Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материала

Документы

Содержание Проблеми довірчої власності в україні Фактори, що впливають на формування митного законодавства україни Поняття та генезис митого права єс

Подобный материал:

• Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
• Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
• Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
• Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
• Загальні положення, 93.94kb.
• Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
• Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.

Wyniki badań

Badania przeprowadzono w 2007 roku i objęto dzieci przedszkolne oraz ich rodziców (25 matek i 25 ojców). Badaniach zastosowano obserwację uczestniczącej oraz wywiad z rodzicami. Większości badanych rodziców ma wykształcenie średnie (48%) i wyższe (44%). Pozostali mają ukończoną szkolę zawodową. Z badań wynika, że rodzice wraz z dziećmi spędzają czas następująco: oglądanie telewizji (20 wypowiedzi rodziców), wspólne chodzenie do kina (15 wypowiedzi rodziców), spacery (12 wypowiedzi), czytanie książek, bajek (10 wypowiedzi), wspólne zabawy na powietrzu, w domu (8 wypowiedzi rodziców), inne ( wyjazdy, teatr, wycieczki)- 10 wypowiedzi badanych rodziców.

Badania wykazały, że formy konfliktów dziecięcych są następujące:

- kłótnie, skarżenie;

- wyrywanie, podkradanie różnych przedmiotów;

- dokuczanie, kłótnie, skarżenie, przepychanie;

- bicie, potrącanie kolegów, obrażanie, uderzanie;

- odbieranie zabawek, pryskanie wodą, rozlewanie wody na podłogę, moczenie

ubrań własnych i rówieśników,

- agresja słowna, kopanie, plucie, ciąganie za ubranie.

Przyczynami konfliktów są:

- zdobycie miejsca do zabawy,

- chęć posiadania danej zabawki, brakującego elementu zabawki,

- egocentryzm, impulsywność, nadruchliwość,

- forma odwetu,

- brak zdyscyplinowania, nieprzestrzegania umów,

- brak przewidywania skutków własnego postępowania,

- trudności w kontaktach, impulsywność rówieśników,

- chęć zwrócenia uwagi na sobie,

- chęć zajmowania miejsca w pierwszej parze.

Okoliczności występowania konfliktów:

- zajmowanie kącików zabawowych,

- wchodzenie na teren zabawy,

- dążenie do zaspokojenia własnej potrzeby, nie zwracanie uwagi na innych,

- burzenie budowli, niszczenie prac plastycznych,

- korzystanie z zabawek przyniesionych z domu przez dzieci,

- mobilizowanie kolegów do sprzątania zabawek lub zareagowanie na polecenie

nauczyciela,

- ustawianie się w pary przed wyjściem z sali lub szatni,

- mycie rąk w łazience,

- nie chcące potrącenie rówieśników, uderzenie.

Podsumowanie

Wyniki badań potwierdziły, iż podstawowym rodzajem konfliktów występujących u dzieci są konflikty rywalizacyjne, nie mające charakteru antagonistycznego. Nie wywołują one na ogół negatywnego nastawienia do partnera. Badane dzieci wypowiadały się chętnie na temat powstałych konfliktów między nimi. Większości badanych dzieci po zakończeniu konfliktu wyrażała gotowość zgodnej, wspólnej zabawy z rówieśnikami.

W trakcie przeprowadzonych badań wykazano również, że 30% dzieci jest skłonnych przeprosić kolegę i chętnie przystąpi z nim do dalszej zabawy, 15% dzieci zaczyna bronić własnych racji podczas konfliktu, natomiast 12% nie wyraziło zgody na przeproszenie kolegi.

Nasuwa się także spostrzeżenie, że dzieci sześcioletnie nie mają jeszcze jednego wypracowanego sposobu zachowania podczas konfliktu, reagują różnie w zależności od sytuacji czy też zachowań oponenta. Tak więc, wciąż aktualne jest wskazanie organizowania zajęć z dziećmi, aby poprzez różne działania wypracować sposoby zachowań prowadzące do kompromisu.

Okazało się też, że nauczyciele pracujący w przedszkolu nie zawsze byli pewni jak mieliby się zachować w trudnej sytuacji w stosunku do dzieci. W wielu przypadkach osoba nauczyciela w całej rozciągłości swoich cech, czy zachowań nie pozostała w zgodzie z dziecięcymi pragnieniami. Wydaje się, że dla tych dzieci nauczyciel nie był pomocny w zaspokojeniu ich podstawowych potrzeb. Zabrakło, życzliwej akceptacji oraz wsparcia dzieci wchodzących dopiero w szersze relacje między sobą w grupie. Wyrazem tego był brak w ich postępowaniu wyraźnego wypracowania sposobów rozwiązywania konfliktu. Nauczyciele starali się zakończyć spór między dziećmi, stosując w znacznej mierze wobec dzieci kary, utwierdzając je w przekonaniu, że konflikt jest wyłącznie negatywnym zjawiskiem, które powinno się jak najszybciej zlikwidować i tak 100% dzieci potwierdziło w pierwszej fazie badawczej, że to nauczycielka decyduje kto w sporze ma zostać ukarany.

W związku z powyższym wydaje się, że bardziej skuteczne jest stosowanie metod aktywnych, symulacji sytuacji konfliktowych aniżeli teoretyczne zaznajamianie dziecka, jak powinno się zachować w takiej sytuacji.

Wyniki przeprowadzonych badań skłaniają do sformułowania wielu wniosków dotyczących obrazu nauczyciela w oczach dziecka. Ważnym dla nich jest prawidłowe reagowanie nauczyciela wobec autentycznych konfliktów zachodzących między dziećmi. Postawa, która nie będzie polegała na stłumieniu konfliktu, wyegzekwowaniu ładu i porządku, czy też rozstrzygnięciu go poprzez swoisty układ kar, a raczej na działaniach prowadzących do wypracowania rozwiązywania zadowalającego obie strony konfliktu.

Należy sądzić, że prawidłowy, świadomie kreowany proces wychowawczy realizowany w przedszkolu może zapobiec powstawaniu niekorzystnych cech osobowości dziecka. Już na tym etapie można uzyskać zmiany w jego zachowaniu, które pozytywnie powinny być umacniane przez rodziców i na dalszym etapie edukacji przez nauczyciela.

Motywami powodującymi konflikty w środowisku dzieci są w kolejności:

• motyw posiadania – wiązał się z chęcią dysponowania w danym momencie pewnym przedmiotem np. zabawką, która albo jest potrzebna do osiągnięcia przez dziecko celu, albo wynikał z potrzeby naśladowania. Podłożem takiego zachowania była zawiść o przedmiot;
  
• motyw bezwzględnego respektowania ustalonych reguł gier i zabaw, każde odstępstwo od reguły było powodem do wszczęcia konfliktu;
  
• motyw obrony własnych praw i racji. Wynikał on z określonej świadomości moralnej, z tego, iż dziecko zaczęło dostrzegać prawo do obrony własnego zdania;
  
• motyw dominacji, który wynikał z rywalizacji pomiędzy dziećmi. Wypływał z chęci górowania nad nimi. Była to rywalizacja o pozycję społeczną w grupie, o prawo do przewodzenia, narzucania swojej woli innym.
  

Streszczenie

W artykule przedstawiono występujące konflikty wśród dzieci w wieku przedszkolnym. Badaniami objęto dzieci przedszkolne oraz ich rodziców.

Michal Pindera,dr n.ped,prof.Akademii Świętokrzyskiej w Piotrkowie Trybunalskim.

Literatura:

1. H. Rylke, G. Klimowicz, Szkoła dla ucznia. Jak uczyć życia z ludźmi, Warszawa 1982; J. Szczepański, Psychologia dziecka, Warszawa 1995; L. Wołoszynowa (red.), 2. Materiały do nauczania psychologii, Warszawa 1969, t. III.

3. A. Brich, J. Malim, Psychologia rozwojowa w zarysie, Warszawa 1997.

4. Cywińska M., Konflikty interpersonalne wśród dzieci, Poznań 1995.

5. Dzierżanka - Wyszyńska A., Kontakty między dziecięce w grupie przedszkolnej, (W:) Materiały do nauczania psychologii pod red. L. Wołoszynowej, Warszawa 1969, t. III

6. Macek I., Konflikty, Wrocław 1993.

7. Pindera P.,Wspolpraca szkoly i rodziny w wychowaniu dzieci, ,,Nauczyciel i szkola” 2002,nr 1-2.


Гончаренко В.О.

ПРОБЛЕМИ ДОВІРЧОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ

Розробка нового законодавства нерідко характеризується пошуками рішень і вжиттям заходів, які мають задовольнити потреби усіх суб’єктів правовідносин. При цьому інколи використовуються конструкції, апробовані в закордонних правових системах, хоча не завжди таке «запозичення» є виправданим, тим більше в разі простого копіювання «чужих» правових рішень.

Яскравим прикладом використання неадаптованих юридичних конструкцій, запозичених з інших правових систем, є закріплення в українському законодавстві конструкції «довірчої власності».

Відомо, що концепції права власності в цілому, і відносини з управління майном, зокрема, істотно різняться в англосаксонській та континентальній правових системах. Так, поділ права на «право загальне» та «право справедливості» (властивий англійській системі та з якого веде своє походження траст) не знає жоден правопорядок континентальної правової системи, у тому числі український, тоді як англо-американському праву невідомим є поділ прав на речові та зобов’язальні.

З огляду на це юридичні конструкції національного законодавства, які регулюють суспільні відносини щодо «довірчої власності», потребують їх адаптації до континентальної системи права.

Через недосконалість національного права щодо довірчої власності та управління майном в Україні було зафіксовано багато випадків шахрайства щодо майна та грошових коштів фізичних та юридичних осіб та розкрадання цих цінностей з боку посадових осіб довірчих товариств, страхових компаній та інвестеційних фондів.

Довірча власність - власність на майнові цінності, право управляти якими власник (довіритель, засновник) передає іншій особі, яка називається довірчим власником. Такі операції можуть здійснювати як фізичні, так і юридичні особи. Довірчі власники мають право розпоряджатися довіреним їм майном тільки таким чином і в тих межах, які зазначені довірчим договором (договором про управління майном). Засновник може доручити довірчому власникові передавати доходи від використання довірчої власності третій особі, яка називається бенефіціарієм (вигодонабувачем). [1]

Правовий інститут довірчої власності (траст) має досить довгу історію, на кожному етапі якої він здобував різні, відмінні від нинішньої, форми. Зародження трасту більшість юристів відносять до середньовіччя, а саме до XII – XIII ст., проте окремі фахівці доводять наявність ознак трасту в таких інститутах давньоримського приватного права (приблизно 126 р. до н. е. – 294 р. н. е.), як емфітевзис і суперфіцій.

Правова природа довірчої власності полягає у наданні довірчому власнику речового права, обмеженого цільовим характером його здійснення в інтересах визначених осіб. Цільовий характер означає обумовленість метою, для якої передається майно у довірчу власність. Особливість довірчої власності полягає в існуванні залежного характеру і наявності обмежень при здійсненні права власності довірчим власником. Довірчий власник набуває юридично повне право власності, з одночасною втратою цього правового титулу установником (фідуціантом), який передає належне йому на праві власності майно для досягнення конкретно встановлених цілей в інтересах визначених осіб. Замість втраченого права власності установник (фідуціант) може набувати виключні права контролю, надання згоди на розпорядження та/або відчуження майна до закінчення відносин довірчої власності. Установник також володіє реальним правом вимоги зворотного повернення титулу власності від довірчого власника або від третіх осіб, що незаконно заволоділи цим майном, з момента виникнення обставин, настання яких припиняє право довірчої власності. Наприклад, підставою для настання зобов’язання зворотного повернення довірчої власності може бути факт погашення забезпечуваного боргу, завершення будівництва і ведення в експлуатацію багатоквартирного будинку, досягнення повноліття або повернення вигодонабувача з тривалого відрядження, настання або досягнення будь-якої іншої мети, визначеної договором або законом.

В українське цивільне законодавство інститут довірчої власності введено ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 19.06.2003 р., у відповідності з яким було внесено зміни і доповнення до ЦК України (п. 2 ст. 316, п. 2 ст.1029). Поняття, механізм і особливості здійснення права довірчої власності при будівництві житла та операціях з нерухомістю регулюються ЗУ «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» і «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19 червня 2003 року.

ЦК України закріпив виключний перелік підстав виникнення відносин з управління майном. Управління майном може виникати внаслідок закону або договору управління майном. ЦК України не передбачає можливості виникнення управління майном на підставі одностороннього правочину, юридичного вчинку чи інших правових форм волевиявлення власника з передання належного йому майна в управління. Переважно в силу невизнання концепції «розщепленого» права власності і встановлення законом закритого переліку прав на чужі речі, більшість країн континентального права, на відміну від країн загального права, не визнає універсального за цільовим використанням інституту довірчої власності, законодавство яких допускає використання лише окремих його різновидів у вигляді забезпечувального (фідуціарного) та номінального права власності.

Запровадження в українське законодавство юридичної конструкції «права довірчої власності» у такому варіанті, в якому вона існує на сьогоднішній день, слід визнати такою, що потребує суттевого вдосконалення та більш детального врегулювання. За існуючих суспільних відносин і стадії розвитку вітчизняного цивільного законодавства відсутні деякі передумови та підстави для запровадження цієї конструкції, що призвело багатьох випадків правопорушень щодо довірчої власності з боку недобросовісних управителів майна та фінансових активів.

Можна стверджувати, що конструкція зобов’язального права у вигляді договору управління майном є цілком достатньою для вирішення задач правового регулювання відносин з управління чужим майном. Про це свідчить і аналіз положень актів законодавства, які зумовили внесення змін до Цивільного кодексу: законів України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» та «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» .

Частина перша статті 26 Закону «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», що містить визначення «довірчої власності» є не лише свідченням неповного розуміння розробниками закону основ цивільного права щодо „довірчої власності”, але й прикладом край невдалої правової дефініції. Розуміння власності як форми, хоча й особливої, договірних відносин не потребує коментарів.

Література:

1. Майданик Р.А. Проблеми довірчих відносин в цивільному праві. – К.: Видавничо поліграфічний центр “Київський університет”, 2002.– 502 с.


Додін Є.В.

ФАКТОРИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА ФОРМУВАННЯ МИТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

1. Митна справа, як визначає ст. 3 Митного кодексу України, є багатогранною державною діяльністю, через яку реалізується її митна політика (ст. 2 Митного кодексу України), виникають різноманітні суспільні відносини, які регламентуються правовими нормами, завдані цієї різноманітності суспільних відносин. Ці норми містяться в нормативних актах, що є джерелами різних галузей законодавства, але системоутворюючим актом в митному законодавстві є Митний кодекс України.

2. Слід зауважити, що історію виникнення митного законодавства України слід починати з закону України від 25 червня 1991 року «Про митну справу в Україні», оскільки до цього регулювання митної справи на всій терені Радянського Союзу здійснювалося виключно актами СРСР, головним чином, Митним кодексом СРСР та актами Міністерства зовнішньої торгівлі, до системи якого належала митна служба країни.

3. Митне законодавство України є досить динамічна галузь українського законодавства. Це пов’язано з дією цілого кола факторів внутрішнього та зовнішнього характеру.

4. Значимість впливу цих факторів на формулювання митного законодавства неодноразово змінювалась, однак, все ж можна визначити два етапи: перший - з червня 1991 року до початку 2000 року; другий - з початку 2000 року по теперішній час.

5. Перший етап почався з прийняття 25 червня 1991 року Верховною Радою УРСР закону «Про митну справу в Україні», відповідно до якого всі митні органи СРСР, розташовані на терені України, підпадають під юрисдикцію України. Це обумовлено необхідністю правового забезпечення діяльності знов створених de jure в Україні (хоча вони існували на терені нашої держави de fakto) митних органів, організації їх інфраструктури та проходження служби в митних органах та багато інших сторін належного функціонування усієї митної системи, оскільки митна справа в Україні практично зосталася однією з важливих сфер державної діяльності, яка регламентувалася законодавством (зокрема Митним кодексом) іноземної держави. Ця необхідність була реалізована прийняттям першого в незалежній Україні кодифікаційного акту – Митного кодексу. Незважаючи на те, що він був створений під впливом основних положень Митного кодексу СРСР й зовсім не враховував початок змін у соціально-економічному суспільстві України після набрання її незалежності, тім не менш, він дав змогу вирішити значне коло проблем, пов’язаних з першими кроками організації та здійснення митної справи в країні. Тобто головними факторами, які вплинули на створення та подальше формування митного законодавства, є дія внутрішніх факторів. Однак, деякий вплив на зміст митного законодавства України спочатку мали акти ТАТТ, а с 1 січня 1995 року, коли на його базі була схвалена СОТ (світова організація торгівлі). Він головним чином торкався тарифного регулювання в країні, тобто наближення митних ставок, які були встановлені в Україні (спочатку законами, потім декретами КМУ), до рівня світових.

6. На середині 90-х років минулого століття на зміст митного законодавства України починають у більшому ступені впливати зовнішні фактори, виникнення яких пов’язане зі прагненням нашої держави інтегруватися до мирового економічного та політичного суспільства.

Це пов’язано з визначенням Україною своєї стратегічної мети – інтеграція у міжнародне економічне та політичне суспільство, головною умовою якої є приведення основних положень (а згодом й частковості) до вимог міжнародних митних норм, правил та стандартів. Враховуючи, що ці вимоги не торкаються організації митної справи тієї чи іншої країни, зоставляючи ці питання до законодавства відповідальності за порушення митного законодавства (вони, як правило залишаються у компетенції держав, що інтегрувалися в тій чи інший союз або якусь групу), зовнішні фактори, головним чином, вплинули на організацію митного оформлення, митного контролю, втілення в діяльність митних органів принципів демонолізації та лібералізації зовнішньої торгівлі, що значно наблизило митну справу України до міжнародних митних правил, норм та стандартів.

7. Правовою підставою впливання зовнішніх факторів на митне законодавство є дві групи статей МКУ: це п.2 ст.7 та ст. 34, 37, 38, 39. П.2 ст.7 визначає: “Якщо міжнародним договором України, укладеним в установленому законом порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, то застосовуються правила міжнародного договору”. Тобто вона конкретизує положення ст.9 Конституції України, в п. 1 якої зафіксовано, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надано Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Тобто в цьому разі ми маємо безпосередній вплив міжнародних договорів на зміст митного законодавства нашої країни, оскільки ці міжнародні акти стають частиною нашого митного законодавства.

8. Серед другої групи норм МКУ, що впливають на створення митного законодавства України та його зміст, є ст. 34 “Участь України у міжнародному співробітництві з питань митної справи”. Згідно з цією статею: “Україна бере участь у міжнародному співробітництві з питань митної справи. У митній справі Україна додержується загальновизнаних у міжнародній практиці систем класифікації та кодування товарів, митних режимів, митної статистики, інших загальноприйнятих у світових митних відносинах норм і стандартів. В цьому випадку слід говорити про посередній (непрямий) вплив уповноважених міжнародних органів на формування такого роду вимог, оскільки вони втілюються до митного законодавства окремими актами нашої держави.

9. Ці міжнародні митні стандарти, норми та правила встановлюються колом відповідних міжнародних організацій, кожна з котрих має окрему сферу впливу на зміст митного законодавства України. Серед них найбільш впливове місце займають ГАТТ/СОТ (Світова Організація Торгівлі), Всесвітня Митна Організація (ВМО), та Європейський Союз (ЄС).

10. Вперше на формування митного законодавства зовнішній фактор напрямків та змісту митного законодавства України проявив себе з боку ГАТТ/СОТ. Вона була й досі зостається найбільш впливовою міжнародною організацією в галузі визначення основних напрямків митної політики та митного законодавства країн-членів. Попередник Світової Організації Торгівлі, ГАТТ було укладено на тимчасовій основі після закінчення Другої світової війни разом із створенням інших нових міжнародних організацій, що займаються питаннями міжнародного економічного співробітництва. Керуючись прагненням прискорити процес лібералізації торгівлі після Другої світової війни і почати виправлення того величезного нахилу у бік протекціоністських заходів, що існував у світовій економіці з початку тридцятих років, 23 країни-засновника ГАТТ («договірні сторони») почали переговори по тарифах у 1946 році. Цей перший раунд призвів до того, що було зроблено 45 тисяч тарифних поступок на загальну суму в 10 мільярдів доларів, що торкнулося приблизно однієї п’ятої частини світової торгівлі. У процесі переговорів також була досягнута домовленість, що ціна цих поступок повинна забезпечуватися в значній мірі «тимчасовим» прийняттям деяких із торгових правил. Тарифні поступки і правила разом стали відомі як Генеральна угода з тарифів і торгівлі, яка набрала чинності у січні 1948 році. Прискоренням процесу вступу України до СОТ став Закон України від 31 травня 2007 року № 1109-V «Про внесення змін до Закону України «Про митний тариф»», яким вводиться у дію нові правила та ставки митно-тарифного регулювання в нашій країні у відповідності до Гармонізованої системи опису та кодування товарів у версії 2002 року до створення СОТ.

11. Всесвітня Митна Організація була створена у 1952 році (оригінальна назва – Рада Митного Співробітництва). Її функції, як зазначено у ст. 3 Конвенції про заснування Ради Митного Співробітництва, характеризуються наступними завданнями: вивчати та екзаменувати різні аспекти митного співробітництва, готувати проекти конвенцій, робити рекомендації щодо єдиного застосування конвенцій тощо. Тобто, мова йде суто про питання співробітництва між державами та встановлення загально прийнятих стандартів митних процедур.

Дійсно, не можна не відзначити прагнення цієї організації до гармонізації митного законодавства країн, які належать до неї. Не будемо згадувати про значну кількість конвенцій, спрямованих на спрощення та гармонізацію митних процедур (Конвенція Кіото 1973 р., Міжнародна конвенція про гармонізовану систему опису і кодування товарів 1983 року тощо). Звернемо лише увагу на те, що під час роботи 105/106 сесії Ради ВМО 24 червня 2005 року представниками митних адміністрацій усіх на той час 166 держав-членів ВМО (станом на січень 2007 р. членами ВМО є 170 держав) й було схвалено Рамкові Стандарти. Зосереджуючи увагу на тому, що станом на 10 січня 2007 року вже 142 держави дали згоду щодо імплементації Рамкових Стандартів на національному рівні, слід зазначити, що до цієї події досі жодна з розробок ВМО не отримувала такої підтримки з боку її членів. Завдяки цьому з впевненістю можна стверджувати, що власне Стандарти ВМО дійсно можуть стати загальноприйнятим у світових митних відносинах інструментом, який допоможе створити належні умови для переходу на нові принципи безпечної торгівлі, завдяки розвитку нових форм співробітництва між митними адміністраціями і бізнесом, а також, і це є головним, безпосередньо між митними адміністраціями держав-членів ВМО.

Усього ВМО розробила 17 стандартів, що розподілені на дві групи. До першої групи належать 11 стандартів, які містять рекомендації щодо розвитку співробітництва між митними адміністраціями держав – членів ВМО (le piller douane – douane). А до другої – відповідно до стандартів, присвячених розвитку співпраці між митними адміністраціями та підприємницькою спільнотою (le piller douane – enterprises). Рамкові стандарти являють з себе мінімальний набір стандартів, що можуть впроваджуватися на різних етапах з урахуванням можливостей кожної окремої митної адміністрації. Вони не повинні дублювати вже існуючі вимоги, встановлені на міжурядовому рівні, і не повинні вступати з ними в суперечність. В подальшому вони можуть бути доопрацьовані. Стандарти ВМО мають гнучку структуру, яка надає можливість митним адміністраціям здійснювати їх різношвидкісну реалізацію. Такий підхід дозволяє митним адміністраціям виконувати положення Рамкових Стандартів у повній відповідності з рівнем їх власного розвитку та з урахуванням існуючих умов і вимог.

Незважаючи на те, що Рамкові Стандарти мають рекомендаційний характер, наше митне законодавство дуже швидко відреагувало на пропозиції цієї впливової міжнародної митної організації, що проявилося у появі цілого кола актів державних органів різного рівня, особливо це стосувалося лібералізації митного контролю та митного оформлення.

12. Інший характер носить зовнішній вплив, який обумовлений прагненням України до вступу в ЄС. Він може бути визначений як вплив імперативного характеру, оскільки ця міжнародна структура заснована як митний союз, правовою підставою якого є Митний кодекс Європейської Спільноти, що діє у відповідності до регламенту Ради (ЄЕС) № 2913/92 від 12 жовтня 1992 року, в преамбулі якого підкреслюється, що ???

Тобто країна, вступаючи до цієї спільноти, повинна керуватися при здійсненні своєї митної справи у здебільшої степені не національним митним законодавством, а цим кодексом. У цьому разі МКУ 2002 року втрачає свою чинність, однак, регулювання окремих сторін митної справи все ж зостається у компетенції відповідних державних органів: це регулювання порядку формування митного корпусу, проходження митної служби та інших питань внутрішньої організації митної діяльності. Поряд з цим Україна як й інші країни, що належать до цієї спільноти, зоставляє за собою право встановлювати відповідну відповідальність за митні правопорушення: кримінальну, адміністративну, дисциплінарну тощо. Однак вирішення цих питань – це завдання інших галузей права: адміністративного, кримінального та інших. Вже зараз, наприклад, визначення контрабанди, яке існувало в МКУ 1991 року, знаходиться в ККУ, дуже наполегливо впроваджується ідея включення до КоАП України усіх норм, що регламентують підстави та порядок відповідальності за порушення митних правил, оскільки визначена їх адміністративно-правова природа. Таким чином, митне законодавство України як динамічно змінювана галузь українського законодавства мала обов’язкові підстави для свого виникнення, а також має підстави для свого зникнення.


Кормич Б.А.

ПОНЯТТЯ ТА ГЕНЕЗИС МИТОГО ПРАВА ЄС

Митне право є однією з найдавніших галузей права ЄС, оскільки саме економічне об’єднання через створення митного союзу, спочатку для декількох видів товарів, а згодом і загального стало основою європейських інтеграційних процесів та першою з трьох «опор» будівництва сьогоднішнього Європейського Союзу.

Ще в рамках Європейського об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС) (ст. ст. 4а Паризького договору 1951 р.) [1] була створена зона вільної торгівлі щодо окремих товарів: вугілля та залізної руди – з 19 лютого 1953 р., та сталі – з 1 травня 1953 р.

З огляду на ефективність цієї угоди, 1 червня 1955 року на конференції ЄОВС в Мессині було прийнято остаточне політичне рішення щодо поширення процесу інтеграції на всі сектори економіки. Результатом, як відомо, стало підписання Римського договору 1957 р., одним з головних елементів якого було створення митного союзу.

Розглядаючи генезис митного права ЄС, необхідно назвати два міжнародних переговорних процеси, які багато в чому визначили зміст та принципи формування митних відносин в рамках ЄС.

Першим таким процесом були багатосторонні міжнародні переговори щодо створення Міжнародної Торговельної Організації (ІМО) під егідою ООН, які відбулися у 1945 – 1948 рр. Більшість країн – майбутніх членів ЄС були учасниками даного переговорного процесу. І хоча проект створення ІМО не був реалізований, підписана за результатами засідань Підготовчого комітету 30 жовтня 1947 р. Генеральна угода з тарифів і торгівлі фактично визначила принципи митного регулювання у післявоєнний період, а її положення стали частиною митного законодавства ЄС. Крім того, прийняті західноєвропейськими країнами у відповідності до ГАТТ тарифні поступки стали основою при формуванні ставок Єдиного митного тарифу ЄС. На сьогоднішній день норми угод СОТ мають пряму дію або є тісно інтегрованими у вторинне право ЄС.

Іншим таким визначальним переговорним процесом був, так і нереалізований, проект зі створення європейського митного союзу у 1947 – 1949 р.р. На той час європейські країни виявили неготовність до створення «наднаціонального» права, яке б регулювало митні відносини. Але Робочою Групою з Європейського Митного Союзу у складі Митного та Економічного комітетів були розроблені проекти конвенцій які стали основою для створення у 1952 р. Ради Митного Співробітництва (нині Всесвітня Митна Організація), про що є пряма вказівка у пункті (d) ст. 3 Конвенції про створення РМС [2]. Згодом положення Конвенції РМС широко використовувалися у правовому регулюванні митних відносин ЄС, варто лише зазначити, що саме конвенціями РМС визначаються номенклатура Єдиного митного тарифу ЄС, цілий ряд митних процедур та режимів тощо.

Але безпосередньо митне право ЄС за своїми цілями і завданнями істотно відрізняється від права вищезазначених міжнародних міжурядових організацій. Наприклад, якщо звернутися до діяльності Всесвітньої Митної Організації, то її функції, як зазначено у ст. 3 вищезгаданої Конвенції про заснування РМС, характеризуються наступними завданнями: вивчати та екзаменувати різні аспекти митного співробітництва, готувати проекти конвенцій, робити рекомендації щодо єдиного застосування конвенцій тощо. Тобто, мова йде суто про питання співробітництва між державами та встановлення загально прийнятних стандартів митних процедур.

Аналогічно не виходить за рамки звичайного розуміння міжнародного публічного права і найбільш успішний багатосторонній проект ХХ ст. – багатостороння торгівельна система СОТ. Так згідно ч. 1 ст. 2 Угоди про заснування СОТ, ця організація повинна забезпечити «загальну інституціональну основу для здійснення торгівельних відносин між її членами з питань, що відносяться до угод та пов’язаних з ними юридичних документів, включених до додатків до цієї Угоди» [3].

На відміну від цих двох ключових організацій з питань митного співробітництва, ст. 2 Договору про Європейське Співтовариство (нумерація статей згідно Амстердамського договору) вказує, що ЄС «має виконувати своє завдання через заснування єдиного ринку, економічного та валютного союзів, та через запровадження єдиної політики» [4]. Таким чином, на відміну від звичайної концепції міжнародного публічного права, яке покликане забезпечувати взаємовідносини між суверенними державами на рівній основі, концепція права ЄС побудована на відносинах інтеграції та координації дій держав-членів ЄС. Більше того, Суд ЄС свого часу висловлював думку, що зобов’язання держав-членів ЄС координувати свої дії випливає із самого факту їх вступу до ЄС. До того ж формування права жодної міжнародної організації не залежить настільки від діяльності міждержавних інституцій, як це має місце в рамках ЄС.

Таким чином предмет регулювання митного права ЄС істотно відрізняється як від національного так і від міжнародного митного права. Національне митне право, як відомо, насамперед спрямоване на регулювання суспільних відносин, що виникають з приводу переміщення товарів через митний кордон держави. Міжнародне митне право – регулює відносини, що виникають між суверенними державами та окремими митними територіями з питань співробітництва в митній сфері.

Митне право ЄС, по-перше, виступає основою існування самого ЄС в цілому. Згідно ч.1 ст. 23 Договору про Європейське Співтовариство, «Співтовариство базується на митному союзі, якій охоплює всю торгівлю товарами та який включає заборону між країнами-учасницями мит на імпорт та експорт та всіх зборів, які мають еквівалентний ефект, та на прийнятті єдиного митного тарифу в їх відносинах з третіми країнами».

Крім того, згідно ст. 1 Митного кодексу ЄС [5] (МКЄС) митні правила ЄС стосуються: 1) торгівлі між Спільнотою і третіми країнами; 2) товарів, які охоплюються Угодами ЄОУС, ЄЕС, Євроатома.

Таким чином можна говорити про те, що митне право ЄС представляє собою сукупність регіональних правових норм, які регулюють: 1) відносини щодо функціонування митного союзу ЄС; 2) відносини щодо торгівлі товарами між ЄС та третіми країнами; 3) відносини в митній сфері між ЄС в цілому і країнами-учасниками та третіми країнами і міжнародними міжурядовими організаціями.

При чому, необхідно відмітити, що саме митне право виступає одним з найяскравіших прикладів інтеграційних процесів та передання компетенції наднаціональним інституціям ЄС. Адже, згідно офіційної доктрини, саме в цій галузі в повній мірі реалізовані такі ключові принципи права спільноти, як автономність, пряма дія та примат по відношенню до національного законодавства.

Література:

1. Treaty establishing the European Coil and Steel Community (ECSC). – Luxemburg: Office for Official Publications of the European Communities.
   
2. Convention Establishing a Customs Co-Operation Council signed in Brussels on December 15, 1950.
   
3. Marrakech Agreement Establishing The World Trade Organization // The Results of the Uruguay Round of Multilateral Trade Negotiations. – Geneva, 1994.
   
4. Consolidated Version Of The Treaty Establishing The European Community // Official Journal of the European Communities – C 325, 24.12.2002.
   
5. The Community Customs Code – Council Regulation No. 2913/92 // Official Journal of the European Communities – L 302, 19.10.1992.
   

Оборотов Ю.Н.

О понятии «устойчивость государства»

В отечественном государствоведении уже долгое время основное внимание уделяется вопросам демократического, правового и социального государства. Между тем, при всей значимости данной проблематики она по сути не связана с вопросом о том, насколько устойчиво существующее государство и каковы его перспективы с точки зрения выживания государства в условиях изменяющегося мира, при осуществлении своих собственных внутренних изменений, а также при переменах в государственной власти и управленческой деятельности.

Все это определяет необходимость выхода к новым характеристикам государства, способным отображать его состоятельность в условиях развивающегося мира и собственного развития. Одна из таких новых проблем как раз проблема устойчивости развивающегося государства.

События последнего времени в Украине свидетельствуют о том, что у нас проблема устойчивости государства в определенной степени связана с неспособностью лиц стоящих у руля государственной машины, оптимально выбирать путь следования и быстро продвигаться к намеченной цели.

Заметим, что стремление в новых характеристиках осмыслить существование современного государства приводит к формированию и использованию таких понятий, которые пока еще не вписаны в категориальный аппарат государствоведения. В этой связи заслуживает внимания понятие «устойчивость государства» как предсказуемость поведения государства определяемая воздействием внешней среды, внутренними изменениями и управлением. Характерно, что устойчивость государства определяется как особенностями его самого и окружающей среды, так и характеристиками системы управления государства, что позволяет либо обеспечивать устойчивость течения процессов объективно неустойчивых без управления, либо может вызвать потерю устойчивости течения объективно устойчивых процессов под влиянием несостоятельности управления.

Для юриспруденции ответ на вопрос о том, чем же достигается устойчивость государства имеет принципиальное значение. Здесь, в частности, могут быть выделены такие составляющие как достижение целостности политической системы; закономерности статической, функциональной и динамической устойчивости государства; совокупность политических технологий, оказывающих влияние на устойчивость развивающегося государства и ряд других.

Закон гомеостазиса (устойчивости) устанавливает условия существования целесообразного единства целостности, устойчивости состава и свойства их динамического постоянства. Любая организационная система по разному реагирует на дестабилизирующее воздействия, как внешние (засухи, наводнения, стихийные бедствия, торговые войны, экономические санкции и т.д.), так и внутренние (межнациональные и межконфессионные конфликты, сепаратизм, забастовки, революции и т.д.). При этом одни государства преодолевают эти бедствия, мобилизуя свои ресурсы и проводя реформы, направленные на повышение эффективности организации, другие же государства впадают в ситуацию дезорганизации, деградации и даже гибели.

Таким образом, для государства необходимо обозначить его способность как организационной системы противостоять внешним и внутренним возмущающим факторам и стабилизировать свое движение путем использования понятия устойчивость государства. Для этого можно привлечь сформулированный политологией закон гомеостазиса (устойчивости). Устойчивы организации, которые способны эффективно мобилизовать свои ресурсы на поддержание равновесия или целенаправленного движения при возникновении внешних или внутренних возмущающих воздействий. Характерно, что из этого закона гомеостазиса (устойчивости) вытекают три типа устойчивости: 1) статическая устойчивость, которая связана с состоянием равновесия (покоя) состава, структуры или строения государства; 2) функциональная устойчивость, т.е. осуществляемые функции государства и их параметры, которые не выходят под влиянием возмущений за свои пределы; 3) динамическая устойчивость как целесообразное, без существенных сбоев, улучшение функций и структуры развивающегося государства.

Значение характеристики устойчивости государства выражено в том, что это понятие связано с вопросом о выделении жизненного цикла развивающегося государства от первых стадий его зарождения, интенсивного и дефлирующего развития до завершающих стадий стагнации (застоя), деградации и гибели государства.

Одной из важных составляющих устойчивости государства выступает его институциональная структура. Не случайно сегодня отмечается развитие институциональной конкуренции между различными государствами, которая заставляет государства «импортировать» более эффективные институты промышленно развитых стран. Именно такое заимствование становится серьезным фактором преодоления отставания в развитии и достижения устойчивости государства. Однако, применительно к постсоциалистическим странам отмечается «неверный» и «неэффективный» импорт институтов, который обусловлен как господством бюрократии и особенностями властных отношений, так и сложившейся сетью неформальных институтов, выступающих в качестве своеобразных «альтернатив» нормам законодательства.

Можно утверждать, что осуществление институциональных изменений не только важный аспект трансформации общества, но и движение к устойчивости государства, поскольку институционализация обеспечивает обособление и фундаментирование отдельных сфер: от семьи и средств массовой информации до науки и культуры, – которые в рыночных условиях действуют в соответствии с рыночными императивами и не приобретают уродливых форм как это бывает при отсутствии их институционализации.

Институционализация различных сфер жизни нашего общества приводит к институциональным изменениям на уровне государства в целом, обеспечивая его продвижение к устойчивости и эффективной жизнедеятельности в условиях происходящих изменений. С другой стороны, институционализация государства, как свидетельствуют современные исследования, теснейшим образом связана с коммуникативной сферой. Более того, коммуникация выступает как механизм самоконструирования государства, воспроизводства различных его параметров, а особенности коммуникативной составляющей деятельности государства определяющим образом сказываются на распылении власти, умножении рисков и издержек управления.

Таким образом, проблема устойчивости государства получает свою более развернутую характеристику при переходе от институциональной грани к коммуникативной грани государства. При этом, если институциональная сфера государства принципиально обезличена, то его коммуникативные связи, наполненные деятельностью конкретных лиц с их мотивами, ресурсами и каналами передачи информации, предельно персонифицированы и опредмечены. Отсюда направление и характер деятельности государственных органов задается не столько официальными целями и величиной ресурсов, сколько способностью людей к поддержанию профессиональных контактов.

Как справедливо замечено, будущее национальных государств неразрывно связано с культурно обусловленной формой коммуникации, которая способна привести функции государства в соответствие с потребностями гражданского общества. Поэтому устойчивость государства зависит не только и не столько от организации государства, его институционализации, сколько от тех ценностей и целей, которыми руководствуются управляющие и управляемые, и которые неизбежно «форматируют» нормативные предписания, создавая на их базе специфические формы профессиональной активности. От того, насколько культурно обусловленные коммуникативные связи в состоянии адаптировать государство к изменениям во внешней и внутренней среде, зависит не только его сегодняшнее бытие, но и складывается его дальнейшая жизнь или гибель.

Проблема устойчивости государства тесно связана с попытками классифицировать государства в зависимости от их эффективности на сильные, слабые, распадающиеся и распавшиеся. При этом, слабые, распадающиеся и распавшиеся государства как раз не обладают необходимой устойчивостью. Здесь могут быть выделены различные критерии неустойчивости государства, в частности, нелегитимность власти, неэффективность институтов и бюрократии, расстройство правопорядка и ряд других, которые достаточно сложно определить и оценить, поскольку они во многом зависят от менталитета и традиций. В то же время, территориальный распад страны – явный индикатор крушения государства в отличие от всех перечисленных.

Среди причин утраты устойчивости государства, приводящих к его расшатыванию, называют повышение роли негосударственных и псевдогосударственных образований. При этом, монополия государственной власти значительно ослаблена или вовсе разрушена, а государство не в состоянии определять и контролировать деятельность негосударственных субъектов, обеспечивать устойчивый порядок и безопасность на своей территории. В частности, для слабых государств де-факто безопасность становится делом самих граждан.

Поскольку ни одно государство не действует по всем направлениям своего бытия одинаково хорошо или одинаково плохо, то распад государства связан с одновременной неэффективностью всех его институтов. Определяющее значение приобретает способность государства в целом эффективно действовать в течение длительного времени, что становится важной преградой на пути разрушения системы управления и развала государства.

Заметим, что через призму устойчивости государства просматривается его ценность, поскольку устойчивость и постоянство суть основы определения ценностей. Поэтому ценность любого государства должна быть связана с его устойчивым существованием. Не является в этой связи исключением рассмотрение вопроса о ценности нашего украинского государства. Чем продолжительней его существование, тем выше его ценность.