Geum.ru

Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материалаДокументы

Содержание


Обстановка совершения разбойных нападений на автомобильном транспорте
Проблемні питання нормативного визначення посереднього вчинення злочину за кримінальним законодавством україни
Нагляд за неповнолітніми особами, звільненими з виховних установ
Подобный материал:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   56
Литература:
  1. Герасимов С.И. Роль власти в предупреждении преступности // Власть: криминологические и правовые проблемы. М., 2000.
  2. Маликов Б.С. Социальное реформирование и уголовно-исполнительная политика России / / Правовая политика: федеральные и региональные проблемы. Материалы научной конференции / Под ред. Н.И. Матузова. – Тольятти: Волжский ун-т им. В.Н. Татищева. 2001.
  3. Рудковский В.А. Принципы правовой политики // Закон и право, 2004. №1.



Баркар А.А.

ОБСТАНОВКА СОВЕРШЕНИЯ РАЗБОЙНЫХ НАПАДЕНИЙ НА АВТОМОБИЛЬНОМ ТРАНСПОРТЕ

Обстановка совершения преступления – важный элемент криминалистической характеристики преступления, тесно связанный со способом его совершения. Важность этого элемента криминалистической характеристики заключается в том, что событие преступления (во всех его фазах), непосредственно предшествующая ему подготовка и следуемое сразу же за ним сокрытие следов совершенного деяния протекают в конкретных условиях места с его вещественной обстановкой, временем, освещенности, проявления определенных природно-климатических факторов, производственной деятельности, быта и др.[1] Основными частями обстановки являются, прежде всего, характеристика места и времени совершенных преступлений. Но она не ограничивается только этими факторами. Сюда включаются и такие обстоятельства как материальная вещественная обстановка, погодные и климатические условия, условия освещенности, особенности поведения участников преступления, взаимоотношения между ними.

Применительно к обстановке разбойных нападений, совершаемых на автомобильном транспорте необходимо отметить, что они практически всегда отличаются особой дерзостью преступников, связаны с применением оружия и тщательно продуманы по времени и месту их совершения. Если говорить о таком элементе обстановки преступления, как поведение его участников и взаимоотношениях между ними, то необходимо отметить, что такие нападения, как правило, совершается членами ОПГ, для них типично четкое распределение ролей между преступниками, высокий уровень согласованности их действий, беспрекословное подчинение лидеру. Это выражается в том, что при совершении нападений каждый из преступников выполняет заранее обусловленную за ним роль: обеспечивает прикрытие или своеобразную «охрану» места преступления от появления возможных посторонних (которые впоследствии могут стать свидетелями по уголовному делу), предупреждает других преступников о возможной засаде и т.д., осуществляет поиск денег, ценностей и другого имущества на месте нападения; предпринимает меры к установлению места нахождения этих предметов, выведывая сведения об этом у потерпевших. При этом преступники часто используют всевозможные условные знаки и сигналы в процессе общения между собой на месте преступления для согласования своих действий, предупреждения о возникшей опасности и т.д.

Говоря о таком элементе обстановки, как место совершения разбойных нападений, необходимо заметить, что оно всегда тщательно продумывается и зависит от целей нападения.[2] Общим признаком, характеризующим место совершения разбойного нападения, является то, что, как указывалось ранее, участники ОПГ сравнительно редко совершают нападения по месту проживания. Они предпочитают действовать в другом городе или его части, в другом районе и т.д. Когда целью нападения является завладение каким-либо имуществом, то, естественно, что местом нападения будет место нахождения этого имущества. Это могут быть грузовые автомобили, такси, инкассаторские машины, либо частный автотранспорт.

Выбор времени совершения разбойного нападения также зачастую зависит от объектов и целей нападения и происходит с особой тщательностью. Учитывая характер таких преступлений, разбойные нападения на объекты совершаются во время нахождения на них определенного количества людей. Особенность заключается в том, что выбирается такой момент в поведении будущих жертв, который застает их врасплох, тем самым лишает возможности эффективно защищаться от нападения. Например, нападения на инкассаторов, перевозящих деньги, совершаются, в основном, днем. Нападения на легковые и грузовые автомобили на дорогах совершаются, как правило, поздно вечером или даже в ночное время.

Таким образом, понятие обстановки совершения преступления имеет важное криминалистическое значение. Как отмечает В.А. Образцов, установление структуры этого элемента криминалистической характеристики помогает в определении круга обстоятельств, подлежащих выяснению по делу (таких как время суток, день недели, месяц, место преступления и т.д.), а также оптимизирует деятельность криминалистической направленности.[3] А это особенно важно для расследования таких тяжких преступлений.

Литература:
  1. Яблоков Н.П. Обстановка совершения преступления как элемент его криминалистической характеристики. //Криминалистическая характеристика преступлений. Сб.научных трудов. – М., 1984. – С.34.
  2. Селиванов Н.А. Криминалистические характеристики преступлений и следственные ситуации в методике расследования. //Социалистическая законность. – М., 1977. – №2. – С.56
  3. Образцов В.А. Криминалистическая характеристика преступлений: дискуссионные вопросы и пути их решения. //Криминалистическая характеристика преступлений. Сб.научных трудов. – М.,1984. – С.10.



Біла Юлія Вікторівна

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ НОРМАТИВНОГО ВИЗНАЧЕННЯ ПОСЕРЕДНЬОГО ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Прийняття нового Кримінального кодексу України зумовило необхідність наукового дослідження окремих законодавчих новел, у тому числі стовно визначення понять окремих співучасників злочину. Ці кримінально-правові норми є результатом досліджень багатьох науковців в сфері протидії груповій злочинності в Україні.

Метою даної роботи є обґрунтування необхідності окремого нормативного визначення у Кримінальному кодексі України посереднього вчинення злочину.

Згідно ч.2 ст.27 КК України виконавцем (співвиконавцем) злочину визначено три категорії осіб:

а) особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо вчинила злочин;

б) особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину виконала частину об’єктивної сторони злочину;

в) особа, яка використала для вчинення злочину інших осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне [1; с.88].

На думку М.І. Мельника та М.І. Хавронюка, обставинами, за наявності яких особа не може бути притягнена до кримінальної відповідальності:

а) взагалі, через неосудність особи (ч.2 ст.19 КК України) чи недосягення нею віку, з якого може настати кримінальна відповідальність (ст.22 КК України);

б) за вчинення даного злочину (якщо це злочин зі спеціальним суб’єктом) [1; с.87].

В.О. Навроцький до використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за вчинене, відносить:

а) залучення до вчинення злочину: 1) осіб, які не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність; 2) неосудних;

б) вчинення дій від імені, з використанням можливостей юридичних осіб.

При цьому особи, які не підлягають кримінальній відповідальності, можуть використовуватися не лише для виконання об’єктивної сторони злочину (тобто заміщувати виконавця), а й бути під час вчинення злочину в ролі пособників, організаторів, підбурювачів. На думку О.В. Навроцького, будь-яке використання при вчиненні злочину тих, хто не підлягає кримінальній відповідальності, дає підставу вважати особу виконавцем злочину;

в) використання помилки осіб, які сприяють вчиненню злочину, включаючи і виконання діянь, що становлять об’єктивну сторону посягання, діючи без необхідної для даного злочину форми вини;

г) використання особи, яка діє під впливом непереборної сили (фізичного примусу або відповідної погрози) [2; с.231].

У свіх вищезазначених випадках має місце не співучасть у злочині, а посереднє заподіяння, оскільки особи, які не підлягають кримінальній відповідальності, використовуються, як знаряддя злочину.

Крім того, В.О. Навроцький підкреслює, що немає посереднього заподіяння при використанні для вчинення злочину осіб, які взагалі є суб’єктами злочину, проявляють свою волю і свідомість при виконанні відповідних дій. Цим він обґрунтовує безпідставність визнання виконавцем злочину осіб, які для вчинення злочину використовували осіб:
  • не наділених ознаками спеціального суб’єкта злочину;
  • що не можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності у зв’язку з процесуальними перепонами (відсутність скарги потерпілого в справах приватного обвинувачення, згоди до притягнення до відповідальності народного депутата, судді, військовослужбовця);
  • наділених дипломатичним імунітетом від кримінального переслідування в Україні;
  • які вчинили добровільну відмову чи підлягають звільненню від кримінальної відповідальності у зв’язку з позитивною пост кримінальною поведінкою.

Як зазначає В.О. Навроцький, у вищенаведених випадках має місце не посереднє заподіяння, а співучасть у злочині, коли особи, які використовують тих, хто не підлягає кримінальній відповідальності за даний злочин, все ж виступають не виконавцями злочину, а як пособники, організатори, підбурювачі. Водночас і «використані» особи виконують роль не знарядь злочину, а є співучасниками. При цьому, щоправда, може виникнути юридична фікція, коли діяння жодного з учасників злочину, вчиненого у співучасті, не кваліфікується як дії виконавця [2; с.232].

Справді, не можна не погодитися з тим, що особа, яка умисно направляла дії фактичного виконавця суспільно небезпечного діяння, який не є суб’єктом злочину, не повинна уникнути кримінального покарання. Але визначення такої особи виконавцем злочину викликає заперечення, оскільки це призводить до колізії з кримінально-правовими нормами про співучасть у злочині. Так, по-перше, злочин вважається вчиненим у співучасті, якщо у його вчиненні брали участь як мінімум два суб’єкти злочину. По друге, обов’язковою ознакою співучасті є спільність діяльності осіб, які вчиняють злочин. А поняття «спільності вчинення» передбачає не тільки вчинення подібних дій в один і той же час, в одному і тому ж місці. В даному випадку «спільність» говорить про те, що винні вчиняють суспільно небезпечне діяння з метою спільно досягти злочинного наслідку. М.Й.Коржанський підкреслює, що співучасть є лише там і тоді, коли один співучасник сприяє вчиненню злочину іншому, а цей останній усвідомлює і сприймає таке сприяння. Без такої умови дії окремих осіб не мають спільності, а тому не можуть бути кваліфіковані, як вчинення злочину у співучасті [3; с.76].

Таким чином, про виконавця (співвиконавця) злочину можна вести мову лише щодо злочинів, вчинених у співучасті. Коли йдеться про вчинення злочину поза співучастю (одноособове чи коли діяльність кількох осіб не визнається співучастю), то особа, яка вчиняє таке посягання, називається не виконавцем (співвиконавцем), а просто суб’єктом злочину [2; с.229].

У кримінальному законодавстві зарубіжних країн по-різному трактується питання про притягнення до відповідальності осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне. Так, наприклад, згідно зі ст.22 Кримінального кодексу Грузії виконавцем злочину також визначено особу, яка безпосередньо вчинила злочин чи безпосередньо брала участь у його вчиненні спільно з іншими особами (співвиконавцями), а рівно особа, яка вчинила злочин, використовуючи інших осіб, які не підлягають кримінальній відповідальності в силу віку, неосудності чи інших обставин [4; с.98].

А в ст.74 Кримінального кодексу Республіки Сан-Маріно дії особи, яка умисно використала для вчинення злочину особу, що не підлягає кримінальній відповідальності за скоєне, визначені в окремій нормі саме як посереднє вчинення злочину. Так, у вказаній статті, яка має назву «Опосередковане вчинення злочину», зазначено, що будь-яка особа, яка приводить іншу особу в стан, в якому остання не здатна усвідомлювати значення свого діяння чи волевиявлення з метою вчинення злочину, або підшукує з цією метою особу, яка вже знаходиться в такому стані чи в будь-якому випадку не підлягає покаранню, несе відповідальність за вчинення злочину[5; с.70].

Таким чином. З урахуванням чинних у теорії кримінального права України точок зору з питання про нормативне визначення виконавця (співвиконавця) злочину, а також щодо визначення сутності та особливостей посереднього вчинення злочину, яке виходить за межі інституту співучасті, вважаємо за необхідне порушити питання про встановлення кримінальної відповідальності за посереднє вчинення злочину в окремій статті Кримінального кодексу України наступним чином: «Особа, яка безпосередньо не вчинила злочин, а для реалізації свого злочинного наміру використала інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, несе кримінальну відповідальність за вчинення злочину». Крім того, ч.2 ст.27 КК України викласти в такій редакції: «Виконавцем (співвиконавцем) злочину є особа, яка у співучасть з іншими суб’єктами злочину безпосередньо вчинила злочин, передбачений цим Кодексом».

Література:
  1. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – 4-те вид., переробл. та доповн./ За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Юридична думка, 2007. – 1184с.
  2. Навроцький В.О. Основи кримінально-правової кваліфікації: Навч.посібник. – К.: Хрінком Інтер, 2006. – 704с.
  3. Коржанський М.Й. Кримінальне право України: Курс лекцій. Загальна частина. – Київ, 1996. – 246с.
  4. Уголовный кодекс Грузии / Науч. Ред. З.К. Бигвава. Вступ. Стаття к.ю.н., доц., проф. О.Гамкрелидзе. Перевод с грузинского И.Мериджанашвили. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002. – 409с.
  5. Уголовный кодекс Республики Сан-Марино / Научное редактирование С.В. Максимова. Перевод с итальянского В.Г. Максимова: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002. – 253с.



Березовська Н.Л.

НАГЛЯД ЗА НЕПОВНОЛІТНІМИ ОСОБАМИ, ЗВІЛЬНЕНИМИ З ВИХОВНИХ УСТАНОВ

Процес побутового й трудового влаштування більшості неповнолітніх, звільнених з виховних колоній ускладнюється насамперед рядом причин організаційно-управлінського характеру. Фактично в цей час кримінально-виконавчі інспекції й органи внутрішніх справ, на які й покладені основні обов'язки в сфері соціальної адаптації звільнених, тільки здійснюють контроль за прибуттям засуджених і його поводженням і серйозною, продуманою соціальною роботою практично не займаються. Недостатньо ясної залишається й роль інших державних органів і установ у забезпеченні процесу соціальної адаптації звільнених неповнолітніх. У цей час побутовим і трудовим влаштуванням неповнолітніх, звільнених з виховних колоній, покликані займатися адміністрації виховних колоній, опікунські ради при виховних колоніях, територіальні органи внутрішніх справ, органи місцевого самоврядування, центри зайнятості населення, спостережливі комісії, а також служби в справах неповнолітніх).

Неповнолітні, звільнені від відбування покарання вправі звернутися за сприянням у побутовому й трудовому влаштуванні в кожний з перерахованих вище органів. У той же час не кожний із цих органів має можливість надати неповнолітню роботу (і тим більше – житло), тому що далеко не всі вони мають необхідні повноваження й матеріальну базу. Значна кількість спеціалізованих органів, установ і посадових осіб, що займаються побутовим і трудовим влаштуванням звільнених, не сприяє ефективності цієї роботи. Показовими щодо цього є, зокрема, результати дослідження, що відображають відношення неповнолітніх до тих органам, у які вони вправі звернутися по допомогу в побутовому й працевлаштуванні. Так, на питання, куди неповнолітній повинен звернутися по допомогу в трудовому й побутовому влаштуванні, якщо виникнуть труднощі, обстежені відповідали (вказувалися один або кілька пунктів): не знаю, нікуди – 12,6 %, до батьків – 17,4 %, до начальника територіального органу внутрішніх справ – 11,1 %, до прокурора – 9,5 %, у паспортний стіл – 30,1 %, до дільничного інспектора – 25,3 %, в (рай) держадміністрацію – 17,4 %, у спостережливу комісію – 17,4 %, у службу в справах неповнолітніх – 26,9 %, в інспекцію виправних робіт – 7,9 %, у службу зайнятості молоді – 17,4 %, “улаштуюся сам”, “куди порадять” – 14,2 %, у бюро працевлаштування – 4,7 % [1]. Невипадково тому ще в літературі минулих років відзначалася недосконалість системи, що функціонувала, надання допомоги звільненим з місць позбавлення волі. За твердженням В.М. Трубникова, “відсилання звільненого з однієї організації в іншу, ходіння його по інстанціях істотно затягують вирішення питання. Дії організацій, що відають напрямком на роботу, не завжди погоджені. Рівень їх інформованості про потреби підприємства в робочій силі залишає бажати кращого. Бюро по працевлаштуванню не завжди оперативно сповіщає про це в органи внутрішніх справ. ... Дуже рідко прокуратурою здійснюється систематичний нагляд за виконанням підприємствами приписів органів влади. Не визначена й специфічна роль кожного органу в цій роботі. У результаті – непотрібне дублювання”[2]. Акцентували увагу на цих проблемах і інші автори [3]. Дане твердження було справедливе для ситуації кінця 80-х років, коли держава, нехай не завжди послідовно й часто не занадто результативно, але все-таки підтримувала систему засобів постпенітенціарної реабілітації осіб, які відбули покарання. На сьогодні ж, служби зайнятості населення, органи місцевого самоврядування, служби в справах неповнолітніх фактично самоусунулися від роботи з цією категорією неповнолітніх, які, в основному й вчиняють повторно злочини. Надання звільненим з місць позбавлення волі матеріальної, правової, психолого-педагогічної допомоги здійснюється звичайно епізодично, по розсуду окремих представників органів державної влади, суспільних або релігійних організацій. У підсумку виходить, що постпенітенціарний вплив на звільнених неповнолітніх по суті зводиться лише до контролю (нагляду) за їхнім поводженням з боку органів внутрішніх справ без надання реальної допомоги в подоланні виникаючих труднощів адаптації, що фактично приводить тільки до озлоблення неповнолітнього. От чому однієї з основних проблем удосконалювання системи надання допомоги неповнолітнім, звільненим з виховних колоній, є впорядкування системи органів, що займаються цими питаннями й більш чітке визначення порядку взаємодії між ними. У цьому зв’язку в юридичній літературі неодноразово обговорювалося питання про створення єдиного органа (служби), що займаввся б побутовим і трудовим влаштуванням звільнених, у тому числі й з виховних колоній. При цьому правовий, організаційно-управлінський статус і місце нового органа (служби) у системі органів державної влади й місцевого самоврядування представляються по-різному. Найчастіше передбачувану структуру пропонують іменувати Центром соціальної адаптації (іноді – реабілітаційним центром [4]). Центр соціальної адаптації пропонується організувати як самостійну структуру під егідою місцевих органів державної влади [5] або в складі міністерства праці й соціального захисту населення [6]. Пропонується й створення автономної й незалежної управлінської структури – Державної служби ресоціалізації засуджених, котра повинна стати окремим відомством і мати відповідну мережу територіальних органів на місцях. На думку автора даної пропозиції, Д.В. Ягунова, головними завданнями служби повинне бути комплексне надання соціальних послуг засудженим у сфері освіти, охорони здоров'я, працевлаштування й психологічної допомоги – як під час, так і після відбуття покарання [7]. Як орган, що надає допомогу звільненим, Закон України “Про соціальну адаптацію осіб, що відбули покарання у вигляді позбавлення волі або обмеження волі на певний строк” також указує центри соціальної адаптації, створювані місцевими органами державної виконавчої влади. Але на відміну від пропозицій, висловлених у правовій літературі, Закон не розглядає центр соціальної адаптації як єдину службу соціального патронажу. Уводячи нове для вітчизняного законодавства поняття соціального патронажу як комплексу заходів державної підтримки й допомоги звільненим особам, які здійснюються з метою сприяння цим особам у працевлаштуванні, професійній переорієнтації й перепідготовки, створення належних житло-побутових умов, попередження впливу на них криміногенних факторів, Закон визначає й систему органів, установ і організацій, на які покладається здійснення заходів соціального патронажу.

У системі цих органів поряд із центрами соціальної адаптації в ст. 3 Закону зазначені місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, служби в справах неповнолітніх, центри соціальних служб для молоді, спостережливі комісії, органи соціального захисту населення, органи охорони здоров'я, органи внутрішніх справ, центри зайнятості населення, будинки-інтернати, кризові центри, служби психологічної допомоги, притулки, у тому числі для неповнолітніх, установи соціального патронажу, будинку нічного або тимчасового перебування звільнених осіб, громадські організації й інші уповноважені на це органи, організації й установи. При цьому, на жаль, Закон не визначає й не розмежовує предмет діяльності й межі компетенції кожного з перерахованих органів, що на нашу думку, при такій кількості організацій та служб, вкрай видається обгрунтованим і доцільним. У результаті основні положення даного закону про створення для неповнолітніх належних житло-побутових умов, медичної допомоги, організації освіти, фінансування носять неконкретизований і фактично декларативний характер.Для правильної організації й практичного впровадження заходів соціального патронажу потрібно насамперед вирішити питання про створення, як уже вказувалося, єдиного спеціалізованого органу (служби), покликаного комплексно вирішувати основні проблеми соціальної адаптації звільнених, і тоді, неповнолітній не буде звертатися по декілька разів у різні служби за допомогою, а, отримавши адресу при звільненні, зразу ж направиться до потрібного йому в працевлаштуванні та влаштуванні житлом, з іншими проблемами, органу.

Варто сказати, що в Україні вже є досвід створення й функціонування спеціалізованих центрів соціальної адаптації. Якщо до 1998 р. в Україні діяло 6 центрів соціальної адаптації [8], то до початку 2003 р. – уже центрів, будинків, притулків різних форм власності на 1085 місць в 15 областях (Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій, Житомирській, Закарпатській, Київській, Кіровоградській, Луганській, Львівській, Рівненській, Харківській, Хмельницькій, Черкаській, Чернівецькій). З них 10 було орієнтовано на роботу зі звільненими з місць позбавлення волі [9].

Серед цих центрів найбільшої уваги заслуговує Львівський регіональний центр соціальної адаптації, заснований ще в 1989 р. Основним завданням даного центру є надання необхідної допомоги особам, звільненим з місць позбавлення волі й наркоманам. На території Львівського центру був створений притулок (в 1994 р.), розрахований на одночасне перебування 45 чоловік. Для них були створені професійна школа, організовані правові консультації, надається необхідна медична допомога й допомога в працевлаштуванні. Центр має власне виробництво, на якому при бажанні можуть працювати колишні засуджені (столярний і сувенірний цехи, хлібопекарні, авторемонтні майстерні). На жаль, діяльність подібних центрів соціальної адаптації дотепер залишається недостатньо ефективної через слабку матеріальну базу й хронічну недостачу коштів, які надходять в основному у вигляді благодійних внесків, пожертвувань громадян і юридичних осіб, релігійних організацій. У більшості центрів є пристосовані під гуртожитки приміщення, комунальні об'єкти. Але лише в деяких з них створені умови для проведення психолого-педагогічної й культурно-інформаційної роботи. Органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування найчастіше дієвої допомоги центрам не надають. У штатах центрів не вистачає кваліфікованих фахівців – психологів, психіатрів, педагогів, що ускладнює процес соціальної адаптації особистості звільненого. Подібні центри були створені в Російській Федерації й ряді країн СНД, але вони також відчувають постійні проблеми з фінансуванням, виконують здебільшого роль нічліжок і, як правило, не пристосовані для постійного проживання [10]. У результаті в поле зору існуючої соціальної адаптації попадає лише незначна частина осіб, що звільнилися з місць позбавлення волі, у тому числі неповнолітніх.

Як нам представляється, цей, нехай і трохи епізодичний, досвід потрібно обов'язково використати при побудові системи державної підтримкиосіб , які звільнилися з місць позбавлення волі, у тому числі неповнолітнім (системи соціального патронажу). Зрозуміло, результати діяльності центрів досить скромні, але досить показовим є те, що, за даними досліджень, близько 70 % звільнених, що одержали соціальну допомогу, не вчиняють у майбутньому нових злочинів і ведуть законослухняний спосіб життя [11].

Із цією метою варто підтримати пропозиції про створення єдиної державної установи, на який покладали б обов'язки забезпечення процесу соціальної адаптації.