Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материала

Документы

Содержание співвідношеннЯ ПонятЬ “публічне адміністрування”, “демократичне врядування” та “державне управління” Шляхи усунення розбіжностей між юрисдикціями цивільних, господарських та адміністративних судів україни Основні адміністративно-правові засоби державного впливу у сфері освіти Ліцензування навчальних закладів Акредитація напрямів (спеціальностей) навчальних закладів Акредитація навчального закладу в цілому. Державний стандарт базової і повної середньої освіти Деякі питання становлення енергетичного права україни

Подобный материал:

• Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
• Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
• Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
• Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
• Загальні положення, 93.94kb.
• Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
• Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.

співвідношеннЯ ПонятЬ “публічне адміністрування”, “демократичне врядування” та “державне управління”

Останнім часом у вітчизняному правознавстві, політичній та державно-управлінській науках поряд з поняттям “державне управління” використовуються такі понятійні конструкти як “публічне адміністрування” та “демократичне врядування”. Іноді вони вживаються як рівнозначні, що потребує їх порівняльного аналізу.

Передусім наголосимо, на тому, що введення у науковий обіг нових термінів деякою мірою є наслідком впливу традицій західної науки на розвиток української наукової думки. Тому при застосуванні нової наукової термінології слід враховувати, по-перше, її змістовне навантаження, по-друге, об’єктний та суб’єктний виміри, по-третє, національний контекст, політичну та соціокультурну специфіку нашої країни.

Насамперед визначимося з етимологією цих термінів. Словосполучення “публічне адміністрування” у перекладі з латинської мови на українську означає не що інше як “суспільне управління”, тобто мається на увазі управління відносинами та процесами, які відбуваються у суспільстві. Термін “демократичне врядування” є похідним від англомовного аналогу “good governance” (належне, досконале, ефективне володарювання, керівництво). Під поняттям “державне управління” розуміється здійснення цілеспрямованого впливу держави на розвиток суспільних процесів. Отже, приймаючи до уваги суб’єктний рівень управлінської діяльності, останнє поняття є найменш широким, ніж два перших.

Спільною рисою “публічного адміністрування”, “демократичного врядування” та “державного управління” є демократичність. Демократія – це суспільна цінність, за якою будується політична система та функціонує суспільство. За висловом Дж. Лока демократія як форма врядування є владою більшості в інтересах більшості, що захищає інтереси спільнотворення (незалежної спільноти) [1, с. 198, 209].

Терміни “публічне адміністрування” та “демократичне врядування” більш вживані в західноєвропейських країнах, які достатньо модернізовані й глобалізовані, мають розвинені інститути громадянського суспільства. Тому у західній літературі, практиці адміністрування акцентується увага на суб’єктному вимірі, а саме на необхідності підвищення якості надання адміністративно-управлінських послуг. Для України, що перебуває у стані суспільної трансформації, актуальним є завдання досягнення сталого розвитку суспільства, тобто на перший план виходить об’єкт управління. А це а свою чергу вимагає активної участі в управлінні держави, яка несе відповідальність перед українським народом за динаміку та спрямованість суспільно-політичних процесів.

Найбільш широким за своїм змістом й більш розмитим за своїм визначенням є поняття “публічне адміністрування”, оскільки воно охоплює практично усе середовище життєдіяльності за участю в його врядуванні органів державної влади, органів місцевого самоврядування, суб’єктів господарювання різних форм власності та громадських організацій. Окремі фахівці виокремлюють у процесі публічного адміністрування стадії вироблення та реалізації політики [2, с. 116]. На наш погляд, тут доцільно внести наступне уточнення: мова має йти про прийняття політичних рішень, тому що у виробленні політики номінально приймають участь усі громадяни країни. В цьому сенсі адміністрування виступає, в першу чергу, як процес політичної діяльності, яку здійснюють на стадії вироблення та прийняття рішень державні діячи й політики, а на стадії їх реалізації – державні службовці, посадові особи місцевого самоврядування, представники бізнесу та громадськості. Саме таку позицію відстоює О. Ю. Оболенський, який підкреслює, що публічне адміністрування має телеологічний та адміністративний аспекти. Перший, з його точки зору, полягає в цілевизначені та цілепокладанні (забезпеченні й створенні майбутнього для народу і держави), другий – у цілездійсненні [3, с. 18].

Наступним за обсягом змісту є поняття “good governance”, яке більш точно перекладається як ефективне, а не демократичне врядування, що звісно не відміняє його демократичного характеру. Його сутність зводиться до пошуку оптимальних управлінських рішень, що забезпечується за рахунок посилення інформаційно-аналітичної діяльності, поглиблення зворотних зв’язків з об’єктом управління, розмежування компетенції та повноважень різних суб’єктів, підвищення рівня їх кваліфікації. Ознаками ефективного врядування за Д.Бостаном є: акцент на управлінні, управлінських навичках, а не на формулюванні державної політики; спрощення контролю у поєднанні із запровадженням нових механізмів моніторингу та підзвітності; перехід від контролю за ресурсами і процедурами до використання показників результатів і продуктивності; спрощення складних бюрократичних процедур; пріоритетність приватної власності, контрактних відносин і конкурентності в наданні громадських послуг; адекватне копіювання певних управлінських методів приватного сектору; надання переваги матеріальним стимулам; наголос на скороченні витрат, управлінських штатів й підвищенні ефективності роботи; розвиток управлінських інформаційних систем. Очевидно, що в даному випадку йдеться про розгалужену та багаторівневу систему управління, яка не обмежується органами державної влади.

Сутність державного управління полягає у забезпеченні через діяльність певних інститутів спрямованості розвитку суспільства у напрямі досягнення законодавчо визнаних цілей з метою гармонізації суспільних відносин. Державне управління має такі специфічні ознаки: у процесі його формується та реалізуються завдання, функції, інтереси держави та її суб’єктів і конституційні громадянські права, забезпечуються законні інтереси громадян; функції управління виконуються спеціальними суб’єктами, які формуються переважно державою; ці суб’єкти діють за дорученням держави; вони наділені необхідними повноваженнями державно-владного характеру та діють у межах компетенції, визначеної для них у відповідних правових актах; більшість управлінських зв’язків опосередковуються також іншими нормативними актами [4, с. 317]. Еволюція державно-управлінської діяльності відбувається в Україні під впливом формування ринкового середовища, та демократизації суспільного життя, становлення громадянського суспільства, що, на нашу думку, потребує: децентралізації управління; деконцентрації державної влади, розвитку самоврядних засад; переходу від галузевого до територіального підходу в управлінні об’єктом; підвищення ролі правових та економічних механізмів регулювання; поступової заміни принципу субсидіарності в управлінні на відносини, які базуються на партнерських, договірних засадах, використанні стимулюючих та заохочувальних важелів; поширення горизонтальних зв’язків [5, с. 281]. Таке державне управління можна визначити як демократичне. Розвиток державного управління у цьому ключі з урахуванням політичних та соціокультурних особливостей України наблизить її до європейських стандартів у сфері публічного адміністрування, зробить процес врядування ефективним.

Узагальнюючи можна зазначити, що публічне адміністрування зорієнтовано передусім на політичній діяльності, демократичне (ефективне)врядування на управлінській, а державне управління поєднує обидві види цієї діяльності, але за участю виключно державних органів влади.

Література:

1. Лок Дж. Два трактати про врядування. Пер. з англ. О.Терех, Р.Димерець. – К.: Основи, 2001. – 265 с.
   
2. Надолішній П.І. Теорія та історія державного управління (Опорний конспект лекцій до навчальної дисципліни): Навч.посіб. – О.: ОРІДУ НАДУ, 2006. – 126 с.
   
3. Оболенський О.Ю. Публічна сфера та державне управління / Семінар “Публічне адміністрування та державне управління: введення у спеціальність”, Київ, 23 жовт. 2007 р. – К.: НАДУ при Президентові України, 2007. – 82 с.
   
4. Старилов Ю. Н. Служебное право. – М.: БЕК, 1996. – 698 с.
   
5. Павлов О.І. Сільські території України: історична трансформація парадигми управління: Монографія. – О.: Астропринт, 2006. – 360 с.
   

Паліюк Василь Павлович

ШЛЯХИ УСУНЕННЯ РОЗБІЖНОСТЕЙ МІЖ ЮРИСДИКЦІЯМИ ЦИВІЛЬНИХ, ГОСПОДАРСЬКИХ ТА АДМІНІСТРАТИВНИХ СУДІВ УКРАЇНИ

„І судили вони народ в будь-який час;

про справи важливі доповідали Моїсею,

а всі малі справи судили самі”

(Ісх. 18. 26)

Наявність цього епіграфа виправдана тим, що природа судової влади має божественне походження [1, С. 21]. Тому в Біблії не випадково приділяється увага «існуючим нині уявленням про права людини» [15, С. 53] та зроблено акцент на діяльність суду (наприклад, про рівність всіх перед судом, про обов’язок суддів бути чесними і непідкупними тощо). До того ж, як слушно вважають дослідники, в ній також описуються ознаки «спеціалізованих» судів [14, С. 287] у сучасному їх розумінні.

На сьогодні, з врахуванням безспірних фактів в історії людства, які викладені в «Книзі з Книг» [13, С. 8 – 9, 14 – 16], в більшості країн світу створена така організація судової системи, яка передбачає функціонування спеціалізованих судів. Зазначене додатково гарантує професійний захист в тих галузях, які вимагають спеціальних знань.

Зарубіжний досвід успішного існування спеціалізованих судів пояснюється тим, що правила їх «юрисдикції» визначені досить чітко. Це, в свою чергу, дає можливість судам і особам, які не мають юридичної освіти, ясно уявити, який саме суд є належним для захисту їх прав.

Суди США в нашому розумінні не входять до однієї судової системи або державної структури. Правильно сказати, відсутній самий термін «американська судова система» [12, С. 3]. Натомість в цій країні існує декілька різних систем, незалежних одна від одної.

Незважаючи на таку складність, основною ланкою в усіх судових системах США є суди першої інстанції. В більшості штатів вони поділяються на верхній та нижній рівень. Суди верхнього рівня називають ще судами «загальної юрисдикції». Вони уповноважені слухати й вирішувати всі справи, якщо положення закону не позбавляє їх такої юрисдикції. Нижній рівень судів першої інстанції становлять суди «обмеженої юрисдикції», які обмежені розглядом певної категорії справ. Наприклад, родинні суди, які функціонують в окремих штатах, уповноважені: «розривати шлюби, призначати опікунів дітей, стягувати аліменти на дітей та вирішувати усі інші питання, пов’язані з родинними стосунками» [22, С. 33].

Виключною правомочністю на здійснення судового розгляду по морським справам уповноважуються лише окружні суди США. На підставі чого вони ще називаються судами адміралтейства [26, С. 47]. Ці суди об’єднуються у федеральні судові райони, на чолі яких стоять окружні апеляційні суди, а вищим органом всієї адміралтейської судової системи є Верховний Суд США. Нормативною основою адміралтейського судового провадження та, наприклад, арешту суден іn rem на забезпечення морських вимог [3], виступають Додаткові правила для визначення адміралтейських та морських позовів, які є частиною Федеральних правил Цивільної процедури.

До того ж, Конституція США уповноважує Конгрес засновувати, крім федеральних судів загальної юрисдикції [25, С. 20 – 21], ще й інші федеральні суди. Вони відомі як «законодавчі» суди [5, С. 96], оскільки створювалися за рішенням Конгресу, або по іншому – «суди 1-ї статті» [23, С. 101]. До таких спеціалізованих судів відноситься: 1) Федеральний суд претензій США, який розглядає позови до уряду США; 2) Податковий суд США являє собою єдину судову інстанцію, де платники можуть оскаржувати свою заборгованість за податковими платежами без попередньої оплати й подальших позовів про відшкодування. Він є судом з обмеженою юрисдикцією, яка надана йому Конгресом США; 3) Суд США з питань міжнародної торгівлі розглядає справи, пов’язані із законами, що регулюють митні податки та імпорт товарів; 4) Апеляційний суд США у справах ветеранів, який має виключну юрисдикцію в перегляді рішень Управи з апеляцій у справах ветеранів; 5) Суди з питань банкрутства.

Судовий контроль за діяльністю адміністративних органів в США здійснюється звичайними судами, а не спеціальними адміністративними, як у судових системах деяких країн. Вважається, що контроль з боку судді у загальних справах є «перевагою, яка допомогає запобігти тенденції звуження перспективи, що може мати місце у практиці адміністративних органів» [2, С. 202 – 203]. Водночас, питання про те, чи існує конституційне право на судовий контроль за усіма адміністративними діями, яке зумовлює права, що існували раніше, багато дискутується, але ясності в цьому ще не має.

Закон про суд Японії, який почав діяти з 1947 р. одночасно з новою Конституцією, позбавив імператора верховної судової влади [6, С. 31], але одночасно передбачив існування Верховного Суду, вищого суду, сімейних судів, районних та прискорених судів.

Із них сімейні суди відносяться до спеціалізованих. Вони мають юрисдикцію стосовно всіх спорів та конфліктів юридичної значності. При цьому, існує два засоби вирішення сімейних спорів: а) прийняття рішення або б) примирення сторін [19, С. 76]. В першому випадку без попередньої процедури примирення розглядаються по суті справи про оголошення некомпетентності, надання дозволу на усиновлення неповнолітнього та затвердження заповіту. Справи, що відносяться до конфліктів між чоловіком та дружиною, а також між членами сім’ї, наприклад, щодо спорів про розподіл майна та розлучення потребують процедури примирення.

Судова система загальної юрисдикції Німеччини унікальна тим, що вона побудована за територіально-галузевим принципом і являє собою автономні, з внутрішньоієрархічними рівнями судові піраміди [24, С. 10]. Зокрема, в Німеччині діє Конституціний суд і конституційні суди Земель; суди загальної юрисдикції, які включають Верховний суд, вищі суди Земель; суди Земель, нищі, дільничі суди [8, С. 218]. При цьому, основна кількість справ розглядається в судах звичайної (загальної) юрисдикції, які становлять різноманітну систему цивільної і кримінальної юрисдикції.

Важливим в аспекті цього дослідження є те, що структуру судів звичайної (загальної) юрисдикції доповнюють наступні спеціалізовані суди: 1) Суди трудової юрисдикції стосуються захисту робітників і являють собою самостійну галузь судової системи; 2) Федеральний патентний суд, як окреме галузеве утворення, розглядає справи про визнання патентів недійсними, скасування патентів і актів видачі примусових ліцензій [17, С. 47 – 50]; 3) система судів адміністративної юрисдикції, компетенція яких розповсюджується на всі публічно-правові спори, якщо для такого розгляду не передбачений інший суд [18, С. 61]; 4) Суди соціальної юрисдикції є особливими адміністративними судами, які вирішують публічно-правові спори соціального напрямку.

Суттєвим для публічно-правових спорів є чіткий поділ позовів, які розглядаються в адміністративних судах, на три види: а) позови про оспорення актів управління; б) позови про видання акту; в) позови про встановлення факту видання акта [7, С. 63]. Саме вони являють собою предмет публічно-правових спорів.

Судову систему Франції організовано з урахуванням галузевого підходу до правовідносин і тому її, як і в Німеччині, на рівні першої інстанції поділяють на судові установи звичайної юрисдикції і судові установи спеціальної юрисдикції. До останніх належать: комерційні трибунали (торговельні суди), ради прюдомів (тобто рада бездоганно чесних людей або рада прюдомів), яка вирішує конфлікти, пов’язані з укладанням, виконанням і розірванням індивідуальних трудових договорів, трибунали з питань соціального страхування, паритетні трибунали з питань оренди сільськогосподарських земель, трибунали у справах морської торгівлі [20, С. 20 – 21]. Із них перших два трибунали найважливіші за своїм призначенням.

До спеціалізованих судів також відноситься система адміністративних судів, яка є трирівневою – адміністративні суди, апеляційні адміністративні суди, Державна рада [11, С. 39 – 40]. До їх компетенції віднесені всі адміністративні спори, за винятком тих, які підлягають розгляду в інших судах [21, С. 43 – 44]. Характерно, що з часом кількість урядових актів, які підлягають оскарженню в адміністративних судах, збільшується [27, С. 131]. Безумовно, що цей процедурний момент гарантує ефективність і неупередженість судового контролю за діями чи бездіяльністю адміністрації.

Підсумовуючи викладене можна зазначити наступне. По-перше, предметна (галузева) спеціалізація, яка відповідає назві суду (наприклад, сімейний, патентний, податковий тощо), унеможливлює двозначного сприйняття юрисдикції того чи іншого суду. По-друге, з врахуванням існуючого «принципу універсальної підвідомчості» [16, С. 97], будь-які сумніви при визначенні юрисдикції спеціалізованих судів (наприклад, у США, Німеччині та Франції) тлумачаться на користь судів загальної юрисдикції. В зв’язку з чим, у перерахованих вище країнах майже не існує проблем з доступністю правосуддя.

Щодо України, то норми Основного Закону наголошують про засадничий поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6), а права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ст. 55).

Аналіз конституційних положень, які певним чином розкриті Конституційним Судом України у висновку від 11 липня 2001 р. (справа про Римський Статут) [9, С. 468] та у рішенні від 11 грудня 2003 р. (справа про Касаційний суд України) [10, С. 533], дає підстави вважати, що в Україні існує цілісна система судів загальної юрисдикції, яка поєднує функціонування загальних і спеціалізованих судових гілок з існуванням єдиного найвищого судового органу.

В свою чергу, Закон України «Про судоустрій України», прийнятий 7 лютого 2002 р. [4], розвинув і деталізував відправні конституційні положення щодо реалізації судової влади та складову системи судів загальної юрисдикції. Він передбачає, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства (ч. 2 ст. 1), а суди загальної юрисдикції утворюють систему судів (ч. 3 ст. 3).

В Україні, відповідно до положень ст. 19 названого Закону, утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. В свою чергу, спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані суди.

До того ж, ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства (далі – КАС), яка наводить терміни, що в ньому вживаються, однозначно вказує, що: «адміністративний суд – суд загальної юрисдикції, до компетенції якого цим Кодексом віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ».

Отже, по викладеному вище аналізу системи судів в Україні, можна прийти до наступних висновків. По-перше, в нашій державі Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції при здійсненні правосуддя відносяться до базових судів. При цьому, до складової частини судів загальної юрисдикції відносяться спеціалізовані суди. По-друге, Закон України «Про судоустрій України» закріпив таку побудову судової системи, де мають місце елементи «зовнішньої» та «внутрішньої» спеціалізації. Зокрема, для «зовнішньої» спеціалізації притаманна наявність окремих судів в системі судів загальної юрисдикції. До них відносяться господарські та адміністративні суди. Ознаки «внутрішньої» спеціалізації мають загальні суди, які в межах однієї судової установи розглядають цивільні та кримінальні справи, та спеціалізовані суди, в яких додатково може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ відповідної юрисдикції. Військові суди, які здійснюють правосуддя у Збройних Силах України, також належать до «внутрішньої» спеціалізації загальних судів.

Відомо, що в Україні діяльність кожного спеціалізованого суду, за винятком військових, регламентується «своїм» процесуальним кодексом. Зокрема, розгляд кримінальних справ забезпечується Кримінально-процесуальним кодексом (далі – КПК), цивільних – Цивільним процесуальним кодексом (далі – ЦПК), господарських – Господарським процесуальним кодексом (далі – ГПК), адміністративних – КАС.

Між тим, положення Конституції і Закону України «Про судоустрій України», а також норми перерахованих Кодексів не дають повної та чіткої відповіді на питання, які пов’язані з розмежуванням юрисдикції між господарськими, адміністративними та судами загальної юрисдикції. Тому на практиці часто виникають проблеми з доступністю правосуддя, що є елементом порушення права на справедливий суд, який гарантується ст. 55 Конституцією України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Підсумовуючи викладене та з метою усунення цих та інших проблем, які виникають при розмежуванні юрисдикцій господарських, адміністративних судів та судів загальної юрисдикції, необхідно здійснити наступне.

1. Першочергово, із залученням відомих науковців та з врахуванням судової практики, прийняти постанову Пленуму Верховного Суду України «Про розмежування юрисдикції між господарськими, адміністративними судами та судами загальної юрисдикції». В ній, з врахуванням існуючої на сьогодні системи судів та чинного законодавства України, розкрити низку проблемних понять та критеріїв, які б розкривали сутність цивільної, господарської, адміністративної та кримінальної юрисдикції.

2. Для другого етапу, попередньо, більш чітко визначити предмет господарської юрисдикції, відступивши від підходу, який був напрацьований за часів планової економіки.

Після чого, з врахуванням «принципу універсальної підвідомчості справ судам загальної юрисдикції», внести зміни у норми ГПК, ЦПК та КАС, які б відтворювали цей принцип на практиці. А саме в редакції про те, що: «будь-які спірні питання при визначенні меж юрисдикції вирішуються на користь цивільної юрисдикції».

3. На майбутнє, з врахуванням міжнародного досвіду та існування на протягом довгого часу вітчизняної практики, відновити трьохланкову систему судів. При цьому, на кожному рівні такої системи створити, поміж іншого, спеціалізовані палати для вирішення певної категорії справ.

Література:

1. Баренбойм П. Божественная природа судебной власти // Российская юстиция. – 1996. – № 1.

2. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США. – К.: Україна, 1999.

3. Брильов О. Арешт суден у торговельному мореплавстві – європейські контрасти та українська реальність // Юридична газета. – 2005. – № 23. – 14 грудня.

4. Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 27 – 28. – Ст. 180.

5. Врядування у Сполучених Штатах. Нарис. – Інформаційне Агенство Сполучених Штатів, 1989.

6. Георгиян Э. Судоустройство Японии // Сов. юстиция. – 1989. – № 15.

7. Давтян А.Г. Гражданское процессуальное право Германии. – М.: Городец-издат, 2000.

8. Жалинский А., Рёрихт А. Введение в немецкое право. – М.: Спарк, 2001.

9. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 1997 – 2001 / Відповід. редакт. канд. юрид. наук П.Б. Євграфов. – К.: Юринком Інтер, 2001. – Книга 2.

10. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 2002 – 2003 / Відповід. редакт. канд. юрид. наук П.Б. Євграфов. – К.: Юринком Інтер, 2004. – Книга 4.

11. Крылова И. Судебная система Франции // Вестник Верховного Суда СССР. – 1991. – № 7.

12. Мідор Д.Д. Суди в Сполучених Штатах. – Сент-Пол, Міннесота: Вест Паблішинг Ко, 1991.

13. Неоспоримые свидетельства: (Ист. свидетельства, факты, документы христианства) / Сост. Д. Макдауэлл; Пер. с анг. Бахыт Кенжеев. – М.: СП «Соваминко», 1992.

14. Папаян Р.А. Христианские корни современного права. – М.: Издательство НОРМА, 2002.

15. Рабінович П.М., Остапенко П.М., Розенталь О.І. Біблія і сучасні стандарти прав людини: гармонія та дисонанси. В кн.: Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Випуск 10. – Київ-Харків, 1994.

16. Чудиновских К.А. Подведомственность в системе гражданского и арбитражного процессуального права. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2004.

17. Шишкін В. Організаційна структура судової системи Німеччини // Право України. – 1996. – № 1.

18. Шишкін В. Організація і повноваження адміністративного суду Німеччини // Право України. – 1996. – № 11.

19. Шишкін В. Розвиток судової системи Японії // Юридический вестник. – 1995. – № 4.

20. Шишкін В. Система судів загальної юрисдикції у Франції // Право України. – 1996. – № 6.

21. Шишкін В. Система установ адміністративної юрисдикції у Франції // Право України. – 1996. – № 7.

22. Шишкін В. Судова система штатів у США // Право України. – 1995. – № 7.

23. Шишкін В. Судові системи країн світу: Нав. посіб. [У 3-х кн.]. Кн. 1. – К.: Юринком Інтер, 2001.

24. Шишкін В. Судові системи країн світу: Нав. посіб. [У 3-х кн.]. Кн. 2. – К.: Юринком Інтер, 2001.

25. Шишкін В. Федеральні суди загальної юрисдикції у США // Право України. – 1994. – № 11-12.

26. Шиян В.Н. Морское право США (источники, предмет и особенности применения) // Материалы по морскому праву и международному торговому мореплаванию. – Союзморниипроект. – Вып. 6. – Изд-во «Транспорт», 1974.

27. Юридична та судова практика у Франції: Форма оскарження. Доступ до права. Основні принципи процессу // Збірка документів французько-українського технічного співробітництва. – 2004. – № 4.


Пережняк Б.А.

ОСНОВНІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСОБИ ДЕРЖАВНОГО ВПЛИВУ У СФЕРІ ОСВІТИ

Організація ліцензійно-акредитаційних процесів є основою адміністративно-правового регулювання освітньої діяльності та забезпечення державних стандартів у галузі освіти України, що охоплює понад 970 вищих навчальних закладів різних форм власності й понад 1080 професійно-технічних та вищих професійних училищ.

Ліцензування навчальних закладів – це система державного визнання спроможності навчального закладу здійснювати освітню діяльність за заявленими обсягами підготовки відповідно до державних вимог щодо кадрового, навчально-методичного та матеріально-технічного забезпечення. Термін дії ліцензії повинен відповідати терміну навчання за відповідним освітньо-кваліфікаційним рівнем – бакалавр, спеціаліст, магістр.

Кабінет Міністрів України постановою від 8 серпня 2007 р. № 1019 затвердив „Порядок ліцензування діяльності з надання освітніх послуг”, який встановлює загальні вимоги до ліцензування діяльності з надання освітніх послуг та визначає процедуру самооцінки спроможності суб’єктів освітньої діяльності щодо надання освітніх послуг, проведення ліцензійної експертизи, прийняття рішень та їх оформлення, видачі і переоформлення ліцензій, видачі їх дублікатів, а також прийняття рішень про обмеження діяльності суб’єктів у сфері освіти.

Ліцензуванню підлягає діяльність з надання таких освітніх послуг:

1. У сфері дошкільної освіти: догляд за дітьми дошкільного віку; виховання і навчання дітей дошкільного віку, корекція їх психологічного і фізичного розвитку;
   
2. У сфері загальної середньої освіти – забезпечення здобуття: початкової загальної освіти; базової загальної середньої освіти
   
3. У сфері позашкільної освіти – освітня діяльність за художньо-естетичним, туристично-краєзнавчим, еколого-натуралістичним, науково-технічним, дослідницько-експериментальним, фізкультурно-спортивним або спортивним, військово-патріотичним, бібліотечно-бібліографічним, соціально-реабілітаційним, оздоровчим та гуманітарним напрямами;
   
4. У сфері професійно-технічної освіти: первинна професійна підготовка; перепідготовка робітників, підвищення їх кваліфікації; професійно-технічне навчання; підготовка (зокрема первинна професійна), перепідготовка та підвищення кваліфікації іноземців, що прибули в Україну для навчання;
   
5. У сфері вищої освіти: підготовка фахівців різних освітньо-кваліфікаційних рівнів за напрямами (спеціальностями); військова підготовка студентів вищих навчальних закладів за програмою офіцерів запасу; перепідготовка за спеціальностями; розширення профілю (підвищення кваліфікації), спеціалізація; підготовка іноземців, що прибули в Україну для навчання, до вступу у вищі навчальні заклади; підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації іноземців, що прибули в Україну для навчання; підготовка до вступу в вищі навчальні заклади.
   

Навчальні заклади та інші юридичні особи (далі – навчальні заклади) або фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності розпочинають діяльність з надання освітніх послуг лише після отримання ліцензії для провадження діяльності з надання освітніх послуг, а відокремлені структурні підрозділи (філії, представництва тощо) навчального закладу – після проведення ліцензування з внесенням їх до ліцензії навчального закладу.

Порядок ліцензування діяльності з надання освітніх послуг встановлює систему органів ліцензування. Так, ліцензування проводять:

МОН – щодо надання послуг у сфері професійно-технічної та вищої освіти;

Міністерство освіти Автономної Республіки Крим, органи управління освітою обласним, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій – щодо надання послуг у сфері дошкільної, загальної середньої та позашкільної освіти.

Орган ліцензування має право перевірити законність та обґрунтованість прийнятих експертними комісіями, регіональними експертними радами, експертними радами Державної акредитаційної комісії та Державною акредитаційною комісією рішень з питань ліцензування.

Порядок ліцензування діяльності з надання освітніх послуг встановлює процедуру підготовки та проведення ліцензування, відшкодування витрат з ліцензування, оформлення та переоформлення ліцензії і видачі дубліката ліцензії, організацію контролю за дотриманням ліцензійних умов.

Ліцензійні умови надання освітніх послуг визначають нормативи кадрового навально-методичного, інформаційного, матеріально-технічного забезпечення навчальних закладів, необхідних для ліцензування, і затверджуються МОН.

Контроль за дотриманням ліцензійних умов здійснюють органи ліцензування. державна інспекція навчальних закладів, міністерства, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, що мають у підпорядкуванні навчальні заклади, і власники навчальних закладів шляхом проведення планової та позапланової перевірки.

Планова перевірка дотримання ліцензійних умов проводиться не частіше ніж один раз на рік.

Порядок здійснення контролю за дотриманням ліцензійних умов затверджує МОН.

За результатами перевірки дотримання ліцензійних умов орган ліцензування має право:

видавати навчальному закладу, власникам навчальних закладів або фізичній особі – суб’єкту підприємницької діяльності розпорядження про усунення фактів порушення ліцензійних умов;

анулювати ліцензію.

Інформація, що стосується видачі, переоформлення та анулювання ліцензії, її дублікату, вноситься до Державного реєстру навчальних закладів та Єдиного ліцензійного реєстру.

Про факт анулювання ліцензії орган ліцензування інформує орган державної статистики та орган державної податкової служби за місцем розташування навчального закладу або місцем проживання фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності.

У разі анулювання ліцензії навчальний заклад або фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності може порушити питання про видачу нової ліцензії не раніше ніж через рік після прийняття органом ліцензування рішення про анулювання попередньої ліцензії.

Акредитація напрямів (спеціальностей) навчальних закладів – це підтвердження здатності вищих навчальних закладів (ВНЗ) здійснювати підготовку фахівців на рівні державних вимог з певного напряму (спеціальності) – інститут державно-громадського визнання такого статусу. Термін дії сертифіката про акредитацію має бути 5 років, для національних вищих навчальних закладів – 10 років.

Акредитація навчального закладу в цілому. ЇЇ необхідною умовою повинен бути певний відсоток акредитованих за відповідним рівнем спеціальностей (до 70 відсотків), при цьому повинні враховуватись спеціальності, акредитовані не раніше ніж три роки тому. Для ВНЗ різних рівнів акредитації вимоги повинні бути різні. При акредитації ВНЗ у цілому за 1У рівнем мають враховуватися: загальна кількість студентів: наукова робота студентів; участь в конкурсах та олімпіадах, отримані призові місця, кількість публікацій у наукових виданнях та ін.; наукова робота професорсько-викладацького складу; міжнародні зв’язки навчального закладу; внесок у систему освіти: кількість власних видань з грифом Міністерства освіти і науки, участь у роботі науково-методичних комісій, розробці стандартів МОН та ін.; рівень інформаційного забезпечення навчального процесу (доступ студентів до Інтернет).

Всі ці дані повинні бути представлені в результатах самоаналізу навчального закладу, а також перевірені експертами комісії. Акредитація спеціальностей національних навчальних закладів має проводитись за результатами самоаналізу навчального закладу.

Постановою Кабінету Міністрів Україні від 15 березня 2006 р. № 329 „Питання державної реєстрації вищих навчальних закладів” затверджено Положення про Державний реєстр вищих навчальних закладів.

Державний реєстр вищих навчальних закладів – це система збирання, накопичення, оброблення аналізу та використання інформації про вищи навчальні заклади усіх типів і форм власності, їх відокремлені структурні підрозділі (філії, представництва тощо), створені на території України та за її межами, інших юридичних осіб, що надають освітні послуги у галузі вищої освіти на підставі ліцензії, виданої МОН.

Важливим адміністративно-правовим засобом державного впливу у сфері освіти є встановлення державних стандартів освіти.

Постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2004 р. затверджений Державний стандарт базової і повної середньої освіти, який визначає вимоги до освіченості учнів і випускників основної та старшої школи, гарантії держави у її досягненні.

Державний стандарт охоплює Базовий навчальний план, загальну характеристику інваріантної й варіативної складових змісту базової та повної середньої освіти, державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів. Виконання вимог Державного стандарту є обов’язковим для всіх навчальних закладів, що надають загальну середню освіту.

Офіційне визнання відповідності навчальних видань, засобів навчання, навчального обладнання вимогам державних стандартів освіти, навчальним програмам, іншим нормативним документам освіти реалізується МОН через процедуру надання відповідного грифа. Порядок надання навчальній літературі, засобам навчання і навчальному обладнанню грифів та свідоцтв МОН затверджено наказом міністра від 23 грудня 2004 р.

Важливим адміністративно-правовим засобом державного впливу у сфері освіти є присвоєння вчених звань професора і доцента.

Порядок присвоєння вчених звань професора і доцента затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 2004 р.

Вчені звання професора і доцента присвоюються МОН. Для проведення атестації наукових і науково-педагогічних працівників у МОН утворюється атестаційна колегія, головою якої є міністр освіти і науки.


Петренко В.С.

ДЕЯКІ ПИТАННЯ СТАНОВЛЕННЯ ЕНЕРГЕТИЧНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

З перших днів незалежності України, питання енергетичної незалежності держави стало пріоритетним. Основні зусилля були направлені на вирішення проблем паливно-енергетичного комплексу, які були пов’язані з невідповідністю його організаційної структури умовам конкурентного ринкового середовища, значною зношеністю і низькою енергоефективністю основних фондів та обмеженістю капіталовкладень на їх оновлення, низькою інвестиційною привабливістю підприємств ПЕК, неповними розрахунками споживачів за використані енергоресурси тощо.

На даний час Україною визначений, як один із основних пріоритетів розвитку – інтеграція до Європейського Союзу, що в свою чергу накладає на державу певні зобов’язання, в тому числі і забезпеченні енергетичної безпеки, наближення параметрів ПЕК України до норм та стандартів ЄС. Але в той-же час Україна тісно пов’язана і з Росією. Через нашу територію, по газо-нафтотранспортній системі України здійснюються поставки енергоносіїв до Європи, Росія є основним поставником енергоносіїв в Україну. З точки зору глобальних енергетичних процесів слід врахувати вигідне геополітичне та географічне становище України та пов’язану із цим її роль як транзитної держави. Інтеграція української енергосистеми до європейської є складовою стратегічної мети України щодо входження до ЄС. На відміну від країн нової хвилі розширення ЄС Україна має достатньо потужні та розвинуті газо-, нафтотранспортні та електричні мережі, поєднані з транспортними мережами ЄС і країн СНД, що дозволяє їй брати участь у формуванні Європейської енергетичної політики та спільного енергетичного ринку, відігравати важливу роль в енергетичній співпраці країн СНД і ЄС.

Україна є однією із держав, яка підписала та в 1998 році ратифікувала Договір до Енергетичної хартії, метою якого визначено підвищення надійності енергопостачання і у максимальному ступені забезпечення ефективності виробництва, перетворення, транспортування, розподілу та використання енергії з тим, щоб підвищити рівень безпеки, зведення до мінімуму впливу на навколишнє середовище, сприяння розвиткові ефективного енергетичного ринку у всій Європі [1].

Країни, які підписали даний документ, у рамках суверенітету і суверенних прав на енергетичні ресурси, мають координувати дії по забезпеченню більш узгодженої енергетичної політики, яка має грунтуватися на принципі недискримінації і орієнтованого на ринок ціноутворення, створення обстановки сприятливої для функціонування підприємств і для притоку інвестицій і технологій, шляхом впровадження ринкових принципів регулювання у галузі енергетики.

Забезпечення сталого розвитку паливно-енергетичного комплексу є необхідною передумовою відродження національної економіки і особливо важливе на етапі її входження до світового економічного простору, оскільки від стану ПЕК значною мірою залежить ступінь економічної та політичної незалежності держави.

Сучасна правова наука з відставанням реагує на динамічні зміни в сфері паливно-енергетичного комплексу, не має у своєму розпорядженні достатніх теоретичних знань, здатних позитивно вплинути на ефективність його діяльності. Існуюче наукове знання про функціонування органів державної влади, а також суб’єктів господарювання у сфері ПЕК, їхнє призначення, роль та місце в системі сформованих суспільних відносин, правовий статус та компетенцію або застаріло, або є фрагментарним та поверховим. У такому виді воно не може бути використано в якості теоретичної основи розвитку та удосконалення діяльності органів державного управління та суб’єктів господарювання в умовах кризової перехідної економіки і недосконалого правового регулювання.

Правове регулювання відносин, що виникають в паливно-енергетичному комплексі України, ще знаходиться в стадії становлення в Україні та теоретично мало вивчено.

Проблеми правового регулювання господарської діяльності в паливно-енергетичному комплексі України перебувають у центрі уваги наукової громадськості. У радянському й українському праві питання правового регулювання господарської діяльності в паливно-енергетичному комплексі України були об’єктом вивчення вчених-правознавців, таких як А.Б. Агапов, А.П. Альохін, Г.В. Атаманчук, И.Л. Бачило, Д.Н. Бахрах, Б.Н. Габричидзе, І.А. Галаган, А.А. Дьомін, В.В. Денисенко, В.В. Ігнатенко, С.Д. Князєв, Ю.М. Козлов, А.П. Коренев, Б.М. Лазарєв, М.Я. Масленніков, Г.І. Петров, Ю.С. Шемшученко, та ін., однак ці проблеми досліджувалися переважно з економічної точки зору у працях вчених-економістів, або фахівців у галузі адміністративного права.

Особливу значимість даний напрямок наукових досліджень здобуває після затвердження "Енергетичної стратегії розвитку України на період до 2030 року й подальшу перспективу", що є системоутворюючим документом у цій сфері [2]. У березні 2006 року Кабінет Міністрів України схвалив Енергетичну стратегію України на період до 2030 року. Країна отримала документ, розроблення та обговорення і узгодження якого розтяглися на довгі п’ять років. До цього часу Україна була чи не єдиною країною в Європі, яка не мала власної Енергетичної стратегії. Росія, наприклад, свою енергетичну стратегію розробила ще у 1995 р., а її другу редакцію – у 2000 р. Розроблення Енергетичної стратегії України провадилось за умов безпрецедентної відкритості. Зокрема, не тільки підготовлені проекти (варіанти) Енергетичної стратегії, а навіть передуючі їм варіанти їх окремих розділів на протязі всього періоду розроблення були розміщені на сайтах Мінпаливенерго України. Лише в період з квітня по листопад 2003 року Комітет Верховної Ради України з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки провів шість (!) круглих столів, на яких були детально розглянуті та обговорені практично всі розділи Енергетичної стратегії і в кожному з яких брали участь по 150-200 учасників від державних, науково-технічних та виробничих організацій і підприємств, громадських та екологічних об’єднань. Відбулися чотири засідання науково-технічної ради Мінпаливенерго України, три засідання Президії НАН України, конференції та семінари, присвячені розробленню розділів і всього проекту Енергетичної стратегії. Частина пропозицій та критичних зауважень, виказаних в процесі обговорення, була врахована при формуванні кінцевої редакції документа [3, с. 12].

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) (енергетика) – галузь (сектор) економіки, до якої входять суб’єкти господарювання, діяльність яких пов’язана з розвідуванням, видобутком, переробкою, виробництвом, зберіганням, транспортуванням, передачею, розподілом, торгівлею, збутом чи продажем енергетичних продуктів (енергоносіїв) – палива, електричної і теплової енергії, крім суб’єктів, основна діяльність яких спрямована на задоволення потреб населення та господарського комплексу у послугах централізованого опалення та постачання гарячої води.

Україна має визначити мету, пріоритети, напрямки та механізми здійснення внутрішньої та зовнішньої політики щодо розвитку паливно-енергетичного комплексу з урахуванням зміни стану ресурсозабезпеченості України після набуття нею незалежності в умовах створення глобального енергетичного ринку шляхом поступового об’єднання енергетичних ринків в Європі.

Нагальною для України є проблема кодифікації енергетичного законодавства. Останнім часом в Україні були здійснені значні кроки у формуванні правової й інституціональної бази державного регулювання правовідносин в сфері паливно-енергетичного комплексу. Україною було прийнято низку законів галузевого характеру, що регулюють користування окремими енергетичними ресурсами - нафтою, газом, електроенергією, вугіллям і т.д., зокрема закони про електроенергетику, про нафту та газ, про використання ядерної енергії та про радіаційну безпеку і ін. Але це законодавство є суперечливим, не являє собою погоджену у всіх елементах систему. Існують проблеми і в адаптації цього законодавства до енергетичного права ЄС. В Україні відчувається відсутність діючих організаційних і контрольних механізмів у сфері раціонального використання енергетичних ресурсів.

Спірність багатьох питань щодо загальних засад енергетичної політики України, що зберігається у науковій літературі, та існуюча недосконалість законодавчого регулювання суспільних відносин у цій сфері свідчить про необхідність подальших наукових розробок в сфері правового регулювання господарської діяльності в галузі паливно-енергетичного комплексу України.

Література:

1. Про ратифікацію Договору до Енергетичної Хартії та Протоколу до Енергетичної Хартії з питань енергетичної ефективності і суміжних екологічних аспектів: Закон України від 6 лютого 1998 р. № 89/98-ВР // Відомості Верховної Ради України вiд 06.07.1998 - 1998 р. - № 26. – Ст. 150.

2. Про схвалення Енергетичної стратегії України на період до 2030 року: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 15 березня 2006 р. № 145-р //

3. Аналіз та оцінки циклу статей за проблематикою Енергетичної стратегії України / Науковий збірник "Проблеми загальної енергетики" - №13. – 2006. – С. 8-16.