Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материала

Документы

Содержание Лядов Э.В. Форми відновного правосуддя та перспективи їх реалізації в кримінальному законодавстві україни Ідеологічний фактор злочинності в сучасних умовах

Подобный материал:

• Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
• Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
• Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
• Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
• Загальні положення, 93.94kb.
• Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
• Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.

Лядов Э.В.

К ВОПРОСУ О СУЩНОСТИ ИСПЫТАТЕЛЬНОГО СРОКА

Испытательный срок - это период времени, в течение которого условно осужденный должен своим поведением доказать свое исправление. В данном положении раскрывается основной смысл освобождения осужденного от реального отбывания, назначенного ему судом наказания.

Конкретизируя же цель назначения испытательного срока, отметим, что, во-первых, в течение данного отрезка времени должно быть организовано проведение с осужденным воспитательной работы, а также и самовоспитание, во-вторых, необходимо убедиться в правильности принятого судом решения о применении данной меры уголовно-правового характера и, наконец, в-третьих, должна реализоваться основная цель любого наказания – исправление осужденного.

Испытательный срок является неотъемлемой составной частью института условного осуждения. Частью, которая предусмотрена законом. И приговор об условном осуждении без указания испытательного срока нельзя считать законным.

Продолжительность испытательного срока варьируется в пределах от шести месяцев до пяти лет. В соответствии со ст.73 УК РФ в случае назначения наказания в виде лишения свободы на срок до одного года или более мягкого вида наказания испытательный срок должен быть не менее шести месяцев и не более трех лет, а в случае назначения лишения свободы на срок свыше одного года испытательный срок должен быть не менее шести месяцев и не более пяти лет. Суд, определяя размер испытательного срока, принимает во внимание возможность исправления осужденного и окончание данного срока является тем конкретным моментом, когда виден результат оказанного судом доверия осужденному. Правовые последствия условного осуждения ставятся в прямую зависимость от поведения осужденного в этот период. Суд вправе применить реальное наказание только в течение испытательного срока и только если условно осужденный нарушит условия испытания.

Определяя значение испытательного срока также необходимо сказать о том, что, в этот период условно осужденный подвергается воспитательному воздействию в первую очередь со стороны уголовно-исполнительной инспекции, расположенной по его месту жительства. Ныне действующее законодательство не предусматривает возможности передачи для исправления условно осужденного в связи с ходатайством о его условном осуждении каких-либо общественных организаций или определенного трудового коллектива. Однако это не препятствует общественности принимать участие в контроле за поведением осужденных. В тоже время закон возлагает определенные обязанности на общественные объединения. Так, например, часть первая статья 23 УИК РФ гласит, что общественные объединения оказывают содействие в работе учреждений и органов, исполняющих наказания, принимают участие в исправлении осужденных.

В течение испытательного срока осуществляется систематическая проверка степени исправления осужденного и, следовательно, обоснованности решения об освобождении от реального отбывания наказания. В начале испытательный срок выступает в качестве дисциплинирующего средства и сдерживающего фактора от противоправного поведения и, наоборот, в роли стимула к правопослушному поведению под угрозой реализации назначенного наказания. Но со временем стимулирование поведения в рамках закона теряет свою актуальность, поскольку правопослушное поведение у осужденного получает достаточную степень закрепления в сознании и преобразуется в привычку и естественное правило поведения. Практика показывает, что наибольший исправительный эффект дает сочетание следующих факторов: во-первых, постоянный и четкий контроль за условно осужденным со стороны уголовно-исполнительной инспекции, во-вторых, по возможности изоляция осужденного от криминогенной среды и тут же помощь в налаживании и восстановлении социально полезных связей и, в-третьих, немаловажное значение имеет оказание воспитательного воздействия со стороны трудового коллектива.

В течение испытательного срока условно осужденному предоставляется возможность своим поведением доказать свое исправление. В последние слова законодатель и вложил основной смысл и значение испытательного срока. Однако в действующем законодательстве не дается разъяснения, что же следует понимать под словами «своим поведением доказать свое исправление». При проведение опроса сотрудников уголовно-исполнительных инспекций было выявлено следующее понимание данного выражения:

Обязательное наличие совокупности следующих обстоятельств	Процент ответивших
обязательное трудоустройство, отсутствие административных правонарушений, систематическая явка в УИИ, положительная характеристика, исполнение возложенных судом обязанностей	21,8%
положительная характеристика по месту работы и жительства, регулярная явка на регистрацию в УИИ	15,4%
отсутствие нарушений по исполнению обязанностей возложенных судом	11,5%
отсутствие нарушений правил поведения в обществе	9,0%
несовершение нового преступления	7,7%
отсутствие административных правонарушений, исполнение обязанностей возложенных судом	7,7%
отсутствие нарушений условий отбывания наказания, полное осознание своей вины	6,4%
отсутствие нарушений правил порядка отбывания наказания	6,4%
трудоустройство на постоянную работу, отсутствие административных правонарушений	5,1%
трудоустройство на постоянную работу, положительная характеристика	3,8%
отсутствие привлечений к уголовной и административной ответственности	2,6%
систематическая явка на регистрацию в УИИ, трудоустройство, прохождение курса лечения	2,6%

Выражение «своим поведением доказать свое исправление» не имеет единообразного толкования, то есть не конкретизировано законодательством, в связи с чем понимается всеми по-разному. Подтверждением сказанному служат приведенные выше данные, основываясь на которых можно вывести те положительные свойства (качества), которыми должен обладать и которым должен следовать условно осужденный, чтоб можно было сказать, что он своим поведением доказал свое исправление.

Таким образом, условно осужденным своим поведением доказавшим свое исправление может быть признано лицо, которое полностью осознало свою вину в содеянном; имеет постоянное место работы; положительно характеризуется по месту жительства и работы; регулярно и систематически является в УИИ как на регистрацию, так и по вызовам; не допускает нарушений правил поведения в обществе; не совершает административных правонарушений и уголовных преступлений; полностью исполняет возложенные на него судом обязанности; добросовестно отбывает дополнительное наказание; прошло курс лечения, назначенный приговором суда.


Мандриченко Ж.В.

ФОРМИ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЇХ РЕАЛІЗАЦІЇ В КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Відновне правосуддя – порівняно молоде наукове направлення на відміну від класичних дисциплін соціального чи правового профілю, історія яких нараховується віками. Основи відновного правосуддя як система наукових знань з’явились у кінці 70-х початку 80-років двадцятого століття. Першою із Європейський країн, що ініціювала таку програму, стала Великобританія. На сьогоднішній день програми примирення успішно функціонують і закріплені на рівні національного законодавства в багатьох країнах Європи (Австрія, Бельгія, Іспанія, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Словенія, Фінляндія, Франція) [1]. Серед країн колишнього СРСР лідером втілення відновної парадигми є Росія, де програми примирення результативно діють уже декілька років. В Україні розвиток відновної концепції є також доволі успішним, адже близько десяти недержавних організацій займаються її втіленням у кримінальне судочинство України.

Відновне правосуддя є новим підходом до реагування на злочин, який доповнює офіційну систему правосуддя та залучає сторони конфлікту і громадськість до розв’язання та усунення наслідків злочину. Відновна концепція прагне максимально усунути спричинену злочином шкоду та сприяти прийняттю правопорушником дійової відповідальності за скоєний злочин.

Програми відновного правосуддя залучають правопорушників, жертв та членів громади до вирішення питань, пов’язаних з усуненням завданої злочином шкоди, а також з попередженням вчинення злочину в майбутньому. Під час спільних зустрічей, які відбуваються за участю нейтрального ведучого – зазвичай представника громади – потерпіла особа має можливість висловити свої почуття, що сприяє усвідомленню правопорушником наслідків своїх вчинків та прийняттю відповідальності по усуненню завданої шкоди [2].

Найбільш поширеними формами (моделями) відновного правосуддя є :

1) програми примирення між потерпілим та правопорушником (відомі також як «медіація» чи «посередництво», «примирення жертв і правопорушників», «конференції жертв і правопорушників»);

2)кола правосуддя, що ґрунтуються на традиціях північноамериканських індійців, які мешкають у Канаді: рішення приймаються внаслідок обговорень родичів учасників конфлікту та громади і приймаються при досягненні консенсусу;

3) сімейні конференції, що беруть початок у традиціях корінного населення Нової Зеландії – маорі, де замість слухань у суді організовується зустріч правопорушника і жертви злочину. На такій зустрічі також присутні члени сімей сторін, родичі, авторитетні у громаді люди.

4) відновні програми по особливо тяжким злочинам орієнтовані не скільки на юридичні наслідки, скільки на зцілення жертв злочинів.

На сьогодні в Україні найбільш розповсюдженою формою реалізації концепції відновного правосуддя є медіація. Медіація (від лат. medium - середній) – це діалог правопорушника та потерпілого за участю третьої незалежної особи (медіатора-посередника). Передбачається, що учасники самостійно вирішують власний конфлікт без втручання офіційних осіб за організаційною допомогою медіатора. Результат медіації – договір про примирення, що є суб’єктивно справедливим, це юридичний результат для конкретних людей, а не для юриспруденції. Якщо угоди досягти не вдалося (сторони взагалі відмовляються від примирення), справа повертається до офіційної системи правосуддя.

Справи на медіацію передаються судами, слідчими або оперативно-розшуковими органами міліції. Основними умовами проведення медіації є :

1) визнання важливості почуттів та потреб жертви, що проявляється в можливості розповісти про свої потреби та переживання, бути почутим, зустріти розуміння та підтримку;

2) визнання правопорушником факту правопорушення та прийняття відповідальності за завдану шкоду, що передбачає готовність її відшкодувати;

3) добровільність. Згода жертви та правопорушника на участь у примирній зустрічі має бути отримана до її початку. Категорично заборонений будь-який тиск на учасників конфлікту. Медіація за участю дитини потребує також згоди її батьків або осіб, які їх замінюють. Звичайною є також їхня присутність (хоча це не є обов’язковою умовою);

4) конфіденційність. Хід та результати зустрічі не підлягають розголошенню без згоди на те учасників процедури. Це дає можливість правопорушнику повернутися до суспільного життя, не будучи таврованим як злочинець (що є особливо важливим для дитини або молодої людини). Медіатор не вправі повідомляти представників системи кримінального правосуддя про хід медіації. Єдиний документ, який він представляє до суду – угода про примирення сторін;

5) нейтральність медіатора. Медіатор не вправі вирішувати справу, він не вправі навіть надавати поради щодо варіантів її вирішення. Він є нейтральною особою, всього лише помічником у вирішенні конфлікту силами самих учасників конфлікту. Участь медіатора дозволяє подолати бар’єр взаємної підозрілості, ворожі та владні звички одного з учасників конфлікту, сприяє обміну інформацією між ними і заохочує відшкодування нанесеної правопорушенням матеріальної та моральної шкоди;

6) активна участь сторін та їх самостійність у пошуку шляхів вирішення конфлікту та прийнятті остаточного рішення. Це дає можливість сторонам конфлікту відчути себе суб’єктами справи, господарями власної долі, що суттєво відрізняє медіацію від традиційного правосуддя, в якому і жертва, і правопорушник виступають скоріше в ролі об’єктів стороннього впливу.

Дана форма відновного правосуддя відповідає діючій нормативно-правовій базі, а зокрема під час винесення рішення по справі суддя може врахувати наслідки медіації та прийняти рішення про звільнення підсудного від покарання із застосуванням до нього примусових заходів виховного характеру в разі вчинення неповнолітнім підсудним злочину невеликої або середньої тяжкості (ст.105 КК України), крім цього суд може прийняти рішення про звільнення неповнолітнього підсудного від покарання з випробуванням у випадку його засудження до позбавлення волі (ст. 104 КК України).

Суд може звільнити як неповнолітнього підсудного, так і дорослу особу на підставі його дійового каяття (ст. 45 КК України), або примирення винного з потерпілим (ст. 46 КК України). У випадку вчинення підсудним злочину невеликої або середньої тяжкості суд може врахувати результати медіації та передати його на поруки колективу підприємства, установи чи організації (ст. 47 КК України).

Суддя також може врахувати примирення сторін як обставину, що пом’якшує покарання під час ухвалення вироку (п. 2 ч. 1 та ч. 2 ст. 66 КК України) або призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом за вчинення особливо тяжкого, тяжкого або середньої тяжкості злочину (ст.69 КК України).

У справах приватного обвинувачення суддя може використати результати медіації для закриття кримінальної справи на підставі п. 1 ст. 27 КПК у разі примирення винного з потерпілого на будь-якому етапі провадження.

Література:

1. Маерс Д. Международный обзор программ восстановительного правосудия/ Пер. с англ. – К.: Унив. Изд-во «Пульсары», 2004. – С.13-60.

2. Гуманізація кримінального судочинства (шляхом розвитку елементів служби пробації та реалізації програм примирення потерпілих та правопорушників), - методичні матеріали. – Київ. – 2007. – 64 с.


Медицький Ігор Богданович

ІДЕОЛОГІЧНИЙ ФАКТОР ЗЛОЧИННОСТІ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Процеси глобального масштабу, які були детерміновані розпадом колишнього СРСР, потягнули за собою кризовість українського суспільства в економічній, політичній, ідеологічній підсистемах, а відтак – і необхідність коригування життєвих планів пересічних громадян, що далеко не завжди відбувалося в кращу сторону. Зміни у структурі факторних комплексів злочинності (в тому числі і ідеологічного) обумовили зміни кількісних та якісних параметрів цього явища у державі. Дана ситуація, безперечно, викликає до себе інтерес, адже характеристика впливу ідеологічних чинників на стан злочинності та конкретних заходів протидії має значення не тільки для подальшого розвитку положень кримінологічної науки, а й практичного їх впровадження у процес здійснення профілактики. Розуміння цього продемонстрував Кабінет Міністрів України, затвердивши Комплексну програму профілактики правопорушень на 2007-2009 роки, серед пріоритетних завдань по організації профілактики правопорушень якої вказується “...виконання інформаційно-пропагандистських та культурно-виховних програм профілактичного спрямування” [1].

Держава повинна не лише проголошувати, а й усіма силами сприяти вихованню духовності народу, що включає у себе отримання повноцінної освіти та професії, прищеплення загальної культури (і правової в тому числі), моральних цінностей, вироблених людством, тобто всього того, що робить людину повноправним членом нашого суспільства. Безумовно, що на рівень духовності індивіда, від якого залежить, чи буде його діяльність суспільно корисною, чи злочинною, впливатимуть усі суперечності та негаразди, які притаманні українському суспільству на сучасному етапі його розвитку та знаходять свій конкретний прояв у духовній сфері його життя.

Достатньо показовими в цьому відношенні являються наступні дані – за період з 1990 по 2003 роки зменшилась кількість закладів культури клубного типу (з 25,1 тис. до 19,6 тис.), відвідувань: театрів (з 17,6 млн. до 6,1 млн.), музеїв (з 31,8 млн. до 17,6 млн.), концертних організацій (з 15,0 млн. до 4 млн.) [4, с.512]. У контексті цього ситуація на селі перебуває ще більше за межею невідповідності проголошуваним державою принципам. Лише у період з 2001 по 2003 роки мережа закладів соціально-культурного обслуговування зменшилась на 351 школу, 621 дошкільний дитячий заклад, понад 600 клубів і будинків культури [6]. У 2004 році тільки 9% сільської молоді (22 років і старшої) мали повну вищу освіту, переважна більшість (88%) при цьому вважає, що не має можливості здобути освіту належної якості за місцем проживання [6]. Низький рівень культури на селі, пов’язаний з економічними негараздами та соціальною необлаштованістю, впливає на формування психології сільського жителя, усвідомлення ним своєї безперспективності, а в результаті – ріст рівня зареєстрованих злочинів (передусім, корисливо-насильницької спрямованості). Не зважаючи на ці моменти, лише 14% опитаних молодих людей віком 15-22 років занепокоєні загальною кризою моральності в суспільстві, а 10% їх – обмеженими можливостями для задоволення культурних потреб, натомість для них на перший план виступають матеріальні детермінанти власного благополуччя [6].

Освіта громадян “включає” їх до конкретної сфери соціальних і міжособистісних відносин, однак належне її отримання є, як уже зазначалось, не єдино необхідним компонентом у сфері духовного збагачення і розвитку нашого народу. Підвищення рівня освіти не завжди супроводжується одночасним підвищенням соціального виховання, культури та моральних принципів багатьох членів суспільства, і таке непоєднання впливає в результаті на стан і динаміку злочинності. У вітчизняній кримінологічній науці довго панував тезис відносно обов’язкового низького освітнього рівня злочинців, однак у світлі минулих подій він не є уже таким абсолютним, навпаки, спостерігається тенденція до зростання освітнього рівня злочинців поряд із кількісними і якісними змінами показників самої злочинності. Так, кількість осіб з вищою та середньою спеціальною освітою, які вчинили злочини, зросла з 35689 чол. у 1992 р. до 86943 чол. у 2002 р. (приріст до 1992 р. становив 143,6%), а їх частка від загальної кількості осіб, що скоїли злочини, у 2002 р. склала 32,2% проти 17,2% у 1992 році. Що ж стосується осіб з середньою, неповною середньою освітою чи без освіти, які скоїли злочини, то їх кількість зменшилась з 171637 чол. у 1992 р. до 128337 чол. у 2002 р. (приріст до 1992 р. становив – 25,2%), а їх частка від загальної кількості осіб, що скоїли злочини, у 2002 р. склала 47,5% проти 82,8% у 1992 році [5, с.771].

Чинники ідеологічного змісту, у тісній взаємодії з детермінантами іншого наповнення, зумовили зміни у соціально-демографічній та кримінально-правовій структурі злочинності: стійку тенденцію до зростання освітнього рівня злочинців; втягування у злочинність верств населення, які раніше вважалися кримінологічно благополучними (людей з вищою та середньою спеціальною освітою, наукових співробітників), викликало якісні зміни злочинності, яка все частіше стала зачіпати сфери діяльності, пов’язані з використанням високих технологій і т. п.

Найбільш вразливими місцями культурно-виховної роботи, які відносно часто пов’язані із антигромадською поведінкою, є недоліки у вихованні правової культури, культури побуту (культури сімейно-шлюбних відносин), культури поведінки і емоцій. Показна демонстрація неповаги до закону, прав людини з боку окремих державних чиновників, непродуманість окремих аспектів нашого законодавства породжує (особливо у молоді) цинізм і аморальність. Багато злочинів спричиняються антисоціальними й антиправовими інтересами, будучи тісно пов’язані із неповагою до закону, встановлених у ньому кримінально-правових заборон, втратою страху перед кримінальним покаранням. Деформація знань правопорушників проявляється у правовій неграмотності, неправильному відношенні до права та виконання правових приписів [3, с.96]. Досить показовими в цьому плані є дані, отримані в результаті опитування у 1998 р. ВЦИОМ Російської Федерації різних вікових груп населення [2, с.167]. На запитання про потребу керуватися здоровим глуздом при зіткненні останнього із приписами закону, більше половини опитаних дали ствердну відповідь, що свідчить про зниження правосвідомості у населення, передусім у молоді.

В умовах переходу до ринкової економіки Україна виявилась не спроможною фінансувати в повному обсязі культурну сферу нашого життя. Ринок заполонили низькопробні твори мистецтва – фільми, книги, естрада. Ця продукція зовсім не сприяє підвищенню духовності суспільства, а навпаки, призводить до спустошеності, насамперед молоді, яка некритично сприймає такі витвори. Незаперечним є той факт, що показ негативних стереотипів поведінки у засобах масової інформації призводить до їх засвоєння людьми, особливо молоддю, які і “втілюють” їх у подальше життя, відбувається фактична підміна загальнолюдських ідеалів – благородства, доброти, поваги до свого ближнього. Ця теза підтверджується і позицією опитаних автором практичних працівників судових та правоохоронних органів декількох областей України. 90,4% із них вважають, що пропаганда у телепередачах відвертих сцен насильства, “вільного статевого життя” і т.п. безумовно впливає на зростання рівня злочинності, 69,3% з них підтримують впровадження заходів щодо обмеження занадто частої появи у телепросторі такого типу продукції. Кроки, здійснювані державою у даному напрямку, а це і прийняття Закону України “Про захист суспільної моралі” від 20.11.03р., що встановив правові основи захисту суспільства від розповсюдження продукції, яка негативно впливає на суспільну мораль, і вжиття заходів стосовно переорієнтації телебачення з демонстрації культу жорстокості, цинізму і насильства на прищеплення загальнолюдських цінностей, не викликають бажаного ефекту. Навіть досконалий закон не буде діяти, якщо не буде політичної волі його неухильного виконання, а що цього не сталося, можна пересвідчитись, проглянувши програму телепередач чи ознайомившись із пресою, книжковою продукцією.

Для ефективної протидії злочинності загальнодержавні заходи профілактики повинні бути притаманними і духовній сфері, адже ця область життя створює соціально-психологічний клімат у державі, підтримує і розвиває, а за несприятливих умов – руйнує культуру. Для подолання несприятливого періоду у духовному житті суспільства необхідні великі зусилля не тільки митців культури, наукової і технічної інтелігенції, що повинні підтримувати і поширювати серед населення гуманістичні, демократичні ідеї, захищати норми моралі, виховувати підростаюче покоління у дусі поваги до особистості, а й органів державної влади і управління.