх виготовлення.

Отже, застосування окремих видів криміналістичної експертизи відіграють важливу роль у цивільному, господарському процесах при встановленні обставин, що мають істотне значення для справи.

Поряд з цим, необхідно зазначити, що використання вказаних видів спеціальних знань під час розгляду відповідних справ ускладнюється специфікою того чи іншого виду юридичного процесу та норм, що регулюють діяльність їх суб’єктів.

Так, основною особливістю цивільного та господарського процесів, які безпосередньо впливають на призначення та провадження криміналістичної експертизи – це характер відповідних процесуальних відносин. На відміну від слідчих та суддів, як суб’єктів кримінально-процесуальних відносин, судді як учасники цивільного та господарського процесів обмежені у вчиненні дій, що носять примусовий характер. Це позбавляє їх реальної можливості отримати матеріали для експертного дослідження. Так, для проведення судово-почеркознавчої експертизи необхідним є отримання відповідних зразків почерку, для судово-балістичної – зразків зброї, їх частин, боєприпасів, слідів пострілу на перешкодах або тілі особи, яка стріляла У кримінальному процесі останні можуть бути отримані шляхом проведення обшуку, виїмки, огляду (місця події, тіла живої людини) та інших процесуальних, в тому числі слідчих чи судових, дій. Кожна з перелічених дій в певній мірі носить примусовий характер та пов’язана з обмеженням прав та свобод особи. Застосування більшості з них у цивільному та господарському процесі недопустиме (крім такого різновиду огляду, як огляд предметів та документів). Як результат, суд обмежений у можливості отримати зразки для порівняльного дослідження. Так, для проведення судово-почеркознавчої експертизи необхідні зразки відповідно почерку, які можна отримати шляхом: 1) отримання експериментальних зразків почерку (коли особа погоджується виконати власноручно текст схожого змісту у необхідній для дослідження кількості); 2) вилучити необхідний рукописний текст, який може міститись у листах, щоденниках, зошитах особи. Перший спосіб, на нашу думку, у цьому випадку застосовуватись не повинен, оскільки можливе спотворення рукописного тексту. Інший недопустимий, оскільки винна у підробці документу особа як правило відмовляється надати відповідні зразки, а у судді відсутні відповідні повноваження щодо отримання необхідних для експертного дослідження матеріалів. Те ж стосується інших видів криміналістичних видів експертиз.

Отже, відповідно до норм чинного цивільного та господарського процесуального законодавства позивач у справі повинен обґрунтовувати ті обставини, на які він посилається у позовній заяві. Виходячи з ролі суду у юридичному процесі нашої держави як арбітра, який не може виходити за межі вимог сторін, він не може ініціювати призначення та проведення криміналістичної експертизи для підтвердження цих обставин. Поряд з цим суд – це орган держави, рішення якого є обов’язковими для виконання всіма фізичними та юридичними особами на території України. Тому, на нашу думку, доцільно розглянути, розробити на науковому рівні та закріпити у цивільному та господарському процесуальному кодексах положення, які передбачали, що за наявності клопотання зацікавленої сторони про призначення експертизи та витребування відповідних предметів, документів чи матеріалів, суддя може і повинен вживати заходів, спрямованих на вирішення таких клопотань. З цією метою повинна виноситись відповідна ухвала чи постанова, яка направляється перш за все органам державної виконавчої служби, внутрішніх справ, а також будь-яким іншим державним органам, недержавним підприємствам, установам та організаціям на примусове виконання.


Хаваджи Д.Р.

ПРОВЕДЕННЯ ДЕПОРТАЦІЙ ЗА РЕЛІГІЙНОЮ ОЗНАКОЮ НА ТЕРИТОРІЇ СРСР У 40 – 50-Х РР. ХХ СТ.

Актуальність дослідження обумовлена необхідністю дотримання прав людини та соціальних (етнічних) груп, що закріплені міжнародними актами, встановлення меж примусового втручання держави у зміну території поселення національно-етнічних груп. В зв’язку з цим об’єктивно постає ретроспективна проблема правового регулювання депортацій народів з території СРСР у 40 – 50-х рр. ХХ ст. В умовах колишньої тоталітарної системи управління суспільством у СРСР ці питання замовчувалися. Лише в 90-ті роки ХХ ст. вчені нарешті отримали можливість звернутися до дослідження забороненої теми. В значній мірі зростанню наукового інтересу до питань депортації народів за так званою релігійною ознакою посприяло «відкриття» для широкого наукового використання архівних документів, що зберігалися довгі роки під грифом таємності.

Характеризуючи історіографію проблеми, слід звернути увагу, що певна кількість публікацій присвячена депортаціям за так званою релігійною ознакою на території України, Польщі, Литви тощо (праці Н.Ф. Бугая, Р. В. Дрозда, А.Н. Кічіхіна, А.И. Кокуріна та ін.).

Одним із різновидів масових депортацій, наряду з депортаціями за соціальною та національною ознаками, є, на нашу думку, депортації за так званою релігійною ознакою. Так, наприклад, Л.Берія склав повідомлення Й.Сталіну, в якому вказував, що НКВС СРСР була виявлена антирадянська сектантська організація „ІПХ” (істинно-православні християни). Ця організація, на думку Л. Берії, складалася в основному з куркулів і раніше засуджених за антирадянську діяльність. Групи цієї організації існували в декількох районах Рязанської, Воронезької та Орловської областей. Сектанти вели паразитичний спосіб життя, негативно впливали на колгоспи. У своєму повідомленні Берія пропонував переселити учасників організацій разом з членами їхніх сімей до Омської, Новосибірської областей, Алтайського та Красноярського краю під спостереження НКВС. Переселення повинне здійснитися 15 липня 1944 р. за персональними списками, складеними УНКДБ Рязанської, Воронезької та Орловської областей, на підставі перевірених даних, що підтверджують приналежність переселених до організації [1, с. 111].

Депортація охопила також греко-католицьке духовенство, добачаючи в цьому можливість ліквідації Греко-Католицької церкви в Польщі. Виступи проти цієї церкви були спричинені, з одного боку, рішенням львівського псевдособору (8 – 10 березня 1946 р.), який за наказом радянської влади скасував греко-католицький обряд, а з іншого – бажанням ліквідувати українське національне життя, в якому цій Церкві належала важлива роль. 25 червня 1946 р. було заарештовано ординарія Перемиської єпархії єпископа Йосафата Коциловського і вивезено до СРСР, де він і помер. Така ж доля спіткала Григорія Лакоту, який помер на засланні в Сібиру. У ході боротьби з українським релігійним життям було вбито біля 30 уніатських і православних священиків. Частину духовенства заарештовано і засуджено на кару від 4 до 10 років ув’язнення. До УРСР виселено біля 300 греко-католицьких священиків та православне духовенство, а також членів Консисторії Автокефальної Православної Церкви з Холма [2, с. 20].

В історії Литви третя за масштабами депортація, у відповідності до постанови Ради Міністрів СРСР від 5 вересня 1951 р., була проведена в жовтні, її кодова назва „Осінь”, коли виселялися родини так званих єговістів [3, с. 41].

На нашу думку, депортація за релігійною ознакою – це суперечне нормам радянських законів, санкціоноване оргами державної влади примусове переселення представників духовенства і членів релігійних конфесій, з метою пропаганди наукового атеїзму і подолання так званих „релігійних забобонів у радянському суспільстві”, з місць постійного проживання до інших регіонів країни, на невизначений строк і без права повертатися в рідні місця, що тягне за собою конфіскацію майна, позбавлення цивільних і політичних прав.

Література:

1. Бугай Н.Ф. Берия Л. докладывает Сталину И.: Документы архива: (о выселении кр. татар) 1944 г // Коммунист. – 1991.– № 3. – С. 101-112

2. Дрозд Р. Акція “Вісла” – метод вирішення української проблеми у Польщі // Депортації українців та поляків: (кінець 1939 – початок 50-х років) / Упорядник Ю. Сливка. – Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича. НАН України, 1998. – С. 24-29

3. Кашаускене В. Депортации населения Литвы в 1940-1953 гг. // Депортації українців та поляків: (кінець 1939 – початок 50-х років) / Упорядник Ю. Сливка. – Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича. НАН України, 1998. – С. 36-41


Хряпінський П.В.

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЗАОХОЧЕННЯ ПОЗИТИВНОЙ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ ПОВЕДІНКИ ЗАСУДЖЕНИХ

1. Кримінально-правове заохочення позитивної пенітенціарної поведінки осіб при призначенні та відбування покарання здійснюється шляхом звільнення від призначеного покарання чи його пом’якшення та звільнення від подальшого відбування покарання чи його заміни більш м’яким (Х.Д. Алікперов, І.Е Звечаровський, А.Ф. Сізий та ін.). Специфіка даного різновиду заохочувальних кримінально-правових норм полягає у їх спрямованості на виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами (ч. 2 ст. 50 Кримінального кодексу України – далі КК). Відтак, вони закликані разом з каральними нормами кримінального законодавства, сприяти реалізації цілей покарання з загальної та спеціальної превенції (М.І. Бажанов, І.І. Карпець, І.В. Шмаров та ін.). Сфера дії заохочувальних приписів розповсюджується на правомірну, соціально-позитивну поведінку засуджених починаючи з моменту призначення та поширюється на весь час реального відбування кримінального покарання. У якості кримінально-правових наслідків застосування заохочувальних норм аналізованого різновиду передбачається зміна правового статусу засудженого, що безпосередньо віддзеркалюється у постанові суду.

2. Під звільненням від призначеного покарання розуміють, передбачені в КК, випадки незастосування судом до особи, винної у вчиненні злочину, покарання у разі бездоганної поведінки, сумлінного ставлення до праці, що у цілому свідчить про втрату нею суспільної небезпеки на момент постановлення вироку і не потребує реального застосування покарання (Ю.В. Баулін, Г.Б. Віттенберг, Л.М. Кривоченко та ін.). Законодавець ставить у пряму залежність позитивну пенітенціарну поведінку засудженого з можливістю зняття або пом’якшення кримінально-правового обтяження. Звільнення від призначеного покарання чи його пом’якшення на відміну від звільнення від кримінальної відповідальності застосовується тільки до вже засуджених осіб Аналіз кримінально-правових приписів дає підстави виділити такі види звільнення від призначеного покарання та його пом’якшення, що стимулюють соціально-корисну поведінку засудженого: 1) у зв’язку з втратою особою суспільної небезпеки (ч. 4 ст. 74 КК); 2) із випробуванням, в тому числі неповнолітніх (ст. ст. 75, 104 КК) 3) неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. ст. 97, 105 КК), 4) пом’якшення покарання за наявності: з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину; добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди; вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених КК (пп. 1, 2, 8, 9 ч. 1 ст. 66 КК); 5) пом’якшення покарання, нижче від найнижчої межі або перехід до більш м’якого виду покарання, коли обставини, передбачені пп. 1), 2), 8), 9) ч. 1 ст. 66 КК, входить до сукупності пом’якшуючих обставин (ч.1 ст. 69 КК) (Ю.М. Антонян, А.Ф. Зелінський, В.Я. Тацій та ін.).

3. Звільнення від відбування покарання з випробуванням носить умовний характер. Результативність цього різновиду звільнення знаходиться під впливом як позитивного стимулювання у вигляді заохочення та повного усунення кримінально-правових наслідків злочину, так і правових обмежень у вигляді загрози застосування призначеного покарання, якщо засуджений не виконує покладених на нього обов’язки або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення (ч. 2 ст. 78 КК). Отже, перед усім, слід зазначити що, сам факт звільнення від призначеного покарання у відповідності до ст. 75 КК не є актом заохочення (М.О. Бєляєв, В.А. Ломако, В.І. Тютюгін та ін.). Застосування реального заохочення здійснюється після закінчення іспитового строку, якщо засуджений виконав покладені на нього обов’язки (ч. 1 ст.76 КК) та не вчинив нового злочину, тобто довів можливість свого виправлення без відбування покарання.

4. Звільнення від подальшого відбування покарання чи заміни покарання більш м’яким застосовується до засуджених, які сумлінною поведінкою і ставленням до праці довели чи стали на путь виправлення. Ця можливість з’являється не раніше фактичного відбуття визначеною частки призначеного покарання та полягає в: 1) умовно-дострокове звільненні, в тому числі неповнолітніх (ст. ст. 81, 107 КК); заміні невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82 КК). Аналізоване заохочення носить остаточний характер (Ю.В. Голік, В.О. Єлеонський, В.В. Скибицький та ін.) Передумовами його застосування є : 1) відбування покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі (ч. 1 ст. 81 КК) та 2) фактичне відбуття засудженим від половини до трьох чвертей покарання, призначеного судом у залежності від умисного чи необережного характеру та ступеню тяжкості вчиненого злочину, а також попереднього умовно-дострокового звільнення особи (ч. 2 ст. 81 КК). Правовою підставою застосування цього різновиду звільнення від відбування покарання виступає доведеність засудженим свого виправлення сумлінною поведінкою і ставленням до праці. Так, сумлінна поведінка виражається в додержанні засудженим встановленого режиму утримання, участь у громадянському житті виправного закладу, підтриманні в ньому правил внутрішнього розпорядку, підвищенні загальноосвітнього рівня, усвідомлення своєї провини, повному чи частковому відшкодуванні заподіяної шкоди тощо. Зазначають, що сумлінна поведінка засудженого – це не просто добра, а саме зразкова поведінка, яка носить стабільний і незмінний характер (П.Г. Володарський, О.Г. Ковальов, В.М. Трубніков та ін). Ставлення до праці характеризується виконанням виробничих завдань, надбання спеціальності, підвищення кваліфікації. Крім того, при оцінці ставлення до праці враховується старанність, дотримання правил безпеки та санітарії, бережливе ставлення до обладнання тощо (О.М. Бандурка, А.І. Васильєв, Т.О. Денисова та ін.).

5. Заохочення у вигляді заміни невідбітої частини покарання більш м’яким є менш вибагливим щодо передумов та підстав застосування. Досить вказати, що підставою застосування визнається не доведення, а тільки паростки виправлення – «якщо засуджений став на шлях виправлення» (ч.3 ст. 82 КК) та можливість застосування до осіб, яким покарання замінене більш м’яким, умовно-дострокового звільнення за правилами, передбаченими ст. 81 КК (ч.5 ст. 82 КК).

6. Близьким за змістом до заохочення у період відбування покарання є дострокове зняття судимості, що ґрунтовно пов’язується з позитивною постпенітенціарною поведінкою особою, яка повністю чи частково відбула призначене покарання (В.В. Голіна, С.І. Зельдов, Ю.М. Ткачевський та ін.). Так, кримінальний закон вимагає, що б «особа після відбуття покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення» (ч. 1 ст. 91 КК). Привілейованим різновидом цієї норми є ч. 3 ст. 108 КК, яка вдвічі зменшує строки дострокового зняття судимості для осіб, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини у віці до вісімнадцяти років. Проте, зазначена обставина є лише передумовою дострокового зняття судимості. Підставою дострокового зняття судимості є доведення особою свого виправлення зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці, але вже у постпенітенціарний період, виходячи із змістовної єдності понять виправлення, слід дійти висновку, що і при знятті судимості суду необхідно отримати про особу таку інформацію, яка свідчила б саме про її успішну адаптацію у реальному суспільному житті.

7. Викладені тези надають підстави стверджувати, що спрямованість кримінально-правового заохочення при позитивній пенітенціарній (постпенітенціарній) поведінці полягає у стимулюванні правомірної та суспільно-корисної поведінки засуджених та сприяє досягненню цілей кримінального покарання. Метод заохочення позитивної пенітенціарної поведінки здійснюється шляхом нормативного визначення передумов та підстав застосування заохочувальних кримінально-правових приписів, що передбачають умовне чи безумовне звільнення від відбування призначеного покарання чи його пом’якшення та звільнення від подальшого відбування покарання чи заміни його більш м’яким. Заохочувальний потенціал кримінально-правових засобів, спрямованих на виправлення засуджених, попередження вчинення нових злочинів (загальна і спеціальна превенція) має вдосконалюватися та поширюватися.


Черемнова Антоніна Іванівна

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАНДАРТИЗАЦІЇ ТА НОРМУВАННЯ В СФЕРІ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ

Нинішню екологічну ситуацію в Україні можна назвати кризисною, оскільки саме така характеристика їй надана в Основних напрямках державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки [1]. Формувалась така ситуація протягом тривалого періоду через нехтування об’єктивними законами розвитку і відтворення природно-ресурсного потенціалу країни і сьогоднішній незадовільний стан навколишнього природного середовища негативно впливає і на здоров’я населення, і створює реальну загрозу екологічній безпеці.

Так склалося, що в процесі життєдіяльності людина не може не впливати на стан довкілля. Для задоволення своїх економічних та інших потреб людство використовує різноманітні ресурси (мінеральні, водні, лісові, рекреаційні та інші). В процесі здійснення господарської та іншої діяльності в навколишнє природне середовище видаляються забруднюючі речовини, здійснюється негативний вплив фізичних та біологічних факторів на довкілля та розміщуються відходи виробництва і споживання. Тому для забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги необхідно визначити ті науково обґрунтовані межі допустимого впливу на довкілля, які б враховували довгострокові інтереси людства в збереженні кількісних та якісних характеристик природи. Досягненню вказаної мети і служать екологічна стандартизація та нормування.

Сьогодні стандартизація та нормування є одним із складних напрямків правового регулювання охорони довкілля, який інтенсивно розвивається. Згідно з визначенням Міжнародної організації з стандартизації під стандартизацією розуміють встановлення та запровадження на практиці правил з метою впорядкування діяльності в певній сфері на користь і при участі всіх зацікавлених сторін для досягнення оптимальної економії при дотриманні функціональних умов та вимог техніки безпеки [ 2, c.59 ]. В юридичній енциклопедії міститься наступне визначення: стандартизація (англ. Standardization – нормалізація, еталонування) – діяльність компетентних державних та інших органів та організацій, пов’язана з розробленням, схваленням, прийняттям, впровадженням, переглядом, зміною та припиненням дії стандартів. Зазвичай стандартизація здійснюється з метою забезпечення безпеки для життя та здоров’я людини, тварин, рослин, а також збереження майна і охорони довкілля, створення умов для раціонального використання всіх видів національних ресурсів та відповідності об’єктів [3]. В Законі України „Про стандартизацію” під стандартизацією розуміється діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар’єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву [4].Вимоги, які встановлюються в стандартах мають відповідати сучасним досягненням науки і техніки, а також міжнародним та регіональним стандартам.

Загальні засади стандартизації регулюються Декретом Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію та сертифікацію» [5], Законом України «Про стандартизацію» [4] та Законом України «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності»[6]. Екологічна стандартизація є складовою частиною стандартизації в цілому.

Питанням стандартизації та нормування в галузі охорони навколишнього природного середовища присвячений розділ VII в Законі України „Про охорону навколишнього природного середовища”[7], який не містить визначень стандартизації та нормування, але визначає їх мету.

Екологічна стандартизація і нормування проводяться з метою встановлення комплексу обов’язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Вбачається, що під екологічною стандартизацією слід розуміти врегульовану законодавством діяльність спеціально уповноважених органів щодо розроблення, схвалення, прийняття, впровадження, перегляду, зміни та припинення дії екологічних стандартів. Державні екологічні стандарти є обов’язковими для виконання і визначають поняття і терміни, режим використання й охорони природних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього природного середовища, вимоги щодо запобігання забрудненню навколишнього природного середовища, інші питання, пов’язані з охороною навколишнього природного середовища та використанням природних ресурсів.

Об’єктами стандартизації є продукція, процеси та послуги, матеріали, складники, обладнання, системи, їх сумісність, правила, процедури, функції, методи або діяльність. Стандартизації також підлягають норми, вимоги, методи, терміни, позначення та характеристики, які мають перспективу багаторазового застосування і використання в науці, техніці, виробництві тощо.

Окрім стандартизації законодавцем запроваджене здійснення і екологічного нормування. Так, розроблена і діє досить складна система екологічних нормативів, які встановлюють гранично допустимі рівні викидів та скидів у навколишнє природне середовище забруднюючих речовин, рівні допустимого шкідливого впливу на нього фізичних та біологічних факторів. Законодавством України можуть встановлюватися і нормативи використання природних ресурсів та інші екологічні нормативи.

У загальному вигляді система екологічних нормативів може бути представлена: нормативи екологічної безпечності довкілля – нормативи гранично допустимих концентрацій шкідливих речовин у природних об’єктах (ГДК) та нормативи гранично допустимих рівнів шкідливого впливу фізичних та біологічних чинників (ГДР); екологічні нормативи, які встановлюють вимоги та характеризують виробничо-господарську діяльність – нормативи гранично допустимих викидів (ГДВ), скидів (ГДС); нормативи використання природних ресурсів та допустимого навантаження на довкілля – ліміти, квоти на використання природних ресурсів, нормативи гранично допустимого рекреаційного та іншого навантаження; інші екологічні нормативи ( інсоляції, провітрюваності тощо).

Екологічне нормування проводиться з урахуванням вимог санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних правил і норм, гігієнічних нормативів. Нормативи гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі та рівні шкідливих фізичних та біологічних впливів на нього є єдиними для всієї території України. Нормативи гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі та рівні шкідливих фізичних впливів на нього є єдиними для всієї території України. У разі необхідності для курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших окремих районів можуть встановлюватися більш суворі нормативи гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на навколишнє природне середовище.

Екологічним законодавством передбачається здійснення екологічного нормування щодо окремих природних об’єктів і видів шкідливого впливу. Так, здійснюється нормування в галузі охорони атмосферного повітря (ст.5 Закону України «Про охорону атмосферного повітря»), використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів (ст.35 Водного кодексу України),охорони земель та відтворення родючості земель (ст.165 Земельного кодексу України), у сфері поводження в відходами (ст.7 Закону України «Про відходи») тощо.

Сьогодні перед Україною стоїть дуже складне завдання - привести вітчизняну систему стандартизації та нормування у відповідність до вимог СОТ та ЄС. Для цього потрібно розробити технічні регламенти, які б базувалися на європейських директивах „нового підходу”, і гармонізувати національні стандарти з європейськими та міжнародними. Для створення єдиного нормативного поля технічного регулювання слід забезпечити: єдність або несуперечливість вимог, що висувають різні нормативні документи (НД) до одного й того самого об’єкта; встановити єдині правила, як розробляти, оформляти, погоджувати, експертувати, надавати чинність, переглядати, змінювати та скасовувати нормативні документи; використовувати в усіх нормативних документах узгоджену та застандартизовану термінологію.

Література:

1. Основні напрямки державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки: затверджені постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 року №188

2. Колбасов О.С. Стандартизация в охране окружающей среды // Окружающая среда под охраной закона: М., 1982.

3. Юридична енциклопедія: В 6 т./ Редкол.: Ю.С.Шемшученко (голова редкол.) та інші- К.: Українська енциклопедія, 2004, т.5

4. Про стандартизацію: Закон України від 17 травня 2001 року// Відомості. – 2001. – №32. – Ст.168

5. Про стандартизацію і сертифікацію: Декрет Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 року

6. Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності: Закон України від 1 грудня 2005 року // Відомості. – 2006. - № 8. – Ст. 45

7. Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від 25 червня 1991 року // Відомості. – 1991. - №41. – Ст.546 з наступними змінами та доповненнями


Чуваков О.А.

ОЗНАКИ ДИВЕРСІЇ У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ 1961 І 2001РР. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

У діючому кримінальному законодавстві України закріплено цілий ряд суспільно-небезпечних діянь, які зазіхають на економічну безпеку держави, але найбільш небезпечним з цих злочинів є диверсія.

Диверсійні акти здатні підірвати економічну безпеку держави і тим самим зазіхають на економічні основи держави. У результаті диверсій можуть бути знищені і виведені з ладу об’єкти народногосподарського й оборонного значення, транспортні комунікації, структури державного керування та ін. Особлива їх суспільна небезпека визначається і тим, що вони можуть привести до загибелі людей.

Прийнято вважати, що здійснення диверсійних актів характерним було для воєнного часу і періоду «холодної війни». Однак поява нових форм і способів зазіхань на економічну безпеку держави не могло не відбитися і на сучасному законодавчому визначенні цього злочину. У цьому зв’язку уявляється корисним провести порівняльний аналіз ознак складу цього злочину в чинному законодавстві (КК України 2001р.) з ознаками цього злочину в кримінальному законодавстві 1961 року (КК УРСР 1961р.).

Об’єкт диверсії в різні періоди розвитку вітчизняного кримінального законодавства визначався по-різному. Так, у період функціонування кримінального законодавства 1961 року, його визначали, як державна власність і економічна основа державного ладу [1,52]; як економічна система держави [2,71]. У сучасній юридичній науці об’єкт диверсії визначається як суспільні відносини в сфері державної безпеки (військової, економічної, екологічної) [3,277]; як економічна основа і внутрішня безпека [4,25]; як безпека держави [5,175]; як внутрішня безпека держави, що уявляється в безпеці життя і здоров’я громадян, у безпеці державних комунікацій, промислового потенціалу, а також у безпеці тваринного і рослинного світу [6,199]. Додатковим об’єктом диверсії можуть бути життя і здоров’я людей.

Предметом диверсії можуть бути: оборонні або народногосподарські об’єкти (трубопроводи, електростанції, мости, аеропорти, вокзали, залізниці й інші важливі підприємства; череди тварин; лісові масиви; посіви сільськогосподарських культур і т.п.).

Відповідно до діючого кримінального законодавства об’єктивна сторона диверсії виражається в наступних формах: 1)здійснення вибухів, підпалів або інших дій спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень або іншої шкоди їх здоров’ю, на пошкодження або руйнування об’єктів, що мають важливе народногосподарське або оборонне значення; 2) здійснення дій спрямованих на радіоактивне зараження; 3) здійснення масових отруєнь; 4) поширення епідемій; 5) поширення епізоотій; 6) поширення епіфітотій.

Під іншими діями розуміють такі способи здійснення диверсії, які по своїй суспільній небезпеці (руйнівній силі) і тяжкості можливих наслідків рівнозначні небезпеки вибухів і підпалів (затоплення, створення завалів і т.п.).

Масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень або іншої шкоди їх здоров’ю це такі дії, які спрямовані на заподіяння смерті або будь-якої іншої шкоди здоров’ю значному числу людей.

Радіоактивне зараження являє собою таку злочинну діяльність, що спрямована на заподіяння смерті або шкоди здоров’ю значному числу людей шляхом їх зараження (опромінення) радіоактивними речовинами (радій, уран, стронцій і т.п.).

Масові отруєння людей – це злочинна діяльність спрямована на заподіяння смерті або шкоди здоров’ю значному числу людей шляхом їх отруєння. Існують різні способи здійснення злочину (отруєння джерел води, продуктів харчування, повітря і т.п.).

Поширення епідемій – це масове поширення інфекційних захворювань серед людей у якій-небудь місцевості або регіоні (епідемії тифу, туберкульозу, грипу, чуми і т.п.).

Поширення епізоотій – це поширення заразних хвороб серед тварин (чума, туберкульоз, бруцелез і т.п.).

Поширення епіфітотій – масове поширення грибкових, вірусних, бактеріологічних і ін. хвороб сільськогосподарських, лісових, водних і інших рослин.

Диверсія вчинена в перших двох формах визнається закінченою з моменту здійснення вибуху, підпалу, затоплення, завалу і т.п., незалежно від наслідків, що наступили, (формальний склад). В інших формах злочин вважається закінченим з моменту настання наслідків (матеріальний склад).

На відміну від діючого кримінального законодавства, об’єктивна сторона диверсії, у редакції КК 1961 р., містила такі ж форми об’єктивної сторони, за винятком таких форм, як радіоактивне забруднення і поширення епіфітотій.

Крім зазначеної відмінності радянський законодавець розглядав склад диверсії у всіх її формах як злочин з матеріальним складом. Так, кримінальний закон, характеризуючи ознаки об’єктивної сторони цього злочину, вказував на дії, пов’язані з обов’язковим заподіянням суспільно небезпечних наслідків у вигляді знищення або пошкодження об’єктів власності, смерті або розладу здоров’я багатьох людей, а також загибелі або масового уражання хворобою тварин, тобто злочин визнавався закінченим з моменту настання зазначених наслідків.

Суб’єктивна сторона диверсії характеризується прямим умислом і антидержавною метою – ослаблення держави. Ціль ослаблення держави в даному випадку виражається в прагненні особи послабити економічну міць держави. Особа, яка знищує або пошкоджує об’єкти народногосподарського або оборонного значення, роблячи масові отруєння, радіоактивні забруднення, поширюючи епідемії, епізоотії і епіфітотії, усвідомлює, що заподіює тим самим шкоду економічній системі [2, 74] держави, життю і здоров’ю людей, і бажає скоїти ці дії з метою ослаблення держави.

Суб’єкт злочину за діючим кримінальним законодавством – фізична осудна особа, яка досягла 14 років. За законодавством 1961 року до відповідальності притягається особа, що досягла 16 років.