Geum.ru

Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материалаДокументы

Содержание


Реалізація прокурором кримінального переслідування на контрольних стадіях кримінального процесу
Преступления против эксплуатации и движения транспорта по ук польши
Система басейнового управління: законодавчі підстави для її впровадження в україні
Подобный материал:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   56

Література:


1. Будущие выборы и выборы будущего. Украинское государство продолжает пребывать в состоянии неопределенности // Содружество Независимых Государств. – 1997. – № 1. – С. 3-7.

2. Велігодський В.М. Діяльність політичних партій і организацій в період розбудови автономії в Криму (кінець 80-х-90 рр.) // Культура народов Причерноморья. Исторические науки – № 39. – С. 60-64.

3. Вибори президента України: міжнародний вимір (аналітична записка) / Комітет виборців України. – К.: КВУ, 2004. – 15 с.

4. Виборче законодавство: українська практика, міжнародний досвід та шляхи реформування / Р.М. Павленко, Г. Антонова, А. Біденко та ін.; Ред. Є. Радченко; Комітет виборців України. – К.: Факт, 2003. – 258 с.

5. Рекомендация ОБСЕ № 192 (2006) «О местных и региональных выборах в Украине, наблюдение за которыми проводилось 26 марта 2006 г.» (от 1 июня 2006 г.) // l.rada.gov.ua/


Фідря Ю. О.

РЕАЛІЗАЦІЯ ПРОКУРОРОМ КРИМІНАЛЬНОГО ПЕРЕСЛІДУВАННЯ НА КОНТРОЛЬНИХ СТАДІЯХ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Діяльність прокурора у кримінальному судочинстві є багатогранною та поліфункціональною. На сьогодні практичне здійснення прокурором кримінального переслідування як на досудових, так і судових стадіях кримінального процесу не викликає жодних сумнівів, хоча ні Конституція України, ні чинне кримінально-процесуальне законодавство, ні нормативні акти про прокуратуру не використовують цей термін. Прокурор, який бере участь у розгляді судом кримінальних справ, продовжує кримінальне переслідування, тобто здійснює процесуальну діяльність, спрямовану на обґрунтування та доведення перед судом винності особи у вчиненні злочину, яка реалізується ним у формі підтримання державного обвинувачення. Суб’єктами реалізації цієї функції, крім прокурора, є органи розслідування, потерпілий та його представник. Однак у суді, як слушно зазначають Л. Давиденко та В. Куц, прокурор стає не тільки головним, а й почасти єдиним реальним суб’єктом кримінального переслідування [1, 88].

З метою реалізації цієї функції у суді прокурор, керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням, підтримує перед судом державне обвинувачення, подає докази, бере участь у дослідженні доказів, заявляє клопотання і висловлює свою думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду, викладає свої міркування з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного (ч. 2 ст. 264 КПК). Варто підтримати думку А. Тушева, що всі ці дії прокурора складають зміст державного обвинувачення як форми здійснення кримінального переслідування за умови, якщо вони спрямовані на викриття винного, на обмеження його прав і свобод у зв’язку із вчиненням злочину [2, 23]. Іншими словами, йдеться про діяльність і завдання прокурора, що має яскраво виражене обвинувальне забарвлення і чітко окреслені цілі – переконати суд у винності підсудного та домогтися постановлення обвинувального вироку. Саме здійснення такої діяльності і є, на думку В. Сагадіна, тим головним, що потрібно вимагати від державного обвинувача [3, 38]. З такою позицією в цілому варто погодитися, однак ч. 1 ст. 22 КПК, відповідно до якої прокурор зобов’язаний вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдують (курсив – Ю.Ф.) обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують (курсив – Ю.Ф.) і обтяжують його відповідальність, а також закріплений у ч. 2 ст. 25 КПК обов’язок прокурора в усіх стадіях кримінального судочинства своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення всяких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили, дають підстави стверджувати про наявність у прокурора завдань не лише обвинувального характеру. Як слушно зазначає Н. Щегель, діяльність посадових осіб, що здійснюють кримінальне переслідування, не є односторонньою, вона виходить за рамки обвинувачення передусім при виконанні вимог закону про всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин злочину. При цьому суб’єкти кримінального переслідування виконують також і правозахисну функцію [4, 23].

Проте не всі науковці погоджуються із твердженням про те, що у контрольних стадіях кримінального процесу поряд із сприянням виконанню вимог закону про всебічний, повний та об’єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі, прокурор виконує ще одне завдання – у разі потреби продовжує кримінальне переслідування. Так, на думку В. Середи, діяльність прокурора в апеляційному, касаційному чи іншому провадженні в кримінальній справі є не що інше, як сприяння суду у забезпеченні законності при здійсненні правосуддя в кримінальних справах [5, 27-28]. М. Курочка та П. Каркач вважають, що у контрольних судових інстанціях прокурор не підтримує обвинувачення, а висловлює свою позицію про законність і обґрунтованість оскарженого вироку, сприяє тим самим правильному вирішенню справи [6, 169]. З наведеними вище міркуваннями навряд чи можна погодитися, оскільки автори не враховують, наприклад, того, що прокурор вправі подати і підтримувати в суді апеляцію, спрямовану на погіршення становища засудженого. Подання прокурором такої апеляції можна частково розцінювати як сприяння суду лише за умови задоволення апеляційних вимог. Остання наведена думка науковців взагалі відтворює ще радянський варіант поведінки прокурора у суді касаційної інстанції як органу нагляду за додержанням законів при розгляді справ у судах, а не сторони у кримінальному процесі (ч. 3 ст. 360 КПК в редакції до 21.06.2001р.).

Більш прийнятну позицію займає В. Юрчишин, вважаючи, що у судах, коли перевіряються вироки, постанови і ухвали, однозначно не можна сказати, що при цьому прокурор підтримує державне обвинувачення. За винятком випадку, коли апеляційний суд постановляє новий вирок, а прокурор при цьому бере участь у судових дебатах, продовжує почате обвинувачення, в усіх інших випадках прокурор реалізує вимоги ст. 34 Закону України „Про прокуратуру”, певною мірою представляючи, забезпечуючи інтереси не тільки держави, а й окремих громадян [7, 53]. Однак і цей дослідник не враховує деяких обставин, зокрема того, що прокурор відповідно до ст. 397 КПК і у касаційній інстанції може просити скасувати судове рішення у зв’язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжкий злочин або більш суворе покарання, якщо суд попередньої інстанції не взяв до уваги його доводи. У цьому випадку цілком очевидним є те, що прокурор подовжує кримінальне переслідування, прагне відстояти власну позицію щодо кваліфікації злочину та міри покарання.

Кримінальне переслідування у контрольних судових інстанціях також здійснюється у формі підтримання державного обвинувачення. Як зазначають дослідники, процесуальна діяльність щодо здійснення кримінального переслідування складається із системи дій та рішень визначеної спрямованості, тобто має власну структуру [8, 213]. Окремим елементом цієї структури є дії щодо відстоювання обвинувачення в суді шляхом подання апеляції, внесення касаційних подань та принесення подань про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами. Варто ще раз наголосити, що про виконання цього обвинувального завдання йдеться лише у випадку, коли ці акти прокурорського реагування спрямовані на погіршення становища засудженого.

Отже, проблему визначення та реалізації завдань прокурора у контрольних стадіях кримінального процесу варто розглядати із врахуванням того, що діяльність прокурора у суді носить змішаний характер. Однак у стадіях перегляду судових рішень законоохоронне завдання, як правило, виходить на перший план, а завдання здійснення (чи то пак продовження) кримінального переслідування носить факультативний, додатковий характер. Безперечно, про первинність та вторинність завдань прокуратури у цьому випадку можна говорити лише умовно, оскільки вони тісно переплітаються між собою, є взаємопов’язаними, і невиконання або неналежне виконання будь-якого з них може призвести до вкрай негативних наслідків – порушень прав учасників судового розгляду та постановлення незаконного та необґрунтованого судового рішення, зниження авторитету правосуддя та прокуратури.

Література:
  1. Давиденко Л., Куц В. Кримінальне переслідування як форма прокурорської діяльності у сері протидії злочинності // Вісник Академії прокуратури України. – 2007. - № 1. – с. 83-91.
  2. Тушев А. Осуществление прокурором функции уголовного преследования в судебном разбирательстве // Российская юстиция. – 2005. – № 12. – С. 21-24.
  3. Сагадін В. Оцінка роботи державного обвинувача // Прокуратура, людина, держава. – 2005. – №7. – с. 37-39.
  4. Щегель Н. Кримінальне переслідування: зміст та форма. Дис.... канд. юр. наук. – К., 2005. – 175 с.
  5. Середа В. О. Проблеми підвищення ефективності діяльності прокурора з підтримання державного обвинувачення в суді. Дис.... канд. юр. наук. Х., 2005. – 185 с.
  6. Курочка М. Й., Каркач П. М. Прокурорський нагляд в Україні: Підручник / За ред. проф. Е. О. Дідоренка. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 424 с.
  7. Юрчишин В. Особливості підготовки прокурора до підтримання обвинувачення в суді присяжних та участь в апеляційному суді // Прокуратура, людина, держава. – 2004. – № 4. – С. 48-53.
  8. Курс уголовного судопроизводства: Учеб.: В 3 т. / Под ред. В. А. Михайлова. – Т. 1. – М., 2006. – 824 с.



Хворостяный М. В.

ПРЕСТУПЛЕНИЯ ПРОТИВ ЭКСПЛУАТАЦИИ И ДВИЖЕНИЯ ТРАНСПОРТА ПО УК ПОЛЬШИ

Понятие катастрофы определено Высшим судом Польши по делам о дорожных преступлениях. Согласно этому определению, катастрофа – это происшествие, происшедшее вследствие нарушения дорожного движения опасным способом, повлекшее вредные последствия, охватывающие большое количество людей и имущество в большом объеме. Это определение можно в равной степени отнести к катастрофам, происходящим на железнодорожном, водном и воздушном транспорте (OSNKW 3-4/1975, poz. 33).

Уголовное право Польши различает катастрофу и несчастный случай. В дорожном движении чаще происходят несчастные случаи, реже катастрофы. Происшествия в дорожном движении квалифицируются как катастрофа в том случае, когда влекут за собой последствия в виде лишения человека жизни, здоровья многих людей, а также имущественный ущерб в больших размерах.

Транспортная катастрофа может быть вызвана умышленно, что чаще всего происходит в случаях саботажа и террористической деятельности, или неумышленно, в случае несоблюдения определённых правил и предписаний лицом, управляющим транспортным средством либо другим лицом (напр. рабочим, ремонтником и т. п.). В обоих этих случаях вред может быть равновеликий, а угроза может иметь общественный характер. В связи с этим Уголовное право Польши предусматривает различные санкции, ссылаясь на степень вины преступника (арт.173 §1 и 2 УК Польши). В случае, когда следствием катастрофы является смерть человека или причинение тяжкого вреда здоровью многих лиц имеет место более строгая ответственность за данное преступление (арт. 173 §3 и 4 УК).

Принимая во внимание высокую степень опасности данного преступления, Уголовный кодекс Польши предусматривает ответственность за подготовку к умышленному осуществлению транспортной катастрофы. Наказание охватывает как приготовление, заключающееся в подготовке различных средств и планов так и сговор лиц, целью которых является совершение катастрофы (арт.175 УК Польши ).

Также как совершение катастрофы на транспорте, так и создание непосредственной опасности такой катастрофы может быть умышленным (арт.174 §1 УК Польши) и неумышленным (арт. 174 §2 УК Польши).

УК Польши предусматривает освобождение от ответственности преступника, который добровольно предотвратил угрозу опасности им самим созданную (арт.176 §1 УК).

В отличие от катастрофы несчастный случай на транспорте не несет столь большой общественной опасности, а его последствия распространяются на определенных лиц или имущество. Основным фактом, говорящим о незаконности деяния является нарушение основ безопасности движения. Понятие этих основ охватывает не только правила дорожного движения, а также предписания, регулирующие железнодорожное, водное или воздушное движение.

К наиболее важным основам безопасности дорожного движения наука уголовного права и практика относят основы осторожного и рассудительного управления транспортными средствами, такие как соблюдение безопасной скорости движения, уважение других участников движения.

Субъектом данное преступления может быть только участник движения, который обязан соблюдать основы безопасности и управляющий транспортным средством, а также пешеход либо лицо, сопровождающее колонну. Данное преступление имеет материальный состав; при этом в зависимости от последствия различаются легкие или тяжкие последствия. При этом легким считается такой случай, при котором лицо получило расстройство здоровья, длящееся до семи дней. Тяжелым же последствием считается наступление смерти лиц или причинение тяжкого ущерба здоровью.

В арт.178 §1 УК Польши предусматривает более строгую ответственность в отношении лица, совершившего катастрофу, создавшего опасность совершения катастрофы или несчастного случая в нетрезвом состоянии либо под воздействием дурманящих веществ, либо скрылся с места происшествия.

Кроме вышеуказанных преступлений Уголовный кодекс Польши предусматривает ответственность за преступления, содержащиеся в арт. 179 включающий в себя ответственность за допуск к движению:

1) транспортного средства, техническое состояние которого угрожает безопасности движения;

2) водителя в нетрезвом состоянии или находящегося под воздействие дурманящего вещества либо не имеющего права на управление транспортным средством.

Субъектом данного преступления может быть только лицо, на котором лежит ответственность обеспечения безопасности движения.

В арт. 180 УК Польши предусмотрена ответственность за совершение в нетрезвом состоянии либо под воздействием дурманящих средств действий связанных с обеспечением безопасности движения. Субъектом этого преступления может быть лицо, в обязанности которого входит управление движением (напр. диспетчер движения, полицейский регулировщик на перекрестке и т.п.) или лицо обслуживающее регулирующее устройство (авиадиспетчер, железнодорожный диспетчер).

Исходя из вышесказанного, можно сделать вывод, что УК Польши содержит исчерпывающий перечень деяний, влияющих на нормальную работу транспортной системы и лиц, ответственных за данные деяния. Особо следует отметить разграничение происшествий на транспорте на такие, которые совершаются лицами в той или иной степени ответственными за эксплуатацию этих средств и совершеннее их сторонними лицами. Так же следует сказать о том, что данный раздел УК Польши не предусматривает, в отличие от УК Украины кратковременного завладения транспортным средством, относя его к преступлениям против собственности. Такое положение на наш взгляд можно считать дискуссионным, поскольку в случае такого завладения, транспортное средство в итоге не переходит в владение завладевшего им лица, и как следствие отсутствуют признаки похищения, а так же, как правило, ему не причиняется никакого вреда.

Литература:
  1. A. Marek: Prawo karne, Warszawa 2000 (II wydanie).
  2. Buchała K., Zoll A.: Kodeks karny. Komentarz. Część ogólna, Kraków 1998.
  3. Buchała K. Zoll A.: Kodeks karny. Komentarz. Część szczególna, t. 1 i 2, Kraków 1999.
  4. M. Dąbrowska-Kardas, P. Kardas, Przestępstwa przeciwko mieniu, Kraków 1999.



Чумаченко І.Є.

СИСТЕМА БАСЕЙНОВОГО УПРАВЛІННЯ: ЗАКОНОДАВЧІ ПІДСТАВИ ДЛЯ ЇЇ ВПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ

Принцип басейнового управління виник іще за часів розбудови іригаційних мереж на річках Ніл, Тигр та Євфрат у давньому Єгипті, Месопотамії та Вавилоні і був спрямований головним чином на врегулювання між країнами басейну розподілу води для зрошування земель. Це принцип водогосподарського басейнового управління зі своїми договірними квотами на водоспоживання і відповідними розрахунками.

Україна, як значна частина Європейського континенту, прагне приєднатися до загальноєвропейської еколого-водогосподарської політики і прийняти вже напрацьовані стандарти басейнового управління з урахуванням національних інтересів і особливостей водокористування, що склалися історично.

Басейновий принцип управління закріплено в таких законодавчих і нормативних актах, як Водний кодекс України [1]; Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води [2]; Основні напрями державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки [3]; постанова Верховної Ради України „Про концепцію розвитку водного господарства України” [4]; закон України „Про загальнодержавну програму розвитку водного господарства” [5].

У Водному кодексі України проголошено, що „державне управління в галузі використання й охорони вод та відновлення водних ресурсів здійснюється за басейновим принципом”.

У Національній програмі екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води передбачено такі пріоритетні заходи та шляхи їх реалізації:

- розробка засад і проектування організаційної структури та функціональних схем басейнового управління;

- розробка і затвердження Положення про басейновий принцип управління водокористуванням і охороною вод, відновленням водних ресурсів та екологічним оздоровленням водних об’єктів;

- підготовка інших нормативних актів, що забезпечують реалізацію басейнового принципу управління;

- розробка нормативно-методичної бази еколого-інвестиційної діяльності та функціонування управлінської інфраструктури в басейні;

- впровадження взаємоузгодженої нормативно-методичної бази системи обліку, моніторингу та контролю за водокористуванням, охороною вод та відновленням водних ресурсів у басейні;

- створення (проектування, відповідна організація тощо) басейнової геоінформаційної системи з банком еколого-господарської інформації.

У Концепції розвитку водного господарства України передбачається „забезпечення взаємодії в управлінні водогосподарською і водоохоронною діяльністю за басейновим принципом”. Згідно з цією Концепцією система басейнового управління ґрунтується на принципах: пріоритетності екологічної безпеки природокористування, узгодженості і збалансованості екологічної політики суб’єктів водокористування і водогосподарської діяльності; економічної цілісності басейнового водогосподарського комплексу, самодостатності і самоокупності водогосподарської та водоохоронної діяльності; забезпечення взаємодії територіальних і галузевих суб’єктів управління водним господарством на основі програмно-цільового методу (комплексне системне управління водним господарством забезпечується створенням координаційного центру, який через виконавчі структури – басейнове водогосподарське об’єднання, регіональні водогосподарські, природоохоронні та інші органи управління – реалізує політику, програми і завдання, спрямовані на досягнення визначеної мети збалансованого розвитку); стандартизації процедур і процесів басейного управління та посилення відповідальності всіх суб’єктів водокористування і водогосподарської діяльності за стан водного басейну і якість водних ресурсів; багатоваріантності механізмів еколого-інвестиційної діяльності, фінансування водогосподарських і водоохоронних заходів, стимулювання раціонального використання і охорони водних ресурсів; інформаційного і наукового забезпечення управлінських рішень, участі громадськості у вирішенні водогосподарських і екологічних проблем басейну.

Закон України „Про загальнодержавну програму розвитку водного господарства” для підвищення ефективності управління водним господарством передбачає створення умов для переходу до управління водними ресурсами тільки за басейновим принципом.

В основу басейнового управління водним господарством покладено такі принципи:

- нерозривна єдність і взаємозалежність процесів використання, охорони і відновлення водних ресурсів;

- екосистем ний підхід, який передбачає створення управлінських структур, що здійснюють у межах басейнів функції планування, координації та контролю;

- вдосконалення розмежування повноважень у питаннях використання водних ресурсів між органами державної влади, а також між ними та органами місцевого самоврядування.

Для впровадження цих принципів потрібно:

1) на законодавчому рівні розробити і затвердити організаційну структуру та функціональну схему впровадження басейнового принципу управління;

2) розробити і затвердити відповідні нормативно-правові акти, що забезпечують реалізацію басейнового принципу управління водним господарством, охороною вод і відновленням водних ресурсів, захистом від шкідливої дії вод;

3) створити комплексну басейнову геоінформаційну систему з банком кадастрової інформації про водний фонд, водні ресурси та засоби їх регулювання, про структуру земельних угідь і меліоративних земель, про територіально-галузеву структуру водогосподарського комплексу та використання водних ресурсів, про якість води тощо;

4) розробити методичну базу водогосподарської і екологічної інвестиційної діяльності та функціонування управлінської інфраструктури в басейнах основних річок.

Слід зазначити, що в Україні є всі законодавчі підстави для переходу на басейновий принцип управління як такий, що повністю відповідає всесвітньо визнаній політиці збалансованого соціально-економічного розвитку і функціонування водних екосистем.

Література:

1. Водний кодекс України: Прийнятий Верховною Радою України 6 червня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - №24. – Ст.189.

2. Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води. Затверджена Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1997 року // Відомості Верховної Ради України. – 1997. - №41. – Ст.279.

3. Основні напрями державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. Затверджені Постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. – 1998. - № 38-39. – Ст.248.

4. Концепція розвитку водного господарства України. Затверджена Постановою Верховної Ради України від 14 січня 2000 року // Відомості Верховної Ради України. – 2000. - № 8. – Ст.54.

5. Загальнодержавна програма розвитку водного господарства. Затверджена Законом України від 17 січня 2002 року // Відомості Верховної Ради України. – 2002. - № 25. – Ст.172.