Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007
| Вид материала | Документы |
- Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
- Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
- Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
- Загальні положення, 93.94kb.
- Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
- Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.
Алексеев С.С. Право. Азбука. Теория. Философия. Опыт комплексного исследования. - М.: Издательская группа НОРМА – ИНФРА-М. 1998.
Бандура О.О., Бублик С.А., Заінчковський М.Л. та ін. Філософія права: Навч.посібник / К.: Юрінком Інтер, 2000
Керимов Д.А. Основы философии права. М., 2001.
Нерсесянц В.С. Философия права. М., 1997.
Осипов И.Д. Философия права. ilosophy.pu.ru/ 19.05.2003 21:59
Оперативно-розыскная деятельность: Учебник /Под ред. Горяинова К.К., Овчинского В.С., Шумилова А.Ю. – М.: ИНФРА-М, 2001
Ященко В.А. Методологія оперативно-розшукової діяльності: Навч. посібник. – К.: Вид во НА СБ України, 2004
Михальов О.П.
ПОНЯТТЯ, ЗАКОНОМІРНОСТІ ВИНИКНЕННЯ ТА ІСТОРИЧНІ ТИПИ ТЮРЕМНИХ СИСТЕМ
Історія переконливо показує, що яка б не була різноманітність у розвитку тієї або іншої держави з капіталістичними відносинами, усюди цей лад має загальні риси й закономірності. Це цілком відноситься до кримінального та кримінально-виконавчого законодавств.
Тюремна політика капіталістичних держав не була незмінної, вона пройшла ряд етапів, для кожного з яких характерна своя тюремна система.
Першою своєрідною формою позбавлення волі була видача осіб, що вчинили злочини на галери. Першими в'язницями були цухт-хаузи, побудовані в Голландії на початку XVI ст. У Росії найпоширенішим видом позбавлення волі було заслання злочинців у віддалені райони країни. У багатьох випадках вона поєднувалася з каторжними роботами. [1, С. 19].
Наприкінці XVII ст. у м. Філадельфія (штат Пенсільванія) сектою квакерів була побудована в'язниця всього з 30 келіями для одиночного утримання, що поєднувалося із примусовим мовчанням і релігійною обробкою. Квакери вважали, що злочинець - це боговідступник, тому ув'язнені повинні піддаватися покаранню, що лякає їх і разом з тим створює умови для примирення з Богом, покаяння перед ним. Засуджений у спеціальній формі з номером, та взутті на войлочній підошві передавався з канцелярії наглядачеві. Ні імені ні прізвища, а також ні строку призначеного покарання, та інших даних про засудженого наглядач не повинен був знати. Він не мав права вступати в розмову з ув'язненим. Абсолютне мовчання, абсолютна ізоляція від зовнішнього світу. Побачення та переписка не допускалися. У камері була тільки одна книга - Біблія. Навіть церква складалася з багатьох рядів амфітеатрів розташованих кабінок, з яких ув'язнені не могли дивитися ні вбік, ні нагору, ні вниз на своїх сусідів, а бачили тільки священика.
Таке суворе одиночне утримання не виправдувало себе, а тому влада стала шукати інші способи утримання злочинців у місцях позбавлення волі. На початку XVIII ст. у США в м. Оборне була побудована нова в'язниця, ініціаторами її створення також були релігійні діячі. В основу їхнього навчання була покладена думка про те, що причиною злочину є лінь, неробство, прагнення людини ухилитися від роботи. Тому, ув'язнених стали тільки на ніч закривати в одиночних камерах, а вдень вони працювали в загальних приміщеннях. Однак система абсолютного мовчання зберігалася. Умови утримання в таких в'язницях були дуже суворими, особливо дисциплінарні стягнення.
В XIX ст. стала розвиватися так звана прогресивна система тюремного ув'язнення, що включала кілька різновидів.
Англійська прогресивна система ділить усіх ув'язнених на класи (горизонтальна класифікація) і передбачає переведення ув'язнених кожного класу, залежно від їхнього поводження, з одного ступеня до іншого (вертикальна класифікація): одиночне утримання, три розряди утримання в загальних камерах, та умовне звільнення. Ірландська прогресивна система передбачає переміщення ув'язнених у межах чотирьох ступенів: одиночне утримання, утримання у загальних камерах, режим "напівволі", що допускає відносно вільне спілкування ув'язнених із зовнішнім світом, повна воля. Бельгійська прогресивна система заснована на скороченні строків покарання.
Як відомо, у капіталістичних країнах, а також і в Україні злочинність росте. Тому вчені-тюрьмознавці стали замислюватися над методами та засобами боротьби із цим явищем. Методи лякання не виправдовують себе, тому на озброєння почали брати виховання шляхом зм'якшення репресії та гуманізації умов відбування позбавлення волі.
На міжнародному рівні стали проводитися конференції та колоквіуми, присвячені проблемам кримінального та кримінально-виконавчого права. Був прийнятий ряд міжнародно-правових актів відносно виконання кримінальних покарань, а саме:
- Мінімальні стандартні правила поводження із в’язнями (прийняті Конгресом ООН по попередженню злочинності та поводженні із правопорушниками 30 серпня 1955 р.);
- Міжнародний пакт про цивільні та політичні права (прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН від 19 жовтня 1966 р.);
- Конвенція проти катування та інше жорстоке, нелюдське або принижуюче гідність видів поводження та покарання (прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1984 р.);
- мінімальні стандартні правила Організації Об'єднаних Націй, що стосуються здійснення правосуддя по відношенні неповнолітніх (Пекінські правила) (прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1985 р.);
- стандартні мінімальні правила Організації Об'єднаних Націй по відношенні заходів, не пов'язаних з тюремним ув'язненням (Токійські правила) (прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1990 р.);
- Правила Організації Об'єднаних Націй, що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі (прийняті Конгресом ООН по попередженні злочинності та поводженні із правопорушниками в 1990 р.).
Незважаючи на всі зусилля вчених-правознавців і керівництва закордонних держав, позитивних зрушень у роботі тюремних установ не спостерігається. Про це свідчить статистика про рецидивну злочинність.
Не доводиться говорити про виправлення засуджених у в'язницях капіталістичних держав, тому що основний засіб позитивного впливу на людину - праця - не може бути належним чином організований у силу того, що в таких державах безробіття є обов'язковим атрибутом. Природно, що при наявності армії безробітних на волі, не можна ліквідувати безробіття у в'язницях.
Американський учений (Mannheim H.) відзначає, що у в'язницях США стан з роботою ув'язнених украй незадовільний. Наприклад, у пенітенціарному закладі в Грейт-Фолсі (штат Пенсільванія), що має книгодрукарське виробництво, утримуються 2000 ув'язнених. На виробництві зайнято лише 65 чол., або 3%. У багатьох в'язницях вважають працею 15- хвилинне заняття ув'язнених роботами з господарського обслуговування. [2, С. 186].
Проаналізувавши виникнення й розвиток основних типів тюремних систем, дамо визначення поняття тюремної системи. Це поняття трактувалося по-різному залежно від історичного періоду. Так, наприкінці XIX століття професор І.Я. Фойницкий під тюремною системою в широкому значенні слова розумів сукупність всіх заходів, здійснюваних в'язницею з метою реалізації кари й виправлення засуджених; у вузькому значенні - спосіб розміщення засуджених у стінах в'язниці, як фактор покарання, безвідносно інших тюремних заходів. [3, С. 323].
Тюремні системи сучасності містять у собі наступні елементи. Насамперед, це система виправних установ, призначених для виконання покарання у вигляді позбавлення волі, класифікованих по декількох ознаках - по територіальному (центральні, регіональні, місцеві в'язниці), режиму (загального, суворого та інші), спеціалізовані (наприклад, для неповнолітніх) і ін. Крім того, як вірно зазначав професор І.Я. Фойницкий, елементом тюремної системи є сама діяльність тюремних установ по виконанню покарання у вигляді позбавлення волі, правова основа такої діяльності, а саме: режим виконання та відбування покарання, праця, професійна освіта, виховна робота з ув’язненими, заходи заохочення та стягнення, що застосовуються до ув'язнених, умовно-дострокове звільнення від подальшого відбування покарання. Всі ці елементи в ході історичного розвитку держави піддавалися змінам та удосконалюються сьогодні. Таким чином, тюремна система - історично сформована система кримінально-виконавчих установ, призначених для виконання покарання у виді позбавлення волі, що визначає порядок і режим виконання та відбування покарання, працю, професійну освіту, виховну роботу з ув’язненими, заходи заохочення та стягнення, що застосовуються до ув'язнених, а також питання умовно-дострокового звільнення від подальшого відбування покарання.
Література:
- Рассказов Л.П., Упоров И.В. Использование и правовое регулирование труда осужденных в российской истории. Краснодар, – М., 1998., – С. 17-27.
- Mannheim H. Group problems in crime and punishment. – L., 1955. – P.220.
- Фойницкий И.Я. Учение о наказании в связи с тюрьмоведением. – С-Пб., 1889. – С. 323.
Москальчук К.М.
ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ КАДРІВ ДЛЯ СЛУЖБИ В ОРГАНАХ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
Вільний вибір праці та вільна згода на неї, означають виключне право особи самій розпоряджатися своїми здібностями до праці. Це положення є втіленням статті 23 Загальної декларації прав людини.
Держава взяла на себе обов’язок створити умови для повного здійснення громадянами права на труд, забезпечення гарантій рівних можливостей у виборі професії й роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів у відповідності до суспільних потреб, як це передбачено в частині 2 статті 43 Конституції України. Згідно статті 5 Закону України ″ Про службу в органах місцевого самоврядування″ від 7.06.2001року кожному громадянину належить рівне право доступу до державної служби та служби в органах місцевого самоврядування як одних із форм трудової діяльності [1с.108].
Але щоб переконатися у тому, що держава дійсно виконує свої зобов’язання перед суспільством та захищає права й свободи громадян України пропоную проаналізувати наприклад ситуацію, яка склалася навколо підготовки професійних кадрів для служби в органах місцевого самоврядування, що прямим виконанням, закріплених Конституцією гарантій доступу громадян України до служби в органах місцевого самоврядування. Адже крім закріпленого права громадяни повинні мати ще й відповідну підготовку щоб якісно виконувати свою роботу.
Отже, підготовки нової генерації управлінських кадрів для системи місцевого самоврядування України, на прикладі провідних країн світу переконує в потребі створення вітчизняної концептуально ефективної моделі працівника органів місцевого самоврядування та виборного посадовця й необхідності створення єдиного державного підходу, розроблення стратегії підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів місцевого самоврядування.
У справі зміцнення та розвитку місцевого самоврядування в Україні вирішального значення набуває проблема підготовки фахівців місцевого самоврядування.
В Україні є певна прогалина в кадровому забезпеченні бази муніципальної реформи, ефективність функціонування інституту служби в органах місцевого самоврядування вкрай низька. Хоча функціонує загальнонаціональна система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і посадовців місцевого самоврядування, але фактично питанням кадрового забезпечення приділяється далеко не основна увага.
Важливу роль у навчанні кадрів місцевого самоврядування мають відігравати сучасні інформаційні та комунікаційні технології. Впровадження їх в освітню систему України та формування єдиного інформаційного простору є пріоритетними напрямами сучасної державної політики.
Необхідним складником стратегії євроатлантичної інтеграції України є розвиток молодіжного кадрового управлінського потенціалу на державній службі та в органах місцевого самоврядування.
Відповідно до ратифікованої нашою державою Європейської хартії місцевого самоврядування освітня політика має бути спрямована на зміцнення й удосконалення демократичних засад місцевого самоврядування; особливе місце в освітній діяльності муніципального руху має посісти просвітницька діяльність серед населення, насамперед школярів і молоді, на користь становлення самоврядних територіальних громад. [2 с.23-24.]
Загалом питання вдосконалення управлінських кадрових ресурсів не можна вирішувати за допомогою застарілих управлінських технологій. Зміст і форми підвищення кваліфікації управлінських кадрів необхідно наблизити до сучасної практики та зробити їх ефективнішими в подоланні конкретних місцевих проблем. [3с. 370]
Щодо розвитку професійної сфери місцевого самоврядування першорядним завданням є формування корпусу професійно підготовлених та авторитетних службовців. Інструментом для підвищення кадрового потенціалу державного управління є комплексне вдосконалення національної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців i посадовців місцевого самоврядування. [4с.129, 5с.56]
Отже, якісне кадрове забезпечення неможливе без створення сприятливих умов для професіоналізації служби в органах місцевого самоврядування. Проведене дослідження стану професіоналізації цього виду діяльності виявило суттєві проблеми. Передусім вони пов’язані зі складною професійною структурою, яка потребує системного підходу до профпідготовки та професійно-посадового розвитку управлінських кадрів місцевого самоврядування. Спеціальної уваги потребує вдосконалення системи професійного навчання фахівців місцевого самоврядування.
Література:
1. Законодавство України про місцеве самоврядування.-Х.,2002.- с.108.
2. Леліков Г. Основні напрямки розвитку і удосконалення державної служби. // Державна служба в Україні: організаційно-правові основи і шляхи розвитку. За заг.ред. В. Авер'янова. - К., Видавничий дім "Ін-Юре".- 1999. - с.23-24.
3. Пережняк Б.А., Погорілко В.Ф. - Муніципальне право України (Розділ 9) - «Юрінком Інтер».- К., 2006.-с.
4. Орзих М.Ф., Крусян А.Р. - Современный конституционализм в Украине. – К. 2006г. «Алерта», с.129.
5. Комунальне самоврядування // Баварська школа управління, Федеральна академія державного управління. - 1998. - Серія V. - Том 2. - 210 c.56
Никисла (Задоя) І.І.
КОНКУРСНИЙ ВІДБІР – ПРАВОВИЙ СПОСІБ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ГРОМАДЯН НА ДОСТУП ДО ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ
Державне управління здійснюється за допомогою певного механізму, який являє собою сукупність органів і засобів, що забезпечують цілеспрямований вплив суб'єктів управління на тих, ким управляють. Основною частиною цього механізму є апарат державних органів, який складають люди, що в ньому працюють. Апарат державного управління забезпечує виконання державних функцій у галузі господарського і соціально-культурного будівництва, адміністративно-політичної діяльності. На його плечі лягає основний тягар вирішення завдань реформування всього суспільного життя.
Ключовою ланкою у вирішенні функцій, спрямованих на організацію і регулювання найбільш важливих сфер життя суспільства, є кадри апарату державного управління. Від їх складу, кваліфікації, культури, раціонального використання залежить, насамперед, ефективність управлінської діяльності, а вирішення будь-якого питання забезпечується рівнем кваліфікації кадрів, правильністю їх розстановки на тих чи інших ділянках, ставленням до дорученої справи, вмінням забезпечити виконання поставлених перед ними завдань [1; 235].
Досить тривалий час у вітчизняній науковій літературі майже не обговорювались проблеми щодо формування кадрів органів державної влади, адже апарат державних службовців формувався за одним принципом – принципом особистої відданості справам партії. Але, починаючи з 50-х років минулого століття, інститут державної служби починає приваблювати вчених. Так, важливе значення у дослідженні проблем формуванні кадрів органів влади мають праці вчених в галузі адміністративного права: В.Б. Авер’янова, Г.В. Атаманчука, О.Ф. Андрійко, Д.Н. Бахраха, А.В. Бережного, Л.Р. Білої, Ю.П. Битяка, А.А. Дьоміна, С.Д. Дубенко, В.Я. Малиновського, О.Ю. Оболенського, Ю.М. Старилова та інших вчених.
Основою для створення правового механізму, який може гарантувати доступ на державну службу на принципах рівності громадян, є відбірний характер процедури прийняття на посади державних службовців.
В Україні інститут конкурсного заміщення посад державних службовців є новим. Вперше його було запроваджено Законом України "Про державну службу".
Відповідно до Закону України "Про державну службу" на державну службу за конкурсом приймають на посади третьої – сьомої категорій, а на посади, віднесені до першої і другої категорій, - без його проведення [1].
Проведення конкурсу є дуже важливим етапом у процесі добору висококваліфікованих кадрів, оскільки основна мета його проведення полягає у створенні умов для реалізації права громадян на рівний доступ до державної служби, а також відборі на державну службу таких громадян, які будуть виконувати функції за посадою на відповідному рівні і володіють для цього необхідними професійними знаннями, моральними якостями, інтелектуальними здібностями [3; 298]. Конкурсний відбір є також забезпеченням об’єктивності та можливості виключення суб’єктивізму у підборі кадрів, забезпеченням дотримання прозорості при вступі на державну службу. Фактично конкурс на заміщення вакантної посади державного службовця – це своєрідне змагання, за підсумками якого кращий претендент отримує посаду [4; 153].
Враховуючи важливість конкурсу при доборі висококваліфікованих працівників, процедура його проведення була детально регламентована на законодавчому рівні. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2002 року №169 був затверджений Порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців (далі - Порядок). Відповідно до Порядку для проведення відбору кандидатів на заміщення вакантних посад державних службовців наказом (розпорядженням) керівника відповідного державного органу утворюється конкурсна комісія у складі голови, секретаря і членів комісії. Очолює конкурсну комісію, як правило, заступник керівника державного органу.
Конкурс проводиться поетапно:
1). Публікація оголошення державного органу про проведення конкурсу у пресі або поширення його через інші засоби масової інформації.
Державний орган, у якому проводиться конкурс, зобов'язаний опублікувати оголошення про проведення конкурсу у пресі або поширити його через інші офіційні засоби масової інформації не пізніше ніж за місяць до початку конкурсу та довести його до відома працівників органу, в якому оголошується конкурс.
В оголошенні про проведення конкурсу повинна бути розміщена інформація щодо: найменування державного органу із зазначенням його місцезнаходження, адреси та номерів телефонів; назви вакантних посад; основні вимоги до кандидатів; строк прийняття документів.
В оголошенні може міститися додаткова інформація, що не суперечить законодавству про державну службу.
2). Прийом документів від осіб, які бажають взяти участь у конкурсі, та їхній попередній розгляд на відповідність встановленим кваліфікаційним вимогам до відповідного рівня посади.
Особи, які бажають взяти участь у конкурсі, повинні подати до конкурсної комісії такі документи: заяву про участь у конкурсі; заповнену особову картку (форма П-2 ДС) з відповідними додатками; дві фотокартки розміром 4 х 6 см; копії документів про освіту, засвідчені нотаріально чи в іншому встановленому законодавством порядку; відомості про доходи та зобов'язання фінансового характеру щодо себе та членів своєї сім'ї; копію першої та другої сторінок паспорта громадянина України, засвідчену кадровою службою.
Особи, які працюють у державному органі, де оголошено конкурс, і бажають взяти у ньому участь, зазначених документів не подають, що є цілком логічним, адже зазначені документи вже є у кадровій службі.
Особи можуть подавати додаткову інформацію стосовно своєї освіти, досвіду роботи, професійного рівня і репутації.
Кадрова служба перевіряє подані документи на відповідність їх встановленим вимогам щодо прийняття на державну службу.
Особи, документи яких не відповідають встановленим вимогам, за рішенням голови конкурсної комісії до конкурсу не допускаються.
До участі у конкурсі також не допускаються особи, які: досягли встановленого законодавством граничного віку перебування на державній службі; визнані в установленому порядку недієздатними; мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади державного службовця; у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їхніми близькими родичами чи свояками; позбавлені права займати відповідні посади в установленому законом порядку на визначений строк; в інших випадках, установлених законами.
Особи, які подали необхідні документи до державного органу для участі у конкурсі, є кандидатами на зайняття вакантної посади державного службовця (далі - кандидати).
3). Проведення іспиту та відбір кандидатів.
Іспит проводиться конкурсною комісією державного органу, в якому оголошено конкурс, з метою об'єктивної оцінки знань і здібностей кандидатів на посаду державних службовців.
Кадрова служба за погодженням з головою конкурсної комісії визначає дату проведення іспиту та повідомляє кандидатів про місце і час його проведення.
Порядок проведення іспиту у державному органі та перелік питань на перевірку знання законодавства з урахуванням специфіки функціональних повноважень цього державного органу та його структурних підрозділів затверджує керівник органу, в якому проводиться конкурс, відповідно до Порядку та Загального порядку проведення іспиту кандидатів на заміщення вакантних посад державних службовців, затвердженого спільним наказом Головного управління державної служби України і Української академії державного управління при Президентові України від 10 травня 2002 року №30/80.
Під час іспиту перевіряються знання Конституції України, законів України "Про державну службу" та "Про боротьбу з корупцією", а також законодавства з урахуванням специфіки функціональних повноважень відповідного державного органу та структурного підрозділу шляхом включення відповідних питань до екзаменаційних білетів. Питання мають бути актуальними, ґрунтуватися на нормах чинного законодавства України. Іспит складається письмово і державною мовою. У державних органах, що мають комп’ютерні засоби контролю знань, можливе проведення іспиту шляхом комп’ютерного тестування обов’язково з дотриманням вимог чинного законодавства [5].
Проведення іспиту включає також проведення співбесіди із кандидатами. Мета співбесіди полягає в оцінені відповідності кандидата портрету ідеального співробітника, його здатності виконувати службові обов’язки, потенціалу професійного росту, наявності передумов для успішної соціалізації в новому колективі, вміння співпрацювати з колегами, виявлення очікування кандидата стосовно перспектив кар’єри, оплати умов праці тощо [6; 88-89].
Конкурсна комісія на підставі розгляду поданих документів, результатів іспиту та співбесіди здійснює відбір осіб для зайняття вакантних посад державних службовців.
Рішення конкурсної комісії приймається шляхом таємного чи відкритого голосування і оформляється протоколом.
Конкурсна комісія повідомляє кандидатів про результати конкурсу протягом трьох днів після його завершення.
Рішення конкурсної комісії є юридичною підставою для призначення на відповідну посаду або відмову в такому призначенні.
Підсумовуючи викладений матеріал зазначимо, що прийняття на державну службу на конкурсній основі є гарантом того, що посади державних службовців обійматимуть компетентні професіонали, знавці своєї справи.