Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материала

Документы

Содержание Щодо питання організації розслідування злочинів Модели институализации полиции в зарубежных странах Атестаційна процедура як процесуальна засада державної служби в україні Підготовка справи про атестацію Конституційні засади права інтелектуальної власності європейського союзу (установчі договори і договір про запровадження констит Цивільний інтерес в сфері надання медичної допомоги Торгівля людськими органами як спеціальна мета торгівлі людьми Понятие эффективности судопроизводства по гражданским делам Эффективность судопроизводства по гражданским делам Правові механізми забезпечення прав національних та етнічних меншин польщі

Подобный материал:

• Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
• Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
• Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
• Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
• Загальні положення, 93.94kb.
• Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
• Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.

Література:

1. Батанов О. В. Територіальна громада – основа місцевого самоврядування в Україні: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 260 с.


Батюк Олег

ЩОДО ПИТАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ

Питання організації досудового слідства не є новими для криміналістичної науки. Ще в другій половині ХХ століття про необхідність організації роботи слідчого вказували окремі автори. Так, Л.М. Карнєєва і В.І. Ключанський зауважують, що мова повинна йти про необхідність правильного визначення передумов для нормального ведення розслідування, забезпечення найдоцільнішого чергування за часом дій слідчого, кожна з яких повинна мати продуманий і доречний характер, щоби жодна година не проходила марно, усі справи розслідувалися повно і вчасно, жодна ділянка роботи не постраждала [2, с.3].

Найповніше, на нашу думку, принципи наукової організації слідчої діяльності сформулювала В.О. Коновалова. До їх числа вона віднесла: планування розслідування; поєднання оперативно-розшукових і слідчих дій; використання науково-технічних засобів; економію процесуальних засобів; комунікативність відносин; специфіку вирішення розумових завдань [3, с. 340.].

Щоби правильно визначити поняття організації розслідування злочинів, слід чітко розрізняти рівні цієї діяльності. На думку Р.С. Бєлкіна, існує чотири рівні організації розслідування злочинів.

Перший, вищий, рівень організації розслідування має своїм об’єктом розслідування як специфічну форму діяльності всіх компетентних державних органів, тобто органів досудового слідства та дізнання всіх відомств. Це найзагальніший рівень організації, коли єдність системи зумовлена лише єдністю цілей, процесуальних і криміналістичних основ функціонування її елементів. На цьому рівні організацію розслідування злочинів можна визначити лише в загальній формі – як систему заходів, що забезпечують ефективність функціонування елементів системи й досягнення поставлених перед ними цілей.

Другий рівень виступає як основна функція слідчого апарату одного відомства. Організація розслідування злочинів як основної функції слідчого апарату та підрозділів дізнання органів внутрішніх справ – це комплекс заходів, що забезпечують оптимальну структуру органів розслідування, необхідний рівень управління ними, ефективність їх діяльності й удосконалення її засобів і методів.

Третій – це рівень криміналістичної методики. Розслідування злочинів як діяльність складається з конкретних актів розслідування. Організація конкретного акту розслідування злочинів – це комплекс заходів щодо створення оптимальних умов для визначення й застосування найефективніших і найдоцільніших у конкретній слідчій ситуації рекомендацій криміналістичної методики з метою досягнення максимальних результатів при мінімальних витратах часу, засобів і сил [1, с. 364-365.]. Іншим чином визначає організацію конкретного акту розслідування С.І. Цвєтков. На його думку, “організація конкретного акту розслідування – процес розподілу повноважень зі збирання, дослідження, оцінки й використання доказів у часі, у просторі та за колом осіб, залучених до розслідування, з метою найбільш ефективного й доцільного застосування в конкретній слідчій ситуації прийомів і методів розслідування, раціонального використання наявних сил і засобів для якнайшвидшого й повного викриття осіб, винних у вчиненні злочину” [4, с. 142.]. Як видається, не коректно зводити організацію конкретного акту розслідування лише до розподілу повноважень по роботі з доказами. Не кажучи вже про те, що робота з доказами не вичерпує всієї діяльності з розслідування, тільки розподіл повноважень ще не забезпечує організації розслідування. “Розподіл повноважень, – зауважує Р.С. Бєлкін, – лише один із цілого комплексу заходів, лише елемент організації. За цим повинна йти реалізація цих повноважень у тих межах, яких потребує обстановка для забезпечення оптимальних умов для розслідування” [1, с. 365.].

Четвертий рівень організації розслідування – це організація проведення окремої слідчої дії або організаційно-технічного заходу в рамках конкретного акту розслідування. Це тактичний рівень організації розслідування [1, с. 365.].

Варто зазначити, що узагальнення кримінальних справ, наприклад, про злочини, пов’язані з виготовленням і збутом фальсифікованих алкогольних напоїв, показує, що типовими вихідними даними для порушення кримінальних справ даної категорії є: відомості, отримані оперативним шляхом, про виготовлення та збут фальсифікованих алкогольних напоїв – 23%; затримання на гарячому осіб під час виготовлення та збуту фальсифікованих алкогольних напоїв – 26%; результати діяльності контрольних органів (ревізії, контрольні закупки, висновки експертиз алкогольних напоїв тощо) – 29%; одержання відомостей при розслідуванні інших злочинів – 6%; відомості (заяви, листи громадян) про виготовлення фальсифікованих алкогольних напоїв та їх збут – 7%; факти отруєння алкогольними напоями, коли потерпілі вказують на конкретних суб’єктів збуту (фізичних або юридичних осіб) алкогольних сурогатів, – 9%.

Провівши узагальнення кримінальних справ вищезазначених злочинів варто навести такі дані, успішному розслідуванню справ у 29% випадків сприяли: правильна організація й планування; знання слідчим структури та технологічного процесу виготовлення алкогольних напоїв – 5%; умов роботи – 9%; системи обліку та звітності підприємства – 14%; стану його пропускної системи – 7%, де, за наявними даними виготовляються фальсифіковані алкогольні напої. У 36% випадків слідчі незадовільно організовують свою роботу, що є однією з причин повернення матеріалів на додаткове розслідування через неповноту й суб’єктивність досудового слідства.

Саме зазначенні вище дані дозволяють зробити логічний висновок про те, що проблема правильної організації розслідування злочинів є багатоаспектною і не може обмежуватися лише окремими факторами діяльності правоохоронних органів. Підводячи висновок усього вище викладеного, потрібно наголосити, що основні цілі планування розслідування полягають у тому, щоби забезпечити правильну спрямованість, високу ефективність, повноту, усебічність і максимальну швидкість розслідування. На наш погляд, умовами правильного планування розслідування є: правильне орієнтування в тій політичній обстановці, у якій було вчинено злочин; правильна оцінка значення самого злочину; знання того, що саме необхідно встановити в справі; які докази слід шукати; знання процесуальних форм, технічних і тактичних прийомів доказування, уміння користуватися версіями розслідування.

Література:

1. Белкин Р.С. Курс криминалистики. В 3-х томах. – Т. 2. Частные криминалистические теории. – М.: Юристъ, 1997. – 464 с.
   
2. Карнеева Л.М., Ключанский В.И. Организация работы следователя. – М., 1994. – 82 с.
   
3. Коновалова В.Е. К вопросу о принципах научной организации следственной деятельности // Вопросы государства и права. – М., 1970. – С. 339-341.
   
4. Цветков С.И. Состояние и перспективы использования данных науки управления в криминалистике: Дис. … канд. юрид. наук. – М., 1977. – 242 с.
   

Биекенов Н.А.

МОДЕЛИ ИНСТИТУАЛИЗАЦИИ ПОЛИЦИИ В ЗАРУБЕЖНЫХ СТРАНАХ

Задача, поставленная Президентом Республики Казахстан по вхождению страны в число 50 конкурентоспособных государств мира, предусматривает не только высокий уровень экономического роста, но и реформу государственного управления в области обеспечения общественной безопасности и правопорядка [1]. В этом аспекте интерес представляет мировой опыт институализации полицейских формирований.

Полиция в зарубежных странах является одним из старейших институтов, значение которого огромно как для общества в целом, так и для всех без исключения форм государства. Это обусловлено, прежде всего значимостью выполняемых ею многочисленных функций по обеспечению установленного правопорядка с помощью мер непосредственного принуждения.

Организационно-правовые модели функционирования полиции постоянно эволюционируют, причем соответствующие процессы интенсифицируются по мере развития мировой цивилизации. Однако взгляды на ее задачи, организацию, формы и методы деятельности (как и на государство вообще) неодинаковы даже у этнически близких народов. Они определяются в первую очередь национальными особенностями решения проблем, стоящих на определенном этапе перед конкретной страной. Именно эти особенности, по нашему мнению, имели и имеют доминирующее значение при выборе каждым государством своей формы, а, значит, организационно-правовых принципов работы полицейских сил. Прямая и непосредственная зависимость полиции от конкретного государственного устройства, приводит при его изменении к реформации правовой базы, организационных моделей, стратегии и тактики ее функционирования.

Вместе с тем способность применения санкционированного государством насилия для нейтрализации негативных явлений всегда была и остается основным признаком, детерминирующим место и роль полиции в системе органов исполнительной власти. При этом значение полицейской деятельности и самой этой организации неизменно возрастает при осложнении социальной ситуации, в особенности когда предпринимаются попытки решить возникшие проблемы радикальным путем. Поэтому, полиция становится главным инструментом поддержания власти в государствах, где насильственный радикализм рассматривается как оптимальное средство устранения препятствий для реализации официальных внутриполитических доктринальных установок. Полиция в таких условиях превращается в политизированный, крайне милитаризированный, централизованный аппарат, обладающий чрезвычайно широким объемом полномочий, ориентированный на осуществление всестороннего контроля над обществом и репрессии в отношении оппозиции и уголовных элементов. Причем выполняет она эти задачи небезуспешно [2; с.69].

Основные черты организации и деятельности, тенденции развития полиций тоталитарных режимов (при авторитаризме в несколько «смягченном» виде) являются по существу универсальными, причем в той же степени, в какой универсальны авторитарные и тоталитарные идеи, распространенные сегодня, пусть и в несколько модернизированном виде. Если рассматривать историю как перманентное противостояние двух идей - демократии и авторитаризма, то нельзя утверждать, что изучение организационно-правовых принципов работы полиции авторитарных государств имеет лишь теоретическое значение. Необходимо помнить, что мы обладает, пожалуй, самым значительным в мире опытом правового регулирования, организации и функционирования органов охраны правопорядка в условиях специфической тоталитарной государственности в рамках СССР [3; с.36].

Что касается деятельности полицейских аппаратов в современных развитых странах в области противостояния преступности, то ее результаты не столь впечатляющие, как в условиях авторитаризма, о чем можно судить, например, по довольно низкой раскрываемости преступлений и неспособности эффективно нейтрализовать акции мафии, особенно в экономической сфере. Однако нации, сделавшие выбор в пользу демократии, признают такое положение приемлемым, о чем свидетельствует высокий социальный рейтинг полиции. В основе это - укоренившаяся в общественном сознании приверженность к демократическим ценностям, доверие к государству и его институтам, убежденность в том, что полиция достигает максимума в складывающейся ситуации и, одновременно, неприятие присущих авторитаризму методов снятия криминальной напряженности, неизбежно сопряженных с серьезными и массовыми ограничениями прав и свобод личности. Сказывается и то, что большинство населения в повседневности не ощущает присутствия организованной преступности, деятельность которой, хотя и активна, но имеет значительно ограниченный характер [4].

Социальный рейтинг полиции служит наиболее объективным критерием определения эффективности ее деятельности и должен в первую очередь приниматься во внимание при решении вопроса о выборе страны, опыт которой может представлять интерес для совершенствования полиции Казахстана. При этом, однако, следует обязательно учитывать вышеназванные факторы, влияющие на общественную оценку эффективности функционирования полицейских сил.

Для развитых стран характерно наличие доктрины деятельности полиции и общенациональных и региональных программ ее реализации, и имеющие достаточные материальные ресурсы. Творческое использование такой практики, несомненно, может иметь для нас немалый интерес. Но соответствующие доктринальные установки и программы действуют в странах, где социально-экономическая и политическая обстановка относительно стабильна и имеются большие финансовые возможности для проведения их в жизнь. Это необходимо помнить при теоретическом и практическом анализе любых элементов опыта деятельности полиций развитых стран и учитывать при выработке рекомендации по его использованию в наших условиях.

Литература:

1. Назарбаев Н.А. Стратегия вхождения Казахстана в число 50-ти наиболее конкурентоспособных стран мира. Послание Президента РК народу Казахстана.//Казахстанская правда, 2006 год. 1 марта.
   
2. Губанов А.В. Полиция Запада: основы деятельности по охране правопорядка. - М., 1993.
   
3. См. Делярю Ж. История гестапо. – Смоленск, 1993.; Организация деятельности органов внутренних дел зарубежных стран. – М., 1980.
   
4. См. Гуценко К.Ф. Уголовная юстиция США. – М.,1979.; Крылов Б.С. Полиция США: основные черты организации и деятельности. – М., 1972.; Крылов Б.С. Полиция Великобритании: основные черты организации и деятельности. – М., 1974.
   

Біла Любов

АТЕСТАЦІЙНА ПРОЦЕДУРА ЯК ПРОЦЕСУАЛЬНА ЗАСАДА ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ

В теорії адміністративного права загально прийнято, що процедура – це сукупність послідовно здійснюваних дій щодо вирішення конкретної адміністративної справи. На даний час не існує, та й не може існувати, вичерпного переліку процедур, що забезпечують управлінську діяльність, яка є настільки різноманітною та динамічною, що постійно породжує все нові процедури. Подальший розвиток інституту державної служби дає змогу виділити ряд процедур, які притаманні саме цьому інституту. До таких слід віднести процедури: а) щодо призначення на посаду державних службовців 1-4 категорії; б) конкурсну; в) атестаційну; г) щодо продовження терміну перебування на державній службі; д) щодо службового розслідування; ж) присвоєння рангів; з) відсторонення; к) відставки та ін.

Правовими засадами проведення атестаційної процедури щодо державних службовців є Положення про порядок проведення атестації державних службовців органів виконавчої влади [1]. Найчастіше в адміністративно-правовій науці атестація визначається як державна перевірка ділової кваліфікації службовця з метою підвищення ефективності його діяльності та відповідальності за доручену справу під час якої оцінюються результати роботи, ділові та професійні якості, виявлені при виконанні службових обов’язків, та відповідність займаній посаді, а також вирішення питання про присвоєння йому категорії та рангу. Такий підхід можна вважати як визначення атестації у вузькому розумінні. Широке розуміння атестації включає в себе вирішення наступних завдань: дотримання на практиці принципів державної служби; забезпечення законності в системі функціонування державної служби; формування професійного кадрового персоналу; застосування до державних службовців заходів відповідальності та ін.

В атестаційній процедурі можна виділити наступні стадії: 1) підготовка справи про атестацію державного службовця; 2) розгляд атестаційної справи; 3) прийняття рішення щодо атестації державного службовця; 4) оскарження прийнятого рішення; 5) виконання прийнятого рішення.

Підготовка справи про атестацію є першою стадією атестаційної процедури. Саме на цій стадії здійснюється збір, вивчення, аналіз та узагальнення інформації про державного службовця, який атестується. На кожного працівника, який підлягає атестації, складається службова характеристика, що підписується його безпосереднім керівником, затверджується керівником вищого рівня і подається до комісії не пізніше ніж за тиждень до проведення атестації. Службова характеристика на керівника державного органу підписується керівником державного органу вищого рівня. Державному службовцю надається право ознайомлення із службовою характеристикою під розпис під час співбесіди, яку проводить з ним його безпосередній керівник. У разі незгоди зі змістом характеристики державний службовець може подати до атестаційної комісії відповідну заяву, зауваження чи додаткові відомості.

На першій стадії здійснюється і така важлива дія як вироблення системи оцінки державного службовця. В юридичній літературі стосовного даного питання існують різні підходи щодо такої системи. Однак слід зазначити, що єдиних дієвих критеріїв щодо проведення такої оцінки поки що не існує.

Наступна стадія – це розгляд атестаційної справи. Учасниками розгляду справи про атестацію державного службовця виступають: атестаційна комісія та державний службовець, який підлягає атестації.

При розгляді атестаційної справи атестаційна комісія зобов`язана забезпечити об`єктивний розгляд і професійну оцінку діяльності державного службовця, який атестується, зокрема щодо виконання покладених на нього службових обов`язків, а також принциповий підхід у підготовці рекомендацій для подальшого використання його досвіду і знань у роботі державного службовця.

Чинне законодавство про державну службу виділити три категорії державних службовців щодо атестації: а) державні службовці які підлягають атестації (державні службовці усіх рівнів, у тому числі й ті, що займають посади державних службовців I та II категорій, крім випадків, передбачених чинним законодавством); б) державні службовці, які не підлягають атестації (службовці патронатної служби, а також ті, що перебувають на займаній посаді менше одного року, окрім випадків передбачених чинним законодавством); в) державні службовці, які можуть проходити атестацію за власним бажанням (службовці, призначені на посаду на визначений термін і вагітні жінки).

Важливою стадією атестаційної процедури є прийняття рішення щодо атестації державного службовця. На підставі всебічного аналізу виконання основних обов’язків, складності виконуваної роботи та її результативності комісія приймає одне з таких рішень: а) відповідає займаній посаді. У такому разі комісія може рекомендувати керівникові зарахувати державного службовця до кадрового резерву, дозволити пройти стажування на більш високій посаді, присвоїти черговий ранг державного службовця, встановити надбавку, передбачену законодавством, або змінити її розмір, порушити в установленому порядку клопотання про продовження терміну перебування на державній службі тощо; б) відповідає займаній посаді за умови виконання рекомендацій щодо підвищення кваліфікації з певного фахового напряму, набуття навичок роботи на комп’ютері тощо (неповна службова відповідність). При згоді працівника здобути такі знання або навички комісія приймає рішення про відповідність займаній посаді за певних умов і рекомендує керівникові призначити повторне атестування через конкретний період, але не пізніше ніж через рік. У разі відмови державного службовця виконувати дані йому рекомендації комісія, як правило, приймає рішення про його невідповідність займаній посаді; в) не відповідає займаній посаді. В даному випадку комісія рекомендує керівникові перевести цього державного службовця за його згодою на іншу посаду, що відповідає його професійному рівню, або звільнити із займаної посади.

Згідно з чинним законодавством атестованими вважаються державні службовці, визнані комісією такими, що відповідають займаній посаді, або відповідають займаній посаді за певних умов.

Наступною стадією даної процедури є прийняття рішення за результатами атестації. Воно приймається стосовно кожного державного службовця, який атестується, простою більшістю голосів членів комісії. Голосування проводиться у відсутності особи, яка атестується.

Результати атестації державного службовця заносяться до протоколу засідання комісії та атестаційного листа, складеного за зразком згідно з додатком. Протокол та атестаційний лист підписуються головою та членами комісії, які брали участь у голосуванні. Результати атестації повідомляються державному службовцю, який атестувався, та його керівникові одразу після проведення атестації під розпис.

Важливою стадією атестаційної процедури є стадія оскарження прийнятого рішення. Згідно з Положенням про атестацію державних службовців рішення керівника, прийняте за результатами атестації, може бути оскаржено державним службовцем до адміністративного суду. Оскільки назване Положення не передбачає більш конкретного порядку оскарження, то діє загальний порядок, який передбачає, що таке рішення може бути оскаржене протягом 10 днів з дня його прийняття без урахування терміну тимчасової непрацездатності. Слід відмітити, що в Типовому положенні про проведення атестації посадових осіб місцевого самоврядування передбачається саме такий порядок.

Заключною стадією атестаційної процедури є стадія виконання прийнятого рішення. За результатами атестації керівник державного органу видає відповідний наказ або розпорядження. При цьому чинне законодавство передбачає певні строки, зокрема, рішення про переведення державного службовця за його згодою на іншу посаду або про звільнення з посади приймається керівником у двомісячний термін з дня атестації.


Бочарова Н.В.

КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ (УСТАНОВЧІ ДОГОВОРИ І ДОГОВІР ПРО ЗАПРОВАДЖЕННЯ КОНСТИТУЦІЇ ДЛЯ ЄВРОПИ)

Для сучасного правового розвитку характерним є конституціоналізація поточного законодавства і практики його застосування. Це в повній мірі може бути віднесене до правового регулювання інтелектуальної власності [1]. Формування інформаційного суспільства і новітні технології обумовили зростання значущості інтелектуальної праці для людства, а, отже, і проблем правового забезпечення результатів творчої діяльності. Практично всі сучасні цивілізовані держави мають розгалужене спеціальне законодавство у сфері інтелектуальної власності, а новітні конституції майже всіх країн містять положення, пов’язані з визначенням конституційних засад інтелектуальної праці і охорони її об’єктивованих результатів[2]. Серед критеріїв оцінки правового розвитку країн на даному етапі все більшу вагу набуває ефективність законодавства та державна гарантованість стосовно збереження і примноження інтелектуального потенціалу. Тому регулювання інтелектуальної власності за допомогою конституційних приписів набуває все більшого розмаху, причому це стосується не тільки нормотворчої діяльності, яка повинна безпосередньо спиратися на конституційні підвалини, а й правозастосування, коли норми конституцій застосовуються як норми прямої дії [3].

Складовою частиною особливої системи права ЄС є інститут права інтелектуальної власності [4]. Його поява і розвиток тісно пов’язані з інтелектуалізацією життя людства, розвитком інформаційних технологій і культури. Створення єдиного європейського ринку потребує гармонізації відповідних національних законодавств держав-членів ЄС, а також поліпшення системи захисту інтелектуальних прав на міждержавному рівні

Право інтелектуальної власності ЄС формувалося довго, складно і достатньо важко [5]. Основна проблема полягала в тому, що право інтелектуальної власності є територіальним за своїм характером, тобто правова охорона об’єктів інтелектуальної власності, яка надана на території однієї держави, не діє на території інших держав. Крім того в різних країнах існують відмінності у рівнях охорони, особливості правозастосовчої практики. Кожна держава прагне перш за все забезпечити права національних правовласників, що в цілому суперечить цілям і принципам створення єдиного ринку. Тому довгий час регулювання суспільних відносин в сфері інтелектуальної власності залишалось в компетенції держав-членів ЄС, а співпраця|співробітництво| у сфері інтелектуальної власності не входила до числа пріоритетних завдань|задач| Євросоюзу. Це знайшло відповідне відображення в установчих договорах Європейських Співтовариств, які формують так зване первинне право ЄС і за своєю суттю, змісту і значенню подібні до конституцій національних держав. Як визначив Суд ЄС, установчі договори створюють конституційну хартію Співтовариств, визначаючи цілі і завдання інтеграції, підвалини життєдіяльності інтеграційних утворень.

В єдиній статті Римського договору (Договір 1957 р., що заснував Європейське Економічне Співтовариство|спілку|), яка присвячена інтелектуальній власності, остання виключається з|із| принципу вільного руху товарів в Співтоваристві|спілці|. Це положення|становище| не було переглянуто прийнятими в подальшому|наступному| Єдиним Європейським актом (1987 р.) і Маастріхтськім договором про Європейський Союз|спілку,сполучник| (1992 р.) [6].

Питання правової охорони інтелектуальної власності були включені в текст Договору про заснування Європейської Спільноти з атомної енергії, який було укладено в Римі 25 березня 1957 р. одночасно з Договором про Європейське Економічне Співтовариство. Статті 14-29 цього Договору встановлювали обов’язок для кожної держави-члена інформувати органи Євроатома про надходження заявок на патенти в галузі атомної енергії і про зміст таких заявок. Комісії Євроатома треба було повідомляти про всі відповідні патенти, навіть коли вони торкалися національної оборони і мали секретний характер.Ст.17 Договору Євроатома встановлювала можливість видачі примусових ліцензій на використання винаходів в галузі атомної енергії, частіше за все всупереч волі патентовласника. Це означало порушення індивідуальних прав патентовласників, як згідно з внутрішнім законодавством країн- учасниць Договору, так і положень Паризької конвенції з охорони промислової власності. Виник своєрідний прецедент, раніше не властивий міжнародній практиці, коли у одній міжнародній організації ( саме такий статус був у Євроатома) концентрувалися всі найбільш суттєві винаходи в галузі атомної енергії.

Об’єктивні потреби економічної співпраці обумовили перехід від внутрішньодержавного регулювання інтелектуальної власності до формування уніфікованих для всіх країн-учасниць ЄС норм охорони інтелектуальних прав [7]. У 90-ті роки ХХ століття був сформований значний масив законодавства ЄС щодо правової охорони об’єктів інтелектуальної власності, а право на результати творчої праці було визнане як невід’ємне право людини і громадянина. Це знайшло відображення у ч.2 ст.17 Хартії основних прав Європейського Союзу, схваленої у грудні 2000 р.[8]. Таким чином принцип правового захисту інтелектуальної власності отримав значення конституційного принципу ЄС.

Про зростаючу важливість охорони інтелектуальних прав свідчить положення про розширення компетенції ЄС в сфері торговельних аспектів інтелектуальної власності в Ніццькому Договорі ЄС від 26 лютого 2001 р., який набув чинності з 1 лютого 2003 р. Цей Договір на сьогоднішній день завершує систему діючих установчих Договорів ЄС, яка, як вже було відмічено, визначає конституційні основи Євросоюзу.

29 жовтня 2004 р. в Римі був підписаний Договір про запровадження Конституції для Європи. Цей унікальний юридичний документ, правова природа якого викликає різні оцінки [9], став першою в історії Європейською конституцією, яка покликана бути установчим актом розширеного Європейського Союзу у складі 25 країн. Хоча Договір ще не набув чинності (для цього він повинен пройти процедуру ратифікації в усіх державах-членах, що, як показують результати референдуму у Франції і невдала спроба затвердити його у Нідерландах, стає досить складною справою) він активно коментується, вивчається і обговорюється, як в самому Євросоюзі, так і за його межами. Його вплив на подальший розвиток європейської спільноти буде визначальним. Це стосується і проблем конституційного регулювання інтелектуальної власності.

У Конституції Євросоюзу (цей термін використовується у тексті Договору) безпосередньо питанням інтелектуальної власності присвячено три статті [10]. Це друга частина ст. П-77 «Права на власність», яка відтворює положення ч.2 ст.17 Хартії основних прав Євросоюзу – «Інтелектуальну власність належить захищати». У статті Ш-154 зазначено, що, попри загальну заборону кількісних обмежень на ввіз та вивіз між країнами-членами, не виключаються заборони чи обмеження на ввіз, вивіз чи транзит товарів, пов’язаних із захистом промислової та комерційної власності. Однак центральною є стаття Ш-176, де вперше на рівні первинного законодавства ЄС розкрите положення про європейські права інтелектуальної власності і компетенцію Союзу приймати відповідні закони: «В контексті запровадження та функціонування внутрішнього ринку, європейські закони або рамкові закони визначають заходи зі створення європейських прав інтелектуальної власності для забезпечення однакового захисту прав інтелектуальної власності в межах всього Союзу, а також для створення централізованої системи визнання, координації та нагляду». Таким чином конституційне регулювання інтелектуальної власності в Євросоюзі стає невід’ємною частиною його законодавства.

Процес європейської інтеграції дав поштовх для конституційних перетворень в усіх європейських країнах, які охоплені цим процесом [11]. В цьому плані слід зазначити, що проблема співвідношення права Союзу з конституціями держав-членів прямо не визначена в діючих установчих договорах ЄС, але Суд Союзу і вищі суди країн-учасників виробили прецедентне рішення, що конституційне право не виключається із загального правила про пріоритет права Союзу в питаннях, які віднесені до його компетенції.

Україна на своєму шляху єврo інтеграції повинна враховувати конституціоналізацію інтеграційного процесу і вдосконалювати національне конституційне законодавство у відповідності з сучасними європейськими підходами. У Конституції України 1996 р. проблеми охорони інтелектуальної власності, яким присвячені дві статті, потребують більш глибокого і суттєвого висвітлення з огляду, як на сучасні процеси формування інформаційного суспільства, так і на досягнення Євросоюзу в конституційному забезпеченні права інтелектуальної власності.

Література:

1. Халипова Е.В. Конституционно-правовая концепция интеллектуальной собственности (становление и эволюция). – М.: Диалог – МГУ, 1998. – 212с.
   
2. Бочарова Н.В. Конституційне закріплення права інтелектуальної власності в державах Європи : порівняльно-правовий аналіз//Юридична Україна. – 2005. - №5. – С. 23-30.
   
3. Зыков С.В. Конституционное обеспечение прав на интеллектуальную собственность//Образ гуманитарных и социальных исследований в XXI веке.- Новосибирск, 2004. – С. 163-166; Верхолетов М.А Конституционное право на интеллектуальную собственность в системе основных прав и свобод человека и гражданина//Государственное управление России: традиции и современность. – Н. Новгород, 2002. – С. 85-87..
   
4. Европейское право. Право Европейского Союза и правовое обеспечение прав человека / Рук.авт.кол. и отв. ред.Л.М.Энтин. – М.: Норма, 2005. – С.806-880.
   
5. Бочарова Н. Значення досвіду правового регулювання інтелектуальної власності в ЄС для України на шляху європейської інтеграції // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ: Збірник наукових праць. – 2005.- №4. – С.186-192.
   
6. Тексти договорів аналізуються по виданню:Конституційні акти Європейського союзу. Частина 1 / Упорядник Г.Друзенко, за загальною редакцією Т.Качки. – К.: Видавництво «Юстиніан», 2005. – 512 с.
   
7. Див. про це: Право інтелектуальної власності Європейського Союзу та законодавство України / За ред..Ю.М.Капіци. – К.: Видавничий Дім «Слово», 2006. -1104 с.
   
8. Ниццкий договор и Хартия основных прав Европейского Союза. – М.:Норма, 2003.
   
9. Кашкин С.,Четвериков А. Основные положения новой Конституции для Европы // Российская юстиция. – 2004. - №6. – С.53; Левина М.И. Конституционный проект Европейского Союза: разногласия и поиски решений // Право и политика. – 2004. - №4. – С.34-36.
   
10. Український переклад тексту Конституції розміщено на сайті : gov.ua/new/html/ukr/3/ constitution.phpl
    
11. Шайо А. Вступление в ЕС и его влияние на конституционный строй новых членов // Конституционное право: Восточноевропейское обозрение. – 2004. - №1. – С.2-14.
    

Булеца С.Б.

ЦИВІЛЬНИЙ ІНТЕРЕС В СФЕРІ НАДАННЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ

Визначення цивільного інтересу не знаходимо в Цивільному кодексі України. Хоча, ч. 2, ст. 15 ЦК України – вказує, що „кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства”, тобто присутня вказівка на можливість правового захисту інтересу та формулювання вимоги такого захисту, тобто інтерес має „не суперечити загальним засадам цивільного законодавства”.

Цивільний інтерес – це об’єкти цивільних прав, блага, прагнення особи, які не визначені законом чи угодою сторін як цивільні права, але які є предметом цивільних відносин [1, с.230]. Інтерес в сфері надання медичної допомоги проявляється як приватно-правовий.

Держава, яка підтримує розвиток як державної, муніципальної і приватної сфер медичної діяльності, стимулює виникнення приватно-правових відносин при наданні медичної допомоги. Вільно звертаючись до приватної клініки пацієнт ініціює виникнення цивільних правовідносин між ним і закладом охорони здоров’я. В такому випадку суб’єкти цивільних правовідносин мають гарантоване право судового захисту у випадку його порушення, при умові, що конкретно визначенні суб’єкти спірних правовідносин, визначенні їх права та обов’язки, наявність владного припису конкретним особам (медичним працівникам).

Відносини в приватно-правовій сфері медичної діяльності характеризується наявністю вільного волевиявлення суб’єктів права, рівності сторін і задоволення приватних інтересів.

Інтерес – це інтерес конкретної особи, незалежно від того, є таким суб’єктом окремий громадянин, група осіб або суспільство. Інтереси осіб можуть розглядатися як суб’єктивні (певні психічні явища – сприйняття, увага, пам’ять, воля, емоції, розум) та об’єктивні (виникають на підставі сукупності умов життя особи, серед яких на першому плані стоять матеріальні умови життя. Стан особи в системі суспільного виробництва визначає її інтереси) категорії.

Інтерес виступає як суб’єктивна категорія, тобто такий інтерес як його уявляє його носій, тобто при отриманні медичної допомоги пацієнт бажає, щоб його лікував добре відомий спеціаліст у відповідній галузі медицини.

Інтерес в сфері надання медичної допомоги може бути розглядатися як об’єктивна категорія. У випадку встановлення об’єктивних інтересів особи з метою їх охорони може мова йти тоді, коли одна особа внаслідок яких-небудь причин має діяти в інтересах іншої.

Інтерес є передумовою набуття, здійснення та захисту цивільних прав, як правило, він передує набуттю суб’єктивного права і визначає надалі динаміку правовідносин. Задоволення інтересу правомочної особи є метою будь-якого суб’єктивного права, яке виступає як правовий засіб задоволення інтересів.

Суб’єктивні права не існують у відриві від суб’єктивних обов’язків, то здійснення права однією особою передбачає і виконання іншими особами своїх обов’язків, тобто здійснення ними певних дій, охоплюваних належною поведінкою.

Отже, в цивільному праві існує об’єктивний інтерес і суб’єктивний інтерес. Об’єктивний інтерес фіксує заходи в сфері надання медичної допомоги, здійснення яких веде до оптимального задоволення тих чи інших об’єктивних потреб, що сприяють зміцненню й позитивній зміні фізичного стану суб’єкта медичних відносин. Суб’єктивний інтерес являє собою зумовлене об’єктивними й суб’єктивними факторами ставлення конкретного суб’єкта до шляхів і способів досягнення цієї мети, що вольовою спрямованістю. Суб’єктивні права одночасно виступають в якості цивільно-правових обов’язків, тобто реалізація деяких суб’єктивних прав залежить не тільки від уповноваженої особи, але і від припису закону.

Також слід вести мову про правомірність або неправомірність здійснення цивільних прав та інтересів, котрі визначається із врахуванням норм, встановлених договором суб’єктів відповідних відносин, актами цивільного законодавства, звичаями, а також положень доктрини права. Якщо інтереси здійснюють правомірно, то вони підлягають правовому захисту. Якщо – ні, то такий захист заінтересованій особі не надається.

Цивільний інтерес співвідноситься із суб’єктивним правом, в тому що цивільне право надає особам права з врахуванням їх визначених інтересів. Інтерес є передумовою набуття, здійснення та захисту цивільних прав, бо саме інтерес передує набуттю суб’єктивного права й визначає надалі розвиток правовідносин, що виникли.

Вважали, задоволення інтересу правомочної особи є метою будь-якого суб’єктивного права, яке виступає як правовий засіб задоволення інтересів. Те саме, за своїм змістом суб’єктивне право може обслуговувати різні інтереси осіб, внаслідок чого суб’єктивне право не можна пов’язувати з будь-яким певним інтересом [2, с.242].

Можна виділити майновий і немайновий інтерес в сфері надання медичної допомоги. Під інтересом, ми розуміємо те значення, що надається особою чому-небудь, то майновим інтересом володіє те, що може входити у склад майна. Рядом з матеріальними благами, кожна особа володіє сукупністю чисто ідеальних благ, об’єм та склад яких не залежить від об’єму та складу майна, а якщо і залежить то непрямо [3. c.243].

Життя, здоров’я, честь, гідність – володіння всім цим представляє для людини інтерес, всі ці блага, які мають для нього свою цінність, так як задовольняючи ідеальні потреби людської природи, вони мають значення для кожного. Цей інтерес є немайновим, тому, що самі блага не мають матеріального змісту. Непряме відношення до майна проявляється в тому, що за допомогою певних матеріальних затрат може бути збережено або відновлено здоров’я, що може в значній частині впливати на майновий стан особи.

Діяння, що є предметом зобов’язання має майновий інтерес в тому випадку, якщо кінцевим результатом є отримання матеріального об’єкта, в іншому випадку діяння це буде носити немайновий інтерес.

Здоров’я не може бути предметом цивільного обороту, воно не може бути придбане в любий момент за певну плату бажаючим. а медична допомога може надаватися за плату, тим самим може мати майнову цінність, бо можемо визначити її вартість.

Наявність інтересу свідчить про виникнення зобов’язання між сторонами, тобто лікарем та пацієнтом. Немайновий інтерес права на здоров’я при наданні медичної допомоги проявляється у його безоплатності. Однак, це не означає, що воно зовсім не пов’язано з майновим інтересом, а саме сторона, яка бере на себе обов’язок надавати медичну допомогу не завжди робить це безоплатно, дії лікаря в окремих випадках оплачуються другою стороною.

В окремих випадках не виконання боржником своїх зобов’язань тягне за собою майнову шкоду для другої сторони: хвороба викликає розтрати по виклику іншого лікар, при купівлі ліків, може викликати втрату заробітку. Таким чином, при наданні медичної допомоги ми маємо справу з немайновим інтересом , а випадковим у цих відносинах є майновий інтерес.

Таким чином, в сфері надання медичної допомоги цивільний інтерес проявляється в наступному: 1) вільне волевиявлення та рівність сторін; 2) гарантований судовий захист або захист іншими юрисдикційними органами; 3) наявність немайнового інтересу (бажання бути повністю здоровим) при наданні медичної допомоги є головним; 4) наявність майнового інтересу (бажання придбати найкращі ліки) є випадковим, тобто додатковим; 5) суб’єктивне право пацієнта пов’язано з об’єктивним обов’язком лікаря; 6) інтерес в сфері надання медичної допомоги має приватно-правовий характер; 7) інтерес є фактом виникнення зобов’язання між сторонами в сфері надання медичної допомоги.

Література:

1. Харитонов Е.О., Старцев А.В., Харитонова Е.И. Гражданское право Украины: Учебник.- Х.: ООО «Одиссей», 2007.- 920с.
   
2. Грибанов В. П. Осуществление и защита гражданских прав. Изд. 2-е, стереотип. - М.: "Статут", 2001. - 411 с. (Классика российской цивилистики).
   
3. Пассек Е.В. Неимущественный интерес и непреодолимая сила в гражданском праве. - М.: «Статут», 2003. - 399 с. (Классика российской цивилистики.)
   

В. Бурдін

Г. Мартинишин

ТОРГІВЛЯ ЛЮДСЬКИМИ ОРГАНАМИ ЯК СПЕЦІАЛЬНА МЕТА ТОРГІВЛІ ЛЮДЬМИ

Трансплантація органів людини має давню історію. Ще в Стародавньому Єгипті відомі випадки вилучення і пересадки таких людських органів, як: серце, нирки, печінка. Вчені доводять: медицина Стародавнього Єгипту була настільки розвинена, що могла здійснити навіть пересадку голови людини. Такі операції найчастіше проводились фараонам і тому під час розкопок гробниць були одержані відомості про такий цікавий факт. Але як це вдавалося зробити і зберегти людське життя сучасна наука, на жаль, не має ніяких відомостей.

Трансплантація являє собою спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці реципієнту органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини або тварини. Особа, для лікування якої застосовується трансплантація називається реципієнтом. А особа, у якої за життя або після смерті взято анатомічний матеріал для трансплантації або виготовлення біоімплантантів називається донором. Анатомічними матеріалами виступають: органи, тканини, анатомічні утворення, клітини людини або тварини. Анатомічні матеріали людини, призначені для трансплантації називаються гомотрансплантантами [1, ст.1]. Проте лише за наявності певних умов можливе вилучення гомотрансплантата:

1. Взяття гомотрансплантата у живого донора дозволяється на підставі висновку консиліуму лікарів відповідного закладу охорони здоров’я чи наукової установи (перелік таких закладів затверджений постановою КМУ від 24.04.2000р. №695) після його всебічного медичного обстеження і за умови, що завдана здоров’ю донора шкода буде меншою, ніж небезпека для життя, що загрожує реципієнту.

2. Взяття гомотрансплантата (за винятком анатомічних матеріалів, здатних до регенерації) у живого донора допускається у випадках, коли реципієнт і донор перебувають у шлюбі або є близькими родичами (батько, мати, син, дочка, дід, баба, онук, онука, брат, сестра, дядько, тітка, племінник, племінниця).

Але не допускається взяття гомотрансплантантів у живих осіб, які :

1.Утримуються у місцях відбування покарання;

2.Страждають на тяжкі психічні розлади;

3.Мають захворювання, що можуть передатися реципієнту або зашкодити його здоров’ю;

4.Надали раніше орган або частину органа для трансплантації [1, ст.12]

За офіційними даними приблизна щорічна потреба в трансплантації на Україні становить: нирки–2500, печінки—1500, серця–1500, а кількість проведених трансплантацій органів в Україні щорічно сягає 20-40 чол. на 1 млн. населення, що становить 1,1% від загальної потреби трансплантації органів [2]. Це стало поштовхом до незаконного здійснення такої діяльності. Тому діяльність по вилученню органів людини була поставлена під охорону кримінального закону. Відповідальність за незаконне вилучення органів і тканин людини з метою їх трансплантації передбачена ч.2 ст. 143 Кримінального кодексу України (далі—КК). Однак це не єдина стаття, яка передбачає відповідальність за таку незаконну діяльність. Закріпивши в ст.149 КК України спеціальну мету—вилучення органів людини, законодавець встановив відповідальність і за торгівлю людьми чи здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина, а так само вербування, переміщення, переховування, передачу або одержання людини, вчинені з цією метою. На нашу думку, використання законодавцем терміну «торгівля людьми з метою експлуатації», де під експлуатацією розуміється лише вилучення органів людини є не зовсім вірним. Оскільки торгівля людьми здійснюється не лише з метою вилучення органів, але в ряді випадків – інших анатомічних матеріалів (наприклад, клітин чи анатомічних утворень). За неофіційними даними багато жінок свідомо за 200-300 доларів йдуть на аборт, доносивши дитину до відповідного терміну, коли вік клітин оптимальний. Часто він перевищує тримісячний термін, передбачений українським законодавством для проведення аборту. Лікарі провокують викидень, з якого беруть пункції. Матеріал активно використовують для так званої «фетальної терапії» для омолодження організму. Така незаконна практика мала місце у Харківській і Донецькій областях. Донецька обласна прокуратура передала до суду кримінальну справу проти головного лікаря Маріупольської лікарні швидкої медичної допомоги і директора створеного на її базі ТОВ «Новомед». У плодів, що знаходились в утробі матері, брали пункції з печінки або головного мозку. Трансплантат витягували з живого ембріона, а не під час аборту. Після такої операції відбувався викидень. А потім отримана рідина вводилась клієнтові внутрішньом’язево або внутрішньовенно, іноді надрізалися м’які тканини і трансплантат імплантувався в них [3]. Але проблема полягає в іншому: за таких обставин, вчинене діяння буде кваліфікуватися за ст.134 КК України «Незаконне проведення аборту» або ч.1ст.143 КК України «Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини» залежно від обставин справи. А як кваліфікувати дії особи, яка вчинила торгівлю людьми «з метою вилучення органів», але фактично вилучала тканини чи клітини?

Бувають випадки коли лікарі, володіючи інформацією про стан здоров’я пацієнтів, передають її злочинним угрупуванням чи певним особам і згодом ці особи, знаючи наперед, що жертва цілком здорова вчиняють щодо неї злочин, передбачений ст.149 КК України і використовують цю особу як донора, але вилучають у неї не органи (як це передбачено в примітці 1 до ст.149 КК України), а клітини (наприклад, клітини ембріона). Необхідність такого доповнення обумовлюється ще й тим, що торгівля людьми (ст.149 КК України) вчиняється значно частіше, ніж торгівля людськими органами (ст.143 КК України), оскільки при вилученні у донора органа необхідно у дуже короткий проміжок часу здійснити його пересадку реципієнту, бо нирки придатні для пересадки не більш як через 24 години після їх вилучення, печінка – 12 год., а серце – лише 4 год. Що стосується тканин, клітин та анатомічних матеріалів, то варто зазначити, що ембріон чи його анатомічний матеріал не можуть тривалий час знаходитися поза організмом матері. І тому злочинцям краще вчинити купівлю –продаж людини і згодом вилучити у неї органи чи анатомічні матеріали, ніж ризикувати втратити їх при пересадці, оскільки потім дані матеріали можуть викликати зворотну реакцію в організмі реципієнта (а одна нирка коштує близько 20 000 доларів).

Тому ми пропонуємо внести зміни до примітки 1 ст.149 КК України і вказати, що торгівля людьми або здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина, а так само вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини може бути здійснено з метою вилучення органів, тканин, клітин чи інших анатомічних матеріалів людини.

Література:

1. Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» від 16.07.1999 року №1007-XIV

2. http: // moz.gov.ua/ua/main/doc/ID=3845

3. http: // www.utro.ua/ukr/articles/2007/03/02/39560.shtml


Васильев С.В.

ПОНЯТИЕ ЭФФЕКТИВНОСТИ СУДОПРОИЗВОДСТВА ПО ГРАЖДАНСКИМ ДЕЛАМ

1. Одним из требований, предъявляемых к правовой системе любого государства, является ее эффективность. При этом подразумевается, что эффективными должны быть и отдельно взятая правовая норма, и законодательная техника, и правоприменительная деятельность, и в целом избранная модель судопроизводства по гражданским делам.

Как в общей теории права так и в науке гражданского процессуального права проблеме эффективности гражданского судопроизводства уделялось незаслуженно мало внимания. Одни ученые понимают эффективность права как способность права достигать поставленных целей (Самощенко И.С, Никитинский В.И., Венгеров А.Б.). Другие - эффективность права видят в его способности оказывать воздействие на общественные отношения (Фаткуллин Ф.Н., Чулюкин Л.Д.). Третьи - полагают, что эффективность права заключается в оптимальности, обоснованности правовых норм (Алексеев С.С.).

Понимание эффективности права в виде правильности отдельных его норм более всего подходит для материальных отраслей права, специфика процессуального права состоит в нормативном и системном закреплении определенной модели, что позволяет говорить об эффективности и модели в целом.

2. Процессуалисты рассматривают эффективность судопроизводства в разных плоскостях: либо широко (устанавливая соотношение между фактическим результатом и целями, задачами судопроизводства), либо узко (применительно к отдельно взятому гражданскому делу, рассматриваемому и разрешаемому судом), то есть адресуя эффективность либо к модели судопроизводства, либо к практике разрешения конкретных дел. Поэтому можно говорить о выделении в науке гражданского процессуального права узкого и широкого понимания эффективности правосудия.

На наш взгляд, эффективность судопроизводства относится, прежде всего, к модели судопроизводства, изложенной в гражданском процессуальном законе. Независимо от того, какая модель судопроизводства выбрана законодателем на определенном этапе развития общества (состязательная, смешанная, следственная), важно, чтобы гражданско-процессуальный механизм делал возможным достижение целей и задач судопроизводства. И наоборот, когда в законодательстве определены самые высокие цели и задачи судопроизводства и отсутствует достаточно совершенный механизм их достижения, нельзя говорить об эффективности этого вида деятельности.

С другой стороны, в узком смысле можно определить эффективность отдельного правового института, нормы гражданского процессуального права (назовем это определением нормативной эффективности), а также и эффективность судопроизводства по гражданскому делу (назвав такую эффективность правоприменительной).

Но в этом случае эффективность судопроизводства в широком смысле должна охватывать понимание эффективности в узком смысле. Так, неэффективные правовые конструкции (если говорить о нормативной эффективности) не могут способствовать эффективности судопроизводства в целом. И наоборот, правоприменительной эффективности не может быть без нормативной.

Эффективность судопроизводства в широком смысле отличается определенными чертами: 1) нормативно-правовое определение целей и задач для гражданского судопроизводства в целом, которым должны соответствовать цели отдельных правовых норм и цель правоприменительной деятельности; 2)наличие нормативно-правового механизма, способного достичь названных целей и разрешить задачи; 3) общий характер эффек- тивности, то есть ее отнесение к гражданскому судопроизводству в целом. Как частное проявление эффективности может быть рассмотрена эффективность отдельных правовых норм, институтов и т.д.; 4) нормативный характер эффективности, ибо и механизм достижения целей и разрешения задач гражданского судопроизводства, равно как и сами цели и задачи определены в гражданском процессуальном законе, но для эффективности правоприменительной характерен не только нормативный характер, но и правоприменение, то есть реализация права.

Оценивать эффективность отдельно взятой нормы или всего нормативного акта в целом без учета практики их применения представляется возможным, но не совсем верным. Поэтому правильно рассматривать эффективность судопроизводства, не только абстрактно оценивая отдельно взятые гражданские процессуальные нормы и ГПК в целом, но и учитывая практику их применения.

С учетом изложенного можно определить эффективность гражданского судопроизводства. Эффективность судопроизводства по гражданским делам - это способность в ходе осуществления правосудия достигать цели и разрешать задачи, установленные гражданским процессуальным законом.

3. Эффективность правосудия необходимо разграничивать с понятием повышения эффективности. Когда мы говорим о повышении эффективности гражданского судопроизводства, мы имеем в виду, прежде всего, совершенствование процессуального закона таким образом, чтобы сделать достижение целей и разрешение задач еще более реальным. Конкретными мерами повышения эффективности можно назвать введение в 2004 году в ГПК Украины институтов заочного и приказного производства. Названные институты были призваны ускорить процесс рассмотрения и разрешения гражданских дел, разгрузить суды от огромного количества исков, а значит, должны были способствовать более быстрому рассмотрению и разрешению гражданских дел.

Таким образом, анализ научной литературы и судебной практики демонстрирует отсутствие в науке гражданского процессуального права единого понимания эффективности гражданского судопроизводства, а сама проблема эффективности относится к числу недостаточно исследованных. В основном в науке гражданского процессуального права говорятг об эффективности правосудия в двух смыслах - в узком и широком. Узкое понимание эффективности означает достижение целей правосудия по конкретно рассмотренному и разрешенному судом гражданскому делу (М.С. Викут), широкое понимание (А.В. Цихоцкий) означает свойство, способность правосудия как вида государственной деятельности достигать поставленные перед ним цели. Отсутствие единого понимания эффективности гражданского судопроизводства в науке приводит и к неоднозначной его трактовке в судебной практике.

Эффективность судопроизводства по отдельно взятому делу означает, что вынесено законное и обоснованное решение. Отдельно взятое судебное решение не свидетельствует о том, насколько эффективно или неэффективно отправляется правосудие в государстве в целом. Но это не мешает и не запрещает говорить о правоприменительной эффективности. Можно также говорить о нормативной эффективности. Последние два понимания эффективности охватываются широким пониманием эффективности.


Вітман Костянтин Миколайович

ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ ТА ЕТНІЧНИХ МЕНШИН ПОЛЬЩІ

Після вступу до Європейського Союзу державна етнонаціональна політика Польщі базується на основі відкоригованого відповідно до вимог вступу національного законодавства та міжнародних документів, підписаних і ратифікованих Польщею. Крім того, Республіка Польща - член Центральної Європейської Ініціативи, що є форумом обміну досвідом у сфері національних і етнічних меншин. На початку 1990-х років Польща й інші держави - члени Центральної Європейської Ініціативи представили спільні проекти щодо захисту прав меншин. У межах Ініціативи було створено спеціальну Робочу групу з питань національних меншин, основним завданням якої була розробка проекту Інструменту Центральної Європейської ініціативи для захисту прав меншин. Польща й інші члени підписали цей документ у квітні 1995 року.

Слід зазначити, що в результаті законодавчої роботи 1990-х років у реалізації частини копенгагенських критеріїв щодо дотримання прав національних меншин Польща досягла значних успіхів[3]. На момент завершення переговорів країн останньої хвилі розширення з інституціями Європейського Союзу тільки дві країни, а саме: Кіпр і Польща, виконували повною мірою вимоги щодо політики стосовно національних і етнічних меншин (головним чином ромів). Польське законодавство та система реалізації етнонаціональної політики функціонували належним чином з позиції оцінки захисту прав національних меншин. Втім у процесі узгодження національного законодавства із законодавством ЄС не обійшлося без труднощів[1]. У Польщі немає окремого законодавчого акту, що регулює сферу прав національних меншин. У 1997 році було розроблено відповідний законопроект, але закон «Про національні та етнічні меншини» прийняти так і не вдалося. Частково проблема знімається тим, що правова доктрина Польщі визнає вищість міжнародного права над національним правом. Тому законодавчі акти та міжнародні документи, в тому числі у сфері захисту прав національних меншин, ратифіковані Польщею, застосовуються безпосередньо в правовій практиці держави.

Етнонаціональна сфера також регулюється низкою інших нормативно-правових актів. Насамперед це Конституція Республіки Польща. Положення статті 35 Конституції гарантує польським громадянам, що належать національних або етнічних меншин, право розвивати мову, звичаї, традиції та культуру[4], створювати освітні й культурні установи, право брати участь у прийнятті рішень, які стосуються їхніх інтересів та культурної ідентичності. Стаття 16 Конституції передбачає, що політичні партії й інші організації, програми або дії яких призводять до розпалювання расової або національної ненависті, повинні бути заборонені. Відповідно до статті 27 Конституції польська мова є офіційною мовою в Республіці Польщі. Однак ця умова не повинна обмежувати права національних меншин, що випливає з ратифікованих Польщею міжнародних договорів і угод. Крім того, стаття 35 гарантує польським громадянам, що належать до національних або етнічних меншин, право на збереження й розвиток своїх мов.

Принципи, зафіксовані в Конституції, були конкретизовані положеннями Закону «Про польську мову» 1999 року, в якому чітко зазначено, що норми закону не повинні порушувати права національних і етнічних меншин.

Польське законодавство не регулює питання мови написів приватного характеру. Положення чинного протягом тривалого часу Указу Президента «Визначення назв міст і фізіографічних об’єктів і нумерація нерухомого майна» не застосовуються до мови написів, розміщених у громадських місцях, у випадках, якщо вони мають приватний характер. Тому використання мов національних меншин у таких написах дозволяється. Цей принцип застосовується також щодо написів журналів, ресторанів, інформаційних написів із вказівкою місця організації або редакційного відділу журналів національних меншин. Польське законодавство не передбачає можливості подавати мовою національних меншин традиційні місцеві назви, назви вулиць або інші топографічні покажчики. Хоча така можливість була передбачена в законопроекті «Про національні й етнічні меншини».

Національне законодавство Польщі гарантує представникам національних меншин право вільно контактувати і підтримувати зв’язки з історичною Батьківщиною[2]. Право на вільні контакти між громадянами - представниками національних меншин у межах країни й за її межами із громадянами інших країн, з якими вони мають спільне етнічне походження, гарантується у двосторонніх угодах, підписаних з Федеративною Республікою Німеччиною, Україною, Білоруссю й Литвою. Стаття 52 Конституції Республіки Польща гарантує кожному свободу пересування, а також право обирати місце проживання й перебування в межах території держави. Кожен громадянин також може вільно залишити територію Республіки Польщі.

Певні пільги національні та етнічні меншини мають і у виборчому праві. Відповідно до загального принципу, застосовуваного у виборчому праві Польщі, та Закону «Про вибори до Сенату і Сейму Польщі» від 12 квітня 2001 року при розподілі мандатів беруться до уваги тільки списки кандидатів тих виборчих комітетів, які одержали принаймні 5 відсотків голосів у національному масштабі. Такого бар’єра не існує для представників національних меншин.

Також відповідно до принципу рівності прав усіх громадян у Польщі не обмежується право осіб, що належать до національних меншин, виконувати публічні функції, включаючи право служити в поліції.

Враховується національна структура населення й мри адміністративно-територіальному розмежуванні. Під час встановлення нового адміністративно-територіального поділу, що набув чинності 1 січня 1999 року, одним з найважливіших аргументів на користь створення повіту Сейни була національна структура цього регіону, заселеного переважно литовцями. При створенні ж Опольского воєводства поряд іншими аргументами враховувалася наявність представників німецької меншини, що проживають на цій території. Необхідно зазначити, що зобов’язання утримуватися від заходів, які змінили б пропорції населення в областях, де проживають представники національних меншин, регулюється статтею 15 Угоди між Республікою Польщі й Республіки Литви про дружні відносини і співробітництво, підписаної в 1994 році.

Таким чином, низка національних законів, що регламентують етнонаціональну політику Польщі, покликана створити максимально сприятливе середовище для розвитку мови, культури, збереження самобутності національних меншин.

Література:

1. Защита прав меньшинств: анализ международной практики // com.ua/doc/Roma_protection_int.doc.
   
2. Садовский Я. Культурная идентичность европейцев, интеграция и глобализация // l.ru/index.php?id=365
   
3. Chaiupczak H., Browarek T. Mniejszoњci narodowe w Polsce. 1918-1995 // .minsk.by/mab/1999/06/16_06_1999.php
   
4. Rzeczpospolita Polska // d.ru/pol.php