Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материала

Документы

Содержание Історичні умови формування релігійного права в римській імперії (іv ст. н.е.) Вербальні та невербальні ознаки поведінки осіб як підстава для проведення деяких форм митного контролю

Подобный материал:

• Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
• Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
• Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
• Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
• Загальні положення, 93.94kb.
• Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
• Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.

ІСТОРИЧНІ УМОВИ ФОРМУВАННЯ РЕЛІГІЙНОГО ПРАВА В РИМСЬКІЙ ІМПЕРІЇ (ІV СТ. Н.Е.)

Роль та значення римського права загальновизнані, однак типічне трактування та визначення римського права виключно як правової системи є умовним та не відображає всієї суті римського права, всього феномену римського права. Правильніше, як здається, говорити про римське право як про цілу світоглядну систему, де право як сукупність загальнообов’язкових норм, як один із механізмів регуляції поведінки людини, є лише одним із її елементів і не самим значним.

Призначення будь-якої світоглядної системи – це самоідентифікація як окремої особистості, так і суспільства в цілому. Римляни не змогли створити самостійну власну картину світу, їх світогляд – це, в більшості, запозичення у етрусків та греків [1, с. 87]. На відміну від греків, у римлян була відсутня картина світу, за змістом релігійно-міфологічна. Процес духовно-культурного самовизначення здійснювався за допомогою абстрактних морально-правових понять: справедливість, законність, добро, благо, зло і т.і. Смисл цим поняттям римляни надали достатньо конкретний: справедливість – все те, що законно; законно – все те, що справедливо, благо – це слідування приписам, велінням права; зло – все, що протирічить нормам права [2, с.19-33]. Саме ж право (іus) трактувалося як одне із основ мироздання [3, с.18-20].

Таким чином, право, розуміння його ролі і значення стали основою світоглядної системи римлян, яку сміливо можна назвати як правову [4, с. 83-90]. Її сутнісна риса, як здається, складається з наявності неподільної єдності між правом та справедливістю – з одного боку, а з іншого, між вимогами законів та вимогами моралі. Така неподільна єдність стала головною світоглядною установкою та життєвою домінантою, що визначило сутнісні риси та зміст римського права вже як нормативно-правової системи.

Римське право, як нормативно-правова система, є суто національна (римська) система правових норм, її головне призначення – створити умови для найкращої життєдіяльності римських громадян, захистити та обгородити їх від несправедливості. Ось чому, облік, реалізація та захист інтересів та потреб римських громадян, їх обсяг та кількість є основною рушійною силою у розвитку римського права.

Прослідковуючи співвідношення та відмінність ius publicum і ius privatum відносно кола питань, які підлягали регулюванню в зазначений період ( а римське право розрізняло стан і інтереси римлян в цілому – як предмет ведення публічного права, та стан і приватні інтереси кожного римляна – зміст римського приватного права), слід вказати, що головна відмінність, скоріш, полягала у тому, що приватне право було повністю інституйовано та функціонувало у формі статусів або станів [5]: стан свободи, громадянства, сімейний стан.

Публічне право системи статусів не мало, навпаки, у ньому спостерігається індиферентне відношення до суб’єктів правовідносин, головне – це їх відношення до об’єктів публічного права, а до них римляни відносили: “святині, служіння жерців, положення магістратів” [6]. Таким чином, публічне право визначило неподільну єдність та зв’язок між релігійним культом та державними інститутами, а також сприйняття релігійного культу як одного із інститутів влади.

Таким чином, на початок ІV ст. визначається практично повна відсутність правових норм, присвячених виключно релігійним питанням. Якщо ж релігійні проблеми, питання і ставали предметом правотворчості, то лише у комплексі та поєднанні з іншими проблемами, як правило маючи дозволяючи-заперечувальний характер, і тому, аж до появи християнства, можна назвати лише кілька прикладів такої правотворчості: таблиця 8-а законів 12 таблиць, яка забороняла магічні дії [7]; та ж 8-а таблиця тих же законів, яка забороняла нічні зібрання [8]; сенатусконсульт 186 р. до н.е., який забороняв вакханалії.

Питання культу, релігійної ієрархії та об’єднань вписувалися в рамки приватного та публічного права, і при цьому, всі, хто брали участь були суб’єктами цивільних правовідносин, де релігійний статус не мав значення, а приймались до уваги тільки статус свободи, громадянства, сім’ї.

Під час трансформації римського права, яка стала наслідком найгострішої суспільно-політичної кризи, яка охопила римську державу в кінці республіки, йшов процес формування світової релігії, монотеїстичної та гуманістичної за своєю суттю та змістом. Виникла потреба у виробленні ще однієї історичної системи в римському праві, на зразок ius gentium та ius honorarium, за допомогою якої мали бути залучені до сфери правового регулювання відносини, що виникають між людьми в процесі відправлення релігійного культу, що дозволило б зафіксувати релігійний стан підданих: створивши ius religious [9, с. 288].

Необхідність вироблення ius religious диктувалась також відсутністю міцної світоглядної основи в римському суспільстві. Роль, яку виконувало раніше право, всіляко перейшла до самих різноманітних культів, які отримали на початку ІV ст. можливість легальної конкуренції з офіційним культом. До трансформації римського права це було неможливо, так як будь-яка людина в своїх діях та думках, морально чи юридично, була скута системою статусів. Системою, яка практично зникає у ході трансформації. Після трансформації вона виявилася вільною в своєму виборі.

Процес формування релігійного права співпав з легалізацією християнства, початок якому був покладений Міланським едиктом імператора Костянтина. Ось чому білшість правових норм релігійного права присвячено юридичному оформленню статусу християнства. Це дозволяє визначити релігійне право і як римське імператорське законодавство про церкву.

Активна нормотворча діяльність у цій сфері обумовила зміну змісту римського права на рубежі ІV – V століть: право набуває релігійного характеру та змісту.

Набуття римським правом нової якості стало одночасно і причиною, і наслідком формування правового статусу християнства. Це визначило те, що в системі римського права виникли суто релігійні за характером та змістом правові норми. З’явилось релігійне право або імператорське законодавство про церкву.

Література:

1. Культура Древнего Рима / Под ред. Е. С. Голубцовой. – М., 1985. Т. І – ІІ.
   
2. Утченко С.Л. Две шкалы римской системы ценностей // ВДИ. 1972. № 4
   
3. Хвостов В.М. Система римского права. – М., 1996.
   
4. Астапенко П.Н. Римское право и его роль в процессе формирования правовой культуры // Особенности и тенденции процесса формирования правосознания и правовой культуры в системе образовательных учреждений системы МВД Российской Федерации. - Смоленск, 1988.
   
5. Gai., IV, 8-200; D. I, 5; 6; 7.
   
6. D. I, 1, § 2.
   
7. Tab. VIII, 8.
   
8. Tab. VIII, 26-27.
   
9. Попсуєнко Л.О. Динаміка оформлення правового статусу християнської церкви у ІV сторіччі // Право, держава, духовність: шляхи розвитку та взаємодії. – Одеса, 2006.
   

В.В. Прокопенко

ВЕРБАЛЬНІ ТА НЕВЕРБАЛЬНІ ОЗНАКИ ПОВЕДІНКИ ОСІБ ЯК ПІДСТАВА ДЛЯ ПРОВЕДЕННЯ ДЕЯКИХ ФОРМ МИТНОГО КОНТРОЛЮ

На відміну від контролю за переміщенням товарів через митний кордон України митний контроль за переміщенням фізичних осіб через митний кордон України має свою специфіку, оскільки митник має безпосередній контакт з особою, яка перетинає цей кордон. Посадова особа митних органів повинна враховувати особливості психологічного стану особи, яка проходить митний контроль в пунктах пропуску через митний кордон України. Більше того, можна стверджувати, що зміст цієї операції залежить від виду транспорту, за допомогою якого особа перетинає державний та митний кордони. Психологи стверджують, що найбільші зміни в організму людини проходять перед вильотом, або після приземлення літака. У людини перед польотом, а також під час польоту значно підвищується кількість адреналіну, що призводить до збудження нервової системи людини.

Психологами встановлено, що в процесі взаємодії людей від 60 до 80% комунікацій здійснюється за рахунок невербальних засобів вираження (руху тіла та міміка), і тільки 20 – 40% інформації передається за допомогою вербальних (розмовних).

Вербальні ознаки спроб обману можна поділити на голосові (зміна висоти і тону голосу, зміна гучності та темпу мовлення) та словесні (зміна людиною змісту своєї розповіді, використання довірчих виразів, маскування).

До невербальних ознак спроб обману необхідно віднести напрямок та рух очей, вираз обличчя, положення та рухи голови, тіла, рук, ніг.

Деякі статті Митного кодексу України передбачають особливі підстави для застосування таких форм митного контролю як переогляд товарів та транспортних засобів та особистий огляд громадян. На жаль, ні Митний кодекс України ні нормативні акти Держмитслужби України не містять та не розглядають того, що потрібно розуміти під такими підставами. На наш погляд, однією з підстав для застосування таких форм митного контролю як переогляд та особистий огляд є визначення митником за допомогою вербальних та невербальних ознак поведінки осіб при переміщенні їх через митний кордон України.

Відмітимо, що Держмитслужба України розробила рекомендації відносно визначення посадовою особою митних органів за допомогою вербальних або інших (невербальних) ознак поведінки осіб, що перетинають митний кордон та при цьому порушують встановлені митні правила.

Зазначимо, що, незважаючи на позитивний намір керівництва Держмитслужби України підвищити професійний рівень митників шляхом втілення в дію при здійсненні митного контролю цих рекомендацій, на наш погляд вони мають дуже обмежену сферу застосування. По-перше, використання цих рекомендацій обмежено часом спілкування митника з особою, яка перетинає митний кордон; по-друге, більшість осіб, що скоюють контрабандні дії заздалегідь пройшли аутотренінг (особливо ті, що діють в злочинних угрупованнях та які пов’язані з транснаціональною злочинністю), що дає можливість стримувати свої емоції під час митного контролю; по-третє, митникам необхідно, при застосуванні цих методичних вказівок Держмитслужби України, враховувати зміни в психологічному стані осіб, які підлягають митному контролю, оскільки, по-перше, процедура його проходження не може не вплинути на цей стан, по-друге, не може не вплинути на цей стан і побоювання наступної або подальшої подорожі тим або іншим видом транспорту, особливо це стосується стану осіб, які користуються при цьому повітряним транспортом, та, по-третє, як свідчать висновки з опиту митників, які працюють в пунктах пропуску через митний кордон України, здебільшого підставою для затримання осіб, які порушують митні правила, або скоюють контрабандні дії, є їхня інтуїція, а вона з’являється, на їх думку, з досвідом роботи, а також з підвищенням кваліфікації.


Редкоус В.М.

Определения национальной безопасности в законодательствах России и государств-участников СНГ

Совершенствование правового регулирования общественных отношений в области национальной безопасности является одной из важнейших задач, стоящих перед государством и его органами. Одним из основополагающих, базовых понятий теории обеспечения национальной безопасности является понятие «безопасность». В научной литературе справедливо отмечается, что пока еще не сложился единый терминологический ряд теории обеспечения национальной безопасности [1, С. 11]. На практике это приводит к неадекватному пониманию содержания тех или иных положений, выводов и рекомендаций, касающихся сферы национальной безопасности и имеющих прикладное значение.

Рассмотрим основные подходы законодателей России и государств-участников СНГ к определению понятий «безопасность», «национальная безопасность», что позволит глубже понять суть данного явления и выработать ее более четкое определение.

Закон Российской Федерации от 5 марта 1992 г. N 2446-I (с посл. изм. и доп.) "О безопасности" [2] закрепляет следующее понятие: «Безопасность - состояние защищенности жизненно важных интересов личности, общества и государства от внутренних и внешних угроз». Определение национальной безопасности предлагается и в Концепции национальной безопасности Российской Федерации [3]. Под национальной безопасностью Российской Федерации в ней понимается безопасность ее многонационального народа как носителя суверенитета и единственного источника власти в Российской Федерации.

В Беларуси определение национальной безопасности как состояния защищенности жизненно важных интересов личности, общества и государства от внутренних и внешних угроз дается в Концепции национальной безопасности Республики Беларусь [4]. Это определение тождественно определению безопасности, закрепленному в Законе РФ «О безопасности».

В статье 1 Закона Украины от 19 июня 2003 года № 964-IV "Об основах национальной безопасности Украины" [5] национальная безопасность определяется как защищенность жизненно важных интересов человека, гражданина, общества и государства, в соответствии с которой обеспечиваются стабильное развитие общества, своевременное выявление, предупреждение и нейтрализация реальных и потенциальных угроз национальным интересам.

В Украине действует Стратегия национальной безопасности Украины [6], содержание которой аналогично Концепции национальной безопасности России. Однако в Стратегии, в отличие от Концепции, украинская сторона не дает самостоятельного определения национальной безопасности, ссылаясь на определение, данное в Законе Украины "Об основах национальной безопасности Украины". Этим шагом преодолевается терминологическая путаница, характерная для российской стороны.

В соответствии со статьей 1 Закона Азербайджанской Республики от 29 июня 2004 года № 712-IIГ «О национальной безопасности» [7] национальная безопасность Азербайджанской Республики - это «обеспечение защиты независимости, суверенитета, территориальной целостности, конституционного строя государства, национальных интересов народа и страны, прав и интересов личности и общества и государства от внутренних и внешних угроз».

В соответствии с п. 1 Концепции национальной безопасности Республики Молдова под «национальной безопасностью понимается защищенность личности, общества и государства, их прав и интересов, определяемых Конституцией и другими законами республики, от внешних и внутренних угроз» [8]. Закон Республики Молдова от 31 мая 1995 года № 618 «О государственной безопасности» [9] в статье 1 устанавливает, что «государственная безопасность является составной частью национальной безопасности. Под государственной безопасностью понимается защищенность суверенитета, независимости, территориальной целостности и конституционного строя страны, ее экономического, научно-технического и оборонного потенциала, законных прав и свобод личности от разведывательно-подрывной деятельности иностранных спецслужб и организаций, а также от преступных посягательств отдельных групп или лиц».

В Законе Республики Казахстан от 26 июня 1998 года № 233-1 «О национальной безопасности Республики Казахстан» национальная безопасность Республики Казахстан определяется как состояние защищенности национальных интересов страны от реальных и потенциальных угроз. Достоинством закона РК является то, что в статье 1 даны определения таких понятий, как: внешняя безопасность, военная безопасность, информационная безопасность, общественная безопасность, и ряда других.

Вышеприведенные определения свидетельствуют как о наличии общих подходов к определению основных понятий в области обеспечения национальной безопасности, так и об определенных различиях.

Сделаем краткие выводы.

Во-первых, понятие «национальная безопасность» представляет собой сложное политико-правовое и социально-правовое явление, многоаспектность которого затрудняет выработку однозначно трактуемого и взаимоприемлемого для всех исследователей определения. Это необходимо учитывать при анализе национальной безопасности и её видов.

Во-вторых, большинство вышеназванных определений национальной безопасности связаны с состоянием защищенности интересов личности, общества и государства, то есть имеют более «статическую» направленность. «Динамическая» направленность характерна для определения национальной безопасности в Законе Азербайджана, так как она в нем связана с обеспечением защиты, то есть с деятельностью определенных субъектов, и, прежде всего, государственных органов.

В-третьих, определенные отличия в определениях «безопасность» и «национальная безопасность» в России вызваны как развитием представлений о понятиях «безопасность», «национальная безопасность», так и совершенствованием российского законодательства: ведь Закон РФ «О безопасности» был принят еще в 1992 году, до принятия Конституции РФ 1993 года. По мнению автора, в нормативных правовых актах такого уровня базовые определения должны быть более тождественны и толковаться более однозначно. Это противоречие должно быть преодолено после принятия нового федерального закона «О национальной безопасности».

Литература:

1. См.: Правовая основа обеспечения национальной безопасности Российской Федерации: Монография / Под ред. проф. А.В. Опалева. М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2004.

2. См.: Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации и Верховного Совета Российской Федерации, 9 апреля 1992 г., N 15, ст. 769.

3. Указ Президента РФ от 10 января 2000 года № 24 "О Концепции национальной безопасности Российской Федерации" // Собрание законодательства Российской Федерации. 2000. № 2. Ст. 170.

4. Указ Президента РБ от 17 июля 2001 г. N 390 «Об утверждении Концепции национальной безопасности Республики Беларусь» // Зарегистрировано в Национальном реестре правовых актов Республики Беларусь 18 июля 2001 г. N 1/2852.

5. См.: Ведомости Верховной Рады Украины. 2003. № 39. Ст. 351.

6. См.: Указ Президента України вiд 12 лютого 2007 року № 105/2007 «Про Стратегію національної безпеки України» // Офіційний вісник України вiд 23.02.2007 - 2007 р., № 11, стор. 7, стаття 389.

7. См.: Газета «Азербайджан», 6 августа 2004 г. № 181.

8. См.: Постановление Парламента Республики Молдова от 5 мая 1995 года № 445-XIII «Об утверждении Концепции национальной безопасности Республики Молдова и создании Координационного Совета по разработке проектов законодательных и других нормативных актов, регламентирующих строительство, подготовку и использование Вооруженных сил» // Monitorul Oficial, № 35 от 29 июня 1995 г.

9. См.: Monitorul Oficial № 010 от 13 февраля 1997 года, ст. 117.


Саінчин Олександр Сергійович

ОСОБЛИВОСТІ СТВОРЕННЯ ПЕВНОЇ МОДЕЛІ пеРшопочаткових дії спрямованих на розкриття умисних вбивств по «ГАРЯЧИХ СЛІДАХ»

Розбудова правової держави в Україні висуває на перший план завдання створення ефективного механізму протидії злочинності. Лише ефективне та повне розкриття й розслідування злочинів, ужиття заходів по усуненню причин та умов, що сприяють їхньому вчиненню, забезпечить реалізацію принципів законності та невідворотності кримінальної відповідальності й, одночасно, неухильне дотримання прав та законних інтересів особи.

В умовах криміналізації суспільства і якісних змін у характеристиці злочинності, актуальною стає проблема – наукового забезпечення діяльності правоохоронних органів, обґрунтування прийомів та засобів боротьби зі злочинністю, що використовуються на практиці. Разом із тим, не зважаючи на регулярні відомчі та міжвідомчі обговорення, наявність у правоохоронних органах певної інструктивно-методичної літератури та відповідних нормативних документів із цього питання, проблема початкового етапу розкриття та розслідування умисних вбивств залишається актуальною.

Розкриття злочину (умисного вбивства) пов’язано з етапами розслідування. Так, на думку одних авторів, злочин уважається розкритим, якщо досліджені всі обставини, що входять у предмет доказування, достатні для пред’явлення обвинувачення (О.М.Васильєв, А.К.Гаврилов, І.Ф.Герасимов, С.П. Мітричев, О.І.Михайлов, Л.О.Сергєєв, В.Е.Сидоров). Другі – коли доказаність вчинення злочину певними особами відображена в обвинувальному висновку та рішенні прокурора щодо направлення справи до суду (Г.О.Олександров, О.М.Донцов, С.П.Остроумов, С.І.Панченко, В.Г.Танасевич). Деякі вчені момент розкриття переносять на закінчення судового розгляду, уважаючи розкритим злочин тільки після виголошення судом вироку й вступу його в законну силу (І.Ф.Головченко, П.П.Михайленко). Загалом остання позиція нам уважається більш правильною, оскільки тільки суд остаточно вирішує, чи винна людина, що залучена як обвинувачений на попередньому слідстві. Окреслені три погляди на поняття розкриття називають кримінально-процесуальним. Загальне, що їх об’єднує – це факт установлення особи злочинця й події злочину. Відмінність – у рівні доказаності цих обставин.

Тому існує й криміналістичне поняття розкриття злочину. Воно не пов’язане зі стадіями кримінального процесу.

Розкриття злочину являє собою слідчу ситуацію, що виникає, наприклад, під час затримання злочинця на місці пригоди (з речовими доказами), у разі з’явлення злочинця з каяттям, коли особа затримана, але не всі обставини справи ще досліджені. Тому в криміналістичному значенні розкриття злочину може бути здійснене на різних етапах розслідування, оскільки воно досягається на попередньому (досудовому) слідстві, є попереднім рішенням задачі розкриття злочину й викриття винного органом попереднього (досудового) слідства (І.Ф.Герасимов, В.Г.Танасевич).

Таким чином, криміналістичне поняття розкриття (розслідування) злочину як певного виду (різновиду) юридичної діяльності визначається як комплекс слідчих дій, оперативних і організаційних заходів, здійснюваних із метою повного розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення умов правильного застосування закону (ст. 2 КПК України – далі КПК).

Зміст діяльності з розкриття злочинів включає наступні відмінні елементи:

 невідкладне провадження слідчих дій і оперативно-розшукових заходів;

 широке використання в цій діяльності інформації, що отримується на місці пригоди від людей і речей;

 концентрування і координування сил і засобів для швидкого розкриття злочинів за “гарячими слідами”;

 широке використання сил і засобів підрозділів карного розшуку, патрульно-постової служби і ДАІ;

 централізація управління силами і засобами в одних руках;

 широке використання допомоги державних установ, організацій і громадськості.

Розкриття злочинів за “гарячими слідами” слід розглядати як діяльність органів дізнання й попереднього слідства, відмінну від звичайної слідчої діяльності, тобто розслідування з використанням таких джерел інформації, застосуванням таких прийомів її здобуття, які призводять до швидкого й повного розкриття злочинів і викриття винуватця.

Розкриття за “гарячими слідами” – це умовне поняття в слідчій і оперативно-розшуковій діяльності, пов’язане з обов’язковим використанням так званих “гарячих слідів”. В іншому випадку, коли не використовуються такі сліди, розслідування й розкриття злочину будуть звичайними. “Гарячі сліди” – це часова (минуща) характеристика, вона означає якийсь відрізок часу, протягом якого можна використати сліди, і отримувати ефективні результати. Саме в цей період сліди мають найбільшу інформативність, а отже, і значущістю для розкриття злочинів. Після закінчення такого часу сліди “остигають (холонуть)”, кількість інформації, що ними відображується, зменшується або втрачаються її якісні властивості, а іноді вона зникає взагалі. Хоч такі сліди в подальшому й використовуються для отримання доказової інформації, але процес розслідування в цьому випадку вже не носить назви розкриття за “гарячими слідами”.

Пізніше всякі дії, що розпочаті негайно після виявлення злочину й спрямовані на його розкриття шляхом використання матеріальних слідів, що збереглися та ідеальних слідів у пам’яті свідків-очевидців, стали називати розкриттям злочину за “гарячими слідами”.

Поняття “гарячі сліди” характеризує принаймні дві обставини:

► час, що пройшов із моменту утворення слідів до моменту їхнього виявлення з метою розкриття злочину;

► відрізок часу, протягом якого можна найбільш ефективно використати “гарячі сліди” в розслідуванні.

За змістом поняття “гарячі сліди” включає матеріальні й ідеальні відображення, що містяться в матеріальних джерелах (речах) і у свідомості (пам’яті) людьми. У першому випадку це сліди-відображення, сліди-предмети й сліди-речовини (засоби вчинення злочину, сліди рук, ніг, знарядь зламу, мікросліди, сліди запаху). У другому – уявні образи, збережені в пам’яті обвинуваченого, потерпілого й свідка-очевидця.

Розкриття злочину за “гарячими слідами” – це діяльність органу дізнання або попереднього слідства на початковій стадії розслідування, відразу після виявлення ознак події злочину. Вона протікає в особливих кримінально-процесуальних умовах, для неї характерне широке використання оперативно-розшукових засобів виявлення, закріплення й збереження джерел доказової інформації. Ця діяльність носить яскраво виражений пошуково-розшуковий напрям. Перш ніж установити ознаки злочину, їх необхідно розшукати.

Розкриття злочину за “гарячими слідами” характеризує особливий рівень організації роботи на початковому етапі розслідування, тому його припустимо розглядати як самостійну організаційну форму діяльності, яка характеризується наступним.