Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материала

Документы

Содержание Артикуца Наталія Визначення соціальної справедливості Щодо визначення поняття

Подобный материал:

• Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
• Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
• Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
• Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
• Загальні положення, 93.94kb.
• Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
• Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.

Артикуца Наталія

ЗАКОНОДАВЧИЙ ТЕКСТ ЯК ПРЕДМЕТ ЛІНГВІСТИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ

Лінгвістична експертиза (франц.. expertise, від лат. expertus – досвідчений) як спосіб дослідження тексту з метою надання кваліфікованої експертної оцінки різних параметрів тексту, мовних засобів різного рівня (графічних, фонетичних, граматичних, стилістичних тощо), їх відбору і використання, відповідності певним нормам і критеріям нині активно застосовується у різних сферах юридичній діяльності (лінгвостилістична експертиза законопроектів, фоноскопічна експертиза як різновид криміналістичної експертизи, авторознавча експертиза, експертиза конфліктних текстів (у документаційних та інформаційних спорах), мовноідентифікаційна експертиза (лінгвографічна, почеркознавча), експертиза рекламних текстів тощо). Здійснюють ці види експертиз філологи, які мають відповідну професійну підготовку, спеціалізацію та досвід роботи.

У сучасних умовах розвитку України як демократичної та правової держави, інтенсифікації законодавчого процесу, наближенню його до європейських стандартів, постає проблема удосконалення національного законодавства, забезпечення високої якості та ефективності правових приписів, відповідності текстових параметрів законодавчих та інших нормативно-правових актів України низці закріплених у міжнародній практиці вимог і стандартів.

Лінгвістичний моніторинг сучасного українського законодавства, здійснюваний студентами і магістрами факультету правничих наук Національного університету “Києво-Могилянська академія”, засвідчив низку недоліків і помилок у чинних нормативно-правових актах та законопроектах. Серед них: термінологічна невпорядкованість і неузгодженість; дублетність, синонімія і варіативність термінологічних одиниць у нормативному акті; “семантична дифузність” та неоднозначність правової норми; амфіболія, або двозначність тексту; алогізми; мовленнєва недостатність; невмотивована тавтологічність; лексична надлишковість; зміщення смислових меж; стильова невідповідність; невмотивована ускладненість синтаксичних конструкцій; порушення родо-видових зв’язків між поняттями, форм узгодження і керування; вживання запозичень замість наявного українського терміна; невиправдане калькування; розбіжності у формах однини і множини, відмінкових форм; значна кількість росіянізмів тощо.

Під особливою увагою – законодавча термінологія та законодавчі дефініції термінів, адже від логічності й узгодженості термінологічного апарату, однозначних і вичерпних визначень основних термінів і понять, що вживаються в нормативно-правовому акті, значною мірою залежить як його якість, так і ефективність застосування вміщених у ньому правових норм.

Усі виявлені в нормативно-правових текстах помилки, недоліки, огріхи та стилістичні недоречності аналізуються, класифікуються, створюється типологія найбільш поширених у законодавстві мовних помилок (лексичного, семантичного, граматичного та стилістичного характеру). На основі цього розробляються методичні рекомендації щодо мовностилістичного оформлення проектів нормативно-правових актів, правила побудови законодавчих дефініцій, практичні поради щодо дотримання загальних вимог до тексту закону та національних і міжнародних термінологічних стандартів, пропонується певний алгоритм дій нормопроектувальника для розв‘язання термінологічних проблем. Такі напрацювання разом з іншими теоретичними і прикладними дослідженнями в галузі законодавчої лінгвістики, лексикографічними та практичними посібниками для вітчизняних нормопроектувальників створять необхідну науково-методологічну і довідкову базу для розроблення і впровадження в Україні лінгвістичної експертизи законопроектів.

Лінгвістична експертиза законопроектів як самостійна процедура у законодавчому процесі (здійснюється паралельно і нарівні з правовою експертизою на стадії підготовки законопроекту до другого читання) є надзвичайно важливим етапом законодавчої діяльності, оскільки дозволяє професіоналам – юрлінгвістам-експертам надати належну оцінку усього спектру мовних засобів і прийомів законодавця з урахуванням змісту, структури і жанрової специфіки законодавчого акта, висловити свої рекомендації щодо виявлених помилок і недоліків, запропонувати оптимальні варіанти добору мовних засобів у формі редакторської правки, яка надалі узгоджується з експертами-правниками.

Першим етапом комплексної лінгвістичної експертизи законопроекту є аналіз термінологічної сумісності аналізованого законопроекту з іншими законами, що регулюють цю ж саму або близьку з нею сферу суспільних відносин, спостереження над дотриманням чіткої системності, логічності, ієрархічності поняттєво-термінологічного апарату, спадкоємності у застосуванні юридико-технічних і юрлінгвістичних засобів, визначення правильності й внутрішньої узгодженості дефініцій законодавчих термінів.

Основним предметом лінгвістичної процедури слугує законодавчий текст, його термінологічні, семантичні, граматичні та мовностилістичні засоби, які мають втілювати законодавчу думку, ідею, припис максимально точно, лаконічно, логічно, забезпечуючи однозначне розуміння, тлумачення й застосування правових норм. Законодавчий текст повинен демонструвати зразкове літературне мовлення, високу нормативно-правову якість тексту, поняттєво-термінологічну узгодженість із чинним законодавством, мовностилістичну досконалість.

Головними критеріями оцінки якості та відповідності загальним вимогам до законодавчого тексту слугують такі параметри: офіційність, точність, зрозумілість, стислість, стандартизованість, нормативність, логічність, стилістична однорідність, емоційно-експресивна нейтральність, коректність, відсутність індивідуально-авторських рис. Крізь призму цих найважливіших вимог до тексту закону слід оцінювати як увесь текст в цілому, так і його складові: законодавчі терміни, термінологічні словосполучення і фразеологізми, законодавчі дефініції, лексико-граматичні моделі, синтаксичні конструкції, засоби законодавчої стилістики.

Лексичний склад законодавчого тексту містить спеціальну (термінологічну) і загальновживану лексику, кількісне і якісне співвідношення яких визначається характером і призначенням нормативного акта, його тематикою, жанровою приналежністю, юридичною силою тощо. Експертній оцінці підлягають мовні одиниці і засоби різних рівнів: законодавчі терміни (у складі яких — власне юридичні та неюридичні терміни); номенклатурні позначення (власні назви державних установ, органів, організацій, інституцій, відділів, посад, нормативно-правових актів та документів тощо); абревіатури (політичні, адміністративні, правові, дипломатичні, соціальні та ін.); законодавча фразеологія (юридичні формули, штампи, кліше); законодавчі дефініції термінів; законодавчі конструкції та їх лексико-граматичні моделі.

Критеріями відбору мовних засобів для формулювання правових норм є: комунікативна доцільність, стилістична відповідність, сталість, кодифікованість, сувора нормативність (на всіх мовних рівнях), стандартизованість (відповідність національним та міжнародним стандартам), однозначність змісту та його читацького сприйняття.

Експертні дослідження здійснюються за допомогою сучасних методів лінгвістичного аналізу законодавчого матеріалу, найчастіше шляхом синтезу та комбінування традиційних, класичних наукових методів із новими, формалізованими методами: тезаурування, стилістичний експеримент, лексичний аналіз, синтаксичний аналіз, етимологічний і словотвірний аналіз, компонентний аналіз, дистрибутивний аналіз, трансформаційний аналіз, метод ступінчастої ідентифікації, моделювання, технології автоматизованої обробки тексту за ключовими словами та іншими формальними критеріями. Останні передбачають розроблення спеціальних комп’ютерних програм і створення ефективних робочих прийомів, які дозволятимуть достатньо швидко опрацьовувати значні обсяги законодавчого матеріалу. Усе це потребує використання широкого спектра знань із галузей правознавства, юридичної техніки, лінгвістики, інформатики, логіки, герменевтики тощо.

Отже, законодавчі акти — багатоаспектний і багатофункціональний предмет наукових досліджень та експертної оцінки, специфіка якого виявляється не лише за допомогою категорій функціональної стилістики, зокрема законодавчої, текстології, семантики і синтаксису, але й багатьох інших суміжних дисциплін. Ось чому експертна робота з текстами законопроектів є надзвичайно складною, відповідальною та напружено творчою, адже потребує синтезу різнобічних галузевих знань, вмінь, практичних навичок. Важливо вміти правильно побудувати технологію роботи, створити певну методику, максимально врахувати вимоги юридичної стилістики і юридичної техніки, типологічну специфіку законодавчих актів. Результатом проведеної експертизи має стати експертний висновок та пропозиції щодо вдосконалення тексту законопроекту.


Бабич І.Г.

ВИЗНАЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ

Коли заходить мова про історичні і логічні засади громадянського суспільства, то зазначається що формальні засади такого суспільства знаходиться у повній взаємодії права та позитивного законодавства та невід’ємних прав людини.

Розгляд питання, яке пов’язане із вивченням принципу справедливості та розкриття змісту принципу справедливості та його застосування набуває особливого значення у період, який проходить наша держава на шляху до правової реформи.

Для вітчизняної цивілістики початок розуміння справедливості як правової категорії пов’язаний із виникненням категорії „соціальної справедливості”. Оцінюючи соціальні утопії в Росії, В.І. Ленін зазначав, що „утопічний соціалізм був симптомом, виразником, передвісником того класу, який, породжений капіталізмом, виріс тепер, на початку ХХ ст., в масову силу, здатну положити кінець капіталізму” [1].

Принцип соціальної справедливості був основоположним принципом соціалістичного права.

Соціальна справедливість є складним феноменом, виступає як взаємодія економіки, права, політики і моралі, як оціночне поняття соціальних явищ суспільного життя. Об’єктом оцінки з точки зору соціальної справедливості можуть бути: 1) відношення суспільства до особистості; 2) відношення особистості до суспільства; 3) дії особистості по відношенню до іншої особистості.

Справедливість є філософським поняттям, яке висловлює об’єктивні економічні, політичні, правові та моральні умови життя того чи іншого суспільства та тенденції їх розвитку. Поняття соціальної справедливості відображує не просто можливий ідеальний стан, але і фактичні умови життя, в яких доводиться винагороджувати та карати по заслугах, розподіляти обмежені блага, оцінювати відносне значення соціальної дії.

Соціальну справедливість можна визначити як поняття суспільного розуму, яке характеризує міру подяки та вимоги, прав и благ особистості або соціальної спільноти, міру вимогливості суспільства до особистості, правомірність оцінки економічних, політичних, правових явищ дійсності та дій людей з позиції певного класу або суспільства [2].

Соціалістична соціальна справедливість виражалася у основоположному принципові соціалізму: „Від кожного по здібностям – кожному по праці”, який складає сутність соціальної справедливості соціалізму, всі інші принципи соціалістичного права у кінцевому підсумку являють собою конкретизацію та гарантування основоположного принципу – принципу справедливості. Тісний зв’язок всіх принципів права, їх підпорядкування вимогам соціалістичної соціальної справедливості визначають дійсно соціалістичний зміст права.

Загальновизнаними принципами соціалістичного права разом із принципом соціальної справедливості були принципи народовладдя, демократизму, інтернаціоналізму, гуманізму, принцип рівноправ’я, нерозривний зв’язок прав і обов’язків, законності, принцип відповідальності за вину [3].

Принцип демократизму в праві проявлявся у правовому забезпеченні діяльності держави та інших недержавних організацій в інтересах народу, в цілях забезпечення соціальної справедливості, здійснення влади народу та через народ, що є гарантією виявлення та реалізації дійсних, корінних народних інтересів.

Рівність прав всіх радянських громадян незалежно від їх соціального становища, національної приналежності, статі і т. ін. була найважливішим правовим вираженням принципу соціальної справедливості, уявлення про яку значною мірою співпадало з уявленням про соціальну та інші форми рівності [4].

Соціальна справедливість соціалістичного права знаходить також прояв у нерозривному зв’язку прав і обов’язків. Одночасно відповідність учасників суспільного життя, взаємна обумовленість інтересів та їх задоволення, що виражається у відповідності прав і обов’язків, складають структуру відносин соціальної справедливості. Збалансованість правової системи соціалізму, симетричність у відносинах між окремими ланками правової системи мають і теоретичне і практичне значення, оскільки правова система побудована на симетрії прав і обов’язків. Коли порушується цей баланс, суспільство виявляється перед лицем небажаних явищ [5].

В цілому норми права, будучи мірою можливої та належної поведінки людей, відображаючи та закріплюючи суспільні відносини, відповідні сутності та конкретному змістові соціалістичної соціальної справедливості, служать найважливішим засобом затвердження та розвитку соціальної справедливості [6].

Невід’ємною рисою принципу соціальної справедливості є гуманізм – кожен громадянин має право на отримання якогось мінімуму соціальних (матеріальних) благ, без яких прожити неможливо.

Отже, принцип соціальної справедливості складається з трьох головних ознак: рівність громадян у можливостях; право на отримання матеріальних благ згідно з кількістю і якістю праці, витраченої особою на суспільно корисні справи; гуманізм соціалістичного суспільства, що забезпечує інвалідам, громадянам похилого віку, які з поважних причин не можуть працювати, одержання мінімуму соціальних благ, необхідних для існування [7].

Незважаючи на значний внесок, зроблений радянськими науковцями в розробку поняття „справедливість”, слід зазначити, що ця категорія розбудовувалась на підґрунті нежиттєздатної ідеології. Конституція УРСР, прийнята ІІІ Всеукраїнським з’їздом рад, закріплювала класову організацію суспільства. Суспільна практика 30-х – 80-х років минулого століття довела, що за соціалізму не було місця ні громадянському суспільству, ні правовій державі.

Вже в 20-х роках радянський партійно-державний керівник Л. Коганович у доповіді в Інституті радянського будівництва і права Комуністичної академії засудив ідею правової держави як шкідливу і неприйнятну для соціалістичної держави [8]. Ідея правової держави оголошувалась буржуазною, а її теоретики та носії вже в 30-х роках зазнали переслідувань і політичних репресій. Негативне ставлення до теорії правової держави вкоренилося на десятиліття в суспільній думці і стало стереотипом [9].

Разом з тим слід зазначити, політичний рух до незалежності колишніх союзних республік не спирався на будь-яку науково обґрунтовану теорію трансформації суспільства. Відсутність необхідної наукової обґрунтованості державної політики трансформації суспільства стала по суті однією з важливих причин млявого і багатостраждального для народів пострадянських держав історичного руху . Тому впродовж десятиліття становлення та утвердження незалежності, в тому числі України, в центрі уваги політиків, державних і громадських діячів було і залишається питання про концептуальні засади демократичної трансформації українського суспільства, зокрема його державно-правових відносин [10].

Література:

1. Ленин В.И. // Полн. собр. соч. – Т.22. – С. 120.

2. Социальная политика КПСС на современном этапе/ Б.В. Архипов, З.А. Бербешкина, В.И. Голубев и др. – М.: Мысль, 1988. – С. 135.

3. Тихонова Е.А., Котюк В.А. Социализм и социальная справедливость. – К.: Политиздат Украины, 1988 – С. 130.

4. Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. Житло: за принципом соціальної справедливості. – К.: Т-во „Знання” УРСР, 1990. – С. 4.

5. Маркс К., Энгельс Ф. // Соч. – 2-е изд. – Т.19. – С. 255.

6. Тихонова Е.А., Котюк В.А. Социализм и социальная справедливость. – К.: Политиздат Украины, 1988, – С. 131.

7. Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. Житло: за принципом соціальної справедливості. – К.: Т-во „Знання” УРСР, 1990. – С. 4-5.

8. Скрипник О.В. Теоретико-методологічні засади формування та розвитку громадянського суспільства і правової держави в Україні. – К., 1995. – С. 43.

9. В.Євдокімов. Розвиток ідей правової держави в умовах тоталітаризму та переходу суспільства до демократії // Право України. – 1997. – № 7. – С. 3.

10. О. Підопригора. Розмежування і взаємодія публічного і приватного права як методологічна проблема вітчизняного правознавства // Вісник Академії правових наук України, 2002, № 4(31). – С. 77.


Бальцій Ю.Ю.

ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ „ФУНКЦІЙ” ГОЛОВНОЇ ПОСАДОВОЇ ОСОБИ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ

За останні роки в науковій літературі з’явилося немало наукових робіт, присвячених різним аспектам місцевого самоврядування. Проте слід зазначити, що вони в основному були спрямовані на з’ясування суті цього найважливішого соціально-правового феномена, його гносеологічних та аксіологічних основ, гарантій місцевого самоврядування, а також природи його первинного суб’єкта – територіальної громади. У цьому відношенні дослідженню функціональної складової місцевого самоврядування, у тому числі й функцій посадових осіб в тому числі й сільських, селищних, міських голів, які виступають головними посадовими особами відповідних територіальних громад, уваги приділялося явно недостатньо. Ця проблематика, на жаль, дотепер залишається практично недослідженою, що об’єктивує та зумовлює її актуальність.

Уявляється, що ефективне та систематичне дослідження функцій посадових осіб місцевого самоврядування треба здійснювати за допомогою нормативно-правового аналізу законодавства України, використання досягнень наукової думки в галузі муніципального права, а також ряду інших правових дисциплін, зокрема теорії держави і права, конституційного, адміністративного, фінансового права, ретельного вивчення практичного досвіду роботи органів місцевого самоврядування України з урахуванням досвіду муніципальних реформ у зарубіжних країнах.

Слід зазначити, що розробка проблематики функцій посадових осіб місцевого самоврядування є важливим та прагматичним напрямом у науці муніципального права, оскільки вони (функції) визначають не тільки організаційну будову системи місцевого самоврядування, тобто її структуру, але і прямо пов’язані з її функціональною (діяльною) складовою, що виявляється в соціальному призначенні локальної демократії, її впливові на повсякденне життя жителів відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

В аксіологічному аспекті функціональна характеристика місцевого самоврядування найяскравіше виявляється при модифікації (зміні) її функцій, що автоматично тягне за собою зміну структури та зовнішнього прояву цього соціально-правового феномена (девіації державно-правового втручання в організацію функціонування територіальних громад). Саме функції визначають зміст діяльності органів та посадових осіб місцевого самоврядування, що формуються самими територіальними громадами і зумовлюють, зрештою, реалізацію цільового призначення локальної демократії. Обсяг та видова характеристика функцій цих органів та осіб залежать, перш за все, від їх місця і ролі в системі місцевого самоврядування, в локальному співтоваристві та державі.

В основі дослідження генезису, динаміки і розвитку функцій органів та посадових осіб місцевого самоврядування лежить функціональний аналіз. Слід зазначити, що функціональний аналіз діяльності сільського, селищного, міського голови сприяє глибокому проникненню в політико-правову природу статутарно-діяльнісного статусу цього суб’єкта місцевого самоврядування, більш повно розкриває обсяг, характер та зміст його діяльності. Тому, тільки визначивши рольові та діяльнісні функції сільського, селищного, міського голови, можна з достовірністю сказати, яку дійсно він відіграє роль у системі місцевого самоврядування, у локальному співтоваристві, більше того, яким є соціальне призначення в механізмові реалізації публічної влади.

Необхідно зазначити, що за радянського періоду у вітчизняній юридичній літературі проблема визначення функцій розглядалася достатньо широко, починаючи від досліджень функцій держави, місцевих органів державної виконавчої влади, а також різних громадських організацій. З початку 90-х рр. минулого століття вперше з’являються роботи, що зачіпають проблематику функцій місцевого самоврядування. До ним, зокрема, можна віднести роботи М. О. Баймуратова, О. В. Батанова, І. П. Бутка, В. М. Кампо, М. П. Орзіха, Б. А. Пережняка, В. Ф. Погорілка, О. Ф. Фрицького, та ін. Накопичений наукою державного, конституційного, муніципального права досвід щодо визначення „функцій” державних і самоврядних органів може служити доктринальною основою для виявлення і подальшої нормативної легалізації поняття „функції сільського, селищного, міського голови”.

Здійснення функцій сільським, селищним, міським головою, легально обраним на цей пост, має і часову, хронологічну характеристику. Її суть полягає в тому, що така професійна діяльність має постійний, телеологічно-цільовий, систематичний характер і здійснюється впродовж певного терміну повноважень цієї посадової особи місцевого самоврядування. У доктринально-теоретичному аспекті можна говорити про тривалість та продовження його функцій у майбутньому як про тимчасовий період, об’єктивно необхідний для здійснення цілей і завдань, обумовлених потребами повноцінного та стабільного функціонування відповідної територіальної громади. Таким чином, можна констатувати, що вказані функції виникають, розвиваються та практично здійснюються відповідно до тих завдань і цілей, які повинні бути реалізовані в системі місцевого самоврядування його виконавчими суб’єктами (органами місцевого самоврядування та виконавчими органами органів місцевого самоврядування). Отже, функції сільських, селищних, міських голів характеризують, головним чином, їх діяльність. Вони, за великим рахунком, виступають одночасно як соціально-наукова категорія і соціально-прагматичне явище, перш за все, публічно-організаційного і публічно-правового діяльністного простору, в якому здійснює свою діяльність цей суб’єкт місцевого самоврядування. Проте слід зазначити, що ототожнення функції суб’єкта з його діяльністю не дасть продуктивних результатів, хоча функція не може існувати без діяльності і не може бути реалізована іншим шляхом, окрім як за допомогою діяльності („функція – діяльність”). Слід також враховувати, що діяльність визначена деякими відносно самостійними явищами і категоріями – закономірностями і тенденціями, змістом і формою, які виражають суть та соціальне призначення певного суб’єкта, у цьому випадку – місцевого самоврядування. Функції ж, як основні напрями діяльності, у тому числі і сільських, селищних, міських голів, якнайповніше визначають, ідентифікують цю діяльність, конкретизують, зумовлюють її зміст.

У цьому відношенні методологічно важливим виступає визначення поняття функцій територіальних громад в інституціоналізації функцій сільського, селищного, міського голови. Вельми вдалим, здається, є визначення функцій, надане О. В. Батановим, якій вважає, що під функціями територіальних громад слід розуміти основні напрями та види муніципальної діяльності цих спільностей, які виражають волю та інтереси місцевих жителів і забезпечують здійснення ними відносин з державою, її органами, суб’єктами місцевого самоврядування в межах Конституції і законів України [1, с. 127]. Транспонуючи основні положення цієї дефініції на телеологічні установки інституту сільського. селищного, міського голови, можна дійти висновку, що функції сільського, селищного, міського голови – це основні напрями і види його муніципальної діяльності, які охоплюють основні сторони його соціально-рольової і соціально-правової діяльності, їх спрямованість та призначення, що стосуються практичної реалізації завдань, які належать до кола питань місцевого значення; відображують домінуючу недержавну природу локальної демократії і водночас підкреслюють своєрідний дуалізм у виникненні такої демократії; показують, чим займаються одноособові органи місцевого самоврядування; характеризують ідеологічний та матеріальний зміст діяльності сільського. селищного, міського голови і очолюваної ним відповідної ради та її виконавчого комітету; є яскравим свідоцтвом інституціоналізації та успішного розвитку публічної самоврядної (муніципальної) влади.

Звідси, функції сільського, селищного, міського голови можна трактувати як основні напрями і види його муніципальної діяльності, за допомогою яких він виражає волю та інтереси відповідної територіальної громади, забезпечує її стабільне функціонування як первинне територіальне співтовариство через вирішення питань місцевого значення, забезпечує здійснення громадою відносин з державою, її органами, органами місцевого самоврядування в межах Конституції і законів України.